Текст книги "Таємниця підземної галереї"

Автор книги: Володимир Колін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

18. ШКОЛА

Дядько Янку Мунтяну, на прізвисько Котелок, був паровозним машиністом. Перед тим як вийти на пенсію і осісти в своєму саманному будиночку в Новому Бухаресті, він об’їздив уздовж і вшир всю Румунію. В його невеличкому дворі цвіли мальви, хризантеми, була викопана й “американська” криниця, якою хазяїн дуже гордився. Жив самітним, як зозуля, бо дуже не любив жінок.

– Нащо мені жінка? – говорив дядько Янку у молодості. – Тримати для інших? Моя дружина – це паровоз.

Тепер йому близько вісімдесяти років. Він був високий і прямий, як тополя. А коли підкрутить довгі сиві вуса, заплющить одне око і подивиться зверху вниз, то нагадує того ж Янку Мунтяну, що багато років тому вів до Сінайї спеціальний поїзд, в якому їхав міністр з цапиною борідкою і з котелком на голові.

Міністр, згадавши, що й він у молодості на зібраннях у клубах загравав з соціал-демократами, подякував машиністові, потиснув руку, а тим часом якийсь фотограф поспішив увічнити цей момент.

– На три колонки в розділі робітничих вістей, – шепнув йому міністр. А потім, підвищивши голос, щоб його почули й зустрічаючі, сказав дядькові Янку: – Демократи, мій дорогий, не горді…

– Так, – відповів Мунтяну. – Але навіщо оцей котелок?

Відтоді й пристало до нього це прізвисько.

Коли прийшов Павло, дядько ходив босий на городі і виполював бур’ян.

– А-а, це ти? – вигукнув старий. – У вас в Констанці теж мруть з голоду, як у Бухаресті!

– Трохи не так, – засміявся Павло, – бо здоровіше повітря!

Дядько Янку обняв хлопця, розпитав про сім’ю і озирав його від голови до ніг, як це він умів робити.

– І чого ти прителющився сюди, га? Тільки не думай мені брехати. Я ж бачу тебе наскрізь!

Павло хотів сказати, нібито йому звеліли перевірити якісь деталі перед відправкою в Констанцу, але старий не дав йому говорити.

– Ану, глянь мені в очі!.. Як її звати? Джета?.. Дуже уподобав я це ім’я… Проте жодна з тих, які зустрічались мені у селах і містах, що їх я об’їздив за своє життя, жодна, Павле, не звалася Джетою! Та може це й на краще…

Павло збагнув, що йому не варто заперечувати чи виправдуватись. Зрештою, хай старий думає собі, що хоче. Не треба ламати голову та вигадувати якусь історію. А дядько Янку, живучи сам, як палець, зрадів, що знайшовся слухач, і не чекав відповіді на свої запитання. Запитував і сам відповідав, а Павло мусив тільки сидіти. Коли б він почав щось говорити, дядько Янку все одно спинив би його і теревенив би про своє. Отже, хлопець дав йому змогу висловитись. І старий невгавав, розповідаючи водночас про події з часів Балканської війни, про свою участь у боях під Марашештами, про аварії та різні любовні пригоди, аж поки не погасив лампу.

Вранці Павло став прощатися.

– Що, вже тікаєш? – засмутився дядько Янку. – А я тільки збирався тобі розповісти…

– Може, я ще повернуся, – мовив хлопець. А старий взявся підкручувати вуса, по-змовницьки посміхаючись.

– Ще не знаєш, як тебе зустріне Джета? Правда ж? Ось послухай! Якось, зупинившись у Брашові, я вирішив провідати одну молодичку… Потім розкажу, як ми з нею познайомились. І що б ти подумав…

– Закінчення в наступному номері, – перебив його Павло. – Мені ж треба йти… – І, крутнувшись на місці, поспішно вийшов на вулицю. А дядько Янку, зітхаючи, знову заходився поратися на грядках цибулі та часнику, що в ці лихі часи витиснули квіти.

Юнак ішов спершу пішки, тоді сів на один трамвай, далі – на другий. І, нарешті, опинився на площі Верга. Через якийсь час побачив Санду і ще одну невеличку на зріст дівчину в окулярах.

– Оце, Соню, Тодер, – сказала Санда. І звернулась до Павла: – Вона поведе тебе, куди потрібно.

Потиснули одне одному руки, і Санда, залишивши їх двох, пішла собі. Вона не повернеться ні через день, ні через місяць. Зникає з життя Павла, можливо, назавжди.

– Сандо! – гукнув їй услід хлопець.

– Що?

Павло ще раз глянув на її лице, обрамлене коротко підстриженим волоссям.

– Нічого… Бажаю щастя!

– А тобі успіху!..

Посміхнулась, помахала рукою і швидко пішла далі.

– Давай візьмемо таксі, – запропонувала Соня.

Павло глянув з подивом на її серйозне личко:

– Навіщо?

– Нам доведеться проїхати чималу відстань. Бери мене під руку!

Слова ці зовсім не імпонували її школярському вигляду. Та Павло послухався. І дівчина докінчила так само серйозно:

– Розумієш? Нам треба вдавати закоханих. Менше звертатимуть на нас увагу.

– Добре, моя кохана, – посміхнувся юнак і жартома стиснув її руку.

Та сміх завмер у нього на устах. Соня, зарум’янившись, повернула до нього голову і докірливо мовила*

– Прошу тебе… Ми закохані про людське око.

– Вибач, – сказав він. – Я нічого лихого не подумав.

А в голові у нього промайнуло:

“Ти диви! Чого вона така сердита?”

Та бідолашна Соня не розсердилась. Вона просто розгубилася, побачивши вродливого юнака з чубчиком, що спускався на лоб, і тепер намагалася взяти себе в руки. Знала, що хоч була йому ровесницею і вже восени мала посилати до школи сина, проте здавалась дівчинкою. І затиснула губи, намагаючись набрати поважного й серйозного вигляду.

– Ти бував раніше в Бухаресті? – спитала.

– Один раз, перед війною.

– Розпитуй мене, які фільми та вистави йдуть у театрах… Ти мусиш справити враження жителя Бухареста.

– Які зараз йдуть спектаклі? – спитав Павло, посміхаючись.

Його на мить розчулив учнівський вигляд дівчини, що намагалася вдати з себе не ту, ким була насправді. Мабуть, зовсім недавно перестала гратися в ляльки?

– Це ж не тут, – пояснила Соня. – Зараз не треба… Будеш розпитувати мене в машині. Нам не можна мовчати при водієві…

Павло зрозумів: її хтось навчив, як треба поводитись. Напевне, в підпіллі вона недавно. Та раз її взяли на це, значить, надійна особа.

– Он там машина! – показала дівчина. Павло свиснув і голосно гукнув:

– Таксі, таксі!

– До “Морського орла”! – сказала Соня.

Зразу ж відкрила ридикюль і вийняла пудреницю. Зробила вигляд, що пудриться, а тим часом спрямувала дзеркальце на заднє віконце, щоб побачити, чи не стежать за ними.

– Що сьогодні йде в “Аро”? – спитав Павло.

Глянула на хлопця вдячним поглядом і охоче почала переповідати італійський фільм, герой якого мимоволі став піратом. Павло слухав її неуважно, час від часу додавав:

– Ти диви!.. Оце так…

І озирав через скло вулиці міста. Авто зупинилося. Соня розрахувалася і повела Павла в магазин. Піднялись на останній поверх, походили перед вітринами та прилавками, поволі зійшли вниз. На площі святого Георге сіли в машину. Соня назвала якусь околицю і, вийнявши пудреницю та дзеркальце, знову уважно озирнула заднє віконце. Павлові хотілося засміятись. Звісно, треба остерігатися шпигів. Та Соня робила це все, як старанна школярка, що виконує вказівку вчителя.

– Що зараз іде в “Капіталі”? – знову спитав юнак, і дівчина на цей раз вже почала переповідати німецький фільм.

Вони встали з машини біля якоїсь фабрики. Трохи йшли пустирем, а тоді почався квартал. Будиночки такі ж маленькі й похилі, як і в Новому Бухаресті, де жив дядько Янку. Звернули на немощену вуличку і незабаром зупинилися коло шевської майстерні з вивіскою: “Модельне взуття. В.Бусуйочяну”. На білій стіні намальовано синій полуботинок, а під ним – великі друковані літери “Ремонт взуття”.

– От і прийшли, – мовила Соня.

Піднялися сходами, і дівчина відчинила двері, вдаривши ними по дзеленчливому дзвінку.

Майстерня була невеличка. Коло столу, заставленого інструментом та коробочками з цвяхами і шпильками, схилився літній чоловік і щось шив. Пахло ременем, клеєм та гасом.

– Здрастуйте, – привітався Павло.

Швець глянув йому в очі, ледь посміхнувся:

– Здрастуйте!

У другій кімнаті, такій же маленькій, від круглого стола піднявся білявий чоловік, трохи нижчий за Павла, але кремезніший і ширший у плечах. Між бровами пролягла зморшка. Підборіддя сильне, квадратне.

– Вітаю тебе, Тодере, – промовив він, подаючи юнакові велику, шорстку руку.

– Здрастуй…

– Мене звати Раду.

Павло посміхнувся і щиро привітався з ним.

Повернув голову, а Соні вже нема.

– Сідай. Що нового в Констанці?

Мунтяну сів і почав розповідати. Раду слухав, не відводячи од нього зеленавих очей. Павло зрозумів, що той вивіряє, чого він вартий.

– Недавно арештували одного з наших, – проказав юнак і спохмурнів.

Раду стиснув зуби, і м’язи його щелепів набубнявіли, наче горішки.

– Вони розплатяться за все, – мовив тихо і владно. – За кожного з наших… Знаєш, чого тебе сюди прислали? – скинув на юнака зеленаві очі.

– Ні, – відповів хлопець. – Дізнаюся, коли скажеш…

Всю дорогу думав про цю розмову і, коли зустрівся з Раду, якось зніяковів, наче учень на екзамені. Розумів, що перед ним відповідальний працівник. Якимсь твердим спокоєм, впевненістю віяло од його могутнього тіла, од високого чола з глибокою зморшкою. Та тільки потиснув його сильну руку, почув владні слова, боязнь відразу й зникла.

– Партія дає тобі серйозне доручення, ми вибрали саме тебе, – сказав Раду. – Нелегке воно, тобі треба добре подумати.

Його зеленаві очі наче зазирали Павлові в душу.

– Партія мене послала, і я виїхав без зайвих розпитів, – відказав Павло спокійно, таким же тихим голосом, як і Раду. – Знаю давно, що це небезпечно… Яке ж моє доручення?

В душі Раду наче щось обірвалося. Він торохнув кулаком по столу. В очах його загорівся зелений вогник.

– Ось такі всі наші люди, Тодере! – вигукнув приглушено, взявши у важку долоню Павлову руку.

– Так, – підтвердив Мунтяну.

Схвильовані слова Раду вібрували в повітрі.

– Послухай! Ти стежив за радянськими зведеннями, та й гітлерові повідомлення чимало говорять людям, які вміють читати поміж рядками. Була Москва. Прогримів Сталінград. Потім почався Курськ і великий контрнаступ Радянської Армії. Під Москвою стало видно, що Гітлеру нічого сподіватися на якусь п’яту колону. Бліцкріг – це вигадка. Під Сталінградом стався злам, і гітлерівським ордам завдали смертельного удару. Біля Курська впала під ноги свастика. Тепер герої Сталінграда топтатимуть її навіть в барлозі звіра, у Берліні. Вся радянська країна, заліковуючи криваві рани, напружує сили. І наш обов’язок – всіляко їй допомагати. Більше, ніж було досі! Поразка фашизму – це визволення для нашої вітчизни. Через те й гуртуються навколо нас усі чесні люди. Ми повсякчас відчуваємо підтримку і любов тих, хто починає розуміти, що тільки ми – справжні патріоти…

Раду раптом замовк. Павло спокійно сказав:

– Правда. Ми в Констанці трохи допомагаємо…

– Знаємо, що в Констанці і в інших містах є опір. Але тепер треба посилити діяльність в усій країні, щоб удар ішов за ударом. Центральний Комітет вирішив посилити саботування гітлерівського фронту, і в цьому Констанца, морська база і важливий стратегічний пункт, має відіграти чималу роль. На тебе, Тодере, покладена пряма відповідальність за організацію акцій саботажу в Констанці.

Раду знову замовк, пильно вдивляючись в юнака зеленими очима. Павло раптом відчув, що шевцева кімнатка в цьому кварталі на околиці Бухареста в ті роки була важливішою резиденцією, ніж королівський палац, де збиралися антонески з генералами і де німці почували себе як дома. Глянув ще раз в лице товариша і аж тепер помітив, який втомлений Раду. Наче живе полум’я горіло в цій людині. А синці під очима і бліде лице свідчили про безсонні ночі. Раптом відчув, що Раду близький і безмежно дорогий йому. Од нього віяло теплом і впевненістю.

– Я все зрозумів, – відповів Павло.

– Хіба ж не дивно? – скрушно мовив Раду. – Я слюсар. Ось цими руками виготовляв різні механізми. Люблю працювати, бачити, як з нічого, з куска мертвого заліза виходить певна річ, наче жива… А тепер вчи-тиму тебе користуватися вибухівкою, що підриває судна, поїзди, склади! В тому поїзді, який підірве твоя міна, можуть бути і машини, зроблені мною…

– Не ми затіяли цю війну, – мовив Павло.

– Так, не ми!.. – похмуро зітхнув Раду. – І фашисти поплатяться за це. Станеться те, чого вони й не чекають! – І посміхнувся. – Почнемо?

Два дні не виходили з шевцевої кімнати. Раду через це й ночував у майстерні. Він ретельно навчав Павла, як і скільки треба закладати вибухівки, коли запалювати гніт.

– Не записуй нічого, все має бути в голові.

І повторював йому інструкції. А потім з неослабним терпінням екзаменував до найменших подробиць.

– Ось такого б мені майстра, коли я був учнем у цеху, – засміявся Павло.

А одного разу, відповідаючи на якесь запитання Раду, помітив, що очі його злиплися і втратили свій блиск. Голова поволі схилилася на груди. Павлові хотілося взяти і випростати стомлене тіло на твердому ліжку, де вони сиділи, та боявся розбудити. Раду дрімав.

Стара шафа раптом тріснула.

– Що ти кажеш? – похопився підпільник.

Він уже наче відпочив. Очі знову блищали, немов хтось зарядив акумулятор, від якого вони живилися струмом.

– Скільки ночей ти вже не спав? – запитав Павло. Та Раду йому не відповів. Зробив кілька похапливих кроків і слухав далі відповідь.

Під кінець другого дня він сказав Павлові:

– Тепер учень знає не менше за майстра. Щоб не вертатися додому з порожніми руками, завтра одержиш від Санди два пакунки вибухівки. А в Констанці будь-що треба знайти інженера, який виготує вам міни. Везти їх з Бухареста небезпечно.

Вони ще розмовляли, поки не надійшла Соня.

– Ну, щасливої тобі дороги, Тодере! – мовив Раду. – Після війни, коли зустрінемося, будемо вершити інші справи…

Обняв і міцно поцілував юнака в обидві щоки.

– Хай щастить і тобі, – схвильовано відповів Павло.

Ось ще один товариш зникає з орбіти його життя, так раптово, як і з’явився. Після війни… Хто може знати? Ще раз озирнув кімнатку з жовтавими стінами, круглий стіл, покритий вишиваною скатертю, ліжко. Попрощався з шевцем і пішов разом з Сонею, серйозною й мовчазною.

– Де ти хочеш зустрітися завтра з Сандою? – спитала вона. – Назви місце, яке ти знаєш найкраще…

– На вулиці Штефана Великого, біля Обора. Саме там я сідаю на поїзд…

– Добре…

Домовились про місце та час зустрічі і сіли в таксі.

– Яка сьогодні картина в “Аро”? – спитала Соня.

Павло знехотя щось відповів, не звертаючи уваги на зляканий погляд дівчини. Він думав про те, чого навчився в Бухаресті. Згадав Йоргу, Фаніку, Султану. На два дні виключився з свого звичайного життя, а воно вже знову вабило до себе. Відчув нестримне бажання швидше опинитися в Констанці.

– Щось ти не дуже чемний, – мовила Соня, коли вони вийшли з машини.

– Так, це правда…

Попрощалися на площі святого Георге, і Павло й не пожалкував за нею. Не відчув якось симпатії до дівчини в окулярах, яка хотіла бути надто серйозною. Що означав її завжди сердитий погляд? Це не тільки несміливість… Згадав Раду, з яким почував себе чудово, згадав Йоргу і вперше збагнув, що кожен вступає до партії з своїми думками, почуттями і тільки потім, відшліфований в її рядах, стає справжньою людиною. Полум’я, яке горіло в серці Раду, тліло в усіх, але життя, з якого вони приходили, наділяло їх і сажею.

– А-а-а! Таки згадав про мене? – весело зустрів хлопця дядько Янку. – Ну, чого стоїш? Розповідай…

– Нічого розказувати, – посміхнувся Павло.

Старий тільки розвів руками.

– Посварився з Джетою! – мовив він розчаровано. – Я не хотів тобі говорити, а зараз скажу добре, що доля не звела мене з Джетою..

Дядько Янку зрадів, що трапилась нагода поговорити, і знову почав розв’язувати міх спогадів. Та Павло думав про своє. Незабаром стемніло. Старий цав йому на вечерю зеленої цибулі і шматок чорного хліба з висівок та квасоляного борошна. І вони полягали спати.

Вранці Павло вийшов до криниці вмитися і побачив у воротах дядька Янку. Старий спав погано, прокидався на світанку, прямував на вулицю і проходжався на березі Колентіни. Та зараз він був дуже сердитий.

– Знову заворушились, падлюки! – лаявся він. – Облави, перевірки! Чорти б їх забрали!

– Облава? – занепокоєно спитав Павло.

– А що їм? За це ж одержують і платню! – буркнув дядько Янку.

Хоч часу до зустрічі ще було досить, та Павло хвилювався. Чим він зможе пояснити свою присутність у Бухаресті, коли його мобілізовано на роботу в Констанці? Не варто й вигадувати якусь причину, бо пер-ший-ліпший офіцер зрозуміє обман. Як це Йоргу не роздобув йому відрядження?

В кімнаті дядька цокав будильник. Поїзд відходив о дванадцятій, а Павло призначив зустріч Санді на одинадцяту. О десятій треба вже вийти від дядька. Ще було дві години вільного часу.

За чаєм дядько Янку знову заходився розповідати, на цей раз згадавши аварію, яка сталося у Бачкой В товарному поїзді, що вийшов з Широкої Долини, зіпсувалися гальма, і він почав котитися назад до Плоєшт, а Мунтяну звідти вже вів експрес на Біхор. Спускаючись схилом, товарняк набирав швидкості. За кілька хвилин він промчав аж до Комарніка, і начальник станції ледве встиг про це повідомити. У Брязі експрес хотіли перевести на іншу вітку, але той ешелон випередив їх і вихором пролетів до Кимпіни. Нічого не підозріваючи, дядько Янку наближався до Байкой. Всі дуже полякались. Коли експрес прибуде в Байкой раніше, ніж товарний, його зможуть перевести на іншу лінію. А коли товарняк примчить першим, то його пустять під укіс, щоб уникнути аварії. Однак не було певності, що машиніст експреса вчасно загальмує, що він не вдариться в розбитий товарняк. Поки це вирішували, минуло чимало часу, і пасажирський все наближався. Стояла ніч. Залізничники з Байкой вибігли з ліхтарями назустріч експресові, бо ззаду вже почувся гуркіт товарного, тріск і скрегіт заліза. Товарняк зійшов з рейок.

– І?.. – спитав Павло.

Од напруження, викликаного вісткою про облаву, розповідь старого залізничника схвилювала його. Проте дядько Янку не поспішав.

– В експресі було більше двохсот пасажирів, – повів він, трохи помовчавши. – Чоловіки, жінки, діти…

– Ну й що? – не стримався небіж. – Що трапилось?

– Я загальмував поїзд за три метри од товарняка, – гордо проказав дядько Янку.

Павло почав проходжатись подвір’ям. “Спокійніше, – радив він собі. – Я мушу зустрітися з Сандою. Коли не вийду на побачення, не одержу пакунків з вибухівкою, то ніколи не зумію знайти й Раду. Не можу уявити, куди це мене водила Соня… Спокійніше”.

Глянув через паркан. З обох кінців вулиці стояли солдати.

– Котра зараз година, дядьку Янку?

– Ще є час, твій поїзд відходить о дванадцятій.

– А мені треба ще зайти до знайомих.

Старий безнадійно махнув рукою, по-своєму зрозумівши відповідь племінника.

– Гей, хлопче, послухайся моєї поради. Ти посварився з Джетою? Облиш її… Латаного вже не залатаєш. Це неможливо!..

Було ще п’ять хвилин до десятої. Павло, кусаючи собі губи, з-за побіленого паркана сердито зиркав уздовж вулиці. Невже йому перешкодять саме зараз?

19. ДВОХ ЗАЙЦІВ ОДНИМ ПОСТРІЛОМ

Аделаїда затулила долонями вуха:

– Ох, я скоро збожеволію через цей проклятий вітер та море!

