Текст книги "Таємниця підземної галереї"

Автор книги: Володимир Колін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

14. ДАВНІЙ ЗНАЙОМИЙ

Павло змушений був примиритися з думкою, що від Чунту нічого не довідається. Той або не знав нічого, або не хотів розповідати. Як тільки хлопець підходив до прилавка, корчмар базікав те, се. А коли Павло пробував завести мову про смерть брата, він знову починав згадувати криваві сутички, що відбувалися в “Якорі”, контрабандистів, моряка, який завжди ходив з мавпою. Шинкар усе кінчав запевненням, що наступного разу розповість про це краще і зрозуміліше.

Розсердившись, юнак вирішив іти до Януліса. Він уже пожалкував, що згаяв стільки часу у “Добруджі” і нічого не довідався. Але в його уяві одразу постала Султана, з золотою сережкою на шиї, яка була наче німим докором. Павло зрозумів, що там, у шинку Чунту, він знайшов своє щастя. Ні, йому не можна ремствувати, що переступив поріг корчми!

Була ще одна причина, яка спонукала його зважитись відвідати елегантний бар “Золотий якір”. Побачивши невідомого в лице, Павло й досі марно намагався відгадати, хто він. Був певен, що жодного разу не зустрічався з ним у Констанці. Може, цей чоловік приїхав недавно з іншого міста? Як же це сталося, що якийсь чужинець чудово знає підземну галерею, про яку багато жителів міста навіть не підозрівають? І коли він зумів обладнати собі це сховище? Чи, може, одержав його у спадщину від іншого шпигуна?

Павло блукав вулицями, заходив у крамниці, вештався по базарах, побував у лазні і навіть обійшов усі церкви та мечеті міста, але ніде не зустрівся з. шпигуном. Надіявся на якийсь щасливий випадок, але досі такого не трапилось.

Отже, можна було зробити лише два припущення. По-перше, шпигун не належав до робочого люду, що поспішає кожного ранку на роботу, в крамницю та на базар. До того ж погріб з дорогими іноземними напоями свідчив про неабияку заможність власника. Тоді, можливо, його пощастить зустріти в одному з. таких ресторанів, як “Золотий якір”, де бенкетують поміщики, вищі чиновники та офіцери.

Нарешті, можна було ще припустити, що шпигун вдень не виходить з дому, а тому Павлові треба підстерігати його в галереї, і коли він зайде до сховища, спробувати пробратися через люк у дім. Але це небезпечний крок, бо в будинку невідомого можна когось застати, а тому цю розвідку Павло залишав на крайній випадок, коли у нього вже не буде іншого виходу.

Павло став перед дзеркалом і дбайливо пов’язав собі галстук. Знаючи, що швейцар не пропустить його в бар у парусинових штанях, він надів вихідний костюм і все побоювався, що навіть це найкраще його вбрання може здатися убогим в нічному ресторані.

– Я трошки затримаюсь у місті, – сказав, помітивши здивований погляд матері.

Павло давно вже був старшим у сім’ї, і мати не посміла допитуватись, куди він іде. Цей темний костюм зостався од її другого чоловіка. Жінка пригадала, з якими труднощами збирав він гроші на нього. Так і не зносив. Поліг десь на війні, і ніхто не знає, де його могила.

“За які це гріхи бог забрав у мене одного й другого чоловіка, а потім і старшого сина?” – подумала мати, дивлячись на Павла.

Сама вона була невисока, немічна і, коли сиділа на стільці, схрестивши руки, здавалась дівчинкою. Тільки лице її було старе, пожовкле і змучене.

– Ти такий же, як і Грігоре, – зітхнула мати, розуміючи, що й середульший син щось затаює від неї. – Такий самий, Павле…

Хотіла сказати, що не засне, поки він не повернеться, як не спала цілі ночі тоді, коли Грігоре ходив у якихось справах, зовсім нічого не говорячи їй. Через оті таємничі прогулянки й загинув. А тепер боялась, що загине й другий син.

– Ви лягайте, мамо, – мовив Павло. – На добраніч!

Вийшов потихеньку, щоб не розбудити Джіка і Костела. Пірнув у темряву, хоч небо було зоряним. В усіх навколишніх будиночках біля порту спали потомлені робітники. Хлопець знав, хто живе в кожному з них. З багатьма ганяв м’яча, ходив ловити рибу і лазив по крутих скелястих берегах, а тепер, простуючи сам темною і тихою вулицею, відчув, які дорогі для нього оці побілені паркани та двори, в яких він грався, будиночки на дві-три убогих кімнатки. Там, у злиднях, пройшло дитинство. Молодість минає в портових майстернях. А далі що?

Підходячи до бара, Павло ще здалеку помітив швейцара, який стояв біля затемненого входу. Портьє відчинив двері, і Павла залило яскраве світло.

– Добрий вечір! – мовив швейцар і трохи підозріливо глянув на хлопця.

Нещасний вихідний костюм! Не витримав іспиту. Юнак пройшов вестибюлем з гардеробами по обидва боки, у великих блискучих дзеркалах побачив свій погано пошитий костюм, дешевий галстук. Комір стискав йому шию.

Кельнер у фраку відчинив широкі скляні двері з намальованим на них золотим якорем, і Павло вступив до круглої зали. В колі, між чорними мармуровими колонами, на лискучому паркеті танцювало кілька пар. Далі стояли накриті сніжно-білими скатертями столи і зелені плюшеві крісла. Із стін, теж оббитих зеленим плюшем, лилося приємне світло. Труби аж верещали. В залі стояло задушне повітря, просякнуте димом і спиртом.

Офіціант, що відчинив йому двері, показав на вільний столик. Павло відмовився і обіперся в колону. Звідси він міг охопити поглядом лише частину залу. Почав оглядати танцюючих. Всі у вечірніх костюмах, жінки в декольтованих сукнях. Юнак відразу примітив двох німецьких офіцерів і високого смаглявого італійця з великим носом. Біля одного столика кілька румунських офіцерів-моряків голосно цокались чарками. У всіх чоловіків, крім молодих і гомінливих офіцерів, були мішки під очима, наче їм уже перейшло за п’ятдесят. Жінки теж видавалися дуже стомленими.

Павло пройшов уздовж столів, та незнайомця серед відвідувачів не побачив.

“А все-таки я мушу пробратися в його льох”, – промайнула в голові думка. І в цю мить здригнувся, немов через нього пройшов електричний струм. Біля столу, трошки захованого в кабіні, недалеко від буфету, на високих стільцях сиділо кілька чоловіків і дві жінки з розмальованими обличчями, схожими на маски. Там же есесівський офіцер розмовляв з якимсь паном. Хоч той був обернений до Павла спиною, та хлопець усім єством відчув, що то шпигун з підземної галереї.

Оркестр скінчив грати, танцюючі повернулися до своїх столиків, і в залі знявся різноголосий гомін. Офіцер у чорній формі встав, невідомий якусь мить подумав, потім підвівся й собі, повернувся лицем до залу.

Це був він. Павло пізнав його постать, невеличку лисину, чорне, кучеряве, зачесане назад волосся, світлі, майже безбарвні очі, вузький ніс, тонкі губи, широке підборіддя. І дуже зрадів, побачивши, що незнайомцеві, близько шістдесяти років, як він і визначив там, у підземеллі. Це шпигун.

Ось він підступив до одного офіціанта, і той щось шепнув. Павло одразу все збагнув, Кліпнув очима, наче яскраве світло засліпило його, і метнувся вперед.

– Пан Януліс? – запитав стиха.

Невідомий глянув здивовано, міряючи з ніг до голови бідно одягненого юнака, і запитально подивився на офіціанта. Той теж знизав плечима.

– Маєш щось мені сказати, хлопче? – спитав Арістіде Януліс.

– Коли можна, віч-на-віч, – сміливо мовив Павло.

Януліс ще раз глянув на нього, потім і собі звів плечима.

– Гаразд, ходімо…

Павло попростував за ним.

“Як дивно складаються обставини, – думав він. – Це ж і Грігоре мав з ним справу. Чи знав брат, хто такий Януліс? А може, цей ресторатор тоді ще не був шпигуном?”

Юнак дивився на спину того, кого звик називати “невідомим”, і уявив собі його там, поміж кам’яними стінами…

Хазяїн “Золотого якоря.” – шпигун!

Вони ввійшли до кімнати, в якій був кабінет Януліса. Голубий килим, сейф, а на стіні безліч фотографій – танцівники, танцівниці, акробати, ілюзіоністи і фокусники, всі ті, що виступали на естраді ресторану.

