Текст книги "Таємниця підземної галереї"

Автор книги: Володимир Колін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Але ж те місце, де мав бути погріб старої будівлі, залишилося далеко позаду. Павло згадав, що кам’яний склеп, у який він потрапив, це вже не казка.

Глянув на кістяк. Жінка то чи чоловік? Що відбулося поміж цими мовчазними стінами, які колись спокійно слухали крик людини, од якої зосталися тільки німі кістки?

Серце у Павла забилося сильно-сильно, ноги затремтіли. Чи не валяються десь тут і кості його брата? Може, в цих білих западинах поблискували колись очі Грігоре? Може, саме це і є ті руки, які його пестили і підкидали аж до стелі? Може, оці коліна і возили його по відомих і невідомих світах? Забув усе, а образ брата, який заступив йому батька, вимальовувався наче в тумані.

Присвітив ліхтариком і тільки тепер помітив невеличкий отвір в черепній кістці лівої скроні. Отже, людина померла не своєю смертю. Це видно навіть з положення кістяка. Напевне, борсалася, поки не заклякла навіки.

– От коли б якийсь знак, – прошепотів Павло, – хоча б найменший…

Обережно підняв череп і аж здригнувся, такий він був холодний. Щось блиснуло. Опустив кістяк на землю і взяв у руки золоту сережку – тоненьке кільце з двома червоними камінцями на ланцюжку. Павло зітхнув з полегшенням, а водночас і з жалем. Це був скелет жінки. Ніхто ніколи не довідається, хто вона і за що була вбита. Як свідчить глиняна танцівниця і сережка, минуло чимало століть відтоді, як ця жінка та її вбивця потрапили до галереї. Але як це досі ніхто не побував між цими кам’яними стінами? Може, вчений, як отой, що розкопав “Башту м’ясників”, міг би більше сказати про ті – далекі часи. А для Павла вони були замкнені сімома замками.

Хлопець злегка обмацав пальцями череп. А тоді сховав сережку в кишеню і пішов далі, міркуючи, які ще таємниці відкриє йому ця вогка і холодна галерея. Недарма навіть тиша здавалася йому мертвою.

Йти під цегляним склепінням, на яке тиснуло каміння, земля та будинки міста, було небезпечно. Освітлюючи ліхтариком тут і там, Павло помічав над головою щілини і дивувався, як усе це ще тримається. Та купа, яку він ледве переліз, свідчила, що склепіння в першу-ліпшу хвилину може обвалитися.

“Чи не краще мені повернутися? Це ж безглуздя – тут загинути…”

Однак він ступав уперед. На що сподівався – не міг би сказати. Галерея поступово піднімалася вгору. Невже вона десь має вихід на поверхню? Це треба розвідати. Колись, може, пригодиться.

На товстій плиті з правого боку, біля кам’яної стіни, була вирізьблена постать роздягненого юнака з короткою мантією на плечах. Лівою рукою він схопив за роги бика, а праву підняв для удару. Під зображенням викарбувані літери, що, напевне, пояснювали його зміст. Але Павло не міг їх прочитати.

Він ступив трохи вперед і помітив, що дорогу перегородила ще одна купа цегли, каміння й землі. Тільки тоді Павло збагнув, чому досі зосталися непоміченими танцівниця, скелет, плита і черепки на долівці. Оті дві купи з двох боків закрили частину галереї. Обвал стався, напевне, дуже давно, і з того часу нога людини не ступала по кам’яній долівці. А недавній струс зробив прохід, через який він і проліз.

“Бомбардування!” – промайнула раптом думка. Бомби, здвигнувши землю, і справді відкрили отвір.

Якесь дивне почуття охопило Павла. Щось схоже на страх чи неспокій. Так ми почуваємо себе завжди, коли бачимо сліди своїх далеких предків. Навіть задушливе повітря нагадувало про минуле… Збентежений Павло освітив купу, яка перегородила йому дорогу. Сподівався знову найти отвір, та даремно. Галерея була засунута аж до склепіння.

Все-таки він поліз на купу землі й каміння. Спершись на плиту, відчув, що вона потроху зсувається з місця. Присвітив і побачив діру. Значить, йому знову пощастило.

Прохід дуже вузький, треба повзти на животі… На якусь мить Павло завагався. Уявив, що його зверху затисло каміння і він не може рухатися ні назад, ні вперед.

“Навіщо мені туди лізти?” – здригнувся мимоволі. 1 засоромився, збагнувши свій страх. Розсердився на себе. Незчувся, як просунув руки і голову в діру. Тільки тоді помітив, який вузький був цей отвір. Та Павло вже не міг повернутися назад. Адже коли тепер не подолає свій страх, то вийде з підземелля переможений і ніколи вже не почуватиме себе справжньою людиною. Зціпивши зуби і ввібравши голову в плечі, він поліз далі.

Відчув, що його давлять гострі каменюки. Зачепився спиною, і якісь невидимі пазури потягли його назад. Проте він сіпнувся, роздер сорочку і, скрегочучи зубами, поповз уперед. Ліз повільно, щоб не зрушити каміння і не залишитися навіки похованим у цій кам’яній могилі. Здавалося, той кошмар триватиме вічність. Та враз руки відчули вільний простір.

Через хвилину він виліз зовсім і полегшено зітхнув. Спустився вниз, вперся спиною в холодну стіну. Злегка тремтів од великої втоми, наче довго кудись біг. Але разом з тим душу сповнювала радість. Усе-таки він виявив себе справжньою людиною, подолав страх, переміг камінь.

Сп’янілий від своєї перемоги, Павло здригнувся. йому причувся легенький шурхіт. Юнак передбачливо погасив ліхтарик і прислухався. Шурхіт наближався. Тепер уже не було сумніву, що в старому підземеллі ще хтось ходить і зовсім не боїться, що його можуть помітити.

“Ага, знає про завали! – пояснив собі Павло вільне поводження невідомого. – Він, мабуть, користується якимсь входом і вважає, що іншої дороги сюди немає”.

Але світла не видно. “Добре, що хоч роззувся”, – подумав Павло. Обмацуючи руками стіну, нечутно йшов уперед, поки не наштовхнувся на кам’яний виступ. І тільки тоді збагнув, чому він не бачить світла. Тут має бути перехрестя. Галерея, якою він пробирався, перетнулася з іншою, шурхіт кроків почувся з правого відгалуження.

Невідомий був уже недалеко. Павло затамував подих. Незабаром він побачив на стіні ясне коло од ліхтарика. А що коли світло впаде на нього? Коли це станеться, то Павла неодмінно побачать. Але якщо ця людина знає, що галерея завалена, то навіщо їй тут присвічувати?

Час минав поволі. Холод від кам’яних стін наче входив у душу. Павло мимоволі стиснув у кулаці ліхтарик, свою єдину теперішню зброю.

“Чого це? – подумав тривожно. – Що може мати до мене цей чоловік?”

Та з першої хвилини відчув, що невідомий не може бути другом. Чимсь погрозливим віяло од світлої плями ліхтарика. Разом з нею наближався і незнайомий. Чого він тут шукає?

Проте слабенький промінь обминув завалену галерею, в якій стояв Павло, і поплив далі по кам’яній долівці. Було так темно, що хлопець ледве розрізнив постать незнайомця, коли той пройшов за два кроки од нього.

Трохи почекавши, Павло рушив слідом. Босі ноги ступали безшумно, а перед собою він бачив латку світла, що повзла галереєю, наче величезна медуза.

Павло переслідував прибулого, аж поки той не спинився. Нахилився вперед, щоб краще все роздивитися. Промінь ковзнув по кам’яній стіні, потім на якусь мить вихопив з темряви руку. Більше юнак нічого не побачив, бо незнайомий заступив світле коло своїм тілом. І враз воно зникло зовсім.

Не чути ніякого шуму і нічого не видно. Що він може там робити?

Трохи почекав, але світло вже не з’являлося. Стояла німа тиша. Тоді Павло нечутно рушив уперед. Лівою рукою він обмацував холодну стіну, а правою, з ліхтариком, – був готовий у першу-ліпшу мить ударити. Незабаром долонею відчув холод плити. Одразу збагнув, що стоїть біля стіни, яку недавно освітлював невідомий. Миттю блиснув ліхтариком. Нема нікого.

Незнайомець наче крізь землю провалився.

4. ДИВНІ ВІДВІДИНИ

Чунту нетерпляче ждав, поки Султана піде з дому.

Горе дуже радів, що дівчина погодилась погуляти з ним. Юнак узяв її під руку, і вони попростували до кінотеатру.

Як тільки молодята вийшли, корчмар підступив до двох столів, де ще виділи люди, щоб розрахуватися. Біля одного два старих діди грали в кості, час від часу позираючи на порожні чашки, з яких давно випили ерзацкаву.

– Не прогнівайтесь, – сказав Чунту. – У мене важлива справа… Мушу вже зачинити…

– Так рано? – без найменшої ознаки гніву висловив подив дідусь, якого прохання Чунту рятувало од явного програшу.

– Зараз кінчаємо, – вигукнув другий. – Заждіть трошки, дядьку Чунту. Не горить же у вас!

Корчмар, похитуючи головою, сумно повторив:

– Дуже поспішаю, пане. Прошу вас, невідкладна справа…

За другим столом два безбороді татари грали в гюлбагар[8]8
  Гюлбагар – азартна гра.


[Закрыть].

– Один-один! – крикнув по-татарськи хтось із них. – Пане Чунту, дай нам дограти!

Кленучи їх в думках, шинкар змушений був трохи почекати.

І як тільки клієнти закінчили гру, він закрив віконниці, на якусь мить зайшов до своєї кімнати, а тоді вислизнув з дому чорним ходом і подався на вулицю Вітру. Напевне, Чунту ждали дуже спішні справи, бо він майже біг. Дивувало тільки те, що у нього була наклеєна довга чорна борода…

Вулиця Вітру, вимощена рінню, – одна з багатьох вуличок, що плавно спускалися до моря; тротуари знижувалися сходами. І назва цієї вулиці була цілком виправдана. Влітку гарячий, а взимку холодний вітер гув і свистів у димарях, несучи з пляжу хмари піску. Отож вулиця завжди була вкрита шаром піску. Коли дивитися згори, з міста, то внизу, як у біноклі, виднілося море, і не можна було його відрізнити од неба, з яким воно зливалося в сіру чи блакитну безконечність.

На вулиці Вітру Чунту зупинився перед будинком номер 9, одним з найстаріших у Констанці, збудованим ще в турецькому стилі. З фасаду цей непомітний будинок був схожий на голову циклопа. В глухій кам’яній стіні жодного великого отвору. Тільки над вузьким входом самітно блимало одне-єдине віконечко. Двері стояли розчинені навстіж.

Через темнуватий коридор Чунту пройшов у просторий, вимощений плитами двір. І лише тут помітив усю привабливість старого будинку.

Посеред двору плюскотів фонтан, а в басейні, де колись під час ритуалу милися правовірні, вигравали зграйки рибок. Стара черепаха повільно повзла по плитах, щипаючи травицю або милуючись квітами, які росли поміж камінням. Навколо височів будинок, виходячи в двір безліччю вікон. Над вікнами і дверима першого поверху тягся дерев’яний балкон, до якого вело четверо сходів.

Оскільки ще не було пів на восьму, коли всі вікна мають бути затемнені, Чунту міг роздивитися старий турецький будинок пані Стражі, вдови судді, про якого у королівській Румунії ходило безліч чуток. Оберігаючи пам’ять покійного, слід відзначити, що плітки ці стосувалися не його самого, вони ганили Аделаїду Стражу, чарівну дружину пана судді.

Тепер, коли Чунту збирався зустрітися з нею, Аделаїді було близько сімдесяти років, хоч вона запевняла, що їй сповнилося лише п’ятдесят вісім. І справді, ніхто не дав би цій жінці більше. Невисока, худенька, з блакитними очима, які ще й тепер не втратили своєї привабливості, Аделаїда носила дивне вбрання, пошите за власними викройками. Ніхто ніколи не бачив її в чорному. Всі сукні у неї були світлі, з безліччю оборок та оборочок, оздоблені мереживами, разками намиста, блискітками. В цьому одязі Аделаїда здавалася сяючою птицею, яка з казкового царства потрапила в прозаїчне, буденне царство констанцської знаті.

Феєричний світ, з якого прийшла Аделаїда, був цирк. У ньому проминули її дитинство г юність. З цього світу, який вона не могла забути, вирвав її, на нещастя для них обох, суддя Атанасе Стража. Бувши цирковою наїзницею, Аделаїда зазнала слави і успіху. Коли артистка, блискуча, мов срібний метелик, з’являлася на арені верхи на Геркулесі, білому коні, оркестр грав марш, і аплодисменти лунали гучніше, ніж труби у Відні, Парижі й Лондоні, такі ж голосні, як і в Петербурзі, Римі та Берліні. Геркулес мчав риссю, а Аделаїда виробляла різні піруети, сальто мортале, ходила на руках, стрибала з коня і знову опинялась на його широкій спині, виконуючи все, що належить виконувати наїзниці, танцівниці і акробатці, для якої спина білого коня була надійнішим місцем виступу, ніж підлога естради.

Такою побачив її одного вечора й суддя. І відтоді він уже не пропускав жодної вистави. Коли Аделаїда після успішних піруетів востаннє об’їжджала на Геркулесі арену, посилаючи глядачам повітряні поцілунки, Атанасе кидав до її ніг величезний букет троянд. Згодом цирк виїхав з міста, Аделаїда ж лишилася. Атанасе Стража забрав її до себе і замкнув у старому турецькому будинку на вулиці Вітру. Наїзниця оббила стіни фотографіями, де вона, рівна, як свічка, стояла на спині Геркулеса, заповнила численні кімнати сувенірами, зібраними з усієї Європи, та подарунками од поклонників з усього світу.

Бідолашний суддя помер, не звикнувши до дивацтв блискотливої птиці, яку він замкнув у старій клітці з віконцем, і Аделаїда змушена була поступово віддати під квартири весь дім, зоставивши собі лише дві кімнатки, з яких одна віконцем виходила на вулицю.

– Чи зможу я вам чимсь допомогти? – несподівано почув корчмар захриплий голос.

Рвучко повернувшись, Чунту побачив високого дідуся з кучмою сріблястого волосся, що спускалося нижче потилиці. Рум’яний і здоровий на лиці, він був одягнений у старомодний чорний костюм з лацканами, облямованими шовком.

– Професор Заня, пенсіонер, – відрекомендувався дідок. І відразу ж ввічливо спитав: – Ви когось шукаєте?

– Так. А ви… ви мешканець цього будинку?

– Стовп! – відповів професор, піднявши палець. – Стовп цього шановного дому. Перший пожилець після смерті бідолашного судді, земля йому пером… Але, пробачте, це, знаю, як вас величати… З ким маю честь вести розмову?

– Іонеску, – промимрив корчмар перше-ліпше прізвище, що спало йому на думку.

– Так. Дуже приємно… Може, ви, пане Іонеску, розшукуєте кого-небудь з пожильців цього Ноєвого ковчега?

Чунту, приголомшений потоком слів, що лився з уст професора, підозріливо глянув на його рум’яне лице.

– Тут живе один мій приятель. Перукар Горе… Він кульгавий. Знаєте?

– Пан Горе? Симпатичний юнак… Та, на жаль, має одну ваду! – зітхнув професор. – Шкода…

Чунту підійшов до старого впритул. Чорна борода і сплющений ніс робили його просто страшним.

– Ваду? Яку ваду? – спитав похапливо.

Професор мовчав, пильно вивчаючи шинкаря.

– Коли скажу, ви не повірите, – хитнув він головою. – Такий порядний юнак…

– Порядний, – підтвердив і Чунту. – А яка ж у нього вада?

– Він не любить метеликів…

– Що, що? – Чунту схилив голову на ліве плече, як це він робив за прилавком.

– Так, метеликів… Ні денних, ні нічних, – скрушно промовив Заня.

– Ви що? Кепкуєте з мене? – розсердився корчмар і відступив крок назад, спідлоба дивлячись на старого.

Професор схопив його за руку.

– Що ж, пане Іонеску… Ви не вірите. І все-таки… Сучасна молодь! Так, так, не любить метеликів… поезію життя, коли це порівняння не видасться вам надто сміливим. Чи знаєте ви, що в мене найцікавіша колекція метеликів на південному сході Європи? – спитав старий, раптом пожвавішавши. – Зауважте, я не сказав найповніша. Ні, найцікавіша, – мовив він скромно. – В Софії професор Петров…

“Метелики кружляють у твоїй голові!” – подумав Чунту. І голосно сказав:

– Колись у вільний час я попрошу, щоб ви показали її мені. А тепер, на жаль, дуже поспішаю.

– Вік, сучасний вік! – зітхнув професор. – Боротьба за існування… Признаюсь, мені теж зараз ніколи. Певна річ, мої справи не такі серйозні, як у вас, але все ж таки… – і пхнув Чунту під ніс сачок, який він досі ховав за спиною.

– А це що таке? – засміявшись, спитав корчмар.

– Сачок. Звичайний сачок, щоб ловити метеликів. Ось послухайте… Вчора ввечері сиджу біля фонтана. Міркую собі про колекцію професора Альберта з Парижа. Чудова це колекція… Та нічого. Через рік моя буде цікавішою. Щодо цього, прошу вас, не турбуйтесь…

– Пане професор, – перебив його Чунту, – вже пізно…

– Авжеж. На чому ж я спинився?.. Ага, сиджу біля фонтана. І раптом чую, пане Іонеску, чую, щось сіло мені на руку… Але що саме – не вгадаєте! Справжній, рідкісний, надзвичайний…

– Будьте здорові, – гукнув Чунту, збагнувши, що тільки втечею можна врятуватись од надокучливого дідугана.

