Текст книги "Москва Ординська"

Причини, які спонукали хана Менгу-Тимура до заснування поселення Москви та Московського улусу, були досить меркантильні. Значно пізніше російські історики підвели під цей історичний факт вигадані міфи та надали їм доленосного значення. Хто має бажання оновити у пам’яті ті історичні вигадки, може звернутись до праць професора В. О. Ключевського.

Наше ж історичне дослідження піде далі своїм шляхом.

Що ж відбулося далекого 1272 року?

Сину хана Берке – Петру Ординському, того року виповнилось 22 роки. Отож, він уже був повністю самостійною і незалежною людиною. Наділяючи князя-оглана Петра землями, хан Менгу-Тимур поставив перед ним завдання їх освоїти й закрити можливий відхід з тих земель (і через них) фінського і татарського (мішари) населення.

Для виконання цього завдання Петру Ординському із колишніх володінь його батька, хана Берке, були виділені чотири ілі (роди) і переселені на землі нового Московського улусу. До тюркомовних родів, які першими переселились у межиріччя Оки і Москви, належали каракиреї, дулати, аргини тамангити.

Сучасний російський професор А. В. Пушкарьов у своїй праці «XV век. Ханы и катаклизмы» у розділі «Куликовская битва» досить добре дослідив це питання:

«Исключительный интерес представляет то, что нарисовано на надгробных плитах захоронений на Кулишках (сьогодні це територія Москви.—В.Б.). В подавляющем большинстве это знак (а есть и другие символы), называемый… “вилообразным крестом…”. Понятно, что с христианством у такого знака нет ничего общего, а вот с тамгами тюркских родов связь самая непосредственная – у тюрок на надгробных плитах выбивалась тамга рода, к которому принадлежал покойный.

Посмотрев на таблицу тамг казахских родов, можно сразу определить, что это тамга каракереев… Подобная тамга есть и в гербе Глинских, ведущих свой род от Мамая. Герб состоит из двух тамг. Одна – копия тамги дулатов (здесь вспоминается булгарский род Дуло и башня Дуло Симонова монастыря)… Во вторых, подобные тамги на могильных плитах есть не только на Кулишках, но и на старых монастырских кладбищах (Старо-Симонова монастыря Москвы и Лужецкого монастыря в Можайске). И наконец, самые старые могильные плиты в подклети Архангельского собора – усыпальнице великих князей Московских и Русских царей – точно с такой тамгой… Совершенно немыслимо, чтобы на русских монастырских кладбищах, а уж тем более в Архангельском соборе хоронили врагов.

Это позволяет сделать вывод, что каракереи – первичное население Москвы и окрестностей… Может быть, из-за этого “кара” – тамга на флагах над Москвой (только над ней) черного цвета» [42].

Отже, перші Московські князі (і Петро Ординський) лежать у московському Архангельському соборі під казахською тамгою роду каракиреїв. Серед них Рюриковичів немає.

Нагадаємо, що й рід дулатів зберіг про себе пам’ять іменем башти Симоновського монастиря, який представники цього роду захищали в давні часи. Імовірно, і монастир був зведений на кошти роду після прийняття ним християнської віри.

Сьогодні важко дослідити, яка кількість населення тюркських родів у 1272—1290 роках переселилась до Московського улусу Петра Ординського. Однак, виходячи із аналогічних випадків надання улусів іншим князям-огланам, маємо право допустити, що і син хана Берке отримав у своє підпорядкування одну тьму. Тобто на терени Московського улусу переселилось не менше 50 тисяч каракиреїв, дулатів, аргинів та мангитів.

Якщо поглянути на мапу сучасної Московії, прочитавши перед цим книгу професора В. О. Ключевського «О русской истории», то побачимо, що саме в ті часи (після появи Москви) з’являються такі поселення, як: Яхрома, Волок-на-Ламі, Клин, Кашира, Лобня, Руза, Звенигород, Бронниця, Подольськ та інші. Треба пам’ятати, що під час завоювання Мещери у 1237-1238 роках хан Батий абсолютно не чіпав земель за Москва-рікою. Він повертався зі своїм військом із району сучасного Бологого та Вишнього Волочека через східну частину Смоленської та західну частину Калузької сучасних областей. Територія межиріччя Оки та Москви на ті часи була глухим, неосвоєним краєм, що простягався до далекого Смоленська.

Якщо «російські літописні зводи» на своїх сторінках під час завоювання так званої Ростовсько-Суздальської землі згадують більше двадцяти поселень, то під час відходу війська хана Батия згадується тільки один Козельськ (райцентр сучасної Калузької області РФ.—В.Б.), що доводить про відсутність поселень на тій території у XIII столітті.

У своєму військовому поході 1237—1238 років Батий збирався підкорити і Новгород, та не зумів його дістатися через весняну відлигу й змушений був повернутись. Військо хана Батия до свого Поволжя відходило новою дорогою: Вишній Волочек – Торжок – Ржев – В’язьма – Козельськ – Орел – Старий Оскал, а далі – степ.

Звичайно, землі від Вишнього Волочека до Козельська вже у той час були заселені фінськими племенами. Фінське населення, як свідчить російська історіографія, жило в лісах малими селами на дві-три хати. Отож, до рук хана Батия потрапили тільки ті, хто мешкав або випадково перебував на шляху війська. Влаштовувати облави на людей під час відходу у Батия не вистачило часу.

Розуміючи, які потужні сусіди були поруч (на заході від його нових земель), хан Батий, відходячи на південь, залишив не одну тисячу своїх військ оберігати західні кордони держави.

Цьому є доказ. На початку XVI століття, коли погіршилися відносини між Кримським ханством та Московським так званим князівством (обоє стали самостійними після остаточного розпаду Золотої Орди), Кримський хан Менглі-Гірей зажадав повернення від Московії до Криму 35 міст, які потрапили до рук московських князів у XIV—XV століттях. Варто зазначити, що майже всі міста розташовані на території сучасних Смоленської, Брянської та Калузької областей. І що ще цікавіше, кримські хани чомусь ті землі та міста називали Мещерськими.

У російській історіографії щодо цього феномену роз’яснень не існує. Цілковите замовчування.

Ось витяг із листа Кримського хана Менглі-Гірея:

«Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василию Ивановичи) ведомо чиним того дела: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те, писаные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, айв дефтери посмотрев увидаешь. А с нами с братом с твоим отец твой и князь великий Иван как учинился в дружбе и в братстве на всякой год дороги наши князи наши велики взяв, к нам привозят с них» [34, т. 95, с. 153—154].

Ще у 1514 році, коли хан Менглі-Гірей писав цього листа до свого родича Чингісида – Московського князя Василя, той тільки збирав податки з його земель та возив до Криму. Заперечень з боку Московії щодо тверджень Кримського хана немає.

Можливо, що вісім названих Кримським ханом міст були завойовані у 1238 році військом хана Батия та передані ширинам, представником яких і був у 1514 році хан Менглі-Гірей. Арешту 35 міст побудував на тих землях після 1238 року рід ширинів. Хан «Бахмет Усейнов сын» і заволодів тими землями після їхнього завоювання. Тобто землі Калузької, Брянської та східної частини Смоленської областей ще з 1238 року перебували під управлінням хана Чилаукуна, за російським поданням – князя Уковича.

Тепер декілька слів про Мещеру.

У давні часи сучасне місто Калузької області Мещовськ носило ім’я Мещерські «…Мещевск, ныне уездный город Калужской губернии, который в старину… называли Мещерском…» [43, с. 5].

Усі землі від Мещерська, Калуги та Козельська на північ до Твері та Торжка у давні часи іменувались Мещерськими. А ширинський хан Чилаукун (Укович) став зватись князем Мещерським.

Що цікаво, у ХІІІ-ХІV століттях так званий Городок Мещерський (Касимов) не носив цього імені. Тюркські племена, які заселили ті землі після 1238 року, називали місто Хан-Керман, а в подальшому, коли місто Хан-Керман разом із прилеглими землями у 1445 році відійшло до Казанського ханства і стало належати синові Улу-Мухаммеда – Касимхану, воно отримало назву Касимов. І, звичайно, ніякого відношення Касимов до давнього Мещерська не мав.

Потужну лавину брехні запустили до російської історичної науки московські можновладці.

Розглянемо, як російські історичні джерела, зокрема «Большая Советская Энциклопедия» (третє видання), подають, «достоверные данные» про міста, які назвав хан Менглі-Гірей, та інші 35.

1. «Брянск, город, центр Брянской обл. РСФСР… Впервые упоминается в Ипатьевской летописи под 1146… с 1252 – “стольный” город удельного Брянского княжества. В 1356 был захвачен литов, кн. Ольгердом… В 1500 войско Ивана II овладело Б(рянском) и он окончательно вошел в состав Моск. гос-ва» [2, т. 4, с. 78].

Як бачимо, матеріал не підлягає ніякому критичному аналізу. У державі Золота Орда в 1252 році, у часи самого хана Батия, виникає «удільне Брянське князівство», але хан Батий, володар держави, відношення до цього немає. Мовчить про це «Большая Советская энциклопедия». А в 1500 році Московський князь Иван ось так захотів та й приєднав, що цікаво, без війни, Брянськ «окончательно» до «Московского государства». Хоча Кримський хан Менглі-Гірей в офіційному документі тлумачить дії князя Івана III зовсім по-іншому. І син Івана III – Василь III, жодним словом не заперечував у 1515 році своєму «старшому братові». Погоджувався. Порозумнішали московити тільки через якихось 260 років.

2. «Стародуб, город, центр Стародубского р-на Брянской обл. РСФСР… известен с 11 в. в Северской земле… В 13 в. сожжен монголо-татарами (отож, вони там були!—В.Б.), с 14 в. – в составе Вел. княжества Литовского… В 1503—1618 в Моск. гос-ве…» [2, т. 24.1, с. 429].

І в цьому випадку московська історична так звана наука мовчить про справжніх володарів міста Стародуба.

Московським історикам лише відомо, що в XIII столітті «монголо-татари» спалили місто, а в XIV столітті його загарбало Велике князівство Литовське. Дуже обмежені знання про 100 років існування міста.

Та московські академіки і професори абсолютно впевнені, що саме «Московськое государство» володіло Стародубом із 1503 до 1618 року. А ще їм відомо, що в місті князі не «водилися», бо князі Стародубські походять із «Стародубского княжества»:

«Стародубское княжество… занимавшее терр(иторию) по среднему течению р. Клязьме. Выделилось из состава Вел. княжества Владимирского ок(оло) 1218. В 1238 в Стародубе утвердилась династия кн(язя) Ивана… Удельный вес стародубских князей… был невелик. С 14 в. они начинают служить моск(овским) князьям» [2, т. 24.1, с. 429].

Звернімо увагу: саме «по среднему течению реки Клязьмы» з давніх-давен лежить місто Володимир, уякомуз 1238 року сидів хан Чингісид – «государь Великого Владимирского княжества», але, виявляється, і новий господар землі нічого не знав, що у нього під носом «утвердилась династия князя Ивана». Як кажуть самі московити, «сплошные чудеса».

3. «Карачев, город, центр Карачевского р-на Брянской обл. РСФСР. К(арачев) впервые упоминается в сер. 12 в. с 1246 после нашествия татар К(арачев) – гл(авный) город особого удела… В конце 15 в. К(арачев) отдан вел. кн. литов… Симеону Иоанновичу Можайскому, к(ото)рый присягнул вел. кн. моск(овскому) Иоанну III» [2, т. 11, с. 401].

За особистим наказом Кримського хана Менглі-Гірея Карачівська гілка ширинських князів у 1498 році присягнула на вірність Чингісиду, так званому Іванові III.

Вивчаючи цю тему детальніше, зрозуміємо, чому московити зазначили, що Карачев начебто передав не Кримський хан Менглі-Гірей, а Великий Литовський Князь Олександр. Свого часу це дуже добре пояснив хан Тохтамиш у листі до польського короля та Великого Литовсько – Руського Князя Ягайла у 1292 році. Отож, династія князів Карачевських, яка подана в «Бархатной книге» у 12 розділі за 99 номером як чернігівська, насправді є за походженням із роду ширинів.

4. «Одоев, поселок гор. типа, центр Одоевского р-на Тульской обл. РСФСР… О(доев) известен со 2-й пол(овины) 14 в., принадлежал князьям Одоевским; с 1407 до сер(едины) 15 в. был под властью Вел. княжества Литовского» [2, т. 18, с. 314].

Більше про місто Одоєв ВРЕ говорити не захотіла. Потрібно пам’ятати, що Тульський улус в XIV столітті належав роду дружини хана Золотої Орди – Тайдули. І князі Одоєвські могли оселитись на землях ханші тільки у тому випадку, якщо вони були із її роду.

5. Дуже корисно дослідити походження та належність згаданого Кримським ханом Менглі-Гіреєм так званого «Нового Городка». У російській історичній науці сьогодні під цим іменем його знайти неможливо, як і «Андреев городок». Але з «Новим Городком» дещо легше, бо знаємо, його треба шукати саме у тій Мещерській землі, про яку вів мову в 1514 році Менглі-Гірей, тобто на теренах від Козельська і Калуги до Твері. Там і знайшовся «Новий Городок».

Слухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання):

«Старица, город, центр Старицкогор-на Калининской (Тверской.—В.Б.) обл. РСФСР. Пристань на р. Волге… Осн(ована) в 1297 под назв(анием) Городок: в 1365 перенесена на берег Волги и назв(ана) Новый Городок. В 1485 в составе Тверского княжества присоединена к Моск(овскому) гос(ударст)ву. С 15 в(ека) наз(ывается) С(тарицей)…» [2, т. 24.1, с. 427].

Два останніх речення в цитаті поміняно місцями, бо московська історіографія і в цьому випадку закидала до тексту «доважок брехні», намагаючись переконати, що спочатку місто перейменували, а вже потім приєднали до Московії. Та все відбувалось навпаки. Після того як Іван III з дозволу та за вказівкою Менглі-Гірея приєднав до свого князівства Тверське, чи, як воно на той час називалось, князівство «Святого Спаса на Твері», того ж таки 1485 року місто «Андреев городок» перейменували на Тфер (Твер), а місто «Новый Городок» – на Старицю. Знищувались усі назви, що пов’язували Московського князя Івана III з династією Чингісхана.

За порадою своєї нової дружини Софії, візантійської принцеси, династія Івана III на ті роки вже була поєднана з самим Господом Богом. Згадаймо Благовіщенський собор у Кремлі та розпис стін того собору, в якому Іван III та його предки подані нащадками Бога. Тому, звичайно, зв’язок із родом Чингісхана треба було будь-яким чином заперечити. Чим і займались церква та влада.

Тепер щодо приєднання Тверського князівства у 1485 році до Московського. Дивуватись не слід. Тверське князівство завжди тяжіло до Великого Русько-Литовського князівства. А з 1475 року Кримське ханство, після приєднання до Туреччини, розпочало нещадну війну з Великим Литовським князівством за землі Південної України (Русі). У тій жорстокій боротьбі Велике Тверське князівство стало на бік Литви, в той час як Велике Московське князівство підтримало Кримське ханство. Отже, за згодою Османської імперії, яка в ті роки завойовувала Південь Європи, та з допомогою війська Кримського хана Менглі-Гірея Іван III у 1485 році нейтралізував військові сили Мещерських князів і примусово приєднав давні землі хана Чилаукуна до земель нащадків хана Берке.

Свою помилку Кримські хани зрозуміли дуже скоро. Та хоча все XVI століття докладали найпотужніших зусиль, щоби виправити свою помилку, вчинити нічого не змогли, що в результаті і призвело до загибелі ханства.

Як бачимо, Кримські хани вважали Мещерською землею терени сучасних Калузької, Брянської, Тверської та східної частини Смоленської областей. Ось тому тверські князі для них були мещерськими, а самі кримчаки ходили в Мещеру, «де ходили їхні коні», через «верхів’я річки Сосни» в Орловській області. Шила в мішку не сховаєш.

Наведемо ще одне мещерське місто, хоча їх можна наводити ще кілька десятків. Матеріал настільки цікавий, що його важко подати зараз.

6. «Вязьма, город Смоленской обл. РСФСР… Впервые упоминается под 1239. В 1403 захвачен литовскими феодалами. Окончательно присоединена к Рус. (Московському.—В.Б.) гос-ву в 1494…» [2, т. 5, с. 605].

Ми б ніколи не довідалися з російських історичних джерел, що місто В’язьма з навколишніми землями належали до дідизних земель московського царя Бориса Годунова, якби не англійський посол до Московії Джайлс Флетчер (1549—1611).

Раніше вже згадувалось про книгу Д. Флетчера, яку той написав після відвідин Московії та за якою Московська держава майже 300 років полювала. У книзі зазначено, що до володінь

Бориса Годунова належали «наследственные имения в Вязьме и Дорогобуже» [123, с. 185]. «Земля… была дарована ему и его потомству в вечное владение, каковой удел (domine) охватывал более ста немецких миль…» [123, с. 43—44].

З історичних джерел відомо, що князь Чингісид Чет прибув до Мещери на постійне мешкання у 1330 році і став родоначальником родів: Годунових, Сабурових і Вельямінових. Із роду князя-оглана Чета походить Московський цар Борис Годунов.

Ось що пише з цього приводу ВРЕ:

«Борис Годунов (1552—1605)… русский царь… сын боярина Федора Годунова (основатель рода Мурза Чет выехал на службу… из Золотой Орды ок(оло) 1330)…» [2, т. 3, с. 569].

Ще з перших років існування Золотої Орди на терени Мещерського улусу почали переселятись князі-оглани тих родів, які вже мешкали в Мещері. Міграція нащадків роду Чингісхана з улусу в улус могла відбуватись вільно, хоча, звичайно, за згодою хана (князя), куди збирався переселятись Чингісид. Особливо князів-огланів приваблювали прикордонні землі, які можна було отримати у володіння та швидше досягти успіхів у військовій кар’єрі. Саме такими землями і стали Мещерські, як це видно з поведінки роду мурзи (князя) Чета. Слід тільки пам’ятати, що у 1330 році Мещера ще не належала до Московського князівства, тож рід Чингісидів Четів прибув на службу не до Московського князя, а до Мещерського. Тобто на службу до сина Михайла Тверського – Олександра, який володів улусом у ті роки.

І в це питання московити вкинули «доважок брехні», щоби зайвий раз возвеличити свого князя.

Щодо вільної міграції князів-огланів з улусу в улус Кримський хан, син Менглі-Гірея, писав у своїх листах до Василя III:

«…Коли наш род был на Мещере, тогды наших смел ли кто смотреть на Мещеру, оно из Мещеры люди шли к нам служити, а от нас в Мещеру. А ведь мы ведаем, что нынче на Мещере не чоловек, и людей в Мещере бесерменьи нет никого, ино не у кого жити, и то… великому князю внятны мои речи были…» [34, т. 95, с. 378].

Аще раніше в 1288—1289 роках хан Тохта перекочував із своїм родом із Поволжя до Ростовської та Володимирської землі, хоча й без згоди тамтешнього хана, чому й був випроваджений назад. Нагадуємо, всі ті міграції ханів зі своїми родами чи найближчим оточенням не суперечили законам Золотої Орди. Князь-оглан мав право на такий вчинок.

Тому впродовж 1238—1400 років до Мещерської землі, що пізніше стала частиною Великого Московського князівства, перебралися десятки ханських родів, які в тих землях створили свої князівські династії: Годунови, Сабурови, Вельямінови, В’яземські, Одоєвські, Карачевські, Мосальські, Белевські, Звенигородські, Салтикови, Таруські, Подольські, Мещерські та сотні інших.

Збереглося мало документів XIII—XIV століть. А документи XIV—XV століть, як засвідчив російський професор С. Н. Вальк, є звичайними підробками пізніших часів.

В «Сборнике Императорскаго Русскаго историческаго общества» не наведено оригіналів листів кримських ханів до московських. Подаються лише коментарі до тих оригіналів та їх вільний виклад. Що з них викинуто, а що додано від себе – невідомо.

Повернімося до Московського удільного князівства кінця XIII століття. У1290 році хан Тохта знищив сина хана Берке, так званого Петра Ординського. Звичайно, під рукою хана Золотої Орди Тохти після 1291 року було багато претендентів на Московський улус, у тому числі і прямих нащадків хана Берке. Навіть за московськими офіційними літописами, у Петра Ординського було багато спадкоємців.

Та слід пам’ятати, що рід мещерських ханів Чилаукуна був проти вилучення Московського улусу із їхніх володінь. А переважна більшість роду «Бахмета Усейнова сына», в тому числі його сини Андрій та Михайло (Беклемиш), підтримала хана Тохту в боротьбі за царську посаду в Золотій Орді. Тож хан Тохта вирішив зачекати з вирішенням питання щодо Московського улусу, підпорядкувавши його собі та призначивши на улус баскака Кутлубугу. Таким чином Тохта зберіг спокій у своїх північних улусах, бо московський баскак, який, мабуть, був одним із князів-огланів його роду, діяв за безпосередніми вказівками самого хана. Саме за часів баскаків до Москви почали приєднувати сусідні землі.

«Первые московские князья выступают смелыми хищниками… Первый московский князь… по рассказу летописца… врасплох напал на своего рязанского соседа князя Константина, победил его “некоей хитростью”, т. е. обманом, взял его в плен и отнял у него Коломну. Сын этого (князя.—В.Б.)… в 1303 г. напал на другого соседа, князя можайского, также взяв его в плен и захватив можайский удел в самых верховьях р. Москвы, потом убил отцова пленника Константина и удержал за собой Коломну: теперь вся Москва-река до самого устья стала московской» [8, с. 138-139].

Маємо приклад майстерної брехні одного з непоганих російських професорів. їм потрібно було пояснювати, як приєднували до Москви перші землі. Тому й вигадали звичайних розбійників, які що хотіли, те й творили, немов би центральної влади золотоординського хана (в нашому випадку – хана Тохти) не існувало.

«По смерти Андрея великое княжество следовало Михаилу (Беклемишу.—В.Б.) как старейшему в роде… он дважды (в 1305—1308 гг.) приступал к Москве, однако без успеха…» [6, т. 8, с. 158].

Тобто на свавілля Москви зреагував Великий Мещерський Князь Беклемиш, але з невідомої причини відступив. У чому річ?

Навіть значно пізніше, у 1327 році, вже за часів Івана Калити, Московське князівство було ще настільки нікчемним (малим), що Михайло Тверський міг його винищити вщент за кілька днів. Та не зробив цього.

Ось що являв собою Московський удільний улус 1327 року:

«В первой духовной этого князя (Ивана Калиты.—В.Б.), написанной в 1327 г., перечислены все его вотчинные владения. Они состояли из пяти или семи городов с уездами. То были: Москва, Коломна, Можайск, Звенигород, Серпухов, Руза и Радонеж, если только эти две последние волости были тогда городами… Вот весь удел Калиты…» [8, с. 140].

