Текст книги "Москва Ординська"

5

Згадаємо деякі факти, з якими нам у подальшому доведеться працювати.

Перший. Як відомо із офіційних російських джерел (ВРЕ), хан Батий усі завойовані землі розділив між своїми братами, сім із яких осіли на землях сучасної Московії. Цей незаперечний факт іноді відкрито подавали російські історики. Хоча, звичайно, досліджувати це категорично заборонялось. Тому досліджень на подібну тему не було виявлено.

Ось що сказав стосовно завойованих ханом Батиєм земель російський дореволюційний історик М. І. Смірнов: «Опустошив русскую (Московську.—В.Б.) землю, татарския полчища, предводительствуемыя Батыем, не ушли обратно в Азию… На этот раз они остались…» [43, с. 9].

Другий. Усі завойовані землі, у тому числі землі так званих Рязанського і Ростовсько-Суздальських князівств стали частиною Золотої Орди. Землі майбутнього ядра Московської держави відійшли до улусів (князівств):

четвертого брата Батия – Беркечара,

восьмого брата – Чилаукуна,

десятого брата – Мухаммеда.

Разом із братами Чингісидами на терени Тмутаракані і Мещери, як ті землі називались у XIII столітті, переселились десятки тюркомовних родів, серед них: татари, каракиреї, ширини, барини, аргини, дулати, мангити, жалаїри, кияти, кипчаки та інші.

Третій. Російська історіографія, аби приховати правду про справжніх володарів («государей») Московії, вдалася до грубої фальсифікації терміна «Мещерська земля». У давні часи (XII—XVI століття) цим терміном позначалася уся так звана «великая русская равнина» – від Рязані та Калуги до Твері та Нижнього Новгорода. Імовірно, північним кордонам слугувала річка Волга.

Фальшуючи поняття «Мещера», московська історія таким чином «вилучала» у «владетельных князей Мещерских» усі їхні історичні володіння та землі.

Поговоримо про «государя», що управляв так званою Ростовсько-Суздальською землею після її завоювання у 1238 році військом хана Батия. Тобто йдеться про Мещеру та «Мещерських князів» із ширинського роду.

Збагачуючи матеріал додатковими фактами, приводимо у відповідність російську історію: послідовність історичних подій, їх трактування тощо. Цілком зрозуміло, що історія одержала зовсім інший вигляд, коли ми дізнались, що управляти «Мещерською землею», а це, по суті, Ростовсько-Суздальська земля, залишився не Рюрикович Ярослав (Всеволодович), а брат хана Батия – Чилаукун (Укович). Тому кожному, хто хоче ознайомитись із достовірною історією Московії, варто спочатку прочитати книгу «Країна Моксель, або Московія», усі три томи один за одним, послідовно.

Московські історичні вигадки настільки міцно опанували нашою свідомістю та нашим розумом, що нам важко відмовитись від вбитих у наші голови стереотипів. Треба пройти шлях сприйняття істини від простого до складного.

Що є достовірне із того, що ми вже знаємо? Ось свідчення В. де Рубрука, який не мав причин спотворювати факти про Ростовсько-Суздальську землю в далекому 1253 році: «Про країну Сартаха та про її народи. Ця країна за Танащом (Доном.—В.Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, розташованої у районі селища Тернівка Воронезької області.—В.Б.) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, котрі не мають ніякого закону, чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хижах у лісах. їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх із собою до вступу в Германію, тому Моксель дуже прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар… Удосталь є в них свиней, меду і воску, дорогоцінного хутра й соколів. За ними (на схід.—В.Б.) живуть інші, іменовані Мердас, яких латини називають Мердиніс, і вони – Сарацини (мусульмани. – В. Б.) За ними (на схід.—В.Б.) Етилія (Волга.—В.Б.)» [11, с. 88].

Якщо згадати, що, згідно з російською історіографією, на північ від сучасного міста Воронеж, між Доном і Волгою інших «держав» на чолі з «государями», окрім Рязанського і Володимирського князівств, не існувало, стане очевидно, про якого «государя» йдеться. Саме вони, Володимирське і Рязанське князівства, у XIII столітті були країною Моксель.

У 1253 році при дворі хана Сартака, якому Батий 1250 року передав у володіння землі між Волгою і Доном, В. де Рубрук зустрів не одну сотню людей серед знаті й воїнів, які в 1237—1238 роках підкорювали країну Моксель. Вони чудово пам’ятали ті часи, а багато з них обіймали посади державних чільників в улусах ханів Беркечара (Бехана) і Чилакуна (Уковича), відійшовши згодом, за вказівкою Батия, до Сартака. От звідкіля у В. де Рубрука такі вичерпні дані.

Аби встановити істину про «государя країни Моксель», звернімось до ще одного свідка тих далеких часів, який на власні очі бачив події 1237—1238 років. Це угорський монах-домініканець Юліан, який упродовж 30-х років XIII століття двічі відвідував свою далеку батьківщину – Велику Угорщину (Башкирію). Саме через Ростовсько-Суздальську землю угорський монах здійснював свої подорожі. Російська історіографія ніколи серйозно не цікавилась його працями. Вона боялася цього свідчення. Монах

Юліан настільки достовірно описав стан «Суздальського князівства», що кращого з тих часів сподіватись годі. Він повідомляв, що перед тим як напасти на Київську Русь, хан Батий із братами завоював усі поволзькі держави й народи: «заволоділи Фасхією, Меровією, завоювали царство Булгар, яке налічувало сорок дуже укріплених замків… Напали на Ведін, де було два князя… Один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар, а другий із небагатьма людьми рушив до особливо надійних місць, щоби захиститись…» [23].

А далі ще одне уточнення, подія, яка відбулася раніше: «Коли вони проходили через землю Суздальську, їм на кордонах цього царства зустрілись якісь утікачі угорці-язичники, що тікали від татар та залюбки прийняли б віру католицьку, якби дісталися до християнської Угорщини. Почувши це, вищеназваний князь Суздальський обурився і… заборонив їм проповідувати римську віру… (та) вигнав вищезгаданих священиків із своєї землі… Ті, не бажаючи повертатись назад (до Угорщини.—В.Б.)… пішли до міста (Ростова), шукаючи шляху, щоби пройти до Великої Угорщини, чи мордуканів, чи до самих татарів… Вони після дня апостолів Петра і Павла прийшли до другого князя мордуканів, який того ж дня, коли вони прийшли, виступив зі всією ріднею та людьми, як ми говорили раніше, підкорився татарам…

Ми з товаришами, бачачи, що країна зайнята татарами (військом хана Батия.—В.Б.), територія захоплена і успіху наша справа не матиме, повернулись до Угорщини» [23].

Тепер можна зрозуміти, чому ці свідчення ніколи не досліджували російські академічні інститути, як це було зроблено в Угорщині істориком Л. Бендефі.

Маємо незаперечний доказ того, як «Суздальський князь» Юрій Всеволодович тікав від татарів, мабуть, до Новгорода, а можливо, у тайгову глухомань, де збирався відсидітись, але був схоплений і знищений на річці Сіть. Про це свідчать щоденникові записи статс-секретаря Катерини II О. В. Храповицького: «Показував я ріку Сіть у Ярославській губернії. Вона впадає в Мологу, а Молога у Волгу. На Сіті вбито (Великого «Суздальського Князя» Юрія, якого згадує монах Юліан, та ще з десяток інших князів.—В.Б.)… Думали (Катерина II.—В.Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар, але ріка Сіть свідчить, що… (князь.—В.Б.) тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання історії» [20, с. 245].

Отже, «один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар». То був князь Ярослав Всеволодович. «А другий з небагатьма людьми рушив до особливо надійних місць», де й був знищений з усіма своїми супровідниками. То був Юрій Всеволодович.

Монах Юліан вів розмову саме про «Суздальських князів», хоча народ називав «Мордуканами». І тут дивуватись не варто, бо всі племена ведін (весь), меровія (марі), мордукани (мордва), пойдовія («пермяки» колись називались «петрасами», як визначив професор М. Г. Сафаргалієв) були споріднені й говорили однією мовою. Тому Юліан зазначав належність «Суздальських князів» і до племені ведін, і до мордуканів.

Племена жили змішано в ті часи, а володіння Суздальського князівства поширювались на землі багатьох племен: меря, весь, мордва, мурома, мещера.

Князь, який «підкорився володарю татар», не міг бути рязанським, тому що рязанський князь був знищений, а його столиця Рязань зруйнована вщент. Татари за часів Золотої Орди так і не дозволили відновити стару Рязань. Та й монах Юліан, свідок тих далеких часів, досить чітко виокремив «суздальського князя».

Так свідки минулого – угорець Юліан та посол французького короля В. де Рубрук, спростували російський імперський міф про великий спротив ханові Батию в Рязанській і Ростовсько-Суздальській землях. Князі не чинили опору: вони завчасно тікали або здавались на милість хана Батия.

А тепер повернемось до нашого питання про володаря Ростовсько-Суздальської землі після її завоювання військом хана Батия. В. де Рубрук повідомив, що «государь» землі Моксель разом із своєю дружиною у складі війська хана Батия пішов до Європи, де й загинув. Отож, правити Ростовсько-Суздальською землею не міг.

Раніше зазначалось, що вся Мещера з 1238 року належала восьмому брату хана Батия – Чилаукуну, або, за російськими писемними джерелами, Бахмету (Уковичу). Хани-оглани, тобто царевичі з роду Чингісхана, завжди селились у своїх володіннях разом із частиною свого роду чи навіть кількох родів. Тож рід хана Бахмета треба пов’язувати з племенем ширинів. В «Бархатной книге» князів та дворян російських так подано цей ханський рід:

«В лето 6706 (1198) Князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш. И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андрееве городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей. У Князя Михайло сын Князь Федор. У Князя Федора сын Князь Юрьи» [24, ч. II, с. 239].

Звичайно, посилання на 1198 рік хибне, бо військо хана Батия «Мещеру воювало і засіло її» у 1238 році.

За російськими офіційними джерелами, саме у князя Юрія був син Олександр, який у 1382 році продав частину своїх земель (володінь) так званому Дмитрію Донському. Раніше наводились слова професора Саранського університету М. Г. Сафаргалієва про володіння Бахмета Мещерою та продаж якоїсь її частини Дмитрію так званому Донському.

З’ясуємо дещо стосовно князя ширинського «Бахмета Усейнова сына». Звернімо увагу на оцей додаток «Усейнов сын». Річ у тім, що він пояснює його походження, оскільки «Усейнов» походить від слова «Саїн». А слово «Саїн» додавалось до імені хана Батия.

Казахський історик К. Даніяров так пояснює його значення: «Батию-хану було присвоєно сучасниками друге ім’я – Саїн, тобто Благородний» [29, с. 121].

Як бачимо, хан Бахмет благородного походження, із роду Чингісидів. У ті часи в Золотій Орді «посісти землю» ніхто не мав права, крім них.

Інші історики перекладають слово «саїн» як «високородний».

Цікаво зазначити, що тільки після Бахмета Беклемиш прийняв християнську віру, тобто благородний хан залишався язичником і, звичайно, як і всі його брати: Батий, Берке, Беркечар, Бувал та інші, мав багато дружин (жінок) і наложниць. У хана Бахмета була не одна гілка спадкоємців, від кожної дружини залишився свій рід нащадків.

Московська православна церква не могла відкрито говорити про ці факти, бо виходило, що її національні поводирі з’явились лише у середині XIII століття від звичайних язичників. Зрозуміло, що хан Чилаукун (Бахмет) тримав свою ставку в столиці Мещерського улусу (князівства) – Володимирі. Зрозуміло й інше: якщо в улусі (князівстві) був володар – Чингісид-онук самого Чингісхана, то не може бути й мови про князів-Рюриковичів: їх усіх або знищили, або зробили звичайними другосортними найманцями.

За російською історіографією, першим князем Ростовсько-Суздальської (Мещерської) землі після навали війська хана Батия був так званий Ярослав Всеволодович. Хоча, за свідченням В. де Рубрука, той загинув у 1241 році «в Германії». Маємо отаку собі нісенітницю.

Ось що пише ВРЕ щодо Тверського князівства: «В начеле 40-х гг. 13 в. вел(икий) князь Владимирский Ярослав Всеволодович выделил Т(верское) к(няжество) из состава Переяславского (Зелесского) княжества своєму сыну Александру Невскому. В 1247 его получил др(угой) сын Ярослава – Ярослав Ярославович и с тех пор Т(верское) к(няжество) находилось в руках его потомков… В 60-е гг. 13 в. кн. Ярослав Ярославич, заняв Владимирский великокняжеский стол, стремился проводить широкую объединит(ельную) политику. Ее продолжил Михаил Ярославич (правил в 1285—1318), занявший в 1305 владимирский стол» [2, т. 25, с. 329].

Нахабно брехали московити. Загинувши «в Германии», Ярослав Всеволодович не міг призначити свого сина Олександра Тверським князем. Тим більше, що, за свідченням Плано Карпіні, Олександр сидів в аманатах (заручниках) у хана Батия. І дослідження «Країни Моксель, або Московія» це підтвердило.

А так званий Олександр Невський 1230—1232 року народження «на початку 40-х років» ще не доріс до княжого титулу. Не забуваймо, що «на початку 40-х років» вся «Володимирська земля» стала власністю роду Чингісидів («Бахмета Усейнова сына»), тож Ярослав Всеволодович не хазяйнував у ній. Московська історіографія штучно вигадала для себе так званих князів: Ярослава Ярославовича, Олександра Ярославовича, Михайла Ярославовича та їхніх нащадків, які нібито після завоювання Ростовсько-Суздальського князівства військом хана Батия правили «Великим Володимирським князівством». Такого після 1238 року бути не могло. Існував «Мещерський улус князя Уковича».

Що цікаво, московські так звані «общероссийские летописные своды» жодним словом не згадують ні про завоювання ханом Бахметом «Мещерської землі», ні про його князівство (улус), ні про його нащадків. Немовби їх не існувало на теренах «русской земли». Надзвичайно парадоксальна ситуація: на теренах «исконно русской земли» з’являються хани-оглани, нащадки Чингісхана (онуки), захоплюють собі цілі князівства, а московські так звані літописці про це мовчать чи взагалі не знають. Тільки наприкінці XVII століття московська династія Романових визнає: так, подібне було, але досліджувати це питання категорично забороняється. І продовжують «говорити» про Ярослава Всеволодовича, Ярослава Ярославича, Олександра Ярославича, Михайла Ярославича – «великих князів російських».

У1954 році в Парижі історик Т. Манухіна видала книгу «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», у якій начебто йдеться про дружину Великого Князя Михайла Ярославовича, хоча в дійсності мова тут про Михайла (Беклемиша). У книзі є досить-таки цікава розповідь про матір та батька князя Михайла.

«Он женился на Ксении, добродетельной и прекрасной невесте своего любимца-отрока… Ксения… – дочь пономаря в селе Едимонове. Неосведомленный о предстоящей на другой день свадьбе во время лова зверей на Волге, князь достиг села Едимонова и тут заночевал… На следующий день, когда все уже было готово для свадебного пира, внезапно явился князь… взглянул на Ксению… В тот же день он с нею обвенчался…

В исторической действительности брак… (князя.—В.Б.) с Ксенией… был недолгим, всего лет семь… В 1271 г… (князь.—В.Б.) отправился в Орду и на обратном пути скончался… Михаил родился в 40-ой день по кончине… (отца.—В.Б.) Во время малолетства Михаила, по смерти пасынка Святослава, Ксения от имени сына участвовала в управлении княжеством, хотя фактически правили бояре… Она скончалась в Схиме в 1312 г. и была погребена в соборе Спаса-Преображения – усыпальнице тверских князей. От отца Михаил унаследовал твердую волю, предприимчивость, нрав гордый, независимый и упрямый, с уклоном к тому своеволию, которое идет напролом, не учитывая и не предвидя препятствий…» [65, с. 57—59].

Князь, який уже у третьому поколінні роду був рабом Чингісидів і на колінах випрошував ярлик на свій уділ, не міг мати такого характеру. То міг бути тільки нащадок роду Чингісхана, рід якого покорив ті землі і володів ними. Як бачимо, перегинали палицю московити, не замислюючись, приписували шляхетну поведінку і характер вигаданому Ярославу Ярославовичу.

Цікаво також зазначити, що паризький історик Т. Манухіна заперечила родовід тверських князів, наведений у ВРЕ (том 25). Вона подає їх у такій послідовності:

Ярослав Ярославович,

Святослав Ярославович,

Михайло Ярославович.

Однак московська історіографія не знає не тільки Святослава – тверського князя, але навіть такого сина у Ярослава Ярославовича. Хоча таких дітей мав Бахмет. «Находились в соборе и гробницы его (Ярослава Ярославовича.—В.Б.) двух сыновей… из которых старший, Святослав, занимал тверской стол лет десять по смерти отца (с 1272 г. по 1282 или 1285, дата точно не установлена)» [65, с. 53].

Князь – батько Михайла Тверського, як бачимо, мав не одну жінку, а кілька. Хоча православна віра цього не дозволяє. Це зайвий раз свідчить, що батьком князя Михайла Тверського був знаменитий «Бахмет Усейнов сын» – батько «Беклемиша, в крещении – Михаила».

Та підемо далі шляхом нашого дослідження роду «Бахмета Усейнова сына». Російська історіографія приписує в дружини так званому Михайлу Ярославичу (Тверському) княжну Анну. Цієї думки дотримуються всі російські історики, навіть ті, які неодноразово спростовували офіційні московські вигадки:

«Благоверная княжна Анна Кашинская… летописи упоминают о ее браке с Михаилом Тверским под 1294 г…

Ничего не известно о ее матери: ни имени, ни происхождения… Отсутсвие других сведений о семье Анны смущать не должно» [65, с. 38].

І це нас «не смущает», але дає право заявити, що російська історіографія побудована на вигадках. Бо коли почнемо вивчати історію княгині Анни, то побачимо десятки томів літератури, яка детально розповідає про її батьків, життя, страждання, – що в дійсності є звичайною московською брехнею.