Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

Тут, Нюра, і Лужин не витримав:

– Стріляй! – кричить. – Мать твою так! – І собакою її в женскому роді назвав.

А вона повернулась до нього і обратно все з тою ж улибочкою:

– Шось-то і ви, – каже, – товариш начальнік, нєрвнічаєте.

І опять приставила наган, руку витягла, сама відсунулась, спідницю підібгала, щоб не забризкатись, а очі усе ж таки зажмурила…

Пострілу я не чув, був уже в обмороці. Очухався в коридорі. Попов Василь мені воду на морду ллє і по щоках ляскає.

А потім, шо ж ти думаєш, мене знову перевели в рядові наглядачі, її – повіриш, ні? – взяли бійцем-сполнітєлєм. І квартиру ми ту получили. І на кроваті тій разом спали. І ось там я заболів. Прийду додому, не можу собі місця знайти. Сяду на стілець, тут же зриваюсь, тут же сидів той, якого застрелили. Апетит втратив, шматок у горло не лізе. По ночах спати не можу, все мені той чоловік сниться. І все повторяє одне і те: «Будь-ласка, поскоріше». Просинався я завжди із криком. А Люба до мене: ну шо ти, шо ти! Та іншим разом зачне ластитись та підкочуватись, щоб своє удовольствіє справить, і я вроді тоже не проти, але потім згадаю, як вона з наганом стоїть і спідницю свою підгинає, і мене тут же починає тошнити не якось так, а насправді, якось і до уборної не добіг, вирвало в коридорі.

І так ось я жив, жив, життю не радий, і руки хотів уже на себе накласти, а тут викликають мене на комісію і кажуть: ви зі своєї служби відзиваєтесь на оборонні роботи. І ось послали мене в Тульську область проти танків канави рити, ну а там мене всього як є облапошили. Шапку украли, рукавиці украли, я туди-сюди до начальства, а вони кажуть, наше діло маленьке, ми вартових до ваших рукавиць приставити не можемо. І примушували працювати. І ось я там геть обморозився і тифом захворів, списали мене підчисту, іди, кажуть, папаша, куди хочеш, може, хоч вдома помреш. Я, звичайно, міг би повернутися до Люби, та як згадаю, так не можу. Ось і прийшов до тебе.

14

Як уявиш собі, на якій волосині висить і тремтить грудочка нашого життя, так мимоволі спаде на думку, що це диво велике, коли цій грудочці вдається провисіти бодай декілька літ, не кажучи вже про десятки, які випали нам із вами, добродію-читачу. У декого час життя обчислюється днями, а кому природа наче пошкодувала навіть годин зайвих виділити, щоб поглянути хоча б, як сонечко сяє, хоч до материнського обличчя посміхнутися.

З Нюрою диво не подружилось. Збігала вона з поштового ґанку, послизнулась на заледенілій сходинці, вдарилася з розмаху потилицею, а біль у животі тільки опісля відчула. Зате такий біль, наче вилами її наскрізь пропороли. Тут же й пологи почалися. На крик її збіглися подруги по роботі, на руках перенесли через дорогу в амбулаторію. Там, у коридорі, не добравшись до фельдшерки Алевтини Кузьмівни, вона легко народила недоноска чоловічої статі вагою менше одного кілограма.

Чахле дитя три дні і три ночі кричало майже безперестану, а четвертої ночі не пережило. Амбулаторія війною була спустошена. Ні медиків, ні медикаментів у ній не вистачало. Було б усе це – можливо, і вижило б дитя. Далі могло і взагалі усе скластися інакше. Може, виявився б у нього неабиякий інтелект і талант, і став би він письменником або фізиком-теоретиком, а то й оперним співаком. Могло б бути і попростіше: отримав би освіту п’ять-шість класів, закінчив би курси трактористів чи водіїв. На гармошці навчився б грати, дівчат приманювати. У армії відслужити встиг би ще до Афганської війни й одружитися. Одружився б на жінці пишнотілій та теплій, стусав би її сп’яну, люблячи і не з усієї сили, а вона б йому діточок породила, одного-двох, не більше. Більше при наших зарплатах він би не потягнув. Ну все це би-би-би, а могло б і інакше вийти. Підріс би, зв’язався з кепською компанією, школу б кинув, пити почав, курити, колотися, красти, потрапив би до тюрми чи психушки, а то й бомжом став би, по смітниках шастав би. Усіляко-всіляко судьба могла б скластися. Могла б і так, що мати не рада була б, що народився і не помер немовлям. А так, що гадати, померло немовлятко, нічого хорошого не побачивши, але й не согрішивши ні разу, і тому достойне місця в раю. Померло, і смертю цією природа наче стерла останній доказ Нюриного зв’язку з пощезлим коханцем.

Додому вона поверталася така слабка, що й ноги не тримали. Добре, що трапилась конем Тайка Горшкова, довезла.

Було вже темно, коли Нюра вилізла із саней і наблизилася до хати. Ще двері не відкривши, почула запах, від якого давно одвикла. Увійшла до хати, при світлі гасової лампи побачила: за столом батько, Олімпіада Петрівна і Вадик пригощаються. З казанка варене м’ясо руками тягнуть і чавкають голосно, як поросята.

– Смачного, – сказала Нюра.

– Спасибі, – відповіла Олімпіада Петрівна.

– Нюра! Дочка! – спохопився батько. – Слава богу, повернулась. А де ж ти була, шо робила?

– А ти не знаєш? – запитала Нюра.

– Ну відкіля ж мені знати, донечко? Ти ж мені хіба шо говориш? Куди пішла, коли прийдеш, мені не кажеш. Та шо із тобою трапилося-то?

– А те трапилося, що дитятко народила, а воно померло. Навіть як назвати його не придумала.

Сказала і здивувалася власному спокою, наче про щось звичне повідомила.

– Ой! – вирвалося в батька. – Ой, Нюро, та шо ж це, та як же ж це?

– Боже! – приєдналась Олімпіада Петрівна. – Боже, яке нещастя! Як же ж це, Анно Олексіївно, таке трапилось?

– Трапилось, – відказала Нюра і стала знімати шубку.

Батько підскочив допомогти, бурмочучи:

– Ой-йой, як зле, Нюринька! Але знаєш, може, воно ше подивиться звідтіля, згори-то, на нашу житуху, як ми тут поневіряємося, і скаже: слава тобі, Господи, шо прямим рейсом потрапив одразу на небо. Ти сідай, Нюр, попоїж, – стягнув з неї шубку. – Сідай із нами, це, попоїж.

Вона голодна, довго упрошувати себе не примусила. Сіла за стіл, ухопила шмат м’яса, вп’ялась у нього зубами.

– Смачно? – спитався батько. – Правда, смачно. Жорсткувате трохи, а так нічого.

Жорсткувате чи ні, а стала рвати зубами з жадібністю. Виголодалась і давно м’яса не їла.

– А де ж м’яса-то взяли?

Олімпіада Петрівна підвелася і вийшла до себе.

– Дядя Льоша Борка зарізав, – повідомив Вадик.

– Ну нашо ти так говориш? – дорікнув батько. – Ти ж знаєш, я курки зарізати не можу, не те шо тварину. – Повернувся до Нюри: – Плечевий зарізав. Я його попросив, а він зарізав. Та й собі ось такий шмат узяв. Я кажу, куди ж тобі стільки, а він каже, а ти шо думав, задарма чи як я буду тобі надриватися?

Нюра перестала жувати і застигла з відкритим ротом як зачарована. З тим же виразом повернулася і подивилася на батька.

– Та ти чого, Нюр? – захвилювався він. – Та ти чого це так дивишся? Та ти не гнівайся, Нюр, не треба. Це ж не людина, це ж тварина. Вона без толку бігає як собака, а люди, Нюр, люди-то ходють голодні.

Нюра, затуливши рота рукою, рвонула із хати. Біля ґанку довго і немилосердно блювала. Вона думала, що помре, і не хотіла противитися смерті. Вона втратила свідомість, але не надовго, а коли отямилася на тому ж місці, над нею простоволосий стояв батько і термосив її за плечі.

– Та ти шо, Нюрок, та ти шо?

– Ах ти мать твою єті! – Нюра зірвалась на ноги, кинулась на батька з кулаками. Він – навтьоки, вона вхопила граблі і помчала за ним. Догнала його на дорозі і зі всього маху опустила граблі йому на голову, але потрапила не залізом, а держаком, який переламався. Батько вхопився за голову і сів на сніг, обливаючись кров’ю. Вона перелякалась й сіла поряд.

– Папаня, милий! О Господи, та що ж це я натворила!

Потім удома обмивала його, перев’язувала, плакала над ним, над Борком, над своєю долею.

Уночі в неї піднялась температура і розпочалась маячня. Вона хворіла три дні, а на четвертий прокинулась з ясною головою і зрозуміла, що доведеться жити далі.

15

Коли морози спали, Нюрині квартиранти переїхали в кімнату при школі. Олімпіаді Петрівні дали її з умовою, що вона буде вести перший і третій класи. Нюра зосталася з батьком, який поступово поправлявся. Шкіра на обличчі порожевіла, зморшки розгладилися. Голитися став через день шматком скла. Наприкінці ж квітня прийшов до нього незвичайний лист – не трикутник, як усі, а в конверті. Люба писала рівним кучерявим почерком, що живе одна, мужчин до себе не допускає, веде врівноважений спосіб життя. Віка росте розумною дівчинкою, уже знає букви і навіть уміє писати слово «папа». А начальник Роман Гаврилович Лужин декілька разів про нього питав, жалкував, що все так вийшло, і обіцяв, якщо Бєляшов повернеться, підшукати йому легшу роботу.

Прочитавши листа, батько засунув його назад до конверта і поклав конверта в кишеню гімнастерки. Але опісля Нюра бачила, що батько часто витягає цього листа, дивиться на нього, ворушить губами і думає про щось довго і важко.

А потім Нюра і деякі сусіди стали помічати за Олексієм Івановичем, що в теплі дні він у тілогрійці, ватяних штанях і валянках виходить із хати, сідає на ґанку, бере в руки палицю і, тримаючи її як пістолета, цілиться в перехожих.

Очевидно, він збирався повернутися до Люби і готував себе до можливого працевлаштування. Але тренування його виявилися даремними.

Якось Нюра годувала його капусняком з мерзлої капусти, а він, не донісши чергову ложку до рота, раптом захрипів, вирячив очі і, розплескавши капусняк, став трясти ложкою, наче збирався когось вдарити.

– Папаня! – закричала Нюра. – Ви що?

Та він тільки хрипів, тряс ложкою і витріщав очі.

– Папаня, – здогадалася Нюра, – ви помирати, чи що, зібрались?

Він припинив хрипіти і трястись, поклав ложку на стіл, поглянув на Нюру осмислено.

– Кажись, да, – сказав. І помер.

16

По селу рознеслася чутка: Іван надіслав таки Нюрі листа. Чутка пішла од Нінки Курзової, найближчої подруги Нюри і її довіреної особи. Вона по секрету розповіла Тайці Горшковій, а та по секрету Надьці Косорукій, а Надька знову ж таки по секрету сусідкам ближнім і дальнім, і так розійшлось, начебто Нюра приходила до Нінки й читала їй листа, щойно отриманого. З виду лист наче справжній. З адресою, з указівкою, що передати особисто в руки, і штемпель поштовий приляпано, але почерк-то, Нінка знає без сумніву, Нюрчин.

Жінки спершу довго не вірили, потім вирішили, що Нюрка від усіх своїх нещасть умом помішалась, і стали, одні не без єхидства, решта з простодушності, приставати, мовляв, раз твій чоловік об’явився і пише, то не тільки Нінці, а й нам прочитала-бись. Нюрка спершу віднікувалася, а потім погодилась.

Увечері, в суботу, після лазні, зійшлося в Нюрчиній хаті всеньке жіноче населення. Прийшли Нінка з дитям, Тайка з двома. Прийшла бабця Дуня з пляшкою самогону. Додалися дві дівчини-близнючки Манька і Зінка Четорови, Надька Косорука і Клавдя, чорнява жінка з евакуйованих на прізвисько Чернота. Про Черноту подейкували, що вона сиділа в таборі по кримінальній справі, з тих пір береже на собі різні наколки, одна, головна, на животі: «Тут лежав мій милий». Була вона жінка не зловредна, але від тутешніх вирізнялася і видом, і звичками, тим, що завжди курила товсті і невміло завернуті самокрутки, а почуття подиву виражала вигуком «Єхтийох!». Що означало, здається, «Ех, ти, ох!».

Зійшлися жінки в Нюриній хаті з ввічливими недовірливими посмішечками. Хто для того, щоб потім посміятися, хто – просто розвіяти нудьгу.

Розсілися хто де. Нюра, не пошкодувавши гасу, лампу семилінійну засвітила, викрутила гніт до найяскравішого. Розгорнула трикутник, акуратно розгладила, оглянула слухачок і почала, хвилюючись: «Привіт із Енської частини! Здраствуйте, Нюра! Добрий день чи вечір. Із фронтовим армійським привітом до вас ваш Іван.

Вибачте, що довго не писав, оскільки був зайнятий знищенням німецько-фашистських загарбників, які віроломно напали на нашу країну, убивають стариків, ґвалтують і взагалі поводять себе огидним способом, як справжні свині. Доводиться вести проти них нерівні воздушні бої, літаючи на всячеських єропланах зо стрільбою із кулемета. За час, що ми з вами не бачилися, вдалося мені в нерівному воздушному бою підстрелити декілька бомбовозів, а також живу силу і танків противника. Тілько ви не думайте, що я лиш літаю і тілько стріляю по бомбовозам, чи по танкам, чи по живій силі противника, а про вас ніколи не думаю. Ні, любима наша Нюра, літая на єропланах і ведучи смертельні поєдинки в нерівному воздушному бою, я постоянно вспоминаю вашу фігуру, ваші очі, і щічки, і носик, як ми з вами жили, цілувалися і милувалися для совмєсного щастя. І все це я коли згадую, то любов моя до вас, мила Нюра, виростає з іще більшою звєрскою силою, і так же – ненависть до фашиста-врага. Также я думаю і певний, що ви мене тоже з часом не забуваєте, думаєте про мене, як я тут сражаюсь, і турбуєтесь за мою молоду жізнь і здоров’я. А я тоже за вашу. На цьому сердечно закінчую, жду отвєта, як соловей лєта, і желаю вам усього хорошого у вашій молодій і цвітущій жізні, ваш чоловік Іван».

Узагалі-то, у неї було написано просто «ваш Іван», але, дочитуючи листа, вона вирішила усно посилити враження від підпису і прочитала не «ваш Іван», а «ваш чоловік Іван».

До прочитаного жінки поставились по-різному. Деякі в усе повірили одразу. І тут нічому дивуватися. Більшість людей, не володіючи власною розвинутою уявою, не можуть собі уявити, що хтось її має і може описати щось, чого в житті не було. Самі уявити нічого не можуть, але до уявленого іншими вельми сприйнятливі і тому безвідмовно вірять усьому, про що читають в романах чи що бачать у кіно. Це їм допомагає все побачене переживати щиро і глибоко, з радістю і сльозами. А інші, меншість, не вірять ніколи нічому, і власної уяви не мають, і до чужої глухі, ніякі тексти чи картини їх абсолютно не зачіпають, не зворушують, не викликають посмішку і не витискують сльозу. Так що жінки, Нюрині односельчанки, майже всі одразу в усе повірили, тим паче що лист був просто як справжній. Як належить, з адресою отримувача, з поштовим штемпелем, та й важко було собі уявити, що Нюра сама таке видумала зі своєї голови. Інші не зовсім повірили, але зацікавилися і побажали почути продовження. І, мабуть, одна тільки Нінка Курзова по тупості своїй не повірила жодному слову, поставилась до прочитаного з повною байдужістю, чого, однак, Нюрі в очі виказати не наважувалась, а позаочі обзивала свою подругу як чокнуту.

Як би хто не поставився до цього всього, але наступної суботи знов зібралися жінки у Нюри і в тиші, порушуваній тільки хрускотом лузаного смаженого гороху і гудінням веретена, прослухали чергове послання:

«А ще сообщаю вам, Нюра, в краткості свого пісьма, що вчорась, токо ми сіли завтракать, як роздався крик нашого командира «тревога!», і зелена ракета оповістила о том, що приближаються вражеські бомбовози, і командир приказав нам вступить із ними в нерівний воздушний бій. І я негайно сів у свій самольот і підняв його у воздух. Піднявся я, дорога Нюра, вище хмар. І бачу: летить на нас ціла, можна сказать, армада, і тоді я приблизився і став стріляти по них зі свого кулемета. І коли я вдарив першу очерідь трасірующими снарядами, я угледів, як загорівся один самольот, а потім другий, третій і четвертий, і всі чотири попадали на землю…»

– Це треба ж! – не витримала Тайка Горшкова.

– Єхтийох! – одізвалась і Чернота.

«…Це була тяжка робота, Нюра. Деякі люди думають, Нюра, що це легко збивати вражеські самольоти. А це нелегко. Тому приходиться, сражаючись, робити декілька фігур вищого пілотажу і літати як у обикновенному положенії, так і догори колесами. А ще, звичайно, треба про те подумати, що там, у тих вражеських самольотах, тоже сидять люди, такі ж, вроді нас із вами, тілько що говорять по-другому. І, може буть, у них тоже єсть і жони, і діти, і батьки, а также всякі другі родичі, дальні і близькі, і їм тоже буває дуже неприязно, коли приходить до них похоронка, що він погиб смертю храбрих за родіну і за Гітлєра. Но що ж поробиш, Нюра, єслі йде война і ці люди не хотять понімать, що і у мене тоже єсть хтось, хто дорогий моєму гарячому воїнському серцю? Хто мені дорогий, то це я маю в виду вас, звичайно. І коли я вспоминаю, Нюра, вас, ваші очки і вашу улибку і то, що німецько-фашисти зробили із вами, однявши вашу корову, то з новою утроєною силою починаю бити цих стерв’ятників. І от котрих я побив, а которі кинулись навтьоки, но один наглий продолжав свій польот дальше, а у мене нема вже патронів, і кончились боєприпаси, і бензину тоже всього нічого. Но тоді з послєдніх сил догнав я цього уходящого стерв’ятника і всією силою ударив його своїм тарантом…»

– А що таке тарант? – спитала одна із близнючок.

– А це там на самольоті є така як би дубина, – пояснила Горшкова Тайка, – коли патрони кінчаються, так б’ють обикновенно тарантом.

«…Ось ударив я його своїм тарантом і бачу: самольот загорівся, а льотчик схопився за голову і кричить: капут, капут. А коли я спустився на землю, то до мене підійшов наш командир і сказав: «Ти, Ваня, дуже добре сражався сьогодні в нерівному воздушному бою, і я тебе за це награждаю красним орденом Бойового Красного Знамені».

І так ось я по ночах, коли, буває, після нерівного воздушного бою не спиться чи, допустім, клопи кусають, і думаєш про всю прошедшу жізнь, я думаю, що було у мене таке щасливе время, коли ми з вами зустрілись у селі Красне, і що якби не ці прокляті німці, то ми создали би крепку і дружну нашу сім’ю, і ви би рожали дітей, і виховували, а я би робив у колгоспі чи навіть на заводі. І за вами би завсігди ухажував зо всією моєю сердечністю і уваженієм».

Слухаючи це, обидві близнючки пустили сльозу, а Зінаїда Волкова заридала і з плачем вибігла з хати.

Так і пішло. По суботах жінки йшли до лазні, потім до Нюри. Деякі зі своїми табуретками, з рукоділлям, іноді з пригощенням якимсь. Збиралися, лузали смажений горох, коли траплялося, пили чай вприкуску чи вприглядку, хто в’язав, хто ськав воші в сусідчиній голові, слухали, зітхали, обговорювали, плакали, розповідали про своїх, згадували минуле життя, думали про майбутнє, від якого, між іншим, радості не очікували. І вже стало це таким правилом, що сходилися щосуботи без попередження. Сходились, слухали, обговорювали і розходились з надією на незмінне продовження. Щотижневе слухання Нюриних листів стало для цих жінок приблизно такою ж насущною потребою, як для майбутніх поколінь регулярне поглинання телевізійних серіалів. Навіть і жили від суботи до суботи, від однієї серії до іншої. А для Нюри підготовка до чергової суботи стала щоденною роботою. Жінкам-то що? Десять-п’ятнадцять-двадцять хвилин послухали і розійшлись, а для Нюри це щоденний непростий труд, зрідні письменницькому. Жила вона ці роки в постійній творчій напрузі, власна фантазія збагачувалася обробкою зібраних матеріалів. Що в газеті прочитає, що почує по радіо і від людей, усе оцінює, чи ж не підійде їй. Звідсіля були і описання різних подвигів, і нічні бої, і дальні бомбардування, і вимушені посадки, і стрибки з парашутом. І стала ця творена нею мнимість головним і єдиним смислом її справжнього реального життя.

17

Нінка Курзова чим далі, тим більше ревнувала. І якось сказала Тайці:

– От інтересно, ходють усі до Нюрки, ходють. Усі знають, що сама собі пише, а ходють. Ніж її видумки слухати, краще прийшли б до мене. Мій-то мужик не видуманий.

– Не видуманий, а пише дурню. Віршами. Пушкін! Ти ж сама його читати не хочеш. А її видуманий таке надумає, що просто серце холоне.

– Треба ж, – дивувалась Нінка. – Серце холоне. А чого ж там холонути?

Нінка ходила, заздрила, ревнувала і якось взяла та й сама сотворила листа наче від Миколи, але не у віршах. Скликала жінок у неділю, навіть кисілю вівсяного на всіх наварила. Жінки прийшли, киселю дармового охоче поїли, гороху полускали, веретена покрутили, послухали ввічливо, але ніхто жодного разу не заплакав, не засміявся. Не талановито це було, не смішно, не сумно, нецікаво. І наступного разу прийшла тільки Зінаїда Волкова, скоріше заради киселю, аніж для чогось іншого.

Нюрі спочатку од незвички важко було до кожної суботи новий сюжет творити, але поступово розігралась. І пішла, пішла писати текст за текстом, оповідаючи історії про здійснені Іваном подвиги, отримані за це нагороди, і по щаблях військових звань також героя свого поступово просувала все вище й вище. І крім того, завжди в листах була тема пристрасної любові і відгуку на події реального Нюриного життя.

«Здраствуйте, Нюра, добрий день вам чи вечір, а може, ранок, як у мене! У мене якраз ранок. Прокинувся я сьогодні від того, що тихо було в нашій Енській частині, і так добре довкола, і сонечко світить, і пташечки співають, наче ніякої війни не було і немає, і прокинувся я від того, що чуство мене розбудило таке, що ось не один я на цілому світі, єсть іще одна душа, така ж вроді, як і моя, і навіть, може буть, не душа, а половина душі, половина моя і половина ваша, і ось половини ці тягнуться одна до одної і розтягуються в сторони навроді простині, і такої широчезної, що закривають усе на світі. І ось як стягнуться ці дві половини, як зійдуться, так можна буде відразу й померти. Тому що, як я міркую, щастя саме більше – це таке щастя, від якого помирають. А в усьому іншому у нас добре і спокійно. Учорась літав я знову ж таки на бойове завдання, і напали на мене одного шість, а може, й більше їхніх бомбовозів, і всіх я їх побив зі свойого пулємйота, но мене один також ззаду підло ударив своїм тарантом, і прийшлося мені спуститися на парашуті. А командир наш зустрів мене внизу та й каже: поздоровляю, будеш ти тепер в званії капітана. На цьому коротко своє повіствованіє, на жаль, завершаю, остаюсь до вас із любов’ю на роки довгі, на віки довгі, з ніжністю ізумітєльний ваш Іван».

Той не письменник, хто сам не вірить у те, що він пише. Для письменника межа між реальністю реальною і реальністю уявленою тонюсінька, легко розмивається, зливаючи ці реальності воєдино. Якби запитати Нюру, щоб сказала чесно, вірила вона у свої видумки чи не вірила, вона не змогла б відповісти певно. Тому що не писала, а записувала слова, диктовані їй уявним адресатом. Писала і бачила перед собою свого коханого чітко і ясно, як він сідає в літак, як вилазить на крило і зістрибує на землю, як, нахилившись над листком паперу, описує своє життя. Поки писала, іншого разу зізнавалась собі, що пише сама, а закінченого листа бере до рук, наче він насправді прибув здалека. І, бувало, сама собі зачне перечитувати і всміхається або плаче. І, жінкам читаючи, переживала усе заново.

18

Тайці Горшковій прийшла похоронка, вона вибігла на мороз в одній сорочці, качалася по снігу, кричала на всеньке село. Нюрі стало незручно, що вона така вдатна, – Іван воює, не знаючи ніяких неприємностей, – і до наступної суботи приспіло від нього повідомлення, що в нерівному повітряному бою він був поранений, знову спустився на парашуті і потрапив у госпіталь. І звідтіля написав, що «як тільки очнувся в сознанії, відкрив очі, дивлюся і втямити не можу, де це я знаходжуся і яким путьом я тут очутився. І ось тепер я лежу і, обратно заплющивши очі, думаю про вас, вспоминаю вашу наружность, і ваш голос, і ваше диханіє. А санітарки тут усі красиві, та красивше вас нікого нема».

У листах містилися різні настанови на всі випадки життя. Іван просив Нюру берегти здоров’я і життя, з натопленої хати не вибігати на мороз не закутаною і не полоскати білизну на річці, доки лід повністю не встановився. А також слідували детальні пояснення, як зберігати картоплю, шаткувати капусту чи підправити ґанок. Чомусь автора зачіпали національні проблеми, яких він торкався не раз і в такому дусі:

«А дехто каже, що німці це особо зловредна нація, а я так скажу вам, дорога Нюра, що нації всі бувають одна одній рівноцінні, отлічаються тіко кольором волосся чи очей та по-іншому балакають, а в остальном всі ісключітєльно такі, як ми, окромя циган. Учора прийшло мені пісьмо од товариша Калініна, він сообщає, що награждьонний я тепер ще один раз орденом Леніна».

Були міркування відносно щонайкращого облаштування життя в даних умовах:

«А жінкам, які слухають мої листи, передайте, що жизнь їхня нині така тяжола, що ні в сказці сказать, ні пером описать, но нічого нє подєлаєш, ось така война. А після войни тоже нічого хорошого не предвідітся, потому шо колічество нашого брата со временєм тєчєнія войни постєпєнно уменшається, а я так думаю, шо єслі би у нас ввєсті хоча би на время мусульманські правила, у них же на одного мужика буває і шість, і десять жон, і так тоді мужчин усім хватає. Я не тому, що за такий разврат, но жалко мені, Нюра, дуже жалко усіх жінок, вже до того жалко, що на всіх би зразу женився і всіх би зразу пригрів. Но на самому-то ділі у мене нікого нема і бути не може, окрім вас одної, з чим і розстаюсь до слєдующого мого пісьма, яке буде написано через тиждень».

Від піклування про обездолених жінок і від порад по господарству він знову переходив до описання подвигів, отриманих за це урядових нагород і військових звань.

19

До кінця війни удостоївся Іван звання Героя Радянського Союзу і чина полковника. Нюра знала, що за полковником ідуть генеральські звання, але підняти коханого до таких висот не наважилася.

Закінчення війни жителі Красного зустріли хто радісно, а хто з плачем. Жінки, до кого поверталися чоловіки, раділи, а ті, до кого ні, ще більше своє горе горювали. Ніхто не знав, хто і коли прибуде, деякі жінки ходили в Долгов на станцію регулярно, як на чергування. І Нюра також ходила разом з іншими. Вона сама так повірила своїй видумці, що, приходячи на станцію, вдивлялася в усіх полковників, які з’являлися там нечасто, іноді, втім, дивилася й на тих, хто був чином понижче.

У Красне повернулись із війни всього три чоловіки. Із них цілий тільки Мякишев, а решта – Плечевий без руки і Курзов без ока.

Щодня по дорозі на пошту Нюра завертала до станції, стрічала черговий поїзд, штовхалась серед усякого люду, оглядала крадькома пасажирів, що сходили на перон, і йшла спустошеною. І зрештою коротко і сухо написала сама собі сповіщення: «Цим повідомляємо, що ваш чоловік геройськи загинув у нерівному військово-повітряному бою з фашистським стерв’ятником».

Треба було поставити підпис, і вона спочатку написала посаду: «командир Енської частини», потім звання: «генерал-майор», потім вирішила, що це занадто, переправила на «генерал-лейтенанта», подумала, що це малувато, переписала все від початку до кінця, означила підписанта «генерал-капітаном», а прізвища й тут не придумала, поставила закарлючку й заридала…

20

…Наприкінці сорокових років з’явилися в селах фотографи-шабашники. За невеликі гроші, а то й за натуральну плату продуктами збільшували фотографії, а якщо треба, прикрашали, підмолоджували, одягали пристойніш. Один такий, у довгому, до п’ят, суконному пальті, в шляпі з опущеними крисами, з ящиком через плече, постукав до Нюри.

– Ну що, хазяйка, будемо робити портрети?

– Чого? – перепитала Нюра.

– Збільшую портрети. З мухи роблю слона, з маленької карточки – великий портрет. Одинарний коштує п’ятнадцять рублів, подвійний – четвертак.

Він відкрив папку і став показувати ретушовані фотопортрети різних людей і те, з чого вони були зроблені. Подібні творіння Нюра уже в когось бачила і не раз думала, як би і їй замовити щось подібне, але не знала, де і як. А тут підвернулась така оказія. Вона запросила фотографа до хати, показала йому карточки – свою й Івана. Знімок Івана, пришпилений булавкою до стіни, був маленький і вицвів. Людину, на ньому зображену, було ледь видно і схожою вона була на в’язня: голова обстрижена, очі великі, витріщені. На звороті залишилася посвята:

 
«Хай нєжний взор твоїх очей
Торкнеться копії моєй,
І може буть в твойом умє
Вознікнєт пам’ять обо мнє.
Нюрі Б. от Вані Ч. в дні совмєсной жізні».
 

– Муж? – запитав фотограф.

– Муж, – зраділа вона запитанню. – На війні погибши. Герой Радянського Союзу був, полковник.

– Зрозуміло, – сказав фотограф. Йому в його практиці і генерали стрічались. – Так, може, його в полковницькій формі, з орденами зобразимо?

– А можна? – здивувалась Нюра.

– Усе можна, мамаша, – сказав фотограф. – Десятку накинеш, ми твого мужа хоч в генерали возведемо, а добавиш іще п’ятірку, то й маршалом зробимо. Згодна? Як, у кашкеті будемо робити, в папасі чи без нічого?

– У льотчицькому кашкеті можна? – запитала Нюра.

– Можна в льотчицькому.

Так і домовились.

І через тиждень з’явився на стіні у Нюри портрет, зроблений точно як було замовлено. Сама Нюра у строгому темному жакеті, у білій кофточці, і коса укладена навкруг голови. Поруч із нею хвацький військово-повітряний полковник у кашкеті з кокардою, у золотих погонах із зірочками, на грудях з обох боків ордени, а зліва над орденами Золота Зірка Героя. Може, полковник не дуже був схожим на Івана, та й сама Нюра на себе не надто була схожа, але портрет їй сподобався. Так Іван Васильович Чонкін був похований і увіковічений. Але передчасно.