Текст книги "Таємниця підземної галереї"

Автор книги: Володимир Колін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

10. ШАНІКА

Агент вивів Фаніку з кабінету і показав на кам’яні східці. В’язень нарахував сорок вісім сходинок і опинився в кінці коридора з цементованою долівкою. Похмуре приміщення, освітлене тьмяною лампочкою, було зовсім не схоже на ті кімнати, в яких він досі побував.

У Фаніки відібрали шнурки од черевик, пояс, цигарки та сірники. Наглядач, відчинивши двері з загратованим віконцем, штовхнув в’язня до камери. Фаніка почув, як клацнув ключ у замку. Кроки агента стали глухими, а потім і зовсім затихли.

Призвичаївшись до темряви, Фаніка розгледів у камері дерев’яне ліжко і дві ковдри. На кам’яному столі – кухоль води, а в кутку – параша з дерев’яною кришкою. Похмура низька стеля наче давила йому на голову.

Лежачи на ліжку, Фаніка зважував своє становище. Намагався не думати про Марію, але вона так і стояла перед очима. Ось дружина марно чекає його з роботи, потім стурбовано розпитує сусідів…

Спробував взяти себе в руки.

“Пізніше, – подумав собі, – я матиму досить часу для спогадів…”

Щеміло серце. Потер долонею груди, та біль не вщухав. Якесь зло вгніздилося там… І вскочив у біду через те, що хотів сам упоратись із завданням. Якби попросив був Луку, хлопець вибрав би зручну хвилину, налив би в бочку води навіть тоді, коли він працював біля котла.

Кляв себе за дурість. Але раз таке сталося, коли вскочив у халепу, то самому треба й виплутуватись. А чи пощастить? Може, розстріляють, як Філімона Сирбу…

Ця думка в напівтемряві камери видалася підступним і невидимим ворогом.

“Тоді війна тільки почалася. А тепер вони вже тремтять од страху… Навіть резидент Секретної служби боїться…”

Знову пригадав розмову з Клонару. В його каламутних очах взагалі нічого не розбереш. Лице хворобливе, зів’яле.

“А коли він хоче обдурити мене?”.

В розписці, яку вимагає резидент, Сабеу Штефан мусить признатися в належності до організації комуністів. А потім його примусять називати прізвища. Тут відчинялися дверцята для зради.

Проста хитрість, шита білими нитками! Неначе компрометуючи себе, Клонару розставляє тенета для Фаніки. Підпишеш і попадешся їм у кігті. Хап – і готово.

“Розстріляють мене…”

Намагався уявити перед собою взвод солдатів. Ось вони думають зав’язати йому очі. Не погодився. Гримлять барабани. Хтось читає вирок. А небо чисте й блакитне…

“Взво-о-д! Струнко! Взяти на приціл’ Вогонь!”

І він падає. Нескінченне падіння до цементової доріжки.

“Дурниці!”

Встав і почав ходити від стіни до стіни. Скільки в’язнів проходжалося тут до нього’ Треба робити менші кроки. Три великих, шість малих.

Де тепер ті, що їх арештовували тоді з ним? Не чув ніякого шуму, інші камери здавались порожніми, його ув’язнили окремо, він поки що головний винуватець. Через дурість, хвастощі…

Подумав про Павла, Балабана. Звісно, вони там турбуються, бояться за нього… Зупинився, важко дихаючи.

“Бояться?..”

Вперше йому спало на думку, що друзі, які зосталися на волі, можуть побоятися його зради. Зненацька почервонів од сорому, – за себе, за них.

– Я зраджу?

Вигукнув ці слова з страшною люттю. Стиснувши кулаки, носився по камері, не знаходячи нічого такого, на чому можна було б зігнати свою злість. Почував себе так, наче йому плюнули в лице.

– Я? Це я?

Зачепив ногою парашу, і вона з гуркотом вдарилася в стіну.

– Вгамуйся там! – гукнув з коридора наглядач.

Важко дихаючи, знову впав на дошки, заслані двома жорсткими ковдрами. Тхнуло потом і ще чимсь кислим. Ніяк не міг опам’ятатись.

А тоді почулися кроки, якісь невиразні слова. Клацнув замок, і двері відчинилися.

– Виходь!

Фаніку повели кам’яними сходами. 1 знову він опинився в кабінеті Клонару. Агенти вийшли. Маятник цокав рівномірно.

– Ну, що ти вирішив? – спитав резидент.

Клонару був спокійний, говорив не поспішаючи, наче мова йшла про погоду. На столі горіла лампа. Штори, такі ж темні, як і стіни підвалу, були спущені. Фаніка посміхнувся, – тут не веселіше, ніж внизу.

– Може, тепер ти вже сядеш, – запропонував Клонару, перехопивши посмішку котельника.

– Ні, – сказав Фаніка, – я вже насидівся. Там у мене ліжко, як у короля.

– Ми робимо те, що можемо, – поблажливо відповів резидент, виймаючи з шухляди аркуш паперу. – Ну?

– Казочка починається так: я не комуніст, – мовив котельник.

– Умгу, – мугикнув Клонару. – Вона може так початися. А кінець буде досить сумний. – І спокійно подивився на Фаніку.

– Не знаю, чи й тоді підписав би. Яка ж у мене гарантія?

– Давай поміркуємо, – повів роздратований резидент. – Що ж ти втрачаєш після цього? Нічого, бо кінець один і той же, підпишеш ти чи ні, і чи я, нечесний, обдурю тебе… Що ж ти виграєш, погодившись на мою пропозицію? Нічого в тому разі, коли б я, як оце було сказано, повівся з тобою нечесно. Все залежить від того, чи дотримаю я свого слова… Отже, єдиний твій шанс – підписати цей папірець. Гарантії? – Клонару зробив рух подиву і закінчив: – Що ж, я їх не бачу. Крім мого чесного слова та твого розуму, який, напевно, підказує тобі, що я теж хочу жити після війни…

Маятник цокав. І ще сильніше пахло лавандою.

– Після війни буде добре жити, – сказав Фаніка. – Але для цього вам потрібен комуніст, Так? То невже тут у вас нема жодного?

Клонару довго дивився на нього, потім натис кнопку.

Увійшов Аргір.

– Любий пане Сабеу, – мовив резидент, – я хочу тобі щось показати…

Підвівся з-за столу і подав знак агентові. Вийшли з кабінету, разом спустилися по кам’яних сходах у темнуватий коридор, де містилися камери.

– Котра твоя? – ввічливо спитав резидент.

– Оця…

– Чудово. Вона найкраща…

Повільно пройшли коридором і зупинилися біля останніх дверей. Наглядач поспішив їх відчинити. Вступили до якоїсь комірки, а потім до темної кімнати.

– Іди вперед, прошу, – почув Фаніка голос резидента.

Двері за ними зачинилися, і враз стало видно-видно. Це не та жовтава лампочка, що блимала в коридорі. Фаніка заслонив рукою очі: таке яскраве було світло. А коли він уже зміг дивитися, помітив довгий і вузький стіл з каменю. В ньому стриміло блискуче металеве пруття. На стінах висіли палиці, нагайки, різні дерев’яшки, залізні і ремінні речі, яких котельник ніколи не бачив. Здавалося, що це медичні інструменти. В кутку стояв стіл горіхового дерева і шкіряне крісло. Фаніка одразу зрозумів, що їх принесли сюди згори. Над столом – рефлектор. Посеред цементової долівки з конічним нахилом до центра величезною лійкою зяяла діра для стоку. В стіні Фаніка побачив кран з шлангом. Трохи вище висів ящик з червоним хрестом на кришці.

– Я ніколи не показав би тобі цієї чорної, як ми її називаємо, кімнати, – мовив Клонару. – Та мені здається, це матиме якийсь вплив, пане Сабеу. Думаю, тепер нам знову можна повернутися до кабінету…

І резидент ступив до дверей.

– Знаєте що? – зупинив його Фаніка. – Щоб даремно не забирати у вас часу, зостанемося краще тут.

Пропонуючи Фаніці угоду, резидент, ображений поведінкою Кремера, розчарований дивними коментарями лондонського радіо щодо результатів битви під Сталінградом, розпочинав гру. Він розумів, що перемога союзників, в якій уже нічого було сумніватися, може означати крах не лише для Кремера, а й для нього самого. Служачи своїм господарям з далеких берегів Темзи, Клонару іноді заплутував плани гестапо. Але англійці далеко, в Констанцу ввійдуть не вони, а росіяни. Реально дивлячись на події, резидент відкидав можливість здійснення планів Черчілля, який обіцяв відкриття другого фронту на Балканах. Він чудово знав, що коли трестам після війни досить буде змінити назву, щоб продовжити свою діяльність, то йому доведеться скрутніше, адже задля нього, звичайного шпигуна, ніхто й пальцем не поворухне. Навіть Панаїт в першу чергу рятуватиме свою шкуру.

Таким чином, резидент “чесно” висловив Фаніці те, в чому тільки сам собі й признавався. А проте його, сповненого ненависті до всього, захопила гра з душею людини, яка попалась йому в руки. Знав, що розписка зостанеться в нього і ні в якому разі не стане компрометуючим документом, бо, щоб викрити справжніх ворогів Антонеску, резидент мав право вдаватися до будь-яких хитрощів. Та й необов’язково йому дотримувати свого слова. Якби через непередбачені обставини припинився наступ Радянської Армії або коли б з’явилась серйозна надія на здійснення планів Черчілля, то він не завагався б стратити Фаніку. Резидентові хотілося тільки виграти час. Найкраще було б, звичайно, вирвати цей папірець, а тоді позбутися котельника. Ніхто ж не притягне його до відповідальності за зникнення людини, яка сама посвідчила своє звільнення.

Залишалась тільки гра, приємність погасити вогники у веселих очах цього робітника, який ще, впевнений у собі, знаходить сили жартувати. Клонару міг зробити з нього блазня, міг вбити, переламати йому хребет, щоб цей комуніст усе своє життя повзав, а не ходив. Міг зробити його слугою, рабом. Це тільки гра….

Але хто з ким буде тепер гратися? Котельник сплутав усі карти. Цей в’язень помітив страх і вагання в очах резидента, в яких нікому в світі ще не доводилося щось побачити. І Клонару почував себе ніяково перед ним, Сабеу Штефаном… Нагода і після війни гладити Рекса безнадійно пропала…

– Гаразд, – мовив резидент. – Зостанемося в цій чорній кімнаті.

Голос його прозвучав сухо і офіціально.

Фаніка лежав на долівці вже в іншій камері, де не поставили навіть дощаного ліжка, і наче летів у прірву. Зовсім не відчував свого тіла, біль немовби вщух. Очі були розплющені, але нічого не бачили. Навколо темрява. А він, легенький, як пір’їна, лине в темряві

Пригадував, як борсався на кам’яному столі, як металеве пруття стискало йому руки, ноги, груди. Тепер уже розумів, навіщо там понавішували на стінах оте дерев’яне, залізне і ремінне причандалля. Але знав і те, що він виявився твердішим за камінь. Здавалось, його закривавлене тіло зосталося там, на холодній плиті. Фаніка наче линув у темряві.

“Після війни, – говорила йому вдома Марія, – ми поїдено в гори…”

Марія десь там… Він дуже любить її, та тепер його дружина далеко-далеко, і голос її долинає здаля, із світу, осяяного сонцем і хвилями, заповненого радістю і людьми. Колись і він жив там. А тепер він лине в повітрі…

“Кармен” плавав під червоним прапором”, – казав Павло.

Та Фаніка знав це й сам. Пам’ятав і те, як разом там, за цвинтарем, перерізали провід од німецьких прожекторів. Тупі ножиці не слухалися, а вартовий усе наближався… Хіба це можна забути? Але ті, з чорної камери, нічого не узнають. В’язень згадав їхню лють. Знову побачив, як вони, мерзенні і нікчемні, метушаться біля кам’яного столу і все допитують. Не довідаються ні про що. Фаніці на якусь мить здалося, що він підіймається вгору, наче цигарковий дим. Линув у туманній тиші, із знівеченим посинілим тілом, яке вміло мовчати. Павло, і Балабан, і Шербан, і Лука, і багато-багато інших побачать кінець війни, вони йтимуть вулицями з бойовою піснею “Вперед, до рішучого бою!” Без нього співатимуть. Без нього? А хто ж ото несе прапор?

– Я, – промовив уголос Фаніка.

Проте знав, що він далеко, там, куди пісня не може долинути. І вже підносились гори, не ті, про які мріяла Марія, а гори мовчання.

11. ДРУГ ЧИ ВОРОГ?