– Отже?.. – обізвався Януліс і, сівши в одне шкіряне крісло, показав Павлові на друге.

Ресторатор усе ще думав про свою розмову з заступником шефа гестапо Кремера і неуважно слухав Павла. Хотів довідатись про подробиці од румунських офіцерів-моряків. Був певен, що з отим проклятим караваном, який німці зрештою зуміли відправити в Одесу, щось таки трапилось… Його перехопили росіяни? Ральф, перш ніж повідомити Клонару про відправку каравану до Одеси, сповістив про це Янулісу, який посідав вище становище в ієрархії англійської шпигунської агентури, аніж резидент Секретної служби. І звелів зробити все можливе, щоб кораблі таки вирушили. Зрештою, караван відправлено. Яка ж вина його, Арістіде Януліса, коли росіяни зустріли німецькі судна і потопили їх? Він виконав своє завдання, не плисти ж і йому разом з караваном, щоб і на морі бути нянькою кремеровим морякам!

Та він тільки хотів себе трохи заспокоїти, бо знав напевне, що Ральф вергатиме громи, йому що! Сидить собі спокійно в Анкарі і наказує: зроби те, виконай інше… Що коли не росіяни потопили караван, а на одному з них вибухнула бомба чи сталась аварія, вчинена комуністами? Йому здалося, що відвідувач вимовляє якесь прізвище, і думки його враз повернулися до юнака.

– Як? – спитав він збентежено.

Чортзна-що верзе цей навіжений пустомеля. Ресторатор не міг збагнути, навіщо юнак розповідає йому цю нескінченну і незрозумілу історію. Та, глянувши на його руки, збагнув, що перед ним робітник.

– Ти працюєш в порту? – спитав бадьоро.

– Так, – відповів Павло. І додав здивовано: – Його звали Мунтяну Грігоре… То мій брат.

В очах хазяїна ресторану блиснули вогники. Он воно що! Встав і висунув останню шухляду в столі.

– Мунтяну Грігоре? Не пам’ятаю… В якому, кажеш, році?

– У тридцять четвертому, – шепнув Павло.

Януліс вийняв з шухляди велику, чорну книгу, на обкладинці якої було позначено 1934, і почав її перегортати. Що йому відповісти? Намагався виграти час… Відкрив сторінку на літеру М.

– Мунтяну Грігоре?.. Є! – мовив Януліс, перебігши очима стовпчики прізвищ. – Зостався винен мені за чвертку горілки…

Павло пильно глянув на нього:

– З того вечора, як брат зайшов у “Якір”, його вже ніхто не бачив.

– Правда? А ти маєш рацію… Тепер я пригадую його, – сказав Януліс. – Здається, і не бачив після того. Та минуло стільки часу… Хто може пам’ятати?

Павло стиснув кулаки:

– Отже, ви не хочете нічого сказати?

– Чому ні? Мунтяну Грігоре, так-так… Треба подумати… Зайди ще коли-небудь, юначе. Постараюсь дещо згадати…

“Крутить, як і Чунту, – подумав Павло. – Забиває баки, не хоче говорити…”

– Може, вип’єш чого-небудь? – спитав Януліс, ховаючи в шухляду чорну книгу.

– Щоб і мене записати туди?

Хазяїн “Золотого якоря” глянув юнакові в очі і засміявся.

– Я тепер не даю в борг. Мої книги кінчаються 1935 роком, коли я закрив “Якір”. А твій брат був порядним хлопцем… Пом’янем його душу!

Нічого далі робити. Ні Чунту, ні Януліс не хочуть сказати, що трапилося в корчмі біля порту десять років тому.

– Спасибі, – відповів Павло і підвівся.

– Зайди до мене ще коли-небудь. Я охоче розповім, коли щось пригадаю…

Януліс провів Павла аж до скляних дверей, поплескав його по плечу. Швейцар шанобливо підняв руку до козирка. Як тільки хлопець пішов, хазяїн ступив до столика, де бенкетували офіцери-моряки.

– Випий з нами! – запросив його молоденький лейтенант.

– З радістю! За хоробрих королівських моряків!

Сміючись і розмовляючи навперебій, посадили його за стіл. Напевне, гості вже добре напилися, бо під столом валялося багато порожніх пляшок. Лисий офіцер, втупившись очима в наповнений до половини келих, стиха наспівував:

– Тон-ток-тон-тай-тон-тон…

– Не згадуй про Дон у домі повішеного! – буркнув лейтенант.

Усі здригнулися. Адже на Дону було розбито чимало румунських дивізій. А потім почалось у Сталінграді…

– Ану їх до біса! Сухопутні вояки… – зневажливо фиркнув лисий.

– Совєти довго не втримаються, – заговорив Яну-ліс. – Хе-хе, знаємо дещо і ми…

– А що саме?

Януліс приклав палець до вуст.

– Караван для Одеси! – посміхнувся він і підморгнув лейтенантові.

– Він уже озброює рибу на дні морському, – присвиснув той.

– Не може бути! – аж сплеснув руками ресторатор.

“Он воно що. Біс його знає, чим навантажили німці судна, але цей караван потонув”.

– Фіть! Капут, – зареготав лейтенант. – Міна або торпеда… Бу-у-у-м! І – до побачення…

“Ах! Добре, що це зробили не комуністи. Та зрештою, я відповідаю лише за події в місті”. Але згадавши, що сповістити про це Ральфа доведеться таки йому, Януліс занепокоївся

Офіцери співали хором:

Очі в милої зелені,

Як смарагди чарівні…

Тричі погасали і знову засвічувались лампочки в залі.

– Ресторан закривається! – повідомив старший кельнер.

Моряки розрахувались і вийшли. Зоставшись сам, Януліс заскочив до кабінету, взяв з шухляди ліхтарик, чорні рукавиці і такий же чорний шарф. Замкнув вхідні двері, потім повернувся ще до залу, де горіла одна-єдина лампочка, прийшов у кухню і підняв дверцята, які вели до погреба. Спустився дерев’яними сходами у льох, захаращений бочками, надів рукавиці, закутав шарфом шию і груди. В кутку відчинив ще одні дверцята, спершу одсунувши засув. Світячи ліхтариком, ступив на інші сходи і опинився в другому погребі, де на полицях стояли пляшки з французькими, англійськими, італійськими та американськими етикетками. Тут же містилися й скрині, прикриті соломою, – в них зберігалися найдорожчі напої. Та Януліс і не глянув на ці вина. Він ступив у куток і натис на кнопку, таку ж маленьку, як і ті, що їх бачив Павло на кам’яній стіні в галереї. В ту ж мить відчинилися кам’яні дверцята, такі самі, як у підземному сховищі, і Януліс опинився в галереї.

Швидко добрався до своєї комірки, настроїв рацію.

– У-32… У-32… У-32… – почав він вистукувати.

Години, в які Януліс розмовляв з Ральфом, часто мінялися, щоб їхні сигнали не перехопили. Ральф дуже цікавився караваном, і Януліс збагнув, що йдеться про якийсь незвичайний вантаж. Німці терпіли поразки на східному фронті, і союзників занепокоїв наступ росіян, якого вони не чекали. Радянські війська треба було зупинити, хоча б затримати. І всі надії покладалися на караван, який віз в Одесу… Що саме він віз, Януліс не міг довідатися, та це не мало особливого значення, бо Ральф, напевне, усе добре знав, через те й наказував будь-що забезпечити доставку вантажу. Дивувало, що німці покладають надії лише на морський шлях. Раніше для важливих перевозок вони використовували залізниці та аеротраси. Але цей вантаж, певно, був якийсь незвичайний, коли вони відмовились од поїздів і літаків. Спробували рискнути морем, і ось караван знищено. А хіба поїзд чи літак не спіткала б така ж доля? Але якби було доставлено лише частину вантажу, то він ні на що не пригодився б.

“Можливо, ці важливі матеріали німці одержали з Америки? – раптом подумав Януліс. – Через те Ральфу і доручено було забезпечити проходження каравану до Одеси”.

Януліс перейшов на прийом, але йому ніхто не відповідав.

“Заснув, негідник!” – думав Януліс. І розсердившись, вистукав знову:

– У-32… У-32… У-32…

Ральф тільки те й мав робити, що у визначені години сидіти біля апарата. І навіть на це виявився не здатним. Мабуть, вихилив десь пляшку віскі і тепер хропе на стільці…

Знову перейшов на прийом, але й цього разу ніхто не відповів.

