Текст книги "Москва Ординська"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

6

Розглянемо процес появи так званого Ростовсько-Суздальського князівства.

Згідно з дослідженнями Чернігівського архієпископа Філарета, першим історично достовірним єпископом, який поїхав до Ростовської землі (саме!!!) до мерян, був грек Леонтій родом із Константинополя. Мабуть, єпископ Леонтій, згодом проголошений святим православної церкви, був у підпорядкуванні Київської митрополії. Хоча не виключено, що його спрямував у далекі мерянські землі сам Всесвітній Патріарх. А Київській митрополії лише пропонували надати підтримку єпископові у справі збільшення «Божої пастви».

Ось витяг із книги Д. О. Корсакова «Меря й Ростовське князівство», виданої у Російській імперії 1872 року:

«За даними преосв. Філарета Чернігівського, просвітительська діяльність Леонтія в Ростовській землі належить до другої половини XI ст. Святий Леонтій застав у своїй віддаленій єпархії язичників, затятих і диких… Князя тоді там не було, і Леонтій повинен був боротися з язичництвом тільки моральними засобами. Проповідь його не лише не мала успіху, а й збудила повстання язичників. Вони обсипали Леонтія лайкою, били його й, нарешті, вигнали з Ростова… Оселившись неподалік міста, біля струмка Брутовщини, у невеликій келії, Леонтій побудував біля неї дерев’яну церкву й, бачачи затятість до язичництва тубільців, зважився впливати на юне покоління. Він зазивав до себе дітей, годував їх і пестив; діти ходили до нього охоче в келію, а він учив їх християнській вірі та хрестив… Знову обурилися язичники. Юрба їх з кийками і зброєю рушила… щоб убити або вигнати Леонтія… Християнству ще не час був восторжествувати тут над язичництвом, до якого була дуже прив’язана «заблудшая Чудь», як мовиться у Никоновському літописі. Леонтій помер мученицькою смертю. Преосвященний Філарет гадає, що вбивство св. Леонтія сталося 1073 року» [81, с. 87-88].

Лише в 1073 році, згідно з дослідженням архієпископа Чернігівського Філарета, вперше в Ростовській землі з’явився єпископ-грек Леонтій і спробував проповідувати християнство серед фінського етносу. У Ростовській землі 1073 року він не знайшов жодного християнина, який би його підтримав. Укотре серед безсумнівних фактів історії знаходимо незаперечні докази:

1. До 1073 року на території Мерянської землі не помічено присутності слов’ян. Усі язичники, що повстали проти Леонтія, належали до «заблудлої чуді». Фінський етнос Ростовсько-Суздальської землі християнську релігію до кінця XI століття не сприймав.

2. До 1073 року на території Ростовсько-Суздальської землі не було князя Рюриковича. Навіть більше того – на тій землі не було ніякої князівської адміністрації. Тому що по ста роках християнства в Києві серед Рюриковичів не існувало князів-нехристів.

3. Логіка подій 1073 року в Мерянській землі приводить до висновку: на період 1073 року так звана Ростовсько-Суздальська земля не належала і не могла належати єдиному Великому Київському князівству. Усі вигадки про приєднання країни Моксель (Ростовсько-Суздальської землі) до Київської держави з 882 до 1073 року суперечать елементарній людській логіці і є звичайними російськими вимислами, або, як казав М. М. Карамзін, «доважком брехні, яким так наповнена історія».

Про боротьбу мерян із першими представниками християнської проповіді писали й класики російської історії. Ось слова академіка В. О. Ключевського:

«Сліди цієї релігійної боротьби можна зустріти у двох давніх житіях древніх… святих, що належать до другої половини XI ст., єпископа Леонтія та архімандрита Авраамія (Ростовського.—В.Б.): із житія першого, ростовці затято протистояли християнству, прогнали двох перших єпископів Феодора та Іларіона й умертвили третього – Леонтія» [7, с. 43].

«Цікавий життєвий шлях нового героя – Авраамія Ростовського – пояснює процес започаткування прийняття християнства фінським етносом. Зокрема, мерянами. Пізніші “Житія російських святих” плутають Авраамія Ростовського з Авраамієм Чухломським, подвижником XVI ст.» [81, с. 92].

Однак плутати не слід. І меря, і мордва, і чухлома, кожне із цих фінських племен у свій час мало свого першого носія християнства – Авраамія.

Служіння Богу Авраамія Ростовського відбувалося, ймовірно, у 1080—1120 роках. Цілком вірогідно, що він був одним із тих діток-мерян, яких навчав грамоти й хрестив єпископ Леонтій. Тобто, якщо виходити з логіки подій, які відбувалися в Мерянській землі у другій половині XI століття, то Авраамій Ростовський народився орієнтовно в 1062-1065 роках.

Підтвердження тому слова Д. О. Корсакова: «Авраамій став засновником, призвідником Монастирської колонізації… Святий Авраамій був тубілець, місцевий житель Ростовської області. Він навчений… грамоти і з юних літ мав схильність до самоти, до споглядального життя. Залишивши рідний дім, він пішов до лісу і побудував собі біля озера Неро (!) окрему хатину… Леонтій заманював до себе дітей язичників ласкою та пригощаннями. Авраамій вчить їх грамоти… Авраамій засновує монастир… Тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах, піддаючись небезпеці з боку язичників, переслідуваний наклепами і заздрістю» [81, с. 93—94].

«Язичники не раз збиралися пограбувати і спалити монастир Авраамія, але він енергійно йшов своїм апостольським шляхом… Він ревно проповідував Християнство… Святий Авраамій, як і святий Леонтій, намагався насамперед впливати на язичницьких юнаків. Він учив дітей грамоти й хрестив їх. Багато хто з учнів Авраамія постригся у ченці в його монастир…» [81, с. 93].

Саме з мерянина Авраамія починає побутувати християнство серед племені меря. Сторонні єпископи лише кинули християнську іскру в мерянське середовище, а саму християнську релігію поширили серед фінського етносу не сторонні слов’яни, а саме мерянське населення. Довгою та завзятою працею. Вочевидь, до XII століття серед фінських племен відбувалося розшарування суспільства на бідних і багатих, на сильних і слабких. І, звичайно, християнська релігія насамперед підбирала слабких духом і бідних, які шукали у новій релігії захисту і порятунку.

Як розповідає збірник «Житія святих Ростовської землі», після вбивства єпископа Леонтія кілька років представників церкви не було. Другим владикою, який з’явився в середовищі мерян, був єпископ Ісайя, що також став святим Російської православної церкви.

«Він знайшов у Ростові людей «новохрещених» (єпископом Леонтієм.—В.Б.) і ретельно взявся за свій апостольський подвиг, “напуваючи нетвердих у вірі, як новонасаджений виноград, своїм ученням”, – мовить його житіє» [81, с. 92].

Найімовірніше, знаменитий мерянин Авраамій Ростовський став тим «новохрещеним», якого серед деяких інших «знайшов» новий єпископ і зробив своїм першим учнем. Саме від Ісайї Авраамій перейняв церковний досвід і релігійні обряди.

Разом вони заклали в лісі монастир, куди заманювали мерянських дітей. Після смерті Ісайї (очевидно, він теж був убитий) у 90-му році XI століття на чолі християнського життя Мерянської землі залишився архімандрит Авраамій. До речі, зверніть увагу: єпископ Ісайя не міг висвятити Авраамія в сан вище архімандрита. Тому не одержав Авраамій Ростовський єпископського сану.

А далі, як уже мовилося, довгих «тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах».

Ні російська історія, ні «Житія святих Ростовської землі» не знають більше єпископів, які б відвідали Ростовсько-Суздальську землю з 1090 до 1150 року. Жодного задовгих 60 років! Більше півстоліття! Лише за Юрія Довгорукого в країні Моксель з’явився єпископ.

