Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Побачивши цей предмет, Меловані зірвався на ноги, кинувся до дверей, але вони виявилися зачиненими. Тоді він притиснувся до стіни і затремтів ще більше. Берія з бритвою наблизився до Сталіна. Меловані трохи отямився і знайшов у собі сили запитати голосом, що переривався зостраху:

– Я вибачаюсь, ви збираєтесь за… за… зарізати товариша Сталіна?

– Ой, – поморщився Берія, поправляючи заправлену Сталіну за комір серветку, – що ж ти за собачий дурень, що ж ти за дурень віслючий! Чому у тебе весь час такі дурнуваті думки, що я його отруїв і хочу зарізати? За кого ти мене вважаєш? Щоби я зарізав вождя світового пролетаріату, батька народів? Я хочу його поголити, щоб він був такий гарний, як ти. А тобі приклеїти вуса, щоб ти став таким же огидним, як він. Біжи у ванну, принеси помазок і мило й отямся. Ти зараз будеш демонструвати своє мистецтво. Ми зараз побачимо, який ти артист. Зараз ти зіграєш свою головну в житті роль, і якщо ти кепсько її зіграєш, ми з тобою обидва зостанемося без голови.

Трохи згодом двері їдальні товариша Сталіна відчинилися, і в коридор вийшли сам товариш Сталін і два його гості: Лаврентій Павлович Берія і Георгій Михайлович Меловані. А втім, сказати, що Меловані вийшов, було б невірно. Він буквально висів на Лаврентії Павловичу, обхопивши його шию руками, ноги волочив по підлозі і бурмотів щось несусвітнє.

– Ось, – скрушно мовив Сталін, погаслою люлькою вказуючи на Меловані. – Народний, розумієш, артист, а напився, розумієш, як свиня. Власік! – звернувся він до начальника охорони, що зустрівся їм. – Скажи своїм людям, нехай допоможуть Лаврентію Павловичу артиста донести до машини. А я пішов до себе, і сьогодні мене більше не турбувати.

Історія – це така штука, це такий ящик, це така камера обскура, сповнена таких пекельних таємниць, що коли їх дізнаєшся, хоча б деякі окремі, так просто дух перехоплює, голова ходором іде і пересихає язик. І ти хитаєш головою і думаєш: ні, вже цього аж ніяк бути не може. А воно може, воно може, дуже навіть може. Бути.

32

Зрештою, в НТС зрозуміли, що цінного співробітника із Чонкіна викувати навряд чи вдасться. Його доправили в невелике містечко, назви якого точно не пам’ятаю, але, здається, це було десь коло Мюнхена. Чи коло Манхейма. Чи навіть коло Мюнстера, десь, загалом, на букву «М». Оскільки містечко було невеличке, ніяких стратегічних важливих промислових і військових об’єктів не мало, то й бомбардувань воно уникло і зосталося тихим, чистим, зеленим, як і до війни. У ньому було дві церкви – католицька і протестантська, три школи, шість магазинів, дві бензоколонки, один кінотеатр, одна майстерня з ремонту автомобілів і тракторів, одна бойня, при ній – м’ясна крамниця, невеликий ринок. Частиною ринку у важкий післявоєнний час був товчок, де люди торгували хто чим: шматком хліба, старими калошами, американськими сигаретами, есесівськими картузами, орденами Третього рейху, виделками, ложками і взагалі чим попало.

Єдиний військовий об’єкт, що був тут і що його союзники не розбомбили, залишили для себе, – це казарми колишнього артилерійського училища. Тепер дві двоповерхових казармових споруди з червоної цегли займали американські солдати, а решта, барачного типу, були перетворені в табір так званих переміщених осіб. Сюди й потрапив Чонкін. Одразу по закінченні війни тут був повний інтернаціонал: американці, англійці, французи, італійці та інші, але ці, перераховані, негайно роз’їхалися додому, де їх зустрічали з великими почестями, а тут зосталися поляки, болгари, румуни, але більшість складали росіяни, точніше, радянські різних національностей, які займали цілий барак № 4 з двоярусними металевими ліжками.

Ці люди додому не квапилися, тому що вдома їх чекали в кращому разі – табори для репатрійованих, а в гіршому – розстріл. Це були колишні остарбайтери, військовополонені, поліцаї, власівці та інші, у чомусь винні чи винні лише в тому, що народилися в Росії. Частіш за все це були, як Чонкін, прості російські і неросійські люди, пасивні і покірні долі. Їх гнали під кулі, вони ішли під кулі, їх брали в полон, вони здавалися. Коли здавалися, не думали про те, зрадники вони чи ні. Вони просто хотіли жити, але Радянська держава і Сталін вважали це бажання вартим осуду. Було серед них і декілька жінок з числа тих, кого вигнали до Німеччини, вони працювали на військовому заводі, тепер завод закрили і всіх, хто на ньому працював, перевели до цього табору.

Чонкін спав на верхньому ліжку, а його нижнім сусідом був інженер родом із Києва, але узбецького походження, як він сам себе називав, Усман Усманович Усманов. У липні 1941 року потрапив він у полон і всю війну провів у таборі. Німці помітили, що він обрізаний, і запідозрили його в тому, що він єврей. Начальник табору, есесівець, не вірив йому, що він не єврей, регулярно викликав до себе, допитував, пробував викрити в брехні, знущався, мочився йому в рот, але оскільки нічого не зміг доказати, зоставив його живим. Поруч із Чонкіним у бараці був власівський офіцер, що дивом уник видачі радянським, з іншого боку спав і дико хропів по ночах герой-панфіловець, посмертно нагороджений геройською Золотою Зіркою і орденом Леніна. Так вийшло завдяки буйній фантазії журналіста Криницького.

Криницький колись придумав двадцять вісім героїв-панфіловців, які начебто дали німцям нерівний бій біля роз’їду Дубосєково і всі до одного загинули. Насправді ж, як уже було сказано, ніякого такого бою біля роз’їзду Дубосєково не було. З двадцяти восьми перерахованих начебто героїв більшість зосталася в живих, а сусід Чонкіна в той час, коли Калінін підписував указ про посмертне присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу, служив у Смоленську старшим поліцаєм. Узагалі тут були різні люди. Більшість із них тужили за своїми близькими, рідними, родичами, дружинами і дітьми. Тужили за батьківщиною і боялися її. Ходили чутки, що американці і англійці видають колишніх радянських громадян радянській владі, а тих, кого видали, в кращому разі чекає тюрма, а в гіршому – смерть. Страхітливим прикладом для всіх була доля козаків генерала Краснова, що воювали в складі німецького війська. В австрійському місті Лінце англійці роззброїли і видали радянцям двадцять п’ять тисяч козаків з дружинами і дітьми. Уражені підступністю англійців, козаки стрілялися і кидалися під поїзд. Ходили чутки, можливо, спотворені, начебто тих козаків, кому вдалося доїхати до першої радянської залізничної станції, тут же, біля пакгаузів, розстріляли, а дружин і дітей відправили до Сибіру. Страшно було, і більшість жителів табору, тужачи за батьківщиною, зустрічі з нею боялися, як смерті.

Ліве крило бараку займали декілька чоловік, що виділялися серед іншої маси своєю освіченістю та інтелектом. Хтось із поселенців правого крила назвав їх «академіками». Серед цих «академіків» виявилися і ті ж самі мислителі, яких ми описували на самому початку нашої оповіді. Це дивно і не дивно, тому що ці мислителі з’являються скрізь, де скупчення народу досягає умовної критичної маси і є час і настрій про щось посперечатися. Ви запитаєте, хто вони, звідкіля, якого віку? А я вам відповім, що ніякого. Ці люди завжди були, завжди будуть і завжди є. Якщо вони і міняються у поколіннях, то це проходить цілком непомітно, тому що ті, які прийшли, нічим не відрізняються від тих, що одійшли. Вони весь час запекло сперечаються між собою і ніколи не досягають згоди. Якщо один каже «так», то другий обов’язково скаже «ні». Але якщо той, що казав «так», раптом у пориві великодушності погодиться: так, ви маєте рацію, це, звичайно, ні, тоді той, який вважав, що «ні», негайно перемінить свою точку зору, щиро обуриться і скаже, що це, звичайно, «так». Вони провадили поміж собою все вчені розмови і самі вирішували долю країн, народів і окремих людей. Один із них вважав, що Німеччину слід роззброїти і залишити у спокої. На думку другого, її треба розчленувати не на зони окупації, а на окремі землі, і розділити не тільки між Радянським Союзом, Америкою, Англією і Францією, але взяти в долю Голландію, Польщу, Чехословаччину й Італію. Вони сперечалися між собою, хто гірший – Сталін чи Гітлер, і один із них уважав, що Гітлер гірший, а інший заперечував, що гірший усе ж таки Сталін. Особливо велика суперечка спалахнула з приводу руйнування міста Дрездена. Один називав бомбардування союзників варварськими.

– Воювати, – казав він, – треба тільки з армією, а не з мирними жителями.

– Не меліть дурниць! – гарячково відповідав другий. – У теперішній війні мирних жителів не було. Воювали системами, країнами і народами. У цій війні важливим був дух народу, що воює. Коли німці нападали на нас, вони знали, що за ними є німецький народ, є їхні батьки, матері, брати і сестри, які їх благословляють на подвиг. Крім того, їх надихала надія на безкарність. Коли німецький льотчик скидав бомби на жителів Києва, Лондона чи Ковентрі, він сам був готовий загинути, але був упевнений, що на його тата й маму, на дружину і на дітей ніяка бомба не впаде. Він, мерзотник, розраховував на благородство своїх супротивників…

– І правильно розраховував, правильно, – встряв зі своїми міркуваннями Перший Мислитель. – Ми, люди християнської цивілізації, не повинні змагатися з варварами у варварстві.

– Якраз і повинні. Для того щоб перемогти німецький фашизм, мало було отримати перемогу на фронті, треба було зламати волю німецького народу. Треба було усім німцям показати, що якщо благословенні вами ваші солдати руйнуватимуть міста і вбиватимуть мирних жителів, то і для вас ніде тилу не буде. Дрезден був уроком остраху для німецького народу.

Чонкін звіддалеки слухав обох мислителів, і коли говорив один, подумки погоджувався з ним, а коли заперечував другий, то і його докази здавалися Іванові переконливими. Ще мислителі сперечалися, що є для них батьківщина – просто випадкове місце народження чи щось більше? Один із них з гіркотою сказав, що ми опинилися у вигнанні, а другий, пославшись на якусь поетесу, самовпевнено заперечив:

– Ні, ми у посланні.

Перший сказав, що його батьківщина – російська мова, а другий запевняв, що він Росію виніс на підошвах черевиків.

Наступного дня Чонкін поглянув на ноги другого мислителя і подумав: усе бреше. Черевики у нього були нові. Американські. Винести на їхніх підошвах Росію навряд чи можливо.

33

Коли Чонкін переселявся в цей табір, він про всяк випадок прихопив із собою дещо з їжі. Консерви, ковбасу. Навіть буханець хліба, загорнутий в німецьку газету «Нойер Беобахтер». Коли він розгортав цю газету, на неї звернув увагу Перший Мислитель і попросив почитати.

– Візьміть, – сказав Чонкін. – Але ж тут усе не по-нашому.

– А мені все одно по-якому, – сказав Перший Мислитель, який побачив заголовок статті «Сталін – син кобили?».

Став читати. Газета була стара. Іще та, яка повідомляла про доповідь полковника Опаликова, його дивне повідомлення і про його загадкову смерть.

Прочитавши статтю, Перший Мислитель сильно розхвилювався і оголосив усьому бараку, що Сталін, виявляється, походить від коняки Пржевальського.

– Що за дурню ви мелете? – поцікавився Другий Мислитель.

– А ось і не дурню! – заперечив Перший Мислитель. – Ось, погляньте, тут чорним по білому…

– Ви подивіться на цього чоловіка, – похитав головою Другий Мислитель, – він усе ще вірить друкованому слову.

– Я б не повірив, але ж тут факти, факти. Послухайте. Генерал Пржевальський, подорожуючи по Північному Китаю…

– Не хочу навіть слухати, – сказав Другий Мислитель, демонстративно затуляючи вуха долонями. – Ось скажіть, – повернувся він до Усмана Усмановича, – ви твереза і реалістично мисляча людина, інженер, ви можете повірити, що Сталін походить від кобили?

– Безумовно, можу, – сказав Усман Усманович. – Що стосується таких людей, як Сталін чи Гітлер, я готовий повірити, що вони походять від шакалів, гієн, тхорів чи скорпіонів.

– Ха! – сказав Другий Мислитель і розвів руками. – Уявіть собі, що цих двох негідників я ненавиджу не менше, ніж ви, але добросовісність ученого не дозволяє мені жертвувати істиною на догоду особистим пристрастям.

– А ви вчений? – здивувався Усман Усманович. – З якої, даруйте, галузі?

– Я вчений широкого профілю, – туманно пояснив Другий Мислитель.

– Я також, – сказав Перший Мислитель.

– Ми обидва – вчені широкого профілю, – підтвердив Другий, – але дуже по-різному дивимося на речі. Але серед нас є людина, яка може з більшою компетентністю вирішити нашу суперечку. Савелію Феліціановичу, – звернувся він до вченого з дивним прізвищем Дєвочка, який сидів біля грубки, – адже ви біолог? Скажіть цим людям, що гібрид людини і коня в природі не можливий.

– Ви знаєте, – задумливо сказав Савелій Феліціанович, – я хотів ухилитися від вашої суперечки, але якщо ви наполягаєте на моїй участі, то я вам скажу, що в природі можливо усе. Усе, що з’являється за її законами і що буває наслідком її ж помилок. Звичайно, природа дала всім рослинам і тваринам механізми захисту свого виду. Але іноді ці механізми чомусь не спрацьовують, і тоді все може статися. Ми знаємо масу гібридів серед рослин і тварин, виведених штучно чи таких, що існують як жарт природи. У давнину такі жарти траплялися частіше. Тоді живі організми були ще в стадії сотворення. Я розпочинав свій шлях у науку як переконаний дарвініст. Я й зараз думаю, що людина, взагалі-то, походить від мавпи. Але могла путатися з іншими тваринами. Тоді не існувало ще ні законів, ні моралі, ні стійких естетичних уявлень. Самці й самки різних тварин, починаючи з людини, вступали між собою в безладні статеві стосунки. Іноді масова атака на слабкі системи захисту видів давала результат, і тоді серед людей з’являлись істоти начебто й людиноподібні, але з ознаками присутності в них спадкових характеристик, притаманних іншим представникам тваринного світу.

Тут Другий Мислитель пустив очі підлоба і розвів руками.

– Ну, якщо вже учений біолог верзе такі дурниці… – сказав він.

– Дурниці? – образився Дєвочка. – Скажіть, ви були коли-небудь на озері Тітікака?

– Де? – дивувався той.

– У Перу.

– Ну, а як ви думаєте? Як я, радянська людина, котра побувала в засланні, міг потрапити в Перу?

– А ось я, радянська людина, там побував з науковою експедицією. Ми відвідали декілька плавучих островів, попрацювали в Лімі, вивчили результати деяких археологічних досліджень. Ми знайшли масу глиняних фігурок, зліплених представниками давньоперуанських племен. Ці фігурки, явно претендуючи на адекватне відображення реальної дійсності, часто виявлялися присвяченими статевому життю тодішніх людей. Так ось, безліч цих скульптурок зображають статевий акт людини з тваринами, частіше за все – з кіньми і віслюками, результатом чого була поява маленьких кентавриків, образи яких зафіксовано в глині. Причому ці гібриди бувають більше схожі на коней, але деякі стоять ближче до людини. Моя теперішня теорія полягає в тому, що чимало людей, походячи в основному від мавп, носять у собі спадкові ознаки й інших тварин, і це, безумовно, позначається на складі їх характеру і, зрозуміло, на поведінці.

– Ну гаразд, – сказав Другий Мислитель, – не буду з вами сперечатися. Допущу, що таке могло бути колись дуже давно, але в наш час системи захисту видів, мабуть, удосконалилися.

– Безумовно, – погодився Дєвочка. – Але все-таки я вам сказав: природа і зараз здатна на все. Навіть на іще більші помилки.

Чонкін слухав ці розмови уважно і думав не про далеку давнину, а про свої власні сільські дитинство й отроцтво. Там і тоді траплялись люди, які сукуплялися з ким попало. Двоюрідний брат Митько Чонкін спав з матір’ю, Пилип Трофімов – з дружиною і з чотирма своїми доньками, а були й такі, що й з тваринами не стидалися. Конюх Григорій жив з кобилою і не приховував це, пастух Гнат користався для таких потреб козою, а безноса Манька Делюкіна, подейкували, втішалася зі своїм псом Рексом. Щоправда, потомства від цих зносин, здається, не було. Кузьма Гладишев казав йому, наче з мерином Осоавіахімом сталося чудо перетворення в людину, але Чонкін тоді сприйняв це повідомлення як побрехеньки. Зараз, наслухавшись учених людей, подумав, що правда-таки, в житті все може бути.

34

У другій половині сорокових років двадцятого століття по островах Архіпелагу ГУЛАГ пройшла чутка, чи, кажучи мовою тамтешнього народу, «рознеслась параша», начебто в підвалах Луб’янки поселилась Залізна Маска. Тобто йшлося про дуже таємничого в’язня, обличчя якого сховано під залізною маскою, як у його попередника з ХVІІ століття, утримуваного під залізною маскою в Бастилії. Доречно сказати, обличчя того, з ХVІІ століття, насправді ховалося не під залізною, а під парчевою маскою, що робило його життя, як нам здається, не таким жахливим, але публіка наша (світова, а не лише російська) така, що їй подавай жахіття в чистому вигляді, а напівжах лоскоче недостатньо. Що ж до нашого радянського в’язня, то, відповідно до переказів, його обличчя було закрите саме залізною маскою, при цьому про його особу казали різне, але в цілому сходилися на тому, що це був Сталін. Сталін, якого вороги викрали і підмінили секретним народним артистом. Артист цей просто маріонетка в руках ворогів. На засіданнях він киває головою і плеще в долоні, а насправді всім заправляють вороги, які під іменем Сталіна винищують кращу частину радянського народу. Для таких чуток були реальні підстави. Вони полягали перш за все в тому, що глибока народна віра в Сталіна, в те, що він безконечно мудрий, гуманний і справедливий, ніяк не поєднувалася з тими злодіяннями, які творилися від його імені.

Отже, якщо ви припустите, наче автор усю історію з підміною Сталіна артистом Меловані висмоктав з пальця, ви будете не праві.

Хоча, повертаючись до маски, посмію припустити, що її, ні залізної, ні парчевої, взагалі не було. Але була окрема камера. І не в підвалі, а на першому поверсі. Там і утримувався в’язень під номером 37/14 БЩ, тимчасово без прізвища. Справжнього його прізвища не знав ніхто, крім, очевидно, наркома Берії. Якийсь Лапочкін Іван Спиридонович, 1921 року народження, що дожив до нашого часу, а тоді працював наглядачем у Луб’янській в’язниці, тепер, коли йому дозволили, розбалакався і нещодавно по телебаченню повідомив дещо пов’язане з цією легендою. Розповідав, що взимку чи то наприкінці сорок п’ятого, чи то на початку сорок шостого в коридор, що він його охороняв, під указаним вище номером дійсно доставили людину похилого віку кавказької зовнішності, яка при приведенні його в камеру хвицалася й кричала: «Відпустіть мене! Я – Сталін! Я вас усіх розстріляю!»

– А що, – запитав Лапочкіна ведучий, – ця людина справді була схожою на Сталіна?

– Та ні, – сказав колишній наглядач, – що ви! Який там Сталін! Я Сталіна і на портретах бачив, і живого також. Коли нас на демонстрацію водили по Красній площі, він там, на Мавзолеї, стояв серед усіх цих, ну, там Ворошилова, Молотова, Кагановича й решти. Так він же там стояв, та що ви кажете, та щоб я Сталіна не упізнав? Сталін-то був во! А цей маленький такий, миршавий, лице наче горохом подзьобано. До того ж без вусів.

– Ну, а в камері, – запитав ведучий, – він поводився спокійно?

– Та де там спокійно! – захвилювався Лапочкін. – Гамселив у двері ногами, кричав, умовляв, прозивався. «Ти, – казав, – фашистська морда, якщо мене випустиш, я зроблю тебе полковником, а не випустиш, розстріляю». І так шумів-кіпешував, доки я не витримав. Я ж також, хоча й чекіст і витримку маю, але все ж таки не залізний.

– І що ви його, побили? – припустив ведучий.

– Ну що значить побив, побив? Ну, дав разок по шиї. А що ж поробиш, раз він по-людському не тямить?

Ясна річ, ми, намагаючись встановити подробиці цієї загадкової історії, базувалися не лише на свідченнях дідуся Лапочкіна. Нами опитувалися й інші свідки тих подій, але їх мало уже зосталося. Один колишній політичний в’язень, чиїй пам’яті важко довіряти, розповідав, що Сталін сидів зовсім не в одиночці, а в загальній камері, якраз у тій, де він перебував сам. Ця камера була заселена різношерстою публікою, включаючи есерів, троцькістів, космополітів, валютчиків і бандита на прізвисько Хан Батий. Звичайно, новенький був поселений безіменним, просто під указаним вище номером, але йому ніхто не заперечував представлятись під своїм іменем. Що він і зробив. Увійшов до камери, на нього, звісно, звернули увагу, запитали, хто такий. Він відказав:

– Я – Сталін.

Він, мабуть, сподівався справити своєю заявою переполох і, можливо, навіть повстання серед в’язнів, однак нічого подібного не сталося. Тюрма не психушка, але і в ній, надто в ті часи, всілякого народу з різними маніями чи таких, котрі косили під психів, було предостатньо.

– Ладно, – сказав Батий, – мені, коли я минулий строк мотав, і Ленін стрічався. Оскільки, Сталін, ти в нас новенький, будеш спати біля параші. Потім, будеш старатися, просунешся.

– Тут у нас, – єхидно зауважив колишній фарцовщик Дуся Дорман, – приміром, як у вас у совдепії: безпартійні живуть на підлозі біля параші, а партійні – на нарах.

Я того чоловіка, який мені цю історію розповідав, запитував, мовляв, невже ніхто із вас не здогадався, що Сталін – це Сталін?

– Та ні, – сказав він, за плином скількох років сам тому дивуючись. – А як ми могли здогадатися? Він же був без вусів. А без вусів Сталін – це не Сталін. До того ж існував і інший, вусатий Сталін. Він сидів у Кремлі, носив вуса, стояв на Мавзолеї, виступав на особливо важливих, урочистих зібраннях, балотувався в депутати Верховної Ради…

Само собою зрозуміло, свідченнями двох стариків я не обмежився, але спроби пробитися до луб’янських архівів закінчилися повною невдачею. Пошкодував я, що не постарався зробити те саме на початку дев’яностих років минулого століття, тоді там чимало було доступнішого, тоді за півсотні доларів можна було півархіву винести, а нині… Ні, та що поробиш? Довелося нам відновлювати картину минулого, ґрунтуючись на не дуже достовірних джерелах, співставляючи суперечливі факти і користуючись власною інтуїцією і пальцем, як безконечним джерелом наших сюжетів.

35

День хилився до вечора, і за вікном Луб’янки сипав густий вологий сніг, коли до кабінету наркома держбезпеки двома наглядачами – Лапочкіним й Івановим – було допроваджено в’язня № 37/14 БЩ без маски і без вусів. Біла шовкова сорочка на ньому пом’ялася, черевики були без шнурків, а штани – без паска і без ґудзиків. Щоб вони не спадали, в’язневі доводилося тримати їх двома руками, що він і робив.

Вигляд у нього був жалюгідний. Усю ніч провів практично без сну, мерз і думав, що його розстріляють. Іноді засинав, але йому тут же снилося, що двері камери безшумно відкриваються і в них заходять прокурор, лікар і виконавець вироку. Він кричав і прокидався від власного крику. Ще вчора він уявляв собі, що він вождь народів, великий полководець, учений, корифей усіх наук і хазяїн шостої частини усієї земної кулі, себто щось на кшталт імператора.

…Ґудзики на штанах для того і були зрізані, щоби він відчував себе жалюгідним. Та й справді, хіба може людина не відчувати себе жалюгідною, коли двома руками доводиться підтримувати штани? Не може. Ще вчора він міг одним словом, одним порухом руки чи пальця привести в рух величезні армії і цілі народи, міг переселити їх з місця на місце, за тисячі кілометрів, примусити рити канали і будувати греблі, міг розстріляти будь-яку кількість людей чи виморити їх голодом, міг розпочати світову війну, а зараз він уже нічого не міг, крім того, щоб підтримувати штани, аби вони не спадали.

Конвоїри ввели його до кабінету, поставили посередині, не довівши до столу метра два з половиною, і за наказом Лаврентія Павловича негайно вийшли. Берія сидів за столом, арештант стояв посеред кабінету, Берія дивився на арештанта, доброзичливо посміхаючись, арештант дивився в підлогу, але іноді кидав на Берію погляд, сповнений жагучої ненависті.

Після тривалої мовчанки Берія сказав:

– Здраствуй, Гога!

Арештант мимоволі здригнувся й поглянув на Берію здивовано й запитально.

– Гога, я, здається, з тобою привітався, – сказав Берія.

Арештант помовчав, а потім запитав:

– Чому ти називаєш мене якимось дурнуватим іменем?

Берія заперечив:

– Хіба це дурнувате ім’я? Це дуже хороше ім’я, Гога, Георгій, Гога, що ж тут поганого?

– Поганого нічого немає, але ти знаєш, що мене зовуть інакше.

Голос наркома держбезпеки посуворішав:

– Я тебе називаю Гогою, і якщо я тебе так називаю, значить, ти і є Гога. Ти мене зрозумів, Гога?

Арештант промовчав.

Берія жваво викотився з-за столу, наблизився до арештанта і протягнув йому руку:

– Здраствуй, Гога!

– Забери руку! – сказав арештант.

– Здраствуй, Гога! – повторив нарком і так зацідив арештанту, що той звалився на підлогу і, думаючи, що його битимуть ногами, відпустив штани і обхопив голову руками. Але його ногами бити не стали. Берія постояв над ним, а потім тихо сказав:

– Уставай, Гога, вставай.

Арештант над силу підвівся і знову ухопився за штани, щоб ті не спадали.

– Ну ось бачиш, Гога, – сказав йому Лаврентій Павлович по-батьківськи ніжно. – Мені здається, ти вже звикаєш до своєї ролі і до свого імені. Правда, Гога?

Арештант промовчав.

– Гога, я тебе запитав, чи правда, що ти звикаєш до своєї ролі і до свого імені? Ти, Гога, повинен на мої запитання завжди відповідати. Тому що якщо ти не будеш відповідати, мені доведеться запросити на допомогу людей, які, ти це знаєш, допоможуть будь-якій людині, якщо вона ще хоч трохи жива. Ти ж сам мене навчав, Гога, що якщо ми хочемо добитися від когось якихось зізнань і дуже постараємося, то навіть найзалізнішу людину ми можемо перетворити в шматок мукаючого м’яса, і вона нам усе одно скаже те, що ми хочемо від неї почути. Подумай і скажи мені, Гога, що ти мене зрозумів.

Арештант подумав. Він знав, на що здатні помічники Лаврентія Павловича, і як людина, що мислить реалістично, розумів, що краще погодитися з Берією просто зараз, аніж після того, як його перетворять в шматок мукаючого м’яса. Звичайно, він сподівався, що Беріївська авантюра провалиться. Вірив, що вірні йому люди, можливо, маршал Жуков, чи маршал Конєв, чи хтось іще, зрозуміють, що сталася жахлива підміна, і тоді… Тоді він ще подумає, як зробити смерть цього зрадника і негідника довгою і мученицькою. Але доки він у руках цього мерзотника, мерзотник може зробити з ним усе, що захоче. У цих умовах просто нерозумно лізти на рожен. Головне зараз – холоднокровність і розсудливість. Не дати приводу скалічити себе.

– Так, – кивнув він і сказав ледве чутно: – Я – Гога, і я тебе зрозумів.

– Ось і гаразд! – зрадів Лаврентій Павлович. – Ось і чудненько. Раз ми з тобою домовилися, що ти – Гога, можна, Гога, обговорити ще деякі справи. Сідай сюди, у крісло, прилаштовуйся зручненько.

Крісло стояло біля столу для нарад, що примикав до письмового столу наркома. Берія сів навпроти і плеснув у долоні. У нашому тексті різні високопоставлені особи часто плещуть у долоні. Що поробиш? У ті часи плескання в долоні було поширеним способом привернути до себе увагу чи до чогось біля себе. Берія плеснув у долоні, і в кабінеті виникли два генерали. Берія їх попросив, вони розпорядилися, і стіл перед Сталіним прикрасився пляшкою «Хванчкари», тацею з пиріжками, тарілкою з сиром сулугуні, вазою з фруктами і коробкою цигарок «Герцеговина Флор». Берія подав знак, генерали випарувались. Берія налив вина собі і співбесіднику, сказав з усмішкою:

– Не бійся, не отруєне. Якщо хочеш, поміняймося келихами. За твоє здоров’я! – Він простягнув свій келих Сталіну, той неохоче простягнув свій. Цокнулись. Берія відламав шматок сулугуні.

– Так ось, дорогий, що я тобі скажу, – розпочав він. – Ти, звичайно, велика людина, з цим я сперечатись не буду. Але ти дуже жорстокий тиран, заради влади своєї єдиноначальної готовий на все. Ти знищив і продовжуєш знищувати дуже багатьох людей, причому часто – моїми руками. І багато людей думають, що це я такий жорстокий, це я все роблю, а ти – хороший, сидиш у Кремлі і нічого не знаєш. Насправді я тільки виконую твої накази. Я по натурі людина дуже добра. Так, я, звичайно, бабник, але не кат. Катом мене зробив ти. Ти мільйони людей загнав у колгоспи і перетворив їх у безпаспортних рабів. Народ живе в постійному страхові, а країна перебуває в глибокому застої, і нічого не може змінитися, доки ти при владі. Я вирішив це діло виправити. Ризикуючи своєю головою, я тебе викрав і підмінив актором Меловані. Це дуже хороший актор, він навіть кращий актор, ніж я сподівався. Він так здорово тебе грає, що нікому й на думку не спадає, що він – це не ти. Ні члени Політбюро, ні навіть начальник твоєї охорони генерал Власик нічого не помітили. Тепер країною насправді керую я. Він грає роль, я керую, а ти, виходить, зайвий. Що я повинен у цьому випадку зробити? Я знаю, що б ти зробив зі мною, будь ти на моєму місці. Але я цього робити не стану. Я міг би також відправити тебе на конюшню і приставити до тебе якогось Чонкіна, щоб він возив на тобі воду і цвьохав тебе батогом. Але я і цього не зроблю, якщо ти погодишся на мою пропозицію. Я думаю, у тебе немає виходу, ти мусиш погодитися, Гога. Ти ж розумна людина, ти один з найбільших розумників на землі, ти зрозумієш, що якщо послухаєш мене, ти житимеш, і навіть дуже непогано. Якщо ж не послухаєш, мені доведеться зробити з тобою те, що ти зробив би зі мною, чи в прояві великої милості відправити тебе на конюшню і годувати вівсом. Ти мене розумієш, Гога?

– Кажи свою пропозицію, – похмуро запропонував Сталін.

– Вона проста і тобі піде на користь. Ти не просто житимеш. Ти житимеш добре. З тебе спаде цей тягар відповідальності, який ти ніс багато років…

– Кажи коротше.

– Кажу коротше. Артист Меловані грає роль Сталіна у Кремлі, а ти гратимеш роль Сталіна в театрі, але твоє наче справжнє ім’я буде Георгій Меловані. Га? Що ти про це думаєш? Чого ти так на мене витріщився?

Сталін дивився на співрозмовника незмигним поглядом. Потім його всього затрясло. Він ухопився за край столу і став повільно підводитись, дивлячись на Берію з дикою ненавистю, і поглядом своїм він, здавалося, зараз же його спопелить.

– Стій! Стій! – закричав Берія і, перегнувшись через стіл, поклав руки на обидва плеча свого колишнього вождя і учителя, притис його назад до стільця.

– Слухай, дорогий, – сказав він, не називаючи Сталіна більше Гогою. – Ти, перш ніж гніватися і заперечувати, подумай. У Кремль ти вже не повернешся, ти ж розумієш, що я цього допустити не можу. Значить, тобі зостається альтернатива. З одного боку, ти сам знаєш що. З іншого боку, ти зостаєшся живий і здоровий і навіть граєш ту саму роль, але не в Кремлі, а на сцені, великої різниці немає. Ти там також будеш виходити, як звично, з люлькою, будеш казати якісь слова, тобі драматург Погодін напише.