Текст книги "Москва Ординська"

4

Незалежність теренів Київської Русі стала основним стратегічним здобутком Данила Галицького в 1240—1250 роках, що не давало спокою можновладцям Московської імперії, яка повстала із уламків колишньої Золотої Орди та сповідує її ідеологічні постулати дотепер. Отож, до московської історичної науки постійно вносились «доважки брехні».

Аби заперечити сам факт появи хана Бахмета у Мещері в 1238 році, московити вдались до звичайної маніпуляції роками. Так, «лето 6706 (1198)», коли хан Бахмет «Мещеру воевал, и засел ее», почали відносити до 1298 року, бо, мовляв, «хан Батий не міг нас воювати в 1198 році». Під дату 1298 року підвели цілу теорію.

Ось що пише професор Д. І. Іловайський у книзі «История Рязанского княжества»: «Князья Ширинские подняли брань на царя Большой Орды и в 1298 году ушли из нея кочевать на Волгу. Один из них Бахмет Усейнов сын пришел в Мещеру, взял ее войною и остался здесь княжить [41, гл. V].

Хоча необхідно зазначити, що вперше ця вигадка з 1298 роком була запущена князем Петром Володимировичем Долгоруким (1816-1868) у його праці «Российский родословный сборник» (СПб., 1841, кн. IV, с. 17).

Цим хитрим кроком московські науковці збирались приховати правду – факт появи на теренах Ростовсько-Суздальської землі у 1238 році правлячої династії Чингісидів, хана Бахмета, він же Чилаукун. Та забули, що людська пам’ять і національна гідність вимагають правди. А вона ж бо лежить на поверхні, зверху, дещо припорошена московськими вигадками. Отже, приберемо це історичне московське сміття.

До 7190 (1682) року в Московській державі існували чіткі місницькі й розрядні правила, за якими встановлювались взаємовідносини князівських та боярських родів. За цими правилами, нова царська династія Романових у взаємовідносинах із справжніми Чингісидами посідала далеко не перше місце. Тобто справжні нащадки Чингісхана могли просто не виконувати доручень нової царської династії, ігнорувати її.

Тому: «В лето 7190 (1682) Генваря в 12 день блаженные и вечнодостойные памяти Великий Государь, Царь и Великий Князь Феодор Алексеевич, всея Великая и Малыя и Белыя России самодержец, ревнуя по Господе Бозе Вседержителе и желая во благочестивом своем царствии сугубаго добра, и в своих Государственных ратных, и в посольских, и во всяких делах лучшаго и пристойнаго устроения и совершенной прибыли, и мирному в своей Царской Державе всему Христианскому множеству пребывания и жительства, а бывшей между Христианских родов вражде разрушения… указал разрядные случаи и местничества… разрушить и вечно искоренить… и впредь никому ни с кем никакими случаи и местничествы не щитаться, и никому ни на кого мимошедшими находки не возноситься…» [24, с. 1—3].

Так була знищена пам’ять про потомків Чингісхана: вони стали «служивими людьми царя».

«А впредь им и будущих их родом… быти в розряде родословной книге родам их… и для того взять (изъять.—В.Б.) у них росписи за руками» [24, с. 3].

Так «служивий люд» Чингісидів – Романови – посіли перше місце в «Родословной книге князей и дворян», а знамениті роди нащадків Чингісхана втратили свої великоханські титули і перетворились на звичайні російські князівські роди.

Про це засвідчила «Бархатная книга», відредагована особисто царем Петром І та видана М. І. Новіковим у 1787 році. Ось запис початку роду хана Чилаукуна:

«Глава 38.

275. Род Князей Мещерских

В лето 6706 (1198) Князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш.

И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андрееве городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей…» [24, кн. 2, с. 239].

Розглянемо тільки ті факти, які безпосередньо висвітлені у матеріалі, редагованому особисто московським царем Петром І.

1. «Бахмет Усейнов сын» походив із тюркського (казахського) роду ширинів, і саме хан Бахмет разом зі своїм родом, після завоювання Мещери залишився її володарем.

2. Як бачимо, хан Бахмет, володіючи «Мещерською землею», не прийняв християнської віри, а залишився у своїй язичницькій (тенгріанській). За її законами, як батько – хан Джучі, брат – хан Батий та інші Чингісиди, він мав багато жінок і дітей, зокрема синів. -

3. Син хана Бахмета – Беклемиш, був християнином, як його мати, і в хрещенні отримав ім’я Михайло.

