Текст книги "Москва Ординська"

1

Розумна людина врешті-решт зверне увагу на безглуздя словосполучення «татаро-монголи». І справді, з якого боку не підходь до нього, а серйозно сприймати його неможливо. Навіть помінявши місцями складові на «монголо-татари», не позбуваємося безглуздя.

І якщо звернутись до праць тогочасних істориків, таких як: Плано Карпіні, Вільгельм де Рубрук, Рашид-ад-Дін, Джувейні та сотні інших, такого словосполучення у них не знайдемо. Є татари, є монголи, але давні історики ніколи не вживали термін «татаро-монголи». Не одну сотню років відомо, що татари – давній народ, який належить до тюркської гілки. За мовою, побутом, культурою та всіма зовнішніми ознаками – це цілковито тюркський етнос.

У той час як монголи – самостійний, незалежний від тюркської спільноти етнос, який належить до монголоїдної раси. Маємо ось такі незаперечні істини.

Отож, ніякого поєднання цих народів у одному словосполученні бути не може. Все одно, що назвати московитів татаро-чукчами. Цього робити не слід: і нерозумно, і некоректно.

Обидва терміни штучні і не мають права на існування. Термін «монголо-татари» є звичайна вигадка російської націонал– шовіністичної науки, використаний для приниження тюркських племен, будівничих Золотої Орди. Настав час прибрати його з історичної науки. Сьогодні ми з вами зуміємо це зробити.

Ось що пишуть сучасні казахські історики: «В. Л. Егоров отмечает, что словосочетание монголе-татары (как и татаро– монголы) появилось столетия спустя после распада монгольских государств, его впервые применил в 1823 г. П. Наумов» [45, т. 2, с. 282].

Отже, словосполучення було вигадане московитами саме в ті часи, коли вони писали свою «героїчну» історію. Хоча М. М. Карамзін у праці «История государства Российского», яку писав із 1803 до 1826 року, цього терміну не вжив жодного разу.

Вносячи до російської історичної науки суцільні вигадки та стовідсотково спираючись на каркас такої будови, московити одночасно запустили облуду про так званих монголо-татарів. Вони так посилено пропагували впродовж ста років цей термін, що він спочатку прижився на сторінках московських історичних писань, а згодом його запозичила і Європа.

А ось як під це словоблуддя цілком серйозне наукове видання «Энциклопедический словарь» підводило наукову базу:

«По первоначальному плану Батыю предполагалось дать 30 000 войска; нет оснований думать, что это число было потом изменено в ту или другую сторону. В это же войско входили и 4000 монголов с семьями, даных Чингисханом в каждый улус, в виде разсадника монг(ольского) элемента; главную же часть войска Батыя составляли татары – около 25000 душ с семьями. Таким образом, господство у нас (у Московії.—В.Б.) Чингисидов можно назвать игом монгольским, так как династия была монгольского происхождения, но можно назвать и татарским игом, потому что подавляющую массу завоевателей составляли татары; можно назвать и игом монголо-татарским…» [38, т. XII А, с. 634].

До питання кількісного складу армади хана Батия московити з давніх часів додали значні «доважки брехні». Спочатку вони визначали те військо в кількості 300 тисяч вершників. Та під тиском неспростовних фактів і свідчень давніх істориків посунулись до 150 тисяч. Хоча насправді хан Батий привів до країни Моксель не більше 30 тисяч людей.

«Героїчний епос» оборони Ростовсько-Суздальської землі все більше обростав вигадками. Доходило до абсурду, про що може свідчити опис письменником В. Яном знаменитого нападу на військо Батия Євпатія Коловрата, коли хан «з гармат стріляв по горобцях». Згадаймо, як метальні машини жбурляли каміння у тих, хто наступав. Це саме той випадок.

Однак найвищого «патріотичного задоволення» досяг російський письменник Володимир Чивиліхин у своїй книзі «Память», у якій вдався до психологічного й фактологічного аналізу давно минулих років.