“Скажу я йому кілька теплих слів, хай знає! Думає, що це йому лежати біля своєї жінки!”

Та як він не лаявся цілу годину, як не викликав Ральфа, ніхто не озивався. Анкара наче зникла з лиця землі.

15. “ПАВЛЕ… ПАВЛЕ…”

Шинкар, обмірковуючи те, що йому стало відомо, вирішив уже йти до інспектора. Бувши старим, він ні про що інше не дбав, як про добробут свого шинку, і час від часу одержував гроші від Джурки. За них мусив дещо повідомляти. Та ніхто не вимагає, щоб Чунту тримав на своїй спині всю Секретну службу.

Зрештою, чого йому зволікати? Захотів викрити всю групу комуністів, щоб дістати якусь особливу подяку Джурки чи навіть самого Клонару. Наче здурів! Гроші йому дадуть і так, заслужив нагороду. Краще синиця в руці, аніж журавель у небі! Бо поки він марно буде вичікувати, можливо, хтось інший випередить його, і тоді прощайте грошики. Дещо він узнав і досить. Більшого від нього й не вимагають. Треба піти й повідомити. Хто ж він? Інспектор, резидент? Всього-на-всього тільки агент-інформатор… І так уже скільки відкладав. Усе думав, що коли Павло приятель Горе, явного комуніста, то йому пощастить викрити цілу групу. Ну й що? Помилився, і все! Павла тільки й цікавили подробиці смерті брата. Будь ласка! Кожен має якісь інтереси… Коли б він мешкав сам, як Горе, то Чунту проник би і в його кімнату. Та був майже певен, що там йому нічого й шукати. Павла цікавить лише Султана.

Добре, що хоч у Горе дещо знайшов. Тут уже нічого не скажеш, факт залишається фактом. Хоча б дали за це добрі гроші.

Чунту приспішив до старого боярського дому, де містилася Секретна служба. Аргір відчинив йому і привітався.

– Не дуже ти вчащаєш до нас, дядьку Чунту…

– Краще раз, та гаразд, – відповів шинкар. – Пан інспектор є?

– Джурка? Зажди, я гляну… Здається, у нього хтось сидить.

Аргір постукав у двері і зайшов до інспектора.

– Він уже сам? – запитав Чунту, коли Аргір вийшов з кабінету.

– Посидь трошки. Зараз звільниться…

Обидва як давні знайомі, знічев’я почали згадувати того чи іншого агента, скаржились на здоров’я, розповідали про свої турботи з часу останньої зустрічі. Стишивши голос, Аргір пожалівся на Клонару.

– А Рекс? – спитав Чунту.

– Навіть Рекс уже не догодить йому! – проказав Аргір, похитуючи рудуватою головою.

В цю мить почувся дзвінок. Аргір глянув на щит, де засвічувалась лампочка, показуючи, звідки дзвонять, і сказав Чунту:

– Ходімо. Викликає Джурка…

Чунту увійшов.

– Бажаю вам жити тисячу років, – мовив шинкар до інспектора.

– Що нового, Чунту?

– Крутимось і ми, як можемо, – відповів шинкар з гордістю, що аж ніяк не імпонувала його скромним словам.

Щоб не показатися надто цікавим, Джурка байдуже вимовив:

– Говори!

Чунту засунув руку в кишеню і, вийнявши коробку сірників, поклав на стіл.

– Що, знову? – не втримався Джурка.

– Будь ласка, загляньте в неї.

Інспектор мовчки відкрив коробку і побачив папірець, який навів корчмаря на слід Горе. Розгорнув його і прочитав три слова:

“Мир! Хліб! Воля!”

– Так, – буркнув він. Зіжмакав аркушик і знову поклав у коробку. – А ще?

Його зовсім не зацікавила корчмарева знахідка. Такі коробочки з папірцями агенти знаходили дуже часто, тільки не можна було встановити, хто їх розкидає. Джурка мав певне уявлення, як можуть поширювати ці зловісні цидулки. Коробочку хтось випускає під штанину з дірявої кишені. Вона нечутно падає на черевик, а тоді й на тротуар. Перехожий зачепить її ногою, сірники затарахкотять, тоді їх і підіймають, як це, напевне, зробив і Чунту.

