Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

До ХХ з’їзду КПРС він узагалі був позбавлений всіляких ролей. Доповідь Хрущова і розвінчання культу власної особи пережив важко. У чомусь був згоден із доповідачем, але не міг не згадати, як запопадливо той виконував усі його вказівки, часто навіть із більшим старанням, ніж від нього вимагалося. У цей рік Сталіна охопив жахливий страх, що тепер Берія, аби сховати всі кінці у воду, захоче покласти в Мавзолей справжнього Сталіна. Берію, щоправда, невдовзі заарештували і розстріляли, бо він виявився англійським шпигуном. Але страх, що ним, справжнім Сталіним, замінять покійника, що лежав у Мавзолеї, не покидав Сталіна і сильно підірвав його колись могутнє здоров’я.

Є відомості про те, що, будучи й раніше небайдужим до спиртного, він в останній рік випивав усе більше й більше. Позбавлений ролей, він практично перестав ходити на роботу. Приходив у театр тільки двічі на місяць: в день авансу і в день зарплати, які йому, однак, видавали справно. Здається, у нього були й інші заощадження, але він їх усі просадив на кінських перегонах, якими останнім часом захопився. Завсідники тодішнього іподрому запам’ятали артиста Меловані, який сильно постарів, був завжди «під мухою» і незмінно ставив на свою фаворитку – кобилу на ім’я Орлиця. Він її так любив, що з дозволу конюхів регулярно провідував її, чистив скребачкою, розчісував гриву і хвіст. Свідки, словам яких варто довіряти з великою обережністю, стверджують, що саме Орлиці, яка до того часу готувалася ожеребитися, підпилий народний артист повіряв свої душевні таємниці, скаржився на всіх членів Політбюро, називаючи їх падлюками і мародерами. Особливо лаяв нового вождя СРСР Микиту Хрущова. Як написано було в газеті, за випадковим збігом подій і часу 21 грудня 1956 року, в день народження Йосипа Сталіна, Орлиця породила лоша чоловічої статі, якого, враховуючи дату, конюхи назвали Генералісимусом.

Збереглися свідчення, тепер, однак, сильно засекречені, що при народженні лошатка був присутній народний артист Георгій Меловані. Після чого він буцімто сильно напився і пішов начебто додому, але вранці його знайшли мертвим на копиці сіна біля стійла Орлиці. Напередодні йому виповнилося сімдесят сім років. Автор статті сам висловлював сумніви в достовірності використаних джерел, але не виключав того, що вони відображають повну правду.

Прочитавши цю статтю, Чонкін переповів її Барбарі, яка, слухаючи, голосно сміялася, вигукувала: «Ріалі?» або «Ітс імпосібил!» – і розповіла, що у них в Канаді багато селян живе також з домашніми тваринами, але про відтворення ними потомства вона ніколи не чула.

11

З Барбарою Чонкін прожив рівно дванадцять років і був щасливим. Але через дванадцять років вона померла у сні від серцевої недостатності. А оскільки у неї не було жодного родича і ніхто на спадщину не претендував, то все, що належало їй і пану Калюжному, відійшло зрештою Чонкіну, включаючи і чотириста акрів землі в штаті Канзас. Відстань між двома фільварками була чималою, і для переміщення між ними Чонкіну довелося купити невеликий літак «Сесна», керування яким він засвоїв, як керування усіма іншими машинами. До того часу у нього виникли труднощі зі збутом продукції, але уряд рекомендував занадто не старатися і навіть доплачував, аби він не вирощував зайвого. Але в сімдесятих роках відкрилися нові можливості. Радянський Союз розпочав закупляти в Америки багато зерна, і Чонкін став одним із постачальників, відомих у ділових колах і навіть у Капітолії, де його інтереси відстоював конгресмен Волтер Шиповськи.

У ті роки на шляхах Америки з’явилися великі трейлери, на яких було написано:

CHONKIN INTERNATIONAL GRAIN PRODUCTION Ltd.Inc.

12

Улітку 1989 року, саме в розпал жнив, Чонкіну зателефонував конгресмен Волтер Шиповськи, якого Чонкін підтримував на останніх виборах.

– Хай, Джон! – сказав Шиповськи. – Чи не хотів би ти провідати свою батьківщину?