Наведемо лише невеликий витяг із цього роману-есе, аби читачі відчули логіку мислення російського ура-патріота:

«Точного числа воинов Бату-Субудая, появившихся на границах Рязанского княжества осенью 1237 года, никто не знает… Многие историки явно приувеличивали, когда писали о 300—500 тысячах всадников… Предположение о 150-тысячном начальном войске степняков наиболее приемлемо» [44, с. 460—461].

Йому так забажалось – і то істина! Бажає душа В. Чивиліхіна слави із давніх-давен – і цього досить! Не тільки у цьому конкретному випадку.

Ще згадаємо про причини, які спонукали московитів до відвертої брехні.

Повернімось усе ж таки до терміна «монголо-татари». Як уже згадувалось, М. М. Карамзін у своїй 12-томній праці повсюдно вживав слово «татари» і лише зрідка «моголи», що надзвичайно суттєво. Бо великий свідок минулого В. де Рубрук взагалі не вживав ні слова «монгол», ні слова «могол»:

«Прежде чем нам удалиться от Сартаха, вышеупомянутый Койяк вместе со многими другими писцами двора сказал нам: “Не говорите, что наш господин – христианин. Он не христианин, а Моал, так как название «християнство» представляется им названием какого-то народа. Они превознеслись до такой великой гордости, что хотя, может быть, сколько нибудь веруют во Христа, однако не желают именоваться христианами, желая свое название, т. е. Моал, превознести выше всякого имени; не желают они называться и Татарами. Ибо Татары были другим народом…”» [11, с. 92].

Саме у слові «моал» криється секрет походження роду Чингісхана! Треба розуміти: оточення старшого сина Батия – хана Сартака, дало чітко зрозуміти В. де Рубруку та його супроводу, що Сартак за своїм походженням не може належати ні до християн, ні до татар. Воно несе інше навантаження – ознаку Божественного походження, і не визначає національності. Суть його в тому, що представник роду Чингісхана не може належати до простих християн, підлеглих наміснику Бога на землі – Папі. Чингісид, за їхнім поняттям, стоїть поруч (на одному рівні) з Богом: тільки один править з неба, а інший – на землі.

У хана Гуюка у ті роки так і було викарбувано на його особистій печатці: «Бог на небе, а Куйюк-кан над землею храбрость Божия. Печать императора всех людей» [11, с. 38].

Звертає на себе увагу той факт, що Койяк та його писарі, в нашому випадку, подали це слово в однині, бо вважали, що тільки хан Сартак належав до моалів. Це надзвичайно цінно. Бо пізніші записи про народ (чи плем’я) моал абсолютно нічого не стверджують. До племені моалів у ті часи міг належати не тільки рід Чингісхана, а це сотні людей, а і його одноплемінники, яких набиралось декілька тисяч.

Щоб достовірно судити, що означає слово «моал», треба вивчити оригінали (звертаємо на це особливу увагу) праць Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука. Ті переклади, які зробили московити та подали суспільству, переповнені надзвичайно верткими «доважками брехні», їх не можна вважати оригіналами.

Необхідно також пам’ятати, що в XI—XII століттях взагалі не існувало слова «монголи», тим паче «монгольський народ». Існували окремі племена, які в процесі свого подальшого розвитку створили монгольський народ. А кожне з тих племен мало свою назву. З давніх-давен до монгольського етносу належали такі племена: хорчини, джарути, оннюти, хешигтени, харачини, тумути, узумчини, хучити, суніти, торгути, ольоти, дербети, хошути, тумети, барга, буряти, захчини. Пізніше монгольські племена розділились на дві гілки: східну та західну. У XVI столітті східна гілка монгольських племен розділилася на північну та південну. Західні ж монгольські племена, відомі під іменем ойратів, у XVII столітті створили свою державу під іменем Джунгарія.

Треба зазначити, що Джунгарія, яку постійно підтримувала Московія, про що свідчить «Історія Казахстану» [45], у XVIII столітті завдала декілька надзвичайно жорстоких ударів по тодішньому Казахському ханству, повністю винищуючи під час набігів казахів.

Ця подія зайвий раз засвідчила, що казахський та монгольський етноси у минулому не мали нічого спільного. Хоча не треба забувати, що багато казахських родів на початку XIII століття прибули на сучасні терени Казахстану з території сучасної Монголії. Однак ойрати ніколи не сприймали казахів, як своїх рідних одноплемінників.

Джунгарія була войовничою державою і проіснувала до 1758 року, тобто десь біля 120 років. Вона була розгромлена після трьох походів (1755, 1756 і 1757) маньчжурського війська на її терени. Так маньчжурська династія Китаю поклала кінець існування Ойратської держави – Джунгарії. При цьому маньчжури майже повністю винищили ойратів.

Слід зазначити, що свого часу (кінець XII століття) племена ойратів вчинили опір Чингісхану і не брали участі в обранні Теміршина ханом та створенні його держави.

«Вост(очная) [сев(ерная)] группа (монгольських племен.—В.Б.) в 16 в. приняла наименование “халха”… В состав халха влились др(угие) этнические разнородные элементы: древнемонг(ольские) (борджигин, горлос, олхонуд) и немонгольские по происхождению (тангуты и др.)…

Практически с халха слились дариганга, хотогойты, сартулы, узумчины, хорчины, чахары и др. этнографические группы. Консолидируются вокруг халха и зап(адные) м(онголы), сохраняющие отличия в языке и культуре: дэрбэты (34,7 тыс. чел.), байты (25,5 тыс. чел.), захчины (15 тыс. чел.), олёты (6,9 тыс. чел.), торгуты (7,1 тыс. чел.)» [2, т. 16, с. 503].

Було прискіпливо досліджено та перераховано десятки монгольських племен, які впродовж тисячоліття зберігають свою неповторну самобутність, національні звичаї, культуру й мову. Але, як побачимо далі, серед сучасного монгольського етносу, який мешкає на теренах Монгольської Народної Республіки та Китаю, немає племен, із яких походить рід Чингісхана, його дружина, родичі та діти. Урешті-решт, серед них немає родів, які стали засновниками імперії Чингісхана: киятів, киреїтів, найманів та меркитів. А залишки цих родів, які мешкають на території сучасного Китаю, пов’язують себе з казахами, а не з монголами, та й мову і культуру сповідують казахську.

В історії склався рідкісно дивовижний парадокс: усі роди, які створили державу Чингісхана, породили його самого, його дружину, батьків та його рід, чомусь опинились у середовищі казахського етносу, зберігають казахську культуру, мову і традиції.

Вони ще з далекого XIII століття не мали нічого спільного з монголами.

Проводячи ретельне дослідження, ми на кожному кроці російської історії спостерігаємо дивовижні явища, потрапляємо в зачароване коло, з якого неможливо вибратись. Здається, що до всього цього доклала руку якась нечестива людина.

Дуже великі грішники писали, точніше – творили, московську історію.

Так хто ж з’явився у далекому XIII столітті на землях Казахстану, Середньої Азії, на Кавказі, в сучасній Московії та у Східній Європі: монголи чи казахи (у давнину – тюркські племена)?

Абсурдність терміна «монголо-татари» настільки очевидна, що навіть російські історики змушені були писати: «Было бы правильнее, по мнению исследователя (В. Л. Егорова.—В.Б.), употреблять эти этнонимы только раздельно, как равноценные (???—В.Б.) (так их применяли В. Н. Татищев и И. Н. Карамзин)» [45, с. 282].

Світовій науці треба врешті-решт позбутися терміна «татаро-монголи», а заодно і «монголо-татари», як московської вигадки, некоректної та безглуздої.

Може виникнути цілком доцільне питання: навіщо ж автор, знаючи про абсурдність цих термінів, уживав їх раніше?

Справа в тому, що в російській історіографії є стільки «доважків брехні», що доводиться спростовувати практично одне за одним. Усе! Подібне спростування потребує багато часу і зусиль, йти від одного до другого поступово, певним шляхом викладу матеріалу.

Маймо на увазі: спростовуючи одну за іншою московські вигадки, ми потрапляємо на таке історичне поле, в якому повністю руйнується канва і стрижень викладу фактів московської історичної науки. І тут дивуватись не варто. В дійсності каркас історії московитів має інший вигляд. І наше завдання – викристалізувати його.

Ми зупинились на розгляді чотирьох родів, які створили державу на чолі з Чингісханом. Тобто саме ці чотири тюркських (казахських) роди на перших порах стали базовим елементом нової держави. І ніхто інший!

Ось що з цього приводу кажуть сучасні російські академіки і професори у Великій Радянській Енциклопедії (третє видання):

«В начале 13 в. ряд племен и ханств (тайджиуты, найманы, кэрэиты, меркиты)… объединились или были объединены силой под властью Чингисхана и образовали единое монг(ольское) гос(ударство), в рамках к(ото)рого завершилось образование монг(ольской) народности» [2, т. 16, с. 503].

Звернімо увагу на те, як ВРЕ подає назви народів – цілковито у монгольському тлумаченні. Тенденційно. Нас ще на перших кроках викладу матеріалу привчають до думки про монгольське походження усіх чотирьох племен. Та біда в тому, що ця думка хибна і відображає тільки бажання московитів. їм хочеться, аби так сприймали.

Між іншим, цієї думки дотримується і китайська історіографія. Проте китайці йдуть далі: вони стверджують, що монгольські племена – то лише далека, відгалужена гілка китайського етносу. Тобто ніяких монголів як етносу не існує, і Чингісхан був звичайним китайцем. Тому в Пекіні йому встановлено величний пам’ятник, аби саме Китаю приписати велич імперії Чингісхана. А головне, нагадати світові про давні володіння Китаю.

Як бачимо, інтереси двох імперій – Російської і Китайської, збігаються тільки на початковій стадії. І вони ще обов’язково зіткнуться у світовому просторі.

Одночасно пам’ятник Чингісхану підпирає небо і в столиці Монголії – Улан-Баторі. Великий Чингісхан не забутий, суперечка про його спадок не закінчена.

Мовчить лише Казахстан!

Проаналізуємо наведений із ВРЕ текст, взнаємо думку казахських академіків за їхньою «Историей Казахстана», виданій уже в незалежній державі. Проте маймо на увазі, що ті академіки та професори – вихованці ще радянської, імперської школи, тому і сьогодні називають Чингісхана монголом. Та навіть вони, підпорядковуючи свої думки московському офіціозу, змушені часом говорити достовірні речі.

«В начале XIII в. в Восточный и Юго-Восточный Казахстан переместились из Монголии и Алтая под давлением монголов Чингисхана тюркоязычные… найманы и киреиты, имевшие свои государственно-политические объединения и достигшие уровня раннеклассовых этнических общностей» [46, с. 135].

Отож, наймани, киреїти та меркити (про них говоритимемо далі) не належали до монгольського етносу, але, за логікою московитів, саме ці тюркомовні племена «образовали монгольское государство и… завершили образование монгольской народности».

Дивуватись не слід, у московитів трапляється і цікавіше. ВРЕ припустилася ще однієї помилки, коли до чотирьох племен – творців держави Чингісхана – приписала «тайджиутов». Це теж звичайна вигадка «великоросів», але дещо іншого ґатунку. Річ у тім, що тайчеїти («тайджиуты») разом із киятами до створення держави на чолі з Чингісханом належали до одного ханства. А саме із роду киятів походив Чингісхан. Ось такі «шедеври» підкидає нам ВРЕ. Звичайна фальсифікація.

Про киятів і тайчеїтів пише сучасний казахський історик К. К. Даніяров:

«В Киятское ханство входили два рода: Кияты и Тайшыуты. Ханы государства происходили из рода Кият, Тайшыуты были подчиненным (покоренным) родом и после смерти Есикей-хана (батька Чингісхана.—В.Б.) откочевали и враждовали с Киятами. Ханство занимало территорию в бассейне рек Онон и Керулен в его среднем и нижнем течении. Тайшыуты, по всей вероятности, не были тюркским племенем и в последующем были полностью уничтожены Чингисханом» [30, с. 13].

Чингісхан не був таким недбалим господарем держави. Хоча, як свідчить історія, ворогів він винищував нещадно. Утім, більшість тайчеїтів усе ж таки залишились живими.

Тому на сторінки книги запросимо авторитетну людину із далекої минувшини – Рашид-ад-діна, про працю якого чудово висловився російський академік А. А. Ромаскевич.

Ось що Рашид-ад-дін пише про тайчеїтів: «В конце концов, когда Чингиз-хан победил тайджиутов, он большинство (их) перебил, а оставшиеся в живых стали его рабами» [13, т. 1, кн. 1, с. 182].

Отак разом ми розібрали московські загати брехні про плем’я «тайджиутов».

Згадаємо, що Чингісхан розгромив та винищив тайчеїтів ще до 1206 року, тобто до того часу, коли був обраний киятами, киреїтами, найманами та меркитами на посаду Великого Хана. Так що «тайджиуты», як бачимо, ніякого відношення до обрання Великого Хана не мали. Раби не могли бути причетними до обрання Чингісхана.

Дуже потужно брехала ВРЕ щодо монголів і Чингісхана.

Скажемо кілька слів про меркитів – плем’я, яке теж взяло участь в обрані Темучина на трон Великого Хана у 1206 році.

Ось що пише з цього приводу казахський історик Калібек Даніяров, між іншим, виходець із давнього роду найманів:

«Слово “меркит” состоит из коренных казахских слов, и нет никакой необходимости доказывать его казахское происхождение. Меркиты совместно с киятами, найманами, кереитами образовали первое государство Чингисхана и в связи с этим оказались в центре исторических событий того периода. Из меркитского подрода Акнур происходит мать Чингисхана – Оян» [28, с. 186-187].

Така історична достовірність щодо обрання Темучина на посаду Великого Хана казахськими родами киятів, киреїтів, найманів і меркитів.

Наостанок звернімо увагу на таке тенденційне явище російської науки як викривлення тлумачення тюркських слів. Отже, усі племена, які створили у 1206 році державу на чолі з Чингісханом, належали до тюркомовних казахських племен. Вони послуговувались тюркською мовою, так званою «уйгурицей», ще з тих далеких часів.

То ж російська наука, перекладаючи давні тексти, мала б використовувати цілковито тюркську термінологію та методи її подання. Однак свідомо цього не робила і подавала матеріал у викривленій промонгольській стилістиці.

Казахи ніколи не вимовляють: Джэбэ (полководець), Джэзказган (місто), а говорять – Жебе, Жезказган тощо. Сотні років нас привчали до хибної вимови слів, невластивої національному носієві. Замість літери «ПІ», вживаної в казахській мові, московити веліли писати «Ч», на кшталт китайської вимови. Не будемо заглиблюватись у цю тему. Тут є багато, про що говорити. Усе те робилося заради єдиної імперської мети: переконати світ, що тюркський етнос не мав жодного відношення до створення імперії Чингісхана.

За велінням «товарища Сталина» у передмові до першого тому «Збірника літописів» професор І. П. Петрушевський писав:

«Нечеткая и путанная терминология у Рашид-ад-дина и у некоторых других авторов того времени используется зарубежными лжеучеными-расистами для построения великодержавных пантюркистских “концепций”» [13, т. 1, кн. 1, с. 29].

Отакий російський державний націонал-шовінізм: Москва має право на свої великодержавні концепції, а іншим – зась. Хоча у ті часи ця російська «концепція» носила ім’я – комунізм московського штибу.

Якщо академік А. А. Ромаскевич у 1941 році ще тримався думки про велич праці Рашид-ад-діна і писав: «Це величезна історична енциклопедія, якої в середні віки не було в жодного народу ні в Азії, ні в Європі» [13, т. З, с. 7], то у 1964 році І. П. Петрушевський, посилаючись на «товариша Й. В. Сталина», уже мав цілком протилежну думку.

Кожне світове історичне першоджерело смертельно небезпечне для «московської концепції» подання історії Золотої Орди та місця в ній Московії.

Великий історик і свідок минулого Рашид-ад-дін (1247– 1318) у своїй знаменитій праці «Збірник літописів» розмежував тюркські й монгольські роди. Тому в Російській імперії до цього часу не видали його другий і третій томи праці. І можна лише здогадуватись, скільки брехні понакидали московські так звані історики до першого тому «Збірника літописів».

2

Користуючись «Збірником літописів» Рашид-ад-діна, спробуємо придивитись до тюркських племен кінця XII—XIII століть, відсіваючи зерно від полови, тобто відмежовуючись від очевидних московських вигадок.

Слід визнати, що російські професори, перекладаючи з іранської (перської) мови працю Рашид-ад-діна, внесли до неї значний «доважок брехні», як у сам каркас оповіді, так і у структуру побудови книги, зневаживши компоновку оригіналу:

«Оглавление:

Эта благословенная книга, называемая “Сборник летописей”, изложена в трех томах» [13, т. 1, кн. 1, с. 53].

Не будемо розглядати всі розділи першого і другого томів книги, тому що у Рашид-ад-діна цей матеріал займає багато сторінок. Звернімось безпосередньо до третього тому.

«Третий том посвящен картине (или изображению) (всех) поясов света, путям в (разные) государства и (их) расстояниям, в мере возможности проверенным и уточненным. То, что перед этим знали об этих государствах (и странах), (какие) подробности занесены (о них) в (разные) свитки, что нашли (о них) в своих книгах мудрецы и ученые, люди Индии, Южного и Северного Китая, Франки и другие, – все это после проверки изложили и занесли в этот третий том как вкратце, так и в подробностях» [13, т. 1, кн. 1, с. 56].

Російська влада заборонила знайомити нас із цим матеріалом, мовляв, у ньому немає нічого цікавого. Хоча перший том книги Рашид-ад-діна розтягла аж на чотири книги.

Ось свідчення академіка А. А. Ромаскевича, який працював у 1936—1941 роках над книгою Рашид-ад-діна:

«В настоящее время (Ромаскевич закінчив писати свою передмову 10 червня 1941 року.—В.Б.), когда волею партии и правительства дело изучения прошлого, дело исторического исследования получило должное направление (запам’ятайте: «направление».—В.Б.) и широкое развитие, “Сборник летописей”, – этот выдающийся памятник историографии Востока, – не мог быть забыт, и Институт Востоковедения Академии Наук СССР в 1936 г. включил в план своей исследовательской работы издание, перевод и комментарии первой части труда иранского историка… Вопрос об издании второй части… хотя и обсуждался, но пока еще окончательно не решен…

Издаваемая часть разбивается на три тома (це тільки перший том книги Рашид-ад-діна.—В.Б.)… Распределив материал согласно вышеуказанной схеме, мы выпускаем в свет прежде всего III том (тобто завершальну частину першого тому книги Рашид-ад-діна.—В.Б.)» [13, т. З, с. 8—9].

Отож, перший том розділили на чотири книги. І лише у 1946 році Академія наук СРСР «розродилася» третім томом. Книги перша і друга першого тому (кожна окремо) з’явились тільки у 1952 році, а другий том – у 1960 році.

Надзвичайно ретельно фільтрували матеріал книги, хоча він був повністю підготовлений до друку в 1941 році академіком А. А. Ромаскевичем.

Ще в 1952 році редактори першої книги першого тому пообіцяли всім, нерозумним, вчинити лікбез:

«В IV том (збирались і його видати.—В.Б.)… войдут археографический, историко-географический и терминологический комментарии… и приложения к изданию – исторические карты» [13, т. 1, кн. 1, с. 5].