Церква, втративши з двома першими єпископами людей, на довгі роки припинила свою місію із залучення фінських племен у християнство. Результати діяльності єпископів Леонтія та Ісайї не виправдали витрат церкви, ні матеріальних, ні моральних. Необхідно розуміти: кожного єпископа, який вирушав у Мерянську землю, супроводжувало кілька рядових священиків і обслуга. Усі вони, мабуть, розділили долю єпископів.

Якби Ростовсько-Суздальська земля наприкінці XI століття була частиною єдиної Київської держави з єдиною Київською митрополією, чи залишили б держава і митрополія частину своєї землі та частину свого народу на довгі 60 років без управління і релігійного піклування? Цілковитий абсурд! Позаяк Київська держава на той час була в зеніті сили і слави.

«Безпосереднього спадкоємця святого Ісайї у Ростові, окремого єпископа цієї землі після нього ми не бачимо… Юрій Довгорукий… У його час Християнство… утверджується в Ростовсько-Суздальській області. Сучасним йому єпископом цієї області є Нестор» [81, с. 94].

Таку справжню картину Мерянської землі, піддавши комплексному аналізу безсумнівні факти і події протягом XI століття, спостерігає незалежний експерт.

Зафіксуємо факти, які засвідчили відсутність у Мерянській землі князівської влади, починаючи зі знаменитого 988 року до не менш знаменитого 1137 року. Отже:

988 рік. Під ту пору, згідно із «загальноросійським літописним зводом», у Ростов і Муром нібито прямували князі Борис і Гліб. Як довів професор О. О. Шахматов, це твердження – звичайний вимисел російської історії, вставка – фальсифікація наступних часів. Давній київський літописець Нестор стверджував інше: Борис одержав престол від батька Володимира Великого у Володимирі-Волинському, а Гліб залишився при батькові як малолітній. Розповідь про Бориса і Гліба – вигадка російської історії у частині, яка стосується князювання в Мерянській і Муромській землях.

1024 рік. У Ростовській землі лютував голод. Князя у тій землі не було. Як свідчить Російський Енциклопедичний Словник (1891, т. ІV-А, с. 898), саме Булгарська держава рятувала мерян від голоду. Подібні свідчення є також і в татарських (булгарських) джерелах.

1071 рік. У Ростовсько-Суздальській землі з невеликою дружиною перебував новгородець Ян Вишатич. Нібито збирав данину для Новгорода. Князівської влади в землі не існувало. Християнської релігії серед фінських племен не помічено. Священика, який був серед дружинників, меряни-язичники вбили. Населення ставилося до прибульців вороже.

1073 рік. Згідно зі збірником «Житія святих Ростовської області», меряни («заблукана чудь») убили єпископа Леонтія. Ні князя, ні князівської влади в Ростовсько-Суздальській землі не було. Християнську релігію місцеве населення не сприймало.

1096 рік. Московські історики стверджують, ніби того року «у своїй вотчині» побував і «покняжив» Юрій Довгорукий. Ще одна вигадка російської історії: Юрію Довгорукому в 1096 році могло бути максимум п’ять років. Можливо, що він на той час ще й не народився. Інших князів у 1096 році у межиріччі Оки та Волги (Мерянська земля) не було, як і князівської влади.

1107 рік. «У 1107 році у Ростовській області не було князя…» «Під 1107 (6615) роком у Ростовському літопису… читаємо: “приидоша Болгары… на Суждаль и обступиша град, и много зла сотвориша, воююще села и погосты… Сущии же люди в городе не могуще противу их стояти, не сущу князю у них…”» [81, с. 72].

Настало XII століття, а князів у Ростовсько-Суздальської землі «не сущу».

1090—1120 роки. Протягом цих тридцяти років у Ростовсько-Суздальській землі не було єпископа. Мерянин «святий Авраамій проводить свої дні в апостольських подвигах». Саме Авраамій Ростовський, за відсутності князівської влади і єпископа, зберігав тридцять років у фінському середовищі іскру християнської релігії, навчав молодих мерянських отроків азів християнства. Так тривало до 1137 року, поки не прибув князь Юрій Довгорукий.

1125—1137 роки. Як пише професор Д. О. Корсаков,«… у 1125 році бачимо Юрія в Києві на похороні Мономаха… Він залишається на постійне проживання в Городці, недалеко від Києва… у 1137 р. Юрій іде в Ростов» [81, с. 72].

Тобто з 1125 до 1137 року в Ростовсько-Суздальській землі князівської влади не існувало, тому що, згідно з так званими літописними зводами, та земля вже належала Юрію Довгорукому. А він чомусь сидьма сидів під Києвом.

Якщо пошукати в історичних матеріалах імперії, можна знайти ще не одне свідчення, яке підтверджує факт відсутності в Мерянській землі князя і князівської влади в період із 988 до 1137 року. Однак і цих фактів цілком достатньо. Весь «доважок брехні», що був запущений у «загальноросійські літописні зводи» катерининською «Комісією» (і не лише нею), мав головну стратегічну мету: злити воєдино Велике Київське князівство з так званою Ростовсько-Суздальською землею та її етносом, щоб дати «великоросам» право посягання на київську історичну спадщину. Однак країна Моксель, на відміну від слов’ян, розвивалася та жила в IX—XII століттях за іншими законами і йшла у своєму розвитку окремим шляхом.

Фінські племена країни Моксель до приходу князя Юрія Довгорукого в 1137 році в їхні землі зберегли своє історичне місце проживання, а представник племені меря Авраамій Ростовський став єдиним надійним фактором просування християнства в тому середовищі з 1090 до 1137 року. Фінське населення власними зусиллями майже 50 років живило й підтримувало християнську релігію.

Із приходом у ті землі дружини Юрія Довгорукого і нового єпископа Нестора релігія одержала підтримку і повільно, долаючи жорстокий опір, стала поширюватися. Слід гадати, що так званий Андрій Боголюбський, народжений від мерянки в мерянському середовищі, до християнської релігії ставився прохолодно, навіть байдуже, тому що вигнав зі своєї мерянської землі всіх батькових дружинників-християн і «сперся на молодих отроків» – мерян. А відтак у війську князів у мерянській землі навіть наприкінці XII і на початку XIII століть були здебільшого меряни-язичники, що засвідчили Ліпицькі битви у Мерянській землі 1177 і 1216 років, коли полеглих язичників ховали «купою».

Повернімося, однак, до Юрія Довгорукого, у 1137 рік. Можна зрозуміти мотив, який відіграв основну роль і, власне, спонукав Юрія рушити в Мерянську землю. Адже після смерті батька, Володимира Мономаха, 1125 року, Довгорукий «сидів під Києвом» 12 років. Це чималий час, зважаючи на те, що тривалість життя князя становила 40—45 років. Покинути рідні місця його змусили лише дуже вагомі причини.

Їх було кілька. Визначимо основні. Маємо право припустити (бо київська історія про те свідчить), що в Юрія Довгорукого не було перспективи одержати значний уділ: Київ, Чернігів, Новгород. Адже навіть у свого батька він був шостим сином. А поруч чекали дядьки зі своїми спадкоємцями. Усі ті роки (12 років!!!) Юрій сидів у «городку під Києвом». То було навіть не князівство.

Другою причиною стали поради церковних владик, яким необхідна була паства. Однак вони пам’ятали про долю своїх попередників.

Були й інші причини. Але й перших двох було достатньо, щоб рушити в дорогу.

Жінки в поході Юрія Довгорукого участі не брали. Та й дружина князя становила 100—150 воїнів.

Ось так з’явився князь Рюрикович у фінському середовищі. І цілком зрозуміло, що колонізація пішла двома шляхами: князівсько-військовим і релігійно-монастирським.

Російська історична наука перехід Юрія Довгорукого в країну Моксель визначила як повний розпад Великого Київського князівства та період появи нових незалежних князівств-держав.

Почитаємо ВРЕ (3-тє вид., т. 12, с. 94):

«Історія Київської Русі поділяється на п’ять етапів:

1– й етап (до 882 р.) – утворення феодальної держави зі столицею в Києві…;

2– й етап (882—911) – захоплення влади в Києві Олегом…;

3– й етап (911—1054) – розквіт ранньофеодальної монархії Київської Русі…;

4– й етап (1054—1093) – поява перших відчутних елементів розпаду…;

5– й етап (1093—1132) – посилення феодальної монархії у зв’язку з натиском половців…

У 1132р. Київська Русь розпалася, почався період феодальної роздробленості».

Не вдаватимемося до аналізу поданої класифікації, яку зробили російські радянські академіки. Скажемо лише, що вони продовжували «співати пісень» російської романовської концепції. Такий розподіл із наукового погляду – цілковитий абсурд. Підігнано під «романовську» концепцію «становлення Московської держави».

Звернімо увагу: з 1132 року перестала існувати єдина Велика Київська держава. Пробачимо «великоросам» їхнє забігання на п’ять років наперед. Чого не зробиш заради якнайшвидшого настання «величі Московії»! Однак російські академіки у ВРЕ підтвердили основний висновок: Ростовсько-Суздальська земля після 1137(1132) року не належала до єдиної Київської держави. А вище встановлено, що і з 862 до 1137 року вона не була землею Великого Київського князівства.

Кожна людина має право поставити просте запитання:

В які роки так звана Ростовсько-Суздальська земля належала до Великого Київського князівства?

І отримає відповідь: історія, що не ґрунтується на московських «доважках брехні», про подібну належність нічого не відає.

7

Дослідження підійшли до нового цікавого періоду – створення першого князівства в межиріччі Оки і Волги. З попереднього матеріалу відомо, що фінське плем’я меря до 1137 року жило собі здавна в межах своєї землі. Історія також засвідчила, що на той час у мерян не було князівської влади Рюриковичів, і взагалі, народ меря перебував на низькому рівні розвитку. Як підтвердили наші дослідження, меряни до середини XII століття жили в родоплемінному суспільстві, не маючи ні централізованої влади, ні великих міст. Вони проживали у глибоких тайгових лісах, переважно окремими сім’ями, рідко цілим родом із трьох-чотирьох сімей. Села або селища на одну, дві, три землянки були головними осередками мешкання фінських племен не лише до середини

XII століття, а й залишалися такими аж до XVIII століття. Цю думку-аксіому підтвердили також праці російських істориків, таких як С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, М. І. Костомаров, О. О. Шахматов, Д. О. Корсаков і багато інших.

Цілком імовірно, великих міст як таких у мерян не існувало. Адже професор С. М. Соловйов у середині XIX століття засвідчив, що до приходу війська хана Батия міста так званої Ростовсько-Суздальської землі були насправді «невеликими селами, обгородженими частоколом». Слід гадати, що навіть ці «міста-села за частоколом» були вже набутком Юрія Довгорукого або його спадкоємців. Не міг же князь зі своєю дружиною підселюватися до нехристів-мерян.

Навіть Катерина II говорила про це: «Серед князів найподатливіший до помилок перед приходом татар був, безперечно, на мою думку, Георгій (Юрій Довгорукий. – В. Б.), син Володимира II: не одержавши Волинь і Галичину в уділ, він не давав ні хвилини спокою всім іншим удільним князям, своїм сучасникам, він налаштовував їх один проти одного, допомагаючи одним розправлятися з другими… Його відправили (вигнали.—В.Б.) на річку Клязьму… він побудував там кілька міст, яким дав назву тих міст, у яких йому відмовили на Волині, з-поміж інших він назвав Володимиром те місто, в якому він облаштувався, тому що Володимир був столицею Волині… Варто сказати, що є дві версії про Георгія (Юрія Довгорукого.—В.Б.), одна на його користь (яку нам підносила Москва.—В.Б.), друга – проти нього; я думаю, що перша – це версія Київських літописців, друга – версія літописців, які писали за нащадків Георгія (Юрія Довгорукого.—В.Б.), котрі облаштувалися спочатку навколо Москви, а потім і в самій Москві» [88, с. 131—132].

Катерина II цими словами пояснила багато чого. А саме: чому в неї виникла думка про необхідність вилучення давніх київських літописів; чому Юрій Довгорукий утік у чужі землі; чому в землі мері з’явилися «міста-села за частоколом» зі слов’янськими назвами. У своїх «Міркуваннях про проект історії Росії…» вона розповіла й про багато іншого. До речі, цією працею імператриця довела, що саме вона склала «Проект історії Росії…»

Якісь «селища» на місці сучасних Ростова (Великого) і Суздаля до приходу Юрія Довгорукого, мабуть, існували. Назви тих міст мали фінське походження: бо десь жили знамениті волхви, десь повинні були перебувати ритуальні «Кереметі з каменем Кардо-сярко». І, зрозуміло, мерянське «ритуальне місто» мало бути подалі від великих доріг (рік), у глухомані.

Чим же займалися меряни у XII столітті?

Проживаючи в заболоченій тайговій місцевості, фінські племена на той час не займалися землеробством. Основними їхніми заняттями були винятково полювання, рибальство та дике бджільництво. Злакові продукти, яких споживалося мало, меряни купували в булгар та інших південних народів. Московські байки про забезпечення Новгорода зерном із Ростовсько-Суздальської землі в ХІІ-ХІІІ століттях – цілковита брехня. У ті століття у країні Моксель не було орних земель. Притім ручне хліборобство, яке велося окремими родинами, не могло стати товарним. Воно не забезпечувало навіть потреб родини – виробника зерна. Усім зацікавленим нагадаємо, навіть волзькі булгари, які у X—XIII століттях були значно розвинутіші, ніж фінські племена, за свідченням великого Ібн-Фадлана, у ті часи зі злакових продуктів знали тільки просо. До того ж треба мати на увазі, що Волзька Булгарія в X—XIII століттях володіла значними степовими землями, на яких були чудові умови для землеробства.

До речі, волзькі булгари вважали своїх лісових західних сусідів звичайними дикунами.

Московський міф про великий торговельний «волзько-московський водний шлях», який нібито погубив шлях «із варяг у греки», також належить до вигадок російської історії. На північ від Волзької Булгарії з X до XVI століття не існувало ні розвиненіших народів, ні розвиненіших держав. Торговим центром була сама Булгарія.

Уся територія фінських племен, починаючи з кінця ХНІ століття, стала ареною битви й різанини, так званого «збирання землі російської». Так тривало більше 400 років. Навіть мандрівники, що відвідували Московію у XV—XVII століттях, говорили про її землю як про «територію постійного місця битви».

Однак повернімося до Юрія Довгорукого. Поглянемо, як історична наука визначила землю, куди 1137 року прибув князь– вигнанець зі своєю ватагою.

«… Пригадуючи плин і напрямок найголовніших приток Волги, які становлять водну мережу Мері, – ми можемо без великої помилки зробити висновок, що ростовсько-суздальська земля за Юрія Довгорукого обмежувалася плином цих рік, тобто її територія збігалася із землею народця Мері, поширюючись на північ до Білоозера, вгору за течією Мсти, Мологи, Костроми та Унжі, а на півдні обмежувалася Клязьмою і Москвою» [81, с. 95].

Хоч яким би шляхом досліджень іти, обов’язково приходимо в Мерянську землю. Не існувало іншої землі у майбутніх московитів у XII—XIII століттях. Та й пізніше. Д. О. Корсаков засвідчив прибуття 1137 року Юрія Довгорукого до «народця Мері».

Якщо ж згадати відому «Мапу Мерянської землі» (1872), складену графом О. С. Уваровим, – сумнівів не повинно виникати взагалі.

А далі Д. О. Корсаков продовжив свою думку, нагадавши аксіому, про яку російська наука забула: «Кордони ростовсько-суздальської землі усвідомлюються, за справедливою думкою п. Погодіна (професора.—В.Б.), в епоху монгольську, хоча, власне, і тоді неможливо було визначити їх точно. Цього точного розмежування не існувало… Невизначеність, неясність у всьому – ось її основна характеристична властивість. Це властивість усякого народу в період його історичного дитинства, у зародкову епоху його культурного розвитку» [81, с. 95].

Юрій Довгорукий прибув «у зародкову епоху… культурного розвитку… народця Мері». Тут нічого не вдієш – у світі завжди панували історичні закони розвитку, які ніколи й ні для кого не робили винятків. Тому країна Моксель, за свідченням багатьох учених, залишилася на століття найвідсталішою частиною навіть Золотої Орди, не кажучи вже про русичів-українців, ляхів, германців абощо.

Микола Олександрович Морозов у своїй книзі «Повісті мого життя», виданій у 1916—1918 роках, пояснив ще в ті часи російському суспільству безглуздість твердження про переміщення центру політичного розвитку й культури із давнього Києва в «частокольну Москву» після прибуття Юрія Довгорукого. «Усі ці переселення народів туди-сюди напередодні їхнього вступу в поле зору історії повинні бути зведені лише до переселення їхніх імен або, у кращому разі, – правителів, та й то з культурніших країн у менш культурні, а не навпаки».

Тобто, навіть поцупивши у русичів-українців їхню самоназву Русь, Московія на інше не мала історичного права. Поцупити чужу самоназву можна, але привласнити собі чуже минуле – цього історія нікому не дозволяє.

Розглянемо деякі факти перших років становлення Ростовсько-Суздальською князівства і переконаємося, що фінський язичницький етнос домінував у межиріччі Оки і Волги (і не лише там) до приходу війська хана Батия і до його приєднання до єдиної держави – Золота Орда; що в той період ніякого перетікання слов’ян із Подніпров’я і Новгорода історія не зафіксувала. Подібні аксіоми повинні стати домінуючими в історичній науці про IX—XIII століття.

Прибувши 1137 року в землю племені меря, Юрій Довгорукий просидів у тій землі до 1155 року, коли, згідно із «загальноросійськими літописними зводами», повернувся до Києва і зайняв великокнязівський престол. Однак сидів на ньому недовго, тому що вже в 1157 році помер. Вірогідно, Юрій Довгорукий не сидів на київському престолі жодного дня, а подібні «записи» є лише «вставками пізніших часів», як говорив О. О. Шахматов.

Зрозуміло, для чого подібні «вставки» «дописували» у так звані загальноросійські літописні зводи: для звеличення Московії та поріднення її з Великим Київським князівством і поріднення фінських племен зі слов’янами.

Усе підганялося під московську романовську ідею.

Однак зовсім не важливо, сидів чи не сидів Юрій Довгорукий два роки на Київському великокнязівському престолі. Він-бо не приєднував Ростовсько-Суздальську землю до Великого Київського князівства. Та й кияни, згідно з тими ж «загальноросійськими літописними зводами», після смерті Юрія Довгорукого або прогнали, або ж повбивали всіх «суздальців».

«…Розрив… позначився кривавою смугою, відчуження між північними переселенцями й покинутою ними південною батьківщиною було достименним фактом… негайно по смерті Юрія Довгорукого в Київській землі побили приведених ним туди суздальців по містах і селах» [8, с. 109].

Сусід-русич не міг убити сусіда-русича або його сина, який повернувся з далекої землі. Питання значно глибше: життєві принципи мерянина, що прийшов з Юрієм Довгоруким у Київську землю, різко відрізнялися від принципів слов’янина-полянина. Носій дикої лісової моралі, найчастіше нехрист, – ось кого не сприймали слов’яни. До речі, ця різка відмінність між московитом і українцем, передусім внутрішня, духовна, помітна й нині, по 850 роках. Мерянин-московит мало змінився за минулі століття, як мало змінився й русич-українець, якщо не брати до уваги рівень культури та знань. Московит і зараз, як кажуть, мудрий по шкоді, а його «чоботи – дорогу знають».

