Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

Декорації змінилися, і на сцені з’явились інші люди – учасники засідання Державного Комітету Оборони. Вони говорили про критичний стан на фронті, про те, що німці підступили упритул до Москви, про евакуацію в Куйбишев заводів, фабрик і державних установ, а ведучий засідання Лаврентій Берія (артист Квантурія) запропонував у першу чергу вивезти з Москви товариша Сталіна як найважливішу цінність. Усі члени ДКО погодилися з Берією і ухвалили просити товариша Сталіна негайно покинути Москву. У цей час на сцені з’явився сам товариш Сталін, який повинен був вислухати пропозицію і потому з легким грузинським акцентом гордо відповісти, що коли буває особливо важко, товариш Сталін поля бою не покидає. Але він іще не встиг нічого вислухати і нічого сказати. Він тільки вийшов на сцену, і публіка забіснувалась. Увесь зал в єдиному пориві зірвався на ноги, глядачі стали бурхливо аплодувати тому, хто вийшов. Сусіди по ложі другого Сталіна позирнули на нього і також зірвалися. Заряджений ними, підвівся і він. У залі розпочалась така овація, що, здавалося, заваляться стіни театру. Пролунали вигуки «Браво!» і «Великому Сталіну ура!». Тут глядачі побачили в ложі другого Сталіна, повернулися до нього, потім знову до того, що на сцені, і знову до того, що в ложі, і так вертілися весь час з істеричними вигуками, і це був стихійний сеанс масової шизофренії.

Потім спектакль продовжився. Сталін ходив по сцені, курив люльку, промовляв щось занудне, літак стояв, даремно очікуючи свого пасажира, ополченці вишиковувалися в черги до військкоматів, потім вони ж із піснею «Вставай, страна огромная» йшли через Красну площу просто на фронт, а товариш Сталін проводжав їх, стоячи на Мавзолеї. Кожну його появу публіка зустрічала бурхливо. Вона зривалась на ноги, вищала, відбивала собі долоні, впадала в істерику, потім поверталась до ложі і переадресовувала свій екстаз в її бік.

Якби показати ту, вже забуту, п’єсу сьогоднішньому глядачеві, то він навряд чи досидів би до середини першої дії. Та й тоді публіка не надто вже на неї товпилася. Однак присутність на спектаклі одразу двох Сталіних, справжнього і того, що грав роль справжнього (а хто з них який, публіка, вже нашпигована різними чутками, точно не знала, але в душевному пориві різниці не робила), – ось що стало причиною масового божевілля. Коли той Сталін, що був на сцені, вийшов на неї для проголошення свого останнього монологу, публіка нагородила його черговою порцією бурхливих оплесків і знову повернулася до ложі. Але там уже нікого не було.

Другий Сталін, а потім усі його соратники так тихо покинули ложу, що майже ніхто й не чув. Одяглись у кабінеті директора. Директор з провинною посмішкою запитав:

– Товаришу Сталін, вам не сподобався спектакль?

– Сподобався, – відповів товариш Сталін. – Сподобався, але не дуже.

– А чи не хочете ви, – посміливішав директор, – зробити якісь зауваження виконавцю, товаришу Меловані?

– Ні, – сказав Сталін, – особисто не хочу. А ви йому передайте, що гарно грає. Достовірно. Дуже добре вжився в роль. Так грає, що я й сам не розумію, хто із нас справжній.

Його оточення зайшлось голосним реготом. Він зиркнув на них похмуро, і вони змовкли. Вони зрозуміли, що, хоч він і жартує, настрій у нього такий, що краще триматися подалі.

Настрій у нього й правда був чорніший чорного. По дорозі в Кунцево він увесь час штовхав водія у спину і кричав:

– Жени! Жени! Жени!

Це було дивним. Звичайно він дорожив своїм життям і швидкої їзди не любив. Колишні його проїзди, або, точніше, їх проїзди, обидвох Сталіних, першого і другого, по Москві були нешвидкими, величними й урочистими. Поет Слуцький відобразив їх віршем «Бог ехал в четырех машинах». Зараз машин було набагато більше, бо за чотирма його машинами слідували соратники – кожен з окремою своєю охороною. Шурхотіли шини, завихрювався сухий передвесняний сніг, міліціонери не встигали перекривати світлофори й істерично свистіли в усі свистки.

Він усівся на задньому сидінні, збуджений надзвичайно. Театр спричинив бурю в його душі. Зараз він думав, що здійснив у житті непоправну, фатальну помилку: взявся грати роль, яка йому не під силу і не до душі. Хоча не взятися за цю роль він не міг, йому нав’язав її ця сволота Лаврентій. Але й він сам попервах спокусився. Чи вистачить таланту зіграти так правдоподібно, щоб ніхто не дізнався і не запідозрив? Вистачило, і це тішило його самолюбство. Зажадав насолодитися владою. Насолодився, упився, але як тільки взяв її на себе, вона звалилась на нього важким, нестерпним тягарем. І з кожним днем давила усе більше. Важка ти, шапко Мономаха! Тепер зрозумів: ні, це не фраза.

Влада його була безмежна. Завиграшки він міг вирішити долю окремих осіб і мільйонів людей, і чим далі, тим більше користувався цією можливістю. Йому це подобалося, і це ж вкидало його в зажуру. Одним словом, натяком, порухом пальця, кивком голови він міг привести в рух мільйонні маси. Будь-якого зі своїх підданих він міг підняти на недосяжну висоту, скинути з неї, нагородити ні за що і ні за що знищити. І він користувався цією можливістю, наче б супроти своєї натури, але все частіше і в усе більших масштабах. Віддалив від себе соратників. Перемішав їх у ЦК з нікому не відомими особами. Поміняв багаторічного начальника своєї охорони, заохотив по всій країні цькування євреїв і намітив на 5 березня їх депортацію. Але чим далі і ширше користувався він своєю владою на зло для людей, тим більше зло відчував на собі. Страх, що за все ним зроблене йому відплатиться, проник в його душу і повністю нею заволодів. Він боявся пострілів з-за рогу, отруєної їжі, суду народів, та й Божого суду не виключав. Цей страх ставав усе нестерпнішим. Він терзав його невпинно вдень і вночі. Уночі, якщо не спав, йому марилось, що хтось безтілесний входить до його кімнати, аби убити, задушити, втопити. А коли спав, то знову ж таки його терзали кошмари, після яких він вставав змучений, пожмаканий і жовтий, з гарячковим блиском в очах і бажанням вирвати комусь печінки.

У цей же час справжній Йосип Віссаріонович Сталін, в черговий раз зігравши самого себе, пішов у гримерку. Дістав із тумбочки почату пляшку і квашений огірок. Налив повний гранчак. Випив, закусив, змив грим, зняв і поклав у ящичок під дзеркалом накладні вуса. Перевдягнувся. Додав іще ковток і, попрощавшись з іншими персонажами спектаклю, пішов угору по вулиці Горького в філософськи піднесеному настрої. Згадував приїзд свого двійника і всієї камарильї, члени якої вважаються вождями, людьми, наділеними великою владою. А насправді вони, як це було дуже помітно збоку, найжалюгідніші і найбезправніші люди. Холуї. Людина, яку вважають їхнім вождем, може будь-кого з них принизити, образити, дати щигля по носі. Будь-кого може ув’язнити, розстріляти чи відправити в табір його дружину. Жодна людина із найпростіших не живе таким жахливим життям, як ці. Вони стоять на трибуні Мавзолею, їх портрети розвішані по всій країні, люди думають, що це вожді, небожителі, а вони просто ніхто. Тля. Жалюгідні раби і підлизи! Вони в’ються довкола свого пахана, з благоговінням вислухаючи кожну вимовлену ним банальність. Голосно і майже натурально (могли б грати на сцені) регочуть після кожного сказаного ним плоского жарту. А самі (це видно навіть зі сцени) ненавидять його і чекають, коли він відкине копита. І він, по суті, раб обставин. Завжди повинен бути напоготові, не довіряти нікому з тих, хто входить в число найдовіреніших, не вірити їхнім словам, намірам, порухам і посмішкам. Його гірка доля – завжди зірко стежити, щоб не зійшлися, не змовилися застрелити його, отруїти, прибити попільницею, задушити подушкою. Але як зрозуміти, що у них у кожного зокрема і в усіх разом на умі? Поки він був у Кремлі, його завжди мучили невідступні підозри, наслідком яких була манія переслідування. Він звільнився від неї, коли перетворився з вождя в лицедія. Тепер він вільний від влади і від страхів.

Він іде по вулиці, він нікого не боїться, він нікому не потрібен, і це щастя – бути нікому не потрібним!

5

Об одинадцятій ночі вервечка чорних авто підкотила до воріт уже змальованої нами дачі. З них висипались однаково вгодовані люди в темних пальто з сірими каракулевими комірами і шапками з того ж хутра. Вийшов і хазяїн дачі в маршальській шинелі й кашкеті.

Начальник охорони доповів, що на дачі все гаразд, караул в повному складі несе службу.

– Добре, – сказав хазяїн і повернувся до людей, що приїхали разом із ним: – А ви чого приїхали? Куди це зібралися?

Серед прибулих виникло замішання. Вони притискалися один до одного, не знаючи, як себе поводити і що відповідати. Сміливішим за всіх, звісно ж, виявився Лаврентій Павлович. Він виступив наперед:

– Дорогий Коба, ти ж сам запрошував нас на вечерю.

– Я передумав, – відповів мнимий Коба. – Мені надокучили ваші противні пики. А твоя, Лаврентію, пика – особливо. Забирайтеся геть!

Його соратники знали своє місце. І знали, як поводитися в таких випадках. Вони негайно розсіялися по машинах і розтанули в них, безшумно прикривши дверцята. І машини тихо, немовби навшпиньках, одна за одною потонули в темряві.

Увійшовши в дім, Сталін скинув шинелю на тумбочку, що стояла у вітальні, підійшов до дверей однієї з чотирьох спалень. До нього підскочив новий начальник охорони Іван Хрустальов:

– Товаришу Сталін, які будуть розпорядження?

– Забирайтеся всі геть! – сказав Сталін.

І зачинився в кімнаті. Що було далі, деталей не знає ніхто. Охоронці, які залишилися за дверима, чули, як він ходив по кімнаті незвичними для нього швидкими кроками. Двері були зачинені наглухо, але десь згори крізь вузьку щілину проникала ледь помітна смужечка світла і запах диму цигарок «Герцеговина Флор». Було тихо. Однак о другій годині ночі таємно встановлена Берією служба прослуховування телефонів зафіксувала розмову, яка нам видалася б дивною, якби ми не знали, у чому справа.

Дзвінок був від товариша Сталіна з Кунцево актору товаришу Меловані. Ось повна розшифровка розмови, яка відбулася:

С.: Доброго вечора!

М. (невдоволено): Який вечір? Уже третя година ночі.

С.: Вибачте, але я знаю, що ви пізно лягаєте. Я також. Ви знаєте, хто з вами розмовляє?

М.: Здогадатися неважко.

С.: Так, мабуть. Я сподіваюся, ви ще пам’ятаєте мій голос по старих фільмах.

М.: Ну то й що?

С.: Хочу вам сказати, що ви сьогодні чудово грали.

М. (не без іронії): Приємно чути від професіонала.

С.: У вас тільки один недолік. Ви своєю грою затьмарюєте усіх інших, і це неправильно. У злагодженому спектаклі дуже талановитий актор повинен стримувати себе і не надто переважати інших. Але у вас такий талант, що ви завжди будете виділятися.

М.: Це не талант, а характер. Я завжди був лідером.

С.: І прагнення до лідерства у вас збереглося?

М.: Не знаю. Може, й так.

С.: А скажіть, будь-ласка, як би ви поставилися до того, щоб ми знову помінялись ролями (тривала пуза). Чому ви мовчите?

М.: Це серйозно?

С.: Можна вважати, що так.

М.: Можна вважати чи серйозно?

С. (після тривалої паузи): Дуже серйозно.

М.: Тоді я повинен подумати. Ви не міняли номер прямого телефону? Я подумаю і зателефоную.

Через півгодини в спальні начебто Сталіна пролунав дзвінок. Його чула охорона. Сталін узяв слухавку і у відповідь на своє «алло» почув одне слово: «Нет!»

6

Далі все відомо. Або нічого не відомо. Тому що свідоцтв багато, але достовірних – жодного. Якщо скласти всі показники докупи, то справа була так. Звичайно Сталін, справжній чи підмінений (різниці немає), лягав пізно і пізно вставав. Тому, коли двері його кімнати не відчинилися об одинадцятій ранку, о дванадцятій, о першій і другій після полудня, ніхто стурбованості не проявив. О шістнадцятій начальник охорони Хрустальов і його помічник Лозгачов багатозначно перезирнулися, але жодними словами не обмінялися. О сімнадцятій Лозгачов сказав:

– Здається, товариш Сталін усе ще відпочиває.

Він ніколи не сказав би: товариш Сталін спить, оскільки припускалось, що товариш Сталін не спить ніколи.

Начальник відповів, що у товариша Сталіна був учора особливо важкий день: робота, театр, розмови по телефону.

Обидва зітхнули, поспівчувавши товаришу Сталіну, і замовкли іще на годину. О вісімнадцятій десять Хрустальов сказав Лозгачову:

– Запитай у товариша Сталіна, чи не треба йому чого.

На що Лозгачов відповів:

– Ти начальник, ти й запитай.

На що начальник сказав:

– Я начальник, а ти – підлеглий, повинен безумовно виконувати те, що я тобі кажу.

На що підлеглий висунув вимогу:

– Тоді підпиши письмовий наказ розбудити товариша Сталіна.

Але начальник заперечив:

– Не розбудити, а запитати, чи не потрібно йому чогось.

На що підлеглий погодився:

– Напиши: запитати, чи не потрібно чогось. І підпиши.

На що начальник махнув рукою і сам пішов запитувати товариша Сталіна, чи не потрібно йому чого. Замість відповіді почув мукання. Автоматичні двері були заблоковані зсередини, а зовні були відчинені за допомогою сокири. Зламавши двері, начальник і помічник побачили жахливу картину. Товариш Сталін лежав на голій підлозі, обісцяний, і щось мукав. На тумбочці стояла надпита пляшка «боржомі», а в руці мукаючий тримав склянку. Так актор Меловані приступив до виконання своєї останньої ролі в трагедії «Смерть товариша Сталіна».

Усім відомо, хто був у цей час в країні і хто не був, що похорони начебто Сталіна ознаменувалися жахливим стовпотворінням, в результаті якого десятки людей були розчавлені один одним чи загинули під копитами коней кінної міліції. Ті ж, кому вдалося дістатися гробу, відзначали, що Сталін лежав як живий, виглядав значно молодшим для свого віку і взагалі був схожим на артиста Георгія Меловані у фільмі «День Перемоги». Таким багато хто його і запам’ятав. Портрети такого Сталіна потім його шанувальники возили на лобовому склі своїх автомобілів, носили на демонстраціях у дев’яностих роках ХХ століття, а декотрі носять досі і довго іще носитимуть.

Зрозуміло, товариші Сталіни, що справжній, що мнимий, обидва є другорядними персонажами нашої оповіді і тому, як нам здається, займають тут занадто багато місця. Але раз вже ми прослідкували долю мнимого до самісінького кінця, то варто хоча б побіжно доказати історію і справжнього. Зі складними почуттями сприйняв він смерть свого двійника, тижбу на Трубній площі і поведінку своїх колишніх соратників. Після нічної телефонної розмови з Меловані він не відчував до нього зла, а тепер навіть і пошкодував, що цей чудовий артист помер так рано, у шістдесят років, і навряд чи власною смертю. А якби працював у театрі, міг би ще пожити. Істинний Сталін розумів, що Берія виявився обманутим і що цей обман він Меловані, звичайно, пробачити не міг. Пробачивши, він був би не Берія. Пізніше до Сталіна дійдуть чутки про те, як реагували на його смерть його невірні і підлі соратники. Берія, як тільки лже-Сталін віддав Богу душу, закричав, торжествуючи: «Тиран мертвий!» Знаменита фраза «Хрустальов, машину!» – була другою. Підозри Сталіна відносно Берії і решти справдилися негайно.

7

Мертвий лже-Сталін ще лежав у Колонному залі, коли в театр МТД з’явився інструктор ЦК КПРС Фелікс Розторопний. Прізвище його виявилося дуже вже красномовним, бо саме розторопність була метою його візиту. Подивившись старий заїжджений спектакль «Не в свої сани не сідай», Розторопний у директорському кабінеті зібрав кількох чоловік, включаючи директора, головного режисера, деяких провідних артистів, і сказав, що в репертуарний план театру слід внести деякі зміни.

– Ось, наприклад, – сказав він, тицьнувши пальцем в афішу, – «Сталін у жовтні» у вас іде шість разів. При тому, що спектакль мало відвідуваний, не касовий.

– Але, – спробував заперечити директор, – це ж усе-таки спектакль про товариша Сталіна. Він, між іншим, висунутий на Сталінську премію.

І раптом боязко запитав:

– Хіба у нас змінилося ставлення до товариша Сталіна?

– Змінилося, – твердо сказав інструктор. – Сталін для нас зостається видатним державним діячем, але ви самі добре розумієте, що заслуги його значно перебільшені.

У цій розмові вперше офіційною особою було вимовлено словосполучення «культ особи». Усі учасники цієї маленької наради перезирнулися і сильно задумалися, вражені. Подав голос тільки артист Меловані.

– А скажіть, будь-ласка, – запитав він з більш помітним, ніж раніше, грузинським акцентом, – це думка, що заслуги товариша Сталіна сильно перебільшені, це ваша особиста думка чи це думка вищого партійного керівництва?

– А як ви думаєте, товаришу Меловані? – відповів йому Розторопний не без насмішки. – Можете ви собі уявити, що я, рядовий інструктор ЦК, посмів би змінювати політику партії?

– Значить, ваша думка, – продовжував артист, – це не ваша думка, а думка наших вельмишановних вождів, думка товаришів Берії, Хрущова, Маленкова, Булганіна і так далі.

– Цілком вірно, – погодився Розторопний, – це думка всього Політбюро, тобто думка партії, яку нам із вами треба виконувати незаперечно.

Можна собі уявити, з яким настроєм товариш Меловані повертався додому. Думаючи про своїх нещодавніх соратників, він переконався, що його підозри підтвердилися в найгіршому вигляді. Не встиг їхній вождь (себто той, кого за вождя вони вважали) віддати Богу душу, як вони не тільки ринулися ділити владу, напевне (як же без цього?), вгризаючись один одному в горло, але й викривати найпідлішим чином його, що іще не застиг. Ще декілька днів тому вони зазирали йому в рот, вони кожен його вислів, найбанальніший, оголошували геніальним прозрінням і вершиною людської думки. Вони називали його найбільшим мислителем, гуманістом, корифеєм усіх наук і другом дітей. Він міг робити з ними що завгодно. У Калініна і Молотова одібрав дружин і загнав у табір, Хрущова примушував танцювати гопака. Об лисину Постишева витрушував люльку. Берію хапав за носа. Ніхто з них, позбавлених почуття простої людської гідності, жодного разу не висловив навіть найменшої образи. Вони поводилися як віддані пси. Вони клялись йому, що готові віддати за нього життя без найменших вагань. «Сволота», – гірко думав він. Йому одного дня вистачило б. Він їх усіх розстріляв би, повісив, розіп’яв. Він піддав би їх найстрашнішим тортурам, які тільки можна собі уявити. Але що ж, він нічого не міг вдіяти. Не міг повернутися в Кремль, не міг нікого ні розстріляти, ні повісити. Міг тільки напитися.

Цього вечора деякі перехожі на вулиці Горького звернули увагу на старого чоловіка, який ішов і плакав голосно, ридаючи. Люди з подивом озиралися на нього, не впізнаючи в ньому ні Йосипа Сталіна, ні Георгія Меловані. По дорозі він купив у єврейському ресторані «Якір» пляшку горілки. Удома випив її майже до дна і заснув одягнутий.

Прокинувся у своїй спальні на кунцевській дачі в невизначений час доби. Не зважаючи на зашторені вікна, в кімнаті було світло, але світло йшло не від люстри і не від бокових світильників, а невідь звідки. На його подив, утім, доволі слабкий, в кімнаті він був не сам. Крім нього тут були Берія, Хрущов, Маленков і Булганін. Берія стояв перед відкритим сейфом, діставав із нього один за одним якісь папери, проглядав і жбурляв на підлогу, бурмочучи щось собі під ніс. Хрущов, зсунувши на потилицю солом’яного капелюха, сидів у плетеному кріслі і гриз кукурудзяний початок. Він водив початком туди-сюди, наче грав на губній гармошці, залишаючи неакуратні сліди на обох щоках і ронячи зерна на підлогу. Сама по собі ця наглість – сидіти в спальні Сталіна і гризти кукурудзу – була обурливою, але понад усе обурило Йосипа Віссаріоновича те, що цей самозванець сидів у його кітелі з двома золотими зірками, недбало накинутому на плечі. Маленков диктував Булганіну текст, щось відносно легкої промисловості, якій треба надати перевагу перед важкою. Усі вони були зайняті своїми справами і не відразу помітили, що вождь прокинувся. Першим помітив це Маленков. Він штовхнув Булганіна, Булганін ударив по руці Хрущова, початок вилетів у нього з рук і вдарив у плече Берію, Берія побачив, що Сталін прокинувся, спочатку сторопів, потім кинувся до нього, став цілувати йому руку і швидко-швидко засокорів:

– Коба, дорогий, ти отямився! Я знав, що ти живий, а вони кажуть: помер. А я розумію, що ти не помер і не міг померти, бо ти безсмертний. Але вони стали ділити пости. Цей став головою Совміну, цей – міністром оборони, а ось цей «кукурудзяник» захопив керівництво партією. Ти уявляєш, цей напівграмотний шахтар керуватиме партією, яку ти разом із Леніним… Ти бачиш, дорогий Коба, які це безчесні і підлі люди! Вони всі казали тобі, що вони тебе дуже люблять, а насправді ти ж бачиш, які це злісні, жадібні до влади і підступні падлюки. Тільки я один – твій безкорисливий і вірний друг. І я зробив тобі дружню послугу, я їх заарештував.

Сталін справді тут же угледів усю компанію – в спідній білизні, в подертих сорочках, кальсонах, що сповзали, в залізних кайданах на руках і ногах. Вони стояли перед ним і тремтіли од страху. І перша ж його думка була піддати їх якійсь жахливій, повільній і мученицькій покарі. Але раптом його пронизало гостре почуття, якого раніше він ніколи не відчував. Це було почуття жалю до цих людей. Він дуже здивувався, бо нікого в житті не жалів, окрім самого себе. А зараз пожалів цих нікчемних і тремтячих од страху людей.

– Відпусти їх, Лаврентію, – сказав він і поворушив в’ялою рукою.

– Як? – здивувався Лаврентій, не поспішаючи виконати наказ. – Як я можу їх відпустити, якщо вони зрадили найдорожчу мені людину?

– Що подієш, Лаврентію? Люди загалом такі. Навіть апостоли зрадили свого Учителя.

– Тільки Іуда, – уточнив Лаврентій, – цей сучий син продався за тридцять копійок. Він був така паскудна людина. Він був, як Троцький. А інші його учні…

– Решта були такі ж, – заперечив Сталін. – Ти погано читав Євангеліє, Лаврентію.

– Я його взагалі не читав, – швидко відповів Лаврентій. – Я читаю лише те, що ти написав. Історію ВКП(б) и «Основи ленінізму».

– Це добре, – схвалив він, – але і Євангеліє тобі також не зашкодило б. Якби ти читав Євангеліє, ти, Лаврентію, звернув би увагу на те, що, коли Христа заарештували в Гефсиманському саду, всі його учні розбіглися. Усі розбіглися, – повторив він. – Так чого ж нам вимагати від цих жалюгідних, нікчемних людей? Відпусти їх, Лаврентію.

– Воля твоя, – знизав плечима Лаврентій.

Одним порухом Лаврентій зняв кайдани зі всіх заарештованих, а вони, замість вияву вдячності, раптом кинулися на нього, лежачого, з жахливим гарчанням. Лаврентій першим уп’явся йому в горлянку, і на цьому Сталін… прокинувся. Розплющив очі, але ще довго не міг прийти до тями й переконатися, що це був усього-на-всього сон.

За вікном гарчав сміттєвоз.

8

Поступово пан Калюжний настільки проникся до Чонкіна родинними почуттями, що став уважати його наче за рідного сина. Тим паче що своїх дітей у нього не було. Барбара, молодша за пана на тридцять років, була в усьому хороша, але безплідна. Калюжний навіть став думати про те, щоб усиновити Чонкіна. Але збутися цьому не судилося. На початку шістдесятих старий став відчувати незвичні нездужання, різі у шлунку і нудоту. Довго не йшов до лікаря. Нарешті з’їздив у найближче містечко Спрінґфілд.

Повернувся звідтіля блідий, серйозний, з новиною, яку повідомив Чонкіну без зайвих емоцій. Лікар Грінфілд сказав йому, що у нього рак шлунку з метастазами в легенях і кістковому мозку. Стан безнадійний. Калюжний запитав лікаря, скільки йому зосталося жити, лікар відповів: «Місяців чотири, якщо пощастить (if you are lucky)».

Калюжний поділився цим із Чонкіним, після чого обидва довго мовчали. Чонкін хотів щось сказати з цього приводу, знав, що слід щось сказати, але що саме слід сказати, придумати не міг і тому відчував страшенну незручність.

– Ось шо, – сказав Калюжний, намовчавшись. – Я хотів тебе адоптіровать, але тепер іншу думку маю. Хочу, шоб ти, коли я піду тудою, – він покрутив при цьому рукою, наче вказуючи на якийсь напрямок виходу у вигляду штопора, – женився на Барбарі. Жінка вона справна, по возрасту тобі підойде більше, аніж мені, хазяйство разом будете тримати, а шо касаємо постєлі, то сам побачиш.

Лікар дав Калюжному якісь пігулки. Можливо, завдяки їм перший місяць хворий почувався відносно непогано. Він уводив Чонкіна в курс справи, розповідав йому про тонкощі фермерської професії, про те, як визначати погоду, види на урожай, як лагодити комбайн, продавати зерно і вести витратні книги.

Іноді здавалося, що лікар помилився, але невдовзі Калюжний став марніти, жовтіти, зліг і помер рівно через чотири місяці, як і було передбачено.

Долю Чонкіна і Барбари було вирішено. Поховавши пана Калюжного, вони не стали заради пристойності вичікувати якихось строків. Якби вони зоставалися формально самотніми, то їм довелося б сплачувати набагато більше грошей на медичне страхування і на податки. Щоб запобігти цьому, вони вже через три місяці зареєстрували свій шлюб і повінчалися в церкві, де панотець Майкл взяв із кожного слово, що вони будуть разом у щасті і в горі, любитимуть і підтримуватимуть одне одного до тих пір, поки не розлучить їх смерть.

9

Барбара новим чоловіком була задоволена. Він був спокійного норову, працьовитий, в їжі невибагливий, з нею в усіх справах радився, а в ліжкові виявився невтомним. Вона була слабка на передок, а пан Калюжний, не розуміючи її страждань, своїми обов’язками нехтував через вік і по недомислію. А Чонкін у цьому вельми був здатен.

Якби його запитали і він захотів би чесно сказати, чи любить він Барбару, він міг би відповісти ствердно. Йому з нею було добре і затишно. Вона йому готує їсти, пере білизну і сорочки, утримує дім у чистоті, а в ліжку ніколи не відмовляє. Чого ж іще? Але якби запитати його, а чи відчув він хоча б раз ту радість, що охоплювала його, коли Нюра після кількох годин відсутності поверталася додому, чи ж була схожою втіха, отримувана від тілесної близькості з Барбарою, з відчуттям щастя, яке переповнювало його, коли він був із Нюрою, він навряд чи сказав би «так». Але таке щастя в декотрих людей буває лише один раз у житті, а з більшістю не буває ніколи, і вони нічого, живуть, отримуючи задоволення від того, що їм доступно.

Барбара в сексі була активною, високо задирала ноги, не сопіла і не стогнала, а голосно і щасливо сміялася і, наближаючись до вищої точки, вигукувала: «О Бой!» Тобто буквально: «О Хлопчику!» Хлопчик із великої літери, бо Хлопчиком вона називала Господа Бога.

Час від часу вони їздили на цвинтар навіщати могилу пана Калюжного. Американські цвинтарі не схожі на російські. Вони бувають чисто прибрані, але виглядають аскетично. Викладені рівними рядами невеликого розміру плити з іменами, прізвищами, датами народження і смерті, і, як правило, нічого більше. Якось Барбара припала до каменю, і Чонкін почув, але не був певним, що правильно зрозумів, вона сказала: «Спасибі тобі, Пітер, що ти помер».

Чонкіна ці слова так здивували, що вночі він не стримався і запитав її, що б ото значило. Вона поцілувала його і сказала: «Якби він не помер, я не змогла б жити з тобою».

10

Якось на пропозицію Барбари вони їздили в Нью-Йорк. Відвідали музей Метрополітен, переглянули мюзикл «Вестсайдська історія» на Бродвеї, погуляли по Таймс-сквер, переночували в готелі «Холідей Інн» і тільки наступного ранку рушили додому. На вокзалі в одному з кіосків Чонкін побачив газету з російськими літерами, яких він не бачив з тих пір, як покинув Німеччину. Газета називалася «Нове російське слово». Чонкін купив її і в поїзді став читати. Він і раніше до читання був не надто привчений, а тепер воно і взагалі давалося йому важко. Але в газеті йому трапилася стаття «Два Сталіни», яка його дуже зацікавила. Він завжди думав, що Сталін був один, але мав двох дружин. Виявляється, їх самих було два. А якщо їх було два, то скільки дружин мали обидва? Кожен по дві?

Поводячи загрубілим селянським пальцем по рядках, він став уникати в текст, і читання швидко його захопило. Стаття розпочиналася з історії про походження генералісимуса, з твердження, вже знайомого Чонкіну, що Сталін походить від Пржевальського і кобили Пржевальського. Описувалася подія, очевидцем якої Чонкін був, а саме доповідь полковника Опаликова, посилання на пошуки вченого Грома-Гримейла і несподівана смерть доповідача. Але далі оповідач перейшов до іншого сюжету, а саме – заговорив про підміну справжнього Сталіна актором Меловані і про Сталіна, який замінив актора Меловані на сцені. Утім, обидва вони грали одну і ту ж роль, тільки в різних обставинах. Розповідалося, як Берія довго підбирався до Меловані, який так підло його обманув. Але зрештою підібрався. І коли лже-Сталін помирав, лежав у комі, а потім на секунду прийшов до тями, Берія начебто кинувся цілувати йому руку, але насправді він не тільки цілував йому руку, але щось при цьому шепотів. Ті, що стояли поруч, розчули тільки слово «геній». Це слово було промовлено насправді, але в якому контексті? Берія записав у себе в щоденнику: «Я припав до його руки, роблячи для оточуючих вигляд, що її цілую. А насправді я хотів йому сказати і сказав: «Тепер ти зрозумів, жалюгідний актьоришко, хто із нас хто? Ти, увійшовши в Кремль, зобразив із себе генія. А тепер ти ж розумієш, що справжній геній, геній, геній – це я!»

Що стосується справжнього Сталіна, що жив під іменем артиста Меловані, то він смерть артиста, який жив під його іменем, пережив важко. Хоча він завжди був реалістом, ніколи ніякими людьми особливо не зваблювався і соратникам своїм, звісно, не довіряв, після своєї начебто смерті він був уражений тим, якими вони виявилися хамелеонами. Наскільки їхні слова про його велич, геніальність і незамінність виявилися брехливими і лицемірними. Наскільки великою виявилася їхня ненависть до нього, яку вони так уміло приховували. Його душевні страждання підсилювалися ще й тим, що зі смертю Сталіна мнимого життя його, справжнього, одразу змінилося на гірше. П’єса «Сталін у жовтні» після 5 березня була зіграна двічі. Один раз у тому ж березні і вдруге 22 квітня, в день народження Леніна. І все! При розподілі ролей в інших спектаклях режисери ввічливо його обминали. Уважалося, що цей актор може грати тільки роль Сталіна і нікого більше. А втім, через деякий час грали п’єсу з життя Першої кінної армії, і товаришу Сталіну, себто актору Меловані, себто правдивому товаришу Сталіну, якого приймали за актора Меловані, довірили грати роль коня маршала Будьонного. У цій ролі й проявився його великий талант. Усі критики відзначили чудесну і природну гру артиста, про якого написали, що він грає так, наче дійсно вродився конем. Деякі, однак, єхидні критики відзначали, що це скоріше не кінь, а старий мерин, якого пора здавати на живодерню.