Текст книги "Москва Ординська"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

І далі:

«Как большинство золотоордынских городов, Мохши имел пригород, который был расположен на месте современного поселка Большая Кавендра, где до сих пор находят джучидские монеты, оружие и другие вещи XIV столетия. Другими словами, 600 лет назад мохшинская городская черта включала в себя площадь в два раза большую, чем площадь современного Наровчата» [17, с. 20].

«Город был застроен деревянными и каменными домами, расположенными в строго определенном порядке… А. А. Кротков обнаружил в Наровчате (Мохши.—В.Б.) остатки свыше 20 кирпичных построек, причем кирпичи не были похожи на современные…

Горожане знали водопровод. Вода шла по глиняным, вставленным одна в другую трубам внутренним диаметром 6—10 см…

Интересно отметить, что уже в XIV в. использовалось отопление общественных зданий горячим дымом. Под полом от большой печи (построенной вне здания.—В.Б.) в несколько рядов шли дымоходы, обогревавшие помещение…» [17, с. 20, 22—23].

Щоб побачити, яку культуру принесла Золота Орда в XIII– XIV століттях на терени майбутньої Московської держави, ми дещо відволіклися від теми. Надзвичайно соромно за московських істориків, які розповідають байки про «диких татаро-монголів». Тому Російська академія наук досі не провела та не оприлюднила повного і комплексного дослідження археологічного поля колишньої столиці Золотої Орди – Мохші.

Запустивши сотні «доважків брехні» до своєї так званої історичної науки, московська провладна еліта і зараз страшенно боїться правди про своє ординське минуле.

Саме те минуле таїть відповідь на сучасну поведінку московської влади. А не зробивши висновків з минулого, неможливо приймати виважені рішення сьогодні.

Повернімось до часів хана Тохти. На бік хана Тохти в улусі Чилаукуна у 1289 році стали удільні хани, так званий князь Андрій та його молодший брат Беклемиш, він же Михайло Тверський. Свідченням цього стали подальші події в Золотій Орді.

Цікаво зазначити, що син хана Берке – Петро Ординський, теж відмовився надати підтримку молодому Тохті. Свідченням цього став погром роду Тохти у Ростові, який належав Петру.

Молодий Тохта зі своїми ілями (родами) та великою кількістю худоби пройшов через усі землі хана Біликчі (улус Беркечара), подолавши такі великі ріки, як Ока, Клязьма, Мокша. На це перекочування від Тамбова та Пензи до Городця (на Волзі.—В.Б.) та Ростова знадобилось багато місяців.

Та, як виявилось, старійшина роду Чингісидів, так званий Великий Володимирський Князь Дмитрій, не підтримав Тохту і зі своїми удільними родичами вигнав князя-оглана та його людей зі своєї землі. А син хана Берке – Петро, повівся ще більш зухвало: відібрав у людей Тохти, що дісталися Ростовської землі, всю їхню худобу. Бо, зрозуміло, що в кочівників іншого добра не було.

Саме про ці події свідчить цитата із твору М. М. Карамзіна.

Згодом молодий Тохта звернувся по допомогу до хана Ногая, господаря південно-західного улусу Золотої Орди, і таки отримав її.

«Когда мать Тала-Буки (Талабуги.—В.Б.) услышала об умеренности и бескорыстии Нокая и о том, что он харкает кровью, она обязала сыновей (посетить Ногая.—В.Б.)… Царевичи по совету (своих) матерей неосмотрительно и неблагоразумно прибыли к Нокаю, чтобы навестить его… Известив Токтая (об их прибытии), он усыпил бдительность царевичей, пока неожиданно не подоспел Токтай с несколькими тысячами и захватил тех царевичей и немедленно их умертвил. Нокай сейчас же повернул обратно и, переправившись через реку Итиль (Волгу.—В.Б.), направился к своему постоянному юрту» [13, с. 83—84].

Арабські історики давніх часів навіть розповіли, кого стратив Тохта і як те чинилось:

«Отдавая на расправу царевичу Токтаю хана Туля-Буга, Ногай сказал: “Вот этот завладел царством отца твоего и твоим царством, а вот эти сыновья отца твоего согласились с ним схватить и убить тебя. Я отдаю их в твои руки; умертви их, как хочешь”. Им покрыли головы и переломили спины. Это были Туля-Буга (Талабуга.—В.Б.), Алгуй, Тагруджа (Тугрылча.—В.Б.), Малаган (Мулакай.—В.Б.), Кадан, Куту-гак (Кудукан.—В.Б.), сыновья Менгу-Тимура» [14, с. 57].

Так були знищені всі князі-оглани – сини ханів Тарбу і Менгу-Тимура. Із роду двох старших синів Бату-хана (Сартака і Тукана) старшим залишився князь-оглан Тохта. Його й обрали главою Джучі-улусу і Золотої Орди на курултаї 1291 року.

Однак ще до курултаю 1291 року Тохта винищив своїх кривдників. До них потрапив і син Берке-хана – Петро Ординський, володар Московського уділу, якого знищили у 1290 році. У 1290 році, ще не будучи обраний ханом Золотої Орди і не маючи достатньо сили, Тохта не став чіпати старійшину роду Чингісидів – главу улусу Чилаукуна, так званого Дмитрія. У 1288—1289 роках Дмитрій чітко дотримувався Яси Чингісхана. А вона визначала, що кожен повинен жити там, де наказав хан Золотої Орди. На той час ханом Орди був Талабута, і саме він мав право визначати улус для князя-оглана Тохти.

Тож, виганяючи із свого улусу людей Тохти, Дмитрій діяв згідно із законами держави. А от Петро Ординський, дозволивши пограбувати людей Тохти у Ростові, мав понести за подібне насильство кару, тому і був знищений. Звичайно, за Великою Ясою, без пролиття крові.

Хан Дмитрій (син Чилаукуна) був знищений після доносів брата Андрія, коли у 1293 році його звинуватили у змові проти хана Тохти. У тому ж році, вже маючи право, хан Тохта вчинив жорстокий погром володінь Дмитрія та Петра Ординського. Він не забув свого приниження в 1888—1289 роках від Дмитра та Петра. Усі події, що відбувались на землях Московії були повністю взаємопов’язані із золотоординськими. В одній державі інакше бути не могло.

Та не треба думати, що північні улуси держави винищувала й палила чужа армія. Це все вигадки московської так званої історичної науки. Кожен десяток, кожна сотня, тисяча несли покарання за певний злочин чи провину. А оскільки відповідальність була не тільки особиста, а й колективна, то й покарання було і особисте, і колективне за законами Золотої Орди.

Посівши трон Золотої Орди, хан Тохта у 1294 році видав ярлик на володіння улусом (Мещерським, або, за московською термінологією, Великим Володимирським князівством) другому синові Чилаукуна, так званому Андрію, а по його смерті у 1304 році – молодшому синові Чилаукуна – Беклемишу Тверському, якому на той час виповнилося 33 роки. За всі роки правління Тохти, а це майже 22роки, між ним та Михайлом Тверським постійно стояла дилема Московського улусу. Не міг змиритись нащадок Чилаукуна із втратою своєї землі.

Після страти Петра Ординського хан Тохта не повернув Московський уділ нащадкам роду Берке-хана. Він призначив правити уділом баскака. Певно, згодом збирався визначитись із господарем улусу. Про те, що сталося саме так, свідчить відсутність на стінах Архангельського собору Московського Кремля портретів князів – володарів улусу в період з 1290 до 1317 року, від смерті Петра Ординського до призначення на уділ так званого Івана Калити (Кулхана).

Усе інше, що стосується московських князів того часу – Данила Олександровича та Юрія Даниловича, є звичайною фальшивкою російської історіографії, створеної для звеличування Московської держави, і тільки.

За описом М. М. Карамзіна, на період 1294-1304 років припадає багато князівських чвар стосовно їхніх земельних володінь. І немовби в цей період вивищується саме Московський князь. Він навіть воює з Рязанським та бере його в полон, «убив в сражении и многих татар: смелость удивительная и не имевшая никаких следствий» [18, т. IV, с. 234].

Збрехавши в одному місці про Московського князя, так званого Данила, московська історіографія нарощує в цьому напрямі свої потуги. Ніби у Золотій Орді не було на той час жорстокого і самолюбивого хана Тохти, який карав кожного, хто виступав проти його волі. Він послідовно знищив усіх старійшин роду Чингісхана, тобто своїх дядьків:

у 1290 році – Петра Ординського; у 1293 році – Дмитрія, сина Чилаукуна; у 1300 році – самого Ногая.

Та, за московськими вигадками, ніяк не міг упоратись із їхніми князями, так званими Данилом Олександровичем і Юрієм Даниловичем.

Ці московські побрехеньки зайвий раз засвідчують присутність на Московському престолі саме баскака – особистого представника хана.

Московська історіографія прямо-таки люто ненавидить так званого Великого Володимирського князя Андрія, тобто другого сина хана Чилаукуна. Як розібратись, то є за що. Це той хан (князь), з подачі якого знищили першого московського володаря, по суті, першого Чингісида, християнина Петра Ординського. Саме завдяки цьому з 1290 до 1320 року Москва взагалі немала свого хана, себто князя.

М. М. Карамзін жорстоко засуджував князя Андрія: «Великий князь Андрей скончал жизнь свою Схимником в 1304 году, заслужив ненависть современников и презрение потомства. Никто из Князей… не сделал столько зла отечеству, как сей недостойный сын Невского, погребенный в Волжском Городце, далеко от священного праха родительского» [18, т. IV, с. 247].

Так критично ставився російський історик до людини, яка завдала значного удару по «московській величі». Навіть не відкривши справжнього секрету Андрія, московити повністю засудили князя, який абсолютно нічим не гірший за інших. Спрацювала так звана московська подвійна мірка, коли своїх і чужих за одні й ті самі вчинки судять по-різному.

* * *

Треба звернути увагу ще на два чинники, які мали місце на рубежі XIII і XIV століть.

По-перше. Раніше вже згадувалось, що хан Тохта у 1300 році знищив володаря південно-західного улусу Золотої Орди – Ногая. Ось як про те розповів професор М. Г. Сафаргалієв:

«Ногай же, не находя поддержки со стороны широких слоев феодальной аристократии, вынужден был обратиться за помощью к общему врагу Джичиева дома – Хулагу, “заявляя о желании сделаться подданным Хулагида-Газана”. Тем самым он оттолкнул от себя даже тех… кто поддерживал его. Ряд видных золотоордынских эмиров (князей): Маджи, Сужан, Сангуй, Утра– джи, Акбуга и Тайга, с 30-тысячним отрядом покинули Ногая и перешли на сторону Токтая… Токтай, собрав 60-тысячное войско и перейдя реку Узу (Днепр) и Тарку (Днестр), на Куканлыке разбил своего сильного противника. Ногай… к этому времени уже дряхлый старик, был убит русским воином из войска Токтая» [14, с. 60-61].

Однак не лише смерть хана Ногая призвела до кардинальних змін на теренах від Дніпра до Дунаю, хоч після один за одним були винищені усі його сини.

«Младший сын Ногая, Тургай, пытался было вернуть улус своего отца, двинулся в поход, чтобы потребовать от Токтая (Тохты.—В.Б.) возмездия за (убийство) отца и брата своего, но войсками Токтая был разбит. Внук Ногая с тремя тысячами всадников удалился из пределов Дешт-и-Кипчака. Улусные люди Ногая признали над собой власть хана Токтая, и бывшие владения потомков Мувала слились с владениями потомков Батыя» [14, с. 61].

Це надзвичайно важливе свідчення, яке російська (й українська) історія принципово не помітила. Вона не надавала їм належної уваги та не дослідила ті зміни, які відбулися на теренах Півдня сучасної України впродовж наступних 50—60 років.

Більшість люду Ногаєвого улусу становив рід мангитів. Цей рід та ближні до нього в наступні роки майже повністю перекочували із Причорномор’я до своїх співродичів за Волгу.

Уже в 1333 році, під час поїздки однієї з дружин хана Узбека до свого батька – імператора Константинополя, від Дону до Дунаю, відсутнє кочове населення. Про нього навіть згадки немає.

Звичайно, у часи ханів Бувала, Тутара та Ногая улус Золотої Орди, який межував із землями Київської Русі, мав якийсь вплив на сусідню державу. Мається на увазі Галицько-Волинська Русь. Особливо на її межові Подільські землі, або, як вони називались у XIII столітті, Пониззя.

Із приєднанням улусу хана Ногая до Батийового цей зв’язок майже припинився. Хани Батийового улусу, володіючи надзвичайно великою територією від річки Уралу до річки Дніпра, практично не використовували землі Півдня сучасної України, окрім Кримських, що і спонукало до їхнього звільнення впродовж 1320—1360 років.

Треба визнати, що Золота Орда сприйняла приєднання Волині, Київщини та Чернігівщини у 1319—1320 роках до нової Литовсько-Руської держави більш-менш спокійно. Так само спокійно пройшло приєднання Поділля у 1350—1360 роках до Литовсько-Руської держави. Хоча відбулися й військові сутички, і не одна. Це питання потребує великого незалежного дослідження.

Ми ведемо розмову про всі ці події для того, щоби зрозуміти, які принципові відмінності характеризували становище Мещерських і Тмутараканських та Київських земель на зламі XIII і XIV століть.

По-друге. Є достовірні джерела, в яких зафіксовано наявність на рубежі ХІІІ-ХР/ століть окремої Київсько-Галицької митрополії. У Львові на початку XIX століття зберігалося дві грамоти володаря Галицько-Волинської держави, князя Лева, які той, помираючи у 1301 році, вручив львівському храму Святого Миколи та Галицькому храму Успіння Богоматері, в яких згадуються київсько-галицькі митрополити.

Невідомо, де сьогодні зберігаються та чи й збереглися ці феноменальні грамоти-святині, але про них говорить навіть М. М. Карамзін у своїй «Истории государства Российского».

Щоправда, заперечуючи їхню достовірність, тому що, мовляв, «Слог обеих есть новое неискусное смешение языка Русского с Польским» [18, т. IV, с. 248].

Російська імперія, починаючи з Петра І, не визнавала існування окремої української мови – мови київських русів. Російський націонал-шовінізм зараховував українську мову або до «российского наречия», або до «непорченого польского языка», тобто до чогось незрозумілого.

Хоча українську мову як слов’янську розуміють серби, хорвати, болгари, чехи, поляки, словаки тощо. Проте вони зовсім не розуміють «русского языка».

Звісно, російські ура-патріоти і сьогодні таким же чином налаштовані до української мови. Тому наведемо їм свідчення із архіву Константинопольського Патріархату, в якому зазначено, що Москва і Київ ніколи не належали до єдиної митрополії.

Ось витяг із листа польського короля Казимира до Константинопольського Патріарха, який був написаний близько 1355 року та знайдений професором Петербурзького університету В. І. Григоровичем у 1844—1847 роках в архівах Патріарха.

«К Первопрестольному Всесвященнейшему Патриарху Константинополя, Вселенскаго Собора поклон и многое челобитье от сына твоего Краля Казимира земли Ляхии и… Руси, и от Князей Руси, кои в Христианскую Веру веруют, и от Бояр Руси многое челобитье. Ищем у тебя, нашего Архиерея. Вся земля гибнет без закона, ибо закон исчезает. От века веков Галич славился во всех странах Митрополиею и был престолом Митрополитов от века веков. Первый Митрополит нашего благочестия был Нифон, второй Митрополит Петр, третий Митрополит Гавриил, четвертый Митрополит Феодор. Все они были на престоле Галича. Князья Руси были мои сродники и сии князья оставили Русь… и земля осиротела. И после того я, Крал Ляхии, приобрел землю Руси. И ныне, Святой Патриарх Вселенских Соборов, ищем от тебя нашего Архиерея, да смилуешься и дашь свое благословение… а не будет милости Божьей и благословения вашего сему человеку, не сетуйте на нас после, если придет жалостная нужда крестить Русов в веру Латинов, так как нет Митрополита в Руси, а земля не может быть без закона» [136, с. 148].

До середини XIV століття (після падіння Києва у 1240 році) Галицько-Волинське князівство мало чотири незалежних від Золотої Орди митрополити, що свідчить про незалежність і самого князівства.

До речі, й Золота Орда до середини XIV століття на своєму митрополичому престолі знає чотирьох, але зовсім інших митрополитів.

2

Улус хана Чилаукуна

Період становлення улусу восьмого сина хана Джучі треба опрацювати надзвичайно ретельно. І не тому, що якісь події того часу викликають сумніви. Саме улус «Бахмета Усейнова сына» став у подальшому тим підґрунтям, на якому була побудована московська держава; саме із нього в 1272 році хан Золотої Орди Менгу-Тимур виокремив удільну частку для нащадка роду хана Берке, так званого Петра Ординського.

Улус хана Чилаукуна з’явився у складі імперії Чингісидів у першій половині 1238 року. До нього належала вся так звана Ростовсько-Суздальська земля, або, як її називає російська історіографія, Велике Володимирське князівство. Кримські хани іменували ті землі Мещерою або Мещерською землею, вважаючи її частиною всю низину між ріками Окою та Волгою: від Калуги, Рязані та Мурома до Кінешми, Костроми, Рибінська і Валдаю, «куди дійшли ноги татарських коней» хана Батия у 1238 році. Саме у північно-західному напрямку, в сторону Новгорода «Бахмет Усейнов сын» був зобов’язаний прирощувати свої володіння.

Разом із ханом Чилаукуном до його улусу, на терени так званого Володимирського князівства, впродовж 1238—1239 років переселились чотири роди (ілі) тюркських племен: ширини, аргини, барини, татари.

Сьогодні важко визначити чисельний склад кожного із цих родів, які стали основними в улусі хана Чилаукуна. А оскільки в районі сучасної Твері є річка Тьма, то, згідно з дослідженнями російських істориків, маємо всі підстави вважати, що було не менше 10 тисяч військових людей, загалом 50—60 тисяч населення.

Столицею нового улусу стало місто Володимир. Хоча хан Чилаукун, не будучи християнином, постійно Володимира не тримався. У місті були державні установи, такі як: данщики, казна, митники, церковні установи, канцелярія, рада старійшин улусних родів, сокольничі, падусники тощо.

Упродовж 120 років, до 1358 року, титул Великого Володимирського Князя носили (якщо вважати, що у Золотій Орді послуговувалися вигаданими московськими титулами, а такого не було) винятково представники роду Чилаукуна, бо та земля була їхнім родовим улусом – Мещерою. А позбавити ханський рід земельних володінь можна було тільки за зраду Великому Хану Золотої Орди. Хан Золотої Орди міг замінити улусного хана, але не мав права чіпати родового власника. Хоча його улус міг підпорядкувати собі.

Наведемо перелік володарів улусу хана Чилаукуна (за російськими джерелами):

1. Хан Чилаукун (1238-1271);

2. Син Чилаукуна (у російській історіографії – Дмитрій Ярославович) – (1272—1293);

3. Другий син Чилаукуна (у російській історії – Андрій Ярославович) – (1294—1304);

4. Молодший син Чилаукуна – Михайло Тверський, він же Беклемиш (1304-1319);

5. Онук Чилаукуна – Олександр Михайлович (1320—1358).

Усе! Після 1328 року титул «Великий Володимирський Князь» навіть у російській історичній науці зник, бо перестало існувати Велике Володимирське князівство. Більша частина його земель відійшла до Великого Тверського князівства (знамениті Мещерські князі), а менша – стала власністю Великого Московського улусу, який з’явився в 1328 році, у часи так званого Івана Калити (Кулхана). Із 1272 до 1328 року він був лише наділом.

Московські вигадки про Великого Володимирського Князя після смерті Чингісида Олександра (Уковича) потрібні московитам тільки для возвеличення московського ханського роду. Не існувало такого ханського улусу, а отже, і титулу.

Ще раніше улуси в Золотій Орді, як стверджували М. Г. Сафаргалієв, JI. М. Гумільов та інші, носили назви за іменем хана-володаря.

Утім, для кращого сприйняття матеріалу і надалі вживатимемо імена улусів паралельно, як-от: Тверський улус, або улус (князівство) князя Михайла Тверського, і так далі. Поєднаємо московську термінологію (вигадану) із золотоординською (справжньою).

Перейдемо до короткого опису деяких сторінок життя і діяльності вищезгаданих Чингісидів.

1. Хан Чилаукун, він же «Бахмет Усейнов сын».

Як визнав професор М. Г. Сафаргалієв, а він великий фахівець із цього питання, єдиним джерелом вивчення роду Чингісидів «Бахмета Усейнова сына» є «Бархатная книга», видана М. І. Новіковим у 1787 році. Усе інше – приховано. Це ж яку титанічну працю мала проробити московська влада зі своїми лакеями, щоби вони «не угледіли» на своїх землях і у своїй історії «владетельного княжеского рода», який налічував декілька сот спадкоємців? Світова історія подібного не знає! Та оскільки ми вже це питання, допомагаючи московській історіографії, дослідили і знаємо, що московити замість хана Чилаукуна подали декілька дійових осіб:

Ярослав Всеволодович,

Олександр Невський,

Ярослав Ярославович,

то спробуємо і в цьому питанні викристалізувати правду.

Звернемось до праці Т. Манухіної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», виданої 1954 року в Парижі. Ця праця, порівняно з московськими виданнями, відвертіша, що стосується людського побуту.

Хан Чилаукун за своєю поведінкою до кінця життя залишався язичником. Коли описується діяльність так званого Ярослава Ярославовича, то раптом виявляється, що у нього були сини від кількох жінок. В одного із своїх синів, у віці далеко за сорок років, він відбив наречену та знову одружився. Це сталося у 1264 році.

«В тот же день он с нею обвенчался, а бедный Григорий (син.—В.Б.) тосковал, плакал, возненавидел свет и ушел на Тверцу… В 15 верстах от Твери он построил хижину и часовню и стал подвизаться в посте и молитве. Здесь ему явилась Богородица и указала место, где должна быть воздвигнута церковь и основан монастырь; обители Богородица предрекла славу, а Григорию раннюю смерть…» [65, с. 57].

Декілька слів щодо дружини хана Чилаукуна і матері Михайла Тверського (Беклемиша):

«Он женился на Ксении, добродетельной и прекрасной невесте своего… (сына.—В.Б.). В повести («Повесть об основании Тверского Отроча-монастыря».—В.Б.) Ксения – не дочь новгородского боярина, а дочь пономаря в селе Едимонове…

Предание, наперекор историческим данным, навсегда связало Едимоново – не Новгород – с княгиней Ксенией, указывая это село, как ее месторождение, а едимоновские жители почитали ее, как молитвенницу за родину» [65, с. 57].

Ще один доказ фальшування російської історії: князеві задля возвеличення і прив’язання Новгорода до династії вигаданого Олександра Невського приписали дружину із Новгорода, в той час як люди вказали на звичайне село.

Те, що ні син, ні церква заперечити йому не змогли, свідчить про його ханське (із ширинського роду) походження. Людина, вихована на церковних канонах і яка отримала освіту від єпископа, вчинити так ніколи б собі не дозволила.

Тому для оправдання «князя-християнина» вже церковні владики вдалися до фальшування, пояснюючи його вчинки «Божим видінням у сні». А в цьому випадку, мовляв, церква – безсила. Не станемо далі розвивати тему московської брехні про так званого «брата князя Олександра – Ярослава Ярославовича».

Зазначимо тільки, що саме у хана Чилаукуна та у його молодої дружини Ксені народився син Беклемиш (у хрещенні – Михайло).

«Михаил родился в 40-ой день по кончине… (отца.—В.Б.). Как все дети, которые не помнят отца, он вырос под одним руководством матери, оказавшем на него глубокое влияние…

От отца Михаил унаследовал твердую волю, предприимчивость, нрав гордый, независимый и прямой, с уклоном к тому своеволию, которое идет напролом, не учитывая и не предвидя препятствий – словом, унаследовал ту типичную тверскую “стать”, которая так мало подходила к эпохе, требовавшей от государственного деятеля изворотливости, ухищрений, бдительной предусмотрительности» [65, с. 59].

Навіть шановна професор Т. Манухіна змушена визнати невідповідність характеру князя Михайла та його статусу васала, що зайвий раз доводить ширинське походження Михайла Тверського.

Звичайно, маючи ханське походження, Чилаукун не міг бути знищений фізично в Орді. Ось чому і помер у дорозі, повертаючись від Менгу-Тимура наприкінці 1271 року.

Про мотивацію вчинків Менгу-Тимура зазначалось раніше. Однак основною причиною отруєння хана Чилаукуна став його спротив рішенню Менгу-Тимура виділити із його володінь землі для Петра Ординського – сина Берке-хана. Тому рішення про заснування Москви прийнято не в 1271 році, а після його смерті – в 1272 році.

Назад к карточке книги "Москва Ординська"