Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Це зауваження публіці сподобалося, вона відзначила його подвійними оплесками. Спочатку поаплодували ті, хто розумів російську, а потім решта, діждавшись перекладу.

– Солідні газети, – продовжував Опаликов, – проявили велике розуміння суті справи, цілком справедливо розцінивши мою втечу як політичний акт, як знак мого глибокого розчарування в радянській системі. Я радянську владу дійсно не люблю, тому що в ній під керівництвом Сталіна відбуваються страхітливі злочини проти народу. Але й ця причина не була для мене головною. Головною була таємниця, яку я довго беріг сам, розуміючи, що повинен донести її до людства, інакше я себе зневажатиму. Цю таємницю приблизно десять років тому відкрив мені мій дядько, брат моєї матері, відомий радянський мандрівник, географ, зоолог і ентомолог Григорій Юхимович Гром-Гримейло. Справа у тому, що окрім загальновідомих праць у дядька Гриця були записки, які він вів потай від усіх. Але в 1936 році вони зникли, були викрадені з його сейфа. Дядько страшенно засмутився і злякався. Записки, як він підозрював, потрапили до рук тих, із ким їх він менше за все хотів би ознайомити. Тоді він запросив мене прогулятися по парку і сказав мені: «Сергію, мій рукопис пропав. Якщо він потрапив до рук тих… ти вже дорослий і розумієш, кого маю на увазі… якщо він потрапив до тих, то мені не жити. Але якщо ти коли-небудь потрапиш за кордон, тобто за межі всемогутності тих, кого я маю на увазі, я тебе прошу, після моєї смерті надай по можливості якомога ширшого розголосу тому, що дізнаєшся зараз од мене». Через тиждень після нашої розмови мій дядько помер за загадкових обставин. Я підозрюю, що його отруїли.

Його таємниця виявилася настільки важливою і приголомшливою, що я іще тоді, будучи безвусим юнаком, задумав утечу з концтабору, іменованого Радянським Союзом. Я і в льотчики пішов із розрахунку на те, що колись ця професія допоможе мені перебратися на Захід. І ось нарешті я тут і можу виконати волю покійного дядечка Гриця. Новина, яку я зараз повідомлю, можливо, здасться вам неймовірною і фантастичною. Але я прошу вас, перш ніж ви скажете, що цього не може бути, поміркувати, співставити факти і тоді вже заперечувати чи приймати на віру те, що я вам повідомлю. Але перш за все ось що. Ставлю запитання аудиторії: хто зображений на цих портретах?

Чонкін ще раз поглянув на портрети і сам собі сказав: «Ясно хто, Сталін». Зал негайно зашумів, загудів, хтось десь засміявся, вважаючи питання гумористичним, тому що відповідь була очевидною. Потім почулися розрізнені, ба навіть роздратовані голоси:

– Сталін, Сталін. Звичайно, Сталін.

«Сталін, – повторив про себе Чонкін. – Хто ж іще?»

– Правильно, – одізвався Опаликов. – На лівому портреті зображений дійсно генералісимус Сталін. Але на правому, ви скажете, також Сталін, і помилитесь. Зверніть увагу: на ньому форма не радянського генералісимуса, а царського генерала, і це не жарт художника. Тому що тут зображений, панове, не Сталін, а вчитель мого дядечка Гриця, також відомий мандрівник, географ, зоолог і природознавець генерал Микола Михайлович Пржевальський.

– Невже? – здивувався хтось у залі.

– Не може бути! – вигукнув хтось іще.

– Ще й як може! – одізвався Опаликов. – І не може бути інакше. Скажу вам одразу, панове, що незвичайна схожість Сталіна і Пржевальського деякими людьми помічена давно, тут я ніякої Америки не відкриваю. Давно і багатьма дослідниками висловлено й записано припущення (ви можете знайти його у відповідних публікаціях), що саме російський генерал Пржевальський, а не грузинський швець Джугашвілі є справжнім батьком російського диктатора. Цьому є маса прямих і побічних доказів.

Відомо, що за якийсь час до народження Сталіна генерал Пржевальський побував проїздом у містечку Горі і міг вступити в стосунки з юною горійкою Кеке Джугашвілі (в дівоцтві Геладзе). Однак у цій версії, панове, дещо з дечим не сходиться. Не співпадають дати перебування Пржевальського в Горі з датою народження Сосо Джугашвілі. Має місце різниця приблизно в рік із чимось. Деякі радянські дослідники річну вагітність Кеке пояснювали тим, що таку незвичайну людину, якою є Сталін, виносити за стандартні дев’ять місяців просто неможливо, і природа для генія зробила виняток. Серйозні вчені розуміли, що це дурниця. Розуміли, але не могли знайти відгадки.

А відгадки, хоча вона лежала на поверхні, ніхто, крім Григорія Юхимовича Грома-Гримейла, не знайшов і не знайшов у собі сміливості до неї наблизитися. А втім, і дядько мій добре розумів, що з ним буде, якщо він передчасно розкриє таємницю. Тому він і довірив її мені, сподіваючись, що колись…

На цьому місці Опаликов закашлявся, вибачився перед аудиторією, що щось йому у горлі першить. Якийсь службовець, схожий на птаху-секретаря, тут же з’явився біля трибуни, подав оратору склянку води й одійшов, безшумно переставляючи тонкі ноги і згинаючи їх у колінах під прямим кутом, як цвіркун.

– Так ось, – сказав Опаликов, – мій дядько Григорій Юхимович Гром-Гримейло…

На цьому місці автор вважає за потрібне перервати виступ полковника Опаликова і попередити читача, що розповіді полковника про Григорія Юхимовича Грома-Гримейла і Миколу Михайловича Пржевальського не підтверджені ніякими відомими вченому світу свідченнями і документами і викликають цілком законний сумнів у своїй достовірності. Можливо, полковник був фантазер, можливо, позбувся клепки, цілком імовірно, що хотів набити собі ціну. Чого точно він хотів, ми тепер можемо лише здогадуватися, влаштувати собі, як кажуть нині, піар, але утаїти від читача версію, висловлену полковником, ми не можемо, тому все-таки нехай говорить.

– Так ось, – сказав Опаликов, – мій дядько Григорій Юхимович Гром-Гримейло, побувавши в місцях, пройдених до нього Пржевальським, вивчивши щоденники Миколи Михайловича й опитавши безліч свідків, остаточно переконався, що саме генерал Пржевальський, а не швець Джугашвілі був батьком Сталіна.

– Ну і що? – зірвався на ноги в залі якийсь скуйовджений чолов’яга. – Ну переконався і переконався. Ви ж самі кажете, що це і без вашого дядька було відомо.

– Так, – підтвердив Опаликов, – це було відомо без дядька. Але відкриття дядька полягає в тому, що матір’ю Сталіна була не Кеке Джугашвілі, ні, зовсім не Кеке, а кобила, кобила, кобила, – повторяв він, як зіпсована патефонна платівка, – кобила, кобила, коняка Пржеваль…

Тут лише всі помітили, що з полковником відбувається щось лихе. Він раптом пополотнів як сніг, і це було видно навіть із задніх рядів. На й без того спітнілому лобі з’явилися і покотились донизу великі краплі, обличчя засмикалося, перекосилося в якійсь дивній гримасі, з рота пішла піна, а пальці рук застукотіли по трибуні дрібно-дрібно, наче полковник вибивав дріб на барабані. Потім він ухопився за горло, наче хотів задушити сам себе, і став опускатися за трибуну, наче захотів пограти в піжмурки і сховатися за нею. І раптом вивалився з-за неї убік, і ліг, і завмер. Спочатку ніхто нічого не зрозумів. Потім у залі здійнявся шум. Усі зірвалися зі своїх місць. Члени президії підбігли до лежачого. Генерал нахилився над ним. Випростався, звернувся до залу із запитанням, чи немає тут лікаря. Одразу не менше трьох, що оголосили себе лікарями, полізли на сцену. Вони нахилилися над бездиханним тілом. Один мацав на шиї пульс, другий ляскав полковника по щоках, третій відтягував повіки. Нарешті старший із трьох, з сивою борідкою, підвівся з колін і, звертаючись до залу, голосно сказав:

– Ця людина мертва.

25

Багато років по тому, збираючи матеріали для цієї книги, автор порпався в архівах Гуверовського інституту, читав старі газети в бібліотеці американського Конгресу. Перегорнув підшивки і продивився мікроплівки практично усіх солідних тогочасних газет: «Вашингтон пост», «Нью-Йорк таймс», «Таймс», «Гардіан», «Ле Монд» і деяких несолідних, дійшов до цієї історії з виступом і загибеллю полковника Опаликова.

З приводу походження Сталіна всі солідні газети без винятку якщо і згадували про версію, висловлену в доповіді Опаликова, то не інакше як з деякою іронією, пом’якшеною, можливо, фактом загибелі доповідача. Зате вже газети, що їх ми називаємо жовтими (чи бульварними), ті вже потоптались на пропонованій темі і повідомили читачам як незаперечний і безсумнівний факт, що радянський диктатор Сталін був народжений кобилою. Віднайшли навіть десь фотографію коня Пржевальського, порівнювали її з портретом Сталіна і знаходили багато схожості. Стверджували, що в анфас він схожий на татка, а в профіль – на маму.

Ці ж газети, для яких перевірка фактів – справа не обов’язкова, в один голос стверджували, що полковник був отруєний. Ось деякі заголовки: «Смерть перекинчика», «Довгі руки Кремля», «Кремль б’є копитом». За що полковника отруїли і за чиїм завданням, здогадатися було неважко, а ось хто саме отруїв? Згадували, звісно, про чоловіка, схожого на птаха-секретаря, який під час виступу Опаликова підніс йому склянку води. Ким він був, як потрапив за куліси, звідкіля брав воду, куди потому подівся сам, ніхто уявлення не мав, і поліція ні про що не дізналась. Серйозні видання, боячись публікації недостатньо перевірених фактів, повідомили своїх читачів тільки про те, що тіло полковника було піддане розтину групою патологоанатомів на чолі з професором Фішером. За висновком лікарів, смерть настала внаслідок раптового серцевого нападу, що пояснюється хвилюванням, якого загиблий зазнав під час своєї незвичайної доповіді. Зрозуміло, автор цих рядків, будучи людиною вкрай зіпсутою, вірив більше жовтим газетам, ніж червоним чи будь-яким іншим, але у автора, як і в інших зіпсутих людей, ніяких доказів не було до тих самих пір, поки в німецькій «Зюддойче цайтунг» не з’явилося в 1954 році інтерв’ю з радянським шпигуном-перекинчиком з підзаголовком «Я убив Опаликова».

Цей чоловік розповів, як Лаврентій Павлович Берія особисто вручив йому ампулу зі створеною хіміками НКДБ високотоксичною рідиною, що не мала ні кольору, ні смаку, ні запаху, і наказав «убити гадину». Отрута, розчинена у склянці води, викликала негайний параліч серця і тут же зникала, що і ввело в оману патологоанатомів, які робили розтин тіла полковника. Оскільки Опаликова давно не було серед живих і вся ця історія зосталася в туманному минулому, зізнання збіглого шпигуна великого враження ні на кого не справили. Але одна газета все-таки відзначила, що раз Опаликова отруїли під час його сенсаційної розповіді, значить, комусь ця тема була не до шмиги, значить, у ній було щось таке, до чого варто б поставитись з особливою увагою. Але це припущення було зроблене журналістом не надто впевнено. І загалом, уся ця версія якось зависла у повітрі, я також довго в неї не вірив, тобто не в отруєння, а в причину, в те, що кобила могла породити людину, хоча б навіть таку гидотну, якою був покійний генералісимус.

Але яким же було моє здивування… Між іншим, дуже не люблю, можливо, навіть ненавиджу, цей заїжджений-перезаїжджений зворот «яким же було моє здивування», але моє здивування дійсно було таким, що видалося мені непомірним. Воно дістало мене в архіві Гуверовського інституту, де, нагадую, я натрапив на пачку листів невідомо чиїх невідомо кому. Це були пошарпані і жовті листки з пошкодженими краями, з’єднані іржавою канцелярською скріпкою, з якимось дивним текстом, написаним кепським почерком і хімічним олівцем, тобто інструментом для писання, про існування якого тепер пам’ятають лише такі старі люди, як я. Букви, колись фіолетові, за час існування рукопису сильно вигоріли і вицвіли. Кому адресувалися ці листи, я так і не вияснив, і відносно автора впевненості немає. Можу припускати, що це був якраз великий наш вчений Гром-Гримейло. Але не здивуюсь, якщо серйозні вчені, скориставшись новітніми способами дослідження, графологією, спектральним аналізом і подібними прийомчиками, доступними сучасній науці, вияснять, що цей рукопис всього-на-всього уміла підробка.

