Текст книги "Москва Ординська"

2

На початку зими 1237—1238 року хан Батий рушив на Рязань. За «загальноросійськими літописними зводами», посли хана Батия напередодні навали мали зустріч з представниками Рязанського, Муромського і Пронського князівств. Ось як про ті події розповідає М. М. Карамзін:

«Володарі Рязанські – Юрій, брат Інгворів, Олег і Роман Інгворовичі, також Пронський і Муромський – самі зустріли їх на березі Воронежа і хотіли знати намір Батиїв. Татари вже шукали… не друзів… а данників і рабів. “Якщо бажаєте миру, – говорили Посли, – то десята частина усього вашого надбання хай буде наша”» [18, т. III, с. 152].

Історики XIII століття засвідчили, що деякі з «государів» тих земель погодилися на умови Чингісидів, а деякі – ні. Ймовірно, відмовились рязанські князі, чому Батий і пішов війною на них. Пам’ятаймо: в XIII столітті видатні свідки того часу В. де Рубрук і Джувейні називали Рязанське та Володимирське князівства й прилеглі до них землі країною Моксель. Російські історики чомусь відносять згадку про «двох государів» до земель Темниковської Мещери, забуваючи притому, що їхня ж історіографія впродовж XVIII—XX століть повністю заперечувала наявність будь-яких державних утворень у X—XIII століттях на тих землях, окрім Великих князівств – Рязанського і Володимирського.

Тож через небажання місцевих князів підкоритися військо хана Батия рушило на Рязань. У XII—XIII століттях Рязанню називалось сучасне городище Рязань Стара:

«Початково Р(язанню) наз(ивав)ся центр рязанського князівства, розташований за 50 км на пів(денний) сх(ід) від суч(асної) Р(язані), тепер городище Рязань Стара» [2, т. 22, с. 469].

І далі:

«Рязань Стара, городище (пл. 48 га) на правому березі р. Оки, поблизу м. Спаська, залишки колишньої столиці (у 12—13 ст.) Рязанського князівства» [2, т. 22, с. 469].

Зверніть увагу на це, тому що поруч із Рязанню (Старою) у ті часи стояв Богословський монастир. Ось російське свідчення:

«Монастир… Богословський, чол(овічий), 25 верст від Рязані (сучасної.—В.Б.) на березі Оки… Він заснований на початку XII ст… Існує легенда, що Батий, який громив околиці під час нападу свого на Російські (Рязанську.—В.Б.) області, наблизився до обителі з наміром її пограбувати; але пройнятий раптовим жахом, замість грабунку надав їй скарби і до ікони Богослова, що тоді була запрестольною, приклав герб і печатку свою золоту; та й після того виявляв до обителі повагу, через що вона не зазнала всезагальних злигоднів, які спіткали тоді інші монастирі. Руків’я цього чудотворного образу донині (середина XIX століття.—В.Б.) зберігається в ризниці з написом, який розповідає про цю достопам’ятну подію… печатка ж Батиєва взята в середині XVII століття Архиепископом Рязанським Мисаїлом і… нею позолочена водосвятна чаша, яка нині є в Успенському кафедральному соборі в Рязані» [19, с. 461].

Військо Батия підійшло одночасно до Рязані та Богословського монастиря, який стояв окремо. Однак місто захопили спалили, більшість мешканців знищили або взяли у полон. Монастир же вцілів і процвітав не одну сотню літ.

У чому річ? Московські міфи та вигадки тут недоречні. На подібні питання в російській історіографії відповіді не існує. Хоча все до абсурду просто: хан Батий від святих отців Богословського монастиря отримав благословення на завоювання православних земель: Рязанської і Ростовсько-Суздальської. Логіка поведінки Чингісидів іншого не допускала. Батий свято дотримувався Яси Чингісхана.

Увійшовши в чужу землю і знаючи, що та земля має свого Бога, іншого, ніж у землі Бату-хана, Батий попросив монахів Богословського монастиря вознести благословенну молитву до свого Бога. І, без сумніву, ігумен з монахами, ще раніше схиливши голови перед ханом та його полководцями, виконали повеління Батия. Інакше монастир міг бути незруйнований, але не отримав би скарбів і дарчих грамот від хана. Тут сперечатись немає сенсу.

Московська історіографія не повинна будуватись на винятках із правил. Про це слід завжди пам’ятати.

Хан Батий і далі чинив за тим самим правилом (так веліла Яса Чингісхана): усі, хто схиляв голову і приймав його вимоги, залишалися живими, а тих, хто не хотів коритись або тікав – знищував. Навіть у так званих «загальноросійських літописних зводах» зазначено, що до зруйнованих ханськими військами належать тільки такі поселення, як: Рязань, Пронськ, Коломна, Суздаль, Володимир, Юр’їв, Торжок і Козельськ. Про Москву не говоритимемо, бо вона заснована ханом Менгу-Тимуром тільки в 1272 році.

Між іншим, Іпатіївський літопис навіть не згадує про руйнування Коломни, Торжка та Юр’їва.

Героїчна оборона рязанських і ростовсько-суздальських міст є міфом пізніших часів Російської імперії. Коли звернемось до Великої Радянської Енциклопедії, то дізнаємось, що такі поселення, як:

Переяславль-Рязанський [2, т. 22, с. 468],

Муром [2, т. 17, с. 126],

Городець-Мещерський [2, т. 11, с. 496],

Ростов Великий [2, т. 22, с. 313],

Городець Волзький [2, т. 7, с. 122],

Нижній Новгород [2, т. 7, с. 139],

Волок-на-Ламі [2, т. 5, с. 326],

Твер [2, т. 11, с. 208],

Ярославль [2, т. 30, с. 554—555],

Галич Мерський [2, т. 6, с. 66], та багато інших, не були зруйновані та спалені. Як писав професор Лев Миколайович Гумільов, вони «здалися на капітуляцію», тобто погодилися на умови хана Батия і ввійшли до складу його держави з дня підкорення.

У XVIII столітті, вивчаючи першоджерела, імператриця Катерина II та її статс-секретар О. В. Храповицький наголошували, що ніякого спротиву князі Рюриковичі татарам Батия не чинили. Вони тікали від його війська, але Батий наздогнав їх на річці Сіть і знищив. Звичайно, Катерина II зі своїм підопічним відкрито подібного сказати не могла, тим більше про Великого Володимирського князя Юрія Всеволодовича, тож говорили натяками: «Показував я річку Сіть у Ярославській губернії.

Вона впадає в Малогу, а Малога у Волгу. На Сіті вбито Князя Володимира Юрійовича Рязанського від Татар. Думали (Катерина II.—В.Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар; але ріка Сіть свідчить, що Володимир тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання Історії» [20, с. 245].

Між іншим, на річці Сіть загинули всі князі Рюриковичі, які тікали від військ хана Батия, серед них і Великий Володимирський Князь Юрій Всеволодович.

Той факт, що степовики хана Батия наздогнали в густих лісових хащах місцевих князів, що тікали, свідчить про ще одну нову тактику, запроваджену татарами під час завоювання Мещерської землі, – облаву. У «загальноросійських літописних зводах» на цей метод завоювання є лише натяк:

«Татарове полониша Володимер і пойдоша на великого князя Георгія (Юрія.—В.Б.)… і ові йдоша до Ростова, а іні до Ярославля, а іні на Волгу до Городця, і полониша все по Волзі, навіть до Галича Мерського; а іні йдоша на Переяславль, а те взяша, і оттіль всю ту країну і гради многі все то полониша, навіть і до Торжку, і нема місця, ні всі, ні сіл таких рідко, ідеже не воюваша на суждальській землі…» [21, с. 198].

Скрізь побували війська хана Батия, всіх полонили, але деталі замовчуються. І неспроста. Як побачимо згодом, у російських літописах приховано найголовніше. Ймовірно, що таку цензуру літописів вчинили у XVIII столітті при виданні. Бо ж недаремно у 1783 році Катериною II була створена «Комісія для складання записок про стародавню історію, переважно Росії…». І всі «загальноросійські літописні зводи» були «знайдені» (окрім Кенігсберзького) після довгої та копіткої праці катерининської «Комісії».

Великий перський історик Ала-ад-дін Ата-мелік Джувейні (1226—1283) залишив досить цікаві свідчення про ті часи, що стосуються «Мещерської землі»: «Коли каан (Угетай) сів на престол (монгольського) царства, він (Бату) покорив і підпорядкував цілком усі ті краї, які з ним сусідили: решту (землі) кипчаків, аланів, асів, русів та інші країни, як от: Булкар, М. к. с. та інші» [16, с. 21].

Про «країну М. к. с.» йдеться як про велику державу, яку можна порівняти з Волзькою Булгарією за розмірами та значенням [135, с. 297—313]. Саме про це писав посол французького короля В. де Рубрук у книзі «Подорож до Східних країн Вільгельма де Рубрука в літо Благості 1253» [11, с. 65].

Ось витяг із цієї праці:

«Про одіяння й плаття їх знайте, що із Китаю та інших східних країн, а також із Персії та інших південних країн їм постачають шовкові й золоті матерії, а ще тканини з бавовни, які вони одягають улітку. Із Русії, з Мокселю, з Великої Булгарії та Паскатиру, тобто Великої Угорщини, з Керкису (всі ці країни розташовані на півночі й повні лісів) і з багатьох інших країн із північної сторони, які їм коряться, їм привозять дорогі хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у наших краях і які вони одягають взимку» [11, с. 76].

Два абсолютно незалежних автори назвали країну, що межувала з Русією та Булгарією, однією назвою – Моксель! Звичайно, це не може бути винятком чи випадковістю.

Як бачимо, Рязанське та Володимирське князівства у XIII столітті не мали ніякого відношення до Русі і носили цілком конкретне ім’я – країна та земля Моксель.

Російська історіографія приховує цей незаперечний факт. Ми ще станемо свідками, як московити почнуть спотворювати ці свідчення давніх істориків. І цьому вже подано приклад: видаючи в 1941 році другий том матеріалів академіка В. Г. Тизенгаузена, сучасні московити включили до нього тільки п’ять сторінок із великої праці Джувейні, та й то у спотвореному вигляді. Коли у Джувейні пішла оповідь про завоювання країни Моксель, то московські перекладачі перського тексту чомусь «Мокселем» уже назвали не країну, а місто, аби і в це питання закинути «доважок брехні»:

«Звідтіля вони (царевичі) пішли у землі Русі (цього слова в Джувейні немає.—В.Б.) і підкорили її області до міста М.К.С. (Моксель.—В.Б.), мешканці якого за своєю численністю були (мов) мурахи та саранча, а місцевість укрита болотами і лісом до того густим, що у ньому було неможливо проповзти змію. Царевичі (Батий з братами.—В.Б.) разом… спершу з кожного боку влаштували таку широку дорогу, що (по ній) могли поряд проїхати три-чотири вози… Вони (царевичі.—В. Б.) віддали наказ відрізати людям праве вухо. Було нараховано 270000 вух. Звідтіля царевичі вирішили повернутись (у Поволжя.—В.Б.)» [16, с. 23].

Московити спаплюжили текст великого свідка Джувейні, додавши слово «Русь» та назвавши країну Моксель містом. Навіть найпалкішому московському патріотові зрозуміло, що у XIII столітті в «Суждальській землі» не існувало міст із населенням у 270 тисяч мешканців.

Великий свідок далеких часів пояснив, що завоювання «країни Моксель» відбувалось за чотирма напрямками. Якщо подивитись на сучасну мапу центральних областей Російської Федерації та проаналізувати весь вище наданий матеріал, то можна збагнути, з яких боків були завдані удари татарських військ у землі Моксель.

Перший удар. Найімовірніше, він був спрямований на Рязань і далі на Коломну. Таким чином частина ханських військ перекривала західний і південний шляхи можливої утечі із землі Моксель. Слід зауважити, що удару по Рязані було завдано після завоювання Темниковської Мещери, тобто з боку сучасних міст: Сасово – Шацьк – Ряжськ.

У XIII столітті країна Моксель була всуціль вкрита лісами та болотами. Отож, для блокування цієї землі війська хана Батия передусім перекривали можливі шляхи втечі – наявні дороги та ріки. У Темникові залишалася військова тьма хана Беркенара, яка теж не сиділа, склавши руки. Вона чинила постійний контроль за місцевістю та шляхами сполучення.

Другий удар. Було завдано вздовж Волги: Нижній Новгород – Кострома – Ярославль. Імовірно, ця частина військ хана Батия залишалася на Волзі й не брала участі у поході на Темниковську Мещеру. Хани заздалегідь розробили плани й обумовили терміни виходу до певного місця.

Третій удар. Завдано у напрямку: Нижній Новгород – Володимир – Суздаль – Переславль – Ростов.

Четвертий удар. Був скерований із Ярославля на Твер – Торжок – Вишній Волочок. Так була оточена і завойована Рязанська і Ростовсько-Суздальська землі, а все населення перераховане та обезвушене на праве вухо.

