Текст книги "Свідків злочину не було"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

– Нічого. Я теж глянув на балкони, – Віталик поправив окуляри. – Руслан побіг до будинку, і я за ним, та він сказав мені стояти, а сам шмигнув у під'їзд. Я чекав, чекав його, а потім теж зайшов у під'їзд, піднявся на другий поверх і тут із шостої квартири вийшов Руслан. Я його запитав, у кого він був. А він – «не твоє діло» – і заплакав. Аж тоді я помітив, що він без кепочки. Кажу йому: «Давай вернемось і заберемо». Він не схотів, плакав… – Віталик подивився на мене й затнувся.

Мабуть, я мав надто розгублений вигляд, бо зненацька опало на думку: ось куди після тренування завітав Руслан! На Свердлова, 108, квартира 6! За кепочкою! Одначе чому не прийшов додому? Невже його не пустили, силоміць тримали, або він сам з якихось причин не виявив бажання – повернутись? Але у незнайомих людей навряд щоб він залишився. Н-да, інтересно… Хто ж там жив у шостій квартирі?

– А раніше Руслан туди не заходив?

– Ні, то вперше.

– Ти тьоті Валі не розповів про це?

– Забув. Ви нагадали, і я… – Віталик знічено потупився.

– Ну-ну, не переживай, – заспокоїв його. – Воно й добре, що забув. Не треба хвилювати тьотю Валю. Ти їй нічого не кажи. Згода?

– Угу.

– А тепер, друже, найголовніше, – поклав долоню йому на плече. – Міг Руслан образитись на батьків і в когось заховатися?

– Це – ніби їм на зло? – перепитав і заперечно похитав головою. – Ні…

– Спасибі тобі.

Віталик взяв книгу зі столу.

– Я вас трохи проведу.

– Тільки недалеко, щоб не сварилася бабуся.

Ми пішли з двору. Попереду бігла Білка, щоразу оглядаючись на нас. Я вирішив не відкладати і навідатись у будинок на вулиці Свердлова. Ми з Віталиком ішли мимо базарувальниці. Вона, побачивши нас, знову звелася з ослінчика. Стояла на диво покірна й злякана, мов у чомусь завинила, не зводила з нас жалісливого погляду, від якого я почувався незручно. І що це з нею?

– Віталик, зернят не. хочеш? – запобігливо запитала.

– Дякую. Вже язик од них болить, – відмовився хлопчина.

– Ох, болить.!. – слізно повторила. – Де ж твій товариш, Руслан, га? Часом не захворів?

Віталик запитливо подивився на мене, ніби я мав дати йому дозвіл на розмову з жінкою. Я похмуро відвернувся. Хлопчина правильно зрозумів мене і нічого не сказав базарувальниці. Мені не хотілося, щоб вона знала про зникнення школяра. Не викликала вона у мене ні крихти симпатії. І не через торгівлю на вулиці, ні. У ній вгадувалася нещирість. Втім, може, я помилявся, довірився інтуїції? Адже вчора для жінки я був наче заклятий ворог, а сьогодні вона улеслива. Чому такі зміни?

– Де ж він, Віталику? – допитувалась навздогін.

Віталик – ні пари з уст. Він гордовито йшов поруч зі мною. На скельцях його окулярів ряхтіли сонячні блискітки, вони падали, коли він повертав голову, на стіну будинку двома зайчиками, які пустотливо рухались, мов наздоганяли один одного. Я подумав, що надовго не вистачить у Віталика сили волі мовчати, а ще коли сам вертатиметься додому, то базарувальниця обов'язково його перейме і доконає своїм розпитуванням.

– Давно ця тьотя продає тут зернята?

– Як тільки ми переїхали сюди, – охоче відповів Віталик.

– А раніше де вона торгувала?

– На Водопої, коло Русланового старого будинку.

– І вона там живе?

– Не знаю. Вона добра: часто пригощає нас насінням, особливо Руслана, – зніяковіло сказав Віталик, і я остаточно переконався, що він усе їй розповість.

Нехай. Врешті, це невелика таємниця. Та й відома вже вона мешканцям усього будинку, де жили Табурчаки. Таке важко приховати від людей. І все ж поведінка базарувальниці дивна, якщо аж з околиці возила сюди на продаж зернята. Вирішив поцікавитись її адресою і загадав собі перевіряти кожен дріб'язковий факт, аби довести розшук до кінця без прикрих помилок. Я не дуже переймався мінливим характером базарувальниці. З власного досвіду переконався, що на свої вчинки люди завжди мали обгрунтовані пояснення, іноді сміховинні, яких навіть вигадливому розуму не передбачити.

Ми дійшли до вулиці Свердлова.

– Вертайся, друже, додому, – сказав Віталику і подав йому руку, мов дорослому, – те хлопчині, помітив, сподобалось.

Тепер розслідування зацікавило мене по-справжньому, особливо мешканці шостої квартири. Я не міг передбачити, що нового вони додадуть до пошуку. Сподівався натрапити на слід, який проллє світло на всю подію.

Після Віталикових пояснень справа про грабіжництво відійшла на другий план. Хоча… це теж не рядове хуліганство, за яке дають 15 діб. Але я згадав Валентину Гнатівну, її згорьоване обличчя… Вона – мати. І з чим порівняти її горе?! Хай навіть Руслан сховався навмисне, я повинен знайти його, повернути матері радість і спокій. А потім вони розберуться, хто правий, а хто винний.

Вдруге йшов вулицею Свердлова. Учора навіть не думав, що повернуся сюди. Тоді я інакше дивився на зникнення Руслана. А тепер, коли думав над тим, то хвилювався й чекав якоїсь неприємності, несподіваного повороту в пошуку. Згадав, що деякі на перший погляд прості справи, які колись розслідував, виявилися заплутаними й складними.

Сьогодні ще треба знайти Бориса Луцика – шофера автобуса. Коли б він пам'ятав Хрипливого і де той зійшов! До автобуса четвертого маршруту він заскочив не випадково, ні. То шлях його відступу про всяк випадок. Хитрий, нічого не скажеш. Навіть таке передбачив. Справді досвідчений? Удар у нього відпрацьований, як у боксера. Тут ніяких сумнівів.

Ось і сто восьмий, п'ятиповерховий, нічим не примітний, облицьований білою плиткою будинок. Подивився на вікна й балкони. Біля першого під'їзду на лавці сиділа жінка років двадцяти п'яти і погойдувала дитячу коляску. Пройшов мимо них, піднявся на другий поверх. Відразу праворуч шоста квартира. Двері оббиті чорним дерматином, із оглядовим вічком. Натиснув кