355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Володимир Білінський » Москва Ординська » Текст книги (страница 16)
Москва Ординська
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 21:46

Текст книги "Москва Ординська"


Автор книги: Володимир Білінський


Жанр:

   

История


сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

5

Заснування Москви та поява Московського улусу (1272)

Підйом Золотої Орди розпочався з часів хана Менгу-Тимура. За його царювання влада стала стабільною та передбачуваною. У державі діяли закони Яси Чингісхана, а всі улуси підпорядковувались центральній владі, що сиділа в столиці Сарай-Берке.

Із часів Берка-хана Золота Орда була самостійною державою, не підпорядковуючись Великому Ханові. Отож, до Менгу-Тимура потяглися всі улусні хани, єпископи та митрополит, аби отримати від нової влади ярлики на свої посади. Хан залишив усіх улусних князів, закріпивши за їхніми родами старі улуси (князівства).

Син хана Берке (після прийняття християнства – Петро) свого часу залишив столицю і виховувався у ростовського єпископа Кирила. Найімовірніше, він народився в 1247—1250 роках. Наближався час, коли Менгу-Тимур повинен був повернути йому батьківський улус (межиріччя Волги і Дону від сучасного Волгограда до Кавказького хребта). А Менгу-Тимуру робити цього не хотілось. Бо за законами держави всі землі хана Берке після його смерті у 1266 році відійшли йому.

Тому по закінченню війни з Візантією (1269—1271), під час перепису населення, хан Менгу-Тимур у 1271 році запросив до себе улусного хана (князя) Чилаукуна («Бахмета Усейнова сина») і Петра-царевича (сина Берке-хана) та передав царевичу із роду Берке частину володінь роду Чилаукуна. По суті, він передав царевичу Петру неосвоєні, дикі землі за Москвою-рікою.

Мотивами, на які посилався Менгу-Тимур, були надзвичайно вагомими, на них постійно наголошували Митрополит Золотої Орди Кирило та єпископи Мещерського і Темниковського улусів. Не забуваймо: Православна церква Золотої Орди, отримавши у 1267 році привілеї від Менгу-Тимура, повністю підтримувала свого Царя, а після 1271 року – офіційного Царя Православної церкви Золотої Орди.

Основними мотивами хана були:

По-перше, припинення відходу лісового населення із Мещерського улусу на захід, за Москву-ріку. Фінське населення Мещери тікало в глухі ліси, рятуючись від православного хрещення та ханської данини, а особливо – примусової військової повинності. Треба мати на увазі, що хан Чилаукун був язичником і дотримувався старої віри Чингісидів – тенгріанства, а отже, ставився до православної віри байдуже.

По-друге, допомога Православній церкві у примусовій християнізації фінського населення, що вела до закріплення населення навколо храмів і збільшення ресурсів держави, як військових, так і загальнодержавних.

Мабуть, улусний хан Чилаукун згоден був підтримувати заходи Менгу-Тимура, але, звісно, противився передачі своєї землі царевичу Петру. Тому немає нічого дивного, що, повертаючись із ставки Менгу-Тимура наприкінці 1271 року, хан Чилаукун «помер у дорозі». І цього хана Чингісида знищили за звичайною схемою – отруїли, тому що людей із роду Чингісхана не можна було знищувати фізичним насиллям. Так померли: Гуюк, Батий, Сартак, Чилаукун і багато інших.

Російська історіографія не придумала нічого розумнішого, як замість хана Чилаукуна ввести до своєї хронології двох Ярославів: так званого Ярослава Всеволодовича та його сина Ярослава Ярославовича. Перший (хоча загинув у Германії в 1241 році) «підмінив» хана Чилаукуна з 1238 до 1246 року, а другий – із 1246 до 1271 року. Хоча, як ми пам’ятаємо, Чилаукун «посів Мещеру та володів нею» з часів завоювання. І, звичайно, у володіннях хана Чингісида паралельного володаря Рюриковича існувати не могло. Своїми вигадками московити довели свою історичну науку до цілковитого абсурду.

Та повернімось до року заснування Москви. 1272 рік для майбутньої Московії став знаменним. Саме того року із дозволу хана Менгу-Тимура була заснована Москва.

Із російських церковних джерел:

1. «Спаса, на Бору, Собор в Москве, в Кремле… в то время, когда место нынешняго Кремля еще покрыто было… густым лесом… Св. Даниил, только лишь получивший в удел земли и села, принадлежавшия некогда… Кучке (ось вам перекручене на російський лад ім’я Чилаукуна.—В.Б.), построил в 1272 году, среди бора, на Боровицком холме (как урочище это в древности называлось), на том самом месте, где жил в уединенной хижине пустынник Вукол, деревянную церковь Спаса-Преображения. Это было еще за 54 года до основания Успенского Собора и за 67 лет до обнесення Детинца (нынешняго Кремля) дубовою рубленою стеною. – Существование сего деревяннаго храма продолжалось 56 лет…» [19, с. 325-326].

Це незаперечне свідчення першої забудови на території сучасного Московського Кремля у 1272 році. Не могло існувати християнське місто з 1147 року без церкви.

Не станемо зараз відволікатись на вигаданого московитами так званого «Св. Даниила». Такої людини у московській історичній дійсності не існувало. Ми до цього ще повернемось.

Оскільки сучасне місто Москва поглинуло сотні квадратних кілометрів території, то доцільно з’ясувати, які ще споруди з’явились у ті далекі часи на цій землі. Церковна література дає відповідь і на це питання.

2. «Крутицкий Архиерейский Дом (Таганка)… на гористом берегу Москвы-реки, на урочище, издревле именуемом, по причине крутизны местоположения, Крутицами, при подошве этой возвышенности, во рвах, протекают ручьи: с северной стороны – Сара (татарською мовою—золотий, жовтий.—В.Б.), ас южной – Подон (тобто між Сараєм і Доном.—В.Б.)… Обитель сия, древнейшая в Москве… основана св. князем Даниилом Александровичем Московским в последней половине XIII века (около 1272 года) и служила с половины XV века местопребыванием Владык древней Сарайской Епархии, переименованной в Сарайскую и Подонскую, а потом в Крутицкую, и уничтоженной по именному указу Императрицы Екатерины II15 мая 1788 года» [19, с. 264—265].

Із 1764 до 1792 року Катерина II закрила і знищила сотні старовинних храмів і монастирів по всій Російській імперії, які зберігали відкриту залежність від Золотої Орди. Йшла цілеспрямована фальсифікація, винищувалось геть усе, що нагадувало ординське минуле Москви.

3. «Данилов (монастырь.—В.Б.), мужской, 2 класса, в Москве, на краю города, между Даниловскою и Серпуховскою заставами; состоит под управлением Архимандрита. Он основан около 1272 года Святым Князем Даниилом Александровичем Московским (Монастырь двукратно переводился с одного места на другое, еще именовался – Новоспасский.—В.Б.), когда Москва едва возникла из ничтожества и… была под Владычеством Монголо-Татарским…» [19, с.199, 231].

Важко уявити, щоб нащадки людини, яка заклала основу столиці держави, нищили про неї пам’ять, переіменовуючи храм і переносячи з місця на місце той заклад навіть не раз, а двічі! Всесвітня історія такого не знає.

І щоби прибрати останню побрехеньку московитів про існування на території Москви до 1272 року так званої церкви Михайла Хоробрита, ще одного вигаданого брата так званого Олександра Невського. Ось що з цього приводу писав О. Ратшин:

4. «Архангела Михаила, Собор, в Москве, в Кремле, Кафедральный Московскаго митрополита, называвшийся в старину Церковью св. Михаила на площади. Первоначальное построение сей церкви некоторые писатели относят к XIII и даже к концу XII века, когда Москва уже существовала и, следовательно, должна была иметь свой храм, во имя Начальника Небесных Сил, Архангела Михаила, признаваемаш издревле заступникам Руских Князей. Другие же и с большею достоверностию предполагают, что она была построена деревянная еще слишком за 20 лет до начала княжения св. Даниила первым известным в Истории удельным Московским Князем Михаилом Храбрым, меньшим братом Александра Невского, в честь Ангела его, Великого Архистратига. Впрочем никакими историческими фактами нельзя подтвердить о существовании сей деревянной церкви. Истинная и никакому сомнению не подлежащая история сей Соборной церкви начинается со времен Великаго князя Иоанна Даниловича Калиты» [19, с. 302].

Церковна праця професора О. Ратшина при виданні у 1852 році пройшла жорстку потрійну цензуру, у тому числі церковну, і отримала дозвіл на друк без будь-яких заперечень.

Істину про відсутність якихось ознак церкви на території сучасної Москви до 1272 року визнали у 1852 році і влада, і московська церква. Тож не личить сучасним московським історикам виставляти себе на посміховисько.

Таким чином встановлено рік заснування Москви – 1272: бо «Существовавшая Москва… должна была иметь свой храм». А він з’явився тільки у 1272 році.

А далі пропонуємо дослідити питання щодо першого Московського князя, аби прибрати з історичної науки московські вигадки.

Московська історіографія вважає своїм першим офіційним князем сина так званого Олександра Невського – Данила, приписуючи йому заснування перших церков на території сучасної Москви.

Особа Данила Олександровича повністю вигадана. Такої особи в історичному минулому не існувало.

На території Московського Кремля з давніх часів збереглися три храми:

1. Успенський собор. «Собор Успения Богородицы… Основание сему знаменитому храму положено 4 августа 1326 года… В 1472 году Митрополит Филипп I… велел разобрать его до основания… Два года продолжалось строение… как внезапно ночью 21 мая 1474 года стены и своды… обрушились… Болонец Фиоравенти Аристотель, который, снова начав строение в мае 1476, окончил Собор… Он освящен 12 Августа 1479 года» [19, с. 286-287].

Успенський собор є усипальницею московських митрополитів із часів митрополита Петра, похованого тут у 1327 році.

Саме в Успенському соборі після його спорудження Московські князі присягали на вірність царям Золотої Орди.

2. Архангельський собор. «Собор Архангела Михаила… Каменный Архангельский Собор (заложен) в 1333 году; он кончен в один год и освящен Митрополитом св. Феогностом 20 сентября… а в 1475 году сгорел… В. К. Иоанн II велел Миланскому архитектору Алевизу (вытребованого из крымского Бахчисарая.—В.Б.)… вновь его перестроить. – Он разобран в 1505, и в Мае того ж года заложен обширнейший против прежняго; совершен 1507… и освящен 8 ноября 1509… С тех пор Собор в главных частях не перестраивался и доселе существует в одном и том же виде» [19, с. 302—303].

Кремлівський Архангельський собор ще з часів так званого Івана Калити став усипальницею московських князів:

«Собор сей при самом начале существования своего предназначен быть усыпальницею князей Московских» [19, с. 303].

Отож, в одному храмі (Успенському) ховали московських митрополитів, а в другому (Архангельському) – московських князів.

Відомо, що до періоду Великої смути (1598—1613) за офіційними джерелами на московському престолі Орди сиділо дванадцять так званих князів:

1. Данило Олександрович (1272—1303);

2. Юрій Данилович (1303—1326);

3. Іван Данилович (Калита) (1328—1340);

4. Семен Іванович (Гордий) (1340—1353);

5. Іван Іванович (1353—1359);

6. Дмитрій Іванович (Донський) (1363—1389);

7. Василь Дмитрович (1389—1425);

8. Василь Васильович (Темний) (1425—1462);

9. Іван III Васильович (1462—1505);

10. Василь III Іванович (1505—1533);

11. Іван IV Васильович (Грозний) (1533—1584);

12. Федір Іванович (1584—1598);

А в часи Великої смути на московському престолі сиділи:

13. Борис Годунов (1598—1604);

14. Лжедмитрій І (1505-1506);

15. Василь Шуйський (1606-1611).

Такий список своїх князів і царів надає московська офіційна влада. За винятком перших двох, усі вони поховані в Архангельському соборі Москви. Звичайно, там немає і не могло бути Лжедмитрія І. Разом із князями поховані їхні сини та рідні брати. Серед них – Шемяка та його сини Василь (Косой) і Дмитро (Красний). Загалом до перебудови храму, а це 1505-1508 роки, у храмі було поховано 24 особи.

«За Калитою лягли здесь кости и всех последующих Властителей земли… с их детьми, братьями… мужского пола» [19, с. 303].

За часів свого правління Лжедмитрій І виніс із Архангельського храму останки Бориса Годунова, що цілком зрозуміло.

«Гробы сих Князей были выносимы на все время перестройки и потом, в 1508 году, торжественно внесены в новый Собор, где уже находилась гробница В. К. Иоанна III, погребенного в неоконченном еще храме. Сии 24 гроба поставлены со строгим соблюдением родового порядка, в том положении, в каком они ныне видимы. После их погребены здесь: Великий Князь Василий Иванович… Цари Иоанн IV (Грозный), Федор Иоаннович, Василий Иоаннович (Шуйский), принявшие Христианскую веру – Александр Сафагиреевич, Царь Казанский, сын знаменитой Сююньбеки; и Петр (Кудагуйло) Ибрагимович, Царевич Казанский…» [19, с. 304].

Як бачимо, у московських князів і царів були рідні брати серед казанських ханів. І тут дивуватись не треба – це був один рід нащадків Чингісхана. І їхні останки теж покояться у Московському Кремлі.

Та повернімось до витоків роду московських князів. Варто зазначити, що на стінах Архангельського храму, над кожним похованням московського князя поданий його портрет. Знову цитуємо О. Ратшина:

«По трем стенам Собора, над рядами гробниц, в нижнем ярусе, изображены в рост же… здесь погребенные Великие и Удельные Князья, начиная с Иоанна Калиты, и между ими св. Петр Царевич Ордынский» [19, с. 308].

Таким чином ми дійшли до родоначальника московських ханів (князів) – Петра Ординського, сина хана Берке. Випадковості тут бути не могло, бо, як засвідчив О. Ратшин: «Вся стенопись произведена была еще в XVI веке под наблюдением Архитектора Алевиза» [19, с. 308].

А вносити «доважки брехні» до свого великого Чингісханового роду у Василя III, який на той час правив Московським улусом, ще не було потреби.

Місця для вигаданих Данила Олександровича та його сина Юрія Даниловича у московському Архангельському храмі не знайшлося. І це при тому, що так званий князь Данило, за офіційною московською версією, був засновником перших церков у Москві, а отже, самої Москви.

Може виникнути цілком закономірне питання: чому московити, знищуючи стару штукатурку в цих двох храмах, не знищили портрет Петра Ординського – родоначальника московських князів?

Тут відповідь може бути тільки одна: пізно схаменулись!

Потужна фальсифікація московської історичної науки почалася з другої половини XVII століття, за часів династії Романових. Хоча до фальшування вдавались ще за часів Івана III.

Та Іван III не міг відмовитись від свого роду, тому пов’язав його з київськими, візантійськими, римськими кесарями, пояснюючи своє Божественне походження.

Знищивши штукатурку в Успенському та Архангельському соборах Кремля, московити знищили ханську тамгу, приховавши Чингісове походження Петра Ординського. Бо в імперії Чингісидів уся власність ханів позначалась тамгоюособистим знаком ханського роду. Тамгою позначались: палаци, будинки, мечеті, церкви, худоба. Та не все було зрубане і замазане. Залишилась тамга на тонких колонах Успенського та в галереї Благовіщенського соборів. Її Романови знищити не могли – тоді б обрушились самі храми. Вона і стала свідком великої істини. Стара штукатурка обох храмів несе на собі тамгу родів нащадків Чингісхана.

ЧАСТИНА П’ЯТА
ЗОЛОТА ОРДА: ПІВНІЧНІ УЛУСИ


1

Менгу-Тимур був одним із кращих ханів-державців Золотої Орди, якщо не найкращим. Окрім усього того, про що говорилося раніше, він зробив ще одну важливу річ – передав землі Кримського півострова у володіння царевичу Уран-Тимуру, сину Тукай-Тимура. Тобто на терени Золотої Орди із-за річки Урал був переселений рід ще одного брата хана Батия. Разом із ханом Уран-Тимуром були переселені його чотири ілі (роди): ширини, барини, аргини і кипчаки.

Таким чином хан посилював свою особисту владу і зменшував вплив на Півночі Золотої Орди хана Чилаукуна, на Півдні – хана Ногая, внука Бувала.

Такої думки дотримувався і професор М. Г. Сафаргалієв:

«Для изучения вопроса о взаимоотношениях хана с его вассалами значительный интерес для историка представляет факт, приводимый… Абулгази, а именно пожалование Менгу-Тимуром Крымского полуострова Уран-Тимуру, сыну Тукай-Тимура. Владения Тукай-Тимура и его потомков… лежали на востоке, рядом с Синей Ордой. Если… Уран-Тимуру был пожалован удел в Крыму, то в этом нужно видеть одно из мероприятий хана, направленного на ослабление власти царевичей Джучиева улуса в пределах своего собственного улуса. Каждый царевич, получая в наследство отцовский удел, стремился усилить свою власть на месте и стать, таким образом, конкурентом хана; с перемещением в другой удел он терял связь с местной аристократией и на новом месте не мог быть опасен хану [14, с. 54—55].

Хан Ногай, володар улусу свого діда Бувала, що лежав між Доном і Дніпром у Приазовських степах, був на початку 80-х років XIII століття одним із старійшин роду Чингісхана. «Ногай, происходивший от седьмого сына Джучи Мувала, Бувала (Бувалай), принадлежал к числу тех потомков Джучи, отцы которых в прошлом никогда не занимали ханского трона. Отец Ногая, Тутар (Татар.—В.Б.), посланный Батыем к Хулагу в Иран в качестве представителя Дома Джучи, был заподозрен в организации заговора на жизнь Хулагу и казнен в числе других золотоордынских царевичей. Когда началась война с Хулагу, Ногай был поставлен ханом Берке во главе золотоордынского войска, отправленного в 663 (1264—1265) гг. против Хулагу. Ногай разбил Хулагу “и (с тех пор) усилилось значение его (Ногая) у него (Берка) и возвысилось положение его”. Поставленный “над несколькими тьмами”… войск, расположенных на юго-западных окраинах Джучиева улуса, вскоре Ногай, по словам Пахимера, сделался “могущественнейшим мужем из тохаров (татар), занял в Орде почти равное с ханами положение”» [14, с. 58].

Якщо російські історики відкрито пишуть про інтриги хана Ногая у 80-ті роки XIII століття, то про подібні інтриги хана Чилаукуна у 60-ті роки того ж століття мовчать. Хан Чилаукун «добився точно такого самого впливу» на справи в Золотій Орді, очолюючи військові тумени північних улусів у походах на Новгород та Кавказ.

Однак за часів Берке-хана і Чилаукун, і Ногай побоювалися проявляти себе, бо Берке був одним із старших у роді. А старійшини у тюркських народів завжди у пошані. Діяти вони почали за часів Менгу-Тимура, через що і був знищений у 1271 році Чилаукун. До Ногая руки в Менгу-Тимура, як мовиться, не дійшли. На думку Менгу-Тимура, Ногай для нього не становив небезпеки бо поводився, як належить підлеглому.

Менгу-Тимур помер 1282 року у віці 34 років.

«Как передает Марко Поло, после смерти Менгу-Тимура престол должен был перейти к молодому царевичу Туля-Бугу (в нашому прочитанні – Талабуга.—В.Б.), сыну старшего брата Менгу-Тимура, но ему не пришлось царствовать. По настоянию Ногая на престол был посажен Туда-Менгу, брат умершего хана Менгу-Тимура, чем и было нарушено завещание хана о престолонаследии. Это и послужило одной из причин смуты в Джучиевом улусе» [14, с. 55].

Маємо надзвичайно складний приклад для визнання спадкоємця престолу. У Менгу-Тимура після смерті залишилось 10 синів. Жодному із них на день смерті батька не виповнилось 16 років, що, за Ясою Чингісхана, не давало права посісти на царство.

Треба визнати: щось подібне до цього тапилося і раніше, по смерті молодшого сина Батия – Улакчі. Тоді трон посів Берке – третій син Джучі. Проте по смерті хана Золотої Орди Берке трон повернули родові Батия, згідно із заповітом Чингісхана. Бо на початку 1227 року після смерті старшого сина Джучі Чингісхан особисто приїхав до улусу Джучі і призначив главою улусу Батия. Так, Джучі-улус мав передаватись у спадок тільки нащадкам Батия. І поки наказу Чингісхана дотримувалися, Джучі-улус процвітав. Наказ не було порушено за часів ханів: Джучі (1222– 1227), Батия (1227—1255), Сартака (1255), Берке (1255—1266), Менгу-Тимура (1266—1282). Простежимо цю хронологію.

Після смерті Батия, улус успадкував старший син хана – Сартак; після Сартака – четвертий син Батия – Улакчі (старші сини Батия: Сартак, Тукан і Абукан на той час померли). Улакчі теж помер раптово, протримавшись на троні декілька днів. І оскільки у кожного із чотирьох синів Батия у 1255 році не було дорослих нащадків, то трон улусу (Золота Орда була лише його частиною) перейшов до брата Батия – Берке.

А вже після хана Берке Джучі-улус повернувся до роду Батия. І через те, що у старшого сина Батия – Сартака, не залишилось спадкоємців-чоловіків, то улус успадкував рід другого сина Батия – Тукана. Втім, трапилось непорозуміння. Трон Джучі-улусу успадкував не старший син Тукана – Тарбу, а другий – Менгу-Тимур. Можливо, що онука Батия – Тарбу, в 1266 році уже не було. А його син – Талабуга, того року тільки народився.

Ось чому Менгу-Тимур у своєму заповіті 1282 року назвав спадкоємцем престолу свого небіжа Талабугу, якому на той час виповнилося 16 років, тоді як його старшому синові Алкуну лише 12—14. Цим заповітом він повертав трон держави до роду його справжнього володаря.

Та сталося не так, як заповів хан Менгу-Тимур. За наполяганням одного із впливових людей Золотої Орди – Ногая, трон посів брат Менгу-Тимура – Туда-Менгу.

Ось як про ті далекі події розповів їхній сучасник Рашид-ад-дін:

«Рассказ о восшествии на престол Туда-Менгу,

о свержении его сыновьями Менгу-Тимура и Тарбу…

Когда Менгу-Тимур, после того как он процарствовал 16 лет, скончался в 681 г. X. (11 апреля 1282—31 марта 1283 г. н. э.), то того же числа воссел (на престол) Туда-Менгу, третий сын Туркукана (Тукана.—В.Б.), и некоторое время был государем. После того сыновья Менгу-Тимура, Алгу и Тогрыл, и сыновья Тарбу, старшего сына Тукукана, Тула-бука (Талабуга.—В.Б.) и Кунчек свергли Туда-Менгу с престола под тем предлогом, что он помешанный» [13, т. 1/2, с. 83].

За свідченням перських істориків, Туда-Менгу добровільно передав владу Талабузі. І достовірно відомо, що з 1287 року саме він посів трон Золотої Орди.

Передачу влади до рук хана Талабуги підтримали як сини хана Тарбу, а їх у нього було два: Талабуга і Кунчек, так і сини Менгу-Тимура. Тобто не передача влади від одного хана до іншого породила подальші чвари серед нащадків хана Батия.

У тому ж таки 1287 році знову відбувся похід війська Золотої Орди на Польщу та Угорщину:

«Поход этот, подробно описанный в арабских и польских хрониках, а также в русских летописях, закончился удачно. Монголо-татары добрались до Пешта, разорили Польшу и угнали с собой большое количество пленных. На обратном пути в Орду Ногай, обманув хана (Талабугу.—В.Б.), ушел через Брашов в свои владения на Дунай. Туля-Буга, оставленный Ногаем, шел по незнакомым дорогам и после двадцатидневного скитания в горах, потеряв от холеры и голода, по данным русских летописей, до 100 тысяч воинов и “заподозрил Ногая в том, что все это случилось по его козням и интригам, из-за того, чтобы погубить войско его и извести род его”» [14, с. 56].

Про ці ж події розповідає і «Літопис Руський»:

«Коли йшов окаянний і нечистивий Ногай і Телебуга з ним, пустошивши землю Угорську, (то) Ногай пішов на (город) Брашев, а Телебуга пішов упоперек (через) Гору (Карпати.—В.Б.), яку (можна) було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах… І настав у них голод великий, і почали люди (коней) їсти, а потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечистивий Телебуга вийшов пішки зі своєю жоною (та) з одною кобилою, осоромлений Богом» [3, с. 435].

Як бачимо, у військовому поході на Польщу та Угорщину року брали участь близько 200 тисяч вояків. Якщо вважати, що Ногай виставив приблизно 40—50 тисяч вершників, то інші улуси Золотої Орди виставили 150 тисяч.

Звичайно, в битвах на землях Угорщини та Польщі полягла деяка частина війська. Із аналізу минулих походів можна виснувати, що полеглих у битвах було 30—40 відсотків від загальної кількості. Тобто на теренах Польщі та Угорщини Талабуга втратив не менше 60—80 тисяч осіб.

Може виникнути питання: навіщо ми робимо цей підрахунок?

Тут відповідь очевидна: зазнали важких втрат абсолютно всі улуси Золотої Орди. Та найбільше постраждали західні улуси держави, силами яких відбувався цей похід. До них належали:

– улус Ногая (Причорномор’я);

– улус Менгу-Тимура (між Доном і Волгою);

– улус Великого Хана Талабуги (між Волгою та Уралом);

– улус хана Біликчі (Тмутаракань);

– улус хана Дмитрія (Велике Володимирське князівство).

Кожен із цих улусів, окрім улусу Ногая, втратив від 30 до 40 тисяч найкращих своїх людей. А разом з ними на полях Угорщини і Польщі та в Карпатах полягло до двадцяти князів-огланів, тобто нащадків Чингісхана.

До походу 1287 року Золота Орда подібних втрат не знала!

Можна припустити, що саме в цьому військовому поході загинули чотири сини Менгу-Тимура: Абачі, Тудакан, Буркук і Сарай-Бука. Точно відомо, що старший син Менгу-Тимура – Алгуй теж брав участь у поході та був у керівній трійці разом із Талабугою і Ногаєм, що підтверджує «Літопис Руський».

Можливо, у військовому поході брав участь і п’ятий син Менгу-Тимура – Тохта.

Саме він, повернувшись у 1288 році з військового походу на Угорщину та Польщу, підняв питання про його невміле керівництво. Оскільки Ногай більшу частину війська та всю свою частину здобичі доставив до улусу, то, звісно, під критику Тохти передусім потрапили його старший брат Алгуй та Великий Хан Золотої Орди Талабуга.

У цьому випадку не було злощасної інтриги, а лише чесна жорстока критика. Та вона не сподобалась Талабузі й Алгую. Ось що про це пише Рашид-ад-дін:

«После того сыновья Менгу-Тимура, Алгу и Тогрыл, и сыновья Тарбу, Тула-Бука (Талабуга.—В.Б.) и Кунчек свергли Туда-Менгу с престола… Против Токтая (Тохти.—В.Б.) (же), сына Менгу-Тимура… они стали совместно замышлять, когда увидели в нем признаки храбрости и мужества. Он узнал об этом обстоятельстве, бежал от них, искал защиты у Йылыкчи (Біликчі.—В.Б.), сына Беркечара…» [13, т. 1/2, с. 83].

Тохта, якого підтримала більшість його родів (ілів), восени 1287 року відкочував до улусу хана Біликчі, який у критиці керівників військового походу 1287 року став на бік Тохти. Імовірно, що хан Біликчі або його батько брали участь у цьому поході і знали ціну військової майстерності Талабуги та Алгуя.

В улусі Чилаукуна на той час правив так званий Дмитрій, який побоявся відкрито підтримати Тохту. Більше того: він вигнав із своєї землі самого Тохту, його людей, його табуни й отари.

Про ці події дуже хитро й завуальовано розповів М. М. Карамзін:

«Сей князь Городецкий (так званий Андрій.—В.Б.) жил два года спокойно, призвал к себе какого-то Царевича из Орды и начал явно готовиться к важным неприятельским действиям. Великий Князь предупредил их, соединился с Удельными Владетелями, выгнал Царевича и пленил Бояр Андреевых. Сие действие могло оскорбить Хана и казалось дерзостию. Ростовцы поступили еще смелее. С неудовольствием смотря на множество Татар… они положили на Вече изгнать сих беспокойных гостей и разграбили их имение. Владетель Ростовский… сват Великого Князя, немедленно послал в Орду брата своего Константина, чтобы оправдать народ или себя, и Хан (Талабуга.—В.Б.) на сей раз не вступился за обиженных Татар, чему были причиною… тогдашние внутренние неустройства в Орде» [18, т. IV, с. 232—233].

М. М. Карамзін описав події стовідсотково достовірно, тільки змінив імена дійових осіб та приховав причини тих подій. Хоча дав деякий натяк на них, нагадавши про «внутренние неустройства в Орде». Що ж відбувалося в дійсності у ті роки?

Землі Менгу-Тимура, як зазначалось раніше, лежали між Доном і Волгою і простягалися від Каспійського моря до Тмутаракані (улусу Беркечара). Отримавши дозвіл і підтримку власника Беркечарового улусу, хан Тохта разом зі своїм родом погнали свою худобу до старійшин роду Чингісидівсинів Чилаукуна, так званих Дмитрія та Андрія, які були другим поколінням Чингісидів Золотої Орди, що народились уже в нових, завойованих землях. До першого покоління належали Батий зі своїми братами: Берке, Беркечар, Шейбан, Тангут, Бувал, Чилаукун, Чимпай та Мухаммед. Це саме ті хани першого покоління Чингісидів, які отримали власні улуси на землях Золотої Орди. Згодом до них приєднався рід тринадцятого брата Батия – Тука-Тимура, який отримав улус на землях Криму.

У 1289 році в улусі Беркечара правив його онук Їликчі (Біликчі). Теж саме було в улусах Бувала, Тангута, Чимпая та Мухаммеда. А в улусі Чилаукуна сидів при владі його син Дмитрій, який народився десь на початку 40-х років XIII століття. Там же мешкав другий старійшина роду Чингісидів, так званий князь Андрій. Третій старійшина роду Чингісидів, так званий Петро Ординський, син хана Берке, у 1289 році сидів на Московському престолі. Одночасно, ще з 1257 року, йому належав і Ростов зі своїм уділом. І цілком закономірно, що хан Тохта після посягання на життя став шукати захист у старійшин роду. Згідно з Ясою Чингісхана, старійшини роду мали право вказати Великому Ханові на неправомірність його дій. А головне – вони мали право зажадати скликання курултаю. На що і сподівався Тохта.

Усі вчинки Тохти стали можливими тільки тому, що йому вдалося вирватись із рук Талабуги та відкочувати із більшою частиною свого роду до улусу Беркечара, в якому його підтримали та дали притулок. Цікаво зазначити, що, навіть знищивши Талабугу у 1290 році, хан Тохта, уже будучи Великим Ханом Золотої Орди та Джучі-улусу загалом, ще кілька років тримав свою головну ставку в столиці Беркечарового улусу Мохші (Наровчаті). Там були побудовані величні палаци, торгові двори, монетний двір і скарбниця хана. Саме в Мохші (Наровчаті) хан Тохта почав у 1294році карбувати свої перші гроші (монети). Цей факт засвідчив професор Пензенського університету В. Лебедев у своїй праці «Загадочный город Мохши»:

«Самые ранние золотоордынские монеты с Наровчатского городища относятся… к периоду правления Такты (1290– 1312 гг.)» [17 с. 37].

Більшовики знищили першого дослідника міста Мохші (Наровчата) професора Саратовського університету Олександра Августиновича Кроткова, який особисто досліджував ці розкопки із 1916 до 1927 року та написав більше десяти аналітичних праць на цю тему. Найбільш цінні праці О. А. Кроткова до сьогоднішнього дня не опубліковані.

Чому російська влада так боїться правди про столицю улусу хана Беркечара?

Справа в тому, що місто Мохші тривалий час, у XIII—XIV століттях, було столицею всієї Золотої Орди. А це – майже центр «исконно русской земли» кінця XIII століття, якщо об’єднати Ростовсько-Суздальську та Рязанську землі. І то було незвичайне місто тих часів: «В 1916 г., во время первой мировой войны, русские солдаты, роя окопы (учебные.—В.Б.), вблизи Наровчата, тогда уездного центра Пензенской губернии, нашли множество старинных вещей, относящихся к XIII—XIV вв., и среди них – большое количество монет с надписью “чекан Мохші”. Тогда ученые сделали предположение, что старинным городом Мохши был… Наровчат. Дальнейшие исследования подтвердили это предположение» [17, с. 3].


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю