Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

Помітивши, що Чонкін вагається, Георгій Іванович сказав:

– Панове, я не можу приймати рішення за пана Чонкіна, тому що пан Чонкін – вільна людина і воліє розпоряджатися своїм життям на свій розсуд, але мені здається, що питання серйозне і було б справедливо дати панові Чонкіну якийсь час на роздуми.

– А навіщо? – здивувався старший з умовляльників. – Про що тут думати? Ваню, я тобі іще раз нагадую: батьківщина дає тобі шанс спокутувати свою вину і чесною працею заслужити прощення і довіру нашого народу. Будь-яка людина, в якої є хоча б краплина совісті й любові до батьківщини, негайно скористалася б цією пропозицією і полетіла б на крилах, поповзла б на череві…

– У нас руки довгі, – нагадав молодший.

– Ваню, – перебив гостя Георгій Іванович, – нагадую тобі, що ти вільна людина і маєш право вчинити як завгодно. Можеш повзати на череві, а можеш, стоячи на двох ногах, послати цих панів подалі.

– Подалі? – запитав Чонкін. – Це по матушці, чи як?

– Та хоч по матушці, хоч по батюшці, – підтвердив Георгій Іванович, – а я заткну вуха.

– Обережніше, Чонкін! – раптом злякався і закричав старший. – Не спробуй грубити. Я – генерал.

– Ах, генерал! – пробурмотів Чонкін. – Ах, генерал! – повторив він і згадав генерала, який із клоччям вирвав орден із його гімнастерки. – Ах, генерал! – повторив він утретє. І раптом у нього виникло бажання, абсолютно нестримне, зробити те, що йому підказав Георгій Іванович.

– А пішов ти, генерал… – сказав Чонкін.

Георгій Іванович дійсно, як обіцяв, заткнув вуха, продовження фрази не чув і тому не міг бути свідком образи радянських парламентарів при виконанні ними службових обов’язків. А коли витяг пальці з вух, почув уже іншу розмову.

– Ну гляди ж, Чонкін, гляди, – сказав старший голосом, сповненим гніву й образи. – Я з тобою розмовляв по-хорошому. Як старший товариш, як батько розмовляв. Я тебе попередив, у яку ти падаєш безодню. Я гадав, що ти ненароком потрапив у складне становище, і протягнув тобі руку…

– У нас руки довгі, – не вгавав молодший.

– Але ти мою руку відхилив. Значить, ти свідомо вирішив продати батьківщину, партію, особисто товариша Сталіна. І навіщо? За що? Чим вони тебе спокусили? Жуйками? Кока-колою? Джином і тоніком? Але це вони зараз із тобою панькаються, а скоро, як ти їм станеш непотрібним, втратять до тебе інтерес, викинуть на смітник. Ну гаразд, живи…

– До пори до часу, – уточнив молодший.

– Але знай, що батьківщина тобі твоєї зради не простить.

Генерал виглядав розчарованим і навіть нещасним. Можливо, явившись сюди, він сподівався, що умовить недорікуватого солдата і тим самим заслужить якесь заохочення у вигляді чергового ордена чи дозволу вивезти на батьківщину щось із трофейних речей. Чонкін позбавив його цих надій, і наостанок слова йому дались нелегко. Промовивши їх, він спітнів і став носовою хустинкою витирати пухкі щоки і товсту шию.

– Ви все сказали? – ввічливо поцікавився Георгій Іванович. І, не діждавшись відповіді, оголосив: – Ну що ж, панове, аудієнцію закінчено.

– Але ми, – попередив старший, – доповімо нашому начальству, як наші так звані союзники провокують наших військовослужбовців на зраду.

Із цими словами він повернувся, і товариш його повернувся, і вони попрямували до дверей, чомусь гучно тупаючи. А молодший біля самих дверей озирнувся і в черговий раз, а втім, не досить впевнено, нагадав Чонкіну про довгі руки.

28

Коли місія Георгія Івановича, себто Джорджа Перла, вичерпалась сама собою, він передав Чонкіна своїм друзям з білоемігрантської організації Народно-трудовий союз (НТС). Ті спочатку хотіли взяти його у пропагандистський відділ, щоб він через гучномовець закликав радянських солдатів повернути зброю проти ненависного більшовицького режиму. Ясна річ, цих людей із НТС, як, втім, і всіляких інших, можна було б зобразити сатирично, і вони такого зображення цілком заслужили, але треба пам’ятати, що радянські літератори вже стільки повправлялися в сатирі саме над цими людьми, що нам, може, краще змовчати. Зауважимо все-таки, що серед цих людей були, мабуть, останні російські ідеалісти, які мріяли про хорошу, добру, православну Росію. Але якою вона має бути, хороша, добра і православна, вони собі уявляли так само невизначено, як відома героїня відомої книги, котра бачила хорошу, добру Росію вві сні.

Ці люди, у сподіванні знищити ненависний їм радянський лад, друкували листівки, в яких пропонували радянським солдатам переходити в американську зону, де на них чекають обійми товаришів по зброї і дівчат легкої поведінки, а також антирадянська література, порнографічні журнали, спиртні напої й закуски в необмеженій кількості. Але всі ці зусилля за рахунок американських платників податків були даремні. Радянські солдати цих листівок не бачили, а випадково знайшовши, боялися їх навіть прочитати. Вони проявляли пильність, тобто відносили листівки замполіту чи в особливий відділ, де цим підношенням завжди були раді. Листівки наочно доказували насиченість післявоєнної Німеччини антирадянськими елементами, через боротьбу з якими був шанс успішно і безпечно просуватися по службі, отримуючи за це звання, радянські ордени і німецькі марки.

На жаль, свідчень про перебування нашого героя в лавах НТС, серед людей, які самі себе називали дурнуватим словом «солідаристи», збереглося надто мало. Щоправда, один із керівників Народно-трудового союзу – Володимир Дмитрович Поремський, з яким автору цих рядків свого часу пощастило познайомитись, – невиразно пам’ятав, що був такий чоловік, незграбний і вайлуватий, якого колеги Поремського намагалися пристосувати до справи.

«Він старався, – розповідав Поремський, – але без особистого, як вам сказати, вогника. Для нього все, що йому доручалося, було незрозумілим завданням. А в нас був принцип приймати в нашу організацію лише тих, для кого наша справа сприймалась як своя кровна, тих, хто заради звільнення Росії від більшовиків готовий був пожертвувати усім, навіть життям».

Ось, мабуть, єдиний спогад, не досить, погодьтесь, чіткий, про той період життя Чонкіна. Інших достовірних даних про цей період практично не збереглось ніяких, тому ми його пропустимо.

29

Уже, здавалося б, усім цей Чонкін до чортиків мав би надокучити, але, виявляється, були іще люди, які думали про нього більше, аніж він про них. Зокрема, той же Лаврентій Павлович думав про Чонкіна багато, до чого змушували його обставини. Раніше, хоча прізвище Чонкін потрапляло Лаврентію на очі, він його просто не помічав. А на прізвище Голіцин, так, звернув увагу, тому що воно неабияке, а князівське. Походячи з місць, де князями були ледь не половина його співплемінників, Лаврентій Павлович важко переживав своє простолюдство і заздрив усім, хто міг вести свій родовід від когось старішого за дідуся, від якогось знатного предка-джигіта, чий вусатий портрет у черкесці з газирями і кинджалом прикрашав би вітальню. Тому прізвище Голіцин ніяк не могло пройти повз увагу Лаврентія Павловича. А Чонкін… Це прізвище Лаврентій Павлович не став би тримати в своїй голові. Але Сталін (ото прив’язався!) жодної розмови, особистої чи по телефону, не закінчував тепер без запитання: «Ну що там Чонкін? Що роблять твої люди? Коли ти мені його дістанеш? – І іноді нагадував: – Гляди, Лаврентію, час твій збігає разом із моїм терпінням».

Розуміючи, що значить це нагадування, Лаврентій старався. Але йому фатально не щастило. Офіційно отримати Чонкіна шляхом умовлянь про добровільне повернення не вдалося. Дві спроби викрасти його провалилися. Один дуже досвідчений розвідник, посланий упіймати Чонкіна, попався при спробі пройти через КПП частини, де утримували нашого героя. Цей розвідник мав чудові документи, видані на ім’я сержанта морської піхоти афроамериканського походження Білла Ендрюса. Він сам прекрасно підготувався, натерши обличчя фірмовим гуталіном. Але якби він був дійсно таким досвідченим і ловким, яким його вважали, то помітив би, коли йшов до місця виконання завдання, що зустрічні люди кидають на нього здивовані погляди. Він і помітив ці погляди, але вирішив, що то захоплюються його новою американською формою і виправкою, отриманою у вищій школі НКДБ, і думають: який чудовий красень цей військовий! На КПП він пред’явив своє посвідчення також сержанту, приміром, такого ж кольору, що й він сам. Той довго розглядав документа, звіряв обличчя з фотокарткою і фотокартку з обличчям.

– Вас щось не влаштовує в моєму айді? – запитав наш розвідник бездоганною англійською з деякою зневагою і з ледь вловимим алабамським акцентом.

– Усе гаразд, сер, – відповів сержант, натиснувши кнопку виклику караулу. – Майже гаразд. Тільки ви забули натерти ваксою свої вуха.

Бідний наш шпигун був затриманий, засуджений американським військовим судом і через багато років згодом, коли вже на світі не було ні Сталіна, ні Берії, обміняний на якогось із видатних радянських інакодумців. Другий агент, посланий Лаврентієм Павловичем в лігво ворога, не став випробовувати долю і здався, не чекаючи розкриття і зекономивши на гуталіні. І тоді Лаврентій Павлович вирішив спробувати останній шанс.

– Слухай, Капулю, – сказав він якось за сніданком Капітоліні, що прислужувала йому, – ти, як я чув, добре знаєш німецьку мову і англійську.

– Я?! – здивувалась Капітоліна.

– Ладно, не прикидайся, – сказав Берія. – Я все про тебе знаю і знаю, на кого ти працюєш. Але мені потрібно, щоб зараз ти попрацювала на мене.

– Що я маю для вас зробити, шеф?

– Ти повинна спокусити Чонкіна і доставити його до мене. Якщо ти це зробиш, я допущу тебе до таких секретів, за які твій бос і мій друг Ален Даллес вивищить тебе в генерали.

Щоб особисто перевірити, як Капа виконуватиме завдання, Лаврентій Павлович провів із нею репетицію, сам не знаючи, що вже хворий на трипер, щойно ним підхоплений у чергової вуличної красуні.

Результатом виношеного Берією нового плану було те, що одного разу, повернувшись після сніданку до флігеля, Чонкін застав у себе в кімнаті білу жінку, яка перестилала йому постіль. Вона була миловидна і схиляла до спілкування. Чонкін аж ніяк не був расистом, але біла російська жінка зацікавила його більше, ніж виконуючий до неї ті ж обов’язки чорний Джон. Вони познайомились: Катя – Ваня. Після чого зав’язали стосунки, від яких він збожеволів і два дні поспіль готовий був ринути за нею хоч на край світу, навіть на батьківщину, яка його, за її словами, чекала з великим нетерпінням. Катя і Ваня розробили хитрий план, згідно з яким він уночі повинен був, обманувши охорону, пролізти попід паркан за сміттєконтейнером, що стояв у кутку території. Там, за парканом, Катя обіцяла чекати його в машині з виключеними фарами і з радянським дипломатичним номером. Але увечері напередодні у нього в певному місці розпочалася нестерпна сильна різь, у результаті чого він виявився не в радянській машині з дипломатичним номером, а в американській з червоним хрестом. У госпіталі йому діагностували гнійну гонорею з повною закупоркою сечового каналу, що сильно охолодило його почуття до Каті і батьківщини.

Катя, проваливши завдання, в Москву повернутися не наважилася і стала черговою неповерненкою, хоча стосовно неї це визначення не можна назвати точним. Таким чином, Лаврентій Павлович зостався без Каті і без Чонкіна, але зате з трипером. І з очікуванням наслідків, набагато плачевніших, ніж навіть трипер.

Утративши надію виконати наказ свого вождя, Лаврентій Павлович зрозумів, що тепер накладе він головою. Невиконання свого наказу Сталін, злопам’ятний і кровожерливий, ніколи не простить. І він, Лаврентій Павлович Берія, загине в розквіті літ, якщо не придумає якогось несподіваного, парадоксального, можливо, навіть геніального виходу зі становища.

Він думав усю ніч. До ранку придумав. І впав у такий ейфоричний стан, що йому здалося – навіть трипер його пройшов.