Московити вкотре замість оригіналу Рашид-ад-діна збирались «нагодувати» людей фальшивкою. Це вони обіцяли зробити ще за життя «товарища Сталина». І, напевно, так би й сталося, якби Сталін прожив ще з десяток років. Однак той помер у 1953 році, і настала, як говорив Ілля Еренбург, «хрущовська відлига». Тож багато істориків із комісії, яка працювала над книгою Рашид-ад-діна, відмовились іти на відверту фальсифікацію матеріалу.

І тоді більшовицька московська влада вчинила як завжди: заборонила опрацьовувати другий і третій томи книги і видавати будь-які мапи, пов’язані з книгою «Збірник літописів». Пояснила так: «материал не представляет интереса».

А щоб зрозуміти, про що йдеться, нагадаємо зміст другого тому Рашид-ад-діна:

«Вторая глава (другого тому.—В.Б.) излагает в подробном виде историю каждого народа из (числа) народов, населяющих обитаемую часть мира… до сего времени предшествующие государи и историки этой страны такою историей не располагали и не знали о подобных делах. В эту же августейшую эпоху, в соответствии с указаниями государя ислама, извлекши пользу из всех книг каждого народа и привлекши ученых каждой народности, по мере возможности подвергши проверке полученные этим путем сведения, – была написана (настоящая книга)» [13, т. 1, кн. 1, с. 56].

За двісті років російські історики так і не зволіли зробити звичайний переклад «Збірника літописів» Рашид-ад-діна. Вчинивши брехню про слов’янське походження Московії, про «Київський період Московської держави», про «московську Русь» та багато подібного, вони досі бояться, як чорт ладану, давніх першоджерел, розуміючи, яку ті книги несуть небезпеку для російської псевдоісторії. Саме цим зумовлені всі їхні вчинки.

Ні царська, ні більшовицька влада не дозволили російським історикам зробити елементарне видання книги Рашид-ад-діна за одним із текстів, які і сьогодні зберігаються в державних бібліотеках Ташкента, Стамбула, Тегерана, Парижа, Лондона, де б паралельно були видруковані арабський текст і російський переклад.

Навпаки, древній текст книги, який є в Інституті Сходознавства АН СРСР настільки понівечений «доважками брехні», що навіть А. А. Ромаскевич свого часу не радив на нього звертати увагу:

«…Обозначенная нами сиглом “В” (копія рукопису.—В.Б.) была уже однажды использована для издания текста И. Н. Березиным, но по своим достоинствам она состоит позади всех выше охарактеризованных (Ташкентської, Стамбульської, Тегеранської, Парижської, Лондонської.—В.Б.)… Небрежность в переписывании, искажение не одних только трудно читаемых собственных монголо-турецких имен, переделка местами текста, наконец, что самое интересное, наличие в тексте нескольких пассажей, ненаходимых в вышеописанных рукописях» [13, т. 3, с. 13].

Підроблене під московську ідею так зване першоджерело зберігається в Російському державному інституті.

Кожен, хто стикався з цим джерелом фальші, розумів – «переделка местами текста» та внесення «в текст несколько пассажей, ненаходимых… (у всіх інших закордонних.—В.Б.) рукописях» чітко засвідчує московське походження цієї підробки.

Красномовні слова про відкрите фальшування професору А. А. Ромаскевичу дали змогу говорити тільки про перський текст Рашид-ад-діна. Щодо якості російського тексту перекладу – він скромненько змовчав. Влада говорити не дозволила.

Тому не будемо забувати, що, видаючи перший том «Збірника літописів» аж чотирма книгами, московити наповнили його тисячами недомовок, хитромудростями, викривленням тексту та звичайними відсебеньками. Російські історики, описуючи похід хана Батия на Рязань та Ростов, залюбки називають його «походом на Русь», ігноруючи самі московські літописи, які ті землі в X—XV століттях ніколи «Руссю» не називали. Виявляється, чужі історики та літописці знали краще московську історію, ніж самі московити.

