Текст книги "Таємниця підземної галереї"

Автор книги: Володимир Колін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

16. КАМЕРИ СМЕРТНИКІВ

Камера Фаніки містилася в окремому коридорі, поруч з іншими порожніми конурами.

– Щось мало у вас клієнтів, – сказав він Таке на другий день після побачення з Марією.

Та наглядач наче не почув цього, заговорив про інше.

Фаніка довго розмірковував (на роздуми у нього було досить часу) і вирішив, що не через страх обминув цю розмову наглядач. Він же не боїться носити йому цигарки, і газети. Одного разу передав навіть куртку. І, добре подумавши, Фаніка збагнув, що Таке просто не хотів його засмучувати. В цей сектор, напевне, садовили приречених на смерть – з вироком чи й без нього.

Це йому спало на думку зненацька. Коли Фаніка втратив був відчуття свого тіла і вже наче витав у загробному світі, він вважав себе мертвим. Знав, що зробив усе можливе, і не почував ніякого жалю. Життя стало чимось непотрібним, ніщо його не цікавило. Марія, товариші – всі віддалилися од нього чи він одійшов від усього… Помер.

Потім знівечене тіло повернулося до життя, і Фаніка почав думати про Марію, як і раніше, коли його світ ще належав йому, а не тим живим людям, що зосталися на волі. Десь у глибині душі знав, що дні його лічені. Але радість повернення до життя тамувала похмурі думки. Таке допоміг знову зв’язатися з своїми. Побачення з Марією, вісті з волі підбадьорили Фаніку. Тепер він уявив себе вільним, відчув якусь надію.

І ось несподіване відкриття: він у камері смертників.

Як і першого дня в підземеллі Секретної служби, в’язень сновигав поміж кам’яних стін камери. Помер і воскрес, а кати тільки й чекали, щоб знову можна було ного бити, наче їм недосить однієї смерті. Фаніка заплющив очі, і в уяві постали знайомі картини: блакитне море, розквітлі акації… Навіть відчув у роті смак пряників з білим цвітом акації, які пекла йому в дитинстві мама. Наче вітер війнув у лице, і Марія, як і тоді на побаченні, кричала з-за грат:

– Фаніка! Фаніка!

Впав на ліжко. До камери увійшов Таке.

– Ніхто не знає, що буде завтра, – стиха мовив наглядач. – Відколи тут служу, набачився всякого. Мене ніщо вже не здивує… Дасть бог, війна й закінчиться!

Чув, що в’язень ходить по камері, і розумів чому. Тепер чи пізніше він мусив здогадатися, як зрештою збагнули це всі ті, які потрапляли до цієї камери раніше.

– Замовчи, – вигукнув Фаніка. – йди вже, я хочу спати.

Таке не розсердився – здоровий на хворого не гнівається. І вийшов навшпиньках.

Цієї ночі в камеру смертників привели ще одного в’язня.

– Мабуть, хороша людина, – відказав Таке на запитання Фаніки. І в наступні дні як тільки міг доглядав нового в’язня.

Молодий і сильний юнак Яша, один з парашутистів, що викинулися біля Тулчі, хоч і був поранений у плече, але швидко оклигав, їх приземлилося семеро – шість хлопців і одна дівчина, на ім’я Таня. У них були автомати, гранати, надувний човен і рація.

Спершу все йшло добре. Яша, уродженець Вилкова, знав дельту, як своїх п’ять пальців. Парашутисти поховалися в комишах у вказаному місці і чекали на рибалку, який мав зв’язати їх з підпіллям. Та минуло три дні, а рибалка все не приходив, і Яша кінець кінцем вирушив на розшуки. Він і справді знайшов того чоловіка в курені за кілька кілометрів.

Парашутисти спершу повірили, що йому помилково було вказано інше місце для зустрічі, і вже збиралися вирушити разом у село, коли раптом збагнули, що він їх виказав. Групу зненацька оточили жандарми. Яша застрелив зрадника. Тоді почався запеклий бій. Від першого пострілу впала мертвою Таня. Ще двоє товаришів, перебивши чимало жандармів, полягли, а четверо зуміли відійти в комиші і розбрелися, щоб розпорошити сили переслідувачів. Рація і човен були пошкоджені кулями. Відступаючи, Яша одбивався до останнього патрона, до останньої гранати. Бувши пораненим у плече, він упав. І тоді жандарми схопили його.

