Текст книги "Таємниця підземної галереї"

Автор книги: Володимир Колін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

12. “УВАГА! УВАГА!”

Султана жила ніби в чудовому, чарівному сні. І якби хтось сказав їй, що оці важкі роки увійдуть в історію як роки найболючіших жертв, що їх мало людство, дівчина здригнулася б від жаху, а то й прогнала б з очей того, хто спробував би переконувати її в цьому.

Досі шинок для неї був тюрмою. А тепер Султана навіть полюбила корчму, бо в ній познайомилася з Павлом; Чунту, якого завжди боялася, почала шанувати як справжнього батька за те, що він підтримує її в коханні, навіть до Горе ставилась з приязню, як до Павлового друга.

– Скажу Горе, щоб уже не приходив сюди, – висловила вона якось уголос своє бажання.

Та Павло докорив їй:

– Чому? Він хоч і меле язиком, як зіпсований млин, а насправді нещасний і багато натерпівся. Не засмучуй хоч ти його. Побачить, що ми кохаємо одне одного, і зостанеться нашим другом.

Для Павла все було зрозуміло. Та Горе не знав, що Мунтяну приходить в “Добруджу” ще й задля того, щоб ближче узнати його.

– Чого це тобі вліз у душу отой Павло? – спитав якось перукар Султану. – Хіба було погано, коли ми ходили в кіно, замовляли в “Еліті” по тістечку і любо розмовляли? Чудовий то був час, Султано’

– Хіба я знаю… – відповіла дівчина двозначно.

Вона не хотіла, щоб Горе ображався на Павла, через те й не сказала нічого. Та перукар добре все розумів. Відколи Заня повідомив йому, що приходив якийсь Іонеску, пан з чорною бородою, Горе став недовірливим. Не зумів дізнатися, хто був отой дивний приятель, але помітив, що книжечка з піратом на обкладинці зникла. Павлові про це нічого не сказав, боявся, що той докорятиме, однак увесь час був насторожі. Один кінчав роботу в перукарні, другий у майстерні, і часто приходили до шинку майже водночас. Та іноді траплялось, що Горе не заставав Султани.

– Вийшла кудись з Павлом, – говорив тоді Чунту з-за прилавка. – Він же встиг сьогодні раніше…

Шинкар завжди кидав дошкульне слівце, яке штрикало в серце гострим ножем. Павлові теж нашіптував, що Горе дуже зачастив до них. Прийде, мовляв, і грає на мандоліні, все розважає людей.

– Тільки й радості в бідолашної дівчини, – зітхнув Чунту. – Побачив би ти, як вона слухає його пісні, стоїть, наче зачарована…

Павло змінював розмову і просив розповісти про той випадок, що трапився в “Якорі” з його братом. Тоді Чунту починав верзти нісенітниці. Говорив про запеклі бійки, про те, як Сава Барбосу кусав непокірливого вантажника зубами або плів щось про щедрість моряків, які пропивали в корчмі всю свою платню і одяг. Іншим разом починав згадувати приємні дні, коли вони перевозили контрабандою шовк, килими та “білий товар”, опіум, і не забував відзначити, нібито й брат Павла був причетний до того. Чунту згадував Грігоре і в зв’язку з шаленими бійками, такими ж кривавими, за його висловом, “які бувають у фільмах”. Брат фігурував завжди і в розповідях про контрабандистів, про сварку вантажників, про пиятику моряків, тож Павло вже нічого не розумів з цього базікання і, кінець кінцем, припиняв розмову. Він виходив з Султаною і прямував до скель на пляж Татайя, туди, де вони були першого разу.

Коли дівчина поверталась додому, Чунту, як турботливий батько, що хоче знати, з ким кохається його дочка, починав її розпитувати.

Так прогулювалися вони й цього разу, Павло проспівав пісню “На галявині біля виноградинка”. І раптом Султана помітила, що хлопець спохмурнів і замислився. Трохи згодом сказав, що йому час уже додому, – до нього немовбито має приїхати з Бухареста дядько, якого він не бачив багато років.