4. З дня хрещення Беклемиш носив титул князя. А це на теренах Золотої Орди (ні в кого не залишилось сумніву щодо цього, бо «Мещеру воевал, и засел ее «хан Бахмет Усейнов сын» означало, що він походив із роду Чингісхана. «У Золотій Орді від народження ставали князями-огланами тільки Чингісиди».

5. Князі будували у своїх столицях храми. Так, після хрещення князь Михайло (він же Беклемиш) побудував храм «Преображения Господня» у своїй столиці «Андреевом городке».

6. «Бархатная книга» чітко засвідчила, що хан Беклемиш змусив переважну більшість свого роду ширинів прийняти християнську віру.

Із попереднього викладу зрозуміло, що «Бархатная книга» була укладена в 7190 (1682) році. Доповнення до неї вносились і за часів Петра І, про що у книзі є згадки за 1686,1687 роки. Тобто на час створення «Бархатной книги» не існувало жодного так званого «загальноросійського літописного зводу», тому укладачі могли користуватись тільки старими церковними джерелами, Розрядними книгами та «Книгой Степенной Царского родословия», скомпільованій за часів Івана IV (Грозного). Розрядні книги та «Книга Степенная Царского родословия» не писали за датованими подіями, крім «Патриаршей (Никоновской) летописи», яка видана першою. Тобто конкретні дати до «Бархатной книги» могли потрапити лише із архівів Московської церкви, де замінили 1238 на 1198, а 1253 – на 1213 роки.

Московський історик А. В. Пушкарьову своїй праці: «XV век. Ханы и катаклизмы» дуже чітко визначив:

«А вот что написано в Никоновской летописи: “Тогда в Орде (6721—1213) царь Батый умер, а новый царь… сел на царство”» [42].

Як бачимо, хан Батий помер через 15 років після завоювання Мещери та передачі її своєму братові Чилаукуну (1198 рік), за московськими джерелами, – Бахмету (Уковичу). І тут вигадки «великоросів» про 1298 рік – недоречні, бо обидві «помилки» у написанні дат допустила Московська церква, ймовірно, не випадково.

Нагадаємо про надзвичайно цікавий факт: у 1514 році Кримський хан Менглі-Гірей вимагав у Великого Московського Князя Василя III повернути Кримському ханству «8 мещерських міст», переданих раніше ним Івану III «из милости»:

«Престарелый хан Менгли-Гирей уже не мог противостоять (а может, и не хотел) напористости своего сына Мухаммед-Гирея… и в 1514 году потребовал вернуть Крыму 8 (мещерських.—В.Б.) городов… даных великому князю Ивану III из милости» [34, с. 230-231].

А ось ще одне свідчення із офіційного московського джерела: «…провожали, государь, азовские татарове Камал-бега посла хенкерева да Дерт-Кульяк Бийсуф с товарищи, а сниматься им вверх Сосны (верх річки Сосни в Орловській області.—В.Б.), а взяли с собою Михаля Комаретьцкого в вожи, а их с четыреста. А поити им на села… а тебе бы, государю, сведамо было. Да городецкого татарина изымали да от меня его хоронили, а тот хочет их вести на Мещеру да на Андреев городок… там, де их кони ходят» [34, с. 89].

У XVI столітті кримські та азовські татари йшли до Мещери та «Андреевого городка» через верхів’я річки Сосни, тобто хотіли дістатись до якоїсь іншої Мещери, а не до тієї, про яку нам розповідають московити.

Тоді про яку Мещеру говорить Кримський хан Менглі-Гірей? Відкриємо 95 том «Сборника Императорскаго русскаго историческаго общества» 1895 року видання: «Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василью Ивановичю ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет, Брянеск, Стародуб, Почап, Новый городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писаные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему великому князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, айв дефтеры посмотрев уведаешь. А с нами, с братом, с твоим отец твой и князь великий Иван, как учинился в дружбе и в братстве, на всякий год дарили наши князи наши взимки взяв, к нам привозят с них» [34, т. 95, с. 154].

Отже, «восемь городов», які вимагав повернути хан Менглі-Гірей, стоять на заході від Москви, з протилежного боку від сучасної Мещери. І що цікаво, ті міста межують із Тверською землею, а «Новый Городок» розташований навіть у самому Тверському князівстві (улусі).

Та стане ще цікавіше, коли дізнаємось, що у давні часи сучасне місто Мещовськ (Калузька область) носило ім’я Мещерськ.

Професор М. І. Смірнов зазначив:

«На западе поселения Мещеры… доходили до Мещевска, ныне уездный город Калужской губернии, который в старину очень часто назывался Мещерском, что едва ли можна объяснить одним невежеством Московских книжников» [43, с. 5].

Термін «Мещера» поширювався на значно більші території, ніж сьогодні. Тому князі Мещерські (Тверські), навіть утративши частину своїх володінь (сучасну Мещеру), продовжували законно зберігати свій титул. У давнину їхні землі теж називались Мещерськими. Ось чому Кримський хан Менглі-Гірей і вів розмову про Мещеру та свої Мещерські землі. Йшлося не про Рязань і Касимов!

Про ще одну феноменальну річ нагадує 10 том «Справочного Энциклопедического словаря» К. Крайя 1848 року видання. Він повідомляє, що на початку XIX століття в селах Тверської губернії Російської імперії мешкали тисячі збіднілих дворян. Були великі села, де проживали одні «бариті».

Ось свідчення російських науковців XIX століття: «В числе тверских дворян есть особенный разряд, который только по правам своим принадлежит к благородному сословию, а по образу жизни и понятиям совершенно отличен. Это так называемые “мелкопоместные дворяне” и “баре”, которых много в Осташковском и особенно в Вышневолоцком уездах. В последнем даже есть целыя деревни, населенный исключительно одними барами. Таковы деревни Хвошня и Стригово. Все эти баре принадлежат к древнему дворянству, и фамилии их записаны в 6-ю родословную книгу, но от размножения своего и постепенного раздробления имений они впали в такую бедность, что большая часть вовсе не имеют крестьян. Эти баре нигде не служат и уже несколько поколений состоят из недорослей; наиболее имеют сношений с соседними крестьянами. Еще недавно вели они, подобно цыганам, совершенно бродяжническую жизнь, занимаясь исключительно песнями, пляскою и пригащивая по целым неделям у богатых помещиков» [6, т. 10, с. 154].

Тисячі таких «баринів» у XVIII—XIX століттях можна було знайти на теренах центральних губерній Російської імперії, звернувшись до історичної та художньої літератури. І тут не варто дивуватись – це звичайні нащадки прибулого у 1238 році із ханом Бахметом тюркського роду баршів. Помінялась лише одна літера та наголос у слові: «барьтны» – «барины». За походженням ці «бары» були свого часу тюркомовним плем’ям, записаним до окремої «шостої книги родоводу». Звичайно, зі значним додатком місцевої фінської крові. Однак про це російська історіографія мовчить. Заціпило! Аби залишити можливість заперечувати Михайла (Беклемиша Бахметовича) та його «Мещерські» володіння, нагадаємо: поняття «Мещера» ВРЕ (третє видання) подається досить-таки звужено. Сьогодні Мещерою московити вважають лише Московську, Володимирську та Рязанську області, а у XIII—XVI століттях воно охоплювало значно ширші терени.

М. І. Смірнов у праці «О князях Мещерских XIII—XV вв.» розтлумачив поняття «Мещера» у ширшому розумінні: «Во времена Московского государства слово Мещера (употреблялось) в трех различных значениях (народ Мещерский, страна Мещерская, город Мещерский)» [43, с. 6].

I пояснив далі:

«Этнографическая и административная граница Мещеры… далеко не совпадали одна с другой» [43, с. 7].

«…Княжество Рязанское. По преобладающей массе народонаселения, – это было по преимуществу “Мещерское” княжество…» [43, с. 7].

«Рубежей, или границ в современном значении слова, между Мещерой, Мордвой, Мерей и др. не было… Поэтому провести точную черту оседлости древней Мещеры на великой русской равнине, лишенной резких естественных преград, очень трудно… На огромном пространстве всего бассейна Оки, начиная с самого верховья и до впадения в Волгу (жила Мещера.—В.Б.)» [43, с. 4-5].

«На западе поселение Мещеры… доходили до Мещевска, ныне уездный город Калужской губернии… В Тульской губернии и сейчас есть немало селений, получивших свое название от Мещеры» [43, с. 5].

Отож, М. І. Смірнов поширив «Мещерскую область, в состав которой входила…Мещерская сторона» на сучасні області:

Московську, Рязанську, Володимирську, Івановську, Калузьку, Тверську та частини Брянської, Тульської, Тамбовської, Нижегородської, Самарської.

Звичайно, московська історіографія, перебріхуючи все, що стосувалось Михайла (Беклемиша), не дозволила М. І. Смірнову говорити відкрито про північні кордони «Мещерської області», тому він пише так про них так:

«Потомки князя Ивана Борисовича (Мещерського.—В.Б.) обитали главным образом в Бежецкой пятине. Относительно его внуков… в родословной говорится: “живут на Рою, т. е. в Погосте Рой (Никольский); другие… в Рыбинском Погосте и Михайловском, в Михайловом конце также Бежецкой пятины… встречались в Водской и Шелоцской”» [43, с. 32—33].