Другого дня ще одного парашутиста з Яшиної групи привели і вкинули до камери. Цього в’язня жандарми й тюремники так побили, що він, ледве повідомивши про смерть товаришів, надовго втратив свідомість…

Парашутисти незабаром дізналися, хто сидить разом з ними, але, боячись провокації і зради, мовчали. Розуміючи їхні сумніви, Фаніка нічого і не розпитував. Годинами говорили про те, що не було військовою таємницею, – про свої колгоспи, про школи, в яких можуть вчитися всі діти, про фабрики й заводи, якими розпоряджаються самі робітники. І дивно – безнадія Фаніки зникла. Думка, що він не доживе, не побачить на власні очі того, про що розповідали хлопці, віддалялась, і тільки вночі, крокуючи від стіни до стіни в похмурій камері, Фаніка ще сумував.

Марія приходила на побачення. Товариші її не забували, а якісь дівчата щодня приносили те, се, і Фаніка тішився, що його друзі піклуються про неї.

Згодом радянські бійці стали довірливішими до нього. По суті, те, що вони парашутисти і дали бій жандармам в комишах під Тулчею, вже не було секретом, бо саме за це і збирались їх розстріляти. Якось Яша спитав Фаніку, чи не зможе він дістати їм олівця і паперу.

– Розумієш? – сказав йому солдат. – Вмерти можна завжди. Але ми не боїмося смерті. Хочемо тільки повідомити наших товаришів, що свій обов’язок виконали. От коли б написане нами донесення хтось міг зберегти до того часу, коли Радянська Армія увійде в Констанцу. Тоді Батьківщина дізналася б, що ми загинули, як герої.

Фаніка попросив у Таке олівця й паперу. А через два дні, коли Марія прийшла в тюрму на побачення, наглядач вручив їй невеликий пакет з написом: “Комендантові радянських військ у Констанці”.

– Що це? – спитала Марія.

– Дуже цінна річ. Бережи, як власні очі. А після війни віддаси тому, кому адресовано, – відповів наглядач. – Так звелів переказати твій чоловік.

І, навіть не знаючи, що було в тому пакеті, Марія загорнула його в клейонку, поклала в бляшанку і вночі закопала під акацією.

Сидячи у вагоні третього класу пасажирського поїзда, Павло уважно прислухався до розмови сусідів по купе. Якийсь сержант сумовито розповідав про смерть товариша на фронті. А піп, зітхаючи, час від часу перебивав його:

– За тяжкі гріхи карає нас господь…

– Так, – підтакував йому сержант. І говорив далі: – Помер він на моїх очах. Ступив ще два кроки і впав долілиць. “Маріне!” – крикнув я і кинувся до нього. Та він уже не підвівся. Поховав я його під тополею і тепер їду розказати матері…

– За тяжкі гріхи наші… Змовкли всі.

– Мій пише, що приріжуть нам землі, – наче між іншим мовила якась молодиця.

– Невже?

– Далі так не можна жити, – проказав сержант. – Дадуть…

– Хай тебе почує Всевишній! – зітхнула жінка.

– За тяжкі гріхи наші…

– Після першої війни теж прирізали, – похмуро буркнув дідок. – Ну й що?

Павло вийшов у коридор. Коли б залишився у вагоні, то не втерпів би і втрутився в розмову. А йому треба поводитись обережніше. Згадував свою зустріч з Йоргу і весь час питав себе, чи не забув він ще чогось. Та пам’ятав усе до найменших подробиць.

– Караван не доплив-таки до Одеси! – радісно повідомив товариш. – Іфрім прийняв твоє повідомлення!

Обмінялися ще кількома словами. І враз Йоргу сказав:

– Тобі треба їхати до Бухареста! Павло якусь мить помовчав, тоді спитав:

– Коли?.

– Цієї ночі, оце зараз… Ще встигнеш до поїзда. “Значить, уже не забіжу додому, не побачу й Султану”.