Буря, яка почалася ще вночі, подужчала, і море тепер ревло, а вітер завивав у димарях, як зимою. Султана, заплакана і мовчазна, сиділа на стільці і думала про Павла.

Другого дня на світанні до корчми знову прийшов Горе і почав шептатися з Чунту. Султана всю ніч не склепила очей, не могла забути, як шушукались цілий вечір Горе і отой дивний чоловік, що був їй батьком. Той, хто знущався з неї багато років, а недавно став на диво дбайливим і турботливим, тепер знову лякав її. Все, що він робив, було якимсь дивним і таємничим. Дівчина відчувала, що з його боку їй загрожує якась небезпека, та не знала, як уберегтися від неї. Павло розвіяв би її страх. Але він не прийшов, і Султані без нього було важко і страшно. В її кімнатці під іконою горіла лампадка. Спробувала молитися, та не могла зосередитися.

“Вони задумали якесь зло…” Дівчина стомлено заплющила очі і приглушено скрикнула. Наче побачила Горе, який схилився над закривавленим Павловим тілом. А батько дивився на них обох і стиха, з якоюсь жахливою лагідністю сміявся…

Султана підхопилася, ламаючи руки і водночас проклинаючи себе, бо збагнула, що їй несила відвернути те нечуване лихо. Мучилася, що не може добрати розуму там, де інша знала б, що їй робити.

Повітря в кімнаті здалося їй задушливим. Дівчина підбігла до вікна, відчинила його. З темряви на неї вдарила буря, і Султана затремтіла. Все було ворожим і похмурим. Вона наче заплуталась у якомусь невидимому павутинні. її підстерігали злі духи, знані з дитинства, коли ще дівчинкою вночі йшла до криниці по воду. Та духи ніколи не чинили їй зла. А це не духи і не привиди, вигадані дитячою фантазією. І все-таки вони стежили за нею. За нею чи за її коханим, за Павлом?

Раптом Султана пригадала, яким лютим поглядом зміряв її батько в корчмі, коли його переміг Павло. А потім одразу полагіднішав, став добрим до неї і до її милого.

“Боже, – прошепотіла дівчина, здригнувшись од несподіваної думки, – він усе прикидався!”

Як це можна з приязню ставитися до того, кого ненавидиш? А він ненавидів. Прикидався, а в душі ненавидів. Обох, її й Павла… Ох, ці передчуття і страх недаремні. Щось лихе він надумав. Разом з Горе…

Піднесла до вуст золоту сережку і наче відчула себе сильнішою, вже не такою самітною. Павло прийде по неї, викраде її, як татари викрадали колись своїх наречених. Вона ж наполовину татарка.

“Боже, коли б тільки минув щасливо завтрашній день!”

Султана цілу ніч дивилась у вікно. Буря не вщухала, та дівчина вже не лякалась її. Поклялася тоді в коханні перед морем, і ось воно, бурхаючи хвилями, наче відтворювало хвилювання її душі.

А на світанку прийшов Горе, з букетом гвоздик, у новому костюмі, на диво веселий. Очі його бігали на всі боки. Він наче боявся, щоб його не застукали зненацька. Пошептався з Чунту, потім обидва зайшли в корчму, і шинкар покликав Султану.

– Сьогодні чудовий день, – мовив він. – Мені від щастя хочеться плакати, моя доню… В добрий час!

Очі його були сухі. Батько шкірив зуби. А Султана, біла, як папір, відступила крок назад. Її вже не залякають, вона готова на все.

– Як це розуміти? – спитала з такою зневагою, що Чунту фиркнув і вже підняв руку, щоб ударити її.

– Що ми будемо щасливі, Султаніко! – випередив шинкаря Горе і поклав дівчині в руки квіти. – Батько дав згоду, тепер треба тільки справити весілля.

– Так, я згоден, – прогримів корчмар. – Чого ж ти мовчиш? Уже протуркотіла мені вуха. Горе й хороший, Горе й добрий… Виходь за нього, і дай мені спокій!

Султана поклала квіти на стіл і спокійно вимовила:

– Горе знає, що я люблю Павла.

