355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Володимир Білінський » Москва Ординська » Текст книги (страница 13)
Москва Ординська
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 21:46

Текст книги "Москва Ординська"


Автор книги: Володимир Білінський


Жанр:

   

История


сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

Немає жодного сумніву, що татарський рід ширинів «засів Мещеру» ще 1238 року. Російський історик XIX століття В. В. Вельямінов-Зернов досить чітко зазначив: «Я… думаю, что в первые времена в Касимове не только три (Аргын, Кипчак и Мангыт), но и все четыре главных рода были те же, что в Крыму и Казани, т. е. Джалаиры возвысились только в последующую эпоху существования ханства, а что прежде до них были Ширины» [36, с. 471].

Навіщо ми говоримо про всі ці тюркські племена, які після

1238 року «засіли Мещеру»? Річ у тім, що і в це питання російська наука закинула надзвичайно багато брехні. Так, сучасні московські історики XXI століття стверджують, що мещера (плем’я) мешкала на «середній течії Оки» з початку І тис. н. е. і розмовляла спорідненою з мордвою і мерею фінською мовою. Витяг про це твердження наводився на початку книги. Однак, працюючи зі старими енциклопедіями, вдалося знайти зовсім інші твердження російських академіків і професорів. Виявляється, мещеряки, що здавна мешкають у Мещері і які саме від неї отримали свою назву, носять ще й інше ім’я. Тобто вони не аборигени, а прийшлі люди.

«Мишары, или мещеряки, одна из этнографических групп поволжских татар', расселены отдельными группами… в Воронежской, Горьковской, Куйбышевской, Саратовской и Оренбургской областях, в Татарской и Башкирской АССР» [37, с. 541].

Московські історики на пекучі питання своєї історії подавали такі відповіді, щоб якомога більше заплутати. Отож, пояснюючи, де мешкають мещеряки (мішари), жодним словом не пов’язали їх із самою Мещерою. Хоча кожному зрозуміло, що мішари мешкали і мешкають сьогодні у Мещері.

Не станемо вдаватись до вивчення питання: яку частку серед мішарів становлять волзькі татари (булгари), а яку прийшлі племена так званих татаро-монголів. Це неважливо, бо як прийшлі племена, так і булгарські, були спорідненого тюркського кореня. А те, що Мещерську землю після 1238 року наповнили прийшлі племена ханів-завойовників, ми вже переконались із свідчень тих же російських істориків.

Сучасні тюркологи, вивчаючи мову мещеряків (мішарів), досить переконливо довели взаємовплив прийшлих тюркських племен:

«В результате причудливого смешения представителей самых разных тюркских племен, на базе первоначального мишарского диалекта местного тюркского населения Мещерских земель возник особый касимовский говор татарского языка, который тюркологи затрудняются отнести к какому-либо татарскому диалекту… Язык же темниковских татар, наоборот, лег в основу мишарского диалекта и стал нормой его “чокающего” говора» [40, с. 15].

П ’яте. Останнє, хоча можна було б говорити ще багато про що. Не дивуйтесь, що до «Мещерських земель» у давні часи припасували Твер, або вірніше – «Андреев городок». Саме там, де у Волгу впадають зліва річка Тьма, а справа Тьмака, хан Батий залишив на постій Північну тьму, щоб прикрити з Північного Заходу свої нові, тільки-но завойовані території. Москви на той час ще не існувало, і за річкою Москвою були дикі, неосвоєні землі.

Якщо глянути на сучасні терени Центральної Московії, то варто зазначити, що за тогочасними центрами: Володимиром, Суздалем, Переславлем-Заліським та Ростовом, краще місце для прикриття землі з північного заходу знайти важко. У той час, коли із заходу ці землі прикривали Калуга і Тула. Про Тульський улус ханші Тайдули ми говоритимемо в іншому розділі.

Сучасні татарські історики переконані: «Кордони Золотої Орди… сягали Тули, яка належала домену ординських ханів».

Нагадаємо, що хан Чилаукун, чи по-іншому – «Бахмет Усейнов сын», наказав після завоювання Твері вести її нову забудову з правого боку Волги, перенісши укріплений центр до гирла річки Тьмаки.

Під захист нової влади передусім потяглися церковні люди та прості християни. Будувати дозволялось тільки із каменю. Так виникло нове кам’яне містечко, де були споруджені: ханський палац, покої Тверського єпископа, монастирські споруди, ханські церкви тощо. Згодом саме ця частина Твері (виокремлене кам’яне містечко при гирлі річки Тьмаки) отримала назву «Андреева городка» за іменем єпископа Андрія, який проживав там із 1286 до 1315 року.

«В 1241—1243 (Твер.—В.Б.) выделилась в самостоятельное княжество. Тогда же укрепленная часть Твери (город) перенесена была на правый берег Волги, к устью реки Тьмаки… Т(верское) к(няжество) занимало южную часть нынешней Калининской обл(асти) и северную часть Московской» [39, с. 712—713].

Не станемо сперечатися з приводу дати появи Тверського удільного улусу у складі так званого Великого Володимирського князівства (Мещерский улус хана Бахмета). Це не принципово. Хан Чилаукун міг свої володіння у складі свого «Мещерського ханства» ділити, як йому забажається. Головне, що саме він був володарем тієї землі з 1238 року і ніяких паралельних князів Рюриковичів існувати не могло. Якщо хтось із них і залишився живий та вступив на службу до хана, то він був лише службовцем хана і виконував накази господаря землі.

* * *

Раніше цитовані джерела, як-от: «Бархатная книга», «Тверская летопись» і «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существуючих монастырях и примечательных церквах в России», визнають факт побудови князем Михайлом храму «Преображения Господня». Тільки називають по-різному місто, де був збудований цей храм: перше джерело називає місто «Андреев городок», друге – «церковь Святого Спаса на Твери», а третє уточнює – «в древности самая Тверь и все Тверское княжение именовалось Домом св. Спаса». Але головне, що всі ці назви одного міста поєднує ім’я храму «Преображения Господня», ім’я єпископа Андрія, який служив у храмі біля 30 років та ім’я засновника храму – Михайла.

Ось витяг із «Тверской летописи»:

«В лето 6798. Свершена бысть церьков святого Спаса, на Твери, благоверным Великим Князем Михаилом Ярославичем и материю его благоверною княжнею Ярославлею Ярославича… Того же лета поставлен бысть епископ Андрей в Тверь и священна бысть церковь святого Спаса, на Твери, епископом Андреем…» [53, с. 406].

Літопис грубо фальшує матеріал, переписуючи князя Михайла («Беклемиша Бахметьевича») на «Михаила Ярославича». Вчинили надзвичайно просту, але геніальну фальсифікацію – замінили ім’я батька – і Чингісид перетворився на Рюриковича, а Московія позбулася зв’язку із Золотою Ордою. Тож далі щодо Золотої Орди можна верзти будь-яку нісенітницю.

І далі:

«В лето 6802… Той же осени оженися князь великий Михайло… Тверской… и венчан бысть в святом Спасе владыкою Андреем, в Твери» [53, с. 407].

«В лето 6815, зиме, князь великий Михаил прииде из Орды, и седе в Володимере на великом княжении, и приходи ратию к Москве» [53, с. 407].

Та ще таке:

«В лето 6818. Седе князь великий Михайло в Нове городе Великом на столе» [53, с. 408].

Зазначимо, що російська історіографія в «Мещерській землі» з 1238 до 1320 року не знає жодного Великого Князя за іменем Михайло, окрім Михайла-Беклемиша, за літописами – Михайла Ярославовича. «Бархатная книга» рід ширинів, «Бахмета Усейнова сына», називає князівським, тобто, за законами Яси Чингісхана, Бахмет та його нащадки належали до самого роду Темуджина і рід цей немісцевий – «пришел из Большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее».

Кілька слів про московську вигадку щодо приходу Бахмета в Мещеру в 1298 році. Якби так сталося, то князь Михайло (Беклемиш) не міг би у 1285 році закласти церкву «Преображения Господня». А інших храмів цього імені в Мещері XIII століття російська церква не знає.

Куди не кинь – скрізь клин.

