Текст книги "Таємниця підземної галереї"

Автор книги: Володимир Колін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

20. ОБЛАВА

“Піду, – думав Павло. – Хай що буде! А може це безглуздо самому лізти у вовчу пащу? Почекаю ще хвилин п’ять…”

– Ех, любов, любов! – зітхнув дядько Янку, вважаючи, що небіж переживає за Джетою.

Час минав повільно. А солдати все стовбичили на вулиці, наче вирішили зостатися там до кінця війни.

“Що робити? Мені довірили таку справу, а я тут гаюся…” В голові було порожньо, і хлопець нічого не міг придумати.

Раптом десь зафурчала машина. Павло визирнув з-за паркана і побачив таксі, що зупинилося неподалік. З нього вийшла жінка з дитиною на руках і якийсь старшина. Вони розрахувались, і автомобіль уже мав рушити.

– Бувайте здорові! – гукнув Павло і вибіг на вулицю. Збентежений дядько не встиг і рота розкрити.

– Куди тобі? – спитав водій.

– Боже милий, – заговорив Павло, – ця облава ще не скінчилась! Пане шофер, будь ласка, їдьте швидше, бо в мене вмирає дитина… Скоріш на вулицю Штефана Великого, мені до лікаря. Я пригнуся і ляжу, тільки не зупиняйтесь біля солдатів, а то запізнимось… Дорога кожна хвилина!

– А що з дитиною? – спитав шофер, уже літній чоловік, і глянув на Павла карими лагідними очима.

– Не знаю! Ледве дихає… Мерщій, добродію, швидше!

– Гаразд, лягай у машину! У мене документи вже перевіряли! – мовив водій.

І вони рушили. Обидва мовчали. Перед цепом солдатів машина уповільнила хід, але не стала.

– Ви ж оце зупиняли мене, – сказав шофер, висунувши голову у віконце.

– Проїжджай! – гукнув офіцер, і солдати, розступившись, пропустили авто.

Машина летіла бруківкою, наче якась перелякана істота.

– Спасибі вам, – прошепотів нестямно Павло.

– А велика дитина? – поцікавився шофер.

– Три роки, – відповів юнак. – А на вигляд можна дати й чотири…

– Може, ще видужає!

Час від часу натикалися на варту, хвости трамваїв та автомашин. Водій, обминаючи їх, звертав на бічні вулички, і вони їхали далі.

– Не пам’ятаю я ще такої облави, – говорив він. – Мабуть, когось шукають?

– Хто його знає… – відповів Павло.

Через віконце побачив у вітрині годинник, – за три хвилини одинадцята. А об одинадцятій він мав зустрітися з Сандою.

– Прямо вперед. Номера я не пам’ятаю…

Коли місце зустрічі було вже недалеко, попросив водія зупинитися.

– Мені чекати? – спитав той.

– Ні, ні, не треба. Я поїду назад лікаревою машиною… Дякую від щирого серця!

– Щасливо!

Автомобіль рушив. Павло відразу ж помітив Санду. Під пахвою вона тримала великий коричневий портфель.

– Як ти пробрався? – спитала занепокоєно дівчина. – Адже все місто оточене…

– Мовчи! Давай сюди…

– Ось, – мовила дівчина. – Тут два пакунки… Щасливо тобі!

Вони потиснули одне одному руки, і Павло швидко попрямував уперед, щоб відвернути од неї біду. “Бач, і зустрілися! – подумав собі. – А вважав, що вже ніколи не побачу…” Озирнувся. Дівчина обернулася й собі. Павло кивнув їй головою, посміхнувся і пішов далі. Портфель був уже не такий важкий, як це здалося в першу мить. Юнак збагнув, що то він дуже боявся за Санду. А тепер на душі полегшало. Почав стиха насвистувати.

“Невже солдати оточили й вокзал?” – подумав собі. Але відчуваючи, що ніяка облава йому вже не страшна, йшов уперед, сповнений буйної радості.

Було жарко. По небу повзли важкі, білі хмари. Навколо було тихо, все завмерло, наче чогось вичікуючи. Час від часу проїздила військова машина, здіймаючи за собою куряву.

Не побачивши перед вокзалом жандармів, Павло вирішив, що облава вже скінчилась. З квитком у руці вийшов на перон і сів у вагон третього класу, середній у поїзді. До відходу ще лишилося чверть години. Вибравши порожнє купе, він поклав портфель під лаву і сів.

Було чутно голоси пасажирів, вигуки носильників та металічне відлуння молотка, яким стукав по колесах залізничник. Пронизливо свиснув паровоз.

– Газети! Свіжі газе-е-е-ти!..

Поїзд сіпнуло, забряжчали буфери. Залізна потвора ожила, запихкала, випустивши хмарки гарячої пари, і поповзла по рейках, все далі і далі од невеличкої станції та людей, які махали всім руками, наче ляльки.

В купе ввалилися два галасливих констанцські дідусі, що приїздили в гості до своїх дочок. Обидва невисокі, лисі, з пожовклими зморщеними лицями, – наче рідні брати.

– Я роздобув пляшку олії, – похвалився перший. – Та ще й кілограм цукру!

“Тільки вас мені й не вистачало!” – з тривогою подумав юнак, бо один з них всівся саме на ту лаву, під якою лежав портфель з вибухівкою. Дідугани жили на його ж вулиці, знали Павла змалку і поводились у вагоні досить вільно.

– Обережно, я там поклав свою покупку, – попередив Павло. – Не зачепіть ногою…

– А що саме?

– Теж олія…

– Тоді давай вкладемо все у мій кошик, – мовив старий і, нахилившись, підняв поклажу.

Павло, проклинаючи його в думці, вихопив портфель і засунув під свою лаву. Пожалів старих, – адже може статися аварія, і тоді динаміт вибухне. І який біс приніс їх саме в це купе!

– А я побував у соборі, – мовив дідусь, що сидів напроти. – Просив бога, щоб швидше кінчилась війна. Помолився за Тасе… Кажуть, там ідуть важкі бої…

Говорив він лагідно, наче його зятя давно вже записали з житія святих.

– Молився довго-довго… У церкві було тепло й тихо…

– От дурний, – хихикнув другий. – А я ходив дивитися ревю. Бити поклони можна і в Констанці… – і тремтливим голосом проспівав веселу мелодію, хитаючи в такт головою і помахуючи рукою з пожовклою, схожою на обкладинку старої книги шкірою.

– І не соромно тобі таке говорити…

Сперечалися без злоби, як давні приятелі, що добре знають один одного і мають про що поговорити при зустрічі. Задоволений, що можна не підтримувати цієї розмови, Павло вдавано заплющив очі.

Він думав про людей, з якими познайомився за ці три дні в Бухаресті. Згадував Раду, Санду і Соню, дядька Янку і його розповіді, якими той скрашує свою самотність. Перед очима постали швець, у кімнатці якого вчився закладати вибухівку, шофер, що допоміг йому… Кожен живе своїм життям, кожен любить, мріє і надіється. “Після війни, – сказав Раду, – будемо вершити інші справи”.

Павло здригнувся і ногою злегенька поторкав портфель. Як почав Раду ту їхню розмову? “Завдання не легке, краще тобі знати все з самого початку…” Знову заплющив очі і побачив Султану. На нього наче пахнуло з розжареної печі. Як мало згадував він її ці три дні! Тепер збагнув, що, мовчазна і мила йому, вона весь час була з ним. Мабуть, дуже турбується… Йоргу обіцяв повідомити матері про його поїздку. А Султана так нічого й не знає.

– Пред’явіть квитки!

Старі скоро перестали сперечатися й задрімали. Павло вийшов у прохід. Може, облава та перевірка вже скінчились, але треба бути готовим до всього. Подивився через шибку – дідусі спали. І знову стурбовано подумав про вибухівку.

“Нічого з нею не станеться”, – запевнив себе. А проте почував якийсь неспокій, стояв, як на голках. Колеса стукотіли, вагон гойдався, наче корабель. Скільки бачило око, під сонцем простягався Береган. Хліба достигали. Для кого? Щось невиразно кричали дітлахи. На телефонних дротах сиділи ластівки. Над ланами котився важкий величезний м’яч коричневої пари, затінюючи їх. Недалеко від моста в Чернаводі машиніст різко загальмував, поїзд заскреготів і зупинився серед поля. Вдалині виблискували озера.

Люди наштовхувались одне на одного, пакунки попадали, і у вагонах зчинилась неймовірна метушня. Купе спорожніли, всі посунули до виходу. У цьому гаморі вирізнялися монотонні чоловічі голоси, чулися й вигуки жінок.

– Дали сигнал тривоги! – мовив пихатий жандарм з великим черевом.

– Чому? Не можна… – гукнула якась пані. – Хіба вони не думають?

– Ну й що? – втрутився в розмову сухорлявий пан. – На те й ручки, щоб їх можна було при потребі повернути…

– Мабуть, якісь незвичайні обставини, – погодився жандарм.

Павло кинувся з купе. А сторопілі його сусіди дивилися на велику пляму, що розповзлась по підлозі. Побожний дідусь тримав у руці кошик, з якого текла олія.

– Розбилась! – показав він Павлові на пляшку в промасленому папері.

Підборіддя його тремтіло. Дідок мало не плакав.

“А коли б я поклав туди й своє…” – з ляком подумав Павло. Однак портфель його спокійно лежав під лавою.

– Що ж ви поробите, – втішав він старого. – Але ж у вас зостався ще цукор?..

– Так, цукор… Цукор! – проказав дідусь і поспішив вийняти кульок.

Враз почувся якийсь невиразний гомін. Від паровоза аж у кінець поїзда лунало попередження:

– Тривога! Всім вийти з вагонів! Тривога!..

Павло схопив портфель і вибіг з купе. Скоріш і якнайдалі од інших пасажирів! У Бухаресті він боявся за Санду. А тепер сповнився страхом, що через нього можуть загинути сотні невинних людей. Не бачив нічого, не чув прокльонів тих, кому наступав на ноги.

– Зажди, пане, ми всі зійдемо!

– Не штовхайся! Куди прешся?

Юнак підняв над головою портфель і пхався вперед. Чоловіки відштовхували його, жінки хапали за піджак. Та він протиснувся до дверей і скочив на насип. Пасажири виплигували з вагонів і тікали від закляклого поїзда, наче од якоїсь потвори чи страшного ворога. Перелякані, бігли і топтали ногами хліба, сподіваючись сховатися, припавши до висушеної спекою землі під захист колосся та карликової кукурудзи. І перегукувались, показуючи на краще місце у видолинку. Намагаючись відвернути од пасажирів лихо, Павло біг щодуху з своїм смертельним портфелем. Листя періщило його по обличчю, у вухах гуло. Ні на мить не подумав, щоб сховатись самому, був далекий від сліпого страху інших пасажирів, які шалено втікали од металевого каркаса поїзда. Він боявся за динаміт. Усі люди з поїзда уособлювались для нього в немічних тілах тих двох дідусів. Про їхню безпеку він і дбав. У глибині серця ніс образ Султани, а з голови не виходила думка, що він мусить довезти портфель в Констанцу, що йому не можна втратити вибухівку, заради якої стільки людей рискувало життям.

Побачивши, що відбіг досить далеко, він упав біля межі. Над головою з шелестом зійшлося кукурудзяне листя. Посміхнулася розквітла головка соняшника. І в ту ж мить Павло почув настійливий грізний гуркіт бомбардувальників.

Повітря здригнулося, блакитне небо наче струснулось у пропасниці. І земля теж ворухнулась. Чи, може, це його тілу передалось вібрування літаків? Десятками дул заговорили зенітки. Тримаючи в руках портфель, Павло слухав сердите гарчання гармат з землі та байдужий гуркіт бомбардувальників. Наче якісь небесні примари, літаки пронеслися високо-високо над людьми, що припали до землі, над чорною гусінню поїзда. З-під сріблястих крил показались бомби. І земля здригнулася, застогнала од їх укусу. Лани колихнулись, наче від великого граду.

“Бомбардують міст”, – подумав Павло.

Ставши на коліна, він побачив, як у небо злітають стовпи землі. Вітер приніс ядучий дух горілого. Павло відчув у роті присмак диму. Бомби падали, вибухаючи з неймовірною силою, з незбагненним свистом, начебто смерть заграла на якомусь невидимому органі.

Потім, немов од помаху чарівної палички, все вщухло. Почулося навіть сюрчання коників. Він підвівся і разом з іншими пасажирами рушив до вагонів.

– Сідайте швидше!

Поїзд не пошкоджений. А колія? Треба їхати поволі і обережно намацувати дорогу.

До купе зайшли бліді й запорошені дідугани.

– Ну й налякався ж ти, – сказав Павлові той, що ходив у Бухаресті на ревю.

Його зморщене лице здригалося, а голова наче трималася на пружині. Другий дідусь ворушив губами, – напевне, дякував Всевишньому, що зостався живим.

– Я не через страх тікав, – заговорив Павло. Та відразу й замовк. Що він міг їм сказати?

– А чого ж? – невгавав старий.

Юнак знизав плечима і промовив навмання:

– Та так…

– Помовчіть уже, – прошептав побожний дідусь. І вони послухалися.

Поїзд тягся поволі, як віз, запряжений волами. Він наче ще не опам’ятався від тривоги або хотів пересвідчитись, чи не поламалося щось у ньому. Так само обережно переїхали через Дунай – міст якимсь чудом уцілів, хоч на нього кидали десятки бомб. Ріка ліниво котила свої жовто-зелені води, а на березі, біля розбитої плавучої пристані, куди причалювали баржі, товпилися зенітники. По обидва боки мосту зяяли глибокі воронки. Білі тріски пошматованих верб нагадували кістки людей. Одна бомба впала біля гармати, вбивши кількох чоловік. Поранених солдатів несли на носилках, і їхній стогін чули ті пасажири, які стояли біля відчинених вікон.

В Чернаводі довідались, що колія не пошкоджена, і поїзд прибув до Констанци з запізненням на три години. Дідусі мовчки попрощалися з Павлом, – після бомбування вони взагалі майже не розмовляли. Павло визирнув у вікно, і руки його судорожно вп’ялися в залізну раму.

Пасажири повільно йшли до виходу, а там уже чекали жандарми, щоб перевірити їхні речі. Павло побачив на пероні відкриті кошики, чемодани і людей, які зійшли з поїзда і чекали в черзі. В голові промайнула думка, що це через нього могли влаштувати обшук. В Бухаресті його не затримали, але тут, у рідному місті, все було можливим.

Поїзд оточили солдати. Вони вишикувались і в кінці поїзда, біля останнього вагона, завертаючи пасажирів до головного виходу. З перону можна було ще вийти на вулицю Траяна, але там теж стояв солдат-резервіст.

У Павла закалатало серце. А проте він зовсім виразно бачив перон, будинок вокзалу, пасажирів, солдатів і небо, на якому повзли важкі хмари. Угледів якогось хлопчика в костюмі моряка, примітив булавку на галстуці літнього пана і чиряк на чолі в одного дідуся. Зір його загострився. Юнак розрізняв навіть травинки, які росли між плитами, але портфеля у своїй руці вже не відчував і, нічого не розуміючи, шукав якогось виходу.

Поїзд уже залишали останні пасажири, і Павло збагнув, що йому не можна гаятися. Зійшов на перон, змішався з натовпом, не чуючи ні людського шепоту, ні сердитих вигуків. Тільки бачив усе досить виразно. А в голові наче крутилися коліщата якоїсь машини, що була схована у нього під черепом.

Раптом біля запасного виходу угледів резервіста з блідим обличчям. Примітив латку на штанях і відблиск сонячних променів на дулі його гвинтівки. Підійшов ближче, поклав на землю портфель, сперши на ногу. Не відводячи очей од поїзда, повернувся спиною до непорушного солдата, вийняв пачку папірос, запалив сам і подав резервісту. Покурили мовчки, не дивлячись один на одного.

– Чорти б забрали це життя! – зітхнув Павло. – Третій день зустрічаю сестру, і все нема й нема…

Нахилився, підняв портфель і поволі пройшов повз вартового. Той співчутливо похитав головою. Не вулиці Павло приспішив. І раптом ніби вчулося якесь пристукування. Він обернувся, та нікого не побачив.

“Може, це брязнуло в портфелі”, – подумав собі. Вперся в стіну, сів на сходи. І тільки тоді збагнув, що то клацали його зуби.

Через хвилину заспокоївся і рушив далі.

Портфель з вибухівкою щасливо доставлено в Констанцу.

21. АГОП

Лежачи із заплющеними очима в кам’яній домовині якогось багатія з давніх Том, у домовині, яку вчений, закоханий у минуле Добруджі, викопав з могили і покинув біля руїн вежі м’ясників, Агоп міркував, що він робитиме вдень. Було ще рано, і сонце освітлювало хлопця з ніг до голови, зігріваючи тіло. Агоп випростався і вперся руками в кам’яні стіни. “Тут так тісно”,– подумав він і розкрив очі. Та скоро й заплющив їх. Що за чорт? Невже це йому сниться? Поволі відкрив ліве око і підвівся у саркофагу, протираючи очі.

– Доброго ранку, хлопчику!

Розуміючи, що це вже не сон, Агоп мовчки дивився на Аделаїду. В білій сукні з блискітками, в солом’яному капелюшку з широкими полями, вона кліпала блакитними, невинними, як у немовляти, очима.

– Моє шануваннячко, – трохи згодом мовив здивований юнак.

Аделаїда приклала палець до уст, озирнулась навколо, – Агоп зрозумів, що вона має повідомити якусь таємницю.

– Тс-с-с! – зашепотіла жінка. – Якщо ти коли-небудь кохав, то віднеси оцю записку… – І всунула йому в руку аркушик паперу разом з монеткою.

Агопа ніщо вже не могло здивувати. Але, прочитавши адресу, подумав, що ця майже сімдесятилітня пані посилає Павлові любовну записку, і так смішно підняв брови, що Аделаїда почервоніла, наче дівчинка, і швидко закліпала очима.

– Ох, дурненький, – прошепотіла вона. – Як ти міг це подумати?.. Лист від Султани!

“Так би й сказала”, – подумав юнак і встав.

День починався непогано. Не бажаючи сушити собі голову роздумами про те, яку ж роль у цій історії відіграє старенька пані з вулиці Вітру, бродяга сказав:

– Буде зроблено!

– Тільки нікому й слова, хлопчику, – попередила Аделаїда. – В твоїх руках честь жінки! – І подріботіла, час від часу підстрибуючи, як горобець. А тим часом Агоп, вражений фразою, яку він зустрічав у висловлюваннях героїв багатьох відомих йому романів, розгорнув записку і перечитав її.

– Он воно що! – буркнув. Склавши папірець, глянув на монету.

Хлопець поснідав у корчмі і, задоволений, одразу ж приспішив у порт. Але там йому сказали, що Павла вже два дні не було на роботі.

– Навіщо він тобі? – спитав Балабан, підозріло глянувши на бродягу.

– Треба, – коротко відповів Агоп.

– Ану тебе до біса! – обернувся до нього спиною Балабан.

– Ех, ти, – промимрив зневажливо посланець Султани.

Вирішивши, що Павло хворий, він надумав іти до нього додому.

Засунув руки в кишені і, весело посвистуючи, пройшов місто, перемовляючись з продавцями газет, чистильниками та квіткарками. Біля воріт Мунтяну голосно гукнув:

– Гей, ти вдома?

Двері миттю відчинилися, і якийсь худорлявий чоловік з шрамом на правій щоці майже бігцем поспішив до хвіртки.

– Заходь, – гаркнув він і, схопивши хлопця за руку, потяг через двір.

Агоп не опирався. Вступивши в хату, побачив на ліжку Павлову маму, а біля неї – Джіка й Костела. Всі троє злякано глянули на нього.

– Добрий день, – привітався Агоп. На якусь мить завагався, а тоді, посміхаючись, спитав: – Чи не потрібно вам наколоти дров?

– Яких дров? – визвірився на нього чоловік з шрамом. – Чого тобі треба?

Змірявши його з ніг до голови, Агоп протяжно сказав:

– Не сердься, пане… Я шукаю роботи. Дров наколоти, потрусити сажу в димарі…

– Документи! – гаркнув агент.

Та Агопа це не налякало. Він був турецьким підданим, – батьки його, втікаючи од погромів з Анатолії, приїхали до Румунії ще перед першою світовою війною.

– Забирайся геть! – крикнув поліцай. – І більше сюди не приходь, а то поламаю тобі ноги!

“Ти диви, наче отаман Сіле Пішкот…” – меланхолійно подумав Агоп, бо й отаман вантажників так само погрожував йому. Проте хлопець не відповів нічого. Озирнув кімнату і вийшов, засунувши руки в кишені. Хто, хто, а він на відстані впізнає сищиків!.. Та от з Павлом, видно, біда. Мабуть, заарештували.

Хотів піти на вулицю Вітру і сказати, що йому не пощастило передати записки. Потім передумав. Навіщо їх ще турбувати? Може, Павла й не затримали, і він десь ховається…

“Не щастить тобі, дівчино!” – звернувся в думці до Султани. Йому було жаль її, і він пішов навмання, сумно посвистуючи і торохтячи дерев’яними підошвами.

Якби Горе побачив у цей час Агопа, він, певна річ, зрадів би. Його план здійснювався. Коли Аргір повідомив про втечу Павла, Чунту тільки лаявся і проклинав його. А Горе почав шукати якогось виходу. І, перехопивши стурбований погляд Султани, раптом збагнув, що вона може стати найкращою принадою. Він розумів, що Павло вже не прийде ні додому, ні до майстерні, ні до корчми Чунту. А коли дізнається, що Султана перебуває десь в іншому місці, він почне її шукати.

В голові Горе визрів план, йому в руки попадуться обоє, і Павло, і Султана. Він добре знав, що дівчина, потрапивши до Аделаїди в дім, розповість про своє горе, і стара візьметься їй допомагати. Тільки для цього колишній циркачці треба щось набрехати і розчулити її. Основне, щоб обидві думали, ніби він, Горе, нічого не розуміє. Тоді вони якось сповістять Павла. І пташка, яку агенти не знайшли в гнізді, сама залетить у клітку. Горе треба буде тільки повідомити інспектора Джурку, а той уже оточить будинок і спіймає його суперника!..

Та Агоп цього не знав, бо роль його була епізодичною і випадковою. Він дуже здивувався, побачивши Павла на вокзалі, куди навідався до прибуття бухарестського поїзда. Взявся піднести чемодан одному сухорлявому панові, щоб заробити якийсь гріш на вечерю. І раптом помітив попереду Мунтяну з коричневим портфелем під пахвою. Тоді Агоп поклав чемодан на тротуар і глухо простогнав:

– Гей, пане! Я більше не можу…

– Чого ж ти берешся, коли хворий? – вилаяв його пасажир. – Така твоя поміч…

І махнув рукою візникові. Той враз підхопився з козлів, узяв чемодан, допоміг чоловікові сісти і ляснув батогом.

Агоп, наче нічого й не сталося, пішов за юнаком. Щоб Павло його відразу не помітив, хлопець не поспішав і тільки хвилин через п’ятнадцять наздогнав його. Почувши торохтіння дерев’яних підошов, Мунтяну повернув голову і сердито спитав:

– Чого тобі?

Згадав, що так і не зібрався розвідати щось про Аго-па. І от він знову з’являється на його шляху, та ще й у такий небажаний час.

– І навіщо ця крадіжка?.. – спитав Агоп. – Тобі воно потрібне?

Побачивши дома у Павла агента, він вирішив, що Мунтяну поцупив у майстерні якийсь інструмент.

– Ти п’яний, чи що? – розсердився Павло. І вже хотів піти геть. Та хлопець схопив його за руку.

– Прогулюєшся, як панич, з портфелем… А вдома на тебе вже чекають сищики.

Повз аптеку, біля якої вони стояли, проходили байдужі до них люди. З моря доносилось ревіння бурі. Павло втупив очі в Агопа, силкуючись збагнути, чи можна вірити ньому бродязі. Але були вже сутінки.

– Чого тобі? – вже лагідніше спитав він Агопа. – Що ти хочеш? Які сищики?

– А ти не кричи… Мене просили передати тобі записку, – пояснив Агоп. – Зайшов до тебе додому, а назустріч поліцай. Мало не арештував мене!

– Яку записку? – спитав Павло.

Ще нічого не розумів, але відчував, що хлопець каже правду.

Стиснувши портфель, взяв писульку, став біля входу до аптеки і прочитав: “Павлику мій коханий, мене замкнули у пані Аделаїди на вулиці Вітру, 9. Батько хоче, щоб я вийшла заміж за Горе. Врятуй мене!”

– Стара сама й принесла мені записку! – сказав Агоп.

Усе змішалося в Павловій голові: портфель, сищики. Агоп, Горе і Султана. Зціпив зуби, намагаючись розплутати клубок, в якому сплелося стільки ниток. Не розуміючи, що він робить, рушив з місця, обійшов аптеку і, зупинившись у якомусь коридорі, почекав Агопа, який простував слідом за ним.

“Султана… потім. Спершу поліцаї. Вибухівка! Хочуть украсти в мене Султану…” Відчув, як сильно він її любить, і злякався. “Недобре так палко кохати… А чому? – І відповів сам собі: – Хіба ж ми не люди? Тільки ми й можемо по-справжньому любити. Вони стежать за ним. Ллє як потрапили на слід? Зуміли щось вирвати у Фаніки?.. Ні, не може бути, щоб Фаніка… Ні! Султана кличе його на поміч. Од кого ж її рятувати?”

Юнак важко дихав, наче після тривалого бігу, стояв похмурий, намагаючись щось збагнути.

Горе, агенти, Султана… і сищики. Так. Горе? Жертва… Зостався кульгавим через Януліса. Павло заплющив очі і глибоко зітхнув, збагнувши все до кінця. Горе… Януліс. Скручу ж я йому шию!

– Що з тобою? – спитав Агоп.

Не бачив його лиця, але чув, як сильно сопе Павло. Мунтяну ще раз глибоко зітхнув і відповів:

– Нічого, Агоп… Ось що… Підеш до неї.

– До Султани?

– Підеш і заспокоїш її. Скажеш, хай не боїться. Павло потурбується про неї. Чуєш?..

– Добре, – погодився Агоп.

– І ще скажи, що я не забув про золоту сережку. Добре?

– Сережку?

– Так, і…

Хотів ще нагадати про свою любов, та не зважився переказувати цього через Агопа.

– І? – перепитав бродяга.

– І нічого. Йди… Стривай!

Агоп ступив два кроки, обернувся і запитливо глянув на нього.

– Пробач мені, – сказав Павло. – Знаєш… я думав… Чортзна-що я думав про тебе!..

Агоп міцно потис йому руку і дружньо порадив:

– Сховай десь оцей портфель!

Був певен, що саме через цю річ і переслідують Павла сищики.

– Та вже сховаю, – посміхнувся Мунтяну і попрощався з Агопом.

Радів, що трапилась нагода заспокоїти Султану. Хоч сам не почував безпеки, однак надіявся, що за день-два нічого не трапиться. Та й сищики вже не страшні. Він піде в підпілля, виїде з Констанци. Візьме з собою й Султану.

З жалем подумав про матір, про Джіка та Костела. Що буде з ними, коли зостануться самі? “Червона допомога” – не бездонний міх… “І все-таки краще не бути ні з ким зв’язаним”, – подумав, петляючи вузькими вуличками, щоб пересвідчитися, що за ним не стежать. Джіка вже підріс, зможе заробити якийсь гріш, продаючи газети або фарбуючи судна, як це робили й інші. Війна ж не вічна, скоро скінчиться.

Перейшовши вулицю Мангалії, Павло попрямував повз магазини. Вітрини кондитерських милували очі тістечками. Наче на базарі, вишикувались в ряд кафе, невеличкі крамнички з різним дріб’язком, перукарні, бляхарні та інші майстерні.

Не побачивши Йоргу, юнак пішов угору вулицею Дакії повз старовинні будинки з квітниками та широкими дворами. І раптом почув:

– Павле!

Йоргу наче виринув з-під землі. Напевне, стояв у якомусь коридорі і звідти озирав вулицю. Незважаючи на погані вісті, одержані від Агопа, Павло відчув полегкість. Пішли поруч. Повітря пахло йодом і сіллю.

– Як ти пробився? На вокзалі така облава…

– А чи знаєш ти, що це на мене полюють?

– Хто тобі сказав?

Павло розповів усе, що почув від Агопа.

– От через це ми й не могли сповістити твоїм.

– Бідолашна мама! – прошепотів Павло.

Уявив, як вона чекала на нього допізна, – колись так ждала Грігоре. Уявив собі обшук і всі знущання. Бачив її саму, а також Джіка й Костела. Ті самі бандюги, які колись убили старшого сина, тепер чигають на молодшого.

– Отже, виходить, це перукар, – заговорив Йоргу. – Я застерігав тебе. Треба ще з’ясувати… Але поки що зрозуміло одне: тобі не можна йти додому.

– Я привіз…

– Що?

– Та вибухівку ж!

Йоргу здивовано свиснув.

– Невже ти не знав, чого мене посилають до Бухареста? – посміхнувся Павло.

– Напевне, секретареві це було відомо…

Йшли повільно, наче прогулювалися на повітрі. Море колихалося в своєму гігантському піщаному ліжку, а небо, вкрите хмарами, здавалося другим морем, темним і неспокійним.