Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

– Ну що ти таке кажеш? – зітхнув Сталін. Він говорив тихо, тому що стомився гніватися. – Як я буду грати? Я ж не артист. У мене склероз, я не зможу запам’ятати слова, які мені напише твій Погодін.

– Вай-вай-вай! Подумаєш, біда велика. Не зможеш запам’ятати, не треба. Говори що-небудь. Говори, як у житті, пробач за вираз, будь-яку херню, твій любимий народ зустріне тебе і проведе оваціями. І засипле квітами.

Сталін потягнувся до «Герцеговини Флор», взяв цигарку. Коли брав, судома звела його пальці і цигарка зламалась. Він узяв другу. Рука тремтіла. Берія підніс йому сірника.

– А скажи мені, Лаврентію, – сказав Сталін і закашлявся. – А скажи мені, Лаврентію, – повторив він і, переждавши, поки пройде клубок в горлі, продовжив: – Що ти зробиш, якщо я зі сцени чи не зі сцени звернуся до народу і скажу, що я не актор Меловані, а Сталін? Ти уявляєш собі, що народ із тобою зробить? Він тебе змете, він тебе розірве на шматки. Чи твої молодчики не дадуть мені цього сказати і пристрелять мене?

– Ой-йой-йой! – вдавано злякався Берія. – Як ти міг таке подумати? Та хто ж дозволить моїм молодцям пристрелити такого великого артиста? Ні, дорогий Гога, я нікому стріляти в тебе не дозволю. Більше того, я дозволяю тобі говорити все, що ти хочеш. Але перш ніж ти вирішиш виступити перед народом і сказати, що ти – Сталін, ти помізкуй, що цей народ про тебе подумає. І що скажуть про це наші психіатри. Про це помізкуй гарненько, дорогий Гога.

Сталін докурив цигарку і прикурив другу від послужливо піднесеного сірника.

– Ех, Лаврентію, Лаврентію! – тихо сказав він. – Ти навіть більша сволота, ніж я.

36

Наступний ранок був вибраний Лаврентієм Павловичем для другого кроку у виконанні задуманого, що не здавалося йому надто складним завданням. Після сніданку він посидів іще за столом, покопирсався загостреним кінчиком мізинця в зубах, подумав про ті приємнощі, які його очікували, усміхнувся сам до себе, плеснув у долоні і знову на блискучому своєму лімузині відправився на ближню дачу. Тут його, до його невдоволення, обшукали точно так само, як раніш, наче нічого не сталося. «Ну й правильно, – подумав він, – вони й не мають знати, що щось сталося». Особисто генерал Власик провів його до самої дачі, де у вітальні, у кріслі в кутку, з погаслою люлькою в зубах, у мундирі генералісимуса сидів такий схожий на Сталіна актор Меловані.

– Здраствуй, Коба! – радісно привітав його Берія і не стримався, підморгнув.

– Здраствуй, Лаврентію! – одізвався Меловані. Підморгувати у відповідь не став, але своєю фамільярністю трохи зачепив Лаврентія Павловича. «Але, – подумав Лаврентій, – він так і повинен себе вести, щоб ніхто нічого не зміг запідозрити».

– Вільний, – сказав Меловані Власику і повернувся до гостя: – Сідай!

І вказав підборіддям на крісло навпроти, не зробивши навіть спроби підвестися. Це знову неприємно здивувало Берію: що це він себе так розв’язно веде? Усе-таки за відсутності свідків треба пам’ятати про реальну субординацію.

– Слухай, – сказав Берія, – я тут підготував деякі указішки, а ти скажеш цьому козлу Калініну, щоб він їх негайно обнародував.

– Указішки? – перепитав Меловані. – Це що?

– Ось, – Берія протягнув співрозмовнику лист паперу. – Перший – проект указу про перейменування Ради народних комісарів у Раду міністрів. Другий – про призначення мене головою Ради міністрів.

– І це все? – запитав Меловані.

– Ні. Ось, – Берія протягнув іще папір, – це проект постанови Пленуму ЦК про обрання мене Генеральним секретарем. А це також проект постанови про обрання Сталіна, тобто тебе, Почесним головою партії. Це дуже хороша посада. Ти будеш жити в ідеальних умовах, отримувати велику зарплату і нічого не робитимеш.

– Цікаво, – пробурмотів Меловані. – Дуже цікаво. А ти знаєш, Лаврентію, яка різниця між просто головою і почесним головою? Така ж, як між государем і милостивим государем. Так ось, милостивий государю, я ваші проекти не приймаю.

Меловані постукав паперами по коліну, щоб скласти їх акуратно, листок до листка. І тут же пошматував їх.

– Що це значить? – зарепетував Берія. – Послухай, генацвале! – Два почуття оволоділи ним: обурення і розгубленість. – Ти, здається, занадто вжився в свою роль. Я тебе поставив на це місце не для того, щоб ти сам вирішував, що прийняти, що не прийняти. Я тебе поставив для того, щоб ти тільки робив вигляд, що чимось керуєш. А насправді керувати буду все-таки я. Твоє діло – тільки слухати мої підказки і робити те, що я тобі кажу.

– Ось як! – начебто засмутився артист Меловані. Він підвівся з крісла, розкурив люльку, пройшовся по кімнаті. – Значить, ти кажеш, що я занадто вжився в свою роль? – він зробив паузу і випустив три кільця диму. – А що я тобі скажу, кацо, – ужив він звернення більш зневажливе, ніж попереднє, і бадьоро труснув головою. – А я тобі те скажу, кацо, що ти правий. Я дійсно вжився в роль. Я настільки вжився в роль, що тепер відчуваю, що я – Сталін. А ти тільки Берія. Значить, керувати буду я, а ти, як і раніше, будеш робити те, що тобі скаже Сталін. Тобто я.

– Ах, ось який ти спритний! – скипів Берія. – Та що це ти собі надумав таке! Та я тебе… та я тебе… Та я знаєш, що зроблю! Я… – він поліз до кишені, де у нього звично лежав маленький дамський «вальтер», забувши, що його відняли у нього на прохідній. Але поки він нишпорив у порожній кишені, Меловані плеснув у долоні (знову плеснув у долоні, видно, без плескання ці люди ніяк обійтись не могли) – і в дверях миттєво виник все той же генерал Власик. Він уважно позирнув на того, кого вважав Сталіним, і на Берію. Берія квапливо витяг руку з кишені і став струшувати з френча випадкові крихти.

– Вам щось потрібно, товаришу Сталін? – запитав генерал тихим, скрадливим голосом.

– Потрібно, – підтвердив Сталін. – Накажи-но нам подати дві кави по-турецьки. З коньяком. З грузинським. Чи краще з вірменським. Чи навіть з французьким.

І щедро змахнув рукою.

З тих пір аж до 5 березня 1953 року державою СРСР керував народний артист Г. М. Меловані і робив це так уміло, що ніхто-ніхто не помітив підміни. А втім, відомо, що саме в цей час, тобто з грудня 1945-го і по грудень 1949 року дітей під різними приводами до рідного тата не допускали. А решта близьких до Сталіна людей підміни, як сказано вище, зовсім не помітили, тому що державна машина працювала, як і раніше. Як і раніше, шахтарі добували вугілля, сталевари варили сталь, кухарі варили суп, колгоспники отримували трудодні, діти ходили до школи, військовослужбовці вивчали біографію товариша Сталіна, а працівники Тих Кому Слід шукали, знаходили і знищували ворогів радянської влади і особисто товариша Сталіна. Деякі люди, звичайно, не повірять, скажуть, цього не може бути, скажуть, невже простий артист, який спеціальних курсів ніяких не закінчував, міг керувати державою? А я вам на це скажу, що дурне діло – нехитре. Як показала практика, державами, навіть дуже великими, хто тільки не управляв. Зустрічалися час від часу і недурні правителі, але частіше серед керуючих траплялися дурні, навіжені, недоумки, недоучки, шизофреніки і параноїки. У радянський час найосвіченіший із них навчався в університеті, але курсу не завершив, його наступник недовчився в семінарії, а далі пішли ті, хто необхідні для своїх промов слова типу «комуністичний» чи «інтенсифікація виробництва» могли вимовити хіба що під гіпнозом. Ці люди доказали, що керувати державою може, як Володимир Ілліч Ленін цинічно передбачав, навіть куховарка, а ми маємо підстави припускати, що може і кінь. Георгій Меловані все-таки був не кінь і не куховарка, а народний артист, володів даром перевтілення і взагалі талановитою був людиною. Через багато років в Америці також артист керував країною, і також цілком успішно. Звичайно, можна було б очікувати, що Георгій Меловані, як людина гуманітарної професії, опинившись випадково на найвищому посту, захоче сприяти пом’якшенню законів і звичаїв. Він попервах і хотів сприяти. Але як тільки він надів на себе, умовно кажучи, шапку Мономаха, так відразу ж оволоділи ним манія величі і манія переслідування. Страх того, що хтось помітить підміну, опанував ним. Борючись із цим страхом, він почав усувати людей, що занадто близько стояли біля Сталіна і занадто добре його знали. Вияснивши, що начальник сталінської охорони генерал Микола Сидорович Власик регулярно веде таємний щоденник, Меловані звелів цей щоденник роздобути на короткий час, зазирнув у нього. Щоденник був цілком присвячений житію товариша Сталіна. Записи, майже щоденні, були про те, коли товариш Сталін прокинувся, що їв, кого приймав, які віддавав розпорядження, що розповідав за столом і як жартував. Усі тексти відзначалися великим пієтетом, але у свіжих записах траплялися такі рядки: «Мені іноді здається, що останнім часом товариш Сталін змінився в кращий бік – помолодів і похорошів… Учора товариш Сталін назвав мене голубчиком. Він сказав: «Голубчику, ви не могли б принести мені склянку кефіру?» Дивно, він ніколи не пив кефір і не називав мене голубчиком. Днями він цікавився, за що сидить дружина Михайла Івановича Калініна, і запитав мене, чи не вважаю я, що її вже можна звільнити. Мені здається, що останнім часом товариш Сталін не лише похорошів зовнішньо, але й став проявляти деяку не властиву йому м’якодухість до ворогів». Прочитавши цей запис, Сталін, тобто Меловані, негайно зняв Власика з посади і вирішив ніякої м’якодухості не проявляти, щоби не викликати чиїхось підозр. І дійсно, поводив себе не згірш того, кого підмінив, у тому розумінні, що був таким самим жахіттям, хоча в його роду, наскільки нам відомо, ніяких диких тварин помічено не було. А втім, ніхто не знає (наука до цього ще не дійшла), яким чином звірячі риси з’являються в характері людини і проявляються в ній. Що особливо характерно для особистостей марнославних і властолюбних, котрі жадають управляти державами, народами, арміями, як зграєю, отарою, стадом чи табуном. Коли я дивлюсь на таких людей, то думаю, а що нам відомо про їх походження? Я маю на увазі не найближчих предків, не бабусь із дідусями, не прабабусь і прадідусів, а тих людських предків із глибини віків, що не зоставили нам писемних свідоцтв свого існування. Як вони жили, з ким змішувалися, куди сім’я своє зливали і чиє приймали в себе? Колись нам Дарвін усе пояснив, що мавпа могла перетворитися в людину. А звідкіля він знав? І хто йому це сказав? Як показують деякі дослідження, наукові, псевдонаукові, емпіричні та інші, і як не показують, у далекій давнині за законом великих чисел масові злягання кого попало з ким попало могли дати найрізноманітніші і несподівані результати. У тому числі і феномен появи найрізноманітніших гібридизованих істот. Доказати це важко, заперечити практично неможливо, але якщо поглянути на окремих представників людської породи, то в характерах тих, хто бажає нами управляти, можна помітити в одних щось вовче, в інших – кінське, в третіх – шакаляче, а в тих, хто бажає бути керованими, є щось від інших, покірніших тварин. Це ж про них написав наш великий поет:

 
Паситесь, мирные народы!
Вас не разбудит чести клич.
К чему стадам дары свободы?
Их должно резать или стричь.
Наследство их из рода в роды
Ярмо с гремушками да бич.
 

Однак облишмо поки що цю тему і покиньмо артиста Меловані на його новому поприщі, в його новій ролі, і згадаймо справжнього Сталіна, якому прийшлось грати роль Георгія Меловані. Становище, в яке потрапив цей гравець, попервах здавалося йому вельми принизливим. Тому що, граючи на сцені роль вождя народів, у театрі він був усього лише рядовим артистом. Він повинен був ходити на репетиції, вчити текст, вислуховувати зауваження режисера, іноді навіть дуже образливі.

Режисер Олексій Бочаров, у житті ввічлива людина, на репетиціях на акторів кричав, обзивав їх різними словами, Меловані від нього діставалося особливо.

– Ви повинні зрозуміти, – втовкмачував він Георгію Михайловичу, – що ви граєте не себе, а велику людину. Спробуйте собі трішки уявити себе на його місці. На місці людини, від якої залежить доля всього людства. А ви граєте якогось управдома з нарочитим грузинським акцентом і квапливими жестами. Я розумію, що вам важко піднятися вище, але постарайтесь.

Деякі актори ображалися на Бочарова, а Сталін-Меловані його терпів. У нього, як це не дивно, розвинулася не властива йому раніше терпимість до людських недоліків, слабкостей і пороків. А до ролі своєї поступово він звик і навіть став знаходити в ній особливе задоволення. Він грав Сталіна в усіх спектаклях, де була роль Сталіна, отримував хорошу зарплату, нагороджувався бурхливими оплесками, ні за що не відповідав і одного разу вирішив, що таке життя його цілком влаштовує. Але, траплялося, сп’яну раптом відпускав гальма і починав кричати тим, хто йому потрапляв під руку: «Я – Сталін! Я – Сталін!» Декотрі над ним сміялися, казали: ось до чого доводять чоловіка постійні виступи в такій ролі. Або ось до чого допився. А втім, усі вважали його тихим божевільним. Але бувало й так, що, коли він вигукував таке на вулиці, його хапали, тягли в кутузку, а то й у психушку. Однак там, після встановлення особи, перед ним негайно вибачалися, бо хоч і не Сталін, але все ж таки народний артист, виконавець ролі Сталіна, тобто теж така особа, з якою краще не зв’язуватися.

37

Напровесні 1946 року в таборі переміщених осіб оголосили, що з Америки приїхали фермери і набирають собі робітників, інакше кажучи, наймитів. Перед казармою вишикувалося до сотні чоловік. Було запропоновано тим, хто знайомий із сільським господарством, ступити крок уперед. Усі сто, включаючи «академіків» і обох мислителів, ступнули вперед. Хоча деякі з них не могли відрізнити борону від лопати, а корову знали тільки за зображеннями на фантиках від цукерок «Корівка». Бажання не наблизитися до сільського господарства, а віддалитися від кордонів своєї батьківщини якомога надійніше примусило їх ступнути цей крок.

Очолював групу фермерів кістлявий, згорблений чоловік з обвислими вусами, задубілою зморшкуватою шкірою, в широкополому ковбойському шкіряному капелюсі. Він розмовляв сумішшю російської, української та англійської мов. Очевидно, у нього вже був досвід спілкування з претендентами на американське фермерство. Він вдивлявся в кожного, хто видавав себе за селянина, і ставив запитання «на засипку». Чим відрізняються озимі посіви від ярових? Яка різниця між віялкою і молотаркою? Скільки дійок у кози? І так далі в тому ж дусі. Чонкін слухав і дивувався.

Один із мислителів провалився на першому ж запитанні, не знаючи, чому на коня надівають хомут, а на вола ярмо.

– Тому що через роги хомута не надінеш, – пояснив екзаменатор і втратив до мислителя будь-який інтерес.

Усі хвилювались, готуючись до запитань, а Чонкін хвилювався з іншої причини і, коли екзаменатор наблизився до нього, сказав:

– Пане Калюжний, здоров!

Чоловік, до якого він звернувся, здригнувся, поглянув на Чонкіна дуже уважно й запитав:

– А звідкіля ви мене знаєте?

– Як же ж? – спантеличився Чонкін. – Ми ж із тобою в тюрязі разом сиділи, на одних нарах.

– У тюрязі? – повторив фермер. – Це шо таке «тюряга»? У тюрмі я сидів? На нарах? Ти сидів із кимось, хто виглядів так ось, як я, і звався Калюжний?

– З тобою ж сидів, – стояв на своєму Чонкін, не розуміючи, чому це пан Калюжний відпирається.

– Ні, – сказав Калюжний. – Не зі мною ти сидів, а з моїм братом Степаном. А я Петро. Ми ж із ним твінси, себто, по-руськи, близнюки. Я у тридцятому году вивтікав до Польщі, а потім до Америки. А його за мене посадовили. Іще пришили якийсь процькізьм. І коли ж це ти його видів? У сорок первому? А я вот з самих тридцятих годов нічого про нього не чував. Ну так ти шо, в Америку поїдеш?

– Ну, поїду, – сказав Чонкін, менш ніж приблизно уявляючи, що таке Америка і де саме вона знаходиться. Так Чонкін потрапив у відбірну групу практично без екзаменів.

Частина третя
Чонкін internatonal

1

Подорож від Гамбурга до Нью-Йорка була довгою і нудною. Чонкін плив на палубі «Санта-Моніки» – як йому видалось, дуже великого, а насправді середньої величини пароплава довоєнної конструкції. Пароплав увесь тремтів від напруги, але вперто рухався до далекої мети, зоставляючи за собою білі буруни і димлячи трьома високими трубами. Дим спершу піднімався чорним стовпом, потім загинався крутою петлею, опускався до самої води і нескінченним шлейфом тягнувся за кораблем.

Чонкін хоча й чув про існування морів і океанів, усе-таки не міг собі раніше уявити, що десь є такі простори, де, куди не глянь, вода, вода і нічого, крім води. У дорозі декілька разів штормило. Судно хилило з носа на корму і назад. Наче розхитувало на велетенській гойдалці. Один із тих, хто плив на «Санта-Моніці», колишній радянський моряк, сказав Чонкіну: «У нас кажуть про це так: штиває. У трюм наливає, з труби виливає». Пасажирам роздали паперові мішечки для блювотних мас, але всі вони були витрачені в першу ж добу шторму, а потім усі три палуби і трапи між ними були забльовані. Усі пасажири, подібно до учасників експедиції Магеллана чи Колумба, з нетерпінням чекали появи твердої суші. Але й суша зустріла мандрівників непривітно. Спочатку їх висадили на острові Елліс, названому тими, хто тут побував, Островом Сліз. Тут людей, котрі були при грошах, пропускали без зайвих формальностей, а не грошовитих допитували суворо, упереджено, чи не є вони колишніми нацистами або ж комуністами, чи не мають наміру вести підривну роботу, чи не сподіваються працювати по-чорному і ухилятися від сплати податків. Багатьох без пояснення причин завертали назад, тому це й був Острів Сліз. Але Чонкіну пофартило. За допомогою пана Калюжного він випробування пройшов і невдовзі опинився на кукурудзяній фермі в штаті Огайо.

2

Минуло п’ятнадцять років… Життя Чонкіна разюче змінилося. Людям, які не пережили того, що випало на долю нашого героя, важко собі уявити, як могла така нутряна російська людина прижитися в такій чужій їй країні, як Америка. А ось і прижилась. І дуже навіть прижилась. Як американська картопля пристосувалася до російського ґрунту, так російська людина Чонкін пристосувалася до ґрунту американського. У минулому житті, скільки його не вчили, не зумів він засвоїти науки стояти по стійці «струнко», повертатися через ліве плече (а чому не через праве?), запам’ятати, що таке план ГОЕЛРО і які посади обіймає товариш Сталін. А тут потрапив у природні для себе умови і швидко розібрався, що й до чого. Можливо, тільки тут він відчув себе повноцінною людською одиницею.

Раніше йому не довіряли нічого, крім правити кіньми. У пана Калюжного жодного коня не було, зате мав він два трактори, два комбайни і два автомобілі – легковий і вантажний. Не перестаючи дивуватися собі самому, Чонкін освоїв усю цю техніку і навіть проникся до себе певною повагою, що не переходила, втім, певної межі. Що стосується англійської мови, то середній селянин, як підрахували деякі дослідники, обходиться запасом у триста-чотириста слів. Приблизно цією кількістю врешті-решт оволодів і Чонкін. А оскільки він знав іще триста-чотириста російських слів, то на тлі сусідів міг би зійти за поліглота. Тим паче, що ці дві мови з’єдналися і були присутніми в його мовленні в змішаному вигляді.

Жили вони утрьох: пан Калюжний, його дружина Барбара, привезена ним із Канади, і Чонкін, якому відвели частину будинку з окремим входом, туалетом і душем. Кухня у нього також була своя, але харчувалися вони гуртом, ситно і одноманітно. Уранці Барбара готувала омлет, чи кукурудзяні пластівці з молоком, чи запечений у духовці червоний грейпфрут і каву без кофеїну. Удень мужчини брали з собою пластмасові коробки з сосисками чи гамбургерами, щедро политими кетчупом, увечері вдома їли кукурудзяну кашу з молоком чи сир, який називали тут фермерським. Спиртного не пили зовсім. До їжі Барбара подавала просту воду з льодом. Улітку працювали зранку до ночі, взимку дозволяли собі розслабитися і по вечорах грали в карти, а коли з’явився телевізор, сідали з попкорном до екрана і, жуючи його, дивилися старі фільми.

По неділях їздили вони за дванадцять миль до церкви (пан Калюжний казав: «в церкву»). Там отець Майкл (на основній роботі – пожежник) читав проповіді й служив молебні, зовсім не турбуючись про будь-які обряди, правила і канони. Молебні були про справи і турботи своїх прихожан, про їхнє здоров’я, здоров’я їхніх рідних, друзів і знайомих, про здоров’я і благополуччя їхніх улюблених тварин, включаючи собак, котів, корів, кіз, баранів і коней.

Чонкін так вріс в американське життя, що воно невдовзі стало здаватися йому єдино природним і нормальним. А Росія не тільки віддалилась від нього географічно, але й душевна прив’язаність його до своєї батьківщини чим далі, тим більше слабшала. З плином часу він думав про Росію все менше і менше, тим паче що й привід траплявся не часто. У домі був репродуктор, який передавав в основному тільки місцеві новини, розпочинаючи з пожеж, аварій, убивств і самогубств. Убивства і самогубства, щоправда, траплялися вкрай рідко, бо народ тут жив простий, здоровий душею й тілом, не схильний до депресій і з нормальною мораллю, засвоєною від народження. Не всі фермери читали Святе Письмо, не всі могли сформулювати правила своєї поведінки, але всім совість підказувала, що не можна убивати, красти, брехати, лжесвідчити, і до перелюбу ставилися не схвально. У американській провінції тих часів (та й у наш час трапляється) будинків не зачиняли і не уявляли навіть, що хтось може увійти і взяти чуже. Там Чонкін жив із місцевими людьми і місцевими інтересами, нічого не знаючи про те, що відбувається на батьківщині. Але про смерть Сталіна свого часу дізнався від фермера Тімоті Паркера, якому сказав про неї Джессі Кларк, котрий регулярно читав газету «Голос села». Потім Чонкін сам почув про це по радіо і здивувався, що навіть такі люди, як Сталін, іноді помирають.

Смерть Сталіна породила велику скорботу всього радянського народу, смертельну тижбу на Трубній площі і пожвавлення у стані західних радянологів, які між собою тримали парі, хто займе місце Сталіна: Берія, Маленков чи Молотов? Деякі з них висловлювали підозру, що радянський владика помер не своєю смертю. Підозри ті виникли тоді, але висловлюються й дотепер, і найбільшим підозрюваним є, звичайно ж, Лаврентій Павлович Берія. І не дарма. Він більше за інших боявся живого Сталіна, одного і другого, і, можливо, більше за інших сподівався на захоплення звільненого трону. Деякі дослідники вважають, що не тільки Берія був зацікавлений у смерті радянського вождя, але й інші його соратники, включаючи Молотова, Маленкова, Кагановича і Хрущова. Існує також версія, що можливі учасники замаху діяли не тільки заради власного порятунку, але й для порятунку світу. Як стверджують деякі вчені, є підстави припускати, що Сталін чи той, хто, сидячи в Кремлі, називав себе цим іменем, до початку п’ятдесят третього року зовсім уже впав у глибоку параною і, розуміючи, що життя його завершується, задумав не покидати його сам-один, а забрати із собою якомога більше людей. Можливо, навіть увесь світ. З цією метою він задумав увергнути людство в Третю світову війну. Першим кроком до війни повинна була стати депортація євреїв, призначена на 5 березня 1953 року. Вона викликала б обурення в усьому світі, різке загострення міжнародної обстановки, суперечки з американцями, взаємні погрози, а за погрозами могли б настати і дії. У те, наскільки всі ці версії серйозні, ми вдаватися не будемо, але у нас є ще одна, додаткова версія, яка не заперечує жодну з перерахованих.

3

Щоби вникнути в наші міркування, варто згадати про відвідання Сталіним чи лже-Сталіним, інакше кажучи, тим Сталіним, який до того часу реально правив країною, 28 лютого Московського театру драми (МТД). Напередодні, 27 лютого, він у черговий раз дивився «Лебедине озеро», а на наступний день намітив переглянути разом зі своїми соратниками фільм «Відплата». Але коли повертався з Великого театру в Кунцево, свій рішенець поміняв, чому сприяв Лаврентій Берія, який їхав із ним в одній машині. З тих пір як ці два чоловіки вияснили, хто з них головний, Берія усвідомив, що ніякого іншого виходу в нього немає, і повернувся до своєї звичної ролі відданого друга, соратника і наперсника товариша Сталіна. Однак інтриги свої продовжував плести, але з більшою обережністю, ніж раніше. Меловані довіряв Лаврентію ще менше, ніж справжній Сталін, і про всяк випадок Міністерство держбезпеки передав якомусь Ігнатьєву. А Берії доручив керувати атомною промисловістю, вважаючи її таким самим провальним ділом, як сільське господарство. Але все-таки він був тільки артистом і інтригами вищої складності в достатній мірі не оволодів. Він не зрозумів, що Ігнатьєв є людиною, підсунутою йому Берією, точно так само, як Іван Хрустальов, що замінив нещасного генерала Власика, оббреханого, зміщеного з посади і зрештою ув’язненого за кримінальним звинуваченням. Сталін справжній, звичайно, Берію розкусив би, а несправжній зостався в душі артистом і тому дозволив залишитися підступному лиходію біля себе.

Так ось, 28 лютого Лаврентій Берія визвався провести товариша Сталіна після спектаклю додому, щоб по дорозі обговорити майбутню депортацію євреїв і очікувану в зв’язку із цим бурю народного гніву. Але бачачи, що Сталін після переглянутого спектаклю знаходиться в надто благодушному для такого обговорення настрої, вирішив цю тему відкласти і продовжити розмову про мистецтво. Тим паче що і привід тут же й знайшовся. Коли проїжджали по Арбату, Берія побачив афішу і звернув на неї увагу Сталіна. Афіша сповіщала публіку про те, що завтра в МТД відбудеться спектакль за п’єсою лауреата Сталінської премії драматурга Михайла Погодіна «Сталін у жовтні». Роль товариша Сталіна виконує народний артист СРСР Георгій Меловані.

– Це що ж, – спохмурнів лже-Сталін, – культ особи дійшов уже до такого маразму, що у відомому творі Леніна заміняють Сталіним?

– Ні-ні, – заперечив Берія. – Ні в якому разі. «Ленін у Жовтні» – це Ленін у жовтні сімнадцятого року. А тут мова йде про жовтень сорок першого. Ти, звичайно, добре пам’ятаєш, Коба, що було в жовтні одна тисяча дев’ятсот сорок першого року?

– Так, звичайно, – пожвавішав Коба, – я, звісно, добре пам’ятаю. У жовтні сорок першого року я був у місті Куйбишеві і там познайомився з однією такою співачечкою…

– Пробач, дорогий Коба. Дозволь мені тебе перервати. Мені здається, ти трохи плутаєш. У Куйбишеві був актор Меловані, а ти, товаришу Сталін, із властивою тобі незвичайною мужністю зостався у Москві і своєю особистою присутністю надихав на подвиг наших воїнів, які обороняли Москву.

– Ах, так-так, правильно, – поквапом погодився Коба, – у той час, коли актор Меловані волочився в тилу за співачками, я, товариш Сталін, із властивою мені мужністю… Ти мені можеш нагадати, як це було?

– Чому я? – стенув плечима Берія. – Завтра субота. Можна відпочити трохи від повсякденної роботи, розважитись і подивитись, як зображають цей час драматург Погодін, артисти театру МТД і наш головний, так сказать, – і він хихикнув, – народний артист.

Сталін спочатку трохи напружився, спробувавши зрозуміти, чи не приховується за пропозицією Лаврентія якась каверза. Подивився на нього уважно. Берія відповів йому незмигним зустрічним поглядом чесної людини.

– А що? – сказав Сталін, і в його очах загорівся пустотливий вогник. – Давай спробуємо і подивимося, що там робить наш народний артист. Шекспір, Лаврентію, казав: «Увесь світ – театр, і люди в нім – актори». Але одна справа грати просто в житті. А інша річ – на сцені. Навіть самого себе не кожен може зіграти достовірно. Ось уяви собі, щоб тебе випустили на сцену, щоби ти, Берія, зіграв роль Берії. Ти думаєш, ти зіграєш? Ні. Ти так зіграєш, що будь-який глядач скаже: ні, це не Берія.

– Але чому ти так думаєш, Коба? – образився Лаврентій Павлович. – Звідкіля ти знаєш, Коба, що в мені не гине геніальний актор?

– Ні, Лаврентію, – похитав головою Сталін. – Ніхто в тобі не гине. Ти лиходій. А геній і лиходійство, як Пушкін казав, не дуже-то сумісні. Але завтра ми подивимося на іншого лиходія і вирішимо, правим був наш великий поет чи не правим.

Результатом цієї розмови була поява наступного ранку в МТД людей у цивільному, які спричинили там великий переполох. Оглянули всі входи і виходи, один із них завважили зайвим і звеліли забити цвяхами. Перевірили список усіх учасників спектаклю, включаючи помічника режисера, адміністраторів, білетерш, освітлювачів і робітників сцени. Завідувача постановочною частиною звеліли від роботи тимчасово відсторонити через єврейське прізвище. Розпорядились залишити в партері тридцять місць для співробітників охорони. Режисер-постановник, переляканий до смерті, провів спеціальну нараду з трупою, потім окремо переговорив із виконавцем головної ролі.

– Георгію Михайловичу, – сказав він, нервуючи. – Дуже вас прошу, завтра ні краплі в рот і підійдіть до справи дуже серйозно. Я знаю, що товариш Сталін дуже цінує вас як артиста. Так ось, я вас дуже прошу, постарайтесь оправдати довір’я товариша Сталіна. Завтра ви повинні зіграти так, щоби товариш Сталін повірив у ваш образ, повірив, що ви – це він.

– Запевняю вас, – всміхнувся лже-Меловані, також цілковито схвильований, – товариш Сталін дуже навіть повірить, що я – це він.

Хоча каси продали тільки чверть білетів, зал був заповнений на сто відсотків за рахунок секретних агентів і пригнаних із заводу «Серп і молот» так званих «передовиків виробництва». Тобто людей, які на виробництві працювали рідко, бо, наділені особливою довірою начальства, були регулярними посланцями на казенні мітинги, демонстрації, конференції, засідання, наради, де висловлювали народні радощі з приводу, скажімо, перевиконання виробничих планів чи гнівалися на міжнародних імперіалістів за те, що ті іще живі.

4

Того дня був сильний снігопад, і декілька спеціальних машин до самого вечора розчищали сніг перед театром. Рівно за п’ять хвилин до спектаклю до службового входу підкотили один за одним кілька довгих чорних лімузинів. З них вийшли Сталін, Берія, Хрущов, Маленков і Булганін. Їх провели в ложу, і спектакль негайно розпочався.

Спочатку показали великий літак. Механік і моторист готували його до польоту. Моторист сказав, що він чув, нібито на літакові повезуть в далекий тил якусь дуже важливу персону, можливо, навіть Сталіна. Механік заперечив, що Сталін не та людина, яка в скрутну хвилину покине нашу столицю напризволяще. Моторист згадав Кутузова, який колись Москву залишив французам і тим самим їх погубив. Механік погодився, але нагадав мотористу, що, по-перше, у 1812 році Москва не була столицею, а, по-друге, Кутузов – це все-таки один із царських воєначальників, а Сталін – єдиний і незамінний вождь усього прогресивного людства.