Не варто деталізувати, як рухалось військо по кожному напрямку, хто кому допомагав та як проходили облави на людей і їх перелік. Це жахлива картина. Проте вона зайвий раз свідчить про надзвичайно низький рівень розвитку фінських племен землі Моксель станом на 1238 рік. Про це завжди слід пам’ятати «великоросам», як би вони не бажали величі ще з тих часів.

Про землі Моксель М. Г. Сафаргалієв багато чого дізнався із тих же архівів Саровського монастиря:

«Родоначальник “Мещерських князів” Бахмет Усеїнов також “прийшов із Великої Орди в Мещеру, і Мещеру воював, і посів її”, закріпивши “Мещерські місця” за своїми нащадками, а його праправнук Олександр Укович продав у 1382 р. свою отчину Дмитру Донському. Родословна “Мещерських князів”, опублікована в “Бархатной книге” М. І. Новіковим, – єдине джерело при вивченні історії “Мещерських князів”… Наділення землею Бахметау “Мещерських місцях”могло відбутись невдовзі після монгольського завоювання, оскільки вищеназваний Олександр Укович, що продав “Мещерські місця” у 1382 р., був праправнуком Бахмета Усеїнова. Факт продажу власниками своїх земельних володінь свідчить, що монгольські феодали розпоряджались своїми земельними володіннями на свій розсуд, вони могли не тільки передати їх у спадок, а й продати» [14, с. 95].

Зверніть увагу: передавати у спадок, продавати та купувати землю у Золотій Орді мали право тільки «монгольські феодали» і аж ніяк не московські князі. Це один із основних законів Яси Чингісхана.

Щоб уповні оцінити значення незаперечного факту належності Мещери родові князя-оглана (Чингісида) Бахмету, який прийшов із Великої Орди в Мещеру і закріпив «Мещерські місця за своїми нащадками», наведемо довідку із Великої Радянської Енциклопедії: «Мещера, низинна рівнина, розташована між рр. Клязьмою на півн(очі), Москвою на півд(енному) зах(оді), Окою на півдні і Судогдою та р. Колп на сх(оді), у межах Московської, Володимирської та Рязанської областей РРФСР [2, т. 16, с. 205].

Здавна окрасою «Мещерської землі» вважалися міста: Володимир – на півночі, Касимов – на сході, Рязань (Стара) – на півдні, Коломна – на південному заході, Москва – на заході.

Хоча за часів Бахмета (Уковича) поселення Москва ще не було, а за Москвою-рікою лежала дика тайга. Мабуть, усі міста, що існували на 1238 рік у Мещері, теж належали родові Бахмета, бо та ж енциклопедія визнавала:

«Найбільш важливі посади займали члени правлячої династії, царевичі («оглани»), володіючи уділами в З(олотій) О(рді) та очолюючи військо… Уже на початку свого утворення З(олота) О(рда) розділилася на улуси, які належали 14 синам Джучі: 13 братів були напівсамостійними государями, підпорядковуючись верх(овній) владі Батия» [2, т. 9, с. 561].

Отже, Бахмет (Укович) належав до царевичів-огланів роду Чингісхана. Він був один із тих 14 братів, про якого російська історіографія мовчить. Зробимо досить прості підрахунки, аби визначити, коли хан Бахмет «воював і посів Мещеру». Вищезгаданий Олександр Укович проживав у Мещері та «володів» нею в 1382 році. Він належав до ханського роду і був п’яте покоління роду хана Бахмета – праправнук.

Від 1238 року – завоювання «Мещерської землі», до 1382 минуло 144 роки. На одне покоління роду князя (хана) Бахмета припадає в середньому менше 29 років, що цілком доводить володіння цією землею родом Чингісида Бахмета від часів її завоювання. Про що свідчить і «Бархатная книга».

Довелося з’ясовувати, як в історичних джерелах подане ім’я Чингісида Бахмета (Уковича). Бо серед братів хана Батия такого не значиться. Хоча й шукати довелося серед досить-таки обмеженої кількості імен.

У хана Джучі було 14 синів від кількох дружин. П’ятеро із цих синів залишилось на теренах Центрального та Східного Казахстану (сучасного). Ось їхні імена: Орда (Ічен), Удур, Тука-Тимур, Шингкум і Шингкур. Про землі (володіння) ханів: Берке, Беркечара, Шейбана, Бувала (Мовала), Тангута йшлося раніше. Хан Батий володів усім улусом Дешт-і-Кипчак, до якого належала і Золота Орда. Отже, «Бахмет Усейнов сын», як його подає російська історіографія, має бути Чилаукун, Чимпай або Мухаммед.

Один із синів відразу відпадає. Це – Чимпай, оскільки перський історик Ібн Бібі подав досить розгалужений родовід хана аж до початку XIV століття, який належав до ісламу, що унеможливлює володіння православною Мещерою в XIII—XIV століттях. Залишилось два імені – Чилаукун і Мухаммед, одне з яких належало володарю Мещери з 1238 року – знаменитому Бахмету.

Нехай не здається дивним спотворення ханських імен у московських так званих першоджерелах. Це звичайне явище в російській історіографії. Про нього ще у XIX столітті писав професор В. В. Григор’єв у знаменитій праці «Про достовірність ярликів, виданих ханами Золотої Орди російському духовенству»:

«…Згадаймо, у якому спотвореному вигляді зустрічаємо іноді в наших літописах імена ханів. Абд-ул-Лаха вони називають Овдулом; Джелал-ед-Діна – Зелені чи Зелет-Салтаном; Мохаммед-Булака – Мамант чи Мамат-Салтаном. Так і в Атюляка чи Тютяка могли перехрестити перекладачі чи переписувачі ярликів якого-небудь хана співзвучного татарського імені, за яким ми давно вже його знаємо. Беручи це до відома… ми маємо в Атюляку чи Тютяку – Тулунбекхана, від якого до нас дійшли монети, карбовані у Новому Сараї» [22, с. 65].

Хоча, мабуть, у нашому випадку приховування імені хана, який володів Мещерою, є заздалегідь спланованою акцією.

Нам з вами довго довелося б шукати, хто із братів хана Батия «володів Мещерою» та тримав свій родовий улус у «колисці московитів» – Ростовсько-Суздальській землі, якби професор М. Г. Сафаргалієв свідомо не зробив натяк на ім’я хана.

Учений скрізь, де йшлося про «володіння Мещерою», згадував Чингісида-оглана «Бахмета Усейнова сына», який на початку дослідження більше нагадував одинадцятого сина хана Джучі – Мухаммеда. Звернімо увагу, обидва хани – Чилаукун та Мухаммед, як зазначили мусульманські історики, ніби не мали дітей, що може свідчити не тільки про відсутність нащадків, які б продовжили рід, а й про те, що хани прийняли християнство і стали «невірними», а відтак перестали існувати для мусульманських істориків.

Хоча той же Мухаммед згадується у перських істориків ще й під іменем – Буре.

Але повернімося до пояснень професора М. Г. Сафаргалієва: коли зайшла мова про продаж землі у 1382 році, то продавав землю чомусь уже не Олександр Усеїнов, а Олександр Укович. І цим сказано все. Хан Чилаукун і був Уковичем! Бо в ті часи, продаючи земельні наділи, треба було обов’язково вказати її першого законного володаря. А в Золотій Орді першими законними володарями землі стали Чингісиди. Отож, Чилаукун у спотвореному вигляді російської історіографії став Уковичем.

7. Чилаукун – восьмий син Джучі. У російській історіографії подається ще як «Бахмет Усейнов сын» або Укович. Отримав для свого роду у володіння «Мещерські землі», тобто землі майбутньої Московії. Саме рід хана Чилаукуна – брата Батия, разом із татарськими родами, що відійшли до його удільного улусу, «заселив у 1238 році Мещеру» та «володів нею» довгі сотні років.

М. Г. Сафаргалієв наводить історичний документ про продаж землі в 1382 році Чингісидом Олександром Уковичем так званому Дмитрію Донському. Про що це свідчить?

Це може свідчити лише про те, що Дмитрій Донський теж належав до прямих нащадків роду Чингісидів. Купувати та продавати земельні наділи у Золотій Орді мали право тільки Чингісиди і ніхто інший.

Місцеві князі могли отримувати від хана земельні наділи на період служби хану. І тільки! Вони не мали права передавати ті земельні володіння навіть у спадок. Так веліла Яса Чингісхана – збірник законів Орди. Московити ніколи не були винятком тих законів.

У 1238 року до держави Чингісидів приєднали ще два нових улуси: Темниковський на чолі з Беркечаром і Мещерський на чолі з Чилаукуном, братами хана Батия.