І, не вагаючись, поспішив до перших сходів, майже бігцем вибрався на балкон.

– Пане Іонеску, – почувся знизу професорів голос. – Я чекаю його й цього вечора…

“Подавись ти ним!” – у думці побажав Чунту. І голосно гукнув:

– Мадам Аделаїда!

– Ну, що там таке? – спитала хазяйка, відчинивши двері.

Стоячи на порозі, вона трималась однією рукою за клямку, а другою – за одвірок, і наче вітала натовп людей.

– У вас живе Горе, мій приятель, – чомусь дуже голосно проказав Чунту. – Де його кімната?

Фаянсові очі старої пані здивовано глянули на того, хто насмілився так кричати у неї на балконі. Але чорна борода корчмаря зробила свій вплив.

– Не знаю, чи дома він, – відповіла пані Аделаїда, посміхаючись так, як посміхалася колись на спині Геркулеса, приборкуючи тисячоголового звіра навколо арени. Потім перегнулася через балюстраду і спитала співучим, на диво молодим голосом: – Пане професоре, не знаєте, пан Горе дома?

Чунту проклинав ту хвилину, коли він ступив ногою в цей дім божевільних.

– Не знаю, мадам Аделаїда, – відповів Заня знизу. – Піти подивитись?

– Не треба! – гукнув Чунту. – Ради бога, пані, покажіть мені його кімнату, – попросив він благально. – Коли його немає, я почекаю.

Було темно, тільки на сукні Аделаїди від найменшого поруху невеличкого тіла мінилися блискітки.

– Де ж ви почекаєте? – спитала колишня циркачка. – Пан Горе замикає двері. А чому – не знаю… У пана професора цінні колекції, і то він ніколи не замикає кімнати. Я теж не замикаю. А мої сувеніри – єдине багатство, яке ще зосталося… Чи, може, ви думаєте, що мої сувеніри – це метелики, блискучі й мертві, як і ті, з професорової колекції?

Голос Аделаїди тремтів. Чунту зітхнув, боячись втратити терпіння. Те, заради чого він прийшов сюди, треба було робити без свідків. А ці деоє вже зчинили таку метушню. Аделаїда чекала, скрушно дивлячись на нього.

– Де ж його двері? – лагідно спитав шинкар.

– Останні ліворуч, – відповіла неохоче, безтямно подавши руку, наче вже прощалася з світом. – Метелики, так, метелики, блискучі й мертві! – прошепотіла сумовито і, повільно відступивши назад, нечутно причинила двері.

“Слава богу”, – подумав Чунту, поспішаючи на те крило, де містилася кімната Горе.

Дошки вгиналися під його ногами і наче стогнали. Від фонтана віяло п’янкою прохолодою. Дійшовши в кінець коридора, корчмар визирнув у двір. Професор приніс звідкись гойдалку і вже колихався на ній, повернувшись лицем до фонтана.

Як і сказала Аделаїда, двері були замкнені. Але Чунту не розгубився – він мав відмичку.

В кімнаті стояла темрява. Корчмар одразу збагнув, що Горе затулив вікно, щоб не морочитися з цим потім, коли повернеться з гулянки. Отже, можна спокійно засвітити…

Чунту обвів поглядом кімнату. Хоч вона не дуже велика, але кожна річ стояла тут на своєму місці. Видно, Горе любить порядок. Залізне ліжко було вкрите килимом, на стіні висіла фотографія усміхненої Аделаїди, зроблена п’ятдесят років тому.

Шинкар хутко понишпорив під матрацом. Потім відчинив шафу, побачив дбайливо випрасувані сорочки, кальсони, хусточки та шкарпетки. Подивувався з багатства туалету перукаря. Зазирнув під аркуші білого паперу, якими були застелені полички. Щось пошукав під вицвілим килимом і в кахельній грубці. Тоді підійшов до столу, мить постояв і попрямував до полички на стіні, де висіла мандоліна, перебрав кілька книжок. Старі романи. Чунту уважно погортав їх. Між ними трапилася книжечка, на обкладинці якої був намальований пірат. Шинкар розгорнув її і аж засміявся.