У нас, слава богу, такими підробками нікого не здивуєш. Згадаймо «Слово о полку Ігоревім», «Моління Даниїла Заточника», «Сказання про град Кітєж». Якщо вже ці речі, як стверджують деякі вчені, хтось підробив, то чому б не підробити записки Грома-Гримейла? Тим паче що привід для підробки у того, хто міг би цим зайнятися, був, здогадно, серйознішим, ніж у фальсифікаторів древніх рукописів. Ненависть до тирана могла штовхнути невідомого творця на несусвітні вигадки.

Але якщо це так, то слід зізнатись, що творець володів дуже неабиякою фантазією й талантом. Розповідь його насичена такими подробицями, які, мені здається, просто вигадати неможливо. Якщо все-таки вірити автору і припустити, що це був саме Гром-Гримейло, то слід згадати, що він був молодшим сучасником, послідовником і біографом Миколи Михайловича Пржевальського. Він бував у тих самих місцях, де і Пржевальський, що й описано у згаданих листах. Листи містили (що свідчить на користь їхньої автентичності) багато особистих наукових спостережень автора, які я просто пропущу, а передам тільки те, що мене здивувало.

Описуючи подорож Пржевальського по Монголії й Північно-Західному Китаю, автор робить декілька влучних зауважень стосовно особистості знаменитого мандрівника. Пржевальський, пише він, незважаючи на своє дворянське походження, був людиною прямолінійною, іноді навіть грубою і деспотичною. У колі людей почувався незатишно. Людей свого кола не любив, тому що вони всі, як він стверджував, погрязли в розпусті. Селян, на відміну від більшості своїх сучасників, що начиталися Миколи Некрасова, також не поважав, уважаючи, що всі вони п’янички і ледарі. Освічений він був односторонньо. Захоплювався природничими науками та історією. До музики, живопису і театру був байдужий, оповідань, повістей і романів, а тим паче віршів не читав, жінок украй ненавидів. Тварин любив, але тільки диких. Домашніх, що слугували людині, їли з її рук і покірно підставляли шию під ніж, зневажав. Диких же звірів поважав за їхній вільний і незалежний норов, за те, що самі собі здобувають їжу і не міняють свою свободу на об’їдки зі столу людини. При цьому змолоду відзначався схильністю до романтичного сприйняття дійсності. У дитинстві зачитувався давньогрецькими міфами.

Особливо його вразив міф про існування напівлюдей-напівконей, тобто кентаврів. Його дитячі малюнки присвячені саме цьому породженню фантазії древніх греків. Будучи уже знаменитим мандрівником, географом, зоологом, ентомологом і біс його знає ким іще, він незмінно цікавився проблемами гібридизації живих організмів, перш за все створенням гібрида людини і когось із вищих ссавців, чому присвятив безліч дослідів.

У нас свого часу багато і з перебором твердили про пріоритет вітчизняної науки, про те, що росіяни винайшли усе раніше за інших. Ці твердження були такі нав’язливі, що породили чимало насмішок і прислів’я: «Росія – батьківщина слонів». Доходило до смішного: начебто рентген винайшов російський мужик, який у чотирнадцятому столітті сказав своїй дружині: «Я тебе, суку, наскрізь бачу!» Але в тому, що у справі гібридизації саме Микола Пржевальський далеко обійшов своїх західних сучасників, у мене, пише автор, немає найменшого сумніву.

У той час австрійський чернець Мендель ще тільки-но проводив перші несміливі досліди зі схрещування двох видів гороху, але не пішов далі схрещування сочевиці з квасолею. Слів «генетика» чи «хромосома» не було ще в науковому обігу, а наш великий учений взявся проводити експерименти зі створення гібрида людини з вищими ссавцями. Наука була в недорозвиненому стані, і навіть штучне запліднення здавалося справою майбутнього. Експерименти доводилося проводити найнатуральнішим чином, який читач сам може собі уявити. Спочатку генерал хотів прилаштувати до цієї справи свого денщика Ферапонта, але той виявився занадто віруючим, нервовим і консервативним. Коли почув пропозицію, влаштував істерику, замахав руками:

– Свят! Свят! Свят! Ні, ваше превосходительство, що хочете робіть, хоч січіть, хоч розстрілюйте, а на такий гріх я не піду.