З 1157 року в Ростовсько-Суздальській землі з’явилася князівська династія, яка мала мерянський корінь. Позаяк син Юрія Довгорукого, так званий Андрій Боголюбський, народився в Мерянській землі, в мерянському середовищі, від матері-мерянки. Найвірогідніше, він народився у 1137 (1138) році, хоча московська історія стверджує інше. Однак навіть «загальноросійські літописні зводи» засвідчили, що Андрій Боголюбський від дня свого народження і до середини XII століття ніколи «не залишав свого тайгового закутка». То був «перший великорос» – «князь-залешанин».

Немає необхідності вивчати весь спектр історичного розвитку Ростовсько-Суздальської землі в XII—XIII століттях. Це надзвичайно обширна тема. Розглянемо питання лише з того боку, який стосується нашого дослідження.

Отже, як уже зазначалося, залучення фінських племен в орбіту влади князя йшло двома головними шляхами: поширення християнської релігії та безпосередній князівський примус до покори. Сприяли цьому торгівля, переміщення князя по землі, поява монастирів і церков, закладка «зачастокольних міст». Так народжувався новий племінний різновид московитів. Власне кажучи, то був звичайний фінський етнос, який прийняв північний різновид християнської релігії, що ґрунтувалася на «двовір’ї».

В епоху Андрія Боголюбського колонізація фінських племен почала набувати нових рис. Адже й сам Андрій Боголюбський, і більшість його «молодих дружинників» були вже не лише «християнами», а й мали безпосередньо мерянське (фінське) походження. Природно, що по закінченні 20—30 років «молоді отроки» в мерянській землі стали домінуючою силою князівства. Вони несли у своїх поглядах і діях суто північний лісовий компонент: уседозволеність, безкомпромісність, жорстокість. Виник конфлікт між молодими мерянськими «отроками» на чолі з Андрієм Боголюбським з одного боку і сторонніми дружинниками Юрія Довгорукого, які залишилися в Мерянській землі з другого. У протиборство вступили не просто молоді зі старими, або, по-іншому, нове зі старим. Зіткнулися носії мерянського способу життя й психології з носіями іншої цивілізації. Ось чому Андрій Боголюбський вигнав із Мерянської землі всю князівську знать, яка не виявляла у своєму побуті й психології фінського компонента.

«Отроки» мерянського племені вигнали зі своєї землі носіїв далеких і чужих для них звичаїв. Тому що, як побачимо далі, у XII столітті в Ростовсько-Суздальській землі навіть мови не могло бути про «єдиновладдя» і великі землеволодіння. У ті часи в майбутній Московії князь і його дружина існували переважно за рахунок збирання данини.

Кого ж вигнав зі своєї землі Андрій Боголюбський:

«Выгна Андрей єпископа Леона из Суждаля и братию свою погна – Мстислава, и Василька, Михалка Юрьевичев и два Ростиславича, сыновца своя, и мужи отца своего передние» [81, с. 110].

Якби йшлося про вигнання з Ростовсько-Суздальської землі лише рідні та «мужи отца своего передние», то можна було б робити різні припущення. Але коли одночасно із землі виганяється і єпископ – маємо зовсім іншу картину. По-перше, Андрій Боголюбський (великий парадокс!!!) зовсім не зважав на християнського владику – він його принизив і вигнав. По-друге, як пише той же літопис, «он… быв одинаково ласкав до… Христианства и до все поганы» [81, с. 111].

Усе з’ясувалося. Андрій Боголюбський ще не був справжнім християнином, до релігії йому поки що байдуже. Як мінімум, він сповідував «двовір’я». У нього ще не християнські критерії моралі.

«Мерянські отроки» першого покоління не могли сприймати християнську релігію в її чистому первозданному вигляді. Вони її сприймали у «двовір’ї», тобто поєднуючи християнство з фінським язичництвом.

Навіть у XVI столітті на землі Московії існувала не одна сотня каменів Кардо-сярко, яким одночасно з поклонінням Богу поклонялися московити. Можна уявити, що діялося в Ростовсько-Суздальській землі в XII столітті!

Назад к карточке книги "Москва Ординська"