Текст книги "Таємниця підземної галереї"

Автор книги: Володимир Колін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

22. ОБ’ЄКТ

Дім, в якому Йоргу вирішив сховати Павла, належав Алді, учителеві чоловічого ліцею. Будинок стояв посеред великого двору і мав чимало кімнат. Побіч кам’яних сходів стояли два зафарбованих у зелений колір кадоби з фікусами, перев’язані червоною стрічкою. Ззаду був ще один хід, чорний, який вів на просторе горище, де містилась маленька кімнатка для наймички. Тепер служниця поїхала на кілька днів до родичів у Коджалак.

– Почекай мене тут, – сказав Йоргу Павлові.

Соромливий Алдя сумно дивився на нього крізь скельця окулярів. Старий учитель носив лавальєру[12]12
  Лавальєра – галстук, який пов’язується бантом, кінцями донизу.


[Закрыть], як спомин про юність, коли він плекав надію зоставити й своє ім’я в історії літератури. Та від студентських мрій лишилася тільки лавальєра. Тепер його волосся вже посріблилось, він мав дружину, дітей і примирився з своїм становищем викладача румунської мови. По неділях влаштовував вистави та літературні вечори і час від часу друкував статті у журналах Констанци.

Йоргу, залишивши Павла в дворі, попросив хазяїна дати на кілька днів притулок людині, яка ховається від поліції. Та Алдя зблід. Правда, він переховував на горищі невеличку бібліотеку, заспокоюючи себе тим, що нікому не спаде на думку шукати її саме там. А от людину, переслідувану поліцією, це вже…

Старий зняв окуляри, і Йоргу побачив блакитні невидющі очі, які наче дивилися з другого берега туманного моря. Він уже розсердився, але щоб вплинути на хазяїна, мовив з жалем і співчуттям:

– Зрозуміло, коли вам страшно, то…

Алдя витирав хусточкою окуляри. Відчув себе ображеним. “Як усі квапляться осуджувати! – подумав він. – Знають лише одне – чорне або біле…”

– Чого це так?.. Одразу ж про страх. Я думаю… У мене дружина, діти…

– Знаю, – відповів Йоргу. – Ви нам не давали ніякого зобов’язання. Але мій товариш чекає надворі вашої відповіді.

– Надворі? – поспішив спитати Алдя. А сам занепокоєно подумав: “Ніякого зобов’язання! А вже й привів до мене…”

Хотів уявити вигляд того, хто тікає від поліції… Гнаний звідусюди, він голодний і зляканий.

Учитель здригнувся і раптом спитав захриплим голосом:

– Він старий?

– Ні, це ще хлопець!

Йоргу не розумів оцих вчених людей. Людина є людиною. А яке значення має вік?

– Хлопець, – безтямно прошептав Алдя. Глянув на Йоргу і раптом скрикнув з серцем: – Чого ж ти чекаєш? Веди його!..

– Ви таки порядна людина, – посміхнувся Йоргу, з силою потискуючи йому руку.

– Зайдете чорним ходом, – пошепки мовив Алдя. – Я чекатиму там…

“Дивно! Так вирішується доля людини, – думав старий, прямуючи до сходів. – Хіба можна не допомогти до смерті наполоханому ближньому? (Алдя вважав, що всі, кого переслідує поліція, дуже налякані). Сандулеску, звісно, не допоміг би… Дивно! А я це зроблю… Наперекір усім застереженням…”

Юнак, що його привів Йоргу, не мав жодної з тих рис, якими його наділив Алдя. Він не видавався ні наляканим, ні виснаженим, і погляд його був зовсім спокійний. Тільки посміхався трохи зніяковіло. Видно, був дуже втомлений.

– Добрий вечір, – привітався учитель і, сам не знаючи чого, кашлянув. А тоді приклав палець до вуст: – Тільки тихше, щоб нас не почули…

Його дружина Амелія і діти вже спали. Та хазяїн усе боявся. Підіймаючись сходами попереду них, подумав: юнак не подякував за притулок, напевне, вважає цілком природним, що його переховують від поліції. Згадав зніяковілу посмішку і втому на обличчі. “Дивні вони люди… не такі, як усі. І ніякого тобі переляку”.

Хазяїн відчинив кімнатку наймички, і Павло озирнув її – залізне ліжко з високими спинками, на яких були намальовані жіночі обличчя, а далі стіл, шафа. На стіні, на шматку полотна, червоними нитками вишито двох ангелів. Вони наче бажали щасливих снів.

– Тут уже можна говорити. А внизу дружина, діти… – промовив Алдя. І одразу ж розсердився на себе, що не прийняв юнака в якійсь великій кімнаті.

– Я розумію, – погодився Павло.

Побачивши ліжко, юнак відчув страшенну втому. Згадав, що в Бухаресті майже не спав.

– Ти житимеш тут, як у бога за дверима, – жартівливо мовив Йоргу.

А коли Павло поклав портфель на стіл, лице друга враз стало серйозним і поважним.

– Ключ у дверях. їх краще замкнути. І не відмикай, – проказав Алдя.

– Гаразд…

Учитель подумав, що їм треба поговорити наодинці. Посміхнувся і поспішно мовив:

– Так, так, зрозуміло… Я від щирого серця… Ну, на добраніч!

– На добраніч, пане учитель.

Алдя пішов.

– Треба б забрати з собою вибухівку, – сказав Йоргу, глянувши на стіл, де лежав динаміт.

Павло раптом відчув, який дорогий йому оцей коричневий портфель.

– Візьми, – тільки й спромігся вимовити.

– Легко сказати, – мовив насуплений Йоргу. – Думаєш, чого я просив тебе знайти конспіративну квартиру?.. Крім цієї, де ми оце сидимо, у нас нема жодної. Надіявся на твого перукаря, і от… Ну, нічого, – вирішив він одразу. – Хоч це не дуже конспіративно, але іншого виходу я не бачу! Все сталося зовсім несподівано… Залишу вибухівку тут, бо цей дім безпечніший, аніж квартира будь-кого з нас. Ніхто не знає, де ти, і нікому не спаде на думку шукати тебе тут.

Павло охоче погодився. І намагався не показати своєї радості.

– Я ще заскочу сюди або кимсь перекажу, – пообіцяв Йоргу.

Павло замкнув двері, роздягнувся і простягся на ліжку. Хотів зосередити думки і уявити своє майбутнє. Але відразу ж заснув, як убитий.

Вранці прокинувся від стукоту в двері.

Вчитель приніс на таці чашку чаю, кілька скибок хліба та банку меду.

– Ви такий турботливий, – посміхнувся Павло.

– Поспішаю, мені треба йти на уроки…

– А ви не дуже турбуйтесь. Через день – два я й піду од вас, – запевнив його юнак.

– Та що ви, живіть собі, – відповів хазяїн, хоч в його зляканих очах з’явився вогник вдоволення. – Так… Замкнетеся знову. Що я хотів ще сказати?.. Ага! Сидіть тихо. Ця кімната якраз над кухнею. Розумієте, може почути дружина…

– Я весь час лежатиму.

Лице Алді проясніло. Навіть скельця його окулярів, здавалося, заблищали якось незвичайно.

– Не насмілювався вас просити, – мовив він вдячно. – У кухні чути кожен крок… Знаєте, це старий будинок… Ми попереджали й наймичку…

Як тільки він вийшов, Павло відразу ліг. Підклавши руки під голову, лежав і думав. Султана зараз уже мусить знати, що він тут. Агоп її попередив. Їм не пощастить побачитись, поки він тут. Хай уже пізніше… Електрик Мунтяну Павло зник, його вже немає! Шукайте, сищики, вітра в полі!

“Хтозна, яке тепер у мене буде ім’я, Йоргу має принести нові документи. Стану професійним революціонером. Звелить партія – поїду в Молдову, в Олтенію, всюди, де буду потрібен. Заберу з собою й Султану. А проти Горе треба вжити якихось заходів”.

Грігоре вбили ті, проти кого бореться тепер він. Павло був певен, що стрічка моряка з “Потьомкіна”, бюлетень “Антивоєнного комітету” і заклик товариства “Друзі СРСР” стали причиною смерті брата. Боялись його і вбили, за наказом поліції, яка й зам’яла всю ту історію. Павло дізнався про вбивство саме тоді, коли вони обидва й справді могли порозумітися. Брат загинув у вересні 1934 року, в розпалі боїв за зміцнення антифашистського фронту. Може, саме тому…

Алдя тричі на день приносив їжу. А одного разу він сказав:

– Після війни ти станеш великою людиною…

– Чому? – здивовано спитав Павло.

– Країні будуть потрібні надійні люди, – пояснив йому вчитель. – Скільки змін має відбутися! Все набере іншого вигляду. Дивно. Ти розумієш? Через якийсь час те, що зараз перебуває під забороною стане легальним…

І вийшов навшпиньки, стурбовано хитаючи посивілою головою. Павло взявся за їжу.

– Велика людина… Браво! Ким же він може бути? І в ту ж мить юнак збагнув, скільки завдань висуне революція. Чи зможе він їх виконати? Відчув себе непідготовленим. Тепер йому все зрозуміло. Він знає ворогів, бачить їх. А тоді?.. Завжди вважав, що на другий день після революції все буде на своєму місці: негідники одержать по заслузі, всі чесні стануть під червоні прапори. Тільки тепер уявив собі, які бої чекають у майбутньому. В країні розруха, голод, скрізь приховані вороги… Чи можна буде боротися з усім цим? Пригадав Раду і заспокоївся. “Дурню, ти міркуєш так, як цей Алдя, – докорив собі. – Начебто будеш тоді сам”.

Йоргу прийшов увечері. Був зовсім спокійним, але Павло бачив, що він приніс якусь важливу звістку. В очах вигравала веселість, що якось не пасувала до його великого, наче у лагідного ведмедя тіла.

– Ти знаєш, який завтра день? – приглушено запитав Йоргу.

Розуміючи, що зараз дізнається про все, Павло трохи подумав, але не зміг нічого згадати – просто втратив лік дням.

– Не можу й уявити!.. А який це день?

– 22 червня 1943 року… Два роки, як почалася війна!

Павло зазирнув в очі Йоргу:

– Чого ж ти мене мучиш?.. Скажи!

– Партія вирішила скористатись вибухівкою, яку ти привіз… Завтра, на знак протесту… Нехай побачать, хай дізнаються, що народ ненавидить війну, затіяну Антонеску, – поспішно випалив Йоргу.

– Правда! – аж підскочив Павло, радіючи, що починається велика боротьба.

– Демонстративно. Розумієш?.. Утечісти розкидають листівки. В день їхньої річниці. Це буде як сигнал!

– Який об’єкт ви маєте на увазі?

– Німецькі бараки…

– Склади з спорядженням?..

– Так.

– Чудово.

Хотілося ходити й рухатися, але в кухні могли почути кроки.

Через те махали руками й ногами, щоб хоч як-небудь дати вихід своїй невтримній енергії. Павло знав, де ці склади, не раз проходив біля них. Бараки стояли на широкому майдані, з трьох боків якого тяглися вулиці. В них зберігалося спорядження для німецького військово-морського флоту.

– Там дротяна огорожа.

– А я візьму з собою ножиці, – мовив Йоргу. І, збагнувши, що сказав зайве, глянув Павлові в очі.

Мунтяну здригнувся.

– Ти? – спитав він хрипло.

– Не будь дитиною, – заговорив Йоргу. – Знаєш добре, що тебе розшукують, йдеться не про нас з тобою, а про партію!

Павло зрозумів, що його друг має рацію. Але думка, що не він використає вибухівку, приголомшила його, і хлопець закусив губу. Згадав Раду, дні, проведені в кімнатці шевця, облаву, бомбування, перевірку на вокзалі…

– Можливо, було б краще, коли б хтось інший взявся за склади, – говорив Йоргу. – Кожен з нас – учасник боротьби. Ми не юрба індивідуалістів, а організована партія. Отже, цілком доречно ділити небезпеку й риск…

– Візьми собі двох помічників, – порадив Павло. – Хай постоять на варті…

Тепер перше почуття жалю уже минуло, і він думав тільки про операцію.

– Призначено на дев’яту годину вечора, – мовив Йоргу під кінець розмови.

Павло ліг. Знав, що йому нема чого робити, і спокійно заснув. Так він спав би й на другий день після підпалу німецьких складів. Може, тоді заснув би ще швидше. Звичайне стало вже незвичайним.

На світанку Алдя тихенько постукав у двері.

– Два роки війни, – мовив учитель, навіть забувши привітатись. – Ось послухай.

З вулиці почулася пісня. Проходили призовники.

 
Ми веселі, вогневі,
Новобранці бойові,
Бо ідемо на війну,
Бо ідемо на війну…
 

– Ганьба! – простогнав Алця. – Підлість! Кажуть, так дресирували націстів, поки вони не стали професіональними вбивцями… Сьогодні в ліцеї я маю зробити доповідь про “священну війну”. Що ж мені говорити? – хвилювався він. – Про грабежі! У Сандулеску повен дім килимів та срібла… Ти чув, вони вивезли з Одеси навіть трамвайні вагони та рейки! Кажуть, восени у нас пустять трамвай…

– Говоріть, як вам підкаже совість, – порадив йому Павло.

Учитель враз замовк, втяг голову в плечі.

– Авжеж, – погодився він. – Я так і зроблю…

Алдя був стурбований, лице його то червоніло, то ставало бліде, як стіна.

У Павла день минав повільно. Він одкрив портфель, оглянув два пакунки, загорнуті в папір і перев’язані мотузочками, а також пляшечки й корок. Все було на місці. Згадав, як вирішив з своєю промовою Алдя. “Хто-зна, іншим разом…”

Опівдні хазяїн приніс йому обід. Він здавався школярем, який у чомусь провинився. Усе посміхався, радий і зніяковілий

– Говорив, – похвалився вчитель Павлові, – лише про справедливість і гуманність. – Слова його звучали щиро і водночас абстрактно. – Сандулеску потиснув мені руку. “Ви справжній румунський патріот, – сказав він, – наші солдати дійсно справедливі, чесні й гуманні”. А викладач історії Оанчя зрозумів мене. “Добре. – шепнув він. – Хай бачать, що в нас є своя думка!”

Вчитель запитливо глянув на Павла.

– Зрештою, – відповів хлопець, перехопивши його радісний погляд, – кожен вас зрозумів, як хотів…

– Але я не скомпрометував себе, – поспішно мовив Алдя. – Сказав те, що думав. Жодного слова про Гітлера, хрестові походи та інші дурниці! Насправді, це була антидержавна промова, та дурні не збагнули її…

Він наче шкодував, що небезпека вже минула.

– Вам хотілося, щоб вас правильно зрозуміли? – посміхнувся Павло.

– Я відверто висловив думку про цю війну, – запевнив його Алдя. – І можу дати відповідь за свої слова…

Хотів уже йти, та раптом обернувся, крутячи між пальцями гудзика. Схилив голову.

– Вчора ввечері, знаєте, – мовив ніяково, – було чути кроки… Дружина злякалась і все посилала мене подивитись. Я вдав, ніби піднявся на горище, і запевнив її, що це миші… Тому, якщо можна…

– Авжеж… – сказав Павло. – Я думаю цієї ночі піти.

– Зовсім?

Слова зірвалися зненацька, і засоромлений учитель переступив з ноги на ногу.

– Так! – підтвердив юнак.

– Як хочеш, – шепнув Алдя. – Твоє діло…

І одразу вийшов, швидко збіг сходами вниз.

“Кінець кінцем, він теж наражає себе на небезпеку, – подумав Павло. – А в нього ж діти…” У роті відчував якийсь гіркуватий присмак. День тягся повільно, як величезний слимак.

23. ЧАЙКА НАД МОРЕМ

Наче стверджуючи давню ненависть Горе до Януліса, обидва шпигуни зустрічалися не на людях. Роками сходилися таємно в розваленому домі, де нікому не спало б на думку шукати їх.

Будинок той стояв над кручею, а коли берег обвалився, він розламався надвоє, наче картонна іграшка. Тільки три кімнати зосталися на кручі, а всі інші впали в море. Дощі й сніги потрощили дах і вікна. Люди забрали двері. Вистромлюючи віття у віконні отвори, в цій руїні росли деревця, які влітку заростали бур’янами. Діти не насмілювалися там гратися, боячись скотитися разом з стінами на пляж, вкритий камінням.

Януліс і Горе при денному світлі пильно оглянули руїни і пересвідчилися, що рештки фундаменту все-таки міцні. Ходила чутка, нібито стіни от-от упадуть і туди страшно ходити. А після того, як одна дитина посунулась і розбилась об скелі, страх охороняв той дім краще, ніж це міг би зробити вартовий

Того вечора Горе сидів серед облуплених стін і чекав Януліса. Під чорними його вусиками нервово тіпались уста. Перукар нестямно дивився в бік моря. З-за хмар раз у раз визирав місяць, і тоді в його синюватому світлі з’являлись обрив, скелі і пляж. З темряви вихоплювався весь краєвид, але море ховалося за молочним серпанком. Шторм, який кілька днів і ночей бурхав хвилями, раптом вщух. Було тихо і тепло. Горе дивився на молочну завісу, яка тяглась од землі до неба.

Довго не розумів, що воно таке, і враз тихо засміявся, – це ж туман, пелена туману, безкрая і непорушна. Сміх його невеселий. Він усе підготував і прислухався, намагаючись почути шурхіт кроків. І мимоволі затремтів. Самотність вперше здалася йому неприємною в цій руїні на березі. Десь обізвався собака, і його гавкіт громом пролунав у вухах Горе. Потім стало тихо. Все щезло за завісою туману, море мовчало. Ніде ані шелесне. Природа наче завмерла в якомусь чеканні.

Раптом почулися кроки, і Горе зачаївся. Він уже не той хлопчик, що дивився на пана Арістіде як на свого благодійника. З роками вдячність до людини, яка дозволила йому спати і їсти в “Якорі”, минула. І замість неї чимраз дужче розгорялася ненависть до того, через чию примху він зостався калікою. Був певен, що саме через свою знівечену ногу не подобався Султані. Януліс зробив його нещасним на все життя. До лютої ненависті прилучався ще й страх, який лишився в ньому з дитинства, коли одне слово пана Арістіде могло пустити його по світу…

В душі змішалися жах і ненависть до того, кого він чекав. Горе наче заткнули ніс і рот. Він захрипів і безтямно схопився за балку. Місяць заходив у хмари.

– Гей! – шепнув Януліс і виліз з діри.

– Я тут, – хрипло промимрив Горе.

Януліс ступав поволі, хоч і знав тут кожну цеглину, кожну залізяку. Він приходив до цієї руїни у певні дні й години. Але зараз, на відміну од попередніх зустрічей, йому нічого було повідомити Горе. Відтоді, як він не зумів зв’язатися з Анкарою, Ральф уже не радирував йому, і Януліс дуже непокоївся. Спершу думав, що рація зіпсувалась. Та, чуючи в навушниках інші сигнали, що їх передавали незнайомі станції, збагнув: Ральф його слухає, але не відповідає.

Януліс знав, що це не можна пояснити жартом чи необачністю хазяїв. Занепокоєний, ламав собі голову, думаючи, чим же він не догодив, але не зумів знайти якоїсь провини. За що ж його хазяї порвали зв’язок з агентом, який успішно виконував усі доручення? Справді, проклятий караван не доплив де Одеси… Але хіба ж він винен в тому? Яким дорогоцінним не був би той вантаж і як би не надіялись на нього союзники, вони все одно не могли вимагати, щоб Януліс забезпечив щасливе проходження каравану. Тут щось інше. Так, інше…

Та даремно він хвилювався і щоночі вимагав пояснень. Ральф не відповідав. Януліса охопив страх. Але він злякався б ще більше і, звичайно, зрозумів би, чому мовчить Ральф, якби дізнався про Павлову радіограму. Повідомлення було передане не в час, встановлений для Януліса, і агент з Анкари, знаючи, що рація надійно схована і нею ніхто сторонній не може скористатися, звинуватив свого підлеглого в зв’язках з комуністами. І потоплення каравану – пряме свідчення перехопленої агентом радіограми.

– Де ти там? – спитав Арістіде. – Лізу тут навпомацки, наче в мішку…

– Хочу вам щось показати…

– Чорта лисого побачиш у цій пітьмі, – промимрив Януліс. І все-таки підійшов до обриву.

– Ось дивіться, – процідив Горе. І в ту ж мить ударив свого шефа каменюкою в потилицю, а тоді штовхнув ногою в спину.

Януліс застогнав і хитнувся. Розвів руками, щоб за щось вчепитися, і схопив хлопця за ногу. Падаючи, він потяг за собою й перукаря.

Горе вп’явся нігтями в каміння і марно намагався вивільнити ногу. Януліс стискав її, наче кліщами. Пальці Горе сповзали з каміння.

– Ні, – задихався він, – ось зараз…

На його перекошеному од жаху обличчі сльози змішувалися з потом. Усе тривало кілька секунд. Обидва з криком покотилися на берег і розбились об скелі. Місяць, виглянувши з-за хмар, на мить освітив їхні закривавлені трупи. А тоді знову все поглинув морок.

Майже в той час, коли “дельфін перестав плавати”, Павло глянув на Луку, учня Фаніки, і посміхнувся.

– Ти радієш, правда?

– Аякже! – Лука скривився, наче збираючись грати в квача.

– Заспокойся, – серйозно мовив Балабан.

– Не заспокоюсь, бо мені жаль дядька Фаніку… – зловтішно, з образою в голосі проказав Лука.

– Ну, то інша справа, – погодився Балабан. Та хлопець уже втихомирився, і всі троє замовкли.

Кожен думав про своє. І всі нетерпляче ждали Йоргу.