Довелось генералу самому взятися за справу. Причому в глибокій таємниці, тому що боявся поголосу. (Зазначимо в дужках, що в тодішньому суспільстві ще панували відсталі погляди на статеве питання і було недосконале кримінальне законодавство. Це зараз люди нашого часу широко дивляться на речі. У найбільш передових країнах уже дозволені одностатеві шлюби, а незабаром, я певен, будуть узаконені і зрівняні в правах змішані сім’ї людини з тваринами. Попервах з найвищими, а потім і з рештою, включаючи риб, рептилій і комах. Але тоді, коли жив Пржевальський, так зване скотоложство всім здавалося жахливим гріхом, злочином і суворо каралося. Так що, проводячи свої експерименти, Микола Михайлович ризикував не лише особистою репутацією в суспільстві, але і свободою.) Однак для нього наука була понад усе, і він, маючи на увазі виключно наукові цілі, йшов на ризик і самовіддано злягався з усіма відкритими ним видами диких тварин. З самкою ведмедя-піщухоїда, з дикою ослицею, дикою верблюдицею, але, пам’ятаючи про кентаврів, найбільше уваги приділив відкритому ним дикому коневі, якому недарма дав своє ім’я.

Коня Пржевальського генерал знайшов у степу, в районі китайсько-монгольського кордону. Це був невеличкий табун диких і агресивних тварин, які не підпускали до себе нікого. Одну кобилу, що особливо сподобалася Миколі Михайловичу, насилу вдалося відбити від табуна і впіймати. Пржевальський назвав її, великооку і стрімку, що летіла степом, немов на крилах, Орлицею. Це була дуже красива, вільнолюбна, дика і норовиста істота. Генерал попервах їй, очевидно, не сподобався. Загнана в спеціальний станок, вона виривалася, хвицалася, кусалася, рвала посторонки. Микола Михайлович самок людського роду (хоча й користувався в них великим успіхом) не поважав. Але дуже галантно доглядав за Орлицею, годував її відбірним вівсом, пригощав швейцарським шоколадом, купав, розчісував гриву і прикрашав польовими квітами. Він казав їй ласкаві слова, показуючи тим самим, що зовсім не вважає її істотою нижчою за себе, і зрештою розтопив серце гордої тварини. І сам цілковито розтанув.

Видно було, що експерименти приносять йому все більше й більше задоволення. І Орлиця прив’язалась до генерала. Зустрічаючи його, вона радісно іржала, очевидно, передчуваючи близьке задоволення, і вже не рвалася із загону, де її утримували, щоб нею випадково не заволодів якийсь жеребець і не порушив чистоту експерименту. У записах є вказівка на те, що табунний жеребець Маврикій ревнував Орлицю, весь час кружляв довкола загону і якось на світанку навіть поламав жердини паркану, але його вчасно одігнав конюх Миронич. А втім, було невідомо, вчасно чи невчасно. Можливо, доки конюх спав (в чому він потім не зізнавався), Маврикій встиг порушити експеримент. Жеребець, втім, невдовзі загинув. Безумствуючи від ревнощів, він напав одного разу на Пржевальського і під приводом самооборони (а можливо, також із ревнощів) був генералом пристрілений.

Минуло трохи часу, і Орлиця завагітніла. Це сильно схвилювало експериментатора. Невже сталося те, про що він так пристрасно мріяв, і вона дійсно понесла від нього? Але була ще підозра, що від Маврикія, під час його одноразового побачення з Орлицею. Треба пам’ятати, що вагітність чи жеребність кобил триває зазвичай близько року. Тоді ще ні про який ультразвук люди поняття не мали, передбачити, що там зріє в кобилячій утробі, наперед було неможливо. Можна тільки уявити собі, в якому хвилюванні провів цей рік генерал. І нарешті… це сталося вночі. Генерала розбудив Ферапонт криком:

– Ваше превосходительство, онє рожають!

– Хто вони? – запитав спросоння генерал.

– Онє, ваша кобиляча жонка, ваше превосходительство!

Генерал кинувся до стайні, навіть забувши начепити шпагу. Прибіг якраз вчасно і встиг прийняти роди. Новонароджений упав йому просто в руки. Генерал став квапливо і допитливо його розглядати. Ні, це точно було не лоша. І навіть не кентавр. Це було звичайне людське немовля чоловічої статі, але незвичайно поросле шерстю… Ще одна особливість вирізняла дитину: пальці ніг у неї були зрослими між собою, а п’ятки ніг – твердими, зроговілими.

26

Останній із стосика лист, за припущенням, писаний Громом-Гримейлом, зостався недокінченим. Що трапилося далі, точно не відомо. Але десь я чув, що начебто невдовзі після народження дитини-лошати Орлицю передали в заповідник Асканія-Нова. Там її пробували злучати з різними жеребцями, але вона запекло противилася і знаходилася в такому стані духу, який, будь вона людиною, можна було б назвати депресією. Вона затужила. Як виганяли на пасовище, трави не скубла, а від табуна трималася осторонь. Її намагалися годувати вівсом, вона до нього навіть не підходила і невдовзі здохла, як можна припускати, від туги.

А генерал, отримавши такого дивного спадкоємця, не знав, що з ним діяти. Признати своїм сином не наважувався, бо неминуче поповзуть недобрі чутки і можуть дійти до Петербурга. На Петербург генералу було наплювати, але турбувало те, що злісні тамтешні людці можуть донести і неодмінно донесуть цю чутку до вух імператора, ось що буде погано. Царева думка Пржевальського також особливо не цікавила, якби не сподівання на підтримку царською казною нових пошуків і експериментів.

Коротше кажучи, Пржевальський вирішив позбутися немовляти і не назовсім, а тимчасово віддати його в хороші руки. Так співпало, що саме трапилася генералові поїздка на Кавказ, під час якої він потрапив у Горі. Тут познайомився з місцевим шевцем Віссаріоном Джугашвілі, до якого зайшов набити підківки на чоботи. Розговорилися. Швець поскаржився: дружина, мовляв, по-вашому Катерина, а по-нашому Кеке, хороша зусібіч, але народжує йому виключно дівчаток. Народ місцевий над ним насміхається, що ж це ти, мовляв, Віссаріон, бракороб такий, одних лише двостволок на світ випускаєш? Щоби позбутися цих злих жартів, він би хлопчика якогось хоча б у приймаки взяв. Щоби жартівникам пельку заткнути і якщо не для продовження роду, то хоча б щоб було кому будку шевську колись передати.

Тут Пржевальський зрозумів, що вирішення проблеми йде просто до рук. Звелів Ферапонту принести дитину з візка і показати. Принесли, поклали на велике ліжко, розгорнули пелюшки. Дитина Віссаріону сподобалася, навіть видалася йому схожою на нього самого. Щоправда, на нього напосіли певні сумніви, але вони були компенсовані генераловою обіцянкою давати на утримання малюка щорічно тисячу карбованців, причому перший внесок було зроблено негайно. А тисяча карбованців для шевця глухого міста Горі була сумою величезною, сам він і половини її за все життя не заробив би. Так що була спокуса, були і вагання. Покликав на пораду дружину.

– Ось, Кеке, – сказав він. – Давай з тобою порадимося і візьмемо на виховання цього малюка. Оскільки ти мені весь час народжуєш дівчаток, а мені потрібен у домі мужчина для продовження якщо не роду, то хоча б справи, щоби було кому згодом передати нашу шевську будку і секрети моєї неабиякої майстерності. Поглянь-но, який хороший пацан!

Кеке поглянула на пацана й заплакала.

– Що з тобою? – запитав її чоловік. – Тобі дитина не подобається?

– Він мені подобається, але чому він такий волохатий і що у нього з ногами?

– З ногами все гаразд, – заспокоїв її генерал. – Ноги такі, на яких можна міцно стояти. А волохатість, що ж… Усі кавказькі мужчини, яких я знаю, мають багато волосся, що є ознакою безумовної мужності.

– Але це ж іще не мужчина, а тільки хлопченятко.

– Так, хлопченятко, – погодився генерал. – А вже і мужчина.

– А як його звати? – запитав Віссаріон.

Пржевальський на секунду затнувся, тому що імені дитині він ще не придумав і називав його просто «Він». Але тут треба було відповідати швидко, і він відповів:

– Сталіон.

