Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Частина друга
Перетворення

1

Ясного сонячного дня наприкінці червня 1945 року по брукованих вулицях німецького містечка Біркендорф запряжений парою веселих відгодованих коней прудко котив віз на високих колесах із залізним обіддям. Він був завантажений порожніми продуктовими ящиками і так гримів на нерівному брукові, що в найближчих будинках дзеленчали шибки і жителі злякано здригалися, думаючи, що знову канонада. Але, визирнувши на вулицю, одразу заспокоювались, а ті, що були сприйнятливі до кумедного, навіть і посміхалися. На передку, широко розставивши ноги в наспіх накручених обмотках і давно не чищених американських черевиках, сидів, злегка відхилившись назад, радянський солдат невеличкого зросту, худенький. Голова його була обв’язана брудним бинтом, краї якого розпушилися і звисали клаптями з-під пілотки. На грудях метлялася одна-єдина медаль «За звільнення Варшави». Настрій у визволителя Варшави, вочевидь, був хорошим. Міцно тримаючи в розпростертих руках віжки, він під гуркіт ящиків і коліс голосно виспівував пісню, якої його нещодавно навчив аеродромний каптьорщик старший сержант Кисіль:

 
Ком, панінка, шляфен,
Дам тєбє часи,
Мило і тушонку,
А ти скідай труси…
 

Перехожих на вулиці було мало, а якщо і справді зустрічалася не дуже стара фрау, навіть якщо не дуже молода, солдат заклично махав рукою і кричав: «Фрау, фікен-фікен!» – цих слів він навчився також від того самого Кисіля.

Несподівано позаду воза почувся ще більший гуркіт. З-за рогу вискочив танк Т-34. На повороті його злегка занесло, він навіть вискочив однією гусеницею на тротуар, ледве не стесавши ліхтарний стовп, але тут же знову зіскочив на бруківку і, висікаючи іскри, помчав донизу по вулиці. Не збавляючи швидкості, поминув воза, оповивши його хмарою відпрацьованих газів. Солдат на возі зморщився і затулив носа.

– Дурень смердючий! – гукнув він услід залізній громадині і покрутив біля скроні пальцем.

Пролетівши до наступного перехрестя, танк раптом скреготливо загальмував, позадкував заднім ходом і приткнувся до шкарубкої бровки. Кришка люка відкинулась, із неї виліз танкіст у темному комбінезоні з прикріпленим до нього орденом Слави і в ребристому шоломі. Він зняв шолом і, скуйовдивши руду спітнілу шевелюру, підождав, доки підкотить віз.

– Гей, ти! – гукнув він і покрутив шлемом над головою. – Як тебе, Чикін, чи що?

Солдат зупинив коней, поглянув на танкіста з вичікувальною цікавістю.

– Чонкін наша фамілія, – поправив він стримано.

– Ось так, я й кажу: Чомкін, – підтвердив танкіст. – А мене чи ж признаєш?

Чонкін придивився.

– На подобу наче й десь бачилися, – промимрив він невпевнено.

– Ха, наче й бачились! – танкіст зістрибнув на землю, дістав німецький позолочений портсигар з американськими сигаретами, простяг Чонкіну:

– Кури!

Чонкін з достоїнством, не кваплячись, взяв сигарету, пом’яв через полу гімнастерки (пальці брудні) і, нахилившись до простягнутої запальнички, продовжував вдивлятися в кругле, як млинець, обличчя танкіста з приліпленим на ньому абияк носом.

Танкіст посміхнувся:

– Красне пам’ятаєш? Ти там іще з Нюркою жив, з поштаркою. Жив із нею?

– Ну, – сказав Чонкін.

– Ось тобі й ну. А я Льошка Жаров, пастух, коровам хвости завертав.

– Ти диви! – здивувався Чонкін. – А я й дивлюся, десь оце… ну ось… вроді як бачилися. – Він зістрибнув із воза, простяг Жарову руку: – Здоров був!

– Здорова корова! – відгукнувся Жаров.

– Як вобще жізнь-то? – Чонкін привітно посміхнувся.

– Жізнь вобще нічо, підходяща, – сказав Жаров. – Шо в тебе з головою? Ранутий?

– Та ні, – відмахнувся Чонкін безпечно. – З коня упав.

– Ти? З коня? Як це? Селянська людина сидить на коні як городська на табуреті.

– В тому-то й діло, що не сидів я на ньому, а стояв. У Берліні. Коли на стіні розписувався їхнього раймага.

– Рейхстага, – поправив Жаров.

– Ну да, – погодився Чонкін. – Ось цього. Я ж туди під’їхав на возі, хотів, як усі, розписатися, а там уже місця нема. Усе розписано. Хто тут був. Хто з якого міста, з якої дивізії, хто від Волги дійшов, хто від Дніпра. А я хотів тільки фамілію свою поставити, і то ніде. Ось я на коня-то і поліз.

…Тоді заліз він на спину коня (цією подробицею він Жарова стомлювати не став) і шматком чорної смоли став виводити своє прізвище. Але, написавши перші дві літери «Чо», побачив, що іще вище стоїть прізвище чи то Ку-, чи то Пузякова, яке він одразу згадав. Він уже бачив це прізвище чотири роки тому в камері долговської тюрми. Там воно було начертано скам’янілим потому екскрементом, і тут був вжитий, очевидно, той же матеріал для письма. Чонкіну захотілося поставити свій підпис іще вище. Він зіп’явся навшпиньки, але тут кінь смикнувся, він упав, сильно затовк голову і більше до спроб увіковічнити себе не вдавався. А підпис його так незакінченим і зостався, і люди, які згодом бачили підпис «Чо», думали, напевне, що це розписався якийсь радянський китаєць чи кореєць.

– Ось як буває! – співчутливо зауважив Жаров.

– Буває, і слон літає, – погодився Чонкін. – А Нюрку-то давно бачив?

– Давніше за тебе, – сказав Жаров. – Мене ж у перші дні війни забрали. Ось із тих пір вдома й не був. Інші хоча б по пораненню відпустки получали, а я всю війну від і до в танку, як у банці, провів, і ні разу, як бачиш, не зачепило. Але з жінкою своєю переписку підтримую. Пише, жизня в колхозі стала тяжкіша колишньої. На трудодні шиш плотять з фігом, якби, каже, не коза, не городчик, не курочки, то й зовсім був би повний капут, так нічого, перебивається. А нащот Нюрки твоєї сообщає, наче з офіцером заочне знакомство по переписці веде.

– З офіцером? – неприємно вражений, перепитав Чонкін. – З яким?

– А мені відкіля знати, з яким? – стенув плечима Жаров. – Знаю тільки, що льотчик.

– Льотчик? – перепитав Чонкін з раптово виниклим ревнивим почуттям. – Як же це льотчик?

З тих пір, як Чонкін розлучився з Нюрою, минуло без чогось чотири роки. Спершу страждав він дуже сильно, потім біль поступово затих. Останнім часом він про Нюру майже не згадував, а зустрівши, може, і не впізнав би, але новина, що вона виявилась йому невірною, вразила і образила його. І тепер йому уявлялося все так, наче він сам був бездоганним у своїй любові й вірності, наче розраховував на повернення й обіцяне сумісне життя, а ось вона не діждалася, позарилась на ненадійну офіцерську любов, продовольчий атестат і золоті погони.

– Ладно, – сказав він, пробуючи від порушеної теми одволіктись. – А білізоватися-то збираєшся чи як?

– Ну а як же. Ось гріб цей здам у ремонт, і все. Мені ротний мій на зверхстрочну пропонує зостатися, але я ні. Повернуся додому, трактористом чи комбайнером піду. А ти як?

– Та хто ж його знає. Вобще-то, білізувати вроді як обіцяли, но вони ж сам знаєш, сьодні одне кажуть, завтра інше. Ми б тебе, Чонкін, кажуть, відпустили б, та заміни, кажуть, нема.

– Та ладно тобі свистіти! Нема йому заміни. Сталін сказав, що у нас нема незамінимих людей.

– Хто сказав? – перепитав Чонкін.

– Сталін.

– А-а, Сталін, – з повагою повторив Чонкін, але вирішив усе-таки заперечити: – Сталін сказав і шо? Він, спорити не буду, людина велика, двох жінок має, а в конях-то шо понімає? Десь-то на коні ніколи й не їздив. Щас же у нас усі, хто на танкові, хто на тягачі чи ж самольоті, а конем управляти ніхто не вміє. Вони думають, шо на коні це тільки віжки туди-сюди наліво тягнути, а єжелі, к прімєру, хомут надіти та попругу затягти, дак іний даже майор чи підполковник не втямить, шо й до чого!

– Це таки да, – погодився Жаров. – Народ у нас сильно необразований. Так то язиками теліпати усі вміють, а корову за роги доїти норовлять. Слухай, – перемінив він тему, – ти в авіації служиш?

– Ну, – погодився Чонкін.

– А гідрашку достати-то можеш?

– Ясне діло, можу, – сказав Чонкін. – Випити хочеш?

– Та не в тому, – махнув рукою Жаров. Він озирнувся і, хоч нікого поблизу не було, понизив голос: – Увечері, як стемніє, приходь до мосту біля вокзалу, з гідрашкою. Є дві нємочки. З себе видні, на очках, по-нашому ні бум-бум, розмовляти не треба. Горілку жеруть, як коні. Прийдеш?

Чонкін задумався. Пропозиція була спокусливою, але не так-то просто було усе виконати.

– Увечері? – невпевнено розмірковував він уголос. – Ех, да, увечері, воно то да… Та ось тільки старшина, зараза, як би, це ось, не застукав. Старшина у нас знаєш який – не людина, а собака. Навіть не собака, а не знаю хто, причому ніскільки не воювавши. Але ходить, зирить, винюхує, самоволку хоче не допустити. А німки-то товсті?

– Як діжки, – пообіцяв Жаров. – Сіськи во, а ззаду – повний парад, Красная площадь.

– Да, – знову задумався Чонкн.

Картина, намальована Жаровим, спокушала, але було страшнувато. Страшнувато, але спокусливо.

– Ех, ладно! – махнув він рукою. – Жди, прибуду.

2

Цікавий читач не може не запитати, а де ж Чонкін пропадав увесь цей час? Як, засуджений на початку війни до смерті й утікши з тюрми, виявився він знову у льотній частині? Причому не в якійсь там льотній частині, а в тій, що була під командуванням все того ж Опаликова, який зустрів війну підполковником, закінчив полковником і до усіх своїх численних орденів додав золоту геройську зірочку.

Якщо розповідати про весь шлях, подоланий нашим героєм по дорогах і стежках війни, про усі його пригоди, то занадто довгою вийде наша розповідь. Тому пройдемося пунктиром.

Зоставшись удвох в районі Долгова, Чонкін і Клим Свинцов кінець осені і початок зими провели в лісі, пересуваючись по ньому безцільно, наче ведмеді-шатуни, і за звірів таки їх сприймали місцеві жителі, що заходили до лісу для заготівлі грибів, ягід чи дров. Серед сільського населення в цій окрузі ходили в той час чутки про те, що з початком війни в місцевих лісах з’явилися партизани, а також у значних кількостях ведмеді, чорти і мавпи. Та вони, обірвані, голодні й холодні, і справді стали схожими на якихось звірів. Чонкіна упізнати ще було можна, у нього борідка відросла татарська, рідка, яка не приховувала основних рис обличчя, а ось Свинцов до брів заріс рудою і брудною шерстю, та такою густою, що перш, ніж роздивитися на щось, шерсть цю розсував руками. Деякі люди сприймали наших утікачів не за звірів, а за диких партизанів, хоча їм не до партизанства було, а тільки б не потрапити при цьому ні до наших, ні до німців і якось прохарчуватися. Інші на їхньому місці з голоду б здохли, та вони були людьми, що виросли на природі і були її часткою, до того ж мали при собі гвинтівку з набоями. Якось усе ж таки харчувалися. То пташку підстрелять, то гриба зірвуть, то брусницю зберуть. Багаття розпалити – вогонь древнім способом, за допомогою кресала і каменя, добували. Знайшли десь каску німецьку ще з Першої світової війни, іржаву і з діркою від кулі. Дірку шматком онучі заткнули, перетворили каску на каструлю. Ганчірка, намокнувши, не прогорала. Варили грибний суп з опеньків (їх того року видимо-невидимо вродило), компот і відвари із трав. Спали, не знімаючи шинелей, на сирій землі. Поки жити було можна, але якось вночі підморозило, а вранці поглянули: опеньки, всі враз, почорніли і зів’яли. Кочки вкрилися тоненькою льодяною кіркою. Брусниця під нею була наче під склом у музеї. У музеї Чонкін бував лише один раз, коли комендантську роту возили в місто і там показували якраз під склом ікла вимерлих тварин, наконечники списів і прикраси тодішніх людей. І там же, він запам’ятав, були такі бусинки, наче як у брусниці, і так лежали під склом, поблискуючи. Зима наступала, виникало завдання якось її пережити. Хотіли вирити землянку, але інструменту більш підходящого, ніж багнет, не було. Однак доля до них виявилась більш чи менш прихильною. Якось, збираючи хмиз для багаття, Чонкін і Свинцов наблизилися до густих кущів, як там раптом ворухнулося і вибралося назовні щось волохате.

– Відмедь! – вигукнув Свинцов і, відстрибнувши, скинув гвинтівку.

Але це був не ведмідь, а пречудна істота, покрита довгою шерстю, з пролисиною вздовж хребта. Вискочивши із кущів, вона кинулась геть. Свинцов, сам перетворившись у цей час у звіра, ринувся в погоню. Істота досягла найближчого дерева і, спритно перебираючи усіма чотирма лапами, вмить злетіла до самої верхівки. Звідтіля занепокоєно стежила за підійшлими.

Свинцов, приставивши гвинтівку до ноги, запитав Чонкіна:

– Шо за животне, не відаєш?

– Не знаю, – здивовано сказав Чонкін. – Схоже, шо обіз’ян.

– Ти шо? – обурився Свинцов. – Ти обіз’янів видів коли-небудь?

– Видів, – сказав Чонкін. – Нас торік у звіринець водили. Спершу в музей, а потім у звіринець. І там один був точно, як цей, і з голою жопою.

– Тьху! – сплюнув Свинцов. – І звідкіля вони тут беруться? У нас у тайзі таких немає. Відмеді, вовки, білки і соболі єсть, а обіз’яни не водяться.

– Так звідкіль їм тама бути, – Чонкін згадав твердження Гладишева, – коли вони всі в людей поперетворювалися?

– Як це? – не повірив Свинцов. – Оборотні, чи шо?

– Навроді того, – підтвердив Чонкін.

– Це буває, – погодився Свинцов. – У нас у селі тоже Варька коса кішкою по ночах оберталася. У корів чужих молоко висмоктувала. А брат мій Серьога її в хліву вночі піймав та лапу їй топором і відтяв…

Кажучи це, Свинцов не спускав очей із того, що сидів на дереві, пришкулював то одне око, то друге, і той у відповідь йому так само жмурився.

– І що з лапою зробив? – запитав Чонкін.

– А нічого. Загорнув її в ганчірку, поклав на піч, а вранці гля, а там не кошача лапа, а человецька рука…

– Ну, і далі? – вимагав продовження Чонкін.

– Далі більше, – сказав Свинцов. – А ти як думаєш, обіз’янів їдять?

– А хто їх знає, – задумався Чонкін. – Мені не доводилося, а вобще чого ж, вони же ж тоже із м’яса і кісток состоять.

– І то, – розсудив Свинцов, – доки людиною не обернувся, такий же животний, як, допустім, свиня. Так що спершу шерсть на вогні обшмалимо…

– Дурний, чи шо? – запитав Чонкін.

– А чо?

– Через плєчо, – сказав Чонкін. – Нашо шерсть шмалити? Із шкури рукавиці зробимо, шапки пошиємо.

– Тоже діло, – погодився Свинцов, потерши замерзле вухо. – А ти сашлик лопав коли-небудь чи нє?

– А шо це?

– Шо-шо, – передражнив Свинцов. – Скуснятина, ось шо. На куски м’ясо порубаєш, на прут насадиш і в огонь, і так перевертаєш, щоби зо всіх боків рівномірно. Це ж такеє ось, це у-у! – заповнив він нехватку слів уканням. І, піднявши гвинтівку, смикнув затвора.

– Не стріляйте! – закричала мавпа людським голосом. – Не стріляйте, я здаюсь.

– Гля! – здивувався Чонкін. – Уже перетворившись.

– Да, – Свинцов розчаровано опустив гвинтівку. – Я ж, знаєш, людину убить можу, але человецьке м’ясо їсти не буду. Стошнить. Ладно, – наказав мавпі, – вались на землю. Та не боїсь. Не побіжиш – не заб’єм.

Мавпа похапцем спустилась і стала перед Чонкіним й Свинцовим майже на дві ноги, тільки злегка спираючись передніми кінцівками на повалене дерево. Хоча була вона вкрита шерстю з ніг до голови, Свинцов розгледів у заростях ознаку чоловічої статі і суворо запитав:

– Хто такий і якої будеш нації?

Мохнач мовчав і тремтів дрібно, немов вівця перед закланням.

– Говори, хто ти єсть! – рикнув Свинцов і клацнув затвором.

– Не стріляйте! – знову заблагав незнайомець і став часто кивати головою. – Руський я. Православний, – додав він, очевидно, не впевнений, що остання характеристика буде йому на користь.

– Брешеш! – не повірив Свинцов. – Обіз’янів руських не буває. Чи ти не обіз’ян?

– Е! – штовхнув Свинцова Чонкін. – А чи ж не чорт він?

– Ха! – вразився цією думкою Свинцов. – Одвічай, хто ти?

– Я сам не знаю, – заплакала істота. – Був людиною. А тепер, може, і чорт.

– У лісі живеш? – продовжував допит Свинцов.

– У лісі.

– А пожерти щось знайдеться?

– Для вас, – сказав чорт, – для вас непремінно знайдеться.

– Ну, веди нас до себе. Тільки без чортівні і не думай утікати. Пам’ятай, куля бігає швидше.

Пішли напролом, через хащу. Чорт біг попереду, допомагаючи собі передніми кінцівками. Свинцов і Чонкін за ним не встигали, але він зупинявся, піджидаючи, і знову біг уперед, як собака, що вела мисливця по сліду.

Спустилися в яр. По камінцях перейшли запліснявілий струмок. Пересікли невелику галяву, переступили через стовбур великої сосни, що лежала наче труп. За нею були густі зарослі кущів. Біля кущів чорт завагався, а Свинцов про всяк випадок поклав руку на затвор.

– Прийшли, – сказав чорт стомлено.

– Куди ж це прийшли?

– А ось сюди, – сказав чорт і пірнув у кущі.

Свинцов кинувся за ним, розраховуючи ледь що тут таки його й придушити, й мимоволі скрикнув:

– Батюшки! Барліг!

Чорт, блиснувши голим задом, уже влазив у барліг рачки. Свинцов поліз за ним услід. За ним Чонкін. Барліг виявився довгим пологим лазом, що в кінці повертав праворуч. Вони проповзли по ньому декілька метрів, і вже світла позаду не було видно, а під коліньми відчувався твердий ґрунт.

– Не дивуйтеся, – почули вони голос чорта, після чого чиркнув сірник, а від нього засвітилася й гасова лампа.

– Ух ти! – ухнув Чонкін, а Свинцов од себе додав щось по матушці.

Далі повзли зі світлом.

За вузькою горловиною розпочинався, поступово стаючи ширшим і вищим, коридор, підлога його була встелена соломою, коридор закінчувався чимсь схожим на круглу кімнату, непогано прибрану, з килимом на підлозі, з матрацом і двома стосиками книг, але що найбільше здивувало гостей, так це приставлений до стіни портрет бородатого чоловіка в старій формі з еполетами і аксельбантами.

– Це хто ж такий? – з повагою запитав Свинцов.

– А це… – зам’явся господар барлоги, – це, як вам сказати… Це Його Імператорська Величність Государ Імператор Микола Другий.

– Ого! – мимоволі видихнув Чонкін.

– А ви самі-то, звиняйте, хто ж будете? – перейшов на «ви» зніяковілий Свинцов.

– А я, – сказав чорт, – Вадим Анатолійович Голіцин.

І розповів гостям свою історію. Вадим Анатолійович, на відміну від нашого героя, був справжнім князем Голіциним і поміщиком у тутешніх місцях. Потім служив у свиті Його Величності. Разом із царем був у Єкатеринбурзі, але втік якраз за день до розстрілу царської сім’ї. Добрався до рідних місць і оселився у лісі, очікуючи кінця більшовицької влади. Ждати, однак, прийшлося занадто довго. З часом цілковито обносився, здичавів, заріс шерстю. Вів дикий спосіб життя. Харчувався грибами, ягодами, корінням. Голими руками ловив зайців і птахів і зрештою так озвірів, що справжні лісові звірі його боялися. Він жив під відкритим небом, доки не набрів на барліг й не вигнав із нього сплячого ведмедя.

Ведмідь після цього став шатуном, бродив лісом, виходив на дорогу, нападав на коней і людей, але того, хто захопив барліг, боявся.

Живучи в барлозі, Голіцин став поступово повертатися до людського життя. По ночах прокрадався в села, крав курей, яйця, борошно і що під руку потрапить. Зрештою з’явились у нього гасова лампа, матрац, набитий соломою, лопата, сокира, ножовка та інші дрібні інструменти, за допомогою яких він барліг поглибив, розширив і перетворив у відносно комфортабельне житло. А вже напередодні війни у нього навіть власна бібліотека випадково створилася. Їхала по дорозі пересувна хата-читальня, шофер був п’яний, розбив машину і сам розбився. Коли машину знайшли, вона була вже майже повністю спорожнена. Бібліотека, яку віз загиблий шофер, належала колись Голіцину, до нього ж вона частково й повернулась. У тій частині, яка дісталась йому тепер, були романи Достоєвського й Данилевського, дитяче видання «Записок мисливця», подарункове – «Євгенія Онєгіна», три з п’яти томів Гоголя, половина марксовського зібрання Чехова, книга «Подорож по Єнісею», міфи Стародавнього Єгипту і Стародавньої Греції і шотландські балади в перекладі Жуковського. А крім цих, у барлозі виявилися «Короткий курс історії ВКП(б)», книга Станіславського «Моє життя в мистецтві» і комплект блокнотів агітатора на другу половину сорокового року. Але найбільшою цінністю був цей літографічний портрет.

Поселилися в барлозі й жили. З великим комфортом. Десь хтось бився за щось, а Чонкін, Свинцов і князь Голіцин відсиджувалися у ведмежому барлозі.

Удача йде до удачі, як гроші до грошей. Як із житлом облаштувалися, так і на полюванні прийшло везіння. Кабана підстрелили і двох зайців. Смажили м’ясо на багатті, пили чай із зібраних чортом різних трав, а вечорами слухали свого господаря, який їм переповідав дивовижні романи зі стародавніх часів. Чонкін іноді думав: ще б сюди Нюру, так можна було б жити всеньке життя.

3

Так проваландався Чонкін у лісі невизначений час і якось за збиранням хмизу був схоплений партизанами. Потрапив до великої групи червоноармійців, що вийшли з оточення, і тому, уникнувши окремої перевірки, серед інших був зарахований у загін, яким командувала вже відома нашим читачам Аглая Степанівна Ревкіна, удова Андрія Ревкіна, колишнього першого секретаря Долговського райкому ВКП(б). Вона взяла Чонкіна до себе чимось на кшталт ординарця. Німці в Долговському районі протримались недовго, тому загін під командуванням Аглаї відзначитися у боях не встиг. Він встиг тільки пограбувати декілька сусідніх колгоспів (як це робити, Аглая пам’ятала з часів продрозверстки) і закласти міну під дерев’яний міст через річку Тьопу під Долговим. Міна була сповільненої дії, тому вибухнула уже після звільнення району від окупантів, коли пастух Інокентій вивів на міст череду корів. Дві корови загинули, одній відірвало хвоста, а сам Кеша злегка оглух, от і все. Доки загін готувався до вирішальних битв, Чонкін служив коло Аглаї і її коня, носив воду з близького струмка, колов дрова, палив піч, готував їжу, іноді підмітав земляну підлогу, і якось так вийшло, що брати участь у боях йому практично не довелось.

Землянка Аглаїна була простора і ділилась на дві половини. У дальній половині жила вона сама. У неї був просторий сосновий стіл, три табуретки, тапчан із набитим соломою матрацом, у кутку умивальник і бляшаний таз із двома ручками. Чонкін розташувався в передній, відділеній від дальньої брезентовою завісою, і спав просто на кинутому у куток оберемку соломи. Якось серед ночі він прокинувся від яскравого світла і побачив перед собою Аглаю. Вона стояла над ним у полотняній нічній сорочці з розпущеним волоссям, з гасовою лампою в правій руці.

– Устань і зайди! – наказала вона і пішла до себе…

Він слухняно підвівся, обтрусив із себе солому, увійшов. Аглая уже лежала на тапчані під ковдрою, не закривши голе плече. Лампа стояла біля її узголов’я, на табуретці.

Аглая підвелась на лікті й наказала:

– Підійди ближче! Ще ближче!

Він став перед її ліжком, вона довго його розглядала, а потім пролунало нове розпорядження:

– Роздягайся!

Він не зрозумів:

– Чого?

– Не пойняв? Зніми гімнастьорку! – Чонкін, дивуючись, повинувався. – Штани! – Чонкін і тут не посмів перечити. – Фе, кальсони вонючі. Скидай і їх! – Він засоромився. – Ну, шо я тобі сказала?

Оглянувши його з ніг до голови, звеліла лягти поруч. Обняла, стала цілувати, пестити, рукам дала волю.

Він спочатку був шокований і навіть тут не одразу наважився зрозуміти, чого вона хоче. А коли зрозумів, злякався, що не зможе виконати бажання, і здалося попервах, що й насправді не зможе. Але він був молодий, з достатнім запасом тестостерону, в додаткових стимулюючих засобах поки що не відчував потреби, і до речі згадалася Нюра, яка, навіть уявна, йому негайно допомогла. Так що все вийшло в кращому вигляді і не раз.

Рано-вранці Аглая, уже одягнута, його розбудила і так само, як учора, наказала здійснити зворотні дії: себто одягтися. Він ще тільки намотував онучі, коли вона ткнула йому під ніс «вальтера» і попередила:

– Урахуй, Ваньок, проговоришся – застрелю.

Так Чонкіну було вмінено в обов’язки додаткове навантаження, яке він виконував справно, охоче і навіть не без задоволення, однак того самозабуття, що з Нюрою, не відчув жодного разу. Він, звичайно, за можливостями свого невеликого розуму не міг аналізувати свої почуття, а якщо би міг, то мав шанс зрозуміти, що близькість з будь-якою жінкою може стати причиною певної приємності, але тільки любов піднімає цю близькість до рівня вищого блаженства.

Потрапивши у загін, Чонкін втратив будь-який зв’язок зі своїм другом Климом Свинцовим і господарем ведмежого барлога князем Голіциним. Голіцин, як виявилося згодом після зникнення Чонкіна, сам вийшов із лісу і здався німцям, які, відступаючи, взяли його з собою, щоби передати Берлінському зоопарку. Там його помістили в окрему клітку як доказ того, що представники нижчих рас навіть найвищого походження ще не настільки устоялися в процесі еволюційного розвитку, що при певних умовах можуть знову перетворюватися у мавп. Що стосується Свинцова, то, здається, і у його випадку еволюція зробила крок назад. У Долговському районі і навіть за його межами збереглася легенда, що в місцевих лісах люди ще багато років під час війни і після зустрічали снігову людину і сліди її знаходили, схожі на відбитки людських ніг неймовірно великого розміру.

4

Аеродром, при якому служив Чонкін, знаходився на лівому березі ріки Ельби і називався Біркендорф, по імені містечка, до якого він примикав. А на другому березі, біля містечка Айхендорф, був також аеродром, але не наш, а американський. Аеродроми були схожі між собою: з такими ж тимчасовими будівлями, командними пунктами, каптьорками і складами ГСМ. Радянські штурмовики «Іл-10» відрізнялись від американських винищувачів «Аерокобра» на перший погляд лише тим, що у перших третє колесо було у хвості, а у других в носовій частині. Ну, і зірки у тих і в інших були різні. Хоча радянські й американці вважалися іще союзниками, але обопільно були насторожені.

Настороженість ця породжувалась політикою, котру проводило начальство. Однак військові нижчих звань ставилися один до одного з дружелюбним зацікавленням.

На аеродром Чонкін зазвичай їздив по дорозі, що йшла вздовж берега річки. Він із цікавістю розглядав американські літаки і людей, які біля цих літаків поралися. Інколи поїздка його співпадала з пересуванням на протилежному боці, також двома кіньми, американського солдата, котрого на нашому аеродромі усі знали і казали: «Он американський Чонкін поїхав!» Американець і справді скидався б на Чонкіна, якби не був чорним. Що, втім, нашому Чонкіну, позбавленому расистських упередженостей, не завадило радісно вітати свого колегу помахами руки і вигуками: «Ей, Джон, здоров!» На що уявний Джон гукав у відповідь: «Хай, Іван! Хау ар ю?» І показував, які у нього білі зуби. Чонкін думав, що той дійсно знає його по імені і, в свою чергу, назвав сусіда Джоном, не знаючи інших американських імен. І потрапив у самісіньку точку, бо того чорного Чонкіна і справді звали Джоном. Коли їхні шляхи співпадали на достатній віддалі, переклички Івана та Джона не обмежувалися одиночними фразами. Вони коментували стан погоди, проявляли інтерес до особистого життя один одного, розмовляли кожен своєю мовою, і кожен був певен, що розуміє свого співбесідника.

Так і зараз, Чонкін сказав, що погода сьогодні відмінна і якби у нього була можливість позагорати, він дуже скоро став би таким же чорним, як Джон. Джон запитав Чонкіна, чим він годує своїх коней, вівсом чи сіном? Чонкін показав йому п’ятилітровий алюмінієвий чайник і сказав, що їде за гідросумішшю. Джон відповів, що його коні чаю не п’ють, але зате щодня він пригощає їх шоколадом. Чонкін повідомив, що гідросуміш йому потрібна для спокушання німецьких дівчат, до яких він сьогодні піде, а Джон заперечив, що в штаті Південна Кароліна природа живописніша, аніж тут. Так «порозмовлявши», вони повернули, Іван – ліворуч, а Джон – праворуч; Чонкін направив своїх коней убік аеродромної каптьорки, а куди покотив Джон, ми не знаємо, та нам це і нецікаво.

Гідросумішшю, гідрашкою або «лікером шассі» (з наголосом на першому складі) наші авіатори називали амортизаційну рідину для тодішніх поршневих літаків: суміш гліцерину (70 %), спирту (10 %) і води (20 %). У пізніші часи, відзначені вершинними досягненнями технічної думки і переходом авіації на реактивну тягу, якість суміші помітно покращилась і стала більш сприйнятливою для людського шлунку: 60 % гліцерину, 40 % спирту і ніякої води. Звично зберігалася ця білувата напівпрозора рідина в двохсотлітрових металевих діжках поблизу аеродромних каптьорок.

Каптьорка, до якої наблизився Чонкін, знаходилась у дерев’яному вагончику, який стояв на полозах від саней. Старший сержант Костянтин Кисіль, у старій майці з діркою над лівим соском і такою ж під лівою лопаткою (наче його прострелили у ній навиліт), сидів перед вагончиком в тіні спорудженого ним самим тенту з парусини від чохла літака. Один край парусини був прицвяшений до стіни вагончика, а другий розіпнутий на двох забитих у землю кілках. За сидіння сержанту слугувало старе і пристосоване до наземного використання крісло літака з виїмкою для парашута, заповненою ганчірками, а стіл був збитий із чотирьох снарядних ящиків і покладених зверху дверей з кутниками, оббитими бронзою, і з такою ж бронзовою ручкою у вигляді собачої голови, яку досі чомусь не відгвинтили.

Парусина була стара, всуціль продірявлена, сонце, пробившись крізь дірки, сипало на зарано облисілу голову Киселя безліч «зайчиків», від чого він плямистою лисиною частково нагадував леопарда. Маючи безмір вільного часу, Кисіль розклав перед собою два трофейних зошити і з одного в інший, гризучи нігті лівої руки, переписував друкованими буквами роман у віршах «Євгеній Онєгін» невідомого автора, який так себе представив читачеві:

 
Нет, я не Пушкин, я другой,
Еще неведомый избранник,
По штатной должности механик,
Но с поэтической душой.
Хотя моих произведений
Еще не выдал в свет Огиз,
Хоть не талант я и не гений,
Но все ж готовлю вам сюрприз.
 

Це був лише вступ до роману, а сам роман розпочинався з несподіваної події:

 
Мой дядя самых честных правил,
Когда не в шутку занемог,
Кухарке Дуне так заправил,
Что повар вытащить не мог…
 

Побачивши в руках Чонкіна п’ятилітровий алюмінієвий чайник, Кисіль не став гадати, навіщо цей чайник, і не подумав, що Чонкін прибув до нього по чай. Він навіть і питати не став, чого й для чого, а потягнувся донизу, витяг з-під столу короткий гумовий шланг, махнув рукою:

– Там, з другої діжки насмоктуй.

– Ладно, насмокчу, – сказав Чонкін, – але у мене до тебе, слиш, дєло є дуже преважнецьке.

– Ну, кажи, – дозволив Кисіль.

– У мене, слиш, до войни баба була.

– До війни тільки? А у війну не було?

– Дак не в том, – відмахнувся Чонкін. – А в том, шо з офіцером живе. Я, слиш, тута, а вона тама з льотчиком, і нада їй, слиш, пісьмо нашкрябати, ну, шо нехорошо, шо як це мужик у тебе вроді як є, а ти так вот, га?

– Ну так у чому ж річ? І напиши. Напиши, – рішуче повторив Кисіль. – Напиши: ах ти, сука позорная, я тут кров за Родіну і за Сталіна проливаю, а ти, блядюга, утративши остатки стида, з льотчиками в пуху кувиркаєся, мертві петлі дєлаєш, у штопор увійшла, безустидниця, і вийти ніяк не можеш!