Ще одна надзвичайно цікава річ. Виявляється, у всій так званій Ростовсько-Суздальській землі з XII до XV століття був лише один-єдиний єпископ Андрій. У князівстві Святого Спаса (Твері) була його кафедра. А всі татари роду «Бахмета Усейнова сына» саме у містечку «Святого Спаса» прийняли християнську віру від владики Андрія, чому й називали те містечко (Твер) – «Андреевым городком».

Московська держава та її історики розуміють, яка вибухонебезпечна міна прихована «общерусскими летописными сводами» під вигаданим ім’ям Михайла Ярославовича Тверського та назвою «Андреев городок». Розкриття цих таємниць повністю перекреслить вигадану московську історичну науку, навіки поставить на ній жирний хрест, бо міцно прив’яже до Золотої Орди, а династію московських князів до роду Чингісхана.

Російський історик М. І. Смірнов у 1904 році писав:

«Точное отыскание местонахождения его («Андреева городка».—В.Б.) может дать важныя указания для родословнаго сказания князей Мещерских» [43, с. 36].

І коли сучасні російські історики намагаються віднести «Андреев городок» до звичайного дрібного поселення, яке начебто зникло з лиця землі, то це інакше ніяк не назвеш, як брехнею, бо це місто ще у XVI столітті стояло в одному ряду із Москвою, Казанню, Касимовим, Астраханню і так далі.

«В августе 1508 г. приезжал к великому князю Василию III Ивановичу сын царевича Ногайскаго Ахкурта, Авдевлет, и просил, чтобы государь дал отцу его или Казань, или городок Мещерский (Касимов), или Андреев городок каменный… Это сопоставление Андреева городка с Казанню и Касимовым очень важно: оно свидетельствует, что он на ряду с такими известными городами, какими были тогда Казань и Касимов, считался владетельным городком, и что очень удивительно, был “каменным”. Большинство городов и городков того времени… были земляными и деревянными… Самая Москва стала белокаменной только со времени… великого князя Ивана III Васильевича (княжил с 1462 по 1505 год.—В.Б.). Таким образом Андреев городок был одним из выдающихся… того времени, что свидетельствует о богатстве и могуществе владетелей Мещерских» [43, с. 34].

Такою у XIV-XV століттях була Твер та князі Мещерські, які володіли Тверським князівством.


7
Швед Пальмквіст і Твер

У попередніх розділах йшлося про титанічну працю династії Романових (розпочав цар Олексій Михайлович, а продовжили Петро І, його донька Єлізавета та Катерина II) – руйнацію церковних храмів, збудованих «старими царями». Таким чином знищувалась і викорінювалась пам’ять про династію Чингісидів, яка правила Московією впродовж майже 400 років – із 1237 до 1613 року. Цьому є багато свідчень у російській історії. Та коли ми говоритимемо про князя Беклемиша і його вотчину, то, звичайно, нас насамперед цікавитиме храм «Преображения Господня» у Твері.

Давні храми тому й знищувались, що вони на своїх стінах та банях зберігали пам’ять – родову ханську тамгу, якою позначалася власність хана. А швед Пальмквіст саме цей факт засвідчив у 1674 році, до того ж цілком випадково:

«В конце 1673 года Правительством шведського короля Карла XI было отправлено в Россию (на той час – Московію.—В.Б.) посольство во главе с графом Оксенштерном для улажения некоторых недоразумений между обоими государствами и заключения оборонительного союза против турок… Для выполнения… (таємного завдання.—В.Б.) оно прикомандировало к посольству опытного инженера, капитана Эрика Пальмквиста, который должен был попутно собирать самыя тщательныя сведения о русских вооруженных силах, снимать планы городов и крепостей и вообще собирать всевозможные сведения о России (Московії.—В.Б.)… Поручение это Э. Пальмквист выполнил блистательно» [54, с. 3-4].

Таку оцінку праці шведського офіцера дала «Тверская Ученая Архивная Комиссия» у 1902 році, друкуючи мапи та плани «Тверської фортеці», зроблені капітаном у 1674 році.

Саме «Тверська фортеця», що лежала між Тьмакою та Волгою, носила в старовину ім’я «Андреева Городка» і в ній був побудований у 1285—1290 роках князем Беклемишем (Михайлом) храм «Преображения Господня».

Від старої Твері XIII—XVI століть сьогодні абсолютно нічого не залишилось. Навіть напрямки старих вулиць змінили за часів Петра І та Катерини II.

«В самом городе (Твері.—В.Б.), или Крепости, например, кроме собора и Никольской церкви, от прежняго или точнее от XVII века равно ничего теперь не осталось… Направление улиц, точно также совершенно изменилось по плану для перестройки Твери, данному Екатериной II [54, с. 14].

Не наводитимемо витягів із праці «Архивной Комиссии», у якій ідеться про запровадження повної перебудови Твері ще з часів Петра І.

Тільки завдяки шведу Пальмквісту сьогодні можна вести розмову про план забудови міста, яке в старовину (XIII—XVI століття) місцеві фіни називали «Дом Святого Спаса», а татари – «Андреев городок». Можливо, обидва найменування існували одночасно: одне – для московитів, друге – для татарів.

Капітан Пальмквіст особливу увагу приділив укладанню плану та опису «Тверської фортеці». Що, звичайно, закономірно: шведа передусім цікавив військовий об’єкт. У фортеці він побував особисто, таємно, що дало можливість все деталізувати і заміряти відстані між об’єктами.

«Именно ему удалось благодаря небрежности сторожей проникнуть во внутренность крепости и снять ее на план» [54, с. 19].

«На плане с особенной отчетливостью выступает изображение Тверской крепости, окруженной с двух сторон течением рек Тьмаки и Волги, а с третьей (восточной, глубоким и широким рвом, наполнявшимся водою)…

Крепость состояла из деревянной стены (тына) с 19 башнями… деревянные и каменные…» [54, с. 20—21].

«К СЗ (северо-западу.—В.Б.) от Благовещенской церкви означена пятиглавая обширная церковь – это, без сомнения, Тверской кафедральный Преображенский собор. Положение этого храма у Пальмквиста представляет совершенную

неожиданность', вместо того чтобы стоять там, где стоит ныне существующий собор, он у него помещается несколько юго– восточнее и на нынешнем плане Твери приходится сзади левого флигеля гимназическаго здания, а дорога, соединяющая Тьмацкия ворота с Владимирскими, лежит не с южной стороны собора, как бы следовало, а с северной» [54, с. 25].

Як вам таке подобається?

Щоб не вдаватися на цьому етапі до пояснень, пропонуємо послухати далі «Тверскую Ученую Архивную Комиссию»:

«Как отнестись к таковому показанию Пальмквиста?

Признать его правильным – значит признать ошибочным предание, по которому собор, несмотря на неоднократныя перестройки, всегда оставался на одном и том же месте» [54, с. 25].

Церква «Преображения Господня», побудована кам’яною ще у 1285—1290 роках князем Михайлом (Беклемишем), простояла у своєму первозданному стані до 1663 року.

«Прислал царь в 1663 г. достаточную сумму денег и был построен новый каменный кафедральный собор на месте прежняго и под тем же наименован(ием) “Преображения Господня”» [6, т. 10, с. 166].

Саме цей храм бачив у 1674 році Е. Пальмквіст. Його також бачив на тому самому місці німець Олеарій, який у 1635—1639 роках через Твер прямував до Персії та залишив свої спогади і малюнки. Це стверджує «Тверская Ученая Архивная Комиссия» на сторінці 27.

Храм побудований 1663 року мав би стояти теж не менше 300 років, як попередній, та раптом у 1689 році, а це вже часи Петра І, був розібраний і збудований по-новому. Що цікаво, розібраний та побудований на кошти Тверського єпископа. Заможним став єпископ Твері! Бо попередники канючили гроші у московського царя цілих 30 років. Але найцікавіше у цьому факті те, що засвідчив капітан Пальмквіст: храм був збудований на іншому місці. Це значить – не ніс права спадковості. Отакі дива творились у минулому і творяться нині в Московській державі та Московській православній церкві.

Однак дива з церквою «Преображения Господня» на цьому не закінчуються.

«Есть еще обстоятельство, которое говорит в пользу Пальмквиста. Когда в 1898 году в подполе собора копали могилу для Преосвященнаго Саввы (архиепископа Тверського.—В.Б.), то было обнаружено, что на выкопанном месте гробы стоят один над другим, при чем даже таким образом: гроб каменный, на нем деревянный (колода) и потом опять каменный. Естественным путем такое расположение не могло получиться, следовательно, очевидно, что эти гробы перенесены и переставлены. Когда же это было сделано? Всего естественнее предположить, что останки покойников были перенесены, Когда был перенесен собор на другое место…» [54, с. 29].

Капітан Пальмквіст випадково спіймав московських істориків на свідомому фальшуванні історії.

На кожному кроці минувшини, де з російською дійсністю стикались незалежні свідки, відкривалася неприваблива картина пізнішої фальсифікації.

Ось вони – великі свідки минулого:

Юліан Угорський,

Бенедикт Польський,

Вільгельм де Рубрук,

Ала-ад-дін Джувейні,

Рашид-ад-дін,

Джайлс Флетчер,

Ерік Пальмквіст,

та десятки інших, які свідчили про іншу історичну дійсність московської держави.

У 1591 році в Англії вийшла книга Джайлса Флетчера (у російському перекладі їй дали назву «О государстве русском»). Москва заборонила видавати книгу у себе. А коли через 277 років професор Осип Максимович Бодянський підготував її до друку в російському перекладі, то матеріал цензурою було вилучено і знищено. О. М. Бодянського, до речі, українця з Полтавщини, вигнали з Московського університету і вислали до Казані. Йому ще пощастило.

Київський професор В. А. Кордт у своїй книзі «Чужоземні подорожі по Східній Европі до 1700 р.», яка вийшла друком у Києві в 1926 році, наводить 101 таку подорож у XIV—XVI століттях. Майже всі вони закінчилися у Москві. І це тільки тих людей, які залишили свої спогади.

Ці історичні свідчення Московії «невідомі».

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ЗОЛОТА ОРДА: СТАНОВЛЕННЯ

1

З часів завоювання так званих Великого Володимирського та Великого Рязанського князівств хани Золотої Орди стали царями для мешканців тих земель. Уся російська історична література до XVII століття величала своїх золотоординських правителів царями. Ось перелік перших російських царів:

хан Батий (1238—1255),

хан Сартак (1255),

хан Берке (1255-1266),

хан Менгу-Тимур (1266—1282),

хан Туда-Менгу (1282—1287),

хан Талабуга (1287—1290)

хан Тохта (1291—1312).

Однак з XVII століття московити почали соромитись своїх «старих царів». Титул було уточнено за Івана IV (Грозного), коли Православна церква наводила свої ярлики на пільги «новому царю».

Московські можновладці настільки соромились своїх «старих царів», що під час підготовки першого видання книги А. Лизлова «Скіфська історія» вдалися до примітивної підробки тексту.

Ось свідчення сучасного московського науковця: «Интересно отметить характер правки: она была не только технической, но и по содержанию… Большая правка проведена тем же почерком и в самом тексте: так, вместо слов “цар и царица” написано “хан и ханша”; взамен слова “царство” поставлено “власть”; слова “московскому государю” заменены на “российскому”… Трудно сказать, в чьих руках побывал данный экземпляр, возможно, у Г. Миллера» [105, с. 347].

Не хотіли московити мати своїх царів у Сараї, не хотіли бути московитами, тому вигадували. Таким чином було спотворено і слово «князь». Щоб утиснути своїх вигаданих правителів до панівної когорти Чингісидів, московська історіографія повністю знівелювала поняття «князь». Справа в тому, що за часів Золотої Орди цей титул мав зовсім інше навантаження. Хоча усі чоловіки роду Чингісхана носили титул князя, вони його отримували за походженням. Кожен нащадок чоловічої статі роду Чингісхана, незважаючи на статус своєї матері (дружина хана, наложниця, рабиня), від дня свого народження був князем. Усі інші у Золотій Орді цей титул отримували на період служби та заняття посади.