– А щось важливіше є? – запитав інспектор, сердячись, що багато інформаторів тільки й приносять ці коробки з сірниками.

– Авжеж є! – І Чунту шанобливо поклав перед інспектором книжечку, яку він знайшов на квартирі Горе.

“В пазурах піратів”, – угледів Джурка на обкладинці. Відкрив книжку і прочитав те, що так обрадувало Чунту: “Ленін. Крок вперед, два кроки назад”.

– Умгу. Я слухаю, – мовив інспектор, кладучи коробку з сірниками на одноокого пірата, намальованого на палітурці. Чунту розповів йому, як знайшов у шинку цю коробочку, як зробив обшук у того, на кого впала підозра, і виявив там цю книжку.

– Тобі пощастило, – неначе з жалем мовив Джурка. А сам думав про щастя Чунту та свою невдачу, бувши певним, що резидент перехопить у нього й цього комуніста, щоб звести його віч-на-віч з Сабеу, допитає, а потім буде чванитися та вихвалятися тим, що насправді зробили його підлеглі.

– Так… – зітхнув інспектор. – Хто ж він?

– Один перукар, – сказав Чунту. – Звати його Горе…

Джурка так швидко підняв голову, що Чунту замовчав, дуже здивований.

– Кульгавий? – спитав інспектор.

– Так, він кульгає… Може, знаєте? – жалібно проказав шинкар. Його надії вже потонули в безлічі думок.

“Ось тобі й маєш! Пропала винагорода!” – шептав йому якийсь голос.

Джурка потарабанив пальцями по столу і сказав:

– Ану, глянь сюди!

Засмучений, Чунту відчинив двері до кімнатки, сполученої з чорним ходом, яким виходили від Джурки ті, що не хотіли зустрічатися в парадних дверях з іншими інформаторами. І приглушено скрикнув – він побачив Горе.

– Вже арештували? – запитав Чунту, розгублено дивлячись то на гостре інспекторове лице, то на перукаря.

– Та це ж наша людина, дурню! – вилаявся Джурка. – Ідіть обидва сюди!

Щоб зрозуміти, чому Горе опинився в кабінеті Джурки, щоб збагнути останні інспекторові слова, треба знову повернутися до минулого, бо людське життя – це ланцюг певних випадків, і зрозуміти одні події можна тільки тоді, коли знаєш інші, попередні.

Сталося це тоді, коли Януліс ще був хазяїном “Якоря” і разом з Савою Барбосу співробітничав у Секретній службі. В кривавій сутичці – одній з тих, про які розповідав, морочачи Павлові голову, Чунту, було вбито англійського моряка. Смерть цього Джона Кірка залишилася б непомітною, якби шефа Секретної служби, Панаїта, не запитали з Інтеліжанс Сервісу про його долю. Виявилось, що моряк був агентом англійської розвідки, а раз його вбили, то Панаїт мав розслідувати цю справу.

Арістіде Януліс був спритним агентом Секретної служби, через те Панаїту не хотілося жертвувати ним: хазяїн “Якоря” став відтоді й англійським шпигуном. Лондонська розвідка примирилася з тим, що замість Кірка у них з’явився Януліс, агент з кличкою “У-32”, на якого вони потім ніколи не скаржилися.

Через кілька років після того, біжучи на світанку перед фіакрами Януліса, який повертався з “Якоря”, Горе впав під колеса. Арістіде поклав його в лікарню. А коли через місяць хлопець повернувся кульгавим, хазяїн не прогнав його, годував у кухні і використовував на різних побігеньках. Покинутий ще немовлям на сходах у церкві, Горе не знав ні батьків, ні родичів. У “Якорі” він спав, в “Якорі” їв, і пана Януліса, який Зумів втовкмачити цьому сироті в голову, що без нього він пропав би, вважав своїм благодійником.

Незабаром Януліс упевнився, що Горе кмітливий хлопчина, одразу схоплює розумом усе, що йому кажуть, і може виявити ініціативу. Міркуючи, яку дати хлопцеві професію, шинкар влаштував його учнем у парикмахерську. Хазяїн відразу вирішив завербувати його в свою шпигунську групу, і перукарня здалася йому найбільш підхожим місцем, бо, по-перше, ніде не можна почути стільки новин, як там, – адже в парикмахерській люди патякають про все, навіть про найбільші таємниці; а по-друге, професія перукаря не така вже й важка, і кульгавому Горе легко нею оволодіти.

Вийшло так, як хазяїн і думав. Горе майже водночас став перукарем і шпигуном. Виконуючи вказівки Януліса (а той одержував їх з Анкари), він намагався налагодити зв’язок з комуністами, більше того, хотів проникнути в ряди партії. Павло повірив усьому, що розповів йому Горе про своє життя, та поки що доручав перукареві лише деяку літературу. Дуже хвальковитий за вдачею, а до того ж бажаючи одержати якнайбільше грошей, особливо відтоді, як почав упадати біля Султани, Горе похвалився Янулісу, що його вже прийняли до партії і що він узнав всіх комуністів Констанци. Тоді У-32, виконуючи шифроване розпорядження Ральфа, звелів Горе заявити про це інспекторові Джурці. Та перукар міг назвати тільки Павла. Зрадівши, що трапилась нагода позбутися суперника, він і поспішив про все доповісти Секретній службі.

Довідавшись, що інформатори Джурки викрили ще одного комуніста, Валеріу Клонару дістав новий факт для зведення рахунків з Фанікою. Кілька агентів одразу ж рушили в портові майстерні. Але Павла там не було. Тоді вони взяли адресу і поїхали до нього додому.

Вже повечоріло. У нужденних дворах бігали нащадки тих, з ким Павло колись безтурботно ганяв м’яча. Жінки, що знімали з мотузок суху білизну, бачили, як з машини вийшло шестеро чоловіків і оточили будинок, Один з них постукав у двері.

– Тут живе Мунтяну Павло? – спитав він, коли мати відчинила.

Жінка не встигла відповісти. Два агенти з силою штовхнули її в кімнату.

– Де він?

– Що вам потрібно? – спитав Джіка. І відразу ж полетів од несподіваного удару аж під стіну.

Мати скрикнула і кинулася до хлопця.

– Стій!.. Не ворушись! – гукнув агент.

Тим часом другий посіпака поспішив у сусідню кімнату і витяг звідти малого Костела.

– Де син? – знову спитав перший агент.

Мати розвела руки, і Костел кинувся в її обійми. Джіка, захищений її тілом, похмуро дивився на них обох.

– Де ж йому бути? На роботі…

– Куди подівся твій брат? – гаркнув агент, схопивши за руку Джіка.

– Спитайся сам у нього! – мовив хлопчик. І тут же дістав стусана. Мати кинулась до агента, який підняв руку, щоб ударити дитину ще раз.

– Як тобі не соромно? – закричала. – Здурів ти, чи що? Б’єш дитину…

Агент штовхнув її в груди, і жінка разом з Костелом упала на ліжко.

– Ступай і ти туди, паскудо! – наказав Джікові. – І ні з місця, чорти б вас забрали!

Відчинив шафу і почав викидати з неї одяг, сорочки, білизну. Потім, ступаючи через шмаття, підійшов до столу, витяг шухляду, понишпорив у ній. Зірвав з стіни фотографії, вирвав їх з рамок, підняв килим, навіть обмацав ікону. Мати стояла і мовчки дивилася. Вона знала, що рано чи пізно це мало статися. Просила Павла облишити заборонені справи, але він не послухався, як не зробив цього й Грігоре. Жінка бачила, що знову повторюється той день, коли вона втратила старшого сина. Тоді теж набігли агенти, перевернули в хаті все догори ногами, потоптали чобітьми. А Грігоре вона більше не побачила. Мабуть, не побачить уже й Павла…

Сиділа, безпорадна, на ліжку, склавши на грудях руки, більше схожа на немічну дівчинку. Поруч, з обох боків, стояли Джіка й Костел.

– Встаньте! Ідіть у куток! – наказав їм агент. А тоді розрізав матрац і заходився нишпорити в сіні. Так само розпанахав і ковдру.

Перелякані діти дивилися на згорьовану маму. Сльози котилися по обличчю жінки, вона й не витирала їх. Стояла мов закам’яніла і мовчки плакала. Ба ні, щось шепотіла.

– Що ти кажеш, мамо? – тихо спитав Джіка.

Мати не почула його. Тремтячі губи її стиха вимовляли:

– Павле… Павле…