Текст книги "Таємниця підземної галереї"
Автор книги: Володимир Колін
Жанры:
Военная проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)
– Зізнається? – спитав резидент, маючи на увазі арештованого.
– Напевне, ні, – відповів Джурка. – Але я візьму його в шори. Допитаю сам…
Клонару мовчав і все гладив Рекса.
6. ТАЄМНИЦЯ ПІДЗЕМНОЇ ГАЛЕРЕЇ
– Щось мені не хочеться їсти, – сказав Павло і відсунув од себе миску з наваром кропиви.
Кімнатка здавалась йому тісною, він аж задихався.
– Не хочеться їсти?.. – здивовано перепитав Джіка, не вірячи своїм вухам, бо всі ж вони давно живуть надголодь.
– Що з тобою, Павле? – сумно похитала головою мати. Вона бачила, що син дуже змінився, відколи знайшов на горищі братові речі. “Краще б він нічого не знав. Стільки часу мовчала, і от не стрималась, розповіла…”
Жінка важко зітхнула.
– Та нічого, – відповів Павло. – Я не хочу їсти…
Костел у правій руці тримав ложку, а лівою качав по столу кульку смоли. Тепер він перестав гратися і теж здивовано глянув на брата.
Павло поспішив на вулицю. З думки ніяк не йшов Фаніка. “Через мене ж попався… Я просив його подумати про “Кармен”, і він вилив у котел каустичну соду…” Павло не міг зрозуміти, чому Фаніка знову не наповнив бочку. Хоча б налив водою. Тоді ніхто й не здогадався б. Мабуть, не встиг… Не вистачило кількох хвилин. І ось тепер його засудять, а можливо, що й стратять.
Хотілося закричати на всю вулицю. Тільки місяць, як Фаніка одружився, а Павло наче силоміць одірвав його від Марії. До неї не можна тепер і зайти: за будиночком стежить поліція.
Арешт Фаніки приголомшив усіх. Треба було на якийсь час припинити діяльність. Фаніка не скаже нічого, хай навіть його ріжуть. Але ризикувати не варто.
– Працюючи разом, – говорив похмурий Йоргу, – ми звіряємось один на одного. Та бувають моменти, коли стає можливим провал… А може, за нами стежать?.. Хай мине деякий час, тоді побачимо.
Він не висловив того, що краяло їхні душі. Та що тут говорити? йшли поруч, думаючи про одне й те ж. Акації шелестіли, як і вчора, і позавчора, як завжди.
– Ви зробили все, щоб караван не вийшов у море, – мовив Йоргу. – Отже, своє завдання виконали.
“А Фаніка?” – занило Павлове серце. І враз він подумав, що завдяки цій десятиденній затримці там, на фронті, сотні, а може й тисячі людей зосталися живими. Однак голос, який квилив у його серці, не вгавав. Ті солдати йому не знайомі. А Фаніку він добре знає. “Я несправедливий…” І все-таки його душа краялася на шматки.
Ішли повільно, вслухаючись у шелест акацій. Притишивши голос, Павло розповів про підземну галерею, сказав, як він помітив там незнайомого і як той зник, наче тінь.
– Галерея? – перепитав Йоргу. – Вона може нам пригодитися! Коли хтось зумів туди увійти, то треба пробратись і тобі. Шукай входу. Все одно тепер… – І замовк. Та Павло зрозумів, що він хотів сказати: “Все одно тепер тобі нічого робити!”
Попрощалися мовчки.
“Нічого робити, бачиш таке!” – скрушно думав Павло. Він спустився до моря, як і минулого разу, роззувся і проліз у темний отвір, що зяяв у скелі. Пішов під землею. А думки не покидали його. В чорній темряві йому ввижався весельчак Фаніка. Може, саме в цю мить його катують…
Тепер, знаючи дорогу, Павло прямував швидко, наче хотів утекти од важких роздумів. Проліз через вузький отвір і одразу опинився біля скелета.