Отакий анекдот.

Та чомусь не смішно.

Спираючись саме на таке підґрунтя, розглянемо питання щодо походження етносу, який володів упродовж майже 300 років землею, звідкіля походять так звані великороси. Досить коротко вже говорилось про зміст другого і третього томів праці Рашид-ад-діна. Пропонуємо придивитись до першого тому цієї праці. Ось про що в ній ідеться:

«Первый том… Этот том состоит из двух разделов…

Первый раздел посвящен повествованиям о появлении (на исторической сцене) тюркских народов, каковы их разветвления на разные племена и подробности жизни предков каждого народа на (их) общем пути. Этот раздел состоит из введения и четырех глав. Введение заключает сведения о пределах местожительства тюрков и подробное перечисление имен и прозваний каждого племенного подразделения этого народа (из) того, что известно (этому предмету). Главы содержат подробности о жизненных перипетиях упомянутого народа» [13, т. 1, кн. 1, с. 53].

У першому томі книги Рашид-ад-діна йдеться виключно про тюркські племена, які згодом відійшли до іншої касти.

Навіть російські професори, які опрацьовували перший том, про який зараз говоримо, змушені були визнати: «Поэтому при столь несовершенной азбуке, как арабская, транскрипция монгольских, тюркских, китайских и других имен, слов и терминов оказалась весьма неточной… Если присоединить к этому еще и то обстоятельство, что свойству арабского алфавита короткие гласные а, и, у в словах опускаются, что переписчик на одной и той же странице допускал различные начертания для одного и того же слова… что установление правильного произношения некоторых монгольских слов XIII—XIV вв. на основании данных монгольского языка наших дней не удается, — то трудности правильной передачи русской транскрипции тюркских и монгольских слов станут совершенно очевидными» [13, т. 1, кн. 1, с. 37].

А якщо згадати московську зацікавленість у поданні всіх Чингісидів стовідсотковими монголами (саме монголами і ніким іншим!), то й отримаємо те, що маємо.

Хоча, як пам’ятаємо, В. де Рубрук зазначав, що хан Сартак належить не до монголів, а до моалів. А це щось інше. А Рашид-ад-дін абсолютно всі племена Чингісханового роду вважав тюркськими. Маємо отаких, вигаданих Москвою монголів.

Нагадаємо основні племена, які, за Рашид-ад-діном, належали до тюркських племен: уйгури, туркмени, киргизи, канли (кангли), албани, суани, булгачі, будати, кипчаки, карлуки, калачі, жалаїри (які мають підроди: джат, тукараун, кунксат, уят, нілкан, куркан, тулангіт, турі, шанкут), їсути, дуклати (дулати), татари, наймани, меркити, курлаути, конирати, барути, барини, киреїти, албати, катакини, дурмани, бекрини (мекрини), кияти, тикіни, барласи, сулдуси, кингити, мангити та інші.

Щоб зрозуміти, які страшні фальшування вчинила російська історіографія зі словом «моал», перетворивши його на «монгол», пропонуємо прискіпливо вивчити родовід Чингісхана, наведений Рашид-ад-діном у першому томі книги:

«Первый том… Этот том состоит из двух разделов… Второй... раздел… (в него входят) сказания о царях монгольских (???—В.Б.), тюркских и других народов. Он делится на две главы. Первая посвящена предкам Чингиз-хана, потому что касается его, и повествованиям о жизни его родственников; она состоит из десяти следующих сказаний:

Сказание про Добун-Баяна и Алан-Гоа.

Сказание об Алан-Гоа и о ея трех сыновьях.

Сказание о Бодончар-каане, сыне Алан-Гоа.

Сказание о сыне Бодончара, Дутум-Мэнэне.

Сказание о сыне Дутум-Мэнэна, Байсонкуре.

Сказание о сыне Байсонкура, Тумбинэ-хане.