Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

– Противна ти людина, Лаврентію! – з почуттям сказав Йосип Віссаріонович. – Що ти мені завжди розповідаєш якісь речі, від яких на душі стає важко? Невже в твоєму роздутому портфелі немає нічого, крім різної бридоти?

– А ось якраз і є! – бадьоро сказав Лаврентій Павлович. – Є, дорогий мій товаришу Кобо, дуже навіть є. – Він засунув руку в портфель, витяг синю тоненьку течку. – Пам’ятаєш, у початковий період війни у нас пройшла справа князя Голіцина? Його тоді заарештували і присудили до розстрілу.

– Ну? – вичікувально запитав Сталін.

– Так ось, виявилося, що вирок не було виконано і князю вдалося уникнути справедливого покарання. Однак мої люди про нього не забували, шукали його всю війну і ось виявили, уяви собі, Кобо, в постелі німецької повії.

Йосип Віссаріонович зрізав одну троянду, повернувся і протягнув її Лаврентію Паловичу:

– Ось, візьми. Це тобі. За відмінну службу.

Лаврентій Павлович зрозумів, що це насмішка, але все-таки сказав:

– Спасибі, Кобо, що ти так високо цінуєш мої скромні зусилля.

– Як же не цінувати, – сказав Йосип Віссаріонович. – Одну й ту ж людину чекісти ловлять по кілька разів і щоразу варганять із цього справу, і щоразу отримують за це посади, звання й ордени. Причому я цілковито упевнений, що справа, звичайно, дуже добре висмоктана із пальця, наспіх збита іржавими цвяхами і квапливо зшита білими нитками. Але тепер я тобі цього Голіцина не віддам. Він мені тепер потрібен для іншого діла.

– Для якого, якщо не секрет? – запитав Лаврентій Павлович.

– Від тебе не буду приховувати, – сказав Йосип Віссаріонович. – Мені доповідну передали з приводу російської еміграції. Серед емігрантів, і особливо в середовищі колишніх гордих фамілій, у зв’язку з нашою перемогою виникли дуже серйозні такі, я б сказав, патріотичні настрої. За час війни патріотичний дух емігрантів дуже піднявся, але в нас є деякі люди, деякі, я б навіть сказав, можливо, вороги народу, які згодні служити великій державі навіть на других ролях, лише б якомога більше їй нашкодити. І ці ось самі, можливо, розумієш, вороги народу, можливо, заслужили, щоб з ними поводились ось так.

Йосип Віссаріонович зробив різкий рух рукою. Ножиці зблиснули на сонці. Лаврентій Павлович відчув, що його ніс затиснутий між двома лезами. Але акуратно затиснутий і поки що не порізаний.

– Ти знаєш, – сумно сказав Йосип Віссаріонович, не забираючи ножиць, – я б дуже хотів, якби, звичайно, це було можливо, щоб цей ось самий князь був у мене завтра ось на цьому, приміром, місці і в цей самий час. Як ти думаєш, можна це чи ж ніяк неможливо?

Лаврентій Павлович боявся поворухнутися, але відповідати все ж таки треба було.

– Завтра? – запитав він, помітно гундосячи. – За добу? З Німеччини?

– Ти гадаєш, це буде не дуже можливо? – запитав Йосип Віссаріонович.

Ножиці, на щастя не дуже гострі, при цьому стиснули ніс сильніше, і Лаврентію Павловичу довелося для дихання відкрити рота.

– Це… – сказав він залиплим язиком. – Це… Я гадаю, це буде можливо.

– Ти так гадаєш? – Йосип Віссаріонович розтиснув ножиці й опустив. – Я також так гадаю, що це можливо, і я також знаю, що для такого друга, як ти, нема нічого неможливого. І я гадаю, що як хороший друг ти зумієш для мене зробити навіть неможливе.

– Дорогий Кобо! – схвильовано відповів Лаврентій Павлович і, роблячи вигляд, що поправляє пенсне, помацав мізинцем спочатку одну ніздрю, а за нею другу. – Для тебе я зроблю все, що можливо і неможливо.

– Гаразд, дорогий друже, – по-батьківському потеплів Йосип Віссаріонович. – Тепер у тебе, може, вже все?

– Ні, – завихляв усім тілом Лаврентій Павлович. – Ще є одне маленьке питаннячко, але не знаю, чи варто тебе ним турбувати. Ти знаєш, артист Гога Меловані, який грав тебе в найкращих наших фільмах, весь час працює над собою і стверджує, що може так тебе зіграти, що ніхто не зуміє вас розрізнити.

– Так? – перепитав Сталін. – Ніхто не зуміє нас розрізнити? І що йому для цього потрібно? Може, йому потрібен хороший грим?

Відчувши в його тоні раптову настороженість, Лаврентій Павлович вирішив поки що не викладати основний план використання Меловані для своїх оригінальних цілей і зам’яти це питання. І сказав тільки, що артисту Меловані, як він вважає сам, для того щоб вжитися в образ товариша Сталіна, необхідно створити побутові умови, наближені до умов, підходящих для товариша Сталіна, і тому він просить, чи не можна йому трохи пожити на дачі товариша Сталіна, припустимо, на озері Ріца?

– Вжитися в образ товариша Сталіна? – Сталін зобразив гримасу подиву і став кивати головою вліво-вправо, наче обговорюючи сам із собою різні варіанти. – Товариш Меловані хоче вжитися в образ товариша Сталіна і пожити, як товариш Сталін? А товаришу Сталіну так надокучило жити, як товариш Сталін, що він, можливо, хотів би вжитися в образ товариша Меловані і пожити так само безтурботно, як живе товариш Меловані.

Він кинув ножиці на землю, скинув брезентову рукавицю, дістав з кишені люльку, став її набивати. Набивав довго і мовчки. Дістав сірники. Прикурив. Руки його при цьому тремтіли. Пустив декілька кілець диму в ніс Лаврентію Павловичу (Лаврентій Павлович втягнув у себе ці кільця відкритим ротом, зображаючи повне задоволення).

– Значить, – повторив, – вжитися в образ товариша Сталіна… Ну що ж, – покивав головою. – Якщо хоче вжитися в образ товариша Сталіна, нехай розпочне з Туруханського заслання.

Йосип Віссаріонович провів гостя майже до самих воріт і, прощаючись, нагадав:

– Завтра, у цю ж пору, ти будеш тут разом із цим князем, або я відстрижу тобі носа.

І повторив:

– Завтра, у цю ж пору.

13

Щось схоже з Чонкіним уже траплялося. Він сидів на гауптвахті, не надто цим переймаючись. Якщо й непокоївся, то тільки тим, хто там приглядає за кіньми. Про те, що нависла над ним небезпека чергового показового суду, він не знав, а перспектива провести на «губі» декілька днів його не турбувала. Тому жив – не тужив. Але раптом увечері його перевели в одиночку, і не просту, а офіцерську. Де ліжко стояло пружинне з матрацом, подушкою і свіжими, накрохмаленими (на таких Чонкін у житті не спав) простирадлами. Поруч – табуретка і тумбочка, а в тумбочці – Статут караульної і гарнізонної служби та «Історія ВКП(б)», написана, як казали, особисто товаришем Сталіним, який по скромності не вказав свого прізвища.

На вечерю принесли рисову кашу з двома котлетами, з білим хлібом, маслом та ще кисіль. Чонкін здивувався і став міркувати, що б ото значило. І за логікою простого розуму подумав, що якщо начальство так його, просту людину, вирішило потішити, то навряд чи для чогось хорошого. Але все ж уранці він із задоволенням з’їв картопляне пюре зі смаженою ковбасою і тільки збирався пити какао з американськими галетами, як двері різко відчинилися і в камеру увійшли троє: начальник Смершу полковник Гуняєв, начальник караулу старший лейтенант Любочкін і незнайомий офіцер з чотирма зірочками на погонах. Вони увійшли так різко і зловісно, що Чонкін з’їжився, вирішивши, що зараз буде розстріл. Потім зірвався і витяг руки по швах. Прибулі дивилися на нього, а він дивився на них. Раптом Гуняєв дивно посміхнувся і щось запитав.

– Чого? – перепитав Чонкін.

– Як спалося, питаю? – повторив Гуняєв.

– Нормально. – Чонкін стенув плечима.

– Нормально, каже, спалося. – Повернувшись до супроводжуючих, Гуняєв заусміхався так радісно, наче це йому добре спалося. – Але ви какао допийте, а потім ось… – Він цокнув пальцями, і з коридору з’явився незнайомий Чонкіну солдат з оберемком якоїсь одежі, яку він поклав на ліжко, а чоботи поставив поряд.

– Ми вийдемо, – сказав Гуняєв, – а ви допивайте. Потім переодягнетесь. Ну, ще хвилин п’ять у вас є.

Він позадкував, так само дивно позиркуючи на Чонкіна і усміхаючись. І решта вийшли, тихо прикрили за собою двері. Чонкін обдивився одежу, не уявляючи, що все це йому. Нові труси і майка. Галіфе, гімнастерка, кашкет – усе офіцерське, але з солдатськими погонами. Хромові чоботи замість черевиків і шкарпетки замість онуч. Здивувавшись і трохи подумавши, він став надягати все це на себе, забувши про какао.

– Ну ось. – З’явився знову Гуняєв і обдивився Чонкіна поглядом кравця. – Ну ось і гаразд. Кашкет великуватий. Але ви його так глибоко не натягуйте. Нехай вільно сидить. А решта просто наче по мірці. Так, а медаль ваша де? – раптом спохопився він. – Та ось вона, що ж ви… давайте перекрутимо зі старої гімнастерки на цю. «За звільнення Варшави», нагорода маленька, але почесна, битва за Варшаву, всі знають, була нелегкою. А що ж це у вас гвардійського значка немає? Ми ж гвардія. Зачекайте. Ось, – він зняв із себе і прикріпив на грудях Чонкіна і значок «Гвардія», після чого відступив назад і подивився на Чонкіна, як на картину.

– Ну ладно, – сказав він не дуже упевнено, – ладно. А тепер ходімо. Тобто поїдемо. Спочатку підемо, а потім поїдемо. – Йому здалося, що вийшов жарт, і він засміявся.

Вийшли надвір до «вілліса», який чекав неподалік. Шофер увімкнув швидкість, машина застрибала по бруківці, викотилась за місто і через п’ятнадцять хвилин підкотила до стоянки літаків, де біля розчохленого штурмовика стояли командир полку полковник Опаликов у шкіряній куртці і в шлемофоні, два незнайомих Чонкіну генерали (знайомих генералів у нього взагалі не було) і механік Льошка Онищенко, який був настільки вражений тим, що відбувалося, що коли Чонкін сказав йому «здраствуй», прокричав у відповідь: «Здоров’я бажаю, товаришу!..» – і замовк, не уявляючи, яке звання до Чонкіна може бути зараз припасоване.

А втім, інші також були здивовані, вражені, ошелешені, почувши, що рядовий Чонкін має бути негайно доставлений у Москву за наказом особисто… можна собі таке уявити? …Якийсь Чонкін – і за наказом особисто Верховного головнокомандуючого! Усі були заскочені: навіщо товаришу Сталіну знадобився такий незвичний кадр? Однак армія є армією, там зайвих запитань не задають і накази виконують безумовно.

З огляду на виключну важливість наказу виконання його доручили найдосвідченішому льотчику – полковнику Опаликову. Опаликов до того часу був Героєм Радянського Союзу, хоча за кількістю збитих ворожих літаків міг би отримати це звання двічі. Але не отримав, тому що неодноразово захоплювався рівнем життя переможених німців. У ресторані, де льотчики святкували Перемогу, казав, що радянські люди могли б жити не згірш німців, якби не колгоспи. А також, посилаючись на авторитет якогось свого родича, стверджував, що особистість радянської людини формується не суспільством, а якимись частками живої клітини, що передаються по спадковості. Ці висловлювання полковника дійшли до начальника Смершу, а той негайно звинуватив Опаликова в антирадянській пропаганді, поклонінні перед усім закордонним і в очевидному впливі на нього чужих марксизмові-ленінізму західних лжевчень. Командуючий армією генерал-майор Василь Просяний справу постарався зам’яти, але другу Зірку Опаликов не отримав і був переведений з винищувальної авіації в штурмову. Начальник же Смершу своїх зусиль не припиняв і написав у Москву ґрунтовне донесення про те, що в цій повітряній армії панують нездорові настрої, деякі особи з командного складу дозволяють собі антирадянські вислови, а інші, більш високі чини, їх покривають. Поки що зусилля смершівця успіхом не увінчались, але сказати, що так буде і далі, ніхто не міг.

Генерал Просяний був також Герой Радянського Союзу і писаний красень із пухнастими вусами на смаглявому обличчі й чорними вигнутими бровами, що їх, як подейкували, він щоранку підводив чорним олівцем. Багато жінок при його вигляді знетямлювались, а він знетямлювався, бачачи дружину Опаликова Надію, і між ними, здається, щось було. Це «щось» було, може, другою причиною, чому для доставки в Москву Чонкіна вибрали саме Опаликова, а не когось іншого. Стосовно Опаликова, то він дуже добре розумів причину виявленого йому високого довір’я і приготував на таку підлість відповідь, яку в дусі пізніших часів можна було б назвати асиметричною.

Доки Просяний обговорював з Опаликовим маршрут польоту і тицяв пальцем у розгорнутий на крилі планшет, другий генерал, невисокого зросту, з великим животом і золотими зубами, підкотився до Чонкіна, привітався за руку і представився:

– Генерал-майор Новиков.

– Ага. – Чонкін злякався, що зараз знімуть стружку за те, що він якось не так відповів, а як відповідати у таких випадках правильно, він не знав, тому що жоден генерал йому ще жодного разу не представлявся.

Але генерал був налаштований миролюбно.

– Ну що, товаришу Чонкін, ви вже знаєте, куди летите?

– Не можу знати, – сказав Чонкін.

– Ну що ж, значить, дізнаєтеся, – посміхнувся генерал. – Скоро дізнаєтеся.

Просяний тим часом інструктував Опаликова.

– Значить, так, – водив він пальцем по карті. – Летиш із чотирма посадками: Заган—Ченстохов—Бєлосток—Орша, а там заправки вистачить і до Москви. Ти мене чуєш?

– Так-так, – озвався Опаликов.

Насправді ж він слухав, та не чув. І подумки маршрут прокладав зовсім інший.

Нарешті вони все обговорили і підійшли до Чонкіна.

– Значить, підготували товариша? – запитав Просяний і тільки тепер поглянув на Чонкіна: – Ну що, солдат, летіти не боїшся?

– Нє, – сказав Чонкін коротко.

– Чого йому боятися, він уже літав, – зауважив Опаликов.

– Ну, тоді що ж, – сказав Просяний. – Тоді, як кажуть, м’якої посадки.

Чонкіна возили літаком чотири роки тому, тільки тоді він дивився в спину пілоту, а тепер його посадили обличчям до хвоста і до кулемета, але попередили, щоб кулемета не чіпав.

Полковник заліз на своє місце. Механік рогулькою прокрутив повітряний гвинт, віддав потрібні команди:

– Контакт! Від гвинта!

Двигун чхнув, стрельнув, виплюнув чорний струмінь диму і застукав рівно й упевнено. Завихрений пропелером потік повітря притис до землі високу траву. Механік, притримуючи лівою рукою пілотку, щоб не здуло, пірнув під крило, витяг з-під коліс колодки. Генерал Новиков узяв під козирок, а Просяний просто змахнув рукою. Двигун заревів, літак рушив із місця. Опаликов не став рулити до злітної смуги, а хвацько рвонув поперек аеродрому до ріки, що протікала неподалік, і злетів, зоставивши за собою хмару пилюки.

– Сталінський сокіл! – труснувши головою, засміявся Просяний і подивився на Новикова. І здивувався, побачивши вираз на обличчі генерал-майора.

– Ти що? – запитав він.

– И-и-и! – простогнав генерал, простягши руку вбік літака, що злетів.

Просяний поглянув туди ж, і фраза із трьох відомих кожній російській людині слів, призначена для вираження дуже сильного почуття, вирвалася з його грудей.

14

…У цей самий час на іншому березі річки на командному пункті американського аеродрому чергували два майори – Білл Хантер Молодший і Майкл Погарек. Вони сиділи в дерев’яному будиночку на колесах із великими вікнами, з яких дуже добре проглядався радянський аеродром. Хантер Молодший, як заведено в американців, відкинувшись назад, поклав ноги на стіл. Він курив товсту кубинську сигару і, роздуваючи щоки, пускав до стелі акуратні жирні кільця. Погарек, нахилившись над столом і підперши голову руками, боровся з дрімотою. Польотів сьогодні не було ні в американців, ні в росіян, і майори обговорювали останні новини про військові дії в Японії. У зв’язку з чим Хантер згадав про свою службу на Філіппінах, де в нього був роман із японкою, з якою він навіть хотів одружитися, але командування різко заперечувало. Він був попереджений, що у випадку одруження йому доведеться змінити службу у військово-повітряних частинах особливого призначення на щось інше. Він був готовий навіть пожертвувати кар’єрою, але завадило нещастя: його наречена загинула в автокатастрофі. Погарек, позіхаючи в кулак, сказав, що зовні йому також подобаються японки, китаянки, кореянки і філіппінки, але він ніколи б не одружився з жінкою іншої раси, бо до інших рас вороже ставиться тому, що таке змішування негативно відбивається на дітях. Він сам є результатом суміші англосаксонської і польської крові і відчуває, що в ньому наче б весь час борються між собою дві різних особистості. Поляк завжди бушує і штовхає на різні вибрики, а англосакс схиляє до поміркованості.

– Майкле, – перебив його Хантер, – тобі не здається, що в росіян відбувається якась метушня, наче вони збираються сьогодні літати?

– Дивно, – сказав Майкл, позіхаючи. – З тих пір, як закінчилась війна, вони зазвичай по понеділках не літають. У неділю вони п’ють амортизаційну рідину, а в понеділок у них болить голова, тому вони вивчають біографію дядечка Джо.

Хантер Молодший зняв зі стіни польовий бінокль, наблизив до очей, ще більше здивувався:

– Слухай, Майкле, там дійсно щось незвичайне відбувається. Два генерали метушаться біля одного літака. Так… запустили двигун, прибрали колодки… Майкле! – вигукнув Білл збуджено, хапаючись за мікрофон. – Дивись, що він витворяє! – і нервово прокричав: – Увага, викликаю чергову ланку!

Радіо обізвалось голосом капітана Річарда Торндайка:

– Діку, – сказав йому Хантер, – росіяни проявляють підозрілу активність. Запускайте двигуни і будьте готові до злету.

– Єсть, сер!

Самотній літак на тому боці мчав поперек льотного поля, залишаючи за собою хмару пилюки.

– Майкле! – сказав Хантер.

– Білле! – захвилювався нарешті Погарек.

І обидва замовкли, заворожено дивлячись на радянський літак, який на тому боці злетів, шасі прибирати не став, піднявся не вище десяти метрів і пішов на посадку на цей бік.

– Ми вирулюємо, сер! – почувся з приймача голос Торндайка.

– Зачекайте, – зупинив його Хантер. – Вирулювати пізно.

Усе сталося занадто швидко для того, аби зметикувати і прийняти хоч якесь рішення. Літак із червоною зіркою на крилі уже зійшов з посадочної смуги і рулив просто до командного пункту на такій швидкості, наче збирався йти на таран. А до нього з різних боків мчали автомобілі всіх аеродромних служб: пожежна, «швидка допомога» і джип військової поліції.

Коли майори Хантер і Погарек вискочили зі своєї будки, один із радянських льотчиків уже заглушив двигун і стрибнув з крила на траву, а другий замешкався. Про всяк випадок, щоб він не надумав злетіти, джип військової поліції став упоперек перед носом літака. Шість солдатів із літерами «МР» на касках висипали з джипа і взяли зброю напоготів. Льотчик був років трохи за сорок, у синіх галіфе і шкіряній куртці бордового кольору. Під наполовину розстібнутою курткою виднілась гімнастерка, прикрашена Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу.

Коли Хантер і Погарек наблизилися до нього, радянський льотчик віддав їм честь і запитав першого:

– Майор Хантер?

– Хантер Молодший, – поправив Білл із таким достоїнством, наче був старшим. – А ви полковник Опаликов?

Льотчики того й іншого боку, перемовляючись по радіо, позначали себе номерами, але командири американської і радянської частин знали один одного по прізвищах.

– Що вам трапилось? – запитав по-російськи Погарек.

– Ай сік, – відповів по-англійськи Опаликов.

– Ю ар сік? – перепитав Погарек і перейшов на російську: – Ви хотів сказати, що ви хворий?

– Ноу, – заперечив полковник. – Ай ем вікінг фор політікал есайлем. Шукаю політичного притулку.

Американці перезирнулись, подумали. Хантер сказав:

– Давайте пройдемо сюди.

І вони зайшли в приміщення командного пункту. Чонкіна із собою не покликали. Він залишився біля літака і, не знаючи, що робити, вирішив його охороняти. Хоча яка охорона без зброї? І все-таки він зайняв позицію між повітряним гвинтом і поліцейським джипом. Між ним і джипом шестеро огрядних американців із літерами «МР» на касках стояли, спрямувавши на нього автомати, але він сміливо дивився на них і здаватися не збирався.

У цей час до місця пригоди підкотив запряжений парою коней віз із чорним солдатом на передку. Цьому солдату тут явно нічого було робити, його сюди привела проста цікавість.

– Ей, Джон! – уздрівши його, пожвавішав Чонкін. – Здоров! Як вобще жізнь-то?

15

Побитою собакою з’явився Лаврентій Павлович до Йосипа Віссаріоновича. Ще від самих воріт він зняв свого капелюха і на ходу, зігнувшись у три погибелі, обмахував нею лисину не тому, що було невимовно спекотно, а тому, що в ці рухи він вкладав якийсь покаянний і самопринизливий смисл.

– Ти чому сам? – суворо запитав його Йосип Віссаріонович. – Хіба я тебе самого запрошував?

– Кобо, дорогий! – заквилив Берія плаксивим голосом. – Сталося непередбачуване. Цей льотчик, який мав доставити нашого князя, виявився зрадником. Він виявився така сволота, що ти навіть уявити собі не можеш. Вай-вай-вай! – Берія хитав головою і завіряв очі, показуючи своєму співбесіднику, що він надто чистий і довірливий, щоб уявити собі, яка сволота цей проклятий льотчик. – Ти уявляєш, винищувач, полковник. Герой Радянського Союзу. Племінник нашого крупного вченого академіка – і зрадник.

– Якого академіка? – поцікавився Сталін.

– Знаєш, такий був Григорій Гром-Гримейло.

– Гром-Гримейло? – спохмурнів Сталін. – Він племінник Грома-Гримейла, і ти його упустив? Та ти не тремти, як собака, я тебе поки що не убиваю. Поки що. – Він сів на лавку, зчепив на животі пальці, в’ялі, як сосиски. – Розповідай!

Берія сісти поруч не наважився і розповідав стоячи. Розповів, як полковник Опаликов перелетів в американську зону і попросив політичного притулку.

– Чим він пояснив своє бажання?

– Невдоволенням внутрішньою політикою СРСР.

– А! – Сталіна це повідомлення чомусь заспокоїло. – Невдоволення, це ладно. Я також невдоволений внутрішньою політикою СРСР, та й зовнішньою, мабуть, також.

– Але насправді, – продовжив Берія, – як мені доповів начальник Смершу, Опаликов зробив це назло генералу Просяному за те, що той спав із його дружиною.

– Ну, це також зрозуміло, – благодушно сказав Сталін. – Я б також втік у такому випадку. Хоча ні, в такому випадку я спочатку застрелив би дружину і генерала Просяного, а потім би втік. До речі, цього генерала зняти з посади і розжалувати. А що, скажи мені, цей Опаликов ніякої третьої причини своєї втечі не висував?

– Та начебто ні, – сказав Берія.

– Ага, ну й добре. Тепер скажи мені про князя Голіцина. Він також утік?

– Ні, Кобо, не втік. Він виявився втікачем мимоволі. Полковник Опаликов повинен був доставити його до тебе, а насправді перевіз в американську зону.

– Але він там зостався.

– Він зостався. Але, дорогий Кобо, він не вартий твоїх переживань. Мої люди вияснили, що він ніякий не князь, а просто рядовий солдатик, якого колись прозвали князем. Насправді ж він усе життя працював на конюшні то конюхом, то їздовим. Причому солдат він нікудишній, привід для постійних насмішок.

– А як його прізвище, цього нікудишнього?

– Та я точно не пам’ятаю. Якось на букву «ч».

– Чи ж не Чонкін? – запитав Сталін, згадавши про героя, за якого він колись пив з генералом Дриновим.

– Т-а-а-а-к, – сказав Берія, дуже сильно здивувавшись. – А ти його знаєш? Верховний головнокомандуючий знає по імені кожного зі своїх солдатів! Кобо, не порахуй це за лестощі, але ти – геній!

– Я-то, може, і геній, а ось хто ти, я не знаю. Чому, що тобі не доручиш, усе в тебе якось не виходить? Ось що, дорогий друже, ти мені цього Чонкіна все ж таки доправ. Я тобі даю три місяці. Чотири. П’ять. Якщо через півроку він не стоятиме тут, ось на цьому місці, ти лежатимеш у гробу. Ти зрозумів мене, Лаврентій? Ти знаєш, Лаврентій, що я слів на вітер не кидаю. Усе. Аудієнцію закінчено. Ти мені надокучив. Провалюй і не забудь того, що я тобі сказав.

16

Зрозуміло, що втеча двох радянських військовослужбовців на секретному літаку нової конструкції викликала тертя між радянськими й американськими властями, які поки що робили вигляд, що вони все ще союзники. Оскільки вони все ще робили вигляд, Телеграфне агентство Радянського Союзу (ТАРС) випустило порівняно м’яку заяву, яка розпочиналася зі слів «як відомо». Це агентство мало звичку всі свої сердиті міжнародні заяви розпочинати словами «як відомо» саме в тих випадках, коли мова йшла про те, що нікому відомо не було. «Як відомо, – заявило ТАРС, – днями літак радянських ВПС з технічних причин здійснив вимушену посадку на військовому аеродромі Айхендорф в американській зоні окупації Німеччини. Екіпаж літака складається з двох чоловік – командира екіпажу полковника Опаликова С. П. і стрілка-радиста Чонкіна І. В. Радянський уряд сподівається, що американські власті, діючи в дусі союзництва, не чинитимуть перешкод для повернення літака і екіпажу радянській стороні».

Само собою зрозуміло, що надія, яку висловлювали автори заяви, була зовсім ілюзорною. Було ясно, що американці ні літак, ні екіпаж не віддадуть. Тому резиденти радянської розвідки в Америці, Німеччині та інших західних країнах отримали шифрований наказ: колишніх радянських військовослужбовців Опаликова і Чонкіна розшукати. Опаликова ліквідувати, Чонкіна взяти живим і доставити на радянську територію. Наказ підписав товариш Лаврентьєв (це був псевдонім Лаврентія Берії).

17

Прочитавши заяву ТАРС, американці все-таки задумались. Псувати стосунки з Радами не хотілося, тому можливість видачі перекинчиків не виключалася, але дуже ж цікаво було дізнатися, що це за новий штурмовик «Іл-10», чим він відрізняється від старого «Іл-2» і що собою являє встановлена на ньому надсекретна навігаційна апаратура і зовсім уже новітня система розпізнавання зустрічних літаків «свій—чужий». Окрім того, полковник Опаликов зізнався на допиті, що політ виконувався за особливим завданням Сталіна і що Чонкін зовсім не стрілок-радист, а «просто їздовий», себто їздить на конях, а навіщо він міг знадобитися Сталіну, полковник не може собі навіть уявити. Ясна річ, американцям важливо було дізнатися, для чого міг знадобитися цей «просто їздовий» (вони ці слова брали в лапки) дядечкові Джо насправді.

18

Тим часом у житлі перекинчиків Ті Кому Слід провели обшук. У тумбочці Чонкіна було виявлено його лист на ім’я невідомої жінки Нюри. Вивчення листа не привело ні до яких здогадок, а відсутність адреси не дала можливості відшукати цю саму Нюру. Зате у квартирі Опаликова було знайдено достатньо доказів продуманості його вчинку. Головним доказом були підручник англійської мови для початківців і конспект до нього, в якому, крім усього іншого, були такі фрази: «I am a Hero of the Soviet Union colonel Opalikov. I am seeking for political asylum. I hate the Soviet system. I love the American Government and personally President Truman». У окремій течці зберігалися якісь вирізки з науково-популярних журналів. Одна містила коротку біографію генерала Пржевальського з його портретом, дуже схожим на Сталіна. На статтю «Міф про кентаврів» слідчі звернули увагу тільки тому, що на полях її почерком Опаликова було начертано: «Була блядюгою, нею й зосталась». Допитана дружина полковника повідомила, що про плани чоловіка нічого не знала, не відала, ніяких підозрілих приготувань не помічала, тому що їх стосунки останнім часом настільки зіпсувалися, що вони практично були чужими людьми.

І все-таки Надія Опаликова в повній відповідності з тодішніми законами за зв’язок зі зрадником Батьківщини була засуджена і отримала п’ять років заслання у віддалені райони Сибіру. Був покараний і Василь Просяний. За втрату пильності і за зв’язок з дружиною зрадника Батьківщини він був розжалуваний з генералів у полковники і направлений в Туркменістан заступником командира дивізії по льотній частині.

19

Опаликова й Чонкіна американці перевдягли в цивільне (брюки і куртку кольору хакі) і тимчасово поселили в невеликому флігелі при солдатських казармах. Флігель поділявся на дві частини і мав окремі виходи на різні боки, щоб особи, яких охороняли, не могли контактувати між собою. Там вони жили, кожен маючи окрему кімнату з душем і унітазом. Доглядав за ними Джон, давній знайомий Чонкіна. Годували їх окремо: Опаликова в офіцерській, а Чонкіна в солдатській їдальні, але тільки після того, як її покидали головні їдці – американці.

Перші дні Чонкіна ніхто не чіпав: американці були зайняті Опаликовим. Але дійшла черга і до нього. Вологим теплим ранком під охороною двох чорних гвардійців він був доправлений на зайняту резидентурою американської розвідки віллу під старими липами на вулиці Шпігельштрассе. Вілла знаходилась за парканом з ажурного металу, в якому були ворота і хвіртка. Один із конвоїрів натис кнопку дзвінка, і з прихованого радіопристрою скрипучий і тихий голос щось запитав, конвоїр, пригнувшись, щось відповів, хвіртка з дзюркотливим звуком тут же відкрилася і одночасно відкрилися важкі двері вілли. У дверях з’явився невисокого зросту вгодований пан у костюмі-трійці, з золотим ланцюжком на круглому животі. З радісною посмішкою він скотився з ґанку, ступив крок назустріч Чонкіну, простягнув йому обидві руки й заговорив відносно непоганою російською мовою, але дивно шепелявлячи:

– Здраствуйте, здраствуйте, дорогий Іван Васильович! Жахливо шчасливий вас бачити.

Він узяв Чонкіна попідручки, як жадану жінку. Разом зійшли вони на високий замшілий ґанок і зникли всередині будинку, залишивши конвоїрів знадвору. Потрапили в просторий хол, де були якісь шафи, сервант із посудом, низький великого діаметру круглий стіл і чотири крісла зеленої шкіри навкруг.

Господар підвів Чонкіна до одного з крісел і поклав руку йому на ліве плече, запрошуючи сісти.

– Присаджуйтесь, присаджуйтесь, почувайтеся як удома.

Чонкін слухняно пірнув у крісло, яке видалося йому занадто м’яким і незручним. Він звик сидіти на чомусь твердішому: на табуретці, передку воза чи снарядному ящику. А тут зад провалився й ноги задерлись догори. Він трохи посовався, приймаючи більш природну для себе позу.

Господар усівся навпроти і почувався добре. А втім, він завжди в усіх ситуаціях почувався прекрасно, можливо, тому, що був природженим шпигуном і вмів негайно пристосовуватися до будь-яких умов. Був він американцем у другому поколінні, єврейсько-угорського походження. Колишнє його прізвище було Перельмутер, яке ще його батько, торговець хутряними виробами, за поширеним серед американців звичаєм скоротив до приємного для вуха звучання.

– Я – полковник американської армії Джордж Перл, – господар вілли представився, посміхаючись дивною посмішкою, яка виникала, щезала і знову виникала. – Джордж Перл, – повторив він, – але росіяни мене зазвичай зовуть Георгій Іванович. Хочете чогось випити?

Запитання було зайвим. Випити Чонкін готовий був завжди, що він і зобразив невизначеним рухом підборіддя і ковтаючою конвульсією кадика.

Вочевидь, м’яке крісло виявилося не найзручнішим навіть для Георгія Івановича, бо, перш ніж підвестися, він беркицьнувся на живіт, уперся руками в товстий пругкий валик і, відштовхнувшись від нього, врешті-решт став на ноги і зробив руками рух, наче струшував пилюку. Після цього підійшов до серванту, відкрив одне із дверцят, за дверцятами виявився дворівневий бар: згори склянки, келихи і чарки, а внизу десятки пляшок різного кольору з яскравими етикетками.