Текст книги "Москва Ординська"
Автор книги: Володимир Білінський
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)
Сказание о сыне Тумбинэ-хана, Кабул-хане.
Сказание о сыне Кабул-хана, Бартан-бахадуре.
Сказание о сыне Бартан-бахадура, Есугэй-бахадуре» [13, т. 1, кн. 1, с. 53-54].
Звернімо увагу, як російські професори-перекладачі внесли до тексту книги Рашид-ад-діна штучні відсебеньки, подаючи імена предків Чингісхана у вигаданій монгольській інтерпретації, як-от: «Дутум-Мэнэн, Тумбинэ-хан» тощо. Звичайно,
в оригіналі праці цього не було, бо імена предків Чингісхана стовідсотково тюркського (казахського) походження, тільки перекручені на монгольський лад перекладачами.
Ось далі пояснення Рашид-ад-діна про родовід Чингісхана, який походив із роду киятів. Мати ж його звали Оян, і походила вона з роду меркитів.
«Упоминание о тюркских племенах, прозванием которых в давнее время было Моалы (подання слова моє.—В.Б.)… Эти племена моалов состоят из двух отделов: моалы-дарлекины и моалы-нируны. Под моаламы дарлекин имеются в виду моалы вообще, а под нирун – те, которые происходят из непорочных чресел, т. е. и рода и чресел Алан-Гоа… Моалы-дарлекины… ведут свое происхождение от остатков… племен нукуз и кият… Были они (еще) до времени Добун-Бояна и Алан-Гоа… Моалы-нирун… те племена, которые произошли из рода Алан-Гоа после кончины ее мужа, Добун-Баяна.
Алан-Гоа принадлежала к племени куралас, являющихся одной из отраслей моал-дарлекинов. Алан-Гоа, согласно мнению и утверждению моалов, после кончины своего мужа забеременела от луча света, и от нее появилось на свет три сына; и тех, кто принадлежит к роду этих сыновей, называют нирун. Значение слова нирун есть чресла. Указание на эти чистые чресла в том, что они (сыновья) произошли от (сверхъестественного) света» [13, т. 1, кн. 1, с. 152].
Отже, рід Чингісхана немає ніякого стосунку до монгольських племен, бо він «божественного происхождения от сверхъестественного луча солнца», а всі предки та нащадки мають тюркське (казахське) коріння, пов’язане з племенами (родами) сучасних казахів: киятів, кураласів, меркитів, кониратів та інших..
На 73—75 сторінках книги Рашид-ад-дін розповідає, якими землями володіли тюркські племена до середини XIII століття. Це територія від Тихого океану до Дніпра та від Північного Льодовитого океану до Перської затоки.
За недавніх дореволюційних часів російська Велика Енциклопедія писала про монголів:
«Происхождение монголов темно. Колыбелью их считалась северная сторона Байкала, но положительно ответить на этот вопрос нельзя… До XIII в., т. е. до Чингис-хана, история (монголів.—В.Б.) проблематична» [52, т. 13, с. 348].
Однак московська історіографія намагається переконати увесь світ, що саме цей народ із «проблематичною історією» та «темним походженням», з’явившись невідомо звідки, завоював ті великі терени у першій половині XIII століття. І, зверніть увагу, той народ мешкав поруч із цивілізованими державами китайців й тюрків, які були в десятки разів чисельнішими та сильнішими за так званих монголів, а головне – на значно вищому щаблі розвитку. Та, незважаючи на це, «проблематичні», дикі племена загарбали усіх. І ця вигадка завдяки російській історіографії панує у світовій науці досі.
Хоча сучасна казахська наука всуціль пронизана російськими міфами, та на сьогоднішньому етапі вже й вона відмахується від відвертої московської брехні:
«Этнический состав населения Ак-Орды, Ханства Абулхайра, Ногайской Орды был в основном идентичным. Их населяли тюркоязычные племена…: кыпчаки, уйсуны, конграты, киреиты, мангыты, аргыны, карлуки, канглы, найманы. Кроме них источники называют племена и роды буркутов, киятов, угарчи, джатов, чимбаев, кенегесов, дурманов, карлаутов, таймасов, шадбаклы, маджаров, уйратов и др… В Ногайской Орде племена кыпчаков, канглы, найманов, уйшун и кунгратов вошли в состав ногайской народности, наряду с мангытами, алшынами, ктай, тама, ас и другими… Семиречье… населяли племена…: дулгаты (дулаты), киреиты (киреи), канглы (бекчики), карлуки, курлауты, барласы, чорасы, джалаиры (жалаїри.—В.Б.), уйсуни, кушчи, кончи, калучи, булгачи и другие, числом более 30 наименований… Входя в разные государственные образования, население Казахстана в XIV—XV вв. пользовалось одним языком (казахським.—В.Б.)… Историческая память народа концентрировалась в фольклоре – эпосе, песнях, легендах… Антропологический материал, относящийся к этому времени, говорит о единстве в основном антропологического типа населения, идентичного казахам последующего времени» [46, с. 138—140].
Такий парадокс історії з монгольським походженням Чингісхана та його імперії.
На які виверти не йшла Московщина, але правда, як та голка, все ж таки вилазила назовні. Отож, усі племена, що мешкали у XIV столітті на теренах сучасного Казахстану, належали до держави Батия, були єдиний етнос, розмовляли лише казахською мовою, а вона, між іншим, не має діалектів, і ще у ті часи становили єдиний антропологічний тип населення «идентичный казахам последующего времени», тобто сучасним.
Притаманно вбиті казахським історикам у голови російські міфи не давали змоги поширити цю тезу на XIII століття. Хоча археологічні дослідження казахських науковців повністю заперечують московські байки про монгольське походження племен, які на початку XIIІ століття разом із Чингісханом прийшли на терени сучасного Казахстану, такі як: кияти, наймани, киреїти, меркити, жалаїри, конирати, мангити та інші. Всі вони були тюркського походження, тюркомовними.
Не могла Катерина II та її посіпаки допустити, щоб в історичній науці запанувала правда про народи, що були сусідами на півдні з Російською імперією та ще зовсім недавно володіли самою Московією, де московських князів узагалі бути не могло.
Отоді й запозичили у древнього Китаю міф про монголів, надійно виправлений, підігнаний під московську дійсність.
Нескінченим потоком полилися вигадки про варварів татаро-монголів і боротьбу московитів із ними.
І світ почав сприймати міф за правду.
3
Пильніше розглянемо факти, які лежать перед очима і повністю спростовують монгольське походження Чингісхана, його держави, та проаналізуємо їх. Ми часто чомусь проходимо повз них, не звертаючи уваги.
Походження Чингісхана та його роду
Раніше наводились докази, в тому числі і з сучасної «Истории Казахстана», в якій зазначено, що роди киятів, найманів, киреїтів, меркитів, кониратів, карлаутів, джалаїрів (жалаїрів), кангли та десятки інших належать цілковито до тюркомовних. Про це ж свідчить праця знаменитого Рашид-ад-діна. Не будемо ці докази повторно цитувати.
Із історії відомо, що батьком Темуджина (у казахській вимові – Теміршина) був бахадур Єсюгей, який походив із роду киятів і був ханом (царем – у російському розумінні) Киятського ханства. Матір’ю Темуджина була жінка із казахського роду меркитів на ім’я Оян. Тобто у тюркомовних (казахських) матері і батька народився син. У Темуджина старшою (першою) дружиною була жінка з іменем Борте із казахського роду кониратів. Тож і їхній рід спадковий був цілковито тюркомовним (казахським). У Темуджина з Борте народилось чотири сини і п’ять доньок. Саме ці сини: Джучі (Жоши), Чагатай (Шагатай), Угедей (Укитай) та Тулуй (Тулі), стали спадкоємцями імперії батька, якого у 1206 році чотири казахських (тюркомовних) роди – киятів, найманів, меркитів та киреїтів, обрали на посаду Великого Хана та присвоїли йому титул —Чингісхан (у казахській вимові – Шингисхан), що означає «високий, світлосяйний хан».
Звернімо увагу: всі імена цілковито казахського походження. І серед дітей Джучі-хана нема жодного монгольського. Нагадаю деякі: Бату (Батий), Берке, Беркечар, Орда, Шейбан (Шайбан), Бувал, Шингкум, Шингкур (Шинкур) та інші.
Шингисхан складається із казахських слів:
шин — казахською мовою найвища гора;
гис – давньотюркською мовою промінь;
хан — ВРЕ трактує так: «от тюрк(ского) хаган, хакан – властитель, монарх» [2, т. 28, с. 183].
Ось такі «монгольські анекдоти»: усі імена ханів тюркомовного походження і навіть сам титул Темуджина – Чингісхан – стовідсотково тюркомовний термін. Нічого подібного у світовій історії не існує.
Проте московська історіографія цьому явищу знайшла пояснення:
«Основную массу кочевников в степях Дешт-и-Капчака (Золота Орда.—В.Б.) составляли тюркские племена, главным образом кыпчаки, а также канглы, карлуки, найманы и многие др… Собственно монголы составляли в ней незначительное меньшинство. К рубежу XIII—XIV вв. и тем более в XIV в. монголы фактически тюркизировались, население Золотой Орды стало называться этнонимом “татары”».
Щоб не визнавати державу Чингісхана та його рід тюркським, усіх вигаданих монголів взяли й «тюркизировали». Виходить, переможці, які створили велику імперію Чингісхана, ще за життя втратили рідну мову і перейшли на чужу (уйгурську) писемність.
Світова історія подібного не знає.
Достовірно відомо, що з перших днів свого володарювання Чингісхан користувався лише уйгурською писемністю. Звернімо увагу: не китайською, а уйгурською. Якби Чингісхан та його сини були монголами і перед ними стояло питання зміни мови та писемності, то, звичайно, запанувала б китайська. Писарями та керівниками ханських канцелярій були переважно китайці. Однак навіть вони змушені були перейти на рідну (тюркську) мову хана.
Володарі завжди насаджували свою мову, свою писемність, а з XIV століття і свою релігію.
Згадаймо московитів і ляхів на землях України, Білорусії, Литви тощо.
«Среди широко известных государственных деятелей и полководцев того времени можно назвать следующих: Чингисхан (Темиршин), Есукей-хан; найманские ханы Таян, Буйрык, Кушлик; хан керейтов Ван-хан (Тогырыл-хан); хан меркитов Тохтабек-хан, полководцы Мухали и зрода Жалаир, из рода Кият Жебе (Джебе), Субытай батыр (Субидей багатур – в российских изданиях), Коксу-Санлак из рода Найман, Жамуха из рода Жалаир. Однако ни в одном из первоисточников невозможно встретить имена монгольских государственных деятелей» [29, с. 61].
Надзвичайна річ: усі діячі імперії Чингісхана мають казахські (тюркські) імена. Феномен, на який історики не хочуть звертати увагу.
Та, виявляється, на цьому дива з так званими «монголами» чи «татаро-монголами» не закінчуються, а набирають обертів.
Хан, курултай і біла повстина
До якого б історичного джерела не звернулись, абсолютно всі засвідчують, що Теміршина обрали правителем держави і нарекли титулом «хан». Це слово стовідсотково тюркського походження. У монгольській мові слова «хан» не існує, тому і титулу «хан» існувати не може. За версією російської історіографії, монгольські племена обрали правителя та назвали його чужим, невластивим нації, іменем. Це на кшталт того, якби росіяни обрали собі не царя чи президента, а кагана.
Монгольські племена з давніх-давен надавали своїм правителям титул «контайчі».
Обирали Чингісхана на звичайному казахському курултаї. У монгольській мові і слова такого теж не існує. Навіть слово «хурал», яким називається їхній державний орган, як стверджують фахівці-тюркологи, монголи запозичили у тюркських народів.
Курултай був узаконений захід, на якому вирішували основні стратегічні напрями розвитку та обирали главу держави.
В історичній науці відомо кілька доленосних курултаїв, які відбулися в імперії Чингісхана та його нащадків.
Курултай 1206 року. На цьому курултаї чотири великих роди казахів – кияти, наймани, киреїти й меркити – об’єдналися в одну державу і обрали своїм ханом Теміршина, надавши йому титул «Світосяйного, Високого Хана» – Чингісхан. Старійшини та члени всіх родів на ознаку цього визнання підняли хана на білій повстині над своїми головами. Цей ритуал підняття хана на білій повстині був обов’язковим у новоствореній державі. Він цілковито належить тюркомовним народам: казахам, татарам та іншим.
Курултай 1224 року. Весною 1224 року Чингісхан зібрав курултай у долині Куланбас – це місце злиття сучасних річок Ащібулак і Талас у Джамбульській (Жамбильській) області сучасного Казахстану. На цьому курултаї Чингісхан розділив державу між своїми синами від старшої (першої) дружини Борте: Джучі, Чагатаєм, Угедеєм і Тулуєм.
«История Казахстана» подає досить чіткий розподіл земель між синами Чингісхана:
«Младший сын Тулуй получил коренной юрт Чингиз-хана – собственно Монголию, а также 101 тысячу… человек… регулярной армии.
Третьему сыну Чингиз-хана, Угедею, была выделена Западная Монголия, район Верхнего Иртыша и Тарбагатая, где разместился центр его улуса…
Владения второго сына Чингиз-хана, Чагатая, простирались от Южного Алтая до Амударьи и “от границ области уйгуров до Самарканда и Бухары”, т. е. включали Восточный Туркестан, большую часть Жетысу и Мавераннахр. По Джамалю Карши, область, составлявшая основную часть владений Чагатая, называлась Иль-Аларгу; главным ее городом был Алмалык. Летней резиденцией Чагатая была местность Куяш в долине реки Или…
Удел старшего сына Чингиз-хана, Джучи, занимал обширные земли к западу от Иртыша и “от границ Каялыка и Хорезма до мест Саксин и Булгар, вплоть до тех пределов, куда доходили копыта татарских коней”», охватывая таким образом северную часть Жетысу и весь Восточный Дешт-и-Кыпчак до Нижнего Поволжья включительно» [45, т. 2, с. 74].
Курултай 1229 року. Відомий тим, що по дворічному траурі за померлим у 1227 році Чингісханом, Великим Ханом імперії, було обрано його третього сина – Угедея. Великий Хан Угедей із 1229 року і до своєї смерті в 1241 році тримав свою ставку в районі Каракорума. Саме на цьому курултаї Чингісидами було прийняте рішення про завоювання Башкири, Поволзької Булгарії, Тмутаракані, Суздальського князівства, земель мордуканів, весі та інших прилеглих. Для цього ханові Батию як спадкоємцеві улусу Джучі (батько загинув під час полювання навесні 1227 року) належало переселити своїх людей у пониззя Волги.
«Велике переселення Батия» тривало до 1235 року.
Як засвідчив Юліан Угорській, перші орди кочових татар почали з’являтися на берегах річки Ітіль з 1232 року. Не будемо забувати, що переселення людей хана Батия відбувалося в надзвичайно важких умовах напівпустелі та необжитих земель.
Під час цього «Батийового переселення» на терени Європи (від річки Уралу до Волги) опинилися тюркські племена ширинів, баринів (бааринів), аргинів, кипчаків, дулатів, киятів, каракиреїв, мангитів, татарів та десятки інших. За досить-таки приблизними підрахунками, хан Батий упродовж 1230-1236 років привів на нові землі близько одного мільйона осіб (150—200 тисяч юрт).
Звичайно, серед цих племен не було ніяких монголів. Стовідсотково тюркомовні племена, серед яких майже половина за кількістю були татари. Згодом ці племена заселили завойовані Тмутаракань, Булгарію, Мещеру та межиріччя Волги й Дону (сучасні Воронежчину, Саратовщину, Тамбовщину).
Курултай 1235 року. Восени 1235 року Великий Хан Угедей скликав курултай для розгляду подальших дій завоювання, як написано у Рашид-ад-діна, «северных стран».
Саме на цьому курултаї було прийняте рішення надати родові старшого сина Чингісхана допомогу від молодших родів.
Ось витяг із праці Рашид-ад-діна «Збірник літописів»:
«Царевичи, которые были назначены на завоевание Кипчакской степи и тех краев, [были следующие]: из детей Тулуй-хана – старший сын, Менгу-хан, и брат его Бучек; из рода Угедей-каана – старший сын, Гуюк-хан, и брат его Кадан; из детей Чагатая-Бури и Байдар и брат каана Кулкан; сыновья Джучи: Бату, Орда, Шайбан и Тангут; из почтенных эмиров: Субэдай-бахадур и несколько других эмиров. Они все сообща двинулись весною бичин-ил, года обезьяны, который приходится на месяц джумад 633 г. х. [11 февраля – 11 марта г. н. э.]; лето они провели в пути, а осенью в пределах Булгара соединились с родом Джучи: Бату, Ордой, Шейбаном и Тангутом, которые также были назначены в те края» [13, т. 1, кн. 2, с. 37].
На цьому курултаї була остаточно вирішена доля так званих Рязанського і Володимирського Великих князівств, за іншою термінологією – Тмутаракані та Мещери, а за свідченням Джувейні та В. де Рубрука – країни Моксель.
Із наведеного джерела випливає ще декілька конкретних висновків:
По-перше, кожен із названих Чингісидів очолював свою особисту тьму, яка була набрана із людей його улусу. Тобто на завоювання Волзької Булгарії вирушила військова потуга не менше 110 тисяч вершників.
По-друге, чітко зазначено, що до весни 1236 року хани Джучі-улусу: Орда, Батий, Шайбан і Тангут уже володіли наділами (улусами).
Визначимось із улусом шостого брата хана Батия.
Хан Тангут належав до тих синів Джучі-хана, який після курултаю 1229 року вирушив із Батиєм на нові землі. І, як бачимо, до весни 1236 року хан Тангут уже володів власним улусом. Звернімо увагу, в поході з Батиєм брали участь його брати:
Орда – старший брат,
Берке – третій брат,
Беркечар – четвертий брат,
Шайбан – п’ятий брат,
Тангут – шостий брат,
Бувал – сьомий брат,
Чилаукун – восьмий брат.
Інші брати за віком на той час ще не могли брати участі у військовому поході.
Хоча достовірні джерела засвідчили присутність хана Берке серед учасників походу, але Рашид-ад-дін його не згадує. І це не випадково. Хани, які не мали своєї тьми, не названі серед завойовників. Берке отримав свій улус тільки наприкінці 1238 року, після завоювання західних прикаспійських земель.
Земельні володіння кожного хана роду Джучі були визначені заздалегідь на курултаях 1229 та 1235 років.
Отже, як були поділені землі Золотої Орди:
1. Тангут – шостий син Джучі.
Можна було розповісти про улуси ханів Золотої Орди послідовно, за віком ханів. Однак матеріал поданий так, щоб читачі мали змогу дізнатися, як землі Золотої Орди були розділені між братами хана Батия у ході завоювання. І це стосувалось усіх земель, у тому числі землі майбутньої Московії. Московія як держава виокремилась із Золотої Орди.
Та повернімося до визначення улусу хана Тангута. Як бачимо, той улус лежав на Сході Золотої Орди, за річкою Урал. Бо землі від річки Ками до Каспійського моря, що лежали між Волгою і Уралом, належали особисто ханові Батию. Це засвідчили всі історики минулого: Плано Карпіні, В. де Рубрук, Джувейні, Рашид-ад-дін та інші. Не наводитимемо цитат на підтвердження цієї істини.
Із тих же історичних джерел відомо, що басейн річки Сирдар’ї належав до земельних володінь Золотої Орди. Саме за ці землі в подальшому точилась запекла боротьба між нащадками роду Джучі та Чагатая. А поки що «Владения второго сына Чингиз-хана Чагатая простирались… до Амударьи…» [45, т. 2, с. 47].
Саме землі Кзилординської та Шимкентської областей сучасного Казахстану належали з 1233 року шостому братові хана Батия – Тангуту. І цьому є конкретний доказ у Рашид-ад-діна.
Коли влітку 1239 року помер володар Хорасану Чин-Тимур, то в тій землі розпочалися чвари і боротьба за владу. У суперечки втрутився Великий Хан Угедей, який затвердив улус за старшим сином Чин-Тимура – Онгу-Тимуром і «было приказано, чтобы Куркуз ведал всеми областями за Аму-Дарьей, которые покорены войском Джурмагуна. Он (Онгу-Тимур) послал в Хорасан вперед вестника [с извещением] об этом, а сам поехал к Тангуту, брату Бату, а оттуда через Хорезм направился в Хорасан и в [месяце] джумад II 637 г. х. [29 декабря 1239—28 января 1240 г. н. э.] прибыл к себе домой» [13, т. 1, кн. 2, с. 47].
А ось які землі в XIII столітті належали до Хорасану:
«Хорасан… в 3 – сер. 18 вв. ист(орическая) область на Среднем) Востоке, включавшая сев(еро)-вост(очную) часть совр(еменного) Ирана, Мервский оазис, оазисы Ю(га) совр(еменной) Туркменской ССР, сев(ерные) и сев(еро)-зап(адные) части совр(еменного) Афганистана» [2, т. 28, с. 357].
Дістатися зі ставки Великого Хана до своїх земель Онгу-Тимур міг тільки через улус хана Тангута. Бо інших доріг на ті часи не існувало: зі сходу улус Тангута підпирали скелясті гори, а на півночі та заході його землі сусідили з улусами Батия і Шайбана.
Уже згадувалось, що таке явище, як курултай, належить цілком до звичаєвих ритуалів кочових тюркських народів. Тільки на курултаї можна обрати хана. Бо для проголошення людини Великим Ханом треба обов’язково підняти його на білій повстині над головами людей. Цей ритуал є обов’язковим. Він і сьогодні зберігається у казахів.
Ось що пише казахський історик:
«…Согласно обычаям кочевых тюркских народов, хан (глава государства) обязательно должен быть поднят на белой кошме представителями родов, которыми он должен после избрания его ханом править. Это является коронацией главы государства у кочевых народов, главным образом, у казахов. Если бы Чингисхан этого не сделал, он не был бы официальным главой государства и неминуемо потерял бы власть» [29, с. 65].
В історії відомі саме такі, казахські, курултаї обрання Великого Хана:
Теміршина (1206 рік),
Угедея (1229 рік),
Гуюка (1246 рік),
Менгу (1251 рік) і далі…
Звернімо увагу на той факт, що брати хана Батия посіли свої улуси відразу ж по захопленні тих земель. Землі, які стали улусами ханів Шайбана і Тангута, були завойовані у процесі руху Батия на Захід у 1230—1235 роках.
Це стосувалось і земель країни Моксель: Тмутаракані і Мещери, на яких були створені Мещерський і Мохшинський (Темниковський) улуси.
Після захоплення їх посіли брати хана Бату.