30

7 грудня 1945 року Берія викликав до себе додому народного артиста СРСР Георгія Михайловича Меловані, пригостив його французьким коньяком і, протираючи пенсне, запитав:

– Скажи, Гога, що б ти сказав, якби дізнався, що нашою країною керує кінь?

Гога, почувши таке, розгубився і навіть трохи спітнів. Запитання було несподіване, і коли б його поставила якась інша людина, а не та, яка його ставила, то можна було б якось віджартуватися чи згадати якісь історичні приклади про коня, припустимо, про того, що засідав колись у римському Сенаті. Чи літературні знання примінити, на Свіфта послатися, а то й Леніна приплести, який обіцяв навчити, ну, не коня, звичайно, але кухарку керувати державою. Але якщо кухарка може, то чому б і кінь не зумів? Усе це промайнуло в голові Меловані, і він навіть рота розкрив, щоб відповісти, але тут же закрив його, розуміючи, що так буде ліпше. Адже питання поставила така людина, з якою, перш ніж жартувати, цитувати чи проводити аналогії, варто кріпко помізкувати. Ти скажеш йому, що кінь, так, може керувати державою, тоді він, природно, зрозуміє, що його, великого, на його думку, державного мужа, можна замінити простим конем з колгоспної конюшні. Меловані не був занадто великим мудрагелем, але знав, що коли такі люди, як Лаврентій Павлович Берія, ставлять такі дивні запитання, то з відповідями краще не поспішати, тому що за неправильну відповідь можна накласти головою. Тому він довго думав, потім став сміятися, припускаючи, що найнадійніше це запитання прийняти за жарт, але, засміявшись, зустрівся з холодним і неусміхненим поглядом, який проникав крізь пенсне і пронизував душу.

– Я гадаю, – сказав він, – я гадаю… я гадаю… Лаврентію Павловичу! – закричав він з відчаю. – Я не знаю, що думати! Скажіть мені, що я маю думати, і я буду думати так, як ви мені скажете.

– Гаразд, – сказав Берія, – добре. Сталін звелів тебе заарештувати. – Він витримав паузу і склав наступне речення: – І відправити в Туруханське заслання. Ти розумієш, що це значить, заарештувати і відправити в Туруханське заслання? Ти знаєш, де знаходиться Туруханськ, га?

Гога не знав точно, де знаходиться Туруханськ, але легко уявив собі безкрайній засніжений степ, довгу колону голодних і змерзлих в’язнів і себе в кінці колони, що бреде в дерев’яних колодках, нещасну людину, міську, пещену, не звиклу до таких труднощів, що спотикається і падає від знемоги. Уявивши все це, він сильно зблід і затремтів. Він відсунув келих і ледве знайшов у собі сили запитати:

– За що?

Берія надів пенсне на ніс і підійшов до дзеркала поглянути, як воно на ньому сидить.

– Якби було за що, – сказав він, притискаючи пенсне до перенісся вказівним пальцем, – він би тебе розстріляв. – І зареготав, немов закудкудакав: – Кха-кха-кха-кха! А втім, – сказав, переставши сміятися, – Сталін може тебе розстріляти і так.

– Але ж я нічого такого не зробив! – заволав народний артист. – Я нічого не зробив поганого. Я люблю товариша Сталіна. Передайте йому, що я його дуже люблю.

– Ну, я вірю, вірю, що ти його любиш, – сказав Берія. – Але важливо, аби він тобі повірив. Завтра ми поїдемо до нього, і ти йому покажеш, як ти його любиш. Ти пригадуєш, про що ми з тобою розмовляли минулого разу? Минулого разу ми з тобою говорили, що ти міг би підміняти товариша Сталіна, але так повинен підміняти його, так повинен грати його роль у житті, а не в кіно, щоби ніхто, навіть з людей, що близько знають Сталіна, не запідозрив, що ти – це не він. Ти можеш таке зіграти?

– Я можу, – упевнено кивнув Меловані. – Я, Лаврентію Павловичу, артист. Я дуже хороший артист. Але я все-таки не наважуюся взяти на себе таку відповідальність.

– Зате я наважуюся взяти цю відповідальність за тебе на себе. І ти можеш собі уявити, що з тобою буде, якщо ти не виправдаєш мого довір’я. Але спершу у мене до тебе запитання: ці вуса у тебе справжні?

– Нікак нєт, Лаврентію Павловичу, це накладні вуса. Я їх наклеїв, щоб показати вам, як я приблизно буду грати товариша Сталіна. Але на вулицю я ніколи не виходжу в образі товариша Сталіна. Щоб ніхто не подумав, що я видаю себе за товариша Сталіна.

– Гаразд, – кивнув Берія лисою своєю головою, – завтра поїдемо до товариша Сталіна. Вуса дай мені. Я їх візьму з собою, ти їх наклеїш, коли я скажу.

31

Наступного дня «ЗІС» наркома ДБ знову з’явився біля знайомого зеленого паркана. Тепер пасажирів було двоє: сам нарком і народний артист Меловані. Нарком був у довгому пальті з суконним верхом, каракулевим коміром і в каракулевій шапці-пиріжку, під борсучою шубою артиста був темно-синій бостоновий костюм з галстуком у горошок. Обидва гості пройшли звичну процедуру обшуку і перевірки, яка цього разу виявилась доволі поверховою: навіть на накладні вуса в портфелі Лаврентія Павловича охорона не звернула уваги. Можливо, тому що вони не належали ні до вогнепальної зброї, ні до колючо-ріжучих предметів.

Сталін був, на щастя, в доброму гуморі і зустрів гостей привітно, у передпокої. Був він у маршальському мундирі з двома золотими зірками на грудях – Героя Радянського Союзу і Героя Соціалістичної Праці. Мундир, утім, був не парадний, тобто виглядав більш-менш скромно.

Сталін і Берія, вітаючи один одного, обнялися, після чого Берія представив Меловані:

– Ось, дорогий Кобо, я привів народного артиста, який, як ти знаєш, виконує ролі Сталіна, тобто грає тебе в багатьох фільмах. Тобі, я пригадую, «Крах Берліна» дуже сподобався.

– Не дуже, – заперечив Коба, подаючи руку Меловані. – Не дуже, – повторив він, дивлячись артистові в очі, від чого той зіщулився. – Фільм не дуже сподобався… – він зробив паузу, – але сподобався. І уточнив ще раз: – Сподобався, але не дуже. Значить, – звернувся він уже просто до Меловані, – ви хочете вжитися в образ товариша Сталіна і пожити приблизно в тих самих умовах, що й товариш Сталін?

– Я тільки хотів…

– Я розумію, – перебив Сталін. – Ви хотів. Усі хотів. Кожен хотів. Я пропонував вам розпочати із Туруханського заслання, але вам, як я чув, моя пропозиція, як кажуть, не всміхнулась.

Народний артист знову перепудився. Він подумав, що якщо він скаже, що пропозиція Сталіна йому, так, сподобалась, то Сталін дійсно пошле його в Туруханське заслання. А якщо він скаже, що не сподобалась, то Сталін розгнівається і також пошле його в Туруханське заслання, а то й іще далі. Ще він подумав, що вождів, при всій любові до них, краще бачити на портретах, аніж наживо.

– Ні, чому, – став він виправдовуватися. – Я хотів. Я хочу все, що ви хочете хотіти…

– Нічого, не оправдовуйтесь, – перебив його Сталін. – Як кажуть російські люди, оправдовуватися будете в міліції. Жартую, жартую. А поки що зайдімо сюди.

Сталін натис кнопку в стіні, і невидимі спершу двері повернулися на три чверті, відкривши за собою невелику кімнату розміром приблизно три метри на чотири. Залізне ліжко, не нікельоване, а просте, пофарбоване зеленою масляною фарбою і схоже на тюремне. Стоїть головою до стіни. Солом’яний матрац застелено сірою суконною солдатською ковдрою. З подушки навіть стирчить солома. Над головою скромне бра. Біля ліжка проста соснова тумбочка. На ній дві книжки: «Історія ВКП(б)» і «Злочин і кара». На стіні, покритій простими шпалерами без кольору, декілька картинок, вирізаних з журналу «Вогник» і прибитих цвяхами.

Сталін сказав:

– Ось так живе товариш Сталін. Ви хочете пожити в подібних умовах?

– Товаришу Сталін, заради вас, – Меловані притис руку до грудей, – заради вас я готовий спати на чім попало! Навіть на цвяхах.

– Ну, – заусміхався Сталін – на цвяхах – це поки що не потрібно. На цвяхи – це тільки Лаврентій Павлович, він живодер відомий, може покласти людину. Я такого артиста на цвяхи… ні, ні. Хіба що, як будете репетирувати роль Рахметова.

У Меловані відлягло від серця. Настільки відлягло, що він навіть осмілів і запитав, навіщо товаришу Сталіну картинки з журналу «Вогник», коли у нього є можливість бодай тимчасово взяти з музеїв хоч Рєпіна, хоч Рембрандта.

Він запитав так і зіщулився, знову злякавшись, а раптом товариш Сталін розгнівається. Але товариш Сталін не розгнівався. Товариш Сталін сказав:

– Ви знаєте, генацвале, якщо я почну тягати картини з державних музеїв, то всі мої міністри, маршали і секретарі обкомів також потягнуть зі всіх музеїв усе собі. Тому я не стану подавати їм поганого прикладу.

– Ти, Гога, перш за все повинен зрозуміти, – додав Берія, – що товариш Сталін – дуже скромна людина. І в скромності своїй він великий. І ще ти повинен знати, що товариш Сталін дуже багато працює. На жаль, занадто багато працює. Він працює на знос, але ми не повинні дивитися на це байдуже. Коба, дорогий, – звернувся він до Сталіна, – ми тут з товаришами радилися й вирішили, що ти занадто багато працюєш. Ми повинні тебе розвантажити. Ось я до тебе привів товариша Меловані. Ти бачиш, як схожий на тебе товариш Меловані? Коли він надягає вуса, він стає таким схожим, що рідна мама вас не відрізнила б.

При словах «рідна мама» Сталін спохмурнів. Він здогадувався, що його рідна мама не Кеке Джугашвілі, але хто насправді його породив, він сам точно не знав. І все ж, коли згадували так чи інакше його матір, він відчував, сам не знаючи чому, щось неприємне.

Він спохмурнів, але Берія, який зазвичай помічав усі зміни в настрої вождя, цього разу нічого не помітив і натхненно продовжив виклад свого плану:

– Так ось, дорогий Коба, ми подумали, чому б нашому великому артисту не підміняти тебе іноді в твоїй роботі? Ну, можливо, на якихось не дуже важливих засіданнях.

– Це як же ж він буде мене підміняти? – звів брови до перенісся Сталін.

– Ну так. Одягне твій костюм, френч, галіфе і чоботи, наклеїть вуса чи навіть відростить і буде сидіти, робити замітки, іноді плескати в долоні, іноді подавати якісь репліки.

– Гаразд, – схвалив Сталін. – А я що буду робити в цей час?

– А ти будеш займатися у своєму саду. Підстригати троянди. Відпочивати. Лежати. Читати «Капітал». – Берія скосив очі на тумбочку. – «Історію ВКП(б)», «Злочин і кара».

– Гм-гм, – зреагував Сталін і задумався. Підвівся. Пройшовся по кімнаті. Розкурив погаслу люльку. Знову пройшовся з кутка в куток. Здавалось, він був цілковито спокійним. А між тим у його душі бушувала буря. Але він так умів приховувати свої почуття, що навіть такий тонкий психолог, яким був Берія, нічого не зауважив.

– Значить, – сказав роздумливо Сталін, – значить, ви вирішили, що товариш Сталін стомився. Так?

– Ну так, – підтвердив Берія, – так. Ти ж правда трішки стомився. Ти мені пробач, дорогий мій старший друг і соратник, я знаю, що ти двожильний, ти працюєш удень і вночі, як віл чи немов кінь. Але і твої сили мають якусь межу, дорогий мій Коба! Високу межу, дуже високу, але якусь межу вони мають. Звичайно, під час війни, коли вирішувалася доля всього світу, коли неймовірний тягар лежав на твоїх плечах, ти його ніс, як велетень, як Геркулес, як цей самий… ну, я навіть не знаю, хто, ну а тепер, коли під твоїм геніальним керівництвом ми розгромили дощенту фашистські полчища, коли червоний прапор гордо розвівається над їхньою столицею, чому б тобі хоча б частину не найважливіших обов’язків не перекласти на плечі якоїсь простої людини, як на простого віслюка…

Товариш Сталін здійснив іще один рейд з кутка в куток. Він попихкав люлькою, поцмокав губами.

– Товариш Сталін стомився, – погодився він печально, – товариш Сталін зістарився, зносився, він ні на що вже не годиться і його можна замінити ким завгодно, навіть віслюком, так я тебе зрозумів?

– Але ж, Коба… – хотів заперечити Берія.

– Ні-ні, я нічого, – зупинив його Коба. – Це ідея хороша, але вона потребує розміркування. Я подумаю. Коли я подумаю і зрозумію, що ти хочеш поступово відсунути мене від важливих справ, я тобі висловлю своє ставлення до цього дуже помітним способом. А поки що ходімо і мирно, поки що мирно, і скромно щось перекусимо.

Вийшовши з кімнати, Сталін знову натис кнопку. Двері безшумно закрилися і злились зі стіною, не залишивши бодай найменшого шову. У коридорі один навпроти одного стояли два охоронники з автоматами ППШ, мовчазні, нерухомі і незмигні. Мовчки пройшовши поміж ними, Сталін натис іще одну кнопку на стіні. Відкрилась просторіша кімната овальної форми. У ній – стіл, накритий білою скатертю, уставлений випивкою і закускою. Два офіціанти, такі ж безмовні, як охорона, у білих костюмах і чорних метеликах, з накрохмаленими рушниками через руку виструнчилися біля стіни.

– Можете йти, – сказав їм Сталін, входячи в приміщення. І додав, звертаючись не так до них, як до Меловані: – Своїх гостей я пригощатиму сам.

Офіціанти вийшли. Сталін натис кнопку, і кімната перетворилась у безвихідний замкнутий простір. Сталін відсунув стільця, запросив Меловані: – Сідай, артист. Що питимеш? Горілку? Вино? Коньяк?

– А ви що? – запитав артист.

– А я «Хванчкару».

– І я «Хванчкару».

– І я, – сказав Берія.

Відомо, що Сталін, коли потрібно, умів випити і рідко п’янів. І Берія умів випити. І Меловані був неабиякий пияк. Вони пили, пили багато, проголошували тости за великого вождя, за державну безпеку, за мистецтво взагалі і за мистецтво перевтілення зокрема. І трохи побалакали грузинською, і поспівали грузинських пісень, і співав особливо добре Меловані (артист він і є артист).

Зайшла мова про якісь справи того часу, які вже й переказувати нецікаво. Раптом Сталін згадав про льотчика Опаликова, який не тільки сам утік, але й повіз із собою кращого російського солдата і героя Івана Чонкіна.

Згадав, розгнівався.

– Ти, – сказав він Лаврентію Павловичу, – ти що мені казав? Ти запевняв мене, що цих людей дістанеш. Ти їх дістав?

– А ось і дістав! – дожовуючи салат олів’є, радісно повідомив Лаврентій Павлович. – Одного дістав, а другого дістану, і дуже скоро. Скоро, запевняю тебе, дорогий, дістану і другого.

– А як же ти дістав першого і що це значить, що ти його дістав?

– А ось що це значить, – Лаврентій попорпався у портфелі, витяг звідтіля течку із газетними вирізками. Їх було небагато, штук п’ятнадцять, але всі вони були присвячені смерті полковника Опаликова. – Ось, Коба, це англійські газети, це французькі, це німецькі. Усі пишуть приблизно одне і те ж. Вони пишуть, що у Кремля довгі руки. І у нас насправді довгі руки, дорогий Коба. Такі довгі, що ми кого хочеш і де хочеш дістанемо.

– І як же загинув цей нещасний полковник? – спитав Сталін потеплілим голосом.

– Води випив, – сказав Лаврентій Павлович, відрізаючи шматок біфштекса.

– Води? – перепитав Сталін. – Простої води?

– Ну чому простої? Мінеральної, – сказав Берія і дурнувато хихикнув. – Простої мінеральної води, без газу.

– А що Чонкін? Його не пригостили тією ж водичкою?

– Як же так, дорогий Коба. Ти ж хотів його бачити живим, так ми тобі його живим і доставимо.

– Коли?

– Скоро.

– Ти мені давно обіцяєш, що скоро. Ну гаразд. Ще трохи підожду. Зовсім трохи, Лаврентію. Сподіваюсь, ти мене добре зрозумів.

– Я тебе добре зрозумів, Коба, – схилив голову Берія. – Я зроблю те, що треба, – додав він, вкладаючи в свою обіцянку не той зміст, на який розраховував Сталін. – А що це, між іншим, у тебе за картина, Коба?

– Де? – запитав Коба.

– Та ось, просто перед тобою.

– Ось ця? – здивувався Сталін. – Який же ти темний, Лаврентію! Народ вважає тебе вождем і носить на демонстраціях твої портрети і навіть не уявляє, який ти темний, неосвічений і неуцький чоловік. Це ж російська класика! Це «Мисливці на привалі» чудового російського художника Василя Перова!

– Ось воно що! – сказав Лаврентій, наче й справді щойно дізнався, що це «Мисливці на привалі». А про себе подумав: «Я-то, може, і темний, неуцький, але ти проявив себе як справжній лопух».

І в нього були підстави для такої думки про свого соратника, тому що той, завжди гранично сторожкий і уважний, дозволив провести проти себе найпримітивніший злодійський трюк: відволікти увагу. Коли Сталін підвів очі на картину Перова, витратив на це не більше десяти секунд. Але цих секунд цілком вистачило Лаврентію Павловичу, щоб опустити в келих співрозмовника пігулку, яка негайно розчиняється хоч у воді, хоч у вині, не даючи ні кольору, ні смаку, ні запаху.

– Ну що ж, – сказав Сталін і підняв келих. – Тоді давайте вип’ємо за солдата Чонкіна і за всіх солдатів, без яких ніякі генерали і навіть генералісимуси не змогли б отримати перемогу над сильним ворогом!

Другий раз Сталін пив за Чонкіна стоячи. І з ним стоячи пили за Чонкіна народний комісар держбезпеки Лаврентій Павлович Берія і народний артист Радянського Союзу Георгій Михайлович Меловані.

Дивний присмак був у вина, що його випив Сталін. І дивне виникло відчуття. У Сталіна закрутилась голова. Він поглянув на своїх гостей, і йому здалося, що він стоїть у центрі якогось кола, якоїсь дивної каруселі, його гості сидять на картонних кониках і мчать довкола нього.

– Ти, Лаврентію, – розпочав Сталін, намагаючись упіймати Лаврентія поглядом. – Ти, Лаврентію, – хотів він йому щось сказати, але Лаврентій крутився довкола нього усе швидше і з кожним колом усе зменшувався в розмірі, зрештою дійшов до розміру мухи і ось зовсім розтанув у розрідженому повітрі. З тим і світло погасло в очах Сталіна, і товариш Сталін зронив голову на стіл, але не в салат, як дехто міг би очікувати, а просто на стіл, поруч із тарілкою.

У кімнаті запала мовчанка. Меловані сидів блідий, з роззявленим ротом і з недонесеним до нього шматком сулугуні. Берія ж, навпаки, закушував наче нічого й не трапилося.

– А ти чому не п’єш, Гога? – запитав він трохи перегодом.

– Я? – пробелькотів Гога. – Я… Я не хочу.

Відсунув від себе келих, відсунув обережно, наче побоювався, що рідина, яка знаходилась у ньому, сама хлюпне в лице.

– Ну, не хочеш, не треба, – сказав Лаврентій. – А я десь-то вип’ю.

Він ухопив келих Меловані і спустошив його великими ковтками. Позирнув на Сталіна, похитав головою. Позирнув на артиста. Той сидів блідий-блідісінький і дрібно тремтів. Так тремтить собака, якого ведуть на живодерню.

– Слухай, дорогий, – звернувся до нього нарком, – що з тобою? Тобі погано?

– Ні, ні, – сказав Меловані поспішно. – Мені добре. А я нічого не бачив. Я, – повторив він, – зовсім нічого не бачив.

– Не бачив, нічого не бачив, – поспішно, але не без гумору повторив Берія. – Ти нічого не бачив, і я нічого не бачив, а він і зараз нічого не бачить. А чого це ти так тремтиш? Ти думаєш, я його отруїв? Мого давнього товариша і соратника, вірного ленінця і вождя усіх народів, ти думаєш, що я отруїв? Я йому дав тільки трохи снодійного. Тому що він, я тобі казав, він, товариш Сталін, стомився, він потребує відпочинку, і я, просто як давній друг, як комуніст комуністу, йому трішки допоміг. Сиди тут, не рипайся, я зараз.

Берія ринувся у ванну кімнату, що примикала до їдальні, і вийшов з неї з великою блискучою бритвою, яку раніше називали небезпечною.