Коли в російських літописах періоду Золотої Орди йдеться про те, що у «Бахмета Усейнова сына родился сын князь Беклемиш», то це означає його належність до роду Чингісхана. Крім того, князі Чингісиди носили ще й додаткове звання – оглан (углан), тобто «царевич». Усі вони від народження були князями-огланами. Однак у Золотій Орді також існували й інші князі. Цей титул у державі був досить поширений.

Російський професор І. М. Березін наводить перелік князів Золотої Орди, окрім князів-огланів:

«1. Князь Великий, Средний, Нижний;

2. Князь улусный, удельный;

3. Князь Ордынский, Татарский;

4. Князь людский» [91, с. 7].

А далі перелік військових князів: «Князь ратный (темный), тысячный (полчный), сотный (сотник), десятный (десятник)» [91, с. 9].

Людина ставала князем, зайнявши певну посаду, скажімо, сотника. Уявімо собі, яка кількість князів існувала на теренах завойованих Мещери і Тмутаракані, коли «Каждый индивидум… бывший охотником и воином, как по собственной наклонности, так и по уставу, принадлежал к какому-нибудь десятку. Каждый десяток имел отдельнаго начальника: из десятков составлялись сотни, из сотен тысячи, а из тысяч десятитысячья или тьмы, и все эти отделы имели особенных начальников… Тьма составляла уже отдельную область, если не в самом начале существования Орды, то впоследствии времени. Сверх туманов существовали улусы, более известные в народе, чем туман (тьма. – В. Б.), носившие названия по своим владельцам…

Такое деление Чингиз-Хановой монархии было перенесено и в Золотую Орду…» [93, с. 47—48].

Не існувало ні Московського, ні Рязанського князівств. Існували улус Беркечара, улус Чилаукуна і так далі. А князь із роду Рюриковичів, якщо і перебував на посаді сотника, то він той титул носив на період служби. І тільки! «…Располагая (во время ханской службы.—В.Б.)… своею вотчиною, (князь.—В.Б.) не мог их отказать сыновьям, ибо назначение его приемника зависело (было во власти.—В.Б.) от Хана» [18, т. IV, с. 29].

Розмови російської історичної науки про «владетельных московских государей» є суцільною вигадкою. Справжніми господарями тих земель із 1237 року були Чингісиди.

Хан Батий став першим царем Золотої Орди і мав пряме відношення до «московської державності». Саме хан Батий поділив терени майбутньої Московії на улуси та закріпив ті землі за своїми братами Беркечаром і Чилаукуном. Беркечару (Бехану) передав у володіння землі колишньої Тмутаракані (так зване Велике Рязанське князівство), а Чилаукуну (Бахмету) – землі давньої Мещери (так зване Велике Володимирське князівство).

Потрібно мати на увазі, що у ті часи до Мещери належали всі землі між Волгою та Окою, в межах сучасних Володимирської, Рязанської, Івановської, Ярославської, Тверської, Московської, Калузької та частини інших областей.

Свідченням того, що хан Батий після завоювання розділив між своїми братами захоплені землі, є факт відсутності у Мещері та Тмутаракані після відходу його військ баскаків.

Та повернімось до походу Батия в Європу. Під час походу на Тмутаракань та Мещеру між Батиєм і його двоюрідним братом Гуюком виникли суперечки, які згодом переросли у ворожнечу. Ще до походу на Європу Гуюк та Бурі (син Чагатая), який підтримав його, були відкликані з війська, а після смерті Великого Хана Угедея 11 грудня 1241 року мати Гуюка – Туракіна, яка тимчасово правила імперією, відкликала і допоміжне військо улусів Угедея та Чагатая. Це сталося 1242 року.

Смерть Угедея спасла Центральну і Південну Європу від повного спустошення, тому що військова армада Батия змушена була покинути ті терени та відійти у Поволзькі степи.

«Из-за неявки Батыя на курултай до 1246 г. не избирали великого хана, и временное управление… государством… перешло в руки жены покойного хана Угедея Туркен-хатун… Лишь в 1246 году путем компромисных сделок между враждебными группировками сторонникам Гуюка удалось провести на курултае избрание его (Великим.—В.Б.) ханом» [14, с. 25].

Почалося одне із перших жорстоких протистоянь усередині великої імперії Чингісидів. Одну групу протистояння очолював Гуюк, другу – Батий.

І хоча брати Батия – Орда, Берке, Беркечар, Чилаукун, Шейбан, Тангут і Тука-Тимур, були присутні на курултаї 1246 року, звичайно, з дозволу Батия, та він сам на курултай не поїхав. Відповідно до Яси Чингісхана, усі супротивники нового Великого Хана підлягали страті. Хан Батий про це знав. Після того як Батий на вимогу Гуюка не з’явився, щоб присягти йому на вірність, Великий Хан Гуюк зі стотисячним військом вирушив проти нього.

«В 1248 году между соперниками едва не вспыхнуло вооруженное столкновение. Дело до открытого сражения не дошло лишь потому, что войска Батыя, направленные против Гуюка, дойдя до восточных границ Улуса, получили известие о смерти хана. По словам Рубрука, бывшего в 1254 году в Каракоруме, скоропостижная смерть Гуюка произошла не без участия сторонников Батыя» [14, с. 25].

Звичайно, після смерті Гуюка хан Батий не міг залишити титул Великого Хана за родом Угедея (Гуюка) і запропонував передати його нащадкам молодшого сина Чингісхана – Талуя (Тулі).

«Остановившись лагерем у Ала-Камака, на расстоянии семидневного пути от Киялыка (в районе Алтайских гор), Батый, как старший в роде, вызвал к себе остальных… царевичей для решения вопроса о престолонаследии. Все прибывшие подчинились решениям Батыя… Отказавшись (лично. —В.Б.) от престола Чингис-хана, он предложил избрать на престол царевича Менгу, сына Тули: “Дядя наш Тули, младший сын Чингисхана, умер в молодости и не воспользовался царством, так отдадим царство сыну его и посадим на престол царский старшего сына его, Менгу-хана. Так как на престол посажу его я, Бату, то на самом деле владыкою буду я. Все согласились с этим мнением”.

Потомки Угедея, отказавшиеся признать своим ханом Менгу, организовали против него заговор, но он был раскрыт, и 77 его участников по приказанию Батыя были казнены. В 1251 году по требованию Батыя был созван курултай, на котором Менгу и был возведен на ханский престол. Брат Батыя “Берке взял его за руку и посадил его на престоле”» [14, с. 25—26].

Ось так в імперії відбулась зміна Великого Хана – до влади прийшли Батий і Менгу-хан. Запанувала злагода. За часів цього затишшя по всій імперії Чингісидів була запроваджена ямська служба, яка зв’язала в єдину систему всі землі Золотої Орди, в тому числі Тмутаракань і Мещеру.

«А для того чтобы происходило безпрерывное прибытие гонцов, как от царевичей, так и от его величества Каана в интересах важных дел, во всех странах поставили ямы… Для установления этих ямов назначили гонцов от царевичей и определили так, как это (здесь) подробно утверждается:

от Каана – Битикчи Куридай,

от Чагатая – Имколчин Тайчутай,

от Бату – Суку-Мулчитай,

от Тулуй-хана —… отправился Илджидай.

Упомянутые эмиры отправились и во всех областях и странах по долготе и широте земного пояса установили ямы» [13, т. 1, кн. 2, с. 36].

Рашид-ад-дін у своїй праці «Збірник літописів» присвятив темі ямської служби майже весь третій том книги. Та російська влада заборонила видавати цей том знаменитої праці.

Побіжно глянувши на мапу центральних областей сучасної Московської держави, відразу побачимо «Гаврилов-ям, город… центр Гаврилов-Ямского р(айо)на Ярославской обл(асти)… на р. Которосль (приток Волги), в 46 км к Ю(гу) от Ярославля» [2, т. 5, с. 622].