– Матері ми спробуємо сповістити, – сказав Йоргу, зрозумівши його вагання.

– Добре, – відповів Павло. І, вислухавши ще кілька пояснень про явки та паролі, одразу поспішив на станцію. Не знав, чого його посилають до Бухареста, але розумів, що йдеться про щось важливе. Душа сповнилась гордістю, що йому, простому електрикові з порту, довіряє партія, довіряють товариші. І знову, як і тоді, коли Йоргу розкрив йому очі на те, що робив у галереї Януліс, юнак відчув, що його життя належить не тільки йому, що воно поєднане з життям і діями інших людей, яких він не знав, не бачив, а може, ніколи й не побачить, і в цьому єднанні набуло нового змісту. Він боєць, як і багато інших… Для цього варто жити!

У проході біля нього зустрілися два моряки.

– Куди йдеш? Патруль не пропустить, – мовив той, що йшов з кінця поїзда. – Перевіряє документи…

Павло почекав, поки вони розійшлися, а тоді й собі почав пробиратися в голову поїзда. Добре, що він сів у середніх вагонах – можна було заздалегідь відчути небезпеку. Надумав на першій же станції пересісти туди, де перевірка вже кінчилася.

У проході напівтемрява, підсліпуваті лампочки ледве блимали. Хлопець протискувався між людьми, переступаючи через клунки та чемодани. Минуло чимало часу, поки він пробрався до першого вагона. І полегшено зітхнув. Чекав, коли поїзд зупиниться.

Уже проїхали Чулніцу. Колеса монотонно вистукували в темряві, перемелюючи відстань і час. З відкритої платформи долинав шум голосів.

“Коли ж він загальмує?” – тривожно подумав юнак.

Патруль, що перевіряв документи, вже десь близько. І він шукав-таки його. Джурка передав на всі залізничні станції наказ, що треба знайти і привезти під конвоєм громадянина Мунтяну Павла, електрика за професією, високого, чорнявого, двадцятип’ятирічного юнака, без якихось особливих прикмет. Хоч перепустки на проїзд нещодавно скасували, але такі перевірки в поїздах час від часу проводили. “Хтозна, що може подумати патруль, – міркував хлопець, не знаючи, ще це його й шукають. – Якщо затримають хоч на кілька хвилин, можна відстати од поїзда і спізнитись на зустріч з товаришем у Бухаресті. Краще не ризикувати”.

Але поїзд не ставав. Тоді Павло піднявся по залізній драбині на дах вагона, ліг горілиць. Побачив нічне небо, яскраві зірки, і серце його забилося в такт колесам. Йому здалося, що він летить безмежними світовими просторами наодинці з своїми думами і своїм серцем.

Та до дійсності його повернули якісь сердиті голоси. Патруль, напевне, був уже в вагоні. Павло хотів встати і перейти в хвіст поїзда, але внизу могли почути його тупіт. Роззувся і нечутно пішов. Вітер дув йому в спину і оповивав клубами пари з запахом вугілля. Дах під ногами деренчав. Раптом поїзд зробив поворот, і Павло мало не зірвався на землю.

“Чого ж це я йду аж у кінець? – подумав юнак. – Адже патруль уже пройшов…”

І він спустився в вагон.

– Де це ти так вивалявся? – запитав його якийсь сивий селянин, що сидів на клумаку.

– Коптить, чорти б його забрали, – мовив Павло, кивнувши головою в бік передніх вагонів, до паровоза.

Зайшов у вбиральню, глянув у дзеркало і побачив, що він увесь чорний, як сажотрус, одяг брудний. На щастя, знайшов кусочок мила і почав вмиватися, спробував витерти масні плями на одязі. А коли вийшов, селянин спав на клумаку, як і всі пасажири, що сиділи в проході. Випадково потрапив у той самий вагон. Всівся на своєму місці, якраз напроти попа, що голосно хропів, потрясаючи бородою, і заспокоївся.

В Бухарест приїхав на світанку. Лишалося ще кілька годин до зустрічі з товаришем, про якого говорив Йоргу, і він подумав спершу завітати до дядька Янку, батькового брата, що мешкав у Новому Бухаресті. Це йому писав Грігоре листа, якого так і не докінчив перед смертю. У нього Павло й хотів зупинитися, бо більше нікого не знав у столиці. А може, той товариш поведе його на якусь квартиру? Ні, краще не зв’язуватися з дядьком Янком. Старий почне розпитувати і, безперечно, захоче дізнатися, яким це вітром занесло його в столицю… До того ж, хоч Павло був лише раз у Бухаресті, ще перед війною, він знав, що від станції Обор до Нового Бухареста чимала відстань. Тільки дістанеться туди і одразу ж доведеться повертатися в місто, на площу Верга, де була призначена зустріч. До дядька Янку, коли це буде потрібно, можна зайти й пізніше.

Павло повільно простував тротуаром, озираючи вітрини. Купці ще тільки відчиняли крамниці. Продавці підмітали приміщення, поливали тротуари. По базару ходили наймички, господині, ординарці офіцерів, зупинялися біля прилавків і довго торгувалися з селянами. Вози стояли осторонь. Жінки просто на землю поскладали горшки та миски, глечики, копилки і цілу купу коників, баранчиків, котів та собачок, які свистіли, коли в них подути. Згорблені обідрані старці простягали руки і щось мимрили беззубими ротами.

Павло купив газету і читав її, проходячи шосе Ште-фана Великого. Там на всі лади вихвалявся військовий геній фюрера. Репортажі з фронту повідомляли про блискучі перемоги асів-льотчиків та відважні подвиги сержанта-героя, якому сам Антонеску вручив нагороду.

Іка[11]11
  Іка – прізвисько Міхая Антонеску, який був прем’єр-міністром під час диктатури Іона Антонеску.


[Закрыть] заявляв, що Радянська Армія вже розгромлена під Сталінградом і що росіяни вичерпали останні сибірські резерви. Інші повідомлення говорили про запеклі бої та “планомірний” відступ німців на кращі позиції.

Дійшовши до площі Верга, Павло звернув на шосе Міхая Хороброго. Було вже близько десятої години. Тут йому треба піти тротуаром зліва до другої вулички, що повертала праворуч. Взяв газету під пахву, як йому звелів Йоргу, засунув руку в кишеню і почав уважно вдивлятися в перехожих, щоб не проминути людину з книжкою в руках і з значком червоного хреста на грудях.

Повз нього пробігли два хлопчики, потім показався дідусь з відром. Вулицею, всипаною рінню, прогуркотів віз. Опісля Павло помітив на тротуарі струнку дівчину з коротко підстриженим волоссям. Вона тримала книжку в руці, але значка ще не було видно.

– Чи не знаєте ви часом, де тут вулиця Довга? – спитала, підходячи, дівчина. На її блакитній сукні був червоний значок.

– Он там, – показав він. – Тільки то не вулиця, а тупик…

– Я шукаю дім номер 3-біс…

– Єй номер 3-біс, – посміхнувся Павло.

І дівчина подала, йому руку, радісно промовивши:

– З приїздом, Тодере!

Це було його конспіративне ім’я.

– А ти звідки знаєш, що мене звати Тодер?

– Та коли я Санда, то чому ж не знати… Добре, що ти приїхав. Маєш де зупинитися?

– На крайній випадок, маю.

– Гаразд. Тоді переночуєш там. А завтра ми зустрінемось тут же, в цей самий час. Я поведу тебе на одну квартиру. Зараз мушу повідомити, що ти приїхав.

– Добре, Санда…

– До побачення.

Дівчина повернулась і пішла геть. Павло якусь мить дивився їй услід. Чи зустрінеться він з нею завтра або пізніше? Може, ніколи й не побачить. І все було дивним. Іншого разу він засоромився б і не знав би, що їй сказати, не вміючи розмовляти з дівчатами. Але з Сандою було інакше, вона товаришка. Такого ж віку, як і Султана… Раптом йому стало жаль, що Султана зосталася поза організацією людей, які в усій країні зв’язані невидимими нитками, в радості й горі, наче брати, ще рідніші, ніж брати. “Нічого, я вмовлю її, і вона зрозуміє”, – подумав хлопець і пішов у напрямку Нового Бухареста.

17. “ДЕЛЬФІН НЕ ПОВИНЕН БІЛЬШЕ ПЛАВАТИ!”

– Ну й услужив ти мені! – заскреготів зубами Чунту, виходячи разом з Горе від Джурки.

Його, спритного інформатора, обдурив якийсь шмаркач, молокосос! Шинкар аж кипів од злості, думаючи про втрачену премію, про змарнований час та мрії, які не здійснилися тільки через те, що тієї проклятої неділі чорт надніс в “Добруджу” оцього кульгавого. Якби тоді не заявився Горе, він був би певен, що ніхто інший, крім Павла, не міг загубити коробочки з сірниками. Та, раз помилившись, пішов не по тому сліду.

– Я? Услужив? – здивувався Горе. – Це ж Павло. І, коли хочеш знати, він ще себе покаже.

– Не сунь носа до чужого проса! – перебив його Чунту. Однак відчував, що Горе має рацію. Не довідавшись, хто такий Павло, – чорти б його вхопили! – дозволяв дочці зустрічатися з ним. Тепер його арештують, і в домі не буде спокою через оту навіжену Султану, яка, наче дві краплі води, схожа на свою матір і, крім того, дуже вперта. Катіге, звикши коритися старшому в сім’ї, хай то буде батько, чоловік, брат чи син, терпіла мовчки. Роками не виходила з дому, дивлячись на нього заплаканими очима, наче рабиня. Згасла повільно, як згасає теплий літній день… Султана не така. З нею доведеться наморочитись. Звикла прогулюватись з Павлом, відчула кохання.

– Дядьку Чунту, – промовив Горе, – не гнівайтесь, бо ми обидва служимо одному хазяїнові!

– Що? – визвірився на нього шинкар. – Ти був слугою, чорти б тебе забрали, і залишився ним, бо навіть в отій нещасній перукарні над тобою є хазяїн!.. А я пан, чуєш? У “Добруджі” розпоряджаюсь так, як мені хочеться…

Цього він прагнув усе своє життя, ще тоді, коли працював офіціантом у Януліса. А цей молокосос рівняється до нього, власника шинку, поважаної людини!

Вражений у своєму самолюбстві, Чунту наддав ходи. Та Горе не здавався. Те, що сталося останнім часом, було йому на руку. Тепер Павло вже не заважатиме.

– Помучиться день, два, – мовив примирливо перукар, – потім стане розумнішою. Я крутитимусь біля неї… Очі, які довго не бачаться, забуваються… Поки не знала Павла, все було добре, і тепер так буде, повір мені!

– Базікаєш чортзна-що, – мовив корчмар. І вже лагідніше додав: – Голодній кумі хліб на умі…

– Що? Ти хочеш мати спокій у домі? – вигукнув Горе, вирішивши остаточно перетягти Чунту на свій бік. – Я поверну його тобі… Шкода премії? Будь ласка, гроші, які мені дасть Джурка, поділимо… Чесно, по-братськи. Ну?

– Все вихваляєшся, – промимрив шинкар. – А проте, коли пополам, це буде справедливо…

Гнів його розсіявся. Чунту почав насвистувати.

– Ну, по руках? – спитав Горе.

Корчмар кашлянув, ще вдаючи з себе розгніваного, щоб допекти Горе, проте бачив, що той має рацію. Султану все одно треба одружувати. Хто ж може стати його зятем? Якийсь незнайомець? Ні. А Горе спритний, він зумів обдурити бідолаху Павла. Крім того, він також таємний агент… Тепер, коли вже не було потреби остерігатися, вони розуміли один одного з погляду.

“Рік, два потримати його біля себе, поки навчиться, хоч Горе і в Януліса багато чому навчився. Потім…” Чунту раптом уявив, що він сам уже нічого не робить і тільки проходжається, заклавши руки за спину. То пограє в кості, то поговорить із знайомими, і день промине. В “Добруджі” почуватиме себе як дома і водночас буде як гість. Гроші, так надійно заховані, після його смерті зостануться їм. Та він не збирається скоро вмирати…

– Давай вип’ємо трохи, чорти б тебе вхопили, – мовив шинкар розчулено і ляснув перукаря по плечу. – З тебе могорич!

Коли вони разом увійшли в шинок, у Султани стиснулося серце. В душу закралась тривога. Чунту раніше кепкував з Горе, кидав всілякі репліки на адресу Павла. А тепер він був дуже веселий.

– Пляшку вина, – замовив Горе.

– Тільки того міцного, Султано… – попередив Чунту.

Дівчина підняла руку і стиснула сережку. “Боже, – подумала вона, – хоча б скоріше вже стемніло!” Полюбила вечори, ті години, коли день змінюється ніччю і все здається якимсь таємничим. Павло заходив до них увечері.

– Ну, швидше там! – квапив її Чунту.

Дівчина принесла вино і налила в чарки. Серцем відчувала: тут готують щось лихе проти неї і Павла. Батько й перукар по-змовницьки перезирались і підморгували один одному.

“Наче могорич п’ють”, – промайнуло у неї в голові. Султана аж здригнулася, коли Горе підняв чарку.

– Налий і собі, – мовив Чунту. – Сьогодні знаменний день. Ми…

– Який день? – занепокоєно перепитала дівчина.

– Скоро дізнаєшся, – засміявся шинкар. – Правда, Горе?

Перукар підвівся і взяв з сусіднього столика чарку. Наливши її, подав дівчині.

– За твоє здоров’я, Султаніко, – цокнувся він і випив одним духом.

– Чому ти не п’єш? – нахмурився Чунту. – Бери. Чуєш?

– Не хочеться, тату…

– Що-о-о?

Чунту сміявся. Ніколи ще дочка не бачила його таким веселим. А проте вже не було в ньому тієї лагідності, що її відчувала Султана з того часу, як поріг їхнього шинку переступив Павло. Не знала, звідки у неї це переконання, однак розуміла, що батько затаїв якесь зло.

Чунту і Горе вже спорожнили й другу пляшку. Корчму поступово заповнювали відвідувачі, а ці двоє все ще сиділи за столиком, розмовляли і сміялися, обидва дуже веселі. Султана обслуговувала клієнтів сама. Раз у раз позирала на двері, та Павло не приходив. Уже довелося засвітити велику лампу. Настав вечір, а Павла не було. В шинку стояв густий цигарковий дим.

Згодом увійшов якийсь дебелий чоловік, підступив до прилавка і трохи постояв.

– Де хазяїн? – спитав трохи згодом, бачачи, що Чунту не показується.

– Он там, біля столу…

– Ей, Аргір! – гукнув шинкар, коли агент ступив до них. – Бери стілець і сідай… Ти знав ось про нього, а мені не говорив!

Та Аргір не скористався з цього запрошення. Він нахилився і зашепотів на вухо:

– Пташка вилетіла з гнізда. Пан Джурка вергає громи… Наказує вам вислідити Мунтяну, бо ми його не знаємо.

Лице Чунту аж видовжилось, а плесковатий ніс наче ще більше сплющився.

– Що? Що він каже? – спитав Горе.

Але шинкар тільки люто вилаявся і торохнув кулаком по столу:

– Самі неприємності через нього, грім би його побив!

Коли Аргір пішов, шинкар повідомив Горе про втечу Павла. Перукар, кусаючи губи, глянув поверх голів відвідувачів, і очі його зустрілися з очима Султани, неспокійними і допитливими. Посміхнувшись їй, нахилив до корчмаря вродливе лице і промовив:

– Однаково від нас не втече! Я знаю приману, на яку він клюне… – І пошепки взявся викладати Чунту свій план.

Корчмар скособочив голову на ліве плече і слухав його, більш ніж будь-коли схожий на старого, похмурого і сердитого папугу. Павло не з’являвся, і Султана, розгублено обслуговуючи клієнтів, дуже турбувалась. Коли б не обіцяв прийти, не почувала б цієї тривоги в серці. Ледве стримувалась, щоб не заплакати з горя. Бували й раніше вечори, що Павло не приходив, але тоді дівчина знала, що його не буде, і жила надією на майбутню зустріч. Сьогодні ж він обіцяв завітати. І от нема. А батько й Горе все шепчуться, наче замишляють щось погане. Почувала себе самотньою в цій корчмі, сповненій диму і п’яних голосів. Крім Павла, у неї нема нікого в усьому світі.

