Текст книги "Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр."

Автор книги: Володимир Сідак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 27 страниц)

Від кандидатів вимагалися рекомендації "українських, правительственних партій" або щонайменше двох їхніх членів (з обов'язковим зазначенням про непричетність претендента до більшовицького й русофільського рухів в Україні). Без таких рекомендацій зарахування кандидатів на службу категорично заборонялося під загрозою усунення начальників відповідних відділів з посади. Рекомендаційні листи для контролю мали зберігатися в персональних справах співробітників. Особи, яких керівники підрозділів знають особисто, могли прийматися лише в разі письмового свідчення цих керівників, що їхні кандидати не причетні до ворожих УНР рухів. Зараховані на службу складали урочисту заяву – "обітницю" про збереження "урядових таємниць" і про своє ставлення до майбутньої діяльності. До роботи у відділах політичної інформації не допускалися громадяни, які працювали в органах політичного розшуку більшовиків або інших окупантів України (крім тих, хто діяв за окремим наказом влади УНР). Обмежувався прийом у політичні відділи старшин Української армії, котрі раніше не служили в ДПІ (винятки з поважних причин допускалися лише з дозволу директора Департаменту). До відділів ДПІ могли прийматися й громадяни, які раніше працювали у ворожих неполітичних установах, але вони давали розписку, що не мали відношення до інституцій політичного розшуку противника. Викриті у нещирості каралися адміністративним арештом від одного до п'яти місяців. За якісний підбір кадрів у відділи політичної інформації, придбання цінних агентів передбачалися видачі з таємного фонду начальникам відділів, їхнім помічникам та співробітникам нагород за фахову працю – щомісячних грошових надбавок (до 25 відсотків установленої платні) [429]429
  233, ф.1092, оп.2, спр.723, арк.48-48зв.


[Закрыть].

Підготовка кадрів ДПІ проводилася шляхом повсякденного індивідуального й курсового навчання в практичних підрозділах. Був розроблений і проект курсів агентів політичної та військової розвідки й контррозвідки, який поступово впроваджувався в життя. Але сил і можливостей створити повноцінні навчальні заклади у керівництва Департаменту все ж таки не вистачило. Не виправдав себе принцип підбору кадрів за партійними рекомендаціями. Навпаки, залежність співробітників від курсу своїх партій призвела до того, що міжпартійні суперечки породжували непорозуміння в діяльності ДПІ і його регіональних органів. А це аж ніяк не сприяло їх нормальному функціонуванню. Керівники Департаменту Г.Кульчицький та В.Шкляр відзначали, що дуже мало людей приходило на ниву політичного розшуку за патріотичним, ідейним покликом, а знаючих цю справу й поготів. Багатьох людей жахала вже сама назва інституції. Серйозним недоліком ці керівники вважали відсутність законодавчого регулювання діяльності організації що, зокрема, призводило до становища, коли "тимчасове затвердження штатів тлумачать собі деякі навіть здібні і необхідні для... роботи особи як інституцію тимчасову і це... стримує багатьох від вступлення в ряди робітників Департаменту".

Немає сумнівів, що ДПІ слабо вів роз'яснювальну роботу стосовно важливості й необхідності для держави такої структури, недостатньо інформував громадськість про свою діяльність і взагалі мало турбувався про свій імідж. За таких умов важко було сподіватися на вагомі успіхи. Не обминула ДПІ й "епідемія" зловживань службовим становищем. Так, за розтрату "скарбових грошей" притягався до суду навіть колишній директор Департаменту Г.Кульчицький [430]430
  233, ф.1092, оп.2, спр.537, арк.1, 3зв., 9, 11


[Закрыть].

Як уже зазначалося, становлення органів політичної інформації відбувалося в дуже складних матеріально-фінансових умовах. У пояснювальній записці до закону про асигнування (червень 1920 р.) в.о. директора ДПІ, виходячи з тимчасових штатів, просив для забезпечення функціонування Департаменту та його губернських і повітових відділів щонайменше 40 млн. гривень, тоді як у вересні 1919 р. на це виділили десять, а видали всього два мільйони. Втім, навіть у разі повного задоволення клопотання була б покрита лише восьма частина реальних потреб підрозділів політичної інформації.

Циркуляром по МВС від 19 травня 1920 р. при губернських та повітових комісаріатах передбачалися відділи політичної інформації. За браком коштів такі відділи були утворені лише при Подільському губернському й Могилівському повітовому комісаріатах, а також призначені виконуючі обов'язки начальників Бердичівського, Літинського, Брацлавського і Ямпільського повітових ВПІ. Проте зазначені керівники так і не дочекалися затвердження штатів і виділення відповідних коштів для здійснення дорученої їм справи й змушені були евакуюватися разом з урядом у Кам'янець. Там вони залишилися без жодних засобів до існування. В аналогічному становищі опинилися й дев'ять службовців ВПІ при Подільському губернському комісаріаті, які евакуювалися перед наступом ворога на Вінницю. Провідники Департаменту політичної інформації, йдучи на порушення фінансової дисципліни, намагалися підтримати цих людей за рахунок коштів із таємного фонду. Разом з цим благали міністра внутрішніх справ затвердити подані ними тимчасові штати інституції і створити елементарні матеріальні умови для праці або розпустити ДПІ взагалі.

Шляхи виходу із критичної ситуації пропонував в.о. директора ДПІ В.Шкляр в доповіді міністру внутрішніх справ від 1 червня 1920 р. Об'єктивно оцінюючи попередню діяльність "Політичного Департаменту" і "Департаменту Політичної Інформації", він зазначає, що інституція більшу частину своєї праці покладала на здобуття засобів для існування як матеріальних, так і правових, а тому і не змогла повністю виконати ті завдання, які на неї покладалися. Не вдалося здобути і потрібних засобів для функціонування через катастрофу, яка трапилася з УНР у минулому році.

З відновленням праці в 1920 році ДПІ зустрівся з ще більшими перешкодами: всі ті документи і матеріали, які він мав раніше, були знищені і розгублені при евакуації та бойових діях у Проскурові. Залишилися тільки проекти тимчасових штатів Департаменту, затверджених міністром внутрішніх справ 1-го жовтня 1919 року, та проект тимчасових штатів губернських та повітових відділів, ухвалених міністром ще 24-го січня 1919 р. В.Шкляр вважав: якщо розробляти нові штати і затверджувати їх законодавчо, то справа може затягнутись, тоді як гострота моменту вимагає негайної праці – "навкруги тисячі ворожих агентів снують свої шпигунські сіті і пускають пропагандистський яд, щоб як найскоріше повалити не окріпле державне тіло і самим запанувати на терені УНР. З цією метою вони витрачають колосальні суми на утримання своїх агентів у нашому запіллі (при арешті однієї організації було виявлено вісім мільйонів карбованців). На захопленій території противник сіє страх і розлад серед українського громадянства і тим самим ослабляє рух опору у своєму запіллі... Так працюють наші вороги, а для того, щоб ми могли боротися з ними, ми також мусимо так працювати. Учитись треба і у ворога". Для реалізації цієї ідеї В.Шкляр просив міністра виділити щонайменше 20 мільйонів гривень для швидкої активізації плідної діяльності ДПІ та його регіональних органів.

В унісон з пропозиціями шефа висловив свої думки в одному із документів і віце-директор Департаменту (прізвище не відоме). Він заявив, що апарат політичного розшуку міг би сам себе окупити і навів приклад вилучення привезених більшовицькими емісарами в Київ для організації повстання проти уряду УНР 40 мільйонів карбованців. Із цих грошей політичний розшук не отримав майже нічого. І взагалі, за три роки боротьби Департамент не витратив в своїх інтересах і двадцяти відсотків коштів, відібраних у ворога [431]431
  233, ф.1092, оп.2, спр.537, арк.4-5зв., 9-9зв., 13-13зв., 21-21зв.; спр.723, арк.11-11зв.


[Закрыть].

Добре відомо, що уряд Директорії справді мав обмежені можливості для належного фінансування державних структур. Проте саме в цей час він витрачав значні кошти на встановлення контактів з іноземними політиками і урядовцями, на реалізацію сумнівних контрактів з представниками ділових кіл Заходу, на численні закордонні вояжі високих посадових осіб. Безумовно, такі заходи в принципі можуть мати місце в зовнішній політиці лідерів країни, але аж ніяк не за рахунок інституцій, покликаних забезпечувати державну безпеку.

Завершуючи висвітлення діяльності загальнодержавних розвідки та контррозвідки УНР, належить, певно, сказати, що керівництво МВС постійно шукало шляхи реформування спецслужб. Так, у доповіді директора Адміністраційного департаменту міністрові внутрішніх справ від 21 травня 1920 р. ідеться про те, що найближчим часом буде проведена реорганізація самого Центрального апарату Міністерства внутрішніх справ з метою оптимального розподілу повноважень між окремими департаментами. Департамент політичної інформації має увійти як освідомчий відділ до складу "Департаменту безпеченства", оскільки самостійне існування такої інституції суперечить принципам правової держави. Місцеві установи цього Департаменту – губернські та повітові політичні відділи планувалося скасувати. Замість них при губернських та повітових комісарах пропонувалося по одному урядовцю для доручень, керування таємною агентурою, що збиратиме відомості про антидержавні елементи. Жодних акцій (арешти, труси тощо) ці агенти не провадитимуть, а зібрані відомості, коли їх буде досить для притягнення винного до кримінальної відповідальності, передаватимуться карно-розшуковим та судовим органам за належністю.

Одним із найважливіших завдань Міністерства внутрішніх справ вважалося утворення єдиного органу безпеки – "Корпусу Державної Жандармерії безпеченства" на кшталт австрійської жандармерії та польської поліції. Жандармерія являтиме собою воєнізований орган державної виконавчої влади для забезпечення безпеки та правопорядку. Керівництво цією інституцією мали здійснювати командир Корпусу жандармерії та підпорядкований йому штаб, на який покладалися організація, інспектування, поповнення, озброєння, постачання та вишкіл. Територіальними підрозділами повинні були керувати: командири губернської та повітової жандармерій. Для підготовки кадрів жандармів, їх виховання та вишколу планувалося створити мережу спеціальних шкіл.

Усі аналогічні інституції, що існували раніше (міліція, Кіш Охорони, Горожанська охорона, Державна варта), скасовувалися. Карно-розвідчі відділи передбачалося скоротити та перепідпорядкувати Міністерству юстиції. Провадилася робота щодо підготовки законопроектів про реорганізацію Міністерства внутрішніх справ і створення жандармерії. Реформаторська праця МВС стосовно вироблення оптимальної структури спецслужб тривала і в складі Державного центру УНР в еміграції. Проте в силу відомих об'єктивних причин справа далі теоретичних нормотворчих надбань не пішла [432]432
  233, ф.1065, оп.2, спр.391, арк.6; ф.1092, оп.2, спр.536, арк.5-6; оп.4, спр.12, арк.45-47, 54-54зв., 99-99зв., 100-109; спр.86, арк.18-20, 25-26зв.


[Закрыть].

§ 4.3. ВІЙСЬКОВА РОЗВІДКА

Необхідність створення системи збору таємної інформації військово-політичного характеру в період Директорії, як і в попередні часи української державності, зумовлювалась нагальною потребою розвідувального забезпечення збройної боротьби країни за незалежність та постачання вищим державним органам необхідних конфіденційних відомостей.

У період Директорії виділився ряд каналів збору розвідувальної інформації військовим відомством: діяльність спеціальних структур Генштабу Збройних сил республіки, а також відповідних підрозділів армійських частин і з'єднань; робота польової розвідки по безпосередньому забезпеченню бойових дій; авіація Дієвої армії УНР; добування конфіденційної інформації по лінії військового представництва та інших дипломатичних установ за кордоном; зарубіжні відрядження емісарів за завданнями військової розвідки. Як бачимо, розвідувальна діяльність Директорії зберегла в основному напрями, форми та методи збору таємної інформації, притаманні спецслужбам Гетьманату. Разом з тим потенціал окремих її різновидів був вищим.

Оскільки функціонування української держави супроводжувалося безперервними бойовими діями, то варто в першу чергу показати роль польової розвідки у безпосередньому забезпеченні військових операцій. У складі частин Армії УНР діяли підрозділи польової розвідки. Працювала вона і в Корпусі Січових Стрільців Армії УНР. Польова розвідка здобувала інформацію шляхом проникнення в близький тил противника, допитів захоплених полонених, опитування перебіжчиків та місцевого населення.

У кожному з п'яти піхотних полків Корпусу існували сотня пішої (80 багнетів) і взвод кінної розвідки (30 шабель). Роботою цих польових підрозділів керували розвідвідділи штабів полків [433]433
  112, с.278


[Закрыть]. Активною діяльністю польової розвідки відзначився "Зимовий похід" військ УНР. У період з 6 грудня 1919 р. до 6 травня 1920 р. частина Армії УНР під командуванням генералів М.Омеляновича-Павленка та Ю.Тютюнника вирушила в рейд по тилах військ Червоної армії і А.Денікіна. Зрозуміло, що операції невеликого 5-тисячного з'єднання в оточенні ворога можливі були лише за наявності сильного розвідувального супроводження. Розвідники частин, що брали участь у "Зимовому поході", глибоко проникали в тили противника, вели опитування місцевого населення. Дані, що вони здобували, доповнювалися інформацією агентури. Всі оперативні накази по рейдовому корпусу спиралися на відомості, отримані таким шляхом [434]434
  див.: 64


[Закрыть]. Уміло організована робота польової розвідки часто ставала однією з головних передумов успіху серйозних військових операцій. Цікавим є приклад розвідувального забезпечення операції по форсуванню частинами Армії УНР р.Дністер в районі Городниці 14 вересня 1920 р.

У вересні 1920 р. головні сили Армії УНР відступали під тиском чисельно їх переважаючих сил Червоної армії у напрямку румунського кордону. Авангард українських військ – 3-я Залізна дивізія – отримала завдання забезпечити переправу головних сил армії через р.Дністер. На підготовку переправи у бойовому та інженерному аспектах було відпущено чотири дні. У районі переправи Дністер являв собою серйозну водну перешкоду шириною до 320 м. До того ж у місцях майбутнього форсування займали оборону радянські сили – 363-й стрілецький полк, посилений двома ескадронами кавалерії й артбатареєю, загалом – до 800 багнетів, 200 шабель при 15 кулеметах і 4 гарматах. Українські сили нараховували до 800 багнетів, 550 шабель при 16 гарматах. Як бачимо, українська сторона лише по артилерії мала вигідну (з тактичних міркувань) 4-кратну перевагу для наступу. Командування українськими силами організувало розвідку місця майбутніх дій. Були вислані спеціальні групи від піхоти, артилерії і саперів. Вивчалися місцевість, придатні для переправи ділянки, сили противника, їх дислокація. Проводилося опитування місцевого населення. Дані польової розвідки доповнювалися інформацією Генштабу Армії УНР. Нарешті, на рекогносцировку виїхав увесь штаб дивізії.

Після всебічного вивчення обстановки сили дивізії успішно форсували ріку, завдали поразки радянським військам, втративши при цьому лише 23 вояків пораненими. Було забезпечено умови для форсування Дністра головними силами Армії УНР. Звертають на себе увагу комплексний характер розвідувального забезпечення операції, координовані дії спецпідрозділів родів військ, використання штабом дивізії при плануванні операції даних, які надходили зі структурних підрозділів різного рівня [435]435
  224, с.190-200


[Закрыть].

З іншого боку, недооцінка ролі розвідувального забезпечення бойових дій призводила до поразок на полі бою. Так, при організації оборони Чернігова від Червоної армії у січні 1919 р. не було організоване вивчення сил і маневрів ворога, ситуації у самому місті. Напад радянських військ на місто виявився повною несподіванкою для його залоги, а в тил українським військам вдарили 600 озброєних прорадянських підпільників [436]436
  177, с.142; 217, с.9, 57-58, 102-103; 105, с.175-176, 183-184


[Закрыть].

Важливим армійським засобом здобування розвідувальної інформації залишалася також бойова авіація. До серпня 1919 р. Армія УНР мала 26 літаків, зведених у два "літунських полки" [437]437
  121, с.580, 589


[Закрыть]. Закон України від 25 січня 1919 р. "Про Флот Української Народної Республіки" передбачав у складі військово-морських сил загін гідроавіації. Щоправда, внаслідок міжнародних обставин Директорія УНР фактично не мала своїх військово-морських сил, хоча її дипломатія активно домагалася від Антанти і "білого руху" повернення Україні бойових кораблів, а уряд здійснював організаційні заходи до створення флоту. У ході бойових дій українська авіація активно вела повітряну розвідку в інтересах сухопутних сил. Застосування авіації як розвідувального засобу закріпив "Статут Польової Служби" від 29 червня 1920 р., який покладав на авіацію першочергове завдання ведення "близької та далекої розвідки", протидії авіарозвідці ворога [438]438
  32, 1920, вип.1; 26, с.33


[Закрыть].

Центральним органом військової розвідки Збройних сил УНР була Розвідочна управа Генерального штабу, яку очолювали в різні періоди полковник П.Ліпко та підполковник О.Кузьмінський. Генштаб працював під проводом полковника О.Сливинського. Після утворення єдиного командування Дієвої армії УНР і УГА Штабом Головного Отамана керував генерал М.Юнаків, справами військової розвідки завідував підполковник Гриців. З липня 1920 р. Генеральний штаб очолив генерал В.Сінклер [439]439
  233, ф.1075, оп.2, спр.137, арк.1-3зв.; 122, с.457, 549


[Закрыть]. У період Директорії УНР військова розвідка України мала таку організаційну структуру: функціонував її центральний апарат, регіональні органи, відповідні підрозділи штабів військових з'єднань (дивізій, корпусів, бригад), згадані вже підрозділи польової розвідки. Військова розвідка здійснювала оперативне забезпечення Армії УНР на стратегічному і тактичному рівнях. Основні вимоги до розвідки та інформації, що нею постачалась, були такі: цілеспрямованість, безперервність, активність, своєчасність, достовірність.

До складу Розвідочної управи входили начальник (посада генерал-хорунжого) та його помічник, окремі відділи: загальний, агентурний, контррозвідувальний, польової жандармерії, закордонний. Про організацію і функції підрозділів контррозвідки і польової жандармерії піде мова далі. Робота закордонного відділу буде висвітлена при розгляді діяльності військового аташату УНР. А зараз варто зупинитися на функціях агентурного відділу центрального апарату.

За штатом відділ мав таку структуру: начальник, два його помічники, начальник школи підготовки агентури. Завданнями цього підрозділу були: контроль за підготовкою агентури розвідки і постановка перед нею конкретних завдань; розробка інструктивних документів щодо організації агентурної розвідки; систематизація інформації, що надходила з агентурної мережі; ведення обліку розвідувальних заходів; первинна аналітична обробка набутої інформації. Щотижня агентурний відділ мав подавати начальнику Розвідочної управи Генштабу комплексний інформаційно-аналітичний матеріал, підготовлений на основі повідомлень агентури, польової розвідки, радіоперехоплення і матеріалів преси. Ця доповідь повинна була містити відомості про дислокацію і загальний стан військ Червоної армії, збройних формувань "білого" генерала Врангеля, отамана Н.Махна. Крім того, цей підрозділ Розвідуправління займався справами організації збройних повстань на запіллі ворога. Такі питання належали до компетенції одного з помічників начальника агентурного відділу.

Отже, на агентурний відділ покладалося вельми широке коло завдань по організації розвідувально-підривної діяльності в тилу противника. При цьому штатна чисельність самого підрозділу була обмеженою. Збільшення обсягу розвідувально-підривної роботи, пов'язане з активізацією збройних зусиль УНР після Варшавської угоди з Польщею у квітні 1920 р. та посиленням повстанського руху проти окупаційного режиму більшовиків, вимагали кардинальної реорганізації розвідувальної системи Дієвої армії УНР. До літа 1920 р. мережа розвідувальних осередків обмежувалась відповідними підрозділами при штабах з'єднань і частин. До складу 2-го відділу штабу дивізії входили начальник дивізійної розвідки та його офіцер для доручень, кілька допоміжних канцелярських працівників на посадах унтерофіцерів ("підстаршин") [440]440
  233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.59, 61-63


[Закрыть].

Змістовно про службу розвідочного відділу (РВ) штабу дивізії сказав полковник Генерального штабу В.Змієнко. В "Конспекті викладів на старшинських курсах" він зазначає, що штаб дивізії зобов'язаний мати всі дані бойової обстановки для прийняття командиром відповідних рішень. Для збору й опрацювання відомостей про ворога в розпорядженні штабу є "мозгова клітка" – розвідочний відділ. Його завдання: збирати інформацію про супротивника, створювати у ворожому таборі та його оточенні сприятливі для виконання рішення умови. РВ мають цікавити такі відомості: розташування військ противника; схеми їх організації та комплектування, тактика бойових дій; персональний склад і характеристики командирів; матеріально-технічне забезпечення військ, засоби зв'язку; система вишколу; настрої у військах та стосунки між особами різної національності; ефективність "нашої" пропаганди щодо противника; настрої у запіллі (всередині краю), чи мають місце зловживання; робота комунікацій: швидкість і чіткість, стан залізниць, рух потягів; розміщення тилових баз й запасних частин; система постачання. З отриманням таких відомостей має скластись загальна картина стану ворожої армії та її боєздатності.

Для всебічного вивчення противника мають використовуватись відповідні розвідочні засоби: служба догляду – командні й обсерваційні (спостережні) пункти тощо – у фронтових частинах; повітряна розвідка і аерофотографування; допит полонених; бойова розвідка з метою вивчення охорони ворога, підступів до нього, захоплення "язиків"; агентурна розвідка, яка налагоджена ще в мирний час, при сталому фронті, та військова агентурна розвідка при маневровій війні. При сталому фронті така розвідка майже неможлива, особливо передача звітів. При рухливих фронтах – цілком можлива і необхідна, особливо в громадянській війні. Застосовувалась в 1-й дивізії січових стрільців. Виправдав себе спосіб залишення агентів у звільненій полосі [441]441
  8, спр.XXIV-29


[Закрыть].

Є відомості про те, що військова розвідка працювала успішно. У підрозділах Армії УНР завжди знали про чисельність противника та його моральний стан. Умови громадянської війни були певною мірою навіть сприятливими для проведення розвідувальної роботи. Дослідник Я.Тинченко зазначає: "Білі, червоні та українці використовували для цього широке коло агентури в тилу ворога, сплачували великі гроші місцевим жителям за подані відомості та мали завжди своїх людей у державних та військових закладах супротивника. Цікаво зауважити, що українська розвідка іноді мала дані про червоні та білі війська більш точні, ніж навіть їхні командування" [442]442
  217, с.103


[Закрыть].

Проте воєнно-політична ситуація вимагала удосконалення структури центрального апарату військової розвідки та створення системи регіональних органів з широкомасштабним планом дій. З цією метою у травні 1920 р. у підпорядкування Розвідочній управі Генштабу переводиться Інформаційне бюро при Корпусі військової жандармерії (скорочена назва – "ІНФІБРО"), котре мало перетворитися на головний робочий орган військової розвідки та контррозвідки Збройних сил республіки. Воно складалося з центрального органу – Центр "ІНФІБРО" та філій Центру "ІНФІБРО".

Згідно з тимчасовими штатами Інформбюро складалося з таких підрозділів: керівництво Інформбюро у складі начальника (ним призначили полковника М.Красовського), помічника начальника, старшого офіцера для особливих доручень, двох молодших офіцерів для доручень, юрисконсульта; загальної канцелярії (начальник, 3 діловоди, 2 канцеляристи, 2 друкарки); 1-го відділу – внутрішнього догляду (начальник, 2 офіцери для доручень, 3 канцелярських співробітники); 2-го відділу – зовнішнього догляду (начальник, 4 офіцери для доручень, 3 канцелярських співробітники); 3-го відділу – розвідочного (начальник, 2 офіцери для доручень, 3 канцелярських співробітники); 4-го відділу – реєстраційного (начальник, який за фахом мав бути криміналістом, його помічник, фотограф, 3 лаборанти, 6 канцелярських співробітників).

На службу до Інформбюро приймалися як військові, так і цивільні особи, які користувалися всіма пільгами військовослужбовців. Йому при необхідності за розпорядженням начальника Генштабу міг підпорядковуватися також загін польової жандармерії. Навчання співробітників "ІНФІБРО" здійснювалось у школі підготовки штатних агентів Розвідочної управи. Таким чином, цей орган військової спецслужби мав таку організаційну структуру, що дозволяла йому автономно виконувати широке коло завдань з постачання розвідувальної інформації, її обробки, підтримки внутрішньої безпеки збройних сил, підготовки кадрів. Головні завдання цього спецоргану визначала Інструкція для співробітників "ІНФІБРО". В ній до числа завдань віднесені: "систематизація і наукова обробка відомостей про військовий, політичний, економічний стан, населення Української Республіки та її сусідів", а також "проведення рішучої боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами УНР". Таким чином, йшлося про цілеспрямований збір й аналітичне опрацювання розвідувальної інформації з широкої проблематики як на території України (де постійно йшли бойові дії), так і за її межами в інтересах захисту держави.

За Інструкцією таку інформацію співробітники "ІНФІБРО" (як офіційні, так і таємні) повинні були добувати головним чином з перших джерел, тобто у безпосередніх носіїв важливої інформації або з відповідних документів при персональній відповідальності виконавців. План поточної роботи цієї установи мав складати військовий міністр або начальник "ІНФІБРО", але з обов'язковим затвердженням міністром. Такий порядок планування роботи Інформбюро мав за мету забезпечити зв'язок між загальними оборонними зусиллями України та діяльністю військової розвідки республіки. Щодня начальник Інформбюро повинен був особисто звітувати перед начальником Генштабу або керівником військового відомства. Співробітники "ІНФІБРО" призначалися його начальником, а певного рівня керівники – з подальшим затвердженням військовим міністром [443]443
  233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17, 49, 50; ф.1092, оп.2, спр.739, арк.34


[Закрыть].

Слід зупинитись на функціональності структурних підрозділів "ІНФІБРО". Господарські, фінансові, діловодські та, напевно, й кадрові питання покладалися на загальну канцелярію. Зрозумілі в цілому функції 3-го (розвідочного) відділу. Практичними криміналістичними дослідженнями займався 4-й (реєстраційний) відділ. Але Тимчасовий штат "ІНФІБРО" та інші наявні документи не вносять ясності щодо конкретних завдань 1-го і 2-го відділів (внутрішнього і зовнішнього догляду).

Певні припущення можна зробити на підставі рапорту начальника Головного управління Генштабу Армії УНР міністру внутрішніх справ України від 27 травня 1920 р. стосовно покладених на Інформбюро завдань, до числа яких віднесені: боротьба зі шпигунством з боку інших держав як на терені УНР, так і за кордоном; боротьба з ворожою агітацією і пропагандою у військових частинах та установах, яка загрожувала силі та цілісності Армії УНР; вивчення настроїв у військових частинах та установах, а також стеження за діяльністю окремих військових осіб; вивчення настроїв окремих кіл громадян та населення взагалі; боротьба з дезертирством та злочинними елементами в армії; організація та проведення агентурної розвідки в інших державах; здійснення агітаційно-пропагандистських заходів в арміях та серед населення інших держав; організація повстань та інших підривних акцій за лініями ворожих фронтів; виховання й підготовка агентів для контррозвідки та агентурної розвідки.

Цей перелік завдань дає підстави вважати, що на відділ внутрішнього догляду покладалися функції контррозвідувального забезпечення збройних сил, проведення в їх інтересах контррозвідувальної діяльності на терені України в цілому, а також боротьба з ворожою агітацією і пропагандою, дезертирством і злочинністю в Армії УНР, вивчення діяльності підозрілих військовослужбовців, настроїв у військових частинах та установах, серед окремих кіл громадян і населення взагалі.

Відділ зовнішнього догляду (нагляду – В.С.) здійснював спостереження за відповідними особами в інтересах відділів внутрішнього догляду та розвідочного. Останній же займався агентурною розвідкою в інших країнах, проводив агітаційно-пропагандистську роботу в арміях та серед населення ворожих УНР держав, здійснював у межах своєї компетенції і можливостей контррозвідувальні заходи за кордоном, організовував повстання та інші підривні акції за лініями ворожих фронтів.

Регіональними органами Інформбюро були його філії трьох штатних типів. Філії "ІНФІБРО" створювались, виходячи з потреб оперативної обстановки, за клопотанням його керівництва наказом начальника Генштабу. Філії обслуговували всі штаби військових частин, які були не менше штабу бригади і дислокувалися в зоні відповідальності певної філії. Тимчасовий штат філій Інформбюро передбачав такі їх типи: за штатом "А" у складі: начальника, його помічника, 3 офіцерів для доручень, 6 молодших офіцерів для доручень, 7 канцелярських співробітників (18 штатних посад); за штатом "Б" у складі: начальника, помічника начальника, 2 старших і 4 молодших офіцерів для доручень, 5 канцелярських співробітників (13 штатних одиниць); за штатом "В" у складі: начальника, помічника начальника, 4 офіцерів для доручень, 3 канцелярських працівників (9 штатних одиниць).

Внутрішню структуру філій штату "А" складали відділи внутрішнього догляду, зовнішнього догляду та реєстраційний. Інші два типи філій мали перших два із зазначених відділів. Таким чином, чітко простежувалися основні напрями їх роботи: контррозвідувальне забезпечення військ та підтримка в межах можливостей розвідувальних зусиль "ІНФІБРО". Така організаційна структура дозволяла диференціювати лінії роботи, запобігати дублюванню в діяльності підрозділів. Оскільки філії Інформбюро діяли у певному відриві від Центру в складних оперативно-бойових умовах, Інструкція висувала особливі вимоги до їх начальників, котрі мали організовувати роботу спецслужби на місцях, діяти залежно від ситуації, виявляти ініціативу при прийнятті рішень. Кожний з них наділявся великою самостійністю у плануванні поточної роботи, хоча й мусив принаймні двічі на тиждень надсилати до Центру звіт про оперативні заходи. Начальник повинен був також особисто знати як штатних співробітників філії, так і таємну агентуру, вести її облік, надсилати до центрального апарату картки обліку з фотографіями агентів.

За станом на 22 червня 1920 р. було сформовано такі філії Інформбюро: за штатом "А": Київську та Одеську; за штатом "Б": Вінницьку, Житомирську; за штатом "В": Уманську, Могилів-Подільську, Бердичівську, Жмеринську. Необхідно зауважити, що назви філій внаслідок окупації більшої частини України Червоною армією відображали скоріше не реальні місця їх дислокації, а територіальні напрями роботи. Так, Житомирська й Бердичівська філії розташувалися в Старокостянтинові, Вінницька – в Проскурові, Київська і Могилівська – у Кам'янці.