Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Автор книги: Владимир Войнович

Усі, хто в цей час був на пошті, раділи за Нюру і поздоровляли її. Тільки Вірка з Ново-Клюквина розізлила Нюру сумнівами:

– А твій це Чонкін?

– А чий же іще, як не мій? – одізвалася Нюра. – Мій льотчик, і цей льотчик. Мій Чонкін Іван, і цей Чонкін Іван. Думаєш, багато на світі Іванів-то Чонкіних?

– Та вже й не думаю, що мало, – похитала головою Вірка. – Не дуже вже й фамілія рідкісна.

Трапляються ж такі люди, особливо жінки, котрі неодмінно, навіть не зо зла, а по дурості, скажуть ось, не стримаються, щось таке, від чого псується настрій і пропадає апетит.

Але що б Вірка не патякала, а Нюру з її упевненості не збила, що знайдений Іван Чонкін – це її Іван Чонкін, її і ніякий інший. У неї ще був доказ, якого вона нікому не сказала, а в своєму умі тримала, що на подвиг подібний ніхто, крім її Івана, може, і не здатний, а він здатний, і точно такий уже здійснював на її очах і з її посильною допомогою.

7

Прибігла Нюра з газетою в Красне, усі хати підряд обійшла, усім статтю про Івана показувала. І Тайці Горшковій, і Зінаїді Волковій, і навіть бабцю Дуню своєю увагою не обділила. Жінки охали і ахали. Одні раділи щиро, інші вдаючи, треті неприховано заздрили. Нінка Курзова, як і Вірка з Ново-Клюквино, намагалася остудити Нюру міркуванням, що, припустимо, це навіть і той самий Іван Чонкін, так що толку, що він живий, а жодного разу хоча б коротенького листа не написав?

– Мій-то охламон чи не кожнісінький день пише. Я навіть не уявляю, коли ж він там воює, звідкіль стільки бомаги бере.

І справді, Микола радував дружину своїми посланнями ледь не щодня, причому не якимись там, а написаними віршами. Раніше Нінка й не підозрювала в Миколі жодних поетичних здібностей, а тут на війні талант віршотворця раптом невідомо з яких причин прорізався, і писав Курзов один за одним довжелезні листи з римованим текстом такого, наприклад, змісту:

 
Учорась ходили ми на бій,
Фашиста били сміло.
Сказав командир наш молодий:
Ви билися уміло.
Не плачте ви, моя жона,
Стара матусю-рибко.
Ми всі повернемось сповна
І вас обнімем кріпко.
 

– Усе бреше, усе бреше, – сердито бурчала Нінка. – Пише невідь що, правду, неправду, йому аби складно. Стареньку матір нащось приплів, а старенька матір вже три роки як померла. Нащо дуристику таку писати?

– Що б не писав, а раз пише, значить, живий, – казала Нюра. – Це і є найважливіше.

– Це звісно так, – зітхаючи, погоджувалася Нінка й кидала листи в куток на лаву, де і решта листів уже великим стосом лежали.

8

Купка учнівських зошитів у косу лінійку зберігалася в Нюри з довоєнного часу. І чорнило знайшлося. І товста канцелярська ручка з пером № 86 на полиці не заіржавіла. Увечері Нюра взяла один із зошитів, вирвала з середини подвійний аркуш і легко сотворила: «Добрий день, веселий час, чим ти зайнятий тепер, дорогий Ваня? Я живу добре, чого і вам сердешно бажаю од усенької своєї жіночої одинокої душі. А також великого здоровля і хорошого настрою. Я, як і в період до сьогоднішнього часу, працюю на пошті в якості поштарки, а про вас прочитала в газеті, як ви на свойому вистребітєлі билися в нерівному бою з фашистськими стерв’ятниками. Воюйте, Ваня, з врагом одважно з усею осторожністю і з перемогою возвертайтеся живий та здоровий до вашої Нюри, яка жде вас з нетерпеливою любов’ю. А якщо возвернетеся без руки чи ноги і другої подобної часті вашого тіла, то і тому буду з сожалєнієм рада і буду ухажувати за вами як за малим дитям по гроб вашої жізні чи своєї, лиш би ви були довольні. На цьому своє коротке посланіє закінчую і жду скорейшого отвєта, як соловей лєта, і не так лєта, як отвєта. З привєтом ваша Анна Бєляшова із с. Красне, єслі ви не забули».

Перш ніж поставити крапку, вона застигла в сумніві, що головного не написала, а може, треба б було. Про свою вагітність жодним словом не згадала. Потім вирішила: «Гаразд, як одзоветься, тоді й напишу».

Склала листа трикутником, текстом усередину, а на чистому боці зосталося надписати адресу. Це виявилося неважким завданням. З нариса Криницького Нюра знала, що Чонкін служить в Енській частині. Енська частина, за її розумінням, була найкращою частиною Червоної армії, бо згадувалася в усіх газетах. Усі найславетніші військові подвиги здійснювалися героями саме цієї частини. Нюра в армійських структурах не дуже тямила. Тому їй не здавалося дивним, що в Енській частині билися льотчики, танкісти, артилеристи, кавалеристи, піхотинці та інші. Не дивувалася вона і тим, що Енська частина воювала одночасно на усіх фронтах, обороняла Енську висоту, брала місто Енськ і наступала на Енському напрямку.

Коротше, адреса Нюрі була відома. Вона накреслила її на чистій сторінці трикутника: «Енська частина СРСР, льотчику Чонкіну Івану лічно в руки».

І дуже була впевнена, що він негайно одзоветься. Усім жінкам повідомила, що листа написала і жде скорої відповіді. І справді ждала. Як тільки прибували з поїзда чергові мішки з поштою, перша кидалася їх розсортовувати, та все без пуття.

9

Здавалося, усім, крім Нюри, хтось щось писав. Навіть дідові Шапкіну, спочатку живому, а потім мертвому, регулярно надсилав листи з фронту внучатий племінник Тимоша, який віднайшовся тільки недавно. Тимошу в тридцятому році, коли він ще був підлітком, разом із батьком, матір’ю, двома сестрами, дідом і бабусею вислали невідь-куди, і до самої війни слуху-духу від них не було ніякого. Тепер він писав довго і ґрунтовно, як везли їх узимку в промерзлих теплушках багато днів і ночей у невідомому напрямку, годуючи при цьому мерзлою дрібною картоплею, нечищеною і відвареною як для свиней. Бабуся спала біля самих дверей і там уночі померла, перед тим пішовши під себе і примерзши до підлоги.

Довезли їх до Казахстану, посадили на великі вози, везли, везли і скинули посеред степу. Дали на кожного по півпуда борошна і сказали: живіть тута як знаєте. Хто помре, тому туди й дорога, а хто виживе – молодець. Зоставили, щоправда, декілька лопат, граблів, вил і одну сокиру.

Коли туди приїхали, морози, на щастя, скінчилися, сніг розтанув, але зарядили дощі, і багато днів небо текло на них безперестану, степ, промокнувши наскрізь, стояв набухлий, порожній, з краю в край зарослий ковилою та полином, і ніяк не уявлялося, що тут можна якось жити.

Не тільки жінки, а й мужчини дорослі плакали, наче діти. Але батько Тимошів, Тимофій (також Шапкін), сказав, що з плачів толку мало, сльозами горю не зарадиш, усім велів братися за інструменти. Сам перший увігнав у землю лопату і став рити землянку. Кому не дісталося головної роботи, того посилали в степ шукати дике просо, шалфей і всілякі трави, рвати руками ковилу та полин, щоб палити для обігріву і ловити, коли пощастить, хоч сусликів, хоч мишей – робити припаси. На цих припасах довго не протягли б, але батько якось кудись пішов далеко, а приїхав конем. Коня убили, а м’ясо його їли потім усю зиму. Пощастило, що знову випав сніг, морози вдарили і м’ясо не псувалося. До того часу вже викопали дві землянки, скапарили грубку і так жили, та не всі вижили. Першим дід на той світ пішов, а до весни обидві Тимошині сестри занедужали якоюсь швидкоплинною хворобою і невдовзі також померли.

По весні покликав батько Тимошу із собою в біги. Нехай упіймають, посадять, уб’ють, усе ж буде ліпше, аніж тут помирати.

Ішли вони через степ, дісталися станції Єсиль, там залізли у вагон із бринзою. Батько наївся бринзи і в тому ж вагоні помер від завороту кишок. А Тимошу схопила залізнична охорона, після чого його відлупцювали і відправили в дитбудинок. Там він навчався спочатку у звичайній школі, потім у школі фабрично-заводського навчання і до призову в армію працював штукатуром.

Тимоша писав справно, його листи – бруднувато-жовті трикутники – приходили майже щодня. Тимоша розмальовував своє минуле і теперішнє життя до найдрібніших подробиць, розповідав про загиблих і поранених однополчан, а діда Шапкіна про його життя не запитував, наче вважаючи, що з ним нічого не трапляється і нічого статися не може. Дід давно вже помер, а Тимоша все писав і писав, не звертаючи уваги на повне ненадходження йому відповідей з Красного.

10

– Ну шо? – нетерпеливо питала Нінка. – Нічо з Енської частини?

– Нічо, – зізнавалася Нюра. – Я вже другого листа туди написала: ні одвіту, ні привіту.

А Нінка була із тих людей, кому нетерпеливиться, зображаючи товариське співчуття, сказати близькій людині таку гидоту, щоб на душі тоскно стало й незатишно.

– Як же ж, – хитала вона головою, – він напише! Прям щас ухопить олівець і напише. Що я скажу тобі, Нюрок, дарма ти ждеш і сама себе зводиш. Не хочеться мені тобі казати, їй-бо, не хочеться, але як подруга подрузі скажу: не жди, не надійся, на себе одну вся твоя надія і єсть.

– Та шо ти таке кажеш! – ображалася Нюра. – Чом же це мені не надіятися? У нас же така любов була. Ти ж і не знаєш, як він мене обнімав і на вушко що казав.

– Ой, Нюрко, не сміши! На вушко він тобі казав, ой-йой-йой! Ну, прийшлося йому тут приземлитися, так він із тобою і пожив на своє здоров’я. Горілочки попив, жіночкою поласував, шишечку почухав, чого ж йому на вушко не пошептати! А тепер що же? Він же ж, понімаєш, льотчик, сьодні тута, завтра тама. А там скрізь, Нюрко, такі, як ми, хмарами ходють.

– А за Колькою твоїм не ходють?

– Не гнівись, Нюрок, але ми ж то з Колькою розписані, і то я на нього не надіюсь, а ти зі своїм Ванькою-встанькою…

Не доказавши, Нінка махнула рукою.

Інші жінки чогось такого не казали, а також, Нюра помічала, між собою перезиралися, у те, що Чонкін на її листи одзоветься, не вірили.

11

Останній тиждень січня і перший лютого дули сильні вітри. Заметіль вихорила довкола хат сніг, який шар за шаром улягався, утрамбовувався, утоптувався в замети. Замети росли, росли, піднялися вище стріх, і завмерло в Красному всеньке життя. Люди перечікували буйнощі стихії, забившися по хатах. Та й куди вийдеш, коли за два кроки не видно ні людини, ні дерева, ні куща? По ночах сиділи без світла, не було ні сірників, ні керосину для лампи чи коптилки, а жити при лучині одвикли. На розпал носили один одному гарячі вуглини, тільки й світла було, що від полум’я грубки при відкритій заслонці. З решток борошна, перемішаного зі жмихом, грисом й сушеною лободою, пекли млинці, липкі й крихкі.

На час найбільших холодів Олімпіада Петрівна, біженка, з онуком Вадиком знову переїхала до Нюри для економії дров, Нюра на це ущільнення погодилася охоче. Хоча й звикла до самотини, а все ж відчувала необхідність присутності поряд ще когось живого. Тим паче взимку, коли самотній людині буває так тоскно, що хоч вовком вий. А так виходила наче тимчасова сім’я. Характер у Нюри був такий, що вона завжди вникала у чиїсь проблеми, про когось піклувалася, комусь прала, варила і тішилася, якщо догодила. Нюра уступила їм своє ліжко, сама перебралася на піч. Сама напросилася прати Вадикові штанці, сорочечки й трусики. Олімпіада Петрівна заодно й своє їй підкидала, вона й проти цього не заперечувала. І в своєму домі у своїх жильців перетворилася на прислугу. Олімпіада Петрівна як прислугу її й сприймала, але називала завжди по імені та по батькові. Олімпіада Петрівна була жінка міська, пещена, ходити на річку полоскати білизну в ополонці не хотіла, дров колоти не уміла, казанок витягти з печі рогачами була не здатна, але любила командувати, повчати і вередувати. То їй у хаті занадто жарко, то із щілин дме, то, каже, від клопів спасу нема.

– Я, Анно Олексіївно, не можу собі уявити, невже ви все життя живете з клопами?

Нюра знічувалась, знизувала плечима:

– А куди ж од них дінешся? Де люди, там і клопи.

Олімпіада Петрівна читала Вадику вірші, які він легко запам’ятовував, потім голосно декламував:

 
Онази суденую зиму пою
Я из дому высел, бы синий мойоз.
Гизу пимияется медено гою
Осадка, везуся хосту воз.
И сестуя вазно сокойствии синном,
Осадку ведет под уцы музицок.
В босих сисагах, в пуусубке оцинном,
В босих юкавицах,
А сам сизакок.
 

Нюра дивилася на Вадика, слухала, посміхалася і гладила свій живіт, не те щоб дуже великий, але уважному погляду помітний. Там також зростала істота, хотілося б, щоб це був хлопчик, який, можливо, буде таким же жвавим і кмітливим, як Вадик. Може, і його вона Вадиком назове, а краще все ж Іваном. Нехай буде Іван Іванович. І вона, Нюра, також, як Олімпіада Петрівна, читатиме Івану Івановичу, маленькому Ванюшці, вірші про «мужика-сноготка».

12

…Заметіль несподівано припинилась, засяяв день, тихий, сонячний, якщо не жмуритись, можна осліпнути. Уранці рано по морозі, по сонцю побігла Нюра в легкій своїй шубці, у щойно підшитих валянках у Долгов. Хоча й вагітна, а бігла легко по сліду, прокладеному ранковими саньми.

Пошти накопичилося пристойно. Одній лише Нінці Курзовій було чотири листи: три від Миколи і один від двоюрідної сестри з Пензенської області. Було ще дві посилки. Одну, бабі Дуні від онука, Нюра взяла з собою, другу – дружині Плечевого Олександрі від Люшки з Куйбишева – не взяла: фанерний ящик був важкуватий. Позичила в Катьки пляшку керосину. Викупила по карточках хліб за тиждень – без двохсот грамів кіло, – ще теплий. Поки йшла, відщипувала по шматочку, сама себе не в силах зупинити. Коли менше половини зосталося, пересилила себе, засунула решту в сумку поглибше і пішла швидше, намагаючись не думати про їжу.

Сонце стояло ще високо, від іскристого в його світлі снігу різало очі. І хоча було ясно, що зима вже закінчується, а все ж мороз ще хапав за ніс, і до вечора (на пошті сказали) буде подальше похолодання. Шубка, скроєна з маминої плюшевої куртки, із її ж ватяної тілогрійки з овечим коміром, була від морозу слабким захистом, але Нюра прудко бігла зі своєю важкою ношею, бігла, як коняка, що чує наближення дому, благо дорога уже була розкатана, розгладжена полозами (і жирно блищала), ноги самі по ній несли, тільки встигай підстрибувати.

Нюра хотіла, не заходячи додому, рознести пошту, щоб устигнути дотемна погодувати Борка, але, пробігаючи мимо своєї хати, побачила: на ґанок вийшла Олімпіада Петрівна, роздягнута, накрившись байковою ковдрою, яку притримувала біля горла.

– Анно Олексіївно! – закричала вона, змахнувши вільною рукою. – Скоріше додому, гість до вас приїхав!

Серце закалатало, ноги ослабли, до горла підступила нудота: невже Іван? А чому ж посеред зими та в розпал війни? Хіба що поранений. Добре б, якби не сильно. Але якщо навіть і сильно, навіть якщо без однієї руки… чи без однієї ноги… а якщо навіть і зовсім без рук, без ніг… Очікуючи зустрічі з цілковитим обрубком, вона вбігла до хати і біля порога заклякла, розкривши рота.

Біля вікна на лаві сидів маленький підстаркуватий чоловічина, неголений, з коротко підстриженою шишкуватою головою, у старій подертій формі військ НКВС, з вицвілими петлицями. Щоки його провалились, очі вилізли із орбіт – страшно дивитися.

Нюра упізнала гостя, здивувалась і відчула розчарування – не його ждала.

Побачивши Нюру, гість підвівся, рушив до неї, захитався і, утримуючи рівновагу, незграбно замахав руками.

– Папаня! – скрикнула Нюра. Зронила сумку, кинулася до батька, засоромившись свого першого відчуття. Устигла підхопити його, утримала. Обхопила руками його маленьку голову, тверду, наче дерев’яшка, і заплакала безгучно. Сльози текли по щоках, падали на колюче тім’я, батько, маленький, тілом як десятилітня дитина, завмер, уткнувшись в її груди, і його худі руки звисали, наче палиці. Потім заворушився.

– Пусти, донечко, – захрипів він з-під її ліктя. – Придушиш мене. Ослаб.

Нюра поквапно відпустила його, посадила на лаві, поглянула йому в лице і знову заплакала, тепер вже уголос.

– Папаня, любий папаня, – приказувала вона, – що ж із вами учинила війна ця проклята!

– Люди, дочко, страшніш війни, – тихо проказав батько, заплющуючи очі від слабкості.

Вона спустилася в льох, навпомацки набрала картоплі, покращої, помила, наповнила казанок, засунула в піч.

Батько спав, поклавши голову на руки.

У сусідній кімнаті Вадик тягав на мотузочку калошу, пихтів і гудів – зображав паровоза. Вона попросила його гудіти трохи тихіше і побігла з сумкою своєю по селу.

Повернувшись, ще знадвору почула шум, штовхнула двері, побачила: казанок вивернутий на стіл, вода вилилась, картоплини розсипались по столу, батько їх хапає, жадібно заковтує і, не прожувавши одну, запихає до рота другу.

– Олексію Івановичу, – квоктала над ним Олімпіада Петрівна, – та що ж це ви таке робите? Та хіба ж так можна? Анно Олексіївно, одніміть у нього картоплю, у нього ж буде заворот кишок.

Нюра кинулась до батька, потягла його за плечі:

– Папаня, що ви! Нащо ж так? Пождіть, я зараз миску дам, олії вам принесу.

Вона відтягувала його від столу, а він, будучи сам не свій, виривався, хапав картоплю, тяг до рота, гарчав, цмокав губами, зазирнув у порожній казанок, понишпорив ще в ньому руками і одвалився на лаву заспокоєний.

Увечері Нюра засвітила лампу, стала стелитися. Батькові уступила піч, а собі накидала шмаття на лаву. Олімпіада Петрівна одізвала Нюру набік, зашептала трагічно:

– Анно Олексіївно, я вас дуже прошу. Зробіть щось із його одежею. Так же ж не можна, неможливо дивитися, у нас же мала дитина.

– Я не дотямлю, про що ви? – ввічливо посміхнулася Нюра.

– Невже не бачите? – сплеснула руками квартирантка. – Та вона ж зараз поповзе. – Тут вона вказала на шинелю, що висіла на гвіздку. Нюра піднесла лампу і відсахнулась: шинеля була вкрита суцільним шаром білих ворушких вошей, наче зіткана була з них. Нюра в житті такого не бачила. Зажмурившись, вона схопила шинелю двома пальцями, винесла, кинула на сніг біля ґанку. Повернулася, знайшла у скрині пару білизни, що зосталася од Чонкіна, дала батькові. Те, що він скинув із себе, також спершу винесла на мороз, а потім до трьох ночі кип’ятила у великому казані. Заснувши усього на крихту, ще затемна розпалила лазню, нажарила її так, що колоди стали потріскувати, виділяти смолу і запахли літом і лісом. А поки топила, настав новий день, знову тихий, сонячний і морозний. Пішла за батьком, притягла його, він ледве пересував ноги.

У лазні стояли дві діжки – одна з гарячою водою, друга з холодною – і поруч розбухле і чорне від років дерев’яне цеберко. Нюра наплескала в цеберко ковшом води, розмішала рукою, повернулась до батька:

– Роздягайтесь, папаня!

Батько роздягся до вонючого, немов онучі, спіднього, подумав, стягнув сорочку і стояв, переминаючись босими ногами.

– У кальсонах, чи що, будете митися? – запитала Нюра. – Скидайте.

– Та ти що, Нюра, невдобно ж!

– Ви що, папаня, чудите, – розсердилась вона. – Ану скидайте!

Мочалкою терла його обережно, боячись протерти наскрізь.

Декілька днів жив він у Нюри, не здатний ні до якого спілкування, лише їв, пив, ходив у нужник і спав. Спав із відкритими очима. Нюра підходила, дивилась, вслухалася, чи дихає. А коли зачав оживати, то сни його стали чим далі, тим неспокійніші. Він уві сні скреготав зубами, стогнав, кричав, зривався, безумно озирався і довго не міг зрозуміти, де він і що з ним. Однак поступово він поправлявся і нарешті набрався достатніх сил для розповіді про те, що з ним трапилося.

13

Пам’ятаєш, Нюра, пішов я у місто. Одружився на розведеній. Любою звали. Працювала секретаршею в нашого начальника, у Лужина Романа Гавриловича. Через неї мав я у нього різні поблажки. Жили добре до самої війни. Дитинку зробили, дочку. Люба по-міському Вікою її назвала. Гарна дівчинка вийшла, смішлива. А тут війна, і частину лічного состава перевели в дєйствуючу армію. А мене зоставили по старості літ, і знову-таки через Любине прохання до Романа Гавриловича. І перевели наглядачем у слідчу тюрму. Робота хороша, тиха, харчування підходяще. Нічого, живу. Раптом викликає мене до себе ну сам начальник, сам Роман Гаврилович Лужин. Приходжу до нього, він з-за столу прямо виходить, ручку подає, по імені-батюшці зове: «Здраствуйте, Олексій Іванович, сідайте, Олексій Іванович, чи не бажаєте чайку, Олексій Іванович, чи коньячку, Олексій Іванович?» І до маленького столика підводить, і на шкіряний диван садовить, і коньячку скляночку, не велику, канєшно, а маленьку, так, чуть більшу за чарку, мені подає. А потім туди-сюди: як живете, як матеріально, якщо нужда, допоможемо, але і нам також дуже чудовіщно треба допомогти. Я, звісно, чому б і ні? Завсігди, кажу, Роман Гаврилович, кажу, готов. До умственного діла не приспособлений, а по фізичній часті, якщо чого принести, віднести, дров наколоти, груби напалити – це з усім тяготєнієм і охотою. Та ні, каже, не те. Принести, віднести, на це ума багато не треба, а єсть таке діло, в якому нужен крепкий характєр, сильна воля і тверда рука. Зараз, каже, йде сутичка не на життя, а на смерть, і ворогів треба знищувати безпощадно, і шо, каже, Олексій Іванович, ти про це думаєш, шо? Я, дурень, спочатку думав, шо, як обично, а шо, кажу, мені, Роман Гаврилович, думать нічого, я думав, шо года мої вийшли, але якщо єсть така необходімость, то я, як усі гражданє, чого-чого, а голову свою за родіну-отєчєство завсіди положить готовий. Тим паче, в голові моїй цінності особенної нема, ніяких там умних мислів у ній не рождається, ні для чого не пригодна, окромя ношенія шапки чи пілотки п’ятдесят четвертий розмір.

Роман Гаврилович сміється. Ти шо, каже, Олексій Іванович, хоч і з юмором, та ти шо? Ми тебе на фронт посилати не будемо і твою голову, яка вона не є, зазря також не покладемо, а, навпаки даже, до тебе піднагнемо інші.

Я по тупості попервах не скумекав, а він мені став пояснювати, а коли я пойняв, у мене, Нюра, волосся стало, можна сказати, сторчма. Він мені предложив бути бійцем-сполнітєлєм, себто по розстрілу врагов народа. І условія, каже, хороші, і зарплату підвищим, і з житловим питанням розберемося, і пайок дамо підсилений, кіло хліба, сто грамів масла слівочного на день, і після каждого сполнєнія стакан водки і бутерброд.

А я кажу, ні, ні, Роман Гаврилович, хоть золоті гори, хоть самого розстріляйте, а цього я не можу. А не можу я, Нюра, ти знаєш, потому шо вобще і раньше ні на що живе рука не піднімалася, я навіть курку нікогда зарубати не міг, сусіда кликав. Від чого наді мною усі завсігди сміялися: сільський, кажуть, чоловік, а в колінках наскільки слаб.

Я це про курку Лужину кажу, а він так насупився, курка, каже, тут ні при чому, курка птиця безобідна, а ось враг народа – це не курка, а звір хуже всякого хіщніка. І вобще, тобі чудовіщне довєріє оказують, не те шо там це, а ти ше виламуєшся. Піди, каже, і крепко подумай. Ну, додому прихожу, а дома жінка, і дочка повзає по підлозі. Туди-сюди. Любі розказав, а вона мені: ти шо? Жити, каже, тяжко, одна комната в бараці, та й та маленька, продуктів пітатєльних не хватає, дров купити нема за шо, а ти ше носа вернеш. А чого ти їх жалієш, цих-то самих? Тобі ж сказано, шо це враги народа, і при тому ти їх не уб’єш, дак другий хто найдеться, живі не остануться. І давай мене пиляти, мужик, мовляв, ти, не мужик, а одно нещастя, і нащо я тільки із тобою зв’язалася, і так дальше, і тим більше, їла вона мене, докоряла, а я всю ніч думав, думав, потилицю до крові розчесав, ну, думаю, ну, в самом дєлє, ну, робота вона і єсть робота, і кому ж і це нада робить, тим болє шо опять же враги народа, а єслі даже і не враги, то моє дєло, як кажуть, теляче. Це ж не я приговорюю, а я только як струмент. Палець на курок нажав, і все рівно це хтось зробить. Ну, думаю, ладно, ніколи не пробував, но єжелі зажмурившись і не зблизька… Короче, прихожу вранці до начальника. Ну, шо? – каже. Ладно, кажу, согласний. Ну ось, ну і молодець. Я в тобі, каже, даже і не сумлівався, потому шо ти чоловік нашенський, корньовий, і ділу нашому, я полагаю, прєдан безмєрно. А шо касаємо людишок цих, з якими прийдеться робити, так ти ж понімаєш, шо в нас кого зря не розстрілюють, а єслі уж до того дійшло, значить, чудовіщно много він нашій родіні, народу нашому вреда понароблював. І такого убить не жалко. Муху жалко, таргана жалко, а такого врага не жалко.

Ладно, значить, записали мене в сполнітєлі, а нічого такого не перемінилось, відпочивать, правда, більше став. Раніш, бувало, сутки оддіжуриш, двоє свободний, а тепер троє. І, само собою, пайок усилений стали видавати, і на квартирю очерідь зразу підійшла. Роман Гаврилович сам лічно з нами ходив, показав квартирю, повіриш, ні, в самому центрі, трьохкомнатна і з мебеллю. Причому мебель… ми як туди увійшли, я прямо своїм очам не повірив: чи то з горіха, чи то з корейської там берези, я в цьому ні бум-бум, але, бачу, дерево дороге. Мені, правду сказать, усе одно, мені шо стілець, шо табуретка, було б на чому сидіти, а у Люби очі загорілись, по комнатах шастає, все руками обома обмацує, як на піаніні грає, а люстра, каже, шо, хрустальна? А кожа на дівані, питає, настояща? А шкаф, каже, з якого дерева? А там ше і балкон, і уборна, а уборна-то, мєжду прочім, знаєш яка? Ось не повіриш, там така штука, як би великий горшок, унітаз називається, бачок з водою і ручка підвішана. Смикнеш за ручку, все зливається. А также ванна. Таке велике як би корито і два крантіка. Один крантік одкрутиш – холодна вода біжить, другий одкрутиш – тече гаряча. І Люба все це, само собою, перемацала, перекрутила, а коли спальню побачила, так і зовсім ошаліла. Кровать така, знаєш, шириною, як відсюда дотуда, спинки дерев’яні, різьблені, зі звірськими головами, а ше пухові подушки, атласне одіяло і покривало з кружевами. Люба прямо чуть умом не тронулась. Невже і це буде нашенське? А чому ж ні, каже Роман Гаврилович, конєшне дєло, вашенське, чому ж другі люди можуть жить, на кроватях таких кувиркатися, а ви не можете? І до мене повертається: тобі-то, хазяїн, квартирка наравиться чи ж ні? А я кажу, ну як же може не наравитися, та це ж, кажу, розкіш така, та це ж просто дворець, тут десь-то буржуї якісь жили. Ну да, каже, да, спершу білі буржуї, потім червоні, но ми тих і тих підобрали. Ну, підобрали – підобрали, моє-то дєло, обратно ж, теляче; заглянув я в третю комнату – бачу патрет: командир якийсь у великих чинах, два ромба в петлиці, але без фуражки. Голова побрита, як, мєжду прочім, у Романа Гавриловича, дівчинку на плечі посадовив, і обоє сміються. А дівчинка – ну викапана моя Віка. Я питаюся: хто такий? А це, каже Роман Гаврилович, і єсть той самий червоний буржуй, котрий тут жив і за щот робочих і крестьян чудовищно жирував. І тут же: да, мєжду прочім, зовсім забув, мовляв, тобі сказати, завтра у тебе деяка роботка передбачається. Так шо ти сьогодні отдихай, розслабся, водочки випий, якщо бажаєш, а завтра до дев’яти ранку приходь прямо до начальника тюрми товариша Пєшкіна. Домовились? – питає. А я дивлюся, як Люба по квартирі з витріщеними очима бігає, ладно, кажу, договорились. Й нічого такого навіть не подумав. А потім додому як прийшов, як вспомнив, і прямо серце у мене обірвалось. Люба, кажу, ти чула, шо Роман Гаврилович казав? А вона: ну чула, ну і шо? А сама шмотки перебирає, думає, шо викинути, шо для нової квартирі оставити. І вночі мені свої плани викладує: кровать, мол, засунемо в угол, а стіл, наоборот, посеред комнати поставимо. На балконі, каже, квіти розведу. І того не понімає, шо мені зараз ні до столів, ні до квітів ніякого такого діла нема. Усю ніч я крутився, тільки під ранок заснув. А вранці Люба будить, вставай, каже, уже приходили, тебе питали. Я, значить, встаю, умиваюсь, одягаюсь, снідаю, а сам просто ось нічого не сображаю. А Люба каже: я бачу, ти сам не свій, мабуть, я тоже з тобою піду. Ну, значить, оділась, губи накрасила, узяла мене під руку і веде. Так це удвох і являємося до начальника тюрми, а там вже зібрались Лужин, прокурор, начальник тюрми Пєшкін, старший наглядач Попов Василь, ше два наглядачі і ше два чоловіки невідомі. А Лужин питає: чого це ви удвох? А Люба одізвала його в сторонку і давай йому нашіптувати, потім-то я узнав: просила дозволити їй тоже присутствовати для підтримки, значить, мене. А поскільки вона у них своя була, то Лужин, хотя і неохотно, но согласився. Потім підходить до мене і дає мені, значить, наган і каже: ось, Бєляшов, на тобі оружіє, і з цього, каже, нагана по врагам нашої революції, нашої власті і народа много уже пуль випущено, сьогодні і тобі довірено його в діло употребить. Я нічого не кажу, беру, значить, цей наган, засовую в кобуру, а руки як ватяні і голками як би наколоті.