– Це російське ім’я? – здивувався швець.

– Ні, – сказав Микола Михайлович. – Це англійське ім’я.

– І що воно означає?

– Сталіон по-англійськи означає «жеребець», – пояснив генерал.

– Та ну! – сказав швець. – Що ж ми, виходить, хлопчика так і будемо звати жеребцем?

– Ну так, зараз він хлопчик, а потім стане мужчиною. А для мужчини немає похвальнішого порівняння, ніж із жеребцем. Чи ж не так, шановна Кеке?

Кеке не посміла заперечувати і не хотіла. Вона була згодна з генералом, але кавказьке уявлення про цнотливість відкрито погодитися не дозволяло. Вона промовчала і, знітившись, сильно почервоніла.

– Ну ось, – сказав швець, – ми з дружиною порадилися і вирішили так, що якщо ви додасте до тисячі карбованців іще двісті…

– Додам триста, – перебив Пржевальський.

– Ну гаразд, тоді беремо вашого Сталіна. Гей! – нахилися він над дитиною. – Гей, Сталін! Киць-киць!

А маленький Сталін раптом взяв та й стусонув названого батька ногою просто в ніс. Та так сильно, що в того з носа струмком задзюрчала кров.

– Ось це-то так! – Віссаріон відсахнувся, приклав руку до носа, поглянув на кров на долоні. Поліз до кишені за хустинкою. – Ти що ж це витворяєш, дорогий? Такий маленький, а так б’єшся. Просто звір якийсь, а не дитина.

– Це він тому, що ти його невірно назвав. Він не Сталін, а Сталіон, – зауважив Пржевальський.

– Яка різниця, дорогий, Сталіон чи Сталін, ми все одно будемо називати його просто Сосо. Гей, Сосо! – звернувся він до дитини і завбачливо відсахнувся.

Генерал поїхав, а Віссаріон, виждавши триденну паузу, з фальшивою посмішкою на обличчі оголосив сусідам і родичам про народження сина.

– Як? – здивувались сусіди і родичі. – Звідкіля? Кеке лише чотири місяці тому була породіллею. Це що ж, недоносок якийсь?

– Не недоносок, а швидко дозрілий плід, – заперечував Віссаріон. – Недоноски бувають маленькими, а мій Сосо важить уже більше шістнадцяти фунтів.

Так ось, судячи із зібраних автором цих рядків свідчень, розпочинав своє довге життя майбутній батько народів, вождь світового пролетаріату, корифей усіх наук, про якого буде складено безліч легенд, ніскільки недостовірніших, ніж наша. Я признаю, що розповідь про зачаття і народження сина людського кобилою потребує переконливіших доказів, ніж наведені на цих сторінках. Так-так, важко собі уявити, що Сталіна породила дика кобила, але ще більші сумніви охоплюють автора, коли він думає, що невже таке чудовисько могло бути виношене звичайною людською матір’ю?

27

Опаликова радянські угробили, але Чонкін навіщось їм був потрібен живим, а це турбувало Джорджа Перла й давало підстави вважати, що він щось усе-таки не додумав. Якось посеред дня він на «віллісі» приїхав до Чонкіна, велів йому швидко перевдягтися і повіз у військову комендатуру. Тут на Чонкіна чекали два американських офіцери і двоє російських мужчин в однакових цивільних костюмах. Обидва були невисокого зросту, обидва вельми вгодовані, вочевидь, що ні в Ленінградській блокаді, ні в Освєнцімі їм побувати не довелося. Георгій Іванович їх представив:

– Ось, Ваню, ці панове чи товариші – представники радянської консульської служби, хочуть із тобою поговорити. Так я вас розумію? – звернувся він до росіян.

– Саме так, – поважно одізвався той, хто, судячи з поведінки, сивих скронь і тупого виразу обличчя, був старшим.

– Ваню, – додав Георгій Іванович, – я тобі нагадую, що ти знаходишся на території, контрольованій Сполученими Штатами Америки, і під захистом американських законів. Свою долю ти маєш право вирішувати сам. Як захочеш.

– Я протестую, – сказав старший. – Ви чините тиск на громадянина СРСР.

– Я не чиню, – заперечив Георгій Іванович, – а роз’яснюю йому його права. Ваню, доки ти у нас, тобі нічого боятися.

– У нас руки довгі, – розглядаючи скромний пейзаж, що висів на стіні, ні з того ні з сього упівголоса і наче сам до себе зауважив «молодший» росіянин.

Чонкін поглянув на його руки з подивом і подумав, що бреше, не такі вже вони й довгі.

– Панове, – знову встряв Георгій Іванович, – займіть свої місця, ви тут, ти тут, – указав він на різні кінці столу, – і можете звернутися до пана Чонкіна, але без погроз.

– Так-так, звичайно, – пробурмотів старший і повернувся до Чонкіна: – Товаришу Чонкін, ми з вами зустрілися за дорученням радянського керівництва. Ми знаємо, що ви опинилися в американській зоні не зі своєї волі, а в результаті зрадницьких дій вашого командира, полковника Опаликова. Ви знаєте, що з ним після цього сталося. Ласі до сенсацій західні газетки пишуть, що ми його отруїли. Але це не ми. Я гадаю, що це зробили західні спецслужби для того, щоби підозра впала на нас.

– Не меліть дурниць, – сказав Георгій Іванович.

– Ми, – продовжив старший, – відкидаємо терор як спосіб досягнення політичних цілей. Ми діємо виключно методом переконання. Ми Опаликова не вбивали.

При цьому другий став підморгувати Чонкіну, наче кажучи: убивали, мочили, і тебе, суку, пришиємо неодмінно.

– У нас руки довгі, – сказав він наче сам до себе.

– Вас, – вів свою лінію перший, – ми ні в чому не звинувачуємо. Ми знаємо, що ви чесний радянський воїн, патріот. Ви на чужій території опинилися випадково і мрієте повернутися на батьківщину. Так ось, Ваню, – перейшов він на зворушливий тон, – батьківщина протягує тобі руку.

– У нас руки довгі, – втретє пробурмотів молодший.

– Ось, Ваню, підпиши, – сказав старший і поклав перед Чонкіним папір з якимось текстом.

– Це що таке? – насторожився Георгій Іванович.

– Заява для преси.

– Дозвольте! – Георгій Іванович узяв заяву, став читати: – «Панове журналісти, як відомо, я, Іван Васильович Чонкін, гвардії рядовий переможної Радянської армії, у результаті зрадницького вчинку мого командира, колишнього полковника Опаликова, опинився в американській зоні окупації Німеччини, де різні ворожі Союзові РСР сили намагалися схилити мене до зради батьківщини. Я мушу з усією рішучістю заявити, що зусилля цих панів цілком даремні. Будучи безпартійною радянською людиною, я тим не менше є патріотом своєї країни, усім серцем відданим нашим комуністичним ідеалам і особисто товаришу Сталіну. Вам, панове, вихованим у системі інших цінностей, можливо, не зрозуміти моїх почуттів, але я повертаюсь на батьківщину».

– Ага, – завершив читання Георгій Іванович, – сильно написано. І що ж ти, Ваню, з цього приводу скажеш?

Іван задумався. У цьому місці, якщо дати можливість, задумається і читач. Що міг відповісти Чонкін у таких умовах? Покірно погодитися зі своєю долею і поїхати з американського табору для переміщених осіб в радянський для ворогів народу? Ні, панове читачі! Чонкін, звичайно, ніколи не вважався крупним мислителем, а в очах деяких людей і взагалі був чимось на кшталт Іванушки-дурника, але й Іванушка-дурник також був дурником тільки спочатку. А коли життя чомусь таки його вчило, навчався і дечого в житті досяг. Так і Чонкін. Вислухавши пропозицію повернутися на батьківщину, він глибоко задумався і спробував уявити, а що ж таке для нього батьківщина, і перед його внутрішнім зором виникли обличчя старшини Пєскова, капітана Миляги, лейтенанта Філіпова, полковника Добренького, прокурора Євпраксєїна й інших подібних посадових осіб, і у всіх у них були довгі руки, і ці руки тяглися до його горла. Щоправда, і туманний образ Нюри з’явився десь на задньому плані. Але Нюра, як йому здалося, руками, очима і загальним виразом обличчя робила знаки: не треба, Ваню, не погоджуйся, не пустять тебе до мене і жити не дадуть.