Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Скільки років минуло, згадував він іноді село Красне і жінку, з якою жив недовго, але гарно, однак затягувало пам’ять туманом, і далекий образ виникав у ній ледь вловимий, не викликав у душі нічого, а тут накотило зненацька.

Усю ніч він крутився, іноді на мить засинав, і тоді снилася йому Нюра дуже явно і чітко, молода, повнотіла, пропахла парним молоком. Вона всміхалася до нього, манила, розкинувши руки і ноги. Поринаючи в її обійми, він прокидався в досаді, що дійсність не співпадає зі сном, і гнівався на себе, що допустив таке дурне сновидіння: Нюра зараз, якщо й жива, скільки ж це їй? Вона ж навіть старша за нього.

До ранку він спинився на думці, з якою постав перед керівником делегації Джеррі Маккормаком.

Вислухавши Чонкіна, Джеррі йому сказав, що він людина вільна, громадянин вільної країни і має право чинити, як йому заманеться.

– Але я раджу тобі подумати, тут твої дії можуть невірно трактувати.

Вони домовилися, що завтра цим же поїздом Чонкін добереться до місця перебування делегації.

На станції Долгов він зійшов на перон, худорлявий літній чоловічина з обвітреним, задубілим обличчям, зі вставними фарфоровими зубами, у джинсах, у штормівці, з дорожньою сумкою через плече.

На привокзальній лавці під пам’ятником Леніну два місцевих гурмани по черзі сьорбали з трилітрової банки коричневе мутне пиво місцевого виробництва і загризали його сушеними кільками.

– Хай! – сказав до них Чонкін. – Де тут можна взяти бас чи іще щось до Красного?

На це один із гурманів відповів, що він у місцевому духовому оркестрі грає на трубі, а бас у них Колька Жилкін, який в даний період недосяжний, оскільки перебуває у повному запої.

– А тобі, батя, тільки бас треба чи повний оркестр? – запитав трубач.

– Ноу, – відказав Чонкін, – ніякий оркестр. Мені треба поїхати в село Красне.

Гурмани пояснили, що доїхати в Красне в період бездоріжжя практично не можна ні на чому, окрім трактора, а трактора катма, але пішки тут не так вже й далеко.

– Пройдеш ось по цій вулиці, дійдеш до площі Перемоги, там такий прищ стоїть. Станеш спиною до прища, просто перед тобою буде райком і райісполком, сіра споруда. Обігни її з правого боку, і знову ж таки направо піде вулиця Героїв-панфіловців, по ній дуй прямо-прямо-прямо і в кінці кінців додуєш до самого Красного. Тільки дуже не розганяйся, – пожартував трубач, – а то мимо проскочиш.

Дійшовши до вказаної площі, Чонкін побачив посередині порожній п’єдестал, обгороджений низьким зеленим ажурним парканчиком з металевого прута. Очевидно, п’єдестал і був тим предметом, що його трубач обізвав прищем. Біля прища на дерев’яній лавочці сиділа неохайна бабуся у в’язаній кофті з непокритою головою. Біля її ніг лежала корзинка, напевне, з продуктами, а в руках вона тримала чекушку горілки, до якої раз по раз прикладалася, бурмочучи щось таке мало схоже на людську мову. Якщо вслухатися, можна було розрізнити окремі слова типу «дерьмократи», «підираси» і «розстрілять». Чонкіну здалося, що він цю старушенцію десь бачив, він придивився до неї, напружив пам’ять і насилу вгадав у ній свого колишнього партизанського командира, нездоланну Аглаю Степанівну Ревкіну, яка колись змушувала його до співжиття. Перед райкомом КПРС висіла велика дошка пошани з портретами так званих передовиків виробництва, а справа од цієї дошки, уздовж стежки, іменованої Алеєю слави, стояли в ряд декілька кам’яних плит із вибитими на них іменами похованих тут і вже забутих героїв давніх боїв. Серед інших був тут і камінь, присвячений довоєнному начальнику НКВС, життєрадісному капітану Милязі, який, згідно з написом на камені, начебто був тут похований. Насправді ж, як читачеві добре відомо, ніякого Миляги тут не було, під каменем лежали кістки Осоавіахіма, який начебто збирався стати людиною. Камінь, що косо стирчав над цією могилою, давно покрився зеленою пліснявою й мохом. Ні профілю капітана Миляги, ні напису на камені не було видно, але якесь незрозуміле відчуття зупинило тут Чонкіна й примусило постояти хвилини півтори, не більше. Після чого він рушив далі.

Дорога на Красне й справді була непролазною, але обабіч, по краю озимого поля, бігла стежечка, підсохла і утрамбована пішим людом. Чонкін ішов по місцевості, яка нічого йому не нагадувала, доки не досяг пагорба, за яким відкрилася панорама, і її вже він упізнав одразу. Село, перехняблені хатки і крутий спуск до річки Тьопи.

Інші села, що лежали вздовж асфальтового шосе й неподалік од нього, давно вже були освоєні моторизованими горожанами, перебудовані і набрали вигляду скромно процвітаючих дачних містечок. У Красне ж, з огляду хронічного бездоріжжя, добиралися найбідніші дачники без автомобілів. Вони хат не скуповували, за постій платили мало, через те село не розвивалося і зосталося майже в такому ж вигляді, в якому його покинув Чонкін, майбутній містер, восени військового сорок першого року.

Спускаючись у село, зустрів він вершника у високих чоботях, шкіряних галіфе, куртці і в капелюсі з вузькими, спущеними на вуха крисами.

– Хай! – сказав йому Чонкін. На що вершник відповів припідняттям капелюха і словами:

– Бажаю здравствувати!

– Гладишев? – здивувався Чонкін. – Кузьма Матвійович?

– Гладишев, – погодився зустрічний. – Тільки з поправкою. Не Кузьма Матвійович, а Геракл Кузьмович. А Кузьма Матвійович отам спочиває, на цвинтарі.

– Соррі! – сказав Чонкін. – Дуже схожі.

– Так усі кажуть, – підтвердив Геракл Кузьмич, дипломований агроном і батько невеликого сімейства. – А ви мого папашу, отже, знали особисто?

– Стрічались, – Чонкін уважав, що нема потреби щось деталізувати. – А Нюра Бєляшова, поштарка, жила тут…

– Так вона й зараз живе, он у тій хаті, – сказав Геракл Кузьмич. – Тільки її зараз там немає. По хліб пішла у Долгов.

Це повідомлення знову здивувало Чонкіна: як це за хлібом – з села у місто, а не навпаки? А втім, подумавши, він згадав, що й сам на своїй фермі буханців не пече.

Не дочекавшись від Чонкіна більше ніяких ні запитань, ні коментарів, Геракл Гладишев сказав йому:

– Ну, бувайте здорові!

І, приклавши руку до капелюха, чмокнув губами. Кінь зрозумів цей звук правильно і поніс вершника неквапною риссю вперед.

18

Нюрина хата, як це не дивно, зосталась точно такою, як і була в те давнє літо, тільки десь-то почорніла, скособочилась іще більше, і наличники на вікнах облупилися. І город, і ґанок, і навіть кабан перед ґаночком лежав точнісінько на Борка схожий. А втім, це був саме Борко, не той, але з тим самим іменем (а іншого в нього й бути не могло). Нюра не знала, що є такі вразливі патріоти, які б могли її осудити і навіть занести до списку русофобів за те, що тваринам дає російські, людські імена. Але ніяких інших – англійських, німецьких чи єврейських – імен для тварин Нюра через недостатню грамотність не знала, і тому для кабана в неї не було ніякого іншого імені, крім Борка, а свиней жіночого роду вона називала Машками. І кіз називала Машками, і корів, крім тільки однієї, яка була в неї до війни і яку німці забрали. Та, єдина, називалась Красавкою.

Хата була зачинена на висячий замок, ніби навіть той самий замок, який висів до війни, важкий, чорний, зачеплений іржею по боках, з фінтіклюшкою, що закривала отвір для ключа. У Чонкіна промайнула в голові мимольотна, дурнувата та й страшнувата думка: якщо тут нічого не змінилося, то, може, й Нюра зосталася такою, як була, молодою, вродливою, міцною, з крупними випуклими формами? Він сів на сходинку ґанку, закурив. Кури гуляли по двору, і кабан, солодко рохкаючи, рив під тином яму явно без практичного наміру, а лише для свого задоволення.

– Борко! – не сумніваючись в імені, покликав його Іван і поманив пальцем: – Кам хір!

Борко підвів голову, поглянув на Івана з певним сумнівом, чи не звернено це запрошення до якоїсь іншої однойменної істоти.

– Кам хір! – повторив Іван.

І хоча англійською мовою Борко навряд чи володів, але інтонацію зрозумів правильно і ступив кілька кроків у напрямку сторони, що запрошувала. Пройшов трохи, зупинився.

– Давай, давай, – заохотив Чонкін. І поплескав себе по литці. Зрештою Борко підійшов і довірливо тицьнувся брудним п’ятачком у чонкінські кросівки. Чонкін почухав Борка за вухом, той вдоволено зарохкав, повалився на бік, дозволяючи себе ніжити й пестити. А Чонкін згадав того Борка і щось іще з того життя згадав, і згадав, куди Нюра ховала ключа. Не вірячи власному передчуттю, засунув руку під дошку – і звичайно, там він і був, ключ. Там саме, де лежав без чогось п’ятдесят років тому.

– Фанні, – сказав сам собі Чонкін, відкриваючи замок. – Чудесно! – переклав сам себе рідною мовою.

У сінях він роззувся і, увійшовши до середини, побачив, що тут все по-старому. Не було в хаті нічого нового, окрім, можливо, двох стільців із гнутими спинками і телевізора «Горизонт», що стояв у кутку, накритий мереживною салфеткою. Щоправда, була іще одна річ, яка спадала в око з порогу. Просто над телевізором висів подвійний портрет жінки й мужчини. Жінка в барвистому хорошому платті, трохи навіть підмальована, з рум’янцем на щоках. Це, Чонкін здогадався, була, звичайно, Нюра. А мужчиною, який тісно притулився до неї і зирив просто на Чонкіна, був красень-полковник у льотчицькому кашкеті, із зіркою Героя Радянського Союзу і потрійним рядом орденів під нею. Чонкіну здалося, що полковник (мабуть, той, про кого патякав колись Льоша Жаров) дивиться на нього не просто так, а з насмішкою суперника-переможця.

І – ось вона, натура людська! – спалахнуло в ньому і обпалило почуття ревнощів. Сам розумів він, що це дивно і по-дурному: життя минуло, і стільки в ньому всього сталося, роками не згадував він про свою передвоєнну кохану – які вже там ревнощі! Але, розуміючи, що права на ревнощі у нього немає, справитися із собою не міг і, походжаючи по кімнаті, кидав на полковника лихі погляди і сердито бурчав звернені до Нюри докори, що не діждалась, спокусилася зірками на погонах і зіркою на гімнастерці, а рядового солдата без зірок викинула із серця. Так він ходив, розмахував руками, бурмотів, сам не відаючи, що плете, не звітуючи перед самим собою, що він вже не солдат, а за реальним становищем у суспільстві і за достатком, можливо, навіть вищий за радянського генерала. Але, розхвилювавшись, не в змозі був стримати себе і так ходив, доки не помітив на серванті пачку перетягнутих резинкою паперів. Він узяв їх і побачив, що то не просто папірці, а давні, дуже давні листи, складені трикутником, як це робилося під час війни. Усі вони були проштемпельовані і адресовані Бєляшовій Анні Олексіївні, а на зворотній адресі стояло «Енська частина» і нічого більше.

Чужі листи читати, звісно, негарно, але містер Чонкін, зізнатися, не настільки гарно вихований, аби вдаватися в подібні тонкощі. Він відкрив першого листа і став повзти по рядках, і це було непросто, бо друковані російські літери йому почасти подекуди траплялися, а написаних від руки він давно не бачив. Почерк у автора листів, на щастя, виявився розбірливим. «Привіт із Енської частини! – ворушив губами Чонкін. – Здраствуйте, Нюра! Добрий день чи вечір. З фронтовим армійським привітом до вас ваш Іван…»

«Також Іван», – відзначив Чонкін, і це його частково примирило з тим, хто писав. Він став читати далі, щось його стало знічувати, не дочитавши тексту, він глянув у кінець листа, звів очі на портрет, про щось здогадався, але ні, не схожий він був на цього мальованого героя.

Перебрав ще декілька листів, розхвилювався, забігав по кімнаті, кидаючи на портрет погляди то з одного, то з іншого боку. І на себе поглянув у дзеркало, і зізнався неохоче, що хоча й моложаво виглядає і зуби у нього штучні і майстерно зроблені, а порівняння з полковником він зараз не витримує і, десь-то, раніше також не витримав би.

Повернувся до листів, став читати один за одним, акуратно розкриваючи, а потім так само складаючи. Двічі не витримав і просльозився. Захотілося побачити Нюру негайно, обняти, притиснути до себе, зостатися з нею до скінчення днів. Але, подумавши ще раз, зрозумів, що, мабуть, дарма він сюди приїхав. Не його вона ждала під час війни, і не його образ берегла в пам’яті опісля. Той, кого вона ждала, був далеко ліпший за нього і ліпший зовсім не тим, що льотчик чи полковник.

Чонкін глипнув у вікно. Сонце над річкою Тьопою стояло поки що високо, був шанс добігти до станції завидна. Він склав листи, перетягнув їх резинкою, поклав на місце і обдивився, чи не зоставив якихось слідів свого перебування тут.

Ні, не зоставив.

Надів кросівки, поклав ключ на старе місце і пішов геть.

19

Але щойно одійшов від хати, як з-за пагорба з’явилась вона. Вона йшла з двома корзинками, бідно одягнута стара жінка. І худа. Нічого не зосталося від пухких щік, від повних персів та інших опуклостей. Порівнявшись із Чонкіним, Нюра поглянула на нього, як на незнайому людину, миттєво і байдуже, але по ще не пощезлій подекуди звичці сільських жителів привіталася і рушила далі. І він продовжив іти, але через декілька кроків озирнувся. І побачив, що й вона стоїть і дивиться на нього.

Він їй посміхнувся на весь рот фарфоровими зубами. Вона посміхнулась у відповідь, але, спохватившись, прикрила свою беззубість долонею. А потім, зоставивши корзинки на стежці, повільно пішла до нього. Підійшовши, простягла руку й сказала: «Здраствуйте, Ваня!» Так сказала, наче нічого незвичного не було в цій зустрічі. А він їй відповів: «Хай! Дуже приємно вас бачити ізнову».

Потім вони сиділи в неї, пили чай з карамельками.

Вірніше, він пив, а Нюра дивилася на нього.

– А ви зараз, стало буть, відкіля приїхали?

– Із Охайо, – сказав Чонкін.

– Далеко це? – дивувалася вона.

– Далеко, – сказав Чонкін.

– У Сибіру?

– Подалі.

Не уявляючи, що може бути далі за Сибір, Нюра промовчала.

Він зрозумів, що вона не уявляє, і сказав їй:

– Із Америки я приїхав, Нюра.

– Із Америки, – машинально повторила Нюра, а потім наче стрепенулася: – Як це з Америки? Із самої Америки?

Вона була високої думки про Чонкіна, припускала, що він здатен на багато чого, але Америка для неї зоставалася десь за хмарами в потойбічному світі, і навіть уявити, що ось людина, яка сидить перед нею, здатна існувати в Америці, вона не могла.

– Із самої Америки, – підтвердив Чонкін.

Ще більше вона здивувалася, коли зрозуміла, що Чонкін, виявляється, не на хвилинку туди залетів, а живе там із сорок шостого року, а вже коли він став розповідати їй деталі свого реального життя, то це взагалі не уклалося в її голові.

І вона йому дещо розповіла про життя односельчан, що знала і про що чула від інших…

Голова Голубєв з табору так і не повернувся. Льошка Жаров після демобілізації працював трактористом і потонув, коли на тракторі переправлявся по тонкому льоду через Тьопу. Кузьма Гладишев у сорок восьмому році, ще будучи в засланні, ризикнув нелегально приїхати в Москву, пробився до академіка Лисенка, представився йому вірним лисинківцем, поскаржився на районних сільськогосподарських крівників, які, будучи безрідними космополітами, тобто євреями, стоять на шляху всього передового. Зокрема, не дають провести наукові досліди з вирощування гібрида картоплі з помідором. Лисенко вислухав його уважно. За те, що співробітничав із німцями, пожурив, але сказав, що прагнення забезпечити країну високоврожайними сортами гібрида похвальне і заслуговує заохочення. Дякуючи його клопотанню, Гладишев був звільнений від подальшого ув’язнення і повернувся в рідне село. Але уже з паспортом їздив знову до Москви, був присутнім на знаменитій сесії ВАСХНІЛ, де під час виступів генетиків у якості одного із запрошених представників простого народу тупотів ногами і кричав: «Мухолови!» Лисенко обіцяв йому надати для дослідів велике поле, але не встиг, сам потрапив у немилість. Помер Гладишев на початку сімдесятих років і похований на місцевому цвинтарі.

На ніч Нюра постелила Чонкіну на ліжку, а сама спала на печі. Уранці вони разом поснідали, після чого він подарував їй свою фотокартку, кольорову, на фоні двохповерхового білого будинку з балкончиком. Пообіцяв їй, що надішле запрошення приїхати в Америку, після чого вони потисли один одному руки і він пішов.

20

Наступного літа прийшло Нюрі дивовижне послання. Конверт цупкий, з печатями, вдавленими в папір, з адресою і прізвищем Нюри, писаними друкарським способом і неруськими буквами, які вона в школі вчила давно і вже забула. Не відкриваючи конверта, Нюра довго розглядала його на світло, потім, не маючи інших порадників, побігла до Нінки Курзової, такої ж самотньої бабулі, як і вона. У шістдесятому році син Нінки Никодим пішов в армію, а додому вже не повернувся. Поїхав на заробітки у Воркуту, а там його зарізали в п’яній бійці. Нюра тоді заздрила Нінці, що та вчасно вийшла заміж і спізнала щастя материнства, але доля згодом порівняла їх у становищі. І, як думалося Нюрі, краще вже не народжувати дитини, ніж народити, виростити і втратити.

Нінка також вертіла довго конверта, роздивлялася і мацала, і порадила Нюрі не відкривати, а віднести одразу Куди Слід, нехай, мовляв, там подивляться, що й до чого. Тому що в такому конверті мало що може бути, Нінка чула по радіо, що личинки тих самих колорадських жуків можуть у достатній кількості знаходитися в конверті, а тепер навіть бомби є такі, що розсилаються людям по пошті. А втім, і самій Нінці було цікаво, а Нюрі іще більш, тим паче що в неї були реальніші припущення, в яких вона не зовсім обманулася.

Відкривши конверта, вона знайшла у ньому завірене нотаріусом запрошення (по-англійськи, але з перекладом російською), де було сказано, що громадянин Сполучених Штатів Америки містер Джон Чонкін запрошує громадянку Союзу Радянських Соціалістичних Республік Анну Бєляшову до себе в штат Огайо, у гості, строком на один місяць і зобов’язується оплатити дорогу туди й назад, утримання запрошеної і медичне страхування. Тут же й був квиток на літак компанії «Континентал».

Побачивши таке, Нінка, яка і в старечих літах зосталася заздрісницею, спершу втратила дар мови, а потім запитала:

– Ну так що ж, поїдеш?

– Ну а чого ж іще? – одізвалася Нюра. – Коли Ванька запрошує, то як же ж?

– І полетиш на самольоті?

– Полечу, – сказала Нюра. – Ванька казав, туди на поїзді не доїдеш. Далечезно ж, і – окіян.

– Авжеж, – погодилася Нінка. – Ну ладно. Тілько ж гляди, щоб тебе негри там не злопали.

– Не злопають! – запевнила Нюра. – Я стара, моє м’ясо не прожуєш.

21

Важко уявити собі, як пройшла Нюра всі клопоти, пов’язані з закордонною поїздкою, але якось-таки вона їх усе ж подолала. У Москву з’їздила, там жила у внука Люшки М’якишевої Серьоги, той брав з неї три карбованці за добу за розкладайку на кухні. Москва здалася їй містом безкрайнім, непривітним і лячним. Народу тьма, і всі злі, всі кудись біжать-біжать, не можуть зупинитися.

Півтора тижня проваландалась, але отримала в ОВІРі паспорт і відстояла чергу в американське посольство. Там за допомогою якогось доброхота, що взяв з неї п’ятнадцять карбованців, заповнила анкету, де погодилась на те, що на випадок смерті сім тисяч доларів із її страхової суми будуть витрачені на перевезення її трупа назад в Росію. Потім жінка в окулярах, з худим і незворушним обличчям, задавала питання, які майже всі лякали Нюру і заганяли у глухий кут:

– Хто для вас є особа, яка запрошує?

Вона сказала: ніким не є.

– Якщо ніким, то навіщо він вас запрошує? Ви збираєтесь нелегально працювати? Вийти фіктивно заміж? Ви належите до комуністичної партії?

Нюра брехати не вміла. На всі три запитання відповіла заперечливо, розуміючи, що шансів отримати візу з кожною відповіддю все менше. Працювати не збирається, заміж не хоче, в партії не числиться.

Наступним було запитання:

– Чи плануєте ви зайнятися проституцією?

– А треба? – запитала Нюра і зовсім похнюпилася: – Я вже стара, куди ж мені!

І стала думати, щоб хоча б оддали паспорт. А вони не оддали. Очкаста сказала: «Приходьте наступної середи». Наступної середи в тім же віконечку сиділа китаянка з яскраво нафарбованими вустами. Мовчки простягнула паспорт у віконечко. Нюра не хотіла навіть зазирнути, розуміючи, що у візиті їй відмовлено.

Удома Серьога запитав:

– Ну чо, тьоть Нюр, дали візу-то?

– Дали, – зітхнула Нюра. – Догнали і ще добавили.

– Не дали? – зрозумів Серьога. – А чо сказали?

– Та чо сказали, ще прошлий раз сказали. У партію треба вступити і проституцією займатися.

– Чо-чо-чо? – не повірив Серьога.

– А ось тобі й чо-чо-чо. Ще й наркотики питали, а де ж я їх візьму?

– Тьоть Нюр, чой-то ти не те городиш. Ану, дай паспорта. Ну ось. Ось же ж вона, віза-то.

22

Усе в неї було уперше. До того ніколи не бувала у Москві, жодного разу не літала літаком, само собою, не бувала за кордоном, а тепер летіла і куди? Просто в Америку!

Незабаром після зльоту в проході між кріслами з’явилися дві стюардеси з візком, і одна із них запитала в Нюри, чого вона бажає випити: віскі, джин, ірландський лікер, горілку, вино, пиво, апельсиновий сік, воду?

– А скільки за це платити? – запитала Нюра.

– Це компліментарно, – відповіла стюардеса.

Нюра подумала, що компліментарно значить дорого, і запитала, а вода скільки коштує.

– Усе компліментарно, – повторила стюардеса. А потім, поглянувши на Нюру, уточнила: – Усе безплатно.

Нюра все ж таки побоялася взяти зайвого і попросила томатного соку.

Компліментарний обід отримала, але від хвилювання не з’їла й половини.

Місце її було біля вікна. Крізь товсте скло дивилася вона на білі намети, що налазили один на одного, закриваючи всю землю. Нюра знала, що літаки літають доволі високо, але наживо уявити собі не могла, що на хмари можна дивитися згори донизу. Літак летів рівно, іноді їй здавалося, що він просто висить на місці, так висітиме завжди й ніколи не сяде. Десь над океаном з’явився інший літак, такий же великий, і висів поряд, не наближаючись і не віддаляючись. Нюра дивилась у вікно і бачила, що летить, потім засинала, і їй снилося, що вона летить. Вона й раніше літала вві сні, і часто, але раніше не в літакові, а так, сама по собі, просто відривалася од землі і ширяла, як птаха, розпростерши руки і витягнувши їх уперед. Іноді ці сни були такими чіткими, що, прокинувшись, їй хотілося повторити політ наяву, і важко було погодитися зі знанням, що це неможливо.

Під кінець польоту стали роздавати якісь папірці, які треба було заповнити. З цим їй допоміг сусід, американський лікар, який летів додому після московської міжнародної конференції онкологів. Лікар добре розмовляв російською і перекладав їй запитання і відповіді і за її згодою ставив галочки в квадратиках, що означали відповідь «так» чи «ні».

Запитання знов-таки були дивними:

а) чи страждаєте ви важкою, небезпечною для оточуючих інфекційною хворобою і чи не є безнадійним наркоманом?

б) чи не залучалися ви до злочинної діяльності, не піддавалися через неї тюремному ув’язненню на строк більше п’яти років, і чи не є злочинна і аморальна діяльність метою вашого приїзду в Сполучені Штати?

в) чи займалися ви будь-коли шпигунством, саботажем, терором, чи не брали у 1933—1945 роках участі в актах геноциду, чи зайняті цим зараз і чи не збираєтеся займатися шпигунством, саботажем чи терором на території Сполучених Штатів?

г) чи не шукаєте ви на території США нелегальної роботи і чи не є ваша віза підробленою?

д) чи не доводилося вам будь-коли викрадати і утримувати дітей, що знаходяться під опікою американських громадян, і чи не маєте ви наміру й надалі викрадати і утримувати американських дітей?

е) чи не було вам колись відмовлено в американській візі і чи не були ви депортовані зі США?

Ясна річ, на всі запитання її відповідь була заперечливою, але вона не зрозуміла, навіщо такі запитання взагалі ставлять. Вона запитала лікаря, невже серед хворих невиліковною хворобою нацистів, терористів чи викрадачів дітей є такі дурні, які чесно дадуть відповідь на задані запитання.

– Ні, – сказав лікар, – звичайно, вони усі дадуть заперечну відповідь. Але коли хтось із них попадеться на тому, що він хворий на СНІД, чи виясниться, що він служив у СС чи хоче зірвати Бруклінський міст і викрасти дитину, його додатково покарають за те, що він указав невірні дані, за те, що збрехав.

Нюра була нервово напружена так, що за десять годин польоту жодного разу не сходила до вбиральні.

Їй захотілося сходити по малій нужді, тільки коли літак вже приземлився в аеропорту О’Хейра. Він, як на те, довго рулював по якихось доріжках і двічі переїздив по мосту над автомобільною трасою, що Нюрі також здавалося вельми дивним.

Перша людина, з якою їй довелося вступити в контакт, був чорний офіцер на паспортному контролі. Він не їв людей, що проходили повз його стійку, а перевіряв документи і стукав по них великою печаткою. Вона подала йому паспорт і заповнені в літакові папери, але він чомусь сердився і кричав: тікет-тікет! Онколог, що стояв позаду, підказав їй, що треба показати зворотній квиток, який є доказом того, що вона не збирається залишитися тут назавше. Потім був іще контроль, де другий чорний чоловік попросив її відкрити чемодан. Побачивши в чемодані її подарунок Івану – кільце одеської ковбаси і банку квашених огірків, – митник так нажахався, наче знайшов бомбу. Він довго лаяв Нюру, вона не могла зрозуміти, за що, потім сказав «о’кей», але ковбасу і огірки забрав, мабуть, собі, при цьому тицьнув їй кулькову ручку, знаками поросив розписатися і все-таки відпустив. На виході із залу її нарешті зустрів Чонкін, сивий, худий, засмаглий, у джинсах, у білій сорочці з короткими рукавами і в білих кросівках.

– Хай, Нюро! – сказав він і взяв у руки її чемодани.

– Зараз, – відповіла вона і ринула у двері, на яких була зображена жінка в спідниці і з однією ногою.

До того, як вона вийшла, Іван дістав десь візка, і з цим візком вони йшли якимись коридорами, потім їхали в дивному поїзді без водія, потім вийшли на інше поле, де стояли маленькі літачки. Іван підвів Нюру до одного з них, схожого на легковика з крильми, і відкрив його просто, як відкривають скриньку. Він закинув чемодани на заднє сидіння і прив’язав їх паском, а на переднє праве сидіння підсадив Нюру.

Вона не дивувалася, так і мало бути, він же ж льотчик. Чонкін надів білі рукавички з дірками для вентиляції, увімкнув кілька тумблерів.

– Не страшно? – запитав він.

– Не страшно, – сказала Нюра. Їй хотілось сказати: з тобою не страшно, але вона посоромилась.

– Ну, раз не страшно, летс гоу, – сказав він і повернув ключа запалення.

Цей політ не був схожим на попередні.

День стояв не по-осінньому жаркий. Від нагрітої землі піднімалась пара. Стрімкі потоки повітря підхоплювали легкий літачок, підкидали й опускали, Нюра лякалася і стискала коліна, але, поглянувши на Чонкіна, на те, як він упевнено тримає в руках штурвал, заспокоювалась. Вони спустилися на бетонну смугу, а потім недовго рулили вузькими доріжками поля з наїжаченими стеблами високо скошеної кукурудзи. Чонкін підрулив до білого двоповерхового дерев’яного будиночка, просто, буденно, наче під’їхав до нього на возі, і, вимкнувши двигун, сказав:

– Це мій хауз.

23

Зелена ділянка здавалася оазисом серед винищених збиранням кукурудзяних полів. Пожухлі клени оточували дім і якісь будівлі, тут стояли також два легковики, два трактори і комбайн.

Дім був набагато просторішим, ніж здавався знадвору: сім кімнат, із них одна повністю обставлена, з телевізором, телефоном, окремою вбиральнею і душем, призначалася для гостей, у ній жив колись сам Чонкін, тепер вона стала в пригоді для Нюри. Можна припускати, що Нюра не те щоб сподівалася, а, можливо, навіть трохи побоювалася, що він запросить її до себе як дружину і запропонує спати в своєму великому ліжкові на другому поверсі, і вона б просто не знала, як себе в такому разі поводити. І справа не лише в тому, що вона була у похилому віці, а і в тому ще, що за останні піввіку, з тих самих пір, з жодним мужчиною не спала і розучилася навіть уявляти себе в подібній ситуації. Але Чонкін, чи на зле, чи на добре, нічого подібного їй не запропонував.

Хоча жнива і скінчилися, він уставав по-селянськи рано, не пізніше шостої години, і, випивши склянку апельсинового соку, йшов до своїх машин і там із ними порався. Вона норовила приготувати йому обід, але він совав їй якісь напівфабрикати і вчив, як їх розігрівати в мікрохвильовій печі. Іноді на обід, який тут називали ланчем, вони їздили в сусіднє містечко, там були китайські, італійські, японські і ще якісь ресторани. Нюра не те що в ресторанах, а навіть у долговській чайній ніколи не бувала, і спочатку боялась, що не так тримає ложку чи виделку і що її засміють. Але ніхто на неї не звертав жодної уваги. Вона була б рада щось Чонкіну випрати, але він запропонував їй не псувати рук і оволодіти пральною машиною. І навіть посуд мити не треба було, оскільки була машина й для посуду. На вечерю він сам готував омлет чи щось вегетаріанське, вони це їли й запивали водою з кубиками льоду, які у великій кількості готувалися в холодильнику і сипалися самі, щойно підставиш склянку. Під час вечері й іноді після вони дивилися телевізор, по якому показували все якісь перегони і вбивства. Іноді Чонкін перекладав їй окремі фрази, але сюжети були прості і зрозумілі без слів.

По неділях вони їздили в сусіднє містечко Спрінґфілд, де знаходилось те, що деякі фермери вважали своєю церквою. Насправді ж це був звичайнісінький одноповерховий будинок, такий самий, як і решта поруч, – стіни обшиті тесом і покриті білилами. Від інших подібних до нього будинок відрізнявся лише хрестом, прибитим над вхідними дверима. Хоча хрест тут нічого не значив.

Ще по дорозі Чонкін пояснив Нюрі, що церква у них не християнська, не мусульманська, не баптистська, не буддистська і не яка-небудь ще, а просто церква. І Бог у них також не має визначеної подоби чи імені, а є просто Бог.

– А як же? – дивуючись, запитала Нюра.

– А так, що ми не знаємо, – сказав Чонкін, – хто він є насправді, Яхве чи Ісус, чи Аллах, а якщо ми будемо називати його неправильно, він може образитися і розгніватись. Тому ми його називаємо просто Бог, і все.

Усередині також нічого не нагадувало Божий храм. У великій кімнаті стіни були прикрашені не іконами, а фотознімками місцевих околиць і місцевих людей, з яких частіше за всіх був зображений мужчина середніх літ із різними відомими, як сказав Нюрі Чонкін, особами. Із відомих відомим Нюрі був лише один чоловік, тобто не те щоб дуже відомим, але десь вона його бачила і запитала, хто це.

– Президент Рейган, – сказав Чонкін.

Тут до Нюри підійшов той чоловік, який був зображений на фотографії, тобто не президент Рейган, а його співрозмовник. Виявилося, що він і є місцевий священик отець Джим. Він так само, як його попередник отець Майкл, священиком служив по сумісництву, а основна його робота була в місцевій лікарні, де він працював санітаром. Він розпитав Нюру, хто вона така і чого приїхала, Чонкін йому все розповів, а Нюра тільки сором’язливо посміхалася, прикриваючи рот долонею. Чонкін окрім інших відомостей виклав іще й те, що Нюра позавчора відвідала дантиста містера Дена Горовіца, той зняв мірку і обіцяє скоро недорого, тисяч за шість доларів, виготовити для неї вставні щелепи.