– Що? – перепитав Чонкін.

– Я маю на увазі Росію, Радянський Союз, – прогудів у слухавку Шиповськи. – Ми формуємо делегацію експортерів зерна, і я не уявляю, як така команда може обійтися без тебе. Як ти до цього ставишся?

– Гм, – задумався Чонкін, після чого, правда, дещо пригадав. У шістдесятих роках по кукурудзяних штатах мотався і навіть до пана Калюжного навідався радянський лідер… цей лисий… прізвище його із пам’яті Чонкіна випало, але самого лисого він бачив наче учора. Той у вишитій українській сорочці і з великим натовпом міністрів, журналістів, кінооператорів і охорони ходив по полю, ламав ще недозрілі початки, вгризався в них, пробуючи на смак, трусив перед носом своїх супроводжуючих, а ті радісно усміхалися і старанно записували в блокноти його зауваження. Гості, витоптавши ціле поле, поїхали, а потім Чонкіну пан Калюжний сказав, що радянський вождь наказав засіяти кукурудзою всю територію Радянського Союзу.

Чи вдалося цю вказівку виконати і що з того вийшло, Чонкін не знав та й не пробував дізнатися. За роки, проведені в Америці, він відвик навіть думати про країну свого походження, сам її майже забув і мимоволі сприймав уявлення оточуючих людей про Росію як про дикий простір, де завжди холодно, де напівдикуни-фанатики думають тільки про комунізм, багато працюють і мають спільних дружин.

Але почасти батьківщина снилась йому, та сни були дивними і неприємними. Багато разів йому привиджувалося, що він опинився в Росії в результаті непорозуміння і збирається їхати назад, але неодмінно виникають непереборні перешкоди. Він ходить по якихось установах і просить дозволу виїхати, бо він американський громадянин. А з нього сміються і кажуть йому, що якщо ви американський громадянин, то у вас має бути американський паспорт. А він каже, у мене є американський паспорт, і засуває руку до кишені. І виявляє, що у нього немає не лише паспорта, але навіть кишені, тому що він цілковито голий. Він біжить кудись, де, він знає, лежить його паспорт, але потрапляє у болото, в трясовину, і чим більших докладає зусиль, щоби вилізти з неї, тим глибше устряває. І тоді він розкриває рота, щоби покликати когось на поміч, але з рота жодного звуку не виникає. Він із жахом прокидається і довго озирається, доки не зрозуміє, зрадівши, що наяву він далеко від того місця, яке йому наснилося.

Сказавши «гм», Чонкін так довго мовчав, що конгресмен не витримав і запитав:

– Ар ю хір (ти тут?)

– Йес, – відказав Чонкін.

– Сумніваєшся?

– Йес, – підтвердив Чонкін. – Маю сумніви, що мене там посадять.

І пояснив, що, наскільки йому відомо (йому хтось розповідав), що він, як зрадник батьківщини, засуджений радянським судом до розстрілу і вирок повинен бути виконаним негайно, як тільки його виявлять на території Радянського Союзу і встановлять особу.

– Гаразд, – пообіцяв Шиповськи, – я уточню.

Через декілька днів він зателефонував і сказав, що все гаразд. Президент Буш особисто телефонував Майклу Горбачову, і той гарантував безпеку усім членам американської делегації, ким би вони не були.

13

…Візит був державним. Чонкін летів першим класом і мав право пити французьке шампанське, але пив лише воду з льодом. У Шереметьєво їх зустрічала ціла делегація, до якої входили заступник міністра сільського господарства, завідувач сільськогосподарським відділом ЦК КПРС, помічник Генерального секретаря ЦК КПРС, дві перекладачки і ще якісь люди міцної статури, вгодовані, у сірих костюмах. Усі вони привітно і навіть улесливо усміхалися, а очі при цьому в них були насторожені і свердлили приїжджих допитливо, наче підозрювали їх у тому, що не ті вони, за кого себе видають, і мають мету, не лише заявлену у протоколі, а іншу, таємну, можливо, навіть шпигунство і шкідництво. І ніхто з тих, що стрічали, не здивувався б, дізнавшись, що приїжджі ховають за пазухою мікрофони і мікрофотокамери, а в багажі везуть колорадських жуків. Ми з височини наших знань можемо щиро посміятися над цими вбогими людьми, над пильністю, якою вони були все життя хворі. Зрозуміло, фермери ніякої диверсії не замишляли, мікрофонів за пазухою не тримали, колорадських жуків у багажі не везли, а фотокамери тримали відкрито. Але в делегації їхній усе-таки (що ж тепер приховувати?) були два агенти ЦРУ, що входили до групи експертів, яким належало визначити, в якому стані знаходиться сільське господарство СРСР і наскільки взагалі стабільний радянський лад.

Погода стояла в перших числах вересня тепла, і крони дерев ледь торкнула позолота. Фермерів поселили в готелі «Москва», кращому, як їм сказали, готелі міста. Вікна двокімнатного напівлюкса, що дістався Чонкіну, виходили просто на Манежну площу, а з балкона була б видна і Красна площа, але виходити на балкон заборонялося: напис на двох мовах, приколотий до дверей, попереджав, що балкон знаходиться в аварійному стані і може будь-коли обвалитися. Це був час, коли обвалювалися не лише балкони, але й уся Радянська держава – до повного її краху зоставалося всього два роки.

Гостей годували в буфеті на десятому поверсі. Уранці на сніданок Чонкін хотів узяти червоний грейпфрут і кукурудзяні пластівці з молоком, але в буфеті не було ні грейпфрутів, ні молока, ні пластівців. Зате були великі жирні котлети з картопляним пюре і густа сметана в гранчастих склянках. Ложки й виделки були алюмінієві, а ножів і салфеток узагалі не було.

Першого вечора їх водили у Большой театр на балет «Спартак». Чонкіну балет дуже сподобався, тим паче що ніякого балету наживо ніколи не бачив, а коли бачив по телевізору, то перемикав на інший канал. Особливо вразив його танець із шаблями.

Коли проходив до себе в номер, чергова зупинила й запитала, чи не треба йому щось випрати. Побачивши, що гість охочий до спілкування, чергова втягла його в розмову, запитала, як його звати, відрекомендувалася сама – Калерія Маратівна. Розпитувала його про американське життя, цікавилася, чи дійсно там багато негрів, чи є в нього машина і якої марки, чому американці хочуть з нами воювати і яка у них віра. Потім запитала, де він працює.

– На фармі, – сказав Чонкін.

– Аптекар, чи що? – запитала вона.

Чонкін не зрозумів.

– Фармацевт? – перепитала вона по-іншому.

– Та ні, – сказав з досадою Чонкін. – Фармер.

Вона й тут не все зрозуміла. Вирішила, що він працює на молочнотоварній фермі, доїть корів чи прибирає гній. Була дуже здивована і взагалі не повірила до решти, що у нього власної землі ледь не півтисячі гектарів, причому обробляє усю він сам.

Калерія Маратівна чергувала дві доби поспіль, заміняючи іншу чергову. Наступного дня вона принесла Чонкіну в номер випрану і випрасувану білизну. Він запитав, скільки це коштує, вона махнула рукою, мовляв, нічого не коштує, і запитала, чи не може він їй подарувати кольоровий телевізор «Соні».

Питання про телевізор Чонкін залишив відкритим, але дав їй десять доларів і подарував із заздалегідь наготовленого ним для таких випадків дріб’язку пару колготок, коробку сигарет «Мальборо» і жуйку з ментолом, чому вона дуже зраділа.

У неділю фермерам запропонували відвідати Третьяковську галерею. Чонкін відмовився і пішов гуляти на свій розсуд. Найбільше його здивував безмір російської мови довкруж. Йому спершу здалося протиприродним, що всі говорять цією мовою, запитують, відповідають нею і розуміють один одного. І хоча він уже перевірив свої знання, йому було дивно, що можна запитати у перехожого по-російськи, як пройти кудись, і що перехожий зрозуміє і тією ж російською йому пояснить, і він, своєю чергою, пояснення зрозуміє. Йому так сподобалося запитувати і отримувати відповіді російською, що він по дорозі звертався ледь не до кожного зустрічного і поступово піднявся до круглої площі, де посередині на високому постаменті стояв невідомий йому чавунний чолов’яга в шинелі з гострим обличчям, злісним поглядом і довгою клинцюватою бородою.

Біля входу в метро він підійшов до чоловіка у шкіряній куртці, сказав йому «Хай!» і запитав, як дійти до Червоного скверу. На що той відповів «Хай!» і чисто англійською пояснив, що Красної площі він досягне, якщо піде просто цією вулицею 25 Жовтня.

14

Черга до Мавзолею Леніна, всупереч очікуванням, виявилася короткою, а видовище нецікавим. Ленін лежав не як усі, схрестивши руки на грудях, а чомусь тримаючи їх по боках і зі стиснутими кулаками, наче збирався боксувати, і голова у нього була виключно крупної величини з рудими бровами і бородою.

Покинувши гробницю, Чонкін вирішив подивитися, що за народ у Москві проживає і як. Пройшов знову мимо свого готелю і попрямував угору по вулиці Горького. Колись до війни він чимало чув про пишноту, яку має столиця Радянської держави і особливо її центральна вулиця. Але з тих пір, коли він це чув, минуло чимало часу. Сорок із гаком років тому доля повернулася так, що довелося йому побувати в Берліні, Нью-Йорку, Чикаго, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі і Парижі. Після цих міст Москва не здалася йому занадто великою і занадто пишною. Він уздрів її обшарпаною і недоглянутою. Тодішньому жителю чи приїжджому важко було уявити собі, як зміниться це місто років приблизно через п’ятнадцять, які сучасні виростуть тут адміністративні і житлові споруди, торгові центри і готелі, як заллється цей мегаполіс весь електричним світлом, як розквітне різнокольоровими яскравими рекламами, як заповняться вулиці «роллс-ройсами», «мерседесами», «каділлаками». Але поки нічого цього не було, і Чонкін ішов, дивуючись однобарвності вуличного оформлення, одноманітності автомобілів і одежі і нездоровим людським обличчям. По проїжджій частині один за одним тяглися тролейбуси і автобуси, старі, брудні, іржаві і скрипучі. Він спробував улізти в один із них, але натовп його якось закрутив і виплюнув, і автобус пішов без нього. Він спробував удруге, і знову сталося те саме.

Він рушив далі пішки, і тут трапився назустріч йому військовий патруль: старший лейтенант і два солдати з червоними пов’язками на рукавах. Він запримітив, що вони якось особливо його оглянули і, обмінявшись якимись репліками, спочатку кинули на нього кілька швидких поглядів, а потім один із солдатів, маленький, кривоногий, точнісінько такий, яким був колись Чонкін, попрямував йому напереріз. У Чонкіна, за віджилим у ньому раптом атавізмом, майнула думка негайно дати драла, і він навіть зробив крок убік, тут же спам’ятався, але не зовсім, і поліз до кишені за паспортом.

Солдат був не лише маленький, але й худенький, з нездорового кольору прищавою шкірою.

– Батя, – сказав він, – дай три рублі, жерти охота.

Чонкін сторопів. Він міг очікувати чого завгодно, тільки не цього. З ним, як він був солдатом, траплялося усіляке, але милостиню він ніколи не просив і не бачив, щоб інші солдати просили, тим паче просто при офіцері. Він знову поліз до кишені, але вже не за паспортом, а за грішми. Навпомацки витяг один папірець – виявилось, двадцять доларів – тицьнув солдатові.

Той узяв папірець, повертів його, запитав здивовано:

– Ти що, батя? Ти що це мені даєш? – протягнув купюру, щоб повернути її назад.

– Твенті бакс – це мало? – здивувався Чонкін, пам’ятаючи, що американські жебраки бувають раді і чверті долара, але тут підскочив офіцер, вихопив купюру у солдата, сказав Чонкіну:

– Данке шьон.

І вся трійця швидко затупотіла геть.

А Чонкін рушив далі.

Зрештою дістався він пішки до станції метро «Білоруська». Коли спускався по ескалатору, звернув увагу, що люди зустрічного потоку майже всі з похмурим виразом обличчя, схожі на шахтарів, які піднімаються вгору після важкої зміни. На гримучому поїзді доїхав до наступної станції – «Новослобідської». Побачив туалет. Відчув, що вже пора скористатися. Прочитав вивіску. На ній було написано: «Туалет платний. Пісуар – 20 коп., кабінка – 80 коп. Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Праці і кавалери орденів Слави 3 ступенів обслуговуються безкоштовно». Біля входу жінка в синьому халаті приймала гроші і тим, хто заплатив за кабінку, видавала один квадратик туалетного паперу. Вийшовши з туалету, Чонкін завернув за ріг і потрапив у якийсь двір, що вразив його своїм виглядом. Серед голих дерев стояли два контейнери для сміття, яких давно не випорожнювали. Вони були переповнені, і довкола них валялися недопалки, сигаретні коробки, обривки газет, шматки картону, старі консервні бляшанки, іржаве колесо від дитячого велосипеда і здохла кішка. Земля хлюпала під ногами і смерділа, але люди пробиралися через цю багнюку квапливо і діловито, зовсім не пригнічені, але з такими ж похмурими обличчями, як і в метро. За смітником, на складених стовпчиками цеглинах замість коліс, стояв старий автомобіль, проіржавлений наскрізь, з дірами, вм’ятинами і без лобового скла. Ділова людина, очевидно господар машини, простеливши в болоті полотно іржавої бляхи, лупив по ньому дерев’яною киянкою.

Помітивши зацікавленість, виявлену до нього, чоловік підвів голову і запитав:

– Батя, закурити знайдеться?

– Шур, – сказав Чонкін і, діставши коробку «Кемела», одну сигарету спритно витрусив у брудні пальці.

– Ого! – здивувався чоловік. – Де це ти, батя, сигарети такі дістав, у «Берьозці», чи як?

– Та так, – Чонкін не став удаватися в деталі. І підніс до носа співрозмовника запальничку. – Репейр робиш?

– Чого?

– Хочеш ремонтувати і їздити? – поправився Чонкін.

– Не їздити, а літати, – сказав співрозмовник і закашлявся. – Міцні сигарети. На повітряній подушці літати буду. Бляху розрівняю, сопло вигну. А компресор хлопці обіцяли в Жуковському стягнути.

– А на чому літати-то? На цьому, чи що? – запитав Чонкін, вказуючи на рештки автомобіля.

– А на чому ж іще? Це ж «Побєда», ти знаєш, що таке «Побєда»?

– Ну, – відповів Чонкін ухильно. Він не знав, що таке «Побєда», тому що після побєди без лапок потрапив у краї, де машини цієї марки не випускалися, а схожі називалися «оппель-капітан». Чого тоді, втім, він також не знав, йому було не до того.

А співрозмовник його і справді уявити не міг, що хтось дійсно не знає, що таке «Побєда». Він не сумнівався, що ця літня людина знає, що таке «Побєда», але подумав, що вона може не уявляти усіх достоїнств цієї машини. І став пояснювати:

– Справжня «Побєда» – це ж звірюка! Їй уже тридцять літ, а ще практично на ходу. Ось кузов підрихтую та підварю, і ще сорок прослужить.

На запитання Чонкіна, куди саме він літатиме, господар «Побєди» відповів, що в Калінінській області на озері Селігер купив він хатину, а добиратися ні на чому. Те, що котиться по землі, використовувати неможливо, навіть трактор і той тоне по вуха. І без повітряної подушки ну просто ніяк.

Подивувався Чонкін таланту і кмітливості винахідника, витрусив йому в бокову кишеню ще дві сигарети, пішов далі.

15

На широкій вулиці побачив Чонкін магазин з аршинними літерами «ОВОЧІ—ФРУКТИ», що займав ледь не цілий квартал. Величезні вікна були до половини знизу замазані білою фарбою, поверх якої художник зобразив огірки, помідори, дині, кавуни, вишні, яблука, апельсини, ананаси та іншу смакоту. Чонкін вирішив зайти всередину і купити тут пару червоних грейпфрутів до сніданку.

Магазин був великий, і дверей у ньому було чимало, але всі вони були зачинені, а одні навіть забиті дошками. Лише крайні двері були відчинені, та й то не всі, а наполовину, на одну стулку, і в цю одну стулку покупці текли якимось дивовижним чином у два потоки. Ті, що входили, стикались у дверях з тими, що виходили, впирались один в одного животами, і, здавалося б, ніяк їм не розійтися, але вони робили вже роками відтреновані кругові рухи і, як дві шестерні, вкручувалися всередину і викручувалися назовні. Чонкін також став у цю чергу і, зіткнувшись із дуже вгодованою жінкою з зустрічного потоку, легко подолав перепону, бо сам він був підтягнутий і живіт у нього був не випуклий, а впалий, в оту впадину якраз живіт зустрічної жінки й помістився.

Потрапивши всередину, він ніяких грейпфрутів, навіть жовтих, не знайшов, і взагалі магазин був практично порожній, лише в далекому кутку йшла торгівля чимось, а чим саме, він одразу не зрозумів, йому здалося, що торгують просто грудками землі.

Люди вишикувалися в чергу один за одним до прилавка, збитого з дерев’яних ящиків. На прилавкові стояли ваги старовинного зразка, на які з одного боку кладуть гирі, а з другого – товар. Товаром і були ті грудки землі. Продавщиця в старій куфайці, в малинових шароварах з байки, у в’язаних рукавицях, підрізаних так, щоб пальці зоставались голими, і з погаслою цигаркою в роті брала гроші, відраховувала здачу, набирала грудки в пластмасовий тазик, важила і з гуркотом висипала в підставлені сумки чи кошики. Чонкін, озирнувшись до худої бабусі, яка стояла за ним, запитав, для чого це торгують землею. Та поглянула на нього здивовано, запитала, якою землею, і ще запитала: а ви що, не бачите, що це морква? Чонкін, придивившись, справді побачив, що щось схоже на моркву визирає з-під засохлого болота. Він знову повернувся до бабусі і поцікавився, а чому ж продавці не помиють цю моркву, перш ніж продавати. І тут на бабусю щось напало, і вона стала кричати:

– Що? Помити? А може, ще й почистити? А може, зварити і з ложечки погодувати?

І вся черга, як не дивно, стала на бік бабусі, і всі стали щось вигукувати, але бабуся виявилася голосистішою за всіх.

– Зажралися! – кричала вона. – Війну забули! У землянках жили! Лободу їли! Блокаду Ленінграда перенесли!

Чонкін від цих криків знітився, відчув себе винним у блокаді Ленінграда і в тому, що їли лободу, і взагалі сам собі видався надто вередливим, таким, що забув про все на світі. Бачачи, що народ закипає і зараз, чого доброго, ще й надають йому по шиї, він зіщулився і, нікому не заперечуючи, подався до дверей, чим іще більше додав жару своїй обвинувачці, яка продовжувала вигукувати услід:

– Треба ж, який знайшовся! Стара людина, а дурниці верзе! Морковочку йому помити треба! Сам біжи спершу помийся!

Чонкін вийшов на вулицю і вирішив більше ніякі торгівельні точки не відвідувати, але мимо магазину «Ковбаси», що трапився йому по дорозі, пройти не зміг. Він згадав, що колись був пригощений привезеною з Москви ковбасою «Одеська», такою смачною, що запам’яталася йому на все життя. І в «Ковбаси» вирішив усе-таки зазирнути. Тим паче що тут і черги ніякої не було. Але і цей магазин виявився цілком дивовижним. У ньому знаходились три продавщиці, одна касирка і – ніякого товару, крім виставлених на всіх трьох прилавках і за склом каси сірих паперових коробок з написом «Напій кавовий». Продавщиці, які, судячи з їхньої комплекції, харчувалися не тільки напоєм кавовим, зараз були зайняті обговоренням побачених ними по телевізору сеансів гіпнозу якогось екстрасенса Шапіровського, але при вигляді Чонкіна замовкли і витріщилися на нього з подивом. Ніхто в магазин давно вже не зазирав, крім окремих покупців, які, можливо, в надії на випадкове диво злегка прочиняли двері, але, просунувши голову, переконувалися, що дива немає, і висовувалися назад.

А цей, старий у джинсах, увійшовши, сказав «Хай!» (хохол, напевне), підійшов до продавщиці навпроти дверей і став читати, ворушачи губами, написане на коробці.

Усі чотири жінки дивилися на чудака, чекаючи невідь чого. Нарешті саме та, до якої він підійшов, не витримала і запитала, що йому потрібно.

– Хотів би купити «Одеської» ковбаси, – сказав Чонкін, підозрюючи, що говорить щось не те.

Продавщиця видивилась на нього уважно, перезирнулася зі своїми колегами, знову поглянула на Чонкіна і ввічливо, дуже ввічливо поцікавилась:

– А вам, дідусю, потрібна саме «Одеська»? А «Краківська» не підійде?

– Або «Докторська»! – гукнула зі свого місця друга продавщиця.

– Чи «Отдєльная», – підхопила третя.

– Чи «Вєтчинно-рублєная», – залилась сміхом касирка.

– А ви, дядечку, чи ж не з-за гряниці приїхали? – запитала перша продавщиця.

– Він із Америки, – одізвалась касирша. – Хіба не видите – американець, у джинсах.

Тепер усі вони покотились зо сміху. А Чонкін знову знітився і з розгубленою посмішкою вийшов на вулицю.

Чонкін не помічав (та йому й не треба було), що під час прогулянки по Москві його супроводжують не менше чотирьох чоловік піших і ще восьмеро, що пересувалися в двох автомобілях, спілкуючись між собою по радіо. Результатом їх колективного спостереження був оперативний рапорт про те, що член делегації фермерів містер Джон Чонкін, в минулому Чонкін Іван, він же Іван Голіцин, побував у Мавзолеї Леніна, але відмовився відвідати Третьяковську галерею. Замість цього здійснював обхід міста. При цьому мало цікавився архітектурою столиці чи її історичними пам’ятниками, а зосередив свою увагу на найнепривабливіших задвірках, звалищах і смітниках. Заходячи в магазини, звертав увагу на тимчасову відсутність деяких товарів і критикував їх якість, а в магазині «Ковбаси» задавав продавщицям провокаційні запитання.

Ясна річ, це донесення було направлено керівництву відділу спостереження за іноземцями, а потім і вище, туди, де сиділи люди в генеральських погонах і робили вигляд чи навіть думали, що вони зайняті важливою справою захисту вітчизни, а насправді по розуму, інтелекту, способу мислення і за колом виконуваних обов’язків цілком належали до тієї породи людей, яких у народі називають придурками.

Ці придурки негайно ухвалили завести на громадянина США Чонкіна Івана справу оперативної перевірки і дали вказівку не випускати його з очей. Хоча їм було заздалегідь сказано, що Чонкін перебуває в делегації, запрошеній самим Генеральним секретарем ЦК КПРС і вже за одним цим є особою майже недоторканною, але вони й самого Генерального вважали недоторканним тимчасово і частково.

16

У понеділок і вівторок делегація американських фермерів побувала на Виставці досягнень народного господарства і в одному зі зразкових підмосковних радгоспів, де овочі для членів ЦК партії трудящих вирощувалися без хімічних добрив, а корів для виставки годували вершковим маслом. У невеличкому радгоспному магазині були і всілякі ковбаси, і сири, і овочі, і фрукти, чисті, помиті і розкладені по окремих лотках. Червоних грейпфрутів, однак, не було й тут. А втім, не було й покупців. У Міністерстві сільського господарства делегацію прийняв сам міністр, а в середу їх попросили одягтися покраще (бути не в джинсах і кросівках) і повезли в Кремль на зустріч із президентом Майклом Горбачовим.

Їх увели до величезних розмірів залу з ліпними стелями, чудернацькими кришталевими люстрами і великими картинами, що зображали Леніна і були присвячені різним історичним подіям, типу штурму Зимового палацу, плану ГОЕЛРО, будівництва Дніпрогесу і взяття Рейхстагу.

Навколишня розкіш подіяла на прибульців дивним чином. Вони, хоча б і вільні начебто люди, раптом принишкли і самі по собі, без чиєїсь команди вишикувалися в одну шеренгу і навіть якось вирівнялися. Нарешті двері розчинилися і звідтіля швидким кроком вийшов знайомий Чонкіну по портретах лисий пан з великою родимою плямою, за обрисом схожою на південну частину американського континенту. Збоку дріботів молодий і вгодований чоловік, як згодом виявилося, перекладач, а за ним ланцюжком слідували міністри, заступники міністрів, начальники відділів, помічники начальників і помічники помічників. Усі йшли трохи неприродно і тримали руки так, наче вони у них були зайві.

Фермери іще більше підтягнулись. Горбачов підійшов до першого – Джеррі Маккормака – протягнув руку і сказав:

– Здраствуйте!

Фермери, як їх і інструктували, стали відрекомендовуватися, і щоразу Горбачов повертав до того, хто говорив, ліве вухо, а потім сам казав одне слово: «Приємно» (а перекладач тут і тлумачив: «Плежа») і пересувався до наступного. Дійшов Горбачов і до Чонкіна, простягнув руку. Чонкін сказав: «Чонкін».

– Приємно, – сказав Генсек і пішов далі, але якась думка зупинила його і повернула назад.

– Запитай у нього, – сказав він перекладачеві, – а що це у нього за прізвище? Звучить як російське.

– Я єсть руський, – сказав Чонкін.

– А-а, – закивав головою Генсек, – то-то я чую, звучить наче по-нашому. І самі у Росії народився? Чи не ставропольський, часом? Ні? Шкода. А то я також знав одного Чалкіна. Хороший був хлопець, тракторист, комсомолець, але, розумієте, зловживав цим ділом. – Генсек дав щигля собі по кадику. – І якось, розумієте, п’яним упав у криницю і втопився. А ви що ж, судячи з віку, з другої еміграції? У полон потрапили чи як?

– Та так, – сказав Чонкін ухильно.

– Так, – покивав Горбачов, – ось як вона склалася історія, так сказать, нашого віку! Драматична! Переламала долі, порозкидала наших людей кого куди. Але будемо якось помилки минулого виправляти. Ви зараз чим, сільським господарством займаєтеся?

– Фермерую, – сказав Чонкін стримано.

Генсек запитав, а що за ферма, скільки землі, що на ній вирощується. Чонкін сказав: землі дев’ятсот акрів.

– Скільки ж це по-нашому буде? – повернувся Генсек до міністра сільського господарства, чим заскочив його сильно, оскільки той прийшов у сільське господарство з загальнопартійної роботи, а до того керував культурою. Але виручив перекладач, який знав не тільки мову, а взагалі чортзна чого тільки не знав.

– Чотириста п’ятдесят гектарів приблизно, – сказав він.

– І скільки у вас народу працює? – запитав Михайло Сергійович.

– Чого? – не зрозумів Чонкін.

– Ну, я запитую, який у вас колектив? Скільки трактористів, комбайнерів, полеводів?

Чонкін подумав і сказав:

– Я єсть один.

– Ну цього я вже ніяк собі в голову не вміщу. Як же це – один? Я розумію, що у вас парткомів там, звичайно, немає, – пожартував Генсек, і всі, хто йшов позаду нього, голосно засміялися. – Але, однак, навіть без парткомів треба орати, сіяти, удобрювати, проріджувати, збирати, молотити, віяти, возити зерно на елеватор. І хто все це робить?

– Я роблю, – сказав Чонкін.

– Зовсім сам?

– Коли була вайфа, то із нею. А теперечки сам.

– Не може цього бути, – сказав міністр сільського господарства.

– Ось і може, – різко заперечив Михайло Сергійович. – Там люди не так працюють, як у нас. А до нас повертатися-то не хочете? А то дали б ми вам колгоспом поголовувати, такого ж, припустимо, розміру, що й ваша ферма, але іще чоловік двісті було б у вас у підпорядкуванні. А може, до вас прислати делегацію на навчання? Не заперечуєте?

Не дожидаючись відповіді, Горбачов рушив далі, але секретар з ідеології, що йшов слідом, затримався біля Чонкіна і тихо запитав:

– Скажіть, а хто у вас приймає рішення?

– Які рішення? – не зрозумів Чонкін.

– Рішення, коли приступати до посівної, коли починати жнива.

Генсек уже потискав руку останньому фермеру, але, виявляється, мав добрий слух, тож повернувся і сказав секретарю з ідеології:

– Це запитання доказує, що тобі пора на пенсію.

17

Наступною за планом заходів для фермерів була поїздка по двох областях середньої смуги з відвіданням передових колгоспів і радгоспів. Їхали у вагоні СВ. Вагон був новий, занавіски чисті, і провідник розносив чай із печивом. У коридорі висів розклад руху поїзда, Чонкін став його читати знічев’я. Чомусь він не подумав одразу, що поїзд іде через місця, з якими у нього було пов’язано стільки переживань. А тепер він наткнувся на знайому назву – Долгов, і перехопило подих.