І ось ведуть мене в камеру смертную, а я себе чуствую так, наче самого туди ведуть на розстріл. Ну, де ця камера, я і раньше знав, хлопці показували, но сам я до неї ніколи не приближався. А тут підійшов. На самом дєлє це не одна камера, а дві. Спочатку вроді як передбанник: пол цементний, покатий, а посередині дірка вроді мишачої нірки. А за передбанником, обратно, залізні двері з глазком. Я підійшов, глянув, бачу: лампочка світить, і чоловік на табуретці сидить, газету читає. З виду ше крепкий, голова, само собою, побрита, видно, почув, шо там хтось у глазок дивиться, повертає голову до мене, а я дивлюсь: батюшки, так це ж той самий, який там, на патреті! І представляєш, як я себе чуствую!

А Лужин достає з кишені годинника, дивиться, ну шо, каже, товариші, мабуть, приступимо. Одкривай, каже, наглядачеві. Той тихесенько підійшов, ключа ледь чутно вставив. Потім – раз! – двері розчинились і всі туди, в камеру, увірвались, прямо як звірі. Дивлюсь на бритого, він як нас угледів, так прямо в один момент і весь так от з лиця білий став, затрясся і навоняв крепко. А тут йому чорний мішок на голову – раз! Руки назад скрутили і – бігом-бігом – волочать його в першу камеру і притискають головою до дірки. А я стою і дивлюсь, як у кіно, наче мене це зовсім і не торкається.

Чую, хтось кричить мою фамілію, но оп’ять же як би уві сні.

Потім бачу, підбігає до мене Лужин, весь червоний, шо стоїш, туди тебе й розтуди, хтось мене у спину штовхає, я нагана з кобури витяг, до голови приставив і чую із-під мішка такий це тихий голос:

– Будь-ласка, поскоріше.

Я й рад би поскоріше, та рука сама туди-сюди смикається, а палець не слухається, як дерев’яний. Лужин кричить: стріляй, мать твою перемать, а я и-и-и, рука стрибає, а палець не гнеться. Попов Василь вихопив у мене револьвер, дозвольте, каже, товариш начальнік. Ні, кричить Лужин, ні. Нехай вчиться. А якщо сам не може, нехай, мол, жінка покаже, хто із них мужик, а хто баба. Я прямо так і ахнув, як же можна таке жінці предлагати, кричу: Люба, Люба! А Люба з такою це, представляєш, улибочкою каже:

– А шо? Я можу.

– Можеш? – каже Лужин. – На!

Забрав у наглядача нагана, оддає Любі. Люба бере нагана, питає, як тримати, на шо натискати, приставляє до приговореного, потім повертається і питає, куди стріляти, в скроню, мол, чи в потилицю?