Напевне, знайшов те, що йому було потрібно, бо одразу погасив світло, вийшов у коридор, замкнув відмичкою двері і поспішив до виходу.

– Ви вже йдете, пане Іонеску? – спитав професор, як тільки Чунту спустився вниз.

Надворі вже зовсім стемніло. Та Заня все сподівався, що той метелик знову прилетить, і терпляче ждав.

– Не можу більше чекати. Мій приятель, мабуть, десь затримався…

– Значить, його немає дома! Коли прийде, я скажу, що ви були, – мовив добродушний професор.

– Щире вам спасибі. Він дуже зрадіє, – відказав Чунту. І боячись, що дідок знову розпочне розмову, хутко пішов геть.

5. СЕКРЕТНА СЛУЖБА

Резидент констанцського відділу Секретної інформаційної служби Валеріу Клонару, трохи згорблений, кістлявий чоловік з жовтавим лицем хворого на печінку, нудьгував. По його очах кольору зів’ялого листя нічого не можна було розгадати навіть тоді, коли в них починали вистрибувати червонуваті вогники, наче мушки на заснулому плесі. Підлеглі, прослуживши, з ким багато років, так і не знали, що означають ці вогники, – злість чи веселість. А тому, перш ніж потрапити резидентові на очі, намагалися вгадати настрій Рекса. Це саме після п’ятнадцяти років спільного життя з Валеріу робила Елена Клонару, учителька природознавства ліцею імені принцеси Іляни, невеличка на зріст і повна, мов качка, жінка, що боялася навіть голосу чоловіка.

Мопс, єдиний приятель Клонару, вже четвертий з династії Рексів, добре розумів, коли треба ластитися, коли гавкати, а коли краще зовсім не привертати де себе і ваги.

– Якщо собаці минуло сім років, його списують на пенсію, – сказав Валеріу Елені кілька років тему, коли Рекс другий, шестимісячний годованець, зайняв місце Рекса першого.

Дружина тоді ще не знала, що Валеріу тримає у себе на столі щось на зразок собачого календаря. Клонару вже через рік забув день свого весілля, але дату народження Рекса пам’ятав добре. З цієї нагоди він випивав за святковим столом пляшку шампанського, а пес, крім щоденної порції кісток, одержував великий шматок м’яса. Коли Рексові минало сім років, резидент вів його на берег моря і вбивав.

– Живі з живими, мертві з мертвими, – говорив Валеріу, повернувшись додому. І, сівши обідати, кидав кістки новому Рексу.

Мопс завжди був сірої масті. Дресирований разом з іншими поліцейськими собаками, він умів відшукати слід, ішов по ньому і, підкоряючись наказу резидента, стрибав на людину, хапав її за горло. На вулиці він ніс у своїй пащі нагайку, якою Клонару часто карав його. Без дозволу хазяїна нічого не їв. В кабінеті мовчки лежав біля резидентових ніг. Гарчав тільки тоді, коли в цьому була потреба.

Повертаючись від шефа гестапо Кремера, Клонару завернув у колишню боярську садибу, в якій уже не зосталося жодного дерева. Ніхто й не подумав би, що в цьому будинку міститься Секретна інформаційна служба.

Двері самі розчинилися перед Клонару, йому навіть не довелося дзвонити. Це свідчило про те, що хтось там вартував. Резидент опинився в холі, звідки на всі сторони розходились кабінети. Будинок зовсім не був схожий на якусь офіціальну установу. Килим на натертому до блиску жовтому паркеті, величезна фаянсова груба, стіл, флорентійські крісла, венеціанське дзеркало… Такий вигляд мав цей хол і тоді, коли весь будинок належав поміщикові, якому довелось продати його, щоб сплатити гроші, програні за одну ніч у казино. Ніщо не змінилося в домі з того часу, як тут розмістилася Секретна служба. Тільки вартовий, що тихо відчинив двері Клонару, ніяк не пасував до затишного холу цього будинку, де колись влаштовувались гучні бали й без кінця грали в покер.

Назустріч вискочив черговий агент Аргір, товстий рудий чолов’яга з чималою лисиною. Віддаючи честь, він не помітив нічого ні на жовтявому обличчі начальника, ні в його каламутних очах, в яких миготіли іржаві вогники. Тільки Рекс загарчав на нього.

– Вже прийшов? – спитав через хвилину якийсь комісар, прочинивши двері з свого кабінету.

– Гарчить, – шепнув агент, витираючи лоб картатою хусточкою.

В цю мить задзеленчав дзвінок.

– Матінко моя рідна! – затремтів од страху Аргір. Відчинив двері кабінету і, ледве переступивши поріг, виструнчився. Рекс знову загарчав.

– Поклич Джурку! – звелів Клонару.

Начальник говорив тихо, лагідно. Ніхто в світі не зміг би визначити по голосу, який у нього настрій.

Агент, усе ще не вірячи, що йому не дали в лику, хутко вислизнув. Коли зайшов до інспектора Джурки, лице його світилося радістю.

– Ну, як? – спитав той.

– Не знаю що й казати, пане Джурка… Рекс гарчить, але мені не влетіло, – відповів Аргір, дурнувато посміхаючись.

Інспектор нахмурився.

Низький і худий, косоокий Джурка був наче збитий з дощок та кілків. Підборіддя й ніс загострені, зуби дрібні й гострі, пальці довгі й тонкі, лікті та коліна теж гострі, і навіть туфлі він носив з гострими носками, хоч у моді вже були тупоносі.

– Здрастуйте! – вигукнув інспектор, дивлячись на Клонару і не бачачи його, бо очі у нього косилися вліво.

– Підійди ближче! – наказав резидент.

Джурка прилип животом до столу. Клонару поволі встав, підняв руку і, не поспішаючи, вліпив інспекторові два ляпаси. Той навіть не поворухнувся, не зблід і не почервонів.

– Два кроки назад, – мовив резидент і повільно сів. Джурка виконав наказ і виструнчився.

Якби хтось увійшов тепер до кабінету Клонару, то ніколи б не здогадався, що тут оце відбулося. Резидент спокійно собі сидів у кріслі з високою спинкою, а виструнчений Джурка чекав його наказу.

– Через півгодини в порт, – розпорядився Клонару. – Треба послати батальйон жандармів, батальйон з дев’ятого піхотного і всіх наявних агентів. Оточити майстерні. Ти поїдеш зі мною. Виконуй!

– Дев’ять годин і тридцять вісім хвилин, – сказав Джурка, дивлячись на годинник, який крутився на його кістлявій руці, наче браслет.

Клонару глянув на свій годинник і стінний.

– Точно. – І додав, дивлячись йому в очі: – А ти оце недавно прогавив!

Джурка скосив очі ліворуч, і резидент не зміг упіймати його погляду. Зате почув голос, впевнений, твердий:

– Винен!

– Іди.

Інспектор вийшов.

“Так само почував себе і я у Кремера”, – подумав Клонару, хоч обер-штурмфюрер з гестапо не надавав йому ляпасів, як оце він Джурці. Та на словах допік добряче. Есесівець з Сігішоари не встигав перекладати, а Кремер все кричав і гримав кулаком по столу. Клонару не відривав очей од рудуватого лиця обер-штурм-фюрера, характеризуючи його в думці: “Апоплексичний! Брутальний! Самодур!”

“А проте він схожий на Аргіра!..” – зненацька промайнуло в голові резидента. Тільки тепер збагнув, чому обличчя Кремера здавалося йому знайомим.

Натиснув на кнопку, і черговий агент завмер на порозі. На його лобі виступили краплі поту.

– Крикни що-небудь, – наказав резидент тихим, як завжди, голосом.

– Слухаю!

Товстун тремтів. Іншим разом Клонару не звернув би на це уваги, а тепер, бачачи, що Аргір клацає зубами, наче собака на дощі, зрадів.

– Кричи, – повторив він. – Що хочеш… Гукни: “Хайль Гітлер!”

– Хайль Гітлер! – гаркнув агент, пристукнувши каблуками.

Обличчя його тремтіло. Булькаті очі, здавалося, от-от вискочать з орбіт, великі вуха стали червоні-червоні.

– Йди, – мовив Клонару.

Тепер він упевнився: Кремер дуже схожий на Аргіра. І перед отим Аргіром з Гамбурга він, Клонару, мусить стояти струнко, як оце нещодавно Джурка стояв перед ним!

Коли б Клонару мав хоч краплю совісті, він почервонів би. А проте резидент радів, що його агенти пройшли іншу школу, ніж ковбасники Кремера. Опустив руку і погладив Рекса. Собака гавкнув і заплюшив очі, замахавши обрубком хвоста.

У точно визначений час з’явився інспектор. Клонару піднявся, не мовлячи й слова, ступив у хол, пройшов повз Аргіра і разом з Джуркою сів у машину.

– В порт, – наказав інспектор водієві.

На перехресті довелося трохи почекати, бо дорогу переходили німецькі солдати. Гітлерівці були молоді, білясті, з дурнуватими обличчями. Босі, в самих трусах та майках, вони горлали марш. Який саме, Клонару не міг розібрати, бо всі їхні марші здавалися схожими між собою, як гудзики на уніформі. Розчув лише початок приспіву: “Osten, nach Osten…”[9]9
  Схід, на Схід (нім).


[Закрыть].

“Загартовують їх, – подумав резидент, – привчають ходити босоніж, а наших вояків треба вчити ходити взутими…”

Клонару не любив ні німців, ні своїх. Крадькома глянув спідлоба на інспектора, однак той сидів непорушно і, здавалось, нічого не бачив і не чув. Він був найкращим співробітником резидента.

“Може, оформити його на премію?..” – подумав Клонару, намагаючись уявити, на що витратить одержані гроші цей Джурка.

Так нічого й не вирішив, бо автомобіль уже в’їздив у порт. Біля майстерень стояли солдати і жандарми. Агенти вешталися туди й сюди, перекидаючись словами, і чекали нових розпоряджень. Джурка звелів шоферові зупинитися трохи далі від поліцейської машини з загратованими віконцями і запитально глянув на Клонару.

– Поголовний обшук, – мовив резидент. – Перевірка документів. Жду результатів.

Інспектор вискочив з автомобіля, віддав наказ агентам, перемовився з офіцерами та головним інженером. Через кілька хвилин підійшла групка інформаторів з майстерень, де вже стояли вартові. Джурка записав у блокнот повідомлення кожного з них і відпустив, потім поговорив з їхнім шефом Фрацілою.

Обшук та перевірка документів тривали далеко за полудень.

Стояла німа тиша. Лише коли-не-коли зривався чийсь вереск. Та не можна було сказати, кричить то агент чи якийсь побитий слюсар. Зголоднілі робітники похмуро дивилися на своїх мучителів.

Потім агенти зігнали людей у глибину майстерень, а самі обшукали верстати, перерили ящики з інструментами, купи стружок, повитрушували з кульочків харчі, взялися нишпорити в шафах, на складах.

Їм пощастило знайти кілька номерів газети “Роминія лібера”[10]10
  “Вільна Румунія” – нелегальна антифашистська газета, яка вела боротьбу проти монархо-фашистської диктатури.


[Закрыть], а при перевірці документів виявили, що сім чоловік не мають перепусток. Тих робітників, поблизу чиїх верстатів знайшли газети, одразу арештували. А інші відбулися штурханами. Клонару, сидячи в автомобілі, бачив, що кілька агентів вивели з котельної невисокого чоловіка і ввіпхнули в загратовану машину. Одразу ж з’явився Джурка і досить несміливо доповів про те, що знайдено кілька номерів “Роминія лібера” і затримано винуватців (хоч він і сам не був певен, що то справжні винуватці), а головне – про арешт важливого злочинця, який працював у котельні.

– Гаразд, – мовив Клонару. – Розкажеш дорогою. Сідай.

Резидента не розчарували результати обшуку, бо він і не покладав на нього особливих надій. Зробив цю облаву, щоб задовольнити Кремера. Джурка сів у машину, і вони рушили.

– Як повідомляє інженер Шмідт, – заговорив інспектор, – на судні “Кармен” треба було вичистити котел. При цій операції користуються спеціальним розчином. Його ллють у котел, збільшують тиск до трьох-чотирьох атмосфер і тоді миють.

Клонару ствердно кивав головою, не маючи ніякого уявлення про ці технічні подробиці. Він був задоволений, що Джурка добре в усьому розуміється. “Оформлю-таки його на премію…” – вирішив уже твердо.

– Мив цей котел, – вів далі інспектор, – робітник, якого ми оце затримали. Інженер виявив, що котел після чистки почав текти. “Може, мені вилили і другу порцію розчину”, – намагався викрутитись котельник. Але туди ніхто, крім нього, не підходив. Інженер і майстер розслідували цей випадок, я перевірив і підтвердив їхні свідчення. Біля котла працював тільки цей Сабеу Штефан, якого ще звуть Фанікою. Ні, в наших списках його немає, – сказав Джурка, помітивши в погляді резидента запитання. – Отже, розчину більше не лили. Але в майстерні стояла бочка з каустичною содою. Один наш інформатор каже, що за день до чистки котла вона була повна. А тепер уже порожня.