“Ну, що ж, – намагалася заспокоїти себе Султана. – Видно, щось йому перешкодило. Прийде завтра, і все буде гаразд. А вони можуть шептатися, скільки їм захочеться…”

Чоловіки допивали свої чарки і один за одним покидали корчму – наближалась година, після якої було заборонено ходити по місту. Тільки Горе говорив без упину, а Чунту все слухав, похитуючи головою.

Коли вийшов останній клієнт, Чунту взявся закривати віконниці. Підвівся і розчервонілий Горе.

– Скажи хоч слово на прощання… – звернувся він до Султани.

– Що з Павлом? – спитала дівчина. – Ви ж приятелі… Де він?

Горе на якусь мить спохмурнів. Та враз очі його заблищали.

– Може, знайшов собі іншу. Хіба я знаю? Він мені всього не розповідає…

Але слова його завмерли на вустах, – з таким докором і зневагою глянула на нього Султана.

– Ну, час уже й вам спати, – мовив Чунту, ступивши до них. – Тільки дозволь, простоїте й до ранку. Знаю я вже…

– На добраніч, Султаніко, – шепнув Горе. – Не гнівайся, я пожартував…

Та дівчина відвернулась од нього. Горе вийшов. І відразу ж позад нього загуркотіло – це Чунту з силою потяг до землі жалюзі. Кульгаючи, хлопець попрямував додому. Вулиці були пустинні, лише коли-не-коли показувався якийсь запізнілий перехожий, що скрадався у темряві, боячись натрапити на патрулів. Стояла німа тиша. Наче якесь стихійне нещастя пройшло по місту і винищило все живе. У пітьмі тільки бурхало море. Величезні хвилі здіймалися, ревли без упину і з люттю налітали на берег, наче бажаючи змити його з лиця землі. Немов якісь морські собаки, протяжно вили під ударами хвиль буї.

На вулиці Вітру було ще гірше. Холодний вітер ніс з моря великі краплі солоної води. Горе подумав, що до ранку на березі розмиє не один будиночок. Біля входу на якусь мить спинився. З жахливому гоготанні хвиль вчувалося брязкання ланцюгів. Море тисячами голосів ревло, стогнало, кликало.

“На ранок буде не один небіжчик”, – подумав Горе. І, зіщулившись од страху, увійшов у двір, переслідуваний гуркотом води.

– Добрий вечір, – почув відразу позад себе. – Страшна буря.

По голосу впізнав професора Заню.

– Ви ще не спите? – здивувався перукар. Чомусь здалося, що пенсіонер саме й чекав на нього. “Чого йому треба в таку пізню пору?”

– Не можу заснути, – мовив професор, наче вгадавши його думку. – Через оцю бурю…

– Авжеж, – погодився Горе. – Кепська сьогодні погода…

Хотів пройти далі, та Заня схопив його за руку.

– Ти вже думаєш спати? – спитав. – Прошу до мене на чашку кофе.

– Зараз? – здивувався перукар.

Хлопець знав, що професор трошки дурнуватий. І подумав, що той знову має намір похвалитися своєю колекцією. Та з голови все не йшла думка, що старий навмисне чекав на нього. Хтозна, скільки часу простояв він у цій темряві.

– Сердечно прошу, – промовив Заня. – Однаково я не зможу заснути вже до ранку, я себе вже знаю…

– Іншим разом зайду з великою охотою, – промимрив Горе. І ступив до сходів, що вели на балкон.

Та, на диво, професорова рука сильно стиснула йому лікоть, і хлопець почув змінений, владний голос:

– Ходімо. Чуєш?

“Мабуть, він зовсім з’їхав з глузду!” – подумав Горе, вже трохи заспокоївшись. Знав, що божевільних не можна сердити, і послухався. А втім, йому й не хотілося спати. Розумів, що довго буде думати про розмову з Чунту і теж не засне.

– Гаразд, – погодився він. – Ходімо…

Професор не відпускав руки Горе. Жив він на нижньому поверсі в кімнаті з вікнами до фонтана. Двері його були не замкнені. Коли Заня засвітив світло, Горе оглянув житло, в якому ще ні разу не був, хоч старий професор часто запрошував його до себе, бажаючи показати колекції. Нарешті, він побачить знаменитих метеликів.

На стінах – безліч скляних коробочок, а в них нашпилені на голки нетлі, од малюсіньких, з ніготь, аж до великих, завбільшки з долоню. Темні або дуже блискучі, метелики так і застигли, розпростерши крильця, наче востаннє намагалися помилувати око людини барвами всіх квітів світу. Коробочки були всюди: на столі, на старій скрині і навіть на шафі. В кутку на тумбочці, біля високого ліжка, стояв радіоприймач – єдина пристойна річ в занедбаній кімнаті старого професора. Біля цього радіоприймача Заня сідав щовечора і слухав Лондон. Кілька годин тому він почув звідти повідомлення, що німців розгромлено під Курськом та на інших ділянках східного фронту. Після цих вістей почав вслухатися в “особисті послання”. І перше з них примусило його здригнутися.

– Дельфін не повинен більше плавати, – говорив диктор. – Повторюємо: дельфін не повинен більше плавати.

Старий професор без особливої уваги вислухав інші досить дивні фрази: “Троянда вже не має колючок”, “Лелека знову повертається до свого гнізда”, “Гадюка міняє шкіру у вівторок”.

Вимкнув приймач і замислився, безтямно дивлячись на чудовий екземпляр Данаїс Еріппус, за яким ганявся цілий день. Потім встав, вийшов у двір і, піднявшись дерев’яними сходами, постукав до Горе. Не заставши перукаря вдома, спустився вниз і принишк біля входу, чекаючи на нього.

І от вони вже в кімнаті професора.

Не встиг ще Горе оглянути коробочки з метеликами, як Заня вимовив сухо:

– Сідай, У-45!

Перукар шарпнувся, наче наступив на гадюку. Здавалось, уся кров відхлинула од його обличчя, таким воно стало блідим.

– Як? – перепитав він хрипло, з жахом дивлячись на старого пенсіонера.

– Сідай, У-45, завербований У-32 18 березня 1933 року, – відкарбував Заня, наче декламуючи вірш. – Чи потрібні ще якісь коментарії?

Горе зволожив язиком сухі губи, ледве тримаючись на ногах. Він увесь тремтів і ніяк не міг повірити, що цей дідусь, який щодня ганявся з сачком за метеликами і завжди спішив першим привітатися з ним, набагато молодшим, пенсіонер у старомодному костюмі, дурнуватий професор, з якого глузували навіть діти, вимовив ці жахливі слова.

– Ну? – вже не терпілося Зані. Він показав хлопцеві на крісло.

Перукар впав у нього, збивши з вишневої обшивки хмарку пилу.

Не міг зібрати думок і мовчав, з жахом дивлячись на дідуся з лицем дитини і кучмою сивого волосся на голові.

– Чомусь ти сьогодні не дуже балакучий, – посміхнувся Заня.

– Що… що вам потрібно? – промимрив Горе, ледве видавлюючи з себе слова. – Я…

– Пропоную тобі вислухати мене. Чи треба ще нагадувати, що про нашу розмову ніхто не мусить знати?

– Добре, – сказав Горе.

Його наче вдарили у тім’я. Дуже боліла голова. Хлопець почував себе змученим, знесиленим, а старий тим часом усе бадьорішав.

– Значить, – мовив Заня, – ось що тобі треба зробити… – Він говорив спокійно і владно.

“Це сон? – думав Горе. – Чи, може, я збожеволів?..” Проте непорушно сидів у кріслі і слухав професора Заню, старого пенсіонера, закоханого в нетлів, яких він ловив і настромлював в коробочках на голки. Хоч вікна були зачинені, однак жахливе гоготання моря чулося тут, серед стін, обліплених барвистими метеликами.

– Тобі ясно? – спитав Заня. – І, напевне, ти не сумніваєшся, що в разі потреби…

Горе відчув погрозу і кивнув головою на знак того, що йому все зрозуміло.

– Добре, – мовив професор. – Тоді вип’ємо по чашці кофе.