Усі ці землі належали до Тверської губернії: «Вишневолочский, Бежецкий, Весьегонский уезды» – так пояснив М. І. Смірнов.

Коли говоримо про Мещеру, яку «воював та посів» «Бахмет Усейнов сын», слід розуміти ту її частину, що не відійшла до земельних володінь хана Беркечара. Імовірно, кордоном між володіннями ханів Беркечара і Чилаукуна (Уковича) була річка Ока: правий берег належав Беркечару, а лівий – Чилаукуну.

Щодо історичного поняття «Мещера – володіння хана Уковича» є ще одне дуже цікаве свідчення в російських дипломатичних документах: «Возвращаясь из Турции, наш (московський.—В.Б.) посол Михаил Иванович Алексеев писал в Москву великому князю (в апреле 1514 г.): “Провожали, государь, азовские татарове Камаль-бега посла хенкерева да Дерть-Кульяка Бийсуф с товарищи… А поити им на села на две Зноби, а от Знобей на Росаднов, от Росаднаго на Войкино, от Войкина на Бологин, от Бологина к Бирину, от Бирина к Хотешину… Да городецкого татарина изымали да от меня его хоронили, а тот хочет их вести на Мещеру да на Андреев городок… де их кони ходят; и то бы, государь, тебе сведомо было…» [43, с. 34].

Коли на старих мапах знайдемо вказані поселення (Зноб, Росадне, Войкове, Бологе, Бірин) і подивимось, куди прямували ханські (азовські) татари зі своїми кіньми, то виявиться, що вони рухались між сучасними Сумською областю (Україна) і Тульською областю (РФ) на Бологе (поселення Тверської області Російської Федерації) через сучасні Брянську і Смоленську області. Тобто обходили ворожу їм Москву. А далі йшли на схід через сучасне поселення «Биряково» до Тотьми.

Завоювавши так звану Ростовсько-Суздальську землю, військо хана Батия навесні 1238 року поверталось на південь із району сучасних міст Осташкова, Бологого та Вишнього Волочека через сучасні Смоленську (східна частина) і Калузьку (центральна частина) області.

У кого є найменший сумнів, подивіться на мапу із серії «Регіони Росії» – «Московская, Тверская, Ярославская области» (2009). На ній також подані значна частина Новгородської, Псковської, Смоленської, Калузької, Тульської, Рязанської, Володимирської, Івановської та Костромської областей. За шляхом руху війська хана Батия до нашого часу збереглася пам’ять про присутність татар на цих теренах. На території сучасної Тверської області родичі та нащадки знаменитого Беклемиша заснували поселення: Твер («Андреев городок»), Кашин, Калязін, Холм (сучасний Красний Холм), Стариця, Зубцов, Микулін (нині село Мукуліно Московської області), Білий городок, Вертязін тощо. За іменами цих поселень до російської історії увійшли десятки князівських родів Чингісидів, серед них: Кашини, Холмські, Микулінські, Дорогобузькі, Зубаті, Зубцови, Старицькі, Беклемишеві, Мещерські, Мосальські та інші.

Йдучи зі Смоленської та Калузької (сучасних) областей, татари хана Батия не полишили їх повністю. На підкореній землі зостались «сотні» та «тисячі», щоби освоювати землі.

Одна із «тисяч» базувалась навколо сучасного міста В’язьма. Коли глянути на згадану мапу, то на ній досі зберігається пам’ять про далеке минуле. Ось імена сьогоднішніх поселень навколо В’язьми: «Татарська, Баскаково, Годуново, Царево Займище» тощо.

Англійський дипломат Джайлс Флетчер (1549—1611) ще в XVI столітті зазначав: «Ежегодный доход его (Бориса Годунова.—В.Б.) с поместьев, вместе с жалованием, простирается до 93700 рублей и более, как можно видеть из следующих подробностей. С наследственного имения в Вязьме и Дорогобуже… он получал 6000 рублей в год…» [123, с. 185].

Отже, у XV—XVII століттях «татарські коні» ще ходили навколо В’язьми, бо предки Бориса Годунова походили від мурзи Чета із роду Чингісидів.

Ще яскравіший приклад маємо у Калузькій області, в районі Калуги, де теж осіла «тисяча» війська хана Батия.

Раніше наголошувалось, що всі ті землі належали ще з 1238 року ханові «Бахмету Усейнову сыну», у московському поданні – князю Уковичу. Погляньмо на букет татарських міст у цьому районі:

Калуга (татарською мовою – застава), Мосальськ, Мещовськ і, врешті-решт, Беклемишево, Баскаковка. Не станемо вести розмову про Беклемишево і Баскаковку – тут усе зрозуміло. А от про князів Мосальських відомо з «Бархатной книги»: «Из Золотой Орды выехали: Агдавлетовы, Арсеньевы, Годуновы, Давыдовы, Вислоуховы, Елчены, Ждановы, Загоскины, Исуповы, Камынины, Карауловы, Кременецкие, Мосаловы, Обезьяниновы, Огаревы, Павловы, Пешковы…» та сотні інших.

Хоча російська історія приписує князівський рід Мосальських до Чернігівських Рюриковичів. Одночасно вона і Беклемишевих приписує до «Прусів», а не до Золотої Орди. З цього приводу відверто поглузував професор І. М. Березін, фахівець– тюрколог, завідувач кафедри історії Санкт-Петербурзького університету:

«Беклемишевы, дворянский род новгородского (???—В.Б.) происхождения, бывший уже знаменитым при Иване III. В Гербовнике, родоначальник Беклемишевых назван Гавриил “муж честен” с отцом своим Львом, выехавший “из Прус” в Москву, но эти Прусы следует считать… Прусскою улицею в Новгороде на Софийской стороне» [137, отд. 1, т. 3, с. 410].

Саме Беклемишу (Михайлу Тверському) належав Новгород, бо підкорився Тверському улусу в 1310 році. З тих пір у Новгороді й живуть нащадки Чингісида Беклемиша. Прізвища нащадків Великого Хана у ті часи ніхто привласнити не міг. Це аксіома!

Московська влада ще з часів Івана Грозного почала винищувати пам’ять про своє минуле. Ось що пише професор І. М. Березін:

«Городень, или Городня, село в Тверском уезде на Волге. Раньше тут находился город Вертязин, или Городец, составлявший отдельную от Тверского княжества область. В 1569 г. по приказанию Иоанна Грознаго жители были избиты, а здания разрушены» [137, отд. 1, т. 5, с. 764].

Нищилось геть усе, що зберігало пам’ять і згадки про золото– ординське минуле та «старих царів». Такі міста, як Твер, Кашин, Торжок, Ярослав, Кострома та інші, спочатку були знищені, а під час відбудови змінили в них навіть напрямки вулиць. Усе те чинилося цілком свідомо.

Згадавши про Тотьму, назвемо ще один улус брата хана Батия. Той Тотемський улус належав ханові Мухаммеду – одинадцятому братові хана Батия.

8. Мухаммед – одинадцятий син Джучі. Родові хана Мухаммеда належали сучасна російська Вологодська область, заволзькі частини Костромської та Нижегородської областей і те, що лежало північніше. Столицею удільного ханства був Великий Устюг або Тотьма. Уже говорилось, що згадка на історичній мапі Московії слова «Тьма» означає місце дислокації ханського темника. А оскільки поруч із містом Тотьмою ще й тече річка Царева, то не може виникати сумніву, що ту тьму очолював хан-оглан із роду Чингісидів. У московській історіографії усі Чингісиди з 1238 року величались царями, в той час як вигадані московські правителі – лише князями. І так тривало до другої половини XVI століття. Лише Іван IV (Грозний) наважився назвати себе царем.

Чому Тотьма і її улус належали саме одинадцятому братові хана Батия – Мухаммеду?

Відповідь надзвичайно проста. Із двох невизначених ханів, що прибули разом із Батиєм на терени сучасної Московії, залишились Чимпай і Мухаммед.

Уже повідомлялось, що великий історик минулих віків Рашид-ад-дін у своєму «Збірнику літописів» не згадує про нащадків хана Мухаммеда. Тож, імовірно, його діти, як і діти хана

Чилаукуна, прийняли християнську віру (а вона там на 1238 рік уже почала пускати своє коріння) і перестали існувати для істориків мусульманської віри. Отак визначився володар Тотьми.

9. Чимпай – десятий син Джучі. Нащадки хана Чимпая, за свідченням Рашид-ад-діна, належали до «правовірних», отже, сповідували мусульманську релігію. А оскільки на той час цю віру сповідували на теренах Волзької Булгарії, то немає сумніву, що улус хана Чимпая був поруч і межував із нею на півночі та сході. Бо на півдні землі між Волгою та Уралом до річки Ками належали особисто ханові Батию.

Отак визначився улус останнього брата хана Батия в межах Золотої Орди. Землями хана Чимпая були сучасна В’ятська область і землі Комі-Перм’яцької, Удмурдської і Марійської Автономних Республік Російської Федерації.