“Отак десь валяються може й кості Грігоре; а завтра закопають Фаніку… Наші трупи наповнюють землю. Через те вона така й тверда. Минуть роки, хтось знайде наші кістки і теж міркуватиме, як ми жили..”
Павло пішов уперед, намагаючись позбутися тривожних почуттів. Знав, що Фаніці не допоможеш, а проте думки не давали спокою, роїлися в голові, мов настирливі гедзі.
Не почуваючи ніякого страху, Павло переліз через купу щебеню, дійшов туди, де минулого разу невідомий повернув до іншої галереї, погасив ліхтарик і вдивився в темряву. Не побачив нічого підозрілого. І раптом з’явилась якась певність, що той чоловік зараз не прийде. Це було дивне почуття, але на душі стало зовсім спокійно. Юнак засвітив ліхтарик і попрямував до кам’яної стіни, перед якою невідомий розтанув, наче якийсь дух; оглянув мури підземелля, вистукуючи ліхтариком.
Галерея була прорита в скелі, за нею, напевне, лежав шар каменю, на якому збудовано місто. Павло обернувся до стіни, де тоді востаннє майнула тінь незнайомця, і тільки тепер збагнув, що, на відміну од інших, – гладеньких, вирубаних у кам’яному масиві, – ця стіна складалася з блоків. Отже, викладена недавно.
Однаковісінькі брили так щільно прилягали одна до одної, що між ними не можна було просунути й голки. Пильно озираючи їх, юнак пригадав, що в ту останню мить він помітив саме руку невідомого..
Намагався визначити, на якій висоті вона тоді показалась, але не міг, бо рука відразу щезла. Раптом він подумав, що не обстукав ще цієї стіни. Якщо в ній є прохід, то, звичайно, звук це покаже.
Взявся стукати по каменю ліхтариком, та, на превеликий подив, не почув якоїсь порожнечі.
“А може, вихід замасковано в долівці?” – вхопився Павло за останню рятівну думку.
Нахилившись, він обстукав, камінь за каменем, однак і тут не було ніякого отвору.
“От чортовиння!” – вилаявся стиха.
Ще раз пильно оглянув кам’яну стіну, але вона була така гладенька, що навіть малесенька щілинка на ній не, лишилася б непоміченою.
“Що я шукаю? – міркував Павло. – Вихід Ну гаразд… Щоб потрапити за цю стіну, потрібні двері, а двері мають відчинятися…”
Присвічуючи ліхтариком, юнак заходився пильно оглядати місця, де були з’єднані блоки. Через деякий час над третім знизу рядом блоків помітив чорну цяточку, не більшу за головку сірника. Павло помацав пальцем і збагнув, що це кнопка.
“Невже тут прохід?” – подумав, натискуючи пальцем.
Кров застигла в жилах, коли він відчув, що каміння рухнулось. Мимоволі відступив назад. У кам’яній стіні з’явився отвір, такий, як дверцята в сейфі. Серце в Павла забилося швидко-швидко.
Вхід складався з двох плит, поставлених одна поверх одної, в другому і третьому рядах.
Подумавши, Павло зрозумів, що коли б до них прилучилася й плита з першого ряду блоків, то на долівці зостався б слід і отвір легко було б помітити А вкладені таким способом дверцята зачинялися щільно, і нічого не було видно. Добре змащені завіси – їх Павло побачив пізніше – і ті три скоби, які з’єднали між собою обидва блоки, були по другий бік стіни.
З відчиненого отвору несло затхлістю. Стояла німа тиша. Хлопцеві здавалося, що світ зовсім зник, і він зостався під землею сам-самісінький.
Павло присвітив ліхтариком, і під стіною, в якій відкрилися дверцята, побачив скриню. Перелізши через нижній блок, юнак опинився в невеличкій комірці. Тут був стілець, стіл, а на ньому – якийсь чорний ящик.
Хлопець причинив за собою кам’яні дверцята, зоставивши тільки невеличкий отвір, щоб можна було просунути руку. А тоді освітив похмурі стіни і пересвідчився, ще це монолітна скеля. Напевне, тут був якийсь коридор, а той невідомий чи хтось інший відгородив його стіною з блоків. Дверцята свідчили про неабияке вміння будівельника, бо люди, які в глибоку давнину видовбували підземелля, звичайно, не змогли б їх зробити.
Отже, Павло опинився в кімнатці, скоріше в коридорі, шириною з метр і в довжину понад чотири метри. Перш ніж оглянути кімнатку, вирішив роздивитися, як відчиняються дверцята зсередини. Пошукав і тут чорного гудзика на стіні. Натиснув пальцем, і дверцята розчинилися. Отже, їх можна відчиняти і звідси. Уважно придивившись, помітив ще одну кнопку. Натиснув на неї, і дверцята зачинилися.
А тоді спокійно скочив з скрині, на якій досі стояв. Хотів підняти віко, але скриня була замкнута. Розбивати замок не хотів. Що лежить у скрині – невідомо, а так, просто з цікавості, не варто показувати незнайомцеві, що його схованку викрито.
Павло вийняв з кишені балабушок смоли, який він прихопив у майстерні для Костела, трохи пом’яв його і зняв муляж ключа. А тоді ступив до столу.
Це був звичайний дощаний стіл. Угорі в стіну забита якась скоба. Навіщо вона – так і не збагнув. Та що найбільше його зацікавило – це чорний ящик. Павло сподівався, що саме він допоможе дізнатися, чому навідується до підземної галереї незнайомець і нащо йому цей тайник. Чим займається людина, що ховається в підземеллі од людського ока? Хто вона?
Юнак підняв кришку чорного ящика, зазирнув усередину і мало не випустив з рук ліхтарика.
7. “ТИ ВІРИШ В ДОЛЮ?”
Ворожнеча між обер-штурмфюрером Кремером та Валеріу Клонару почалася ще рік тому, тієї ночі, коли прожектори німецької зенітної артилерії під час нальоту радянських бомбардувальників зосталися сліпими. Такого ще не траплялося за всю історію Констанци. Зенітні частини, розміщені на весь час війни, не мали своїх похідних електростанцій, і прожектори живилися струмом од міської сітки. В ту ніч прожектори не діяли, радянські літаки лишилися неосвітленими, і зенітки гаркали в небо, наче зграя голодних вовків, марнуючи снаряди. А бомбардувальники тим часом скидали свої бомби і неушкодженими поверталися на бази.
Той випадок наробив шуму, і чутка про нього дійшла аж до командування гестапо в Бухаресті. Кремер мало не поплатився своєю службою, його вже збиралися послати в одне з радянських міст на окуповану німцями територію. Тільки колишні заслуги врятували тоді обер-штурмфюрера, на совісті якого було чимало крові – у Франції він особисто розстріляв багато полонених. Таку людину не запідозриш у зраді.
Роки, проведені Отто Кремером у Франції, були золотим його віком. Французькі вина захопили гестапівця в такій мірі, що він уже почав сумніватися, чи справді французи дегенеруються. Порівнюючи різних Люлю, з якими він знався там, з Гретами, віддавав перевагу першим. А потім почав збирати колекцію табакерок, і вино, любов та французьке мистецтво повністю його заполонили. На жаль, вино і кохання зрадливі, а чари табакерок аж ніяк не сприяли перемозі третього рейху. Тому Кремер одержав наказ виїхати на іншу роботу.
На новому посту, в Констанці, почався срібний вік його життя. Певна річ, Кремер одержував і тут французькі вина, без яких уже не міг обійтись, але пляшку шампанського йому треба вже було випрошувати в когось із товаришів. Він знайшов в Констанці гарненьких дівчат, проте, як знавець і прихильник мистецтва, швидко збагнув, що між оригіналом та копією така ж велика відстань, як між Парижем і Констанцою. А щодо табакерок, то що важили ті кілька грубих срібних коробочок, які він роздобув у старих турків, порівняно з коштовностями емальованого золота, від яких навіть в його червоних руках віяло ароматом чапахчених маркізів Людовика XV. В їх блиску, здавалося, навіть рудувате лице Кремера сповнювалось неперевершеною грацією тих, що прогулювалися перед дзеркалами Тріанона і Версаля, щоб на старості літ схилити свої горді голови під ножем гільйотини.
Серце Отто Кремера, чутливе серце пивовара з Гамбурга, в Констанці билося дуже меланхолійно..
І все-таки воно стискалося од жаху, коли Кремер думав, що його можуть перекинути з срібного віку у мідний, – звелять жити в одному з міст, завойованих німецькими військами на Сході. Коли й існувало слово, від якого рудий Кремер став би білим, як в’язень з концентраційних таборів Гіммлера, то це було слово “партизан”. Звісно, він любив вино, жінок і табакерки, однак його життя, яким він найбільше дорожив, в отих містах Росії опинилося б під загрозою. Так, обер-штурмфюрер СС Отто Кремер твердо вирішив ніколи не потрапляти туди. Хоч війська фюрера і виявляють там героїзм, але йому, Отто Кремеру, краще не їхати в ті краї. І ось тут несподівано звалилась на голову ця справа з прожекторами!
– Рука якогось злочинця перерізала провід, – кричав Кремер, коли на його виклик з’явився Клонару, спокійний і, як завжди, флегматичний служака. – Я сам, чуєш, сам займуся цією справою. Візьму заложників! Сто чоловік!.. Куди дивиться Секретна служба, сигуранца, поліція? Що робите ви у цьому місті, де повно саботажників? Комуністи тут виробляють, що хочуть! Ви ні на що не здатні… Я не довіряю вам!.. Свинство!
Клонару не важко було зрозуміти, що це від страху гримає рудуватий шеф гестапо. Він мовчки вислухав Кремера, потім серйозним тоном відзначив, що Румунія – союзниця великого рейху і що в Констанці методи, які практикувалися у Франції, зовсім не доречні.
– Ця справа стосується мене особисто. І я сам шукатиму злочинців, – буркнув він на закінчення.
– Мова йде про німецькі зенітки, німецькі прожектори, німецький провід! – верещав Кремер, грюкаючи в такт кожному слову кулаком по столу.
– Але все це знаходиться в Румунії, – процідив крізь зуби Клонару.
Кінець кінцем, то справа честі його мундира. І якого біса цей проклятий німець суне сюди свого носа!
Вони тоді посварились. І все-таки резидентові довелось погодитися, що Секретна служба і гестапо мусять працювати разом, щоб викрити злочинців. Саме так німці й роблять повсюди.
Клонару пішов, задоволений поступкою гестапівця. Але й Кремер був не дурним. Він добре розумів, що йому самому ця справа не під силу. Але потішав себе надією, що зуміє перехопити у румуна злочинця і в рапорті відзначить свою основну роль у його викритті.
Та, на біду, винуватця не пощастило знайти. Три дні морочилися німецькі зв’язківці, відкопуючи кабель, і, зрештою, виявили, що він був перерізаний між німецькою та румунською комендатурами На цьому розслідування й припинили. Проте глуха боротьба між витонченим резидентом Секретної служби та неотесаним обер-штурмфюрером точилася й далі, живлячись як великою відміною в їх інтелектах, так і неоднаковими службовими інтересами.
Про шефа сигуранци Васілеску жителі краю говорили багато. Але про Панаїта, керівника Секретної служби, люди тільки шепталися. В розповідях він поставав як таємничий персонаж з детективного роману, що працює потай, однак не боїться взяти безпосередню участь у подіях величезної політичної ваги. Неабиякий майстер переодягатися, Панаїт переходив кордон і виконував небезпечні завдання або несподівано з’являвся то в одному, то в іншому місці краю і організовував провокації та інсценування, яким позаздрив би й режисер з світовим ім’ям. Бувши давно завербований Інтеліжанс сервісом, він подбав, щоб і більшість його підлеглих стали службовцями англійської розвідки. Серед них числився й Валеріу Клонару. Отже, неважко зрозуміти, що про повне співробітництво між резидентом та Кремером не могло бути й мови, бо Клонару доводилось виконувати ще й накази своїх хазяїв з Лондона.
…І ось тепер Джурка має в руках нитку, яка може допомогти викрити групу саботажників у Констанці.
– Допит робитиму я, – сказав резидент.
Він вирішив довести справу до кінця, навіть не повідомивши про це Кремера. Обмежився лише тим, що сказав гестапівцю про кілька номерів нелегальної газети, знайдених в порту.
Як і слід було чекати, обер-штурмфюрер кричав і лаявся, та, зрештою, задовольнився обіцянкою, що слідство триватиме далі. Джурка привів Фаніку в кабінет до Клонару. Він добре розумів, чого вартий цей в’язень, і не міг примиритися з тим, що допитувати береться чванливий і хвастовитий шеф. Проте суперечити резидентові не посмів.
– Ти вийди, – сказав Клонару, навіть не глянувши на інспектора.
І показав Фаніці на стілець.
Джурка зиркнув на нього сердито. Він був досить стриманий, та коли йшлося про його престиж, коритися було не під силу. Сподівався, що йому хоч дозволять побути на допиті. І от проганяють. Слухняно вийшов, злегка грюкнувши дверима.
– Сідай, – мовив Клонару, думаючи, що цей робітник не зрозумів його німого запрошення.
– Мені й так добре, – відповів Фаніка.
Допитливо дивились один на одного. В кабінеті пахло лавандою.
– Мене тішить те, пане Сабеу, пане Штефан Сабеу, – почав резидент, – що доля звела нас разом. Ти віриш в долю?
Котельник мовчав. Напружено, гаряче мізкував, намагаючись вгадати, що таїться в цих словах.
– Людина іноді вершить свою долю, – відповів трохи згодом.
– Саме так. Той факт, що кожен з нас є самим собою, не можна відділити од структури і, я сказав би, од всієї нашої біографії… Та бувають у житті випадки, щасливі обставини. Про них оце я й думаю.
– Не розумію вас, – відказав Фаніка. його веселі очі звузилися, вуста стислися.
– Нічого, зараз зрозумієш, – вів далі Клонару. – Я просто думаю про той щасливий випадок, завдяки якому ми оце розмовляємо. Ми обидва, – підкреслив він, – а не ти і, приміром, Джурка…
– Хто, хто?
– Інспектор, який привів тебе сюди, – люб’язно пояснив Клонару. – Фанатик, заклятий прихильник німців, такий же дурнуватий, як, скажімо, Рекс… Ба ні, пробач. Мій Рекс розумніший. Так, Рекс?
Мопс загарчав у відповідь. Фаніка обвів очима кабінет, і погляд його спинився на двох портретах, що висіли поряд на стіні, – король і Антонеску. Не відповів нічого.
– Отож я й кажу, – вів далі Клонару, – щасливий випадок звів мене з тобою, бо у нас однакові погляди на життя. Обидва ми знаємо, що німці програють війну… Бачиш, який я відвертий, – мовив він, напевно побачивши в очах в’язня подив.
Котельник мовчав. Та раптом посміхнувся:
– А звідки ви знаєте мої думки?
– Давай не будемо гратися в кота і мишку! Я щиро відкрив тобі свої переконання, так само як і ти виявив свої, затіявши цю невеличку операцію в котлі судна, що зветься, коли не помиляюсь, “Лола”. – Клонару якусь мить почекав. Та бачачи, що Фаніка мовчить, відразу ж додав: – Ні, ні, згадав. Здається, “Кармен”. Правда?
“Маєш мене за дурника!” – подумав Фаніка.
– Коли я винен в тому, що хтось помилково линув туди ще розчину… – заговорив він, знизавши плечима.
Та Клонару перебив його.
– Чув, чув я цю казочку. Та я мав на увазі твою операцію, в якій ти користувався… чим? Все забуваю…
– Розчин Піка, – підказав Фаніка.
– Це ти так називаєш каустичну соду? Про мене… Я розумію. Ти мені не довіряєш… хоч я щиро відкрив свою душу. Коли б тобі не набридло моє базікання, сказав би й більше…
– Не бійтесь, – відповів Фаніка, – я у вашому розпорядженні.
Пахло лавандою. І було тепло-тепло. Клонару цей жарт, здавалось, розвеселив. Тонкі губи його ворухнулися, жовтаве обличчя скривилось у посмішці.
– Скажу тобі, – говорив він, – що ти дав маху з тією каустичною содою… Мабуть, не подумав, що є кращі засоби…
– А які саме? – похопився Фаніка.
Біля резидентових ніг загарчав собака. Клонару переставив на столі прес-пап’є.
– Мушу тобі сказати, пане Сабеу, що ти не маєш совісті, – мовив він. – Я ось тут, у приміщенні Секретної служби, висловлюю думки, за які мене треба посадити в тюрму, а ти приховуєш, відмовчуєшся… Чи можна тобі довіритися?
– Це правда, я міг би вас арештувати, – глузливо мовив Фаніка.
На якусь мить залягла мовчанка. Рекс голосно гавкнув.
– Карти на стіл! – спокійно мовив Клонару, наче й не почув його слів. – Розумію, це до деякої міри здається незвичайним, що резидент Секретної служби не підтримує політичної лінії держави. Але траплялися і курйозніші речі. Я на службі, маю платню… І все! А що в мене на думці, то вже моя справа. Не хочу плести дурниць, не хочу переконувати тебе, що і я такий же комуніст, як ти…
– Як я? – перепитав Фаніка.
– Вислухай мене до кінця. Мої симпатії на боці союзників. Але в цій війні вони захоплюються героїзмом росіян, разом з ними захоплююсь ним і я. Битва під Сталінградом – це початок ганебного кінця. Я добре розумію, що резидент Секретної служби не може зостатися живим, коли росіяни будуть тут, а союзники десь там, у Франції… Та якщо зможу довести, що врятував життя комуніста, тоді… Те, що я тобі пропоную, це звичайнісінька угода: моє життя за твоє життя… Сподіваюсь, ти не сумніваєшся, що тебе треба розстріляти? – За що?
– За те, що тобі і мені добре відомо. Тільки я можу тебе врятувати. Не доживеш до процесу або будеш страчений, навіть без суду, без доказів…
Котельник почув виразне цокання маятника, наче йому раптом відкрили вуха: тік-так, тік-так, тік-так…
– Правда, доказів немає, – підтвердив Фаніка.
– Не турбуйся, докази будуть, – посміхнувся Клонару. – Все залежить від мене.
Маятник бився нерівно. Тепер він цокав швидко-швидко, як серце людини.
– Що ж за це? – спитав робітник.
– Дрібничка! Лише кілька слів на цьому аркуші,– байдуже відповів резидент, подаючи Фаніці папір. – Приміром, таке: “Я, Сабеу Штефан, комуніст, заявляю, що мене було звільнено завдяки резидентові Секретної служби Валеріу Клонару”. Дата і підпис…
Фаніка глянув на закам’яніле пожовкле лице співрозмовника. Нічого не міг розгледіти і в його зелених очах, в яких стрибали іржаві вогники. Рекс мовчав. Мовчав і Фаніка.
– Я тебе розумію, – мовив Клонару. – Можеш поміркувати. Поспішати нічого… – І натиснув на кнопку.