Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

– Чого бажаєте? – запропонував вибір Георгій Іванович. – Віскі американський, шотландський, мадера, вермут, кальвадос, кампарі, перно. Мені полковник Опаликов казав, що російські авіатори віддають перевагу амортизаційній рідині, даруйте, такого поки що не тримаємо, але можу замовити.

Із запропонованого асортименту Чонкін вибрав єдиний напій, про який щось чув, – віскі.

– Скотч чи бурбон? Якщо ніколи не пили, раджу скотч.

Чонкін погодився на скотч.

– Чистий, з водою чи з льодом?

Чонкін погодився на чистий. Собі Перл зробив віскі з содовою і з льодом. Подзвонив у бронзовий дзвіночок, що стояв на столі. Збоку з потайних дверей з’явилась чорна дівчина з тацею, на якій були свіжий виноград, банани, мандарини і стояла вазочка зі смаженим арахісом. Засліпила Чонкіна білозубою посмішкою, поставила тацю на стіл і вийшла, вихляючи випуклою попкою. Чонкін провів її довгим поглядом. Перл перехопив його і посміхнувся:

– Що, Іван Васильович, з негритянками спати не доводилось?

– Нє-а, – зізнався Чонкін, – не доводилось.

– А дарма, – сказав Перл. – Дуже, знаєте, темпераментні жінки. Якщо бажаєте, можна влаштувати.

Чонкін нічого не відповів, але зобразив гримасу, яка означала, очевидно, що він засоромився, хоча було б інтересно.

– Усе можна влаштувати, – повторив Перл. – Якщо будете себе гарно поводити.

Він поставив свою склянку на долоню лівої руки і притримував пальцями правої. Пальці у нього були білі, в’ялі, з добре доглянутими нігтями. Безіменний був прикрашений великим перснем з чорним каменем. Перл підніс свою склянку до рота, але віскі став пити не залпом, а лише ледь-ледь відсьорбнув, і Чонкін, аби не видатися зовсім дикуном, зробив так само.

Перл розглядав Чонкіна крізь склянку і думав, із чого б почати допит.

Начальство Перла, отримавши від нього звіт про допит Опаликова, хотіло б зрозуміти, хто такий Чонкін і навіщо він міг знадобитися генералісимусу Сталіну. Про всяк випадок у штабі американської розвідки різними людьми були висловлені, а потім зведені докупи припущення, що, можливо, Чонкін насправді не Чонкін, а син Сталіна Яків Джугашвілі, який переховується під цим іменем і розшукуваний радянськими спецслужбами. Або хтось із важливих нацистів, котрі кинулися навтьоки. Уфологія в ті часи не була ще розвинута чи й зовсім не існувала, але вже була чутка, що десь у радянській зоні окупації, точніше поблизу Дрездена, одного разу вночі приземлилося щось ні на що не схоже чи схоже на великий млинець, звідси виникла тимчасова гіпотеза: чи ж не інопланетянин цей Чонкін? А один політичний аналітик із польським прізвищем висунув і зовсім фантастичне припущення. Він сказав, що Сталін, вочевидь, засмучений тим, що його дочка Світлана вибирає собі коханців виключно з євреїв, вирішив її видати заміж за чисто російського чоловіка, і на роль такого жениха не знайшлося кандидатури кращої, ніж Чонкін. Будь це насправді так, автор сам би за цю ниточку охоче ухопився, бо тут який би казковий поворот сюжету світився: Іванушка-дурник одружується з принцесою! Але автор, будучи послідовним і неухильним прибічником реалістичної школи, цю версію рішуче відкинув, та й даними двох розвідок, радянської й американської, вона зрештою була заперечена.

Отож, Чонкін сидів навпроти полковника Перла, Перл сидів, дивився на нього крізь склянку і посміхався. Жодна із запропонованих версій не здавалася йому хоч трохи правдоподібною, і він усе ще не придумав, як вести допит і чого добиватися від допитуваного.

– Курити бажаєте? – несподівано запитав він.

Чонкін був не проти і покурити. Тут же перед ним з’явилася розкрита коробка із зображенням верблюда, запальничка з цією ж твариною і попільниця з нею ж. Перл дістав із кишені піджака дерев’яну коробочку, із неї витяг товсту сигару й ножик. Обрізав сигару з двох боків і припалив від сірника. Поцмокав товстими губами і випустив хмарку диму, за якою його обличчя на мить сховалося.

– Ну що? – з’явився він із хмарки і посміхнувся своєю дивною посмішкою. – А вобшче, як живете, Іван Васильович?

Чонкін порухом губ, поворотом очей і припідняттям плечей показав, що живе взагалі непогано, спасибі, ніколи так не жив: один у світлій кімнаті з ліжком на пружинах, із м’яким матрацом, з окремим нужником, душем і з триразовим харчуванням.

– Ностальгією не страждаєте?

Вирішивши, що йдеться про щось, пов’язане із носом, Чонкін відповів, що нежить є.

– Ну да, да-да, – охоче закивав Георгій Іванович. – Для декого ностальгія, як нежить, виникає, але швидко минає, для інших, як писала Марина Іванівна, «тоска по родине – давно разоблаченная морока». Але це все лірика, Іван Васильович, а мене цікавлять зовсім не ліричні питання. Я упевнений, що ви мені одразу все розповісте без найменшої утайки. Я дуже сподіваюся, що ви не будете зі мною хитрувати, грати в кішки-мишки, прикидатися простаком-дурником, тому що це просто-напросто юслесс, тобто даремно. Так от, я задаю вам перше і найбільш суттєве запитання: хто ви, пане Чонкін?

Вимовивши цю дивну фразу, Перл уп’явся очима в обличчя Чонкіна чіпким, незмигним поглядом, і власне його обличчя одразу стало жорстким, неусміхненим, недружелюбним. Різкість переміни Чонкіна так здивувала, що він у відповідь витріщився на Перла і також дивився йому в очі незмигно. Причому в цій грі на витрішки він виявився сильнішим. Тому що Перл вдавав із себе нещадну суворість військової людини, а Чонкін нічого не вдавав. Він просто був здивований запитанням і чекав на продовження. Витрішки в мовчазному варіанті Перл програв і тому, підбадьорюючи самого себе, повторив своє запитання нервовіше:

– Так я вас запитую: хто ви, Чонкін?

Чонкін зітхнув.

Його вже не вперше в житті запитували про щось подібне й вимагали відповідати просто, не лукавлячи і не увихаючись, але досвід не додав йому уміння знаходити правильні відповіді. У черговий раз він розгубився, але став пояснювати:

– Та хто ж я, ну, хто ж? Ну, Чонкін же.

– Чонкін? – перепитав Перл. – Просто Чонкін і більше ніхто?

Не знаючи, що відповісти, Чонкін стенув плечима.

– Гаразд. Але тоді скажіть мені, для якої мети вас викликав до себе генералісимус Сталін?

Чонкін повторив попередню відповідь тим же порухом плечей.

– Ну як же це так? – на вгамовувався Перл. – Припустимо навіть, що ви не знаєте. Але у вас можуть же бути якісь припущення. Поміркуйте самі, чим ви могли б бути корисним Сталіну? Ну що? Є у вас у голові хоч яка-небудь здогадка? Чого він од вас хотів?

– Та звідкіль мені знати, чого він хотів?! – гаряче вигукнув Чонкін. – Як я можу знати? Я ж його не знаю. Я його тільки на портретах бачив, а лічность ніколи.

Чонкін говорив щиро, і відповіді його здавались Джорджу Перлу досить переконливими. Але все-таки, все-таки був же чимось викликаний інтерес Сталіна до цього Чонкіна, і не може бути, щоб у нього самого не було припущень із цього приводу.

20

Перший допит закінчився для Чонкіна більш ніж благополучно. Його не тільки напоїли віскі, але ще й у сусідній кімнаті нагодували обідом. Шикарним. Вони сиділи за столом, накритим накрохмаленою скатеркою, з такою ж хрусткою серветкою за коміром. І прислужувала йому і Георгію Івановичу Джессіка, та сама негритянка, яку обіцяв Чонкіну Перл, натякаючи на те, що обіцяє не за красиві очі, а за відвертість, якої поки що в словах Чонкіна він, здається, не виявив.

У другій половині дня Чонкіна, гарно нагодованого і трохи п’яненького, завезли туди, де він жив. А вранці знову привезли до пана Перла. Чонкін очікував, що знову все розпочнеться з пригощення, з віскі й усього іншого, такі допити він готов був терпіти скільки завгодно, хоч усе життя. Але цього разу пан Перл зустрів його похмуро, тримався як чужий, ніякого віскі не пропонував, говорив жорстко, з погрозами, натякав приблизно так:

– Дехто думає, що ми, американці, свободолюбиві, демократичні, гуманні, тобто занадто добрі. Гай-гай. Ми були дуже добрими, та побачили, що світ довкола нас жорстокий і непривітний. Ми це врахували. Ми й у німців дечого навчились. – Остання фраза була неприхованою погрозою, але зосталась Чонкіним не поміченою, тому що він зрозумів її так, що у німців Перл навчився німецької мови.

Варто пояснити, що переміна в настрої Перла була не випадковою, а глибоко продуманою і такою, що відповідає концепції двох слідчих – злого і доброго. Злий спочатку кричить на підслідного, погрожує йому різними недозволеними методами впливу, а іноді і впливає. Підслідний лякається, озлоблюється, замикається у собі. Потім приходить добрий. Підслідний розслабляється і відкриває йому душу. Так ось Перл був добрий і злий в одній особі. Він уже з багатьма допитуваними ним людьми так працював, і небезуспішно. Сьогодні добрий, завтра злий, післязавтра знову добрий. Так він поводив себе і з Чонкіним. Один день, будучи добрим, поїв Чонкіна, годував, пригощав сигаретами, обіцяв поєднати із Джессікою, показував порнографічні листівки, де зображались інші дівчата і, за обіцянкою Перла, могли бути доступними Чонкіну наживо. А наступного дня був злим, неприступним, нічим не пригощав і страхав неймовірними карами. У один із днів, коли був злим, піддав Чонкіна випробуванню на детекторі брехні.

Чонкін випробування пройшов легко, але Перла ця легкість ні в чому не переконала. З досвіду своєї роботи з радянськими шпигунами і перекинчиками він зрозумів, що вони, вирісши у брехні з пелюшок, можуть обманути будь-який детектор не напружуючись. Навпаки, як тільки вони намагаються сказати правду, детектор негайно перегрівається і виходить із ладу. Зрозуміло, що пошуки істини не обмежувалися допитами, які проводив Георгій Іванович. Відповідь на питання, хто такий Чонкін, шукали за дорученням Перла десятки таємних агентів американської розвідки. Ними були знайдені деякі факти з минулого життя Чонкіна. Зокрема, матеріали суду над Чонкіним, який відбувся на початку війни, де стверджувалось, що під цим іменем переховувався князь Голіцин. Джордж Перл дуже зрадів такому відкриттю, але воно невдовзі було заперечено справжнім князем Вадимом Анатолійовичем Голіциним. Князь, звільнений американцями з Берлінського зоопарку, посвідчив, що він особисто знайомий із Чонкіним, ділив з ним одне і те ж житло у лісі, знає легенду, яка приписує йому князівське походження, і знає походження самої легенди. Вона з’явилась від факту, що у матері Чонкіна ще під час Громадянської війни квартирував якийсь поручик Голіцин, з чого потім язикатими пліткарями були зроблені певні висновки. Але річ у тім, що тим поручиком був двоюрідний брат Вадима Анатолійовича Сергій, який аж ніяк не міг бути батьком Чонкіна. Це виключалось пораненням, отриманим ним на фронті. Опосередковано сказане Вадимом Голіциним підтвердив колишній радянський голова військового трибуналу полковник Добренький. Він був знайдений після Перемоги в армії генерала Власова, потім переданий радянським властям і повішений. Але доки його не передали, він старався догодити американцям. Добренький посвідчив, що справа Чонкіна була цілковито роздута, видумана від початку до кінця прокурором Євпраксєїним, і князівське походження Чонкіна ніякими фактами підтверджено не було. Достовірним було тільки те, що Чонкін до війни, під час і одразу після служив при конюшні. На цьому наполягав полковник Опаликов, і його слова підтверджував несподіваний свідок з американського боку – той самий Джон, з яким Чонкін перегукувався через ріку і який тепер був приставлений до Чонкіна чимось на кшталт покоївки.

Урешті-решт у Георгія Івановича не зосталось жодних сумнівів у тому, що Чонкін є Чонкін, простий сільський хлопець, їздовий, конюх і ніхто більше. Але все-таки містера Перла мучила нерозгадана загадка, і він час від часу, уже не на допитах, а так, у товариських, можна сказати, бесідах пропонував Чонкіну подумати, для чого ж усе-таки він міг знадобитися Сталіну. А що Чонкін міг сказати? Нічого. Він довго і добросовісно думав, але нічого не придумав розумнішого за здогадку (сам розуміючи міру її дурні), що, можливо, в Кремлі потрібен хтось, хто може доглядати за кіньми.

21

Припущення Чонкіна дуже насмішило містера Перла. Але полковнику Опаликову воно таким смішним не здалося. Цілком можливо, сказав він Перлу, що Сталіну став потрібним кваліфікований конюх, яким Чонкіна з певною натяжкою можна вважати.

– Навіщо? – не міг утямити Перл. – Навіщо вашому Сталіну потрібен конюх? Якщо йому потрібен конюх, він може конюхом зробити маршала Будьонного.

– Дотепно, – оцінив Опаликов, – але мої міркування базуються на припущенні, якого зараз я вам пояснювати не буду, тому що ви не зрозумієте.

– Чому ж я цього не зрозумію? – майже образився Перл. – Я, як мені здається, не такий вже дурний. Якби я був дуже дурний, мене навряд чи взяли б працювати в розвідку.

На це Опаликов нічого не відповів, але внутрішньо посміхнувся. Йому в житті вже доводилося зустрічати радянських, а тепер і нерадянських розвідників і контррозвідників, і про розум кожного з них він був невисокої думки. І все ж таки саме Джорджу Перлу Опаликов повідомив, що бажає виступити перед американськими військовими і світовою громадськістю з повідомленням, яке всіх вразить.

– Що це може бути за таке сенсаційне повідомлення?

– Саме сенсаційне, – підтвердив Опаликов. – Але й про нього вам поки що ніяких деталей повідомити не можу.

– Так? А чому?

– Тому що воно вам видасться дурницею і ваша секретна служба це відкриття покладе під сукно або, іще гірше, так засекретить, що про нього ніхто не дізнається.

– А ви хочете, щоб хто дізнався? – запитав Перл.

– Я, – твердо сказав Опаликов, – хочу, щоби дізналися всі. Увесь світ.

– Це неможливо, – заперечив Перл. – Перш ніж обнародувати ваше відкриття…

– Воно не моє.

– Тим паче. Перш ніж обнародувати, ми повинні самі його вивчити, провести експертизу і вирішити, чи варто піддавати це гласності.

– Воно варте того, – рішуче сказав Опаликов. – Я піддам його гласності з вами або без вас.

– Воля ваша, – погодився Перл. – Але все-таки, якщо ви розраховуєте на нашу допомогу, чи не можете бодай сказати, про що воно, чого торкається?

– Гаразд, – погодився Опаликов, – натякну. Воно торкається загадкового походження Йосипа Сталіна…

– Он воно що! – Перл відкинувся на спинку стільця і заклав руки за голову. – А що ж в походженні вашого Сталіна загадкового? Усім відомо, що він – син шевця і простої грузинської жінки… забув, як звати.

– Це ви так думаєте.

– Це всі знають.

– А от я знаю про це щось таке, що, запевняю вас, потрясе весь світ.

Ясна річ, містер Перл не дуже повірив у серйозність таємниці, яку збирався відкрити людству колишній радянський полковник. Перла цікавили не якісь потрясаючі і сенсаційні відкриття, а звичайні військові секрети, доступні полковнику, тобто номер частини, кількість літаків, їх конструкція, швидкість, вантажопідйомність, бомбове навантаження, озброєння, навігаційне обладнання. Такі прості речі цікавили розвідника полковника Джорджа Перла, і на свої запитання з цього приводу він отримав вичерпні відповіді. А походження радянського диктатора, може, й цікавило когось, але для розвідки ніякої цікавості не становило.

За родом своєї діяльності Перл зустрічав у житті багато найрізноманітніших людей, у тому числі й божевільних, котрі носилися зі своїми відкриттями і винаходами, починаючи з вічного двигуна і кінчаючи ним же. Однак Опаликов на божевільного не скидався, і тому, після деяких вагань, Перл надіслав звіт про свою розмову з полковником до Вашингтону містеру Алену Даллесу. І трохи згодом отримав добро на проведення присвяченої повідомленню Опаликова великої прес-конференції з залученням журналістів головних і неголовних західних газет, із запрошенням учених біологів, яких тоді ще не називали генетиками, але які вже займалися питанням спадковості.

22

Не діждавшись реакції американських властей, ТАРС зробила серйознішу заяву, де вже зовсім не в дружньому тоні йшлося про насильницьке затримання літака й екіпажу. Американський посол у Москві Джордж Кеннан був викликаний у міністерство закордонних справ, де йому вручили ноту протесту. Скандал обидві сторони намагалися не роздувати, але напруженість між США і СРСР виникла настільки серйозна, що на Постдамській конференції особисто товариш Сталін звернувся особисто до президента Сполучених Штатів пана Гаррі Трумена з проханням повернути Радянському Союзу той літак з екіпажем.

Розмова ця, ніде не зафіксована, відбулася за таких приблизно обставин. Під час перерви в засіданнях конференції, що їх американці називали кава-брейк, Гаррі Трумен підійшов зі своєю чашечкою еспресо до Йосипа Сталіна і запропонував йому прогулятися у парку, прилеглому до палацу, де проходила та сама конференція. Сталін охоче погодився. Вони вийшли в парк, де за теплої погоди росли невисокі сосни, цвіли троянди, бігали білки і літали метелики Тут Трумен узяв свого колегу попідручки і сказав:

– Маршале Сталін, у мене є до вас невелика розмова, яка, як мені видається, не має бути вам неприємною.

– Що ви, що ви! – запевнив Сталін. – Спілкування з такою великою людиною, як ви, дає мені таке задоволення, яке жодна неприємна тема не може применшити.

– Від усієї душі вдячний вам, – Трумен приклав руку до серця. – Те саме, пане маршал, я можу сказати і про вас. Але розмова у мене ось про що. На останньому засіданні я з великою вдячністю вислухав вашу заяву про готовність допомогти нам у розгромі японських мілітаристів. Це було дуже зворушливо. Але я думаю, що на даному етапі ваш вступ у війну з японським монстром не обов’язковий. Ваша країна й так зазнала жахливих втрат у війні Німеччиною. Вас чекає велика робота з відновлення післявоєнної розрухи. Навіщо вам зайві жертви?

Сталін вислухав колегу з м’якою посмішкою і шанобливим нахилом голови.

– Ви маєте цілковиту слушність, – сказав він, – наші втрати у війні були, скажемо просто, жахливі, але ми, російські люди, цінуємо фронтове братерство і союзницькі зобов’язання, ми заради своїх союзників готові на більше.

Трумен звернув увагу на слова «ми, російські люди» і трохи здивувався, оскільки чув від покійного Рузвельта, що Сталін грузин. Але заперечення Сталіна його не здивували. Він розумів, що справа не у братерстві і не в союзницьких зобов’язаннях, а в бажанні Сталіна взяти участь у заключному етапі війни з Японією. Не з прагнення допомогти союзникам, а щоб встигнути урвати і свій шматок пирога.

«Еге ж, – думав Сталін, – ми вам свій шматок пирога не уступимо». І уявив собі пиріг у вигляді карти власне Японії з контрольованими нею територіями, з Маньчжурією, Порт-Артуром, Курильськими островами і половиною острова Сахалін, одібраною в Росії у 1905 році. Звісно, Сталін розумів, що має на увазі Трумен, відговорюючи його від вступу у війну, і Трумен розумів, що має на увазі Сталін, наполягаючи на вступі, а між тим розмова у них тривала далі.

– Повірте, дорогий маршале, я дуже ціную ваше благородство і готовність вашого народу до нових жертв, але в них у даний момент необхідності немає. Я, між іншим, хочу по секрету поділитися з вами однією новиною, яка, можливо, видасться вам цікавою.

– Цікаво, – сказав Сталін. – Мені здається, я людина інформована і знаю усі новини, які варті того, щоб їх знати.

– Сподіваюся, цієї новини ви ще не знаєте, – посміхнувся Трумен. – Не буду вас мучити і скажу одразу: наші вчені винайшли і створили зброю велетенської руйнівної сили, ця зброя днями буде застосована проти Японії, після чого Японія, я вас запевняю, буде негайно поставлена на коліна. Тому ваші жертви будуть просто даремні. Що ви про це думаєте?

– Я думаю, – сказав Сталін, розстібаючи верхнього ґудзика суконного кітеля, – що стає жарко, і давайте, може, пройдемо тією алеєю, там більша тінь.

– Гаразд, – погодився Трумен і пожартував: – Бачите, я ваші пропозиції приймаю безумовно.

Обидва посміялися, після чого Сталін сказав, що у нього також є маленьке прохання, настільки маленьке, що йому, фактичному главі держави, навіть незручно просити главу другої держави, але…

– Вам, мабуть, доповідали, що один радянський літак здійснив вимушену посадку на американському аеродромі.

Трумен, звичайно, збрехав, що він нічого про це не чув. Сталін, звісно, йому не повірив, але змушений був зробити вигляд, що вірить, і коротко розповів історію, згідно з якою радянський літак «Іл-10» цілком випадково заблукав у повітрі і здійснив вимушену посадку на американському аеродромі. Американські власті незаконно затримують літак, льотчика і стрілка-радиста, так ось, чи не можна у цю справу втрутитися і повернути на батьківщину літак разом з екіпажем?

– Гаразд-гаразд, – пообіцяв Трумен, – я накажу з цією справою розібратися, але зараз я пригадую, що я про це щось усе-таки чув. Я пам’ятаю, мені казали, що літак ваш, пане маршал, не заблукав і не міг заблукати, тому що просто перелетів через вузьку річку, а ваш льотчик начебто, як мені доповідали, попросив у нашої влади політичного притулку.

– Ну і що? – сказав Сталін. – Мало хто у кого щось попросить. А ви йому відкажіть.

Трумен зупинився і взяв Сталіна за ґудзика френча. Дуже фамільярно. Сталіну це не сподобалось. Із ним ніхто не дозволяв собі так поводитися. Навіть Черчилль.

– Маршале Сталін, – сказав Трумен схвильовано. – Зрозумійте мене вірно. Я не можу виконати вашого прохання.

– Не чіпайте мого ґудзика! – вигукнув Сталін і схропнув від обурення.

Трумен злякано відсахнувся. Він чув, йому Ален Даллес доповідав, що у Сталіна є дивна звичка: у приступі крайнього обурення він, трапляється, схропує, немов кінь.

– Сядьте, – Сталін опанував себе і вказав співрозмовнику на найближчу лавку, – заспокойтесь і подумайте, що ви кажете. Прохання льотчика ви виконуєте, а моє не можете?! А хто він такий?!

– Він, – сказав Трумен, – ваш полковник. Герой Радянського Союзу!

– Ну і що? Я також Герой Радянського Союзу. А що, коли я попрошу у вас політичного притулку?

– Ви? – Трумен розгубився, і навіть його трохи кинуло в піт від такого припущення, хоча розумів, що це сказано не всерйоз. Щоправда, як будь-який наївний американець (а всі американці, включно навіть з президентами, наївні), він був упевнений, що всі неамериканці хотіли б стати американцями і стали б, якби у них була така можливість. І маршал Сталін, зрозуміло, також хотів би стати американцем, але у нього такої можливості немає, тому що в нього зосталося б у Росії двоє дітей. Але все-таки…

– Якби ви попросили політичного притулку, – сказав Трумен з посмішкою, яка давала зрозуміти, що це всього-на-всього жарт, – ваше прохання, очевидно, було б розглянуте поза будь-якою чергою.

– Не сумніваюсь, – погодився Сталін без усіляких жартів, – але я патріот і батьківщину свою на ваші гамбургери не проміняю. А полковник Опаликов – зрадник. Ви, американці, дуже любите зрадників і перекинчиків на ваш бік. Ви не розумієте, що зрадництво ніколи не можна заохочувати. Людина, яка зрадила свою батьківщину, чужу зрадить тим паче. Ну, гаразд, добре. Забирайте цього зрадника собі, можете залишити собі навіть і літака, але вже стрілка-радиста, я вас дуже прошу, поверніть.

Трумен сказав, що літака-то він уже охоче поверне, а що стосується стрілка-радиста, чи як він там називається, він хоча політичного притулку не просив, але нібито також не рветься назад. Сталін став знову помітно гніватись і схрапувати: що значить, рветься-не рветься, вас просять віддати, так віддайте. Трумен вибачався, прикладав руку до серця, пояснював, що конституція Сполучених Штатів не дозволяє йому позбавити людину права на політичний притулок. А якщо він порушить конституцію, то в справу вмішається Конгрес.

– Уявіть собі, – сказав Трумен, – ви порушили вашу конституцію, що зробила б із вами в подібному випадку ваша Верховна Рада?

– Що зробила б зі мною Верховна Рада? – перепитав Сталін, і коли він уявив, що зробила б із ним Верховна Рада чи що зробив би він із Верховною Радою, став так реготати, так іржати майже в буквальному розумінні і смикати правою ногою, наче намагався когось хвицьнути. Трумен поглянув на кремлівського перекладача і тихо запитав, чи не потребує маршал Сталін медичної допомоги. На що перекладач холодно відповів, що здоров’я товариша Сталіна завжди буває лише відмінним і медикам біля нього робити нічого.

23

У цей час у замку, де проходила конференція, пролунав голосний дзвінок, перерва закінчилась, обидва лідери поквапилися в зал засідань і там домовилися багато про що, але не про те, що обговорили в парку. Тут вони ніякої згоди не досягли, тому одразу після засідання обидва повернулися в свої резиденції, звідки президент Трумен надіслав наказ військово-повітряним силам прискорити підготовку до скидання атомної бомби на Хіросіму, а маршал Сталін, своєю чергою, подзвонив маршалу Малиновському і наказав йому спішно готуватися до виступу проти японської Квантунської армії, яку треба розгромити, доки цього не зробили американці.

Незважаючи на всі ці події, Джордж Перл, він же Георгій Іванович, ще деякий час возився із Чонкіним, але вже не допитував, а так – опікував. І дивним чином до нього прив’язався. Йому стільки довелося спілкуватися з людьми нещирими і лукавими, що простий, нелукавий, без жодних задніх думок Чонкін чим далі, тим більше йому подобався.

24

Якось, ближче до вечора, Перл прийшов до Чонкіна з великим полотняним мішком. Висипав його вміст на ліжко. Там був новий цивільний костюм-двійка. Брюки і піджак темно-сірі, а ще була сорочка світла, галстук вишневий і чорні туфлі. До брюк – не пояс, а підтяжки. Перл велів негайно переодягтись. Чонкін навіть уві сні уявити собі не міг, що колись таку шикарну одежу прийдеться йому на себе приміряти. Його пальці, що багато чого вміли, довго длубалися з ґудзиками, а що робити з підтяжками й галстуком, він узагалі не знав. Довелося кликати на допомогу Георгія Івановича. Перл допоміг: підвів його до великого дзеркала в передпокої. Чонкін не повірив своїм очам, що відображений у дзеркалі елегантний молодий мужчина має до нього прямий стосунок. Перл також був задоволений:

– Ну, Ваню, ти просто прем’єр-міністр! Ну гаразд, підемо, нас чекають.

– Хто? – запитав Чонкін.

– Побачиш.

Перед будинком стояла велика легкова автомашина з американським прапорцем на капоті. Перл відкрив задні дверцята і впустив Чонкіна. Сам зайшов і сів з іншого боку. Сказав водієві:

– Летс гоу.

В’їхали до міста. Попетляли якимись вулицями і зупинилися біля великої сірої споруди з шорсткими стінами і двома білими колонами біля входу. Тут стояв натовп журналістів, озброєних фотоапаратами. Журналісти, уздрівши Чонкіна, який вилазив з легковика, кинулися на нього, як стерв’ятники на здобич. Стали спалахувати сліпучі бліци, запахло горілим магнієм. Чонкін одвертався від одного спалаху і потрапляв під інший. Одночасно зі спалахами на нього посипалися запитання англійською, яких він не розумів, і російською, які йому надокучили:

– Містер Чонкін, хто ви? Навіщо ви були потрібний генералісимусу Сталіну?

– Містер Чонкін, що ви думаєте про права людини в Радянському Союзі?

– Містер Чонкін, ви будете просити політичного притулку?

– Містер Чонкін, чи ви є членом комуністичної партії?

– Мовчи! – пошепки велів Чонкіну Перл. – Нікому ні на що не відповідай.

Він ішов першим, розсуваючи натовп плечем, і тяг за собою Чонкіна, як на буксирі. Усередині, біля входу в просторий вестибюль, два морських піхотинці вимагали пред’являти документи, відкривати портфелі й жіночі сумочки. У Чонкіна не було ні портфеля, ні жіночої сумочки, а документи за нього показав Перл.

Пробилися до великого залу зі сценою і рядами крісел, що спускалися до неї. На кріслах першого ряду лежали папірці з написами «Reserved». Перл два папірці з крісел посередині прибрав, посадовив Чонкіна і сам сів поряд. Стіл на сцені, накритий червоним сукном, з графином і чотирма склянками, нагадав Іванові його передвоєнну армійську службу, коли напередодні 23 лютого, 1 травня, 7 листопада і 5 грудня їх зганяли приблизно в такий же зал (тільки менший) для вислуховування чергової святкової доповіді. Там також був стіл, накритий червоним сукном, і графин на столі, і трибуна поруч зі столом, і два портрети – справа і зліва від сцени. І тут було два портрети. Тільки не Леніна і Сталіна, як там, а Сталіна і Сталіна. Це Чонкіна трохи здивувало.

Він думав, що тут Сталіна не дуже-то поважають. А виявляється, Леніна не поважають, жодного портрета не вивісили, а Сталіна поважають, ще й як! Он з обох боків приліпили, щоб і тим, хто праворуч сидить, добре було видно, і тим, хто ліворуч. Щоб вони головами дарма не вертіли.

Публіку запустили, і вона з двох задніх дверей рівними потоками розтеклась по всьому залу і заповнила його вщерть. Декому навіть крісел не вистачило, вони розташувались у проходах і на фальшивих підвіконнях. А сцена все ще була порожньою. Народ у залі став уже нервувати, нетерпляче перешіптуватися і плескати в долоні.

Раптом із-за куліс вийшли і стали поряд за столом чотири чоловіки: один у формі американського генерала і три в цивільному. Серед цивільних Чонкін насилу упізнав Опаликова, який стояв другим біля генерала. Насилу, бо завжди бачив Опаликова тільки у військовій формі з орденами чи в льотчицькій шкіряній куртці і раніше не міг би собі уявити його в якомусь іншому одязі. У військовому строї він виглядав солідним і крупним мужчиною, а в цивільному – дрібним і незначним. Ті, за столом, витримали хвилинну паузу і сіли, після чого худорлявий мужчина в сірому костюмі, що був ліворуч від Опаликова, знову підвівся і звернувся до залу:

– Панове, зараз перед вами виступить пан Сергій Опаликов, колишній радянський льотчик, полковник, що перелетів, як ви знаєте, на своєму літакові з радянської зони окупації на територію, контрольовану союзними військами. Про що він говоритиме, я не знаю, але сподіваюся, що це буде не нудно. Будь-ласка, полковнику.

Опаликов вийшов з-за столу і став за трибуну. Обличчя його було блідим. Він явно хвилювався, що також здивувало Чонкіна. Чонкін гадав, що такі великі люди ніколи не хвилюються, але Опаликов хвилювався. Мабуть, якби він був у своїй військовій формі з зіркою Героя Радянського Союзу, він хвилювався б менше. Він довго перебирав на трибуні папірці, і у нього, це було видно здалека, руки тремтіли.

– Шановні панове, – розпочав Опаликов, і голос у нього був не командний, як раніш, а тихий і надто вже не військовий. – Ви, очевидно, знаєте, що недавно я на бойовому літакові «Іл-10» разом із солдатом Іваном Чонкіним перелетів з радянської зони окупації Німеччини в американську. Цей факт був багатократно відображений у вашій західній пресі. Деякі бульварні газети, не знайшовши моєму вчинку логічного пояснення, оголосили на весь світ, що я це зробив, тому що моя дружина спала з командуючим нашою повітряною армією генералом Просяним. Це, панове, просто дурня. Моя дружина спала з багатьма, і я спав не з нею однією, і такий жалюгідний привід не міг стати причиною мого драматичного рішення. Зрештою, якщо дружина спить із кимось, простіше змінити дружину, ніж батьківщину.