А той швидко простував освітленими місяцем вулицями, де поруч гітлерівських розвівалися й румунські прапори. З репродукторів лунали бравурні марші. Та він знав: офіціальне торжество закінчиться інакше, ніж це передбачали ті, що бенкетували в префектурі. Повільно йшли вільні від роботи люди.

Озираючись на всі боки, Йоргу проходив вулицю за вулицею.

Вслід за німецькими складами в повітря злетять портові споруди, поїзди й кораблі… Але для цього потрібен інженер. Павло навчить користуватись вибухівкою ще двох – трьох товаришів. Треба зміцнити зв’язок з морською дивізією та дев’ятим полком, щоб одержати від Них зброю, а також з радянськими військовополоненими, які працювали по навколишніх маєтках.

Місяць сховався за хмари, і раптом зовсім стемніло. Перейшов вулицю. І в ту ж мить наступив на кришку каналізаційного люка. Погано закріплена, вона трохи зсунулась, і нога сповзла в отвір, Йоргу дуже вдарився правим коліном і впав.

Сперся на руки і спробував підвестися, ще не відчуваючи болю. Та коли ступив на праву ногу, застогнав і, похитнувшись, схопився руками за дерево. А тоді вперся спиною в стовбур. До нього підійшло двоє перехожих.

– Спасибі, мені вже легше, – подякував. – Покладіть на місце кришку, щоб ніхто більше не впав…

– От мерзотники! – гукнув один перехожий і схилився над люком. – Мало того, що темно. Вони ще й навмисне роблять, щоб люди скручували собі шиї… Ти зможеш дійти сам?

– Так, так, зможу, – запевнив Йоргу. – Трошки відпочину і піду…

Постоявши, спробував ступити крок, але відчув страшний біль. А Балабан і Лука чекають… Зціпив зуби і поволі пішов уперед, тримаючись за дерева, стіни та паркани. А біль дужчав і в колінах аж пекло. Добре, що вже недалеко йти.

Так, підстрибуючи на здоровій нозі, він добрався до воріт Алді. Піт лився з нього потоками.

“А сходи?” – подумав з острахом. Біля чорного ходу зупинився, передихнув і почав стрибати з сходинки на сходинку. Боявся, щоб його не почула вчителева дружина. Тоді він сів і поповз угору, відштовхуючись лівою ногою і тримаючись руками за поручні. Білий, як стіна, увійшов до кімнати і став біля дверей.

– Що з тобою? – злякано спитав Павло.

Йоргу прокульгав до ліжка і сів.

– Нічого, це мине. Вивихнув ногу…

Балабан схилився і підкотив йому штанину. Коліно вже спухло і почервоніло.

– Ти можеш рухати ним? Чи, може, розбив чашечку!

– Хай йому чорт! – вилаявся Йоргу. – Дай мені холодної води…

Змочив хусточку і приклав до спухлого коліна.

– Котра година?

– Без п’яти хвилин дев’ята…

– Що?.. Тоді ходімо! – вигукнув Йоргу. Спробував встати, але застогнав і безсило опустився на ліжко.

– Ти не можеш, – сказав Балабан. – Що ж нам робити?

Йоргу підвівся ще раз.

– Ми підемо самі, – заговорив Лука, дивлячись на ці його муки.

– Де ж вибухівка? – запитав Балабан. – Павле, покажи мені, що треба робити.

– Нічого у вас не вийде, треба втрьох… – сказав Йоргу.

І всіляко картав себе. Думки плуталися в голові, проте говорив він спокійно. Відкласти операцію? Але ж пропаде така нагода. Та й що робитимуть тоді утечісти, які мають розклеювати листівки.

– Павле, ти підеш з ними!

– Я? – хлопець відчув нестримну радість. Але раптом згадав своє становище. – Добре, але ж…

– Ніякого “але”! У нас нема іншого виходу. Операцію не можна відмінити, та й ніколи вже підшукувати когось іншого. Тоді ми запізнимося і накличемо біду на утечістів, що вийдуть з листівками…

– Гаразд, згоден, – відповів Павло.

Намагався бути стриманим, але в очах його світилася радість. Узяв ножиці, ті самі, якими перерізав проводи до німецьких прожекторів, і впевнився, що на цей раз вони вже нагострені добре. Всі троє вийшли один за одним.

На вулиці було пусто, – люди товпилися в центрі міста. Павло рушив уперед, за ним з портфелем у руці простував Балабан, а Лука трохи відстав і перейшов на другий бік тротуару.