Упевнившись, що за ним не стежать, Павло попрямував до Анадолкіой. Здалеку в заграві сонця побачив високий мінарет мечеті Джюма та балкончик, з якого мулла закликав правовірних на молитву. Опинившись на немощених вулицях, таких самих, як і ті, де він проходжався недавно з Султаною, юнак знову згадав дівчину, що так несподівано увійшла в його життя, і посміхнувся. Здалеку, з рівнини Берегану, повівав вітерець, пестив його лице і линув далі до моря, як спрагла, людина спішить до прохолодної води. Дерева пообіч вулиці нагинали своє віття, шелестіли листям.

Йоргу… У нього довгі руки, товсті пальці, як у справжнього робітника. Але Павло не знав, де працює його друг. Один час думав, що він із збройового заводу, але ніщо не підтвердило цих здогадів. Хлопець не допитувався. Був радий, що давно вже зв’язаний з цією дебелою, на перший погляд млявою, незграбною людиною, яка, однак, могла бути жвавою і міркувала досить швидко. Як старший на десять років, йоргу знав багато чого. Павлові не раз випадало бачити його врівноваженість і здоровий глузд, через те він і довірявся другові у всьому. Що ж він скаже про ці шифровані повідомлення та скриню, набиту грішми?

– Сподіваюсь, ти не привів за собою “хвоста”, – відразу спитав Йоргу.

– Не турбуйся. Краще скажи, чи знаєш ти щось про Фаніку.

– Його перевели в тюрму для цивільних. У нас там своя людина. Знаємо, що він поводиться, як справжній комуніст.

Серце у Павла забилося дужче. І він спитав якимсь хриплим голосом:

– Його мучили? Так?

– Авжеж. Та він витримав.

Йшли мовчки. У бідняцькому кварталі стояла тиша, тільки вітер крутив хмари пилюки і гнав її до моря.

– А тепер? – трохи згодом спитав Павло.

– Не турбуйся, – заспокоїв його Йоргу. – Ми зробимо для Фаніки все… Можливості у нас є!..

Голос Йоргу звучав впевнено. Заспокоївшись, Павло почав розповідати, що він побачив у підземеллі. Сказав про рацію і скриню з грішми. А закінчив запитанням, яке мучило його весь час:

– Друг чи ворог?

Йоргу слухав мовчки, час від часу перебиваючи, щоб уточнити якусь деталь.

– Дай сюди шифровку, – мовив він, так і не відповівши Павлові. Перебіг очима літери і сховав папірець у кишеню. – Гаразд… Я сподіваюся, скоро про все дізнаємось. Якби не оця скриня… А ти певен, що там карбованці?

Павло подав йому асигнацію, яку прихопив з собою.

Йоргу присвітив ліхтариком.

– Так, – прошепотів, наче з жалем. – Карбованці… Що ж тепер?

Павло нетерпляче ждав од нього роз’яснення цієї загадки. Він був певен, що Йоргу знає більше за нього, Але той промовив:

– Давай поміркуємо…

– Гаразд, – розчаровано погодився Павло.

– Хто ж отой невідомий? Шпигун…

– Звичайно. Адже…

– Стривай. Про твою знахідку я повідомлю товаришів, і вони розберуться… Та ж у нас теж є голови на плечах, то й ми мусимо мати якусь думку.

– Невідомий шпигує, – не зовсім впевнено сказав Павло.

– Гаразд. Але для кого?

– Тільки не для німців…

– Звісно, бо тоді йому нічого було б таїтися. У нас німці порядкують, як у себе вдома… Тоді що? Він працює на англійців або американців. Французам, мені здається, тепер це не потрібно – я маю на увазі французів з руху опору. Що ж до Петена…

– А оті карбованці? – перебив його Павло.

Йоргу сердито пробурчав:

– Ага, карбованці… це збиває з пуття і мене!

Вітер з силою дув їм у спину, підганяв уперед. Пилюга оповила їх пеленою.

– Коли я побачив зображення Леніна, – мовив Павло, – мені чомусь здалося, що незнайомець – наш…

Йоргу помовчав.

– Це нас плутає, – заговорив наче сам до себе. – Образ Леніна дорогий нам… Але чи схвилював би він ворога?

– Що ти хочеш цим сказати? – здивувався Павло.

– Ти й не здогадаєшся, – засміявся раптом Йоргу. – Саме ці карбованці й виявляють, з ким ми маємо справу!

Дуже вдоволений, він мало не підстрибував біля Павла.

– Мабуть, мені бракує клепки в голові, – сказав юнак. – Їй-богу, я тут нічого не розумію…

– Бо не хочеш. Коли добре поміркуєш, то збагнеш, що шпигун працює на союзників і розуміє, що гітлерівців звідси поженуть…

– Ну й що?

– І в Трансністрії можна роздобути радянські гроші в будь-якій кількості, бо німці замінили їх своїми марками. А шпигун? Він вважає, що росіяни висадяться в Констанці, і скуповує у солдатів, які повертаються додому, пачки карбованців. Це гроші, як кажуть, на чорний день, а можливо, цей тип сподівається завербувати на них якогось радянського солдата для своїх хазяїв… Бачиш, саме карбованці, які нас плутали, і показують, з ким ми маємо справу. Серце ж ворога б’ється не так, як твоє…

Павло не зумів заперечити той несподіваний висновок Йоргу, що карбованці викривають ворога. Все тепер пов’язувалось. І хоч сам він не зміг розгадати таємницю галереї, однак тепер почував себе задоволеним. Значить, не помилився. Невідомий таки ворог. Він відчув це ще тоді, коли помітив його тінь в підземеллі. Але Павла все ще дивувало, як легко Йоргу збагнув усе це.

– Я ніколи б не додумався, – признався він.

– Треба краще думати, – мовив Йоргу. – А тепер давай поміркуємо, що ми можемо зробити з рацією!

– Ми? – спробував вгадати думку товариша Павло і ще раз, наче бажаючи збагнути вимовлене ним слово, повторив: – Ми?

– Караван, – поквапно сказав Йоргу.

– Його затримали, наскільки могли…

– І добре зробили! Але хіба ти не розумієш, що тепер його можна зовсім законсервувати? – вигукнув Йоргу, розсердившись на товариша, що він такий недогадливий.

Та в Павловій голові враз прояснилося.

– Іфрім? – вигукнув він радісно.

– Тихше! Коли Антонеску каже, що стіни мають вуха, він іноді має рацію… Іфрім у морі, післязавтра повертається. Чи зумієш ти передати йому кілька слів?

– Зміг же я записати шифровки! – збуджено мовив Павло. – Завтра ввечері минає десятиденний строк. А вночі караван вирушить.

– Гаразд. Завтра ти матимеш радіограму.

Павло аж затремтів від радісного збудження. Та раптом він спохмурнів.

– Йоргу! Тоді, виходить, Фаніка… даремно?

Йоргу, насупившись, узяв його під руку..

– Ні, не даремне, чуєш? Це боротьба. З жертвами, з кров’ю…

Вітер подужчав, на спраглу землю впали перші великі краплі дощу. Гнулися до землі дерева, а вітер із свистом спішив до тихого в цю пору моря.

Агоп блукав вулицями, як людина, що втратила все в житті. Йому потрібно було десь заробити грошей.

Вчора він обійшов усі ресторани й шинки, нічні бари, але фісташки, які хлопець пропонував усюди, мало хто брав, і виручки йому ледве вистачило на дві чашки простокваші. Поспішив у порт. Проте біля кораблів уже не побачив людей, караван був готовий до відплиття. Трохи далі, на пристані, снували вантажники. Ними командував Сіле Пішкот, який замінив Саву Барбосу, Агоп знав, що без його дозволу ніхто не зможе вантажити чи розвантажувати чорні кораблі, які стояли на причалі біля берега. А в ті роки більше вантажили, ніж розвантажували.

На італійське судно саме гнали череду биків, вони впиралися й ревли. Крани піднімали в небо штабелі пиломатеріалів, гойдаючи їх у повітрі, наче востаннє показуючи їм рідний край, і обережно опускали в трюми німецького корабля. З навантажувача лилися золоті потоки пшениці й кукурудзи, що їх німці не встигли вивезти восени. А над людським мурашником, поміж вагонами та підйомними кранами лунали вигуки вантажників, короткі накази, змішані з ревом биків, криками сирен, скреготом ланцюгів та гудками паровозів. На пристані перед заправною станцією з величезними резервуарами, що були помальовані в зелений та коричневий кольори і замасковані листям, кораблі-цистерни ссали чорне золото, яке текло по трубопроводах.

– Що поробляєш, Агоп? – спитав його запилений вугіллям чолов’яга, який тільки-но скінчив з своїми хлопцями вантажити судно.

– В животі кишки грають марш, – признався Агоп.

– Поговори з Сіле, – порадив вантажник, випльовуючи чорну слину і дивлячись на нього дуже білими на вимазаному обличчі очима.

Та Агоп знав напевне, що Сіле Пішкот не захоче з ким говорити. Звикнувши жити вільно й незалежно, хлопець не міг працювати на одній роботі більше двох – трьох днів, а Сіле не потрібні “літуни”. Останнього разу отаман прогнав Агопа, пригрозивши поламати йому ноги, якщо він з’явиться в порт, і передбачливий хлопець намагався не потрапляти Сіле на очі.

Бродяга зітхнув і попрямував вулицею в місто. Бувши голодним, він зараз думав тільки про те, як би йому пообідати. Згадав, що саме в цю пору прибуває експрес з Бухареста, і поспішив на станцію, надіючись піднести якійсь пані чемодани і заробити кілька леїв. Та невдача переслідувала його й тут. Поїзд прийшов кілька хвилин тому, і перон уже спорожнів.

– Тобі щось уже перепало? – спитав він чистильника-циганчука, який сидів на сходах і меланхолійно озирав своє причандалля.

– Та маю кілька мідяків! – відповів той. І Агоп поспішив на вулицю Кароля, сподіваючись підробити щось у оптовиків, бо відколи у них мобілізували продавців, вони давали деякі доручення міським хлоа-цям.

Отак і прямував, засунувши в кишені руки і посвистуючи крізь зуби. І раптом згадав трохи навіжену пані, якій восени колов дрова. Вирішив спитати, чи не потрібна їй ще якась поміч. Повернув на вулицю Вітру і через коридор пройшов у двір турецького будинку, де недавно побував Чунту. Гуркаючи дерев’яними підошвами, піднявся скрипучими сходами на балкон і постукав до Аделаїди.

– Хто там? – проспівала колишня циркова наїзниця і відразу ж одчинила двері.

Вона була в довгій, аж до п’ят, кольору качиного яйця сукні, прикрашеній зеленими шнурочками. Біля рукавів та на шиї – сила всякого мережива.

– Чи не потрібно вам наколоти дров? – спитав Агоп.

– Ні, синку, не треба, – відповіла Аделаїда, бо вона всіх, навіть дорослих людей називала хлопчиками й дівчатками. – А чому це ти мене питаєш?

– Та так, з цікавості, – мовив Агоп, якого давно вже ніщо не дивувало.

Аделаїда задумалась, її дитячі очі розширились.

– Дивно, – мовила вона. – Тобі ще про щось хочеться довідатись, хлопчику?

– Чи немає у вас чого-небудь попоїсти? – спокійно запитав Агоп.

Обманута в своїх сподіваннях, Аделаїда похитала головою.

– Який ти маленький, – мовила вона скрушно. І зачинила двері перед самим носом хлопця. – Ніхто мене не розуміє! Ніхто…

Агоп знизав плечима і спустився сходами. Біля басейну побачив дідуся, що кохався в метеликах.

– Мені б не хотілось, щоб ти про мене погано подумав, – заговорив до нього Заня. – Та коли тобі потрібна скромна поміч, я… – і подав хлопцеві асигнацію.

– Мені все згодиться, – сказав Агоп, беручи гроші. – Дякую! Велике спасибі! Якщо вам потрібно щось принести чи наколоти дров, то…

– Дуже жаль, – відповів збентежений Заня, – але зараз не треба… Може, зайдеш іншим разом…

Агоп відчув жаль до старого, який наче пробачався за свою подачку. І в пориві великодушності, знаючи професорову пристрасть, вирішив віддячити йому.

– Коли хочете, можете показати мені свої метелики! – мовив поблажливо хлопець.

– Вони тобі справді подобаються?.. А втім, хто може бути байдужим до них! Ти хороша людина, – радісно відказав Заня. І, взявши Агопа під руку, повів показувати свої дорогоцінні колекції. Вступивши до кімнати, зачинив двері, щоб їх ніхто не потурбував.