– А тобі поспіває й Горе. Мабуть, уже чекає там з мандоліною… – проказав юнак.

Султана злякано глянула на нього.

– Я поклялась морю, – мовила, простягаючи руку до золотої сережки, що висіла у неї на шиї, на ланцюжку, який вона знайшла в материних речах.

На розі й попрощалися. Павло трохи покрутився по місту, поки не пересвідчився, що за ним ніхто не стежить. А тоді попрямував в Анадолкіой і зустрівся з Йоргу.

– Подивись сюди, – сказав йому друг, подаючи аркуш паперу з якимись літерами.

– Що це? – спитав Мунтяну, нічого не розуміючи.

– Шифр, – відповів Йоргу. – Наш спеціаліст каже, що він дуже простий. Запевнив мене, що навіть найскладніший шифр можна розшифрувати. Отже, наш незнайомець до певної міри має рацію, користуючись саме ним. Тим паче, що передача ведеться чужою мовою.

– Ну, й відомо, що він передав?

– Поглянь сюди. Розшифровувати починаєш з першої літери, яку треба замінити іншою, щоб прочитати весь текст. Під А стоїть, приміром, Н. Це значить, що на місце А ставиться Н і навпаки, замість Н – А.

– А текст? Який текст передав незнайомець? – нетерпляче спитав Павло, бажаючи швидше довідатися, що за птиця той таємничий чоловік, якого він уже двічі бачив у підземеллі.

– Англійський, – відповів Йоргу. – І це до деякої міри є шифром для нас, бо ні ти, ні я не знаємо англійської мови… Щастя, що наш спеціаліст розумніший. Коли хочеш почитати, що передав твій незнайомець, то будь ласка…

Павло ледве прочитав:

SENDING OF CONVOY

POSTPONED TEN DAYS

DUE TO COMMUNIST SABOTAGE

– Ну, добре… – мовив він здивовано, зрозумівши лише три слова з цього повідомлення.

– І ось що йому відповіли.

На папірці, що його показав Йоргу, було написано:

UNCOVER

COMMUNIST

ORGANISATION

– Тобто? – спитав Павло, помітивши, що слово “комуніст” фігурує як у повідомленні, так і у відповіді.

– А ось що. Невідомий передає: “Відправку каравану одкладено на десять днів через саботаж комуністів”. А той відповідає: “Викрийте комуністичну організацію”. Зрозуміло?

– Стривай, – тільки й прошепотів Павло.

Чого завгодно міг він чекати, тільки не цього. Те, що відбувалося в підземній галереї, оця гра в хованку означали щось більше, ніж він уявляв собі, коли знайшов рацію і скриню з грішми. Підступна діяльність невідомого стосується не тільки їхньої організації, вона спрямована проти всіх країн – учасниць антигітлерівської війни і, в першу чергу, проти Радянського Союзу,

– Як бачиш, я мав рацію, – вів далі Йоргу, і в голосі його Павло відчув сум. – Ніхто вже не сумніватиметься, що невідомий – англійський чи американський шпигун…

– Який допомагає німцям? – шепнув Павло, хоч це ніяк не вкладалося в його голові. – Розбійник напав на дім, мешканці збираються захищатись, і раптом хтось з-поміж них повідомляє грабіжнику наміри сусідів?

– Караван, певно, везе до Одеси якийсь цінний вантаж, – заговорив Йоргу. – На жаль, ми не знаємо, що саме, може, якусь нову зброю… Гітлерівці сподіваються одержати її і зупинити радянський наступ, а тому зроблять усе можливе, щоб кораблі відпливли якнайшвидше.

– Гаразд, а союзники? Вони ж з росіянами?

– Ех, союзники, – скрушно похитав головою Йоргу. – Бач, союзники бояться радянського наступу, і це найважливіша деталь, про яку ми довідуємося з шифровок! Радянська Армія, Павле, це армія революції… І Черчіллю так само неприємно бачити її в Берліні, як і Гітлеру. Мабуть, росіяни добре знають “щирість” союзників, а ці шифровки виразно свідчать, що під маскою дружби у них схована отрута… Саме тому мені й доручили передати тобі подяку партії. Те, що ти виявив, без сумніву, дійде куди слід, і можливо, ця твоя звістка допоможе відвернути велику біду…

Павло од хвилювання не міг вимовити й слова. Не вірив своїм вухам, що Йоргу, якого він знав як розсудливу і помірковану людину, сказав таке про нього.

Хто він? Один з тих багатьох, що борються за завтрашній день, що хочуть побудувати справедливий лад у новій, справді вільній Румунії вперше за всю її бурхливу історію… Сотні, тисячі борців, як і він, піднімаються, і нікому з них не спаде на думку, що вони роблять щось особливе, бо совість спонукає до цього їх, справжніх і вільних людей. Вперше уявив собі, що кожен з цих борців облишив спокійне життя і включився у велику битву. Він теж не звичайний електрик з портових майстерень, а людина свого часу, яка бере участь у героїчній боротьбі, що про неї діти колись дізнаватимуться з книжок.

– А тепер повернемось до наших справ, Павле, – сказав Йоргу. – Ще про одне нам треба подумати. Шпигун, як бачиш, дістав розпорядження викрити комуністичну організацію, бо тільки вона здатна затримати караван в порту… Може, це він просто похвалився перед своїми хазяями, сподіваючись одержати добру винагороду, а можливо й справді щось таки довідався про нас. Будь дуже обережним, придивляйся до кожної нашої людини! А зараз… ти зумієш зв’язатися з Іфрімом?

– Ще й питаєш! – нетерпляче вигукнув Павло. – Тепер, коли я знаю, якого значення надають німці цьому каравану?.. Тільки б він почув мене!

Десь у відкритому морі вхід у порт закривав мінний пояс, залишалися тільки невеличкі ворота для військових суден, що припливали до берега. Ці ворота перед виходом каравану мали розширити. І, на щастя, це завдання мав виконати міноносець “Михайло Хоробрий”. Радіотелеграфістом на ньому служив комуніст Іфрім. Стерновий теж комуніст. Діставши повідомлення про відправку каравану, Іфрім скаже стерновому, і той зійде з напряму, збочить на один градус, щоб залишити міну саме на воротах мінного загородження, на шляху проходження каравану, який держатиме курс на Одесу. Павло мав рацію, вважаючи, що Іфрім може не зафіксувати їхнє повідомлення, бо не чекав його. Він не знає ні довжини хвилі, ні години, коли відбудеться ця передача.

– Почує, не турбуйся, – заспокоїв його Йоргу. – Він неодмінно мусить стежити за всіма повідомленнями, що даються по радіо…

– А німці? – спитав Павло.

– Це правда, німці теж можуть перехопити радіограму, бо вона ж буде не зашифрованою. Та яке ж це має значення, коли відправку каравану вже намітили на сьогодні? Нам важливо, щоб саме Іфрім дізнався про неї. Текст, який ти передаси, простий і ясний: “Увага! Цієї ночі німці відправляють караван до Одеси”. А Іфрім знає, що йому робити далі…

– Добре, тоді я йду, – мовив Павло, ховаючи папірець з текстом радіограми в кишеню. – Котра година?

– Двадцять хвилин на десяту. До дванадцятої ти маєш час…

Від дванадцятої ночі до шостої ранку з’являтися на вулицях заборонялося, та Павлові не раз доводилось ходити по місту саме в цей час, він умів ховатись од патрулів. Швидко простуючи через пустинні квартали, почав уявляти, якими вони стануть після війни. Майже забув вигляд освітленої площі з блискучими вітринами, вулиці, на якій після трудового дня безтурботно прогулюються люди. Місто завмерло, наче убивчий подих війни, прогнавши все живе, торкнувся мостової, ліхтарів і стін. Увесь світ горів. Дивно було уявити газету без повідомлень з фронту, пекарню, магазин чи м’ясні крамниці без карткових талонів, сад без окопів. От коли б зайти в кіоск і спокійно попросити у продавця газету “Роминія лібера”, як оце зараз ми купуємо “Універсул”. Інші часи, майбутня Румунія…

Хлопець підходив до моря. Чуючи, як воно похмуро реве, уявив вибухи мін, що топлять караван, і здивувався од безмежної радості, яка охопила його. Дихав швидко, стискаючи зуби, його навчили ненавидіти – німці-фашисти, Антонеску, пани в котелках і фраках, фотографії яких він бачив у газетах, геть усі.

Було холоднувато. З моря дув пронизливий вітер, і вода набігала на пляж, бурхаючи біля скель. Павло ввійшов у галерею і попростував швидко, аж поки не добрався до кам’яної стіни. Натиснув на кнопку, дверцята відчинилися, і він знову опинився в сховищі шпигуна. Але тепер юнак уже знав, що робив невідомий, і його охопило неприємне почуття. Однак підійшов до столу, повісив ліхтарик на забиту в стіну скобу і, насунувши на голову навушники, почав передавати:

– Увага! Увага!

Зробив паузу, потім знову послав в ефір позивні. Уявив собі, як здивується на міноносці Іфрім, коли прийме радіограму.

– Увага! Увага!

Передавав текст кілька разів через короткі проміжки часу. Чув у навушниках свої сигнали, як чув їх і Іфрім, а можливо, й німецький радист. “Як сталося, що німці досі не виявили цієї рації? Тільки тому, що вона схована в підземеллі? А може, її залишили навмисне. Та це їхня справа, – подумав Павло. – Напевне можна сказати одне – моя радіограма їм не сподобається!”

Зняв навушники, замкнув передавач і озирнувся навколо, шукаючи очима антену. Освітивши ліхтариком стелю, побачив там отвір. А куди він іде далі?

Погасив ліхтарик, відчинив дверцята. І в ту ж мить далеко в галереї помітив світле коло. Наче кіт, прокрався аж до розвилки, болісно думаючи, як йому угледіти лице невідомого. Освітити його? Але цього чоловіка треба роздивитися так, щоб він і не підозрівав, бо рація може ще пригодитися.

Згадав свій сон, в якому голова незнайомця обернулася в чорну, гладеньку кулю, без ніяких людських рис. Тепер чулися його кроки. Бувши певен, що ніхто не знає його таємниці, шпигун не остерігався. А чого йому боятися? Скільки років минуло, і нічого не трапилось. Не думав він, що завдяки бомбуванню його схованку викрито.

“Знову побачу тільки тінь”.

Його аж душила злість. Переступав з ноги на ногу і кусав собі губи, розуміючи, що не зможе нічого вдіяти. Раптом помітив, що незнайомець час від часу підіймає вгору ліхтарик, освітлюючи стелю. Збагнув, що той перевіряє антену. І сторопів, подумавши, що ліхтарик може сяйнути на розвилці, біля нього. А в думці спонукав його:

“Ну, ну. Засвіти тут, тут…”

І ось те, чого він палко бажав, сталося. Дійшовши до перехрестя, незнайомець знову підняв ліхтарик, і промінь вихопив з темряви його обличчя. Чоловік постояв якусь мить, освітлений промінням, потім рушив далі. І Павло дуже зрадів. Він побачив ворога в лице.

13. НАГЛЯДАЧ ТАКЕ НІКОЛАЄ

Камера в тюрмі, куди Фаніку однієї ночі привезли машиною після того, як Клонару пересвідчився, що нічого не доб’ється од в’язня, була схожа на камеру в підземеллі елегантного приміщення Секретної служби. Хоч в’язень і сидів тут кілька днів, а проте майже не розумів, що з ним діється. Він був далеко від людей, в якомусь світі, де лише згадки калейдоскопічно змінювалися, наче кадри в німому кінофільмі. Знову переживав давно забуті події і бачив людей, про яких уже не думав. Линув, наче хмарина чи величезна тінь, над батьківським двором, над містом. Колись давно він читав книгу, в якій одного чоловіка родичі і приятелі вважали мертвим, хоч той усе бачив і чув.