Михайло Тверський зі своїми силами, що стояли по всьому межиріччі Оки та Волги (та ще й у Заволжі) – Кашин, Холм, Твер, Осташків і сотні інших (додамо до цього ще й людські сили татарської Мещери: Брянськ, В’язьма, Дорогобуж, Новий Городок, Почеп, Одоєв, Мещерськ, Мосальськтощо), міг взагалі стерти Московський уділ з лиця землі. Та не вчинив цього, хоча, за Ясою Чингісхана, зобов’язаний був це зробити. Якщо не вистачало сил, мав залучити військові сили хана Тохти.

І хан Тохта повинен був реагувати на свавілля Москви. Проте й він змовчав. А це є ознакою того, що саме хан Тохта давав указівки про залучення до Московського уділу Коломни, Можайська, Серпухова, Рузи тощо.

Хан Тохта у перші роки правління (1291—1295) вважав за головне позбутись впливу на справи в Золотій Орді ворожого йому сина Чилаукуна – так званого Дмитрія. Знищивши Дмитрія та призначивши на посаду глави улусу Андрія, Тохта, аби й надалі мати вплив на Мещерський улус Орди, не повернув йому назад Московський уділ, хоча ще у 1290 році знищив його володаря – Петра, сина Берке. Управляти уділом він призначив баскака Кутлубугу та наказав тому вести себе лояльно з князями-огланами Мещерської землі. Він мав підтримку князів роду Беркечара та Чилаукуна, що володіли Тмутараканським та Мещерським улусами і тримали його північний тил у боротьбі зі своїм ворогом – Ногаєм, главою улусу хана Бувала.

Саме з допомогою військових сил родів Чилаукуна і Беркечара хан Тохта в 1300 році знищив Ногая, позбавив його нащадків права на улус та приєднав його землі до свого улусу.

Таким чином хан Тохта досяг повного контролю над усіма землями Золотої Орди, і після 1300 року його влада стала необмеженою й незаперечною. Тож усе, що чинилось на території Золотої Орди після 1300 року, чинилося за велінням чи з дозволу Тохти. Після смерті Московського баскака Кутлубуги, який правив улусом із 1290 до 1305 року, хан Тохта призначив на Московський улус нового баскака, який управляв улусом до 1322 року. Свідченням чого є відхід війська Михайла Тверського від Москви у 1308 році. Бо тільки хан Тохта чи його довірена особа в улусі – баскак, могли наказати Беклемишу зробити це.

Підіб’ємо підсумки перших років становлення Московського князівства.

1. Московське удільне князівство (улус) з’явилось у 1272 році завдяки волі хана Менгу-Тимура як улус роду хана Берке. Першим Московським князем був Петро Ординський, син хана Берке, про що свідчить портрет Петра на стіні Архангельського собору Кремля – усипальниці Московських князів і тамга роду каракиреїв на могилах перших московських князів.

2. Перше приєднання земель до Московського улусу відбулося з дозволу хана Тохти за часів баскака Кутлубуги після 1300 року. Знищивши останнього свого супротивника хана Ногая в 1300 році, хан Тохта отримав необмежену владу в Золотій Орді. Тому не дивно, що до Московського улусу, по суті, власності самого хана, стали повільно приєднувати одне за одним помістя: Коломна, Можайськ, Серпухов, Руза та інші.

Із 1257 року Ростов зі своїм наділом належали до володінь Петра Ординського, а значить, після його знищення у 1290 році всі землі відійшли до власності хана Тохти. Імовірно, що Москвою і Ростовом управляв один баскак Кутлубуга.

3. Разом із Петром Ординським на землі майбутньої Московії упродовж 1272—1290 років переселилось біля 50 тисяч тюркомовних племен: каракиреїв, дулатів, аргинів та мангитів. Якщо до Мещерського та Тмутараканського улусів таке переселення, тільки інших родів, відбувалося за один-два роки після завоювання землі, то Московський улус Петра Ординського заселявся значно довше, що було пов’язано з певним спротивом деяких родів повторному переселенню та ще й на терени з християнською релігією. Але під тиском хана і під впливом керівників і старійшин родів таке переселення відбулося.

Московський улус поволі почав спинатись на ноги.

* * *

Дослідивши першоджерела російської та світової історичної науки, ми змушені констатувати, що концепція викладу російської історії, згідно з якою Московська держава повстала із слов’янських племен під керівництвом роду князів династії Рюриковичів, є стовідсотково хибною, вигаданою.

І. Російська держава виникла на теренах фінських племен, які впродовж 1237-1238 років були завойовані тюркськими військами хана Батия і стали частиною створеної ханом держави – Золота Орда. Під час завоювання була повністю винищена династія князів Рюриковичів. Хан Батий завойовані землі так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств розподілив між своїми братами: Беркечаром, Чилаукуном і Мухаммедом, а хан Менгу-Тимур у 1272 році заснував місто Москву і Московський улус. З тих часів з’явились нові імена земельних володінь.

Ось улуси, які повстали на землях Великого Володимирського і Рязанського князівств:

Великий улус хана Беркечара,

Великий улус хана Чилаукуна,

Великий улус хана Мухаммеда.

Із 1272 року з’явився удільний Московський улус хана Петра Ординського (роду Берке), який з 1328 року отримав статус Великого Московського улусу Кулхана, у московському поданні – Івана Калити.

ІІ. Разом із ханами Чингісидами до їхніх нових улусів прибули їх тюркомовні племена. Кожен князь-оглан отримав чотири ілі (роди). Таким чином, до так званих Великих Володимирського і Рязанського князівств упродовж 1238—1290 років переселилося не менше 200 тисяч тюркомовного населення.

Кожен князь-оглан із роду Чингісхана, а тих у «колисці московитів» з’явилося чотири:

хан Чилаукун,

хан Беркечар,

хан Мухаммед,

хан Петро Ординський,

отримав по одній тьмі. Разом із військом на нові завойовані землі прибули їхні сім’ї та члени родин. Можна вважати, що в нових улусах Мещери та Тмутаракані кількість місцевих фінських племен і прибулих тюркомовних була однакова.

Починаючи з кінця XIII століття фінські й тюркські племена проживали і розвивалися на одній території, в одній державі. Саме з фінських і казахських (тюркомовних) племен упродовж XIII-XVIII століть повстав народ московитів.

ІІІ. Починаючи з часів завоювання Мещери і Тмутаракані, місцева Православна церква повністю перейшла на службу до завойовників. Уже перший Митрополит Золотої Орди Кирило тримав свою кафедру при ставці золотоординського хана.

«До татарського нашествия разделение русской земли на маленькие княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ее владык. Но в это время они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Менгу-Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками ярлыки были наградой за это положение» [114, с. 46].

Московська православна релігія стала однією із ідеологій Золотої Орди: на перших порах одночасно із тенгріанством, а пізніше – разом із мусульманською релігією.

У зв’язку з тим, що Галицько-Волинське князівство не належало до Золотої Орди, Мещерські та Тмутараканські землі (тобто майбутня Московія) ще з часів завоювання мали свого золотоординського митрополита.

Навіть російські енциклопедичні словники XIX століття визнавали факт існування з 50-х років XIV століття окремих так званих Західної і Східної митрополії.

Ось що писав один із них у 1847 році: «Алексий св(ятой) митрополит… Род(ился) в Москве в 1293 г., был избран в митрополиты в 1354 г. вел(иким) кн(язем) Симеоном Гордым. Около того же времени, константинопольский патриарх Филофей назначил в России другого митрополита, Романа… С тех пор западная митрополия отделилась от восточной…» [6, т. 1, с. 178].

Не станемо звертати увагу на звичайну московську брехню, начебто Київська митрополія відділилась від Московської (Західна від Східної). Це звичайна московська забаганка: Москва у всьому має стояти вище Києва.