– Султаніко, – аж застогнав парубок. І почервонів, як рак. – Я тебе кохаю! Ти це знаєш… Викинь з голови Павла, він не пара тобі. Я одягну тебе, як лялечку, матимеш усе, що захочеш… Не дивись, що я перукар, може, ще десь підробляю і маю більше грошей, ніж ти думаєш! Будеш купатися в щасті, чуєш? Носитиму тебе на руках, як панночку…

– Не піднімеш, – відказала Султана, вириваючись од нього. – Я вже виросла…

Чунту подумав, що вони даремно згаяли так багато часу. Тільки зваживши на прохання перукаря, він погодився на цю комедію. Горе знає, що дурнувата дівчина любить Павла, і все-таки надіється її вмовити.

– Вийдеш заміж за Горе, хочеш ти цього чи ні, – сказав він владно. – Я вже досить надивився, як ви женихаєтеся з оцим… Моє слово закон! Одягайся!

“Що? Вони хочуть спровадити мене з дому… А Павло? Він же шукатиме”.

– Швидше, – буркнув Чунту. – Не гніви мене!

Горе мовчки слухав, і злобна посмішка перекривила його вродливе лице. Зволожені очі блищали, наче дві вишні. Знав, що Султана любить Павла, і все-таки на щось сподівався. Ображений і сердитий, тішився, що дівчина опинилась у скрутному становищі. Був задоволений своїм планом, таким простим і підступним.

– Я не хочу збиратись, – мовила Султана. – Куди ж мені йти?

– Куди накажу, – гаркнув корчмар.

Чунту поводився з дочкою брутально, нахабно, і Горе боявся, що він може все зіпсувати. Облизав губи і заговорив тихо, лагідно:

– Може, так воно буде краще… Відведемо тебе до одної старої, порядної жінки. Побудеш кілька днів на самоті, Султаніко. Не бачитимеш ні мене, ні Павла… Обміркуєш усе. “Кого ж мені любити? – спитаєш себе. – Горе, що не знає, як мені догодити, чи отого голодранця, гультяя?..”

– Негіднику, – шепнула Султана.

Доводилось захищатися самій, і вона не знала, що робити. Кричати? Кликати на поміч?.. Але кого?

Брав сором од самої думки, що вона мусить благати допомоги проти свого батька. Уявила людський натовп, розпити, злобне глузування. Це немислимо. Коли б тільки не обманули. Може, погодитись на цю пропозицію і потім сповістити Павла?

– Ти ще тут? – процідив з погрозою Чунту.

– Поклянись! – гукнула Султана, обертаючись до Горе. – Поклянись, що я не бачитиму там тебе!

– Клянусь усім найдорожчим, клянусь тобою, – мовив Горе. І дівчина бачила, що на цей раз він уже не дурить.

– Добре, я піду.

Зібрала в клунок речі, і всі троє мовчки вийшли. Горе зупинив машину, і вони сіли. Султана з похмурою радістю вслухалася в бурхання моря.

– Вулиця Вітру, номер дев’ять, – сказав Чунту водієві.

У дворі з басейном їх зустріла Аделаїда. З сльозами на очах поцілувала Султану:

– Бідолашна дівчинка!

Дерев’яними сходами піднялися на балкон і увійшли до оббитої фотографіями квартири Аделаїди.

– Ти зостанешся тут, – сказав корчмар. – Тільки дивись, не гніви пані.

– Будь здорова, Султаніко! – мовив Горе.

Аделаїда ще трошки погомоніла з ними, і вони вийшли.

У кімнатах стояв якийсь гіркуватий аромат. На занавісках намальовані парусні кораблики, галери, каравани суден. Крізь них лилося лагідне проміння. Просторі й темнуваті кімнати були захаращені старими меблями, а товсті килими глушили будь-який шум.

– Тут тобі ніщо не загрожує, дівчинко, – сказала Аделаїда. – Я розумію тебе, бо теж любила… Хочеш побачити могилу мого кохання?

І, не чекаючи згоди, взяла з скрині альбом. На пожовклих фотографіях Султана побачила колекцію вусачів, деякі були навіть з борідкою. Чоловіки ці стояли задумливі, схрестивши на грудях руки або однією рукою взявшись за високу спинку крісла. Аделаїда називала ім’я кожного з них.

– Це Пеппо, чудовий акробат, – зітхнула вона, показуючи фотографію кучерявого юнака з вусиками. – Ми кохалися з ним цілий рік в Мілані… ба ні, у Флоренції. В Мілані у мене був Джіакомо, танцівник на дроті… Ось він!

Султана дивилась на фотографії і намагалась думати про себе. Однак усе вийшло дуже несподівано. Якось не вірилось, що це вона сидить біля дивної балакучої бабусі з співучим голосом і дивиться на карточки Пеппо та Джіакомо.

І раптом нестямно заплакала.

– Що ти, – злякано вигукнула Аделаїда, – не треба, ні…

Та дівчина впала на канапу, на подушечки з вишитими на чорному бархаті котами і ревно ридала. Нарікаючи на батька, який обдурив її, плакала за Павлом. Аделаїда, теж з сльозами на очах, безперервно шепотіла:

– Не треба, ні, не можна…

Їй жаль було дівчини. Здавалося, це вона сама повернулась на кілька десятків років назад, коли так само плакала через Пеппо, а стара гардеробниця цирку гладила її по голівці і лагідно втішала: “Не можна, ні, не плач…”

Просячи Аделаїду дати на кілька днів притулок дів-чині-сироті, немовбито закоханій в одного негідника, що хоче заподіяти їй зло, Горе був певен, що хазяйка, яка тільки й марила любовними історіями, не відмовить. І справді, він не помилився.

– Ця нещасна кохає його, не розуміючи, що їй загрожує, – пояснив хлопець. – Він хоче її викрасти. І дівчина, у якої нема порадниці, може зробити дурницю. А тоді нарікатиме на себе до кінця життя. Ви зможете їй допомогти. Я розумію, ви не були матір’ю…

– Але могла нею бути! – скрушно зітхнула Аделаїда.

– Ще б пак… Хоч на кілька днів заступіть бідолашній дівчині маму! – вигукнув Горе. – Сховайте її, і батько не забуде вас до смерті…

Аделаїда підняла вгору руки і, розчулена власними словами, наче Зарах Бернар, яку вона колись давно бачила на паризькій сцені, вигукнула:

– Піди… піди і скажи батькові, що я завжди готова допомогти!

– Нехай благословить вас бог, – зрадів Горе. І побіг до Чунту.

Так Султана опинилась у Аделаїди.

Колишня циркова наїзниця приголубила її і, щоб трохи заспокоїти, розповіла, як погано повівся з нею Пеппо майже півстоліття тому.

– Мала я щире серце, – говорила Аделаїда. – Любила квіти, птахів… І сама була вродливою! Коли виїздила Геркулесом на арену, ставало тихо-тихо. Здавалося, що від мене залежить доля всього світу. Коли я зупинюсь непорушно, світ застигне у вічному чеканні… “Ти найкраща, – шепотів Пеппо, – я люблю тебе…” Повірила йому. А він виявився негідником. Таким же є і цей, що хоче викрасти тебе.

– Павло? – спитала Султана.

– Так, так… Павло, Іон, Марін… Всі вони однакові, такі, як і Пеппо! Надії, мрії… гіркі спогади! Знаєш, я багато думала… Коли б зібрати всі сльози, які я виплакала, то ними можна було б затопити землю… Павло? Він негідник… І не думай про нього, дівчинко…

Хоч вікно було зачинене, рев і стогін моря чулись досить виразно. Султана прислухалася з неприхованим с^мом. Що верзе ця пані з дитячими очима? Напевне, вона нічого не розуміє.

– Горе вам щось казав про Павла? – спитала мимоволі.

– І він, і твій нещасний татко, обидва розповідали. О, батькове серце…

– А чи сказали вони, що Горе хоче змусити мене вийти за нього заміж?

Аделаїда здригнулась і глянула на неї з острахом, ставши схожою на скривджену дівчинку з блакитними очима. Султана пошепки розповіла їй про золоту сережку, про клятву біля моря, про ненависть Горе і злобу Чунту. А море гуло і стогнало.

Аделаїді здалося, що вона почула давню любовну історію – з ревнощами, інтригами та неподіленим коханням. Витерла сльози білою мережаною хусточкою.

– І мене наставили тюремницею… Мене, – прошепотіла знесилено.

Уже смеркало, вечірні сутінки оповивали сумну кімнату з старими меблями. Султана заспокоїлась і пошепки спитала:

– Ви допоможете мені, правда ж?

Аделаїда мовчки пригорнула її до грудей. Усе відбувалося так, як і передбачав Горе. План його був простий і хитрий: одним пострілом він хотів убити двох зайців.