Фаніка лежав випроставшись, не міг ні рухатися, ні говорити, але, як і раніше, розумів. І нічого його вже не цікавило… Заклякле серце теж наче завмерло, як і в того чоловіка в книжці. На очі спершу з’являлися ті, кого вже не було в живих, і він їх проводжав поглядом, аж поки вони не зникали в тумані, а на зміну їм надходили вже живі люди. Коли перед ним поставала Марія, Фаніка не міг стримати сліз, які зрошували опухле, знівечене лице та бороду. Але не спиняв їх. Не міг…

Потім до нього прийшло відчуття власного тіла. Боліли кості, спина, кожен суглоб. Пробував відірватись од дощаного ліжка, щоб полинути у височінь, як оце раніше, та не міг. Тепер він поважчав, щось страшне тягло його донизу, давило тіло, скроні болісно стискалися, наче по них без упину стукали молотками. Коли раніше був німий, то тепер стогнав, на зло наглядачеві, який грюкав у двері і наказував мовчати.

В коридорі позмінно чергували два наглядачі, і тоді, коли біль вщухав, Фаніка наче відчував на чолі чиюсь холодну руку. Кілька разів здавалося, ніби хтось кладе йому в рот пілюлю, і він її ковтає, думаючи часом, чи не мають на меті його отруїти. А одного дня розплющив очі і побачив похмурі стіни камери, дощане ліжко під собою, двері з загратованим віконцем. Спробував піднятися. В голові гуло, в грудях боліло. Трохи потужившись, сперся на руки і сів. Спустив ноги, підвівся, але камера враз закрутилась, наче колесо у возі, і Фаніка впав долілиць, вдарившись лобом в цементовану долівку.

А коли прийшов до пам’яті, то побачив, що лежить уже на ліжку. Через грати хтось дивився, приклавши пальця до уст. Трохи згодом відчинилися двері і увійшов з мискою в руках наглядач. В ніс ударив кислий запах борщу. Фаніка розплющив очі, але раптом відчув, що йому поклали в руку якийсь папірець. Вхопив записку і, поки наглядач, повернувшись до нього спиною, ставив на стіл миску, перебіг очима текст:

“Тримайся! Ми гордимось тобою. Будемо підтримувати зв’язок через наглядача”.

– Прочитав? – пошепки спитав тюремник.

Фаніка мовчки дивився йому в очі. А той узяв записку, витер сірника, запалив її.

– Це ти мене підняв з цементу? – запитав в’язень

– Поговоримо пізніше, а зараз спи, – мовив наглядач і поклав на ліжко коробку сірників та пачку цигарок.

Фаніка запалив. Затягнувшись димом, сп’янів, наче од міцного вина, і побачив поруч себе Марію, Павла та всіх друзів. Знову почував себе в рядах борців. Погасивши недокурок, сховав його і заснув.

Наглядачеві Таке Ніколає було майже п’ятдесят років. Змарнілий, з пожовклими од тютюну вусами і сумними очима, він нагадував стрілочника, рибалку або чорнороба, одного з тієї армії трударів, яких обтяжують нестача грошей і багато голодних ротів. До цієї служби він працював могильником, а потім веслярем на одному з човнів, які чекали біля казино на панів, що бажали погойдатися на хвилях, перш ніж спробувати щастя у грі в рулетку.

– Нехай буде одна хороша душа і в тюрмі, – мовив він дружині, надівши уніформу.

Платню мав невелику, зате державна служба забезпечувала на старість пенсію. Обстановка в тюрмі була жахлива, але Таке Ніколає тішився, що потай може допомагати в’язням. Увечері, перед сном, він молився біля ікони святого Миколи і спав тоді спокійно, ніколи не бачив тих жахливих снів, які мучили інших наглядачів.

Дружина Тінка народила йому десятеро дітей. Та святий чудотворець, знаючи, як важко живеться на землі, напевне, упросив ангела смерті змилосердитися і забрати п’ятеро малят в рай. Цю просьбу ангел задовольнив. І тих дітлахів, що зосталися живі. Таке дуже любив і всіляко оберігав од ангела смерті. Коли найменша дитина, Ріца, захворіла, батько без будь-якого вагання постукав до лікаря-педіатра Гольденберга.

Було вже далеко запівніч. Але Таке це не спинило. Він грюкав до тих пір, поки у вікні не показалась чоловіча голова.

– Ви що, хочете висадити мені двері? – запитав хазяїн,

– Борони боже! – настрашився Таке. І тоді лікар, відчинивши, сказав, що не треба було йому так стукати, що досить натиснути на кнопку, і він почув би.

На Гольденбергу був халат, що сягав йому до колін, а під халатом – довга, аж до п’ят нічна сорочка. В цьому вбранні він скидався на служителя якогось релігійного культу. Незважаючи на свої солідні роки, лікар був стрункий і набагато вищий за наглядача. Лице кругле, на голові кучма сивого волосся. Крізь скельця окулярів у товстій оправі прозирали стомлені очі, які аж ніяк не пасували до жвавої вдачі лікаря. Він без упину рухався, вимахував руками, тупав ногою і говорив швидко, з жартівливою фамільярністю, наче перед ним були діти.

Як тільки почув, що дівчина вже дві ночі марить у гарячці, одразу ж пройшов до другої кімнати і почав одягатися. Через відчинені двері закидав збентеженого наглядача безліччю запитань, на які той ледве встигав відповідати.

За кілька хвилин лікар, прихопивши медичну сумку, взяв Таке під руку і швидко вийшов з ним на вулицю. По дорозі ні на мить не змовкав. І коли вони дійшли до будиночка Таке, Гольденберг був майже певен, що дівчинка хвора на скарлатину. Та й про самого наглядача він уже знав, мабуть, не менше, ніж дружина Тінка, що народила йому десятеро дітей.

– Ах, яка гарна дівчинка! – вигукнув лікар і, підступивши до ліжка Ріци, при світлі гасової лампи почав ворушити пальцями так, що на стіні з’являлися зайчик з довгими вухами, метушливий собачка, мавпа, яка наче чухає собі голову.,

Розбуджена від сну, дівчинка заплескала рученятами.

– Ну от! – засміявся жартівник. – А зараз давай пограємося в лікаря.

Ріца зайшлася плачем. Гольденберг одразу заспокоїв її, сказавши, що хворим у цій грі буде він.

І дівчинка вистукувала його по спині, попросила вимовляти “тридцять три”, притулилась вухом до його грудей, а потім приписала сотню уколів. Тоді вже Гольденберг сам оглянув Ріцу і пересвідчився, що у неї справді скарлатина, ще й гіпертоксична.

Температура підвищувалась без упину, і дівчинка весь час марила. Занепокоєний лікар виписував рецепти і все посилав Таке до аптеки. А коли Ріца розплющувала очі, розповідав їй такі смішні історії, що^зона засинала з усміхом на устах.

Одного дня Гольденберг дав Таке ще один рецепт і здивувався, що той уже не спішить до аптеки, а витирає рукавами очі.

– Подивіться на нього! – вигукнув лікар. – Чого це ти плачеш? Думаєш, мені потрібні сльози замість ліків? Чи, може, вважаєш, що я потребую пацієнтів?.. Хворих, щоб вони були здорові, у мене досить, до того ж я не лікую вусатих дітей!

Гольденберг говорив, сміявся, поплескував хазяїна по спині і штовхав до дверей.

– Не прогнівайтесь, пане лікар… Але я вже не маю грошей, – видушив Таке крізь плач.

– Як це не маєш грошей?.. Ось гроші, – вигукнув Гольденберг і поклав наглядачеві в руку кілька папірців. – Плаче… А ти сам хіба здоровий?

Хвороба затяглася. Лікар приходив, залишав гроші і йшов. Якось уночі він приніс ампули для ін’єкцій. Таке чергував у тюрмі. Тінка, хвора й заплакана, ледве стояла на ногах.

– Хіба я маю тут з ким поговорити? – буркнув вдавано Гольденберг і наштовхнувся на стілець, бо в тісній кімнатці наглядача ніде було навіть зайвий раз ступити.

Лікар намагався бути бадьорішим і, не маючи змоги з кимсь перемовитися слівцем, розмовляв сам з собою. Дівчинка вже вмирала. Він зробив усе можливе, та хвороба була жорстокою. Вже не надіявся, що дівчинка дек живе до ранку. Це не перша дитина, яку лікар Гольденберг не зміг врятувати, і смерть для нього була давнім, добре відомим ворогом. Він одвів її косу від стількох дитячих голівок і через те в усіх нещасних випадках боровся до останнього, поки не закривав навіки очі, що дивилися на нього з такою довірою. Тоді лікар виходив з дому, в якому зазнав поразки, і блукав вулицями, ненавидячи своє сильне здорове тіло, яке залишалося жити, тим часом як кволе дитяче тільце холонуло, він проклинав той день, коли став медиком, і називав себе негідником, нездарою, спільником чорної вбивці.

Думка, що життя дівчинки вже згасає, не давала йому спокою, мучила до болю. Після кожного візиту до Таке лікар повертався додому і знову перегортав товсті томи, де говорилося про боротьбу зі смертю, перечиту-і:г. в медичні журнали і бачив, що вже не зможе нічим допомогти дитині.

І ось тоді Гольденберг довідався від одного колеги, що в якійсь бухарестській лікарні педіатр Строє винайшов протискарлатинну сироватку і з успіхом випробував її на морських свинках. Він подзвонив у столицю, і той лікар підтвердив цю звістку, водночас попередивши, що сироватка ще не була випробувана на людях.

– Я її випробую! – гукнув у трубку Гольденберг.

– Можу дозволити це тільки тоді, – почулась відповідь, – коли ви втратили будь-яку надію.

– Надію? – крикнув він. – Ви говорите про надію? Дитина вже помирає, колего. Помирає, розумієте? Обертається в труп…

Одержавши з Бухареста ампули та потрібні інструкції, він оце й з’явився сюди для останньої спроби. Треба попросити дозволу батьків, але лікар не зважувався сказати жінці, яка ледве трималась на ногах, що дівчинка вже помирає. Одіслав її на ніч до сусідів і жартував при цьому так природно, що жінка повірила у видужання дитини. Коли Тінка вийшла, Гольденберг узяв Ріцу на руки і поклав на стіл. Дівчинка була напівжива, нічого не бачила і не чула.

– Тримайте її за руки й ноги! – попросив двох чоловіків, які прийшли йому на поміч. А сам почав робити і коли.

Вприскував сироватку раз за разом, лякаючи тих, у чиїх руках здригалося слабеньке тільце Ріци. На стіні вимальовувалися їхні великі тіні. Ніхто не обмовився й словом. Завжди дуже балакучий, лікар мовчав. Він один знав, що відбувається на столі, і рясний піт зрошував йому чоло.

І тоді стався шок. Усі троє ледве тримали тіло дівчинки. Якась незвичайна, сліпа сила входила в її ноги й руки, Ріца борсалась, кричала, марила, намагалась вирватися з отих шістьох рук, які виявлялись немічними, безсилими.

– Тримайте міцно! Тримайте! – гукав лікар.

Минали хвилини. Та хвороба не піддавалась, з страшенною люттю стрясала тіло дівчинки, в якому йшла незнана, жорстока боротьба не на життя, а на смерть. Ріца напружилась в безнадії, скрикнула і знесилена заклякла на столі.

– Вмерла! – простогнав один сусіда.

Лікар нахилився над змученим тільцем і впав на стілець.

– Врятована, – прошепотів він кволо. Підняв руку до шиї і послабив галстук.

Дихав важко, аж душився. Та на круглому обличчі, зрошеному великими краплями поту, світилась радісна усмішка, а серце сповнялось безмежною радістю перемоги. Од задоволення примружив очі.

На світанку Таке застав його біля дочки. Ріца спала, легко дихаючи. Лікар вивів наглядача надвір і розповів йому все. Батько захитався і, перш ніж Гольденберг збагнув його намір, поцілував у руку рятівника своєї дитини.

А через тиждень наглядач Таке Ніколає вже зачиняв двері сьомої камери, куди увіпхнули комуніста Аврама Гольденберга.

Ця подія відбулася давно, за тринадцять років до початку війни. Про неї Фаніка дізнався тоді, коли вже одужав, міг сидіти і слухати Таке. Лікаря перекидали з тюрми в тюрму, звільняли і знову арештовували. Потім наглядач дізнався, що Гольденберг загинув у якомусь концтаборі на Україні, немовбито у Вапнярці.

– Хай спочиває на тому світі, – закінчив він свою розповідь. – Якщо, така людина мусила поневірятись в тюрмах і померти жахливою смертю, то нам ці страшні часи треба якось пережити.

Наглядач намагався й раніше допомагати в’язням то цигаркою, то добрим словам, не розрізняючи звичайних арештантів і “політичних”. Проте лікар показав йому, що за люди комуністи, і Таке уже вважав своїм обов’язком допомагати їм. Правда, в політиці він не розумівся. Для Таке комуністи були начебто святими, що їх карають за віру, як колись переслідували перших християн. Провидіння дало йому в руки тюремні ключі, щоб допомагати в’язням, і він гордився цією місією. Так святий Петро носив ключі од раю. У наглядача не було ніякого сумніву, що там, на небесах, ворота до раю в першу чергу відчиняються перед тим, кому він тут, на землі, відмикав двері камери. Ця думка надавала його службі величі і ваги.

– До тебе прийшли на побачення, – сказав він якось Фаніці.

Коли котельник вступив у приміщення, розділене гратами надвоє, то одразу ж побачив Марію. Заплакана, з синцями під очима, вона стояла і чекала, з страхом і радістю в серці, що, “арешті, зможе побачити чоловіка. І коли угледіла на порозі в’язня у смугастому одязі, подумала, що то не він.

– Маріє, – промовив Фаніка, вчепившись руками за грати. Він був кволий, обличчя його ховалося в бороді.

Жінка пізнала голос, очі і з голосним риданням почала його цілувати, припавши До холодного заліза.

– Маріє, – повторив Фаніка. – Маріє…

Коли відчув на своєму плечі руку Таке, подумав, що той хоче заспокоїти його. І повернув голову, збираючись запевнити, що не зробить нічого недозволеного.

– Вибач мені, – мовив наглядач. – Пора…

Час побачення скінчився. Та Фаніці здавалося, що бони тільки зустрілися. Дружина схопилася руками за грати і заридала:

– Фаніка! Фаніка!

Ставши на поріг, він івд встиг примітити, як жандарм відривав її од заліза.

Все ще вчуваючи ридання Марії, повернувся до камери. І Таке, важко зітхнувши, замкнув його.

Минали безконечні години… Вночі він прокинувся від якоїсь метушні і голосів. Подумав, що тепер, коли життя знову ввійшло в тіло, його поведуть на допит. Та глянувши через віконце, побачив, що два наглядачі тягли за руки в’язня, зовсім безсилого і немічного. Відчинили камеру і кинули на холодний цемент.

Коли все стихло і Таке зостався сам, Фаніка спитав пошепки:

– Хто це?

– Не знаю, – відповів йому наглядач, – мабуть, хороша людина…