Швидко дійшли до великого двору, обнесеного дротяною огорожею. Головний склад виходив фасадом до бульвару Фердінанда, де зараз було людно. У дворі перед складом ходив один-єдиний вартовий і час від часу зупинявся, щоб глянути вздовж барака. Недалеко від тильної стіни височів мур.

Балабан передав Павлові портфель і став на варті, а Лука пішов наглядати за вулицею по другий бік. Павло принишк біля огорожі і прислухався. Поклав портфель на землю і ножицями вирізав діру в колючому дроті. Потім поліз на зарослий бур’яном двір і припав до землі. Місяць то виринав з хмар, то знову ховався, і Павло дивився на небо, бажаючи, щоб його зовсім поглинула темрява. Вартовий, який стояв за кілька метрів од нього, повернувся на місці і попростував у другий кінець. Не можна гаяти часу. І Павло поповз, не чекаючи, поки стемніє.

Трави колихалися і шелестіли. З центра міста долинала музика, чувся гомін голосів. Павло, підсуваючи портфель, з напруженням ліз на ліктях. Усе відбувалося так, як він і передбачав. І якби не калатало серце, він ніколи не сказав би, що на нього чигає смерть. Так повз і тієї ночі, коли за цвинтарем перерізав німецькі проводи. З ним був тоді й Фаніка…

Коли доповз до стіни, вийняв один пакунок, підсунув під дерев’яну стіну. Прорвавши паперову обгортку, взяв з портфеля пляшечку, відкрив її, замінив корок і поклав догори дном на оголений динаміт. Знав, що коли рідина з пляшечки роз’їсть корок, станеться вибух.

Хотів обійти будинок, щоб закласти другий згорток з другого боку, та в цю мить почулися кроки вартового. Припавши до землі, вслухався. Солдат зупинився на розі і глянув уздовж стіни.

“Ей, забирайся звідси!” – спонукав його Павло.

Та німець наче й не думав іти. Стояв нерухомо і байдуже колупався в носі. Лице зовсім молоде, довгий гострий ніс. Пакунок з вибухівкою лежав за метр од Павла. Ще є десять хвилин… Рідина поволі роз’їдала корок, і в ту мить, коли хоч крапля впаде на динаміт…

У Павла не було годинника. Кожна мить здавалася вічністю, час наче спинився. Один, два, три, чотири, п’ять… Невже через того дурня?. Шість… сім… Забирайся, паскудо, геть! Ні, закам’янів і ні з місця. Вісім. Дев’ять… Ба ні, одинадцять Збився з рахунку. Одинадцять… дванадцять… дарма рахую. Хтозна-скільки часу вже минуло, а мені треба підкласти ще й другий згорток! Почну з двадцяти… Двадцять один… Двадцять два Раптом у нього перед очима постало втомлене лице Раду. Двадцять три, двадцять чотири… “Як ти пробрався? Вони ж оточили все місто”, – сказала Санда. “Мовчи, дай сюди портфель і йди!” Двадцять сім, двадцять вісім… Тепер в уяві постав резервіст, який пропустив його на вокзалі. Двадцять дев’ять, тридцять, тридцять один… Жодної хвилини? Заплутався, вже втратив рахунок. Рідина роз’їдала корок. В кишені у нього документи на ім’я Чірешару Настасе. Його чекала Султана. А вартовий стояв, як статуя… Та йди ж дурню, звідси!

Йому здалося, що він вигукнув ці останні слова і німець, напевне, почув його. Зціпивши до болю зуби, вп’явся нігтями у вологу од роси землю.

Вартовий думав про своє, на обличчі його блукав якийсь дурнуватий вираз. Стояв і облизував нижню губі’. Потім повернувся на місці і повільно пішов. Скоро й зник за рогом.

У Павла сильно закалатало серце. В скронях забилась кров. Поповз у високому бур’яні до того місця, де мав закласти другу міну. Через кілька секунд підсунув її під стіну. Місяць саме сховався за хмари. Він підхопився і, трохи пригнувшись, поспішив до огорожі.

Як тільки вибіг на вулицю, Балабан двічі гукнув совою. Йому відповів Лука. І розійшлися в різних напрямках, намагаючись якнайшвидше одійти від бараків. Радості Павла не було меж. В першій кондитерській, що стрілась йому на путі, випив одним духом дві склянки води з сиропом. І скоро почув вибух, угледів червону заграву.

Люди стрімголов вибігали з кондитерської. Заметушились і ті, що проходжались на вулицях. Усі перелякано кричали. Саме тоді пролунав другий вибух, – заграва стала ще більшою.

– Ой матінко, бо-о-о-мби! – несамовито заверещала якась жінка.

Люди кинулись тікати, сердито вигукуючи переляканими голосами:

– До сховища! Де бомбосховище?

– У міському парку!

– Стривайте. Не було ж ніякої тривоги! – гукнув Павло І натовп завагався в нерішучості.

На мить стало тихо.

– Він каже правду, – обізвався якийсь чоловік. – Не бійтесь… – Бігав туди й сюди, як навіжений, і без упину репетував: – Не бійтесь! Ой, боже, не бійтесь!..

– Здається, горять німецькі склади! – сколихнув тишу Павло.

Та одразу проштовхався поміж переляканих людей і пішов геть, докоряючи собі за нестриманість. Йому вслід линули інші голоси, – запевняли, що не горять німецькі склади. А хтось шепнув слово “диверсія”, і воно блискавично понеслося по місту з кінця в кінець. Забовкали дзвони в протестантській церкві, за ними обізвалися і в інших церквах, і місто гуло людськими голосами й биттям металу, наче хотіло розбудити синє море з його величного спокою.

Після недавнього напруження Павло почував себе спокійно, ніщо не турбувало його. Знав, що люди знайдуть у своїх дворах листівки, розкидані утечістами Боротьба почалась, і в цій боротьбі він влучив у ціль. Йому хотілося співати. Обернувся, ще раз глянув на багряне небо, яке віщувало, що от-от настане світлий день, потім наддав ходи.

Але зупинився здивований, – попереду все тануло в похмурому тумані, який оповив будинки, дерева й вулицю. Ступивши трохи вперед, відчув цю теплу пару і пішов поволі, простягнувши руки. Нічого не бачив. Туман заходив йому в рот, пробирався в легені. Сорочка прилипла до тіла, а по обличчю стікала вода, наче вій щойно викупався.

Зупинився в нерішучості. Вдалині чулися голоси перехожих. І раптом подумав, що жоден сищик не впізнає його в цих молочних хвилях, які заслали все навкруги, і що тепер він зовсім легко зможе вибратися з міста. Знав, де на нього чекатиме селянин, що дасть йому на якийсь час притулок. На другий день Балабан має привести туди й Султану.

Хтось наштовхнувся на Павла. Обличчя його юнак не розглядів, – такий густий був туман. Боліли очі. А ліворуч піде якраз вулиця Вітру…

“Потерпи до завтра”, – попросив у думці Султану.

І уявив собі біля неї Горе.

“Врятуй мене!”

Голос дівчини болісно відбився в його вухах. І враз юнак зважився. Доторкнувся руками скла якоїсь вітрини і почав ступати уздовж стін, поки не збагнув, що вже потрапив на вулицю Вітру. Тоді перейшов на другий бік і навпомацки ступив уперед, поки не налапав паркан.

Знав, де стоїть будинок Аделаїди, він заходив туди одного разу з Горе, але тепер, коли місто оповите туманом, просто неможливо його знайти. Мацав стіни, сподіваючись впізнати вхід, і наліз на когось.

– Це ти, Аргір? – почувся голос. – Я не бачу навіть свого носа…

– Умгу, – мугикнув Павло. І весь насторожився. Зрозумів, що зробив правильно. Чого стоїть цей чоловік на вулиці? Він ніби чекає на когось у мороці туману.

– Через проклятий туман навіть голос змінюється… Хлопці зосталися там? – почулося ще з пітьми.

Отже, агентів тут чимало.

– Так… – промимрив Павло, затуляючи долонею рот, щоб приглушити слова.

– Що це там сталося?

– Пожежа в німецьких складах.

Через туман і сам не впізнавав свого голосу. Слова лунали глухо, м’яко і наче танули в тумані. Чоловік здивовано свиснув і трохи згодом знову вибухнув:

– Побачиш, що й за цю пожежу нам теж влетить… Хай йому чорт з таким життям! Постій ти трохи на вулиці, а я зайду до Нає в двір… Можливо, саме тепер той негідник і здумає навідатись!

Шум його кроків стих у тумані, і Павло зостався сам. Взявся за мур і намацав вхід. Вгорі має бути віконце. Підняв очі, але нічого не побачив. І все-таки був певен, що він стоїть біля будинку Аделаїди, де на нього так давно чекають.

Повагався якусь мить. Може й Султани тут вже немає. Адже він тільки випадково дізнався про засідку. А коли це й справді пастка, то навіщо агентам тримати дівчину в цьому місці? Може і йому самому не треба даремно сунутися у вовчу пащу?