Ось вона, давня пам’ять про славетні часи Московського улусу Золотої Орди! Скільки таких «ямів» існувало на давніх шляхах: Сарай – Саратов – Камишин – Казань – Володимир – Москва – Гаврилов-Ям – Ярославль або «Андреев городок» (Твер) – Москва – Темников – Наровчат – Сараї – Саратов – Сарай-Берке або на шляху Тула – Калуга – Москва – Рязань – Касимов – Мохші (Наровчат) – Казань. Сьогодні про них можна хіба що здогадуватись. Не люблять московити говорити на цю тему.

Проіснувала ямська служба в Московії до часів Петра І, точніше – до середини XVIII століття, більше 500 років, поки «шведскими и немецкими специалистами было создано регулярное почтовое сообщение» [69, с. 37].

Ось свідчення професора з Кембриджа Річарда Пайпса: «Связывавшая Москву с провинцией “ямская служба” была тем же самым монгольским “ямом”, но под другим начальством» [69, с. 109].

До речі, історик В. М. Татіщев у своїй «Історії російській від найдавніших часів» описував ямську службу, як одне з досягнень держави. Він цією службою постійно користувався.

Навіть у народній свідомості пам’ять про ямщиків та ямську службу збереглася у московитів до сьогодні. Згадаймо відому пісню «Ямщик, не гони лошадей». Щось несуттєве та чуже народ упродовж 700 років не буде зберігати у пам’яті й оспівувати.

Це до того, що і в наші дні за кордоном є апологети московського слов’янства, які заперечують зв’язок Московії із Золотою

Ордою, їхню кровну спорідненість. Наприклад, стаття наукового співробітника Індіанського університету (Блумінтонг, СІЛА) Чарльза Гальперіна «Вымышленное родство», у якій поважний науковець намагається переконати, що «Можно уверенно утверждать, что Московия не была политическим наследником государственности Золотой Орды и ее правитель никогда не считал себя “Новым татарским ханом”».

Доказ на кшталт того, що Наполеон не ототожнював себе з французькою королівською династією, тому не став керівником– спадкоємцем Французької держави. Це звичайна еквілібристика словами, яка немає нічого спільного з істиною. Єдність і спадковість визначаються не словами і заявами московських правителів, а їхніми вчинками. Гальперіни, як закордонні, так і московські, завжди вірно служили московській шовіністичній ідеї. Загляньте до енциклопедій і переконайтесь.

Ямська служба стала одним із основних засобів, за допомогою якого залучили землі Мещери і Тмутаракані до спільної держави Золота Орда. На місці кожного «яму», а вони у цих землях розташовувались через 30—50 кілометрів, виникали поселення, в яких обов’язково мали бути: заїжджий двір, стайня, корчма, лимарня, теслярня тощо.

Ось головні міста і поселення, які повстали на теренах сучасної Московської держави в XIII—XV століттях, у золотоординські часи:

«Сарай-Бату, старый Сарай (по летописи – Сараи Большие: совр(еменное) с. Селитренное Харабалинского р-на Астраханской обл(асти), город, построенный ханом Батыем в 1254…» [2, т. 22, с. 588].

Перша велична столиця Золотої Орди була розташована на лівому березі річки Волги за 140 кілометрів північніше сучасної Астрахані. Як засвідчив В. де Рубрук, уже в 1254 році в Сараї була побудована кам’яна церква. Якраз до цього міста кочували табуни коней і отари худоби хана Батия по лівому березі Волги, а Сартака – по правому.















«Вблизи этих мест пребывают, около Рождества Христова, Батый с одной стороны реки, а Сартах с другой, и далее не спускаются» [11, с. 168].

«Сарай-Берке, Новый Сарай совр(еменное) с. Царев Ленинского р-на Волгоградской обл(асти), город, столица Золотой Орды, построен ханом Берке ок(оло) 1260» [2, т. 22, с. 588].

Місто Сарай-Берке було побудоване за 40 кілометрів від сучасного Волгограда, нижче за течією Волги, на її правому березі.

«Город Сарай один из красивейших городов, достигший чрезвычайной величины, на ровной земле, переполненный людьми, с красивыми базарами и широкими улицами… Тамошний дворец султана (хана.—В.Б.) называется “Алтын таш” (Золотой камень.—В.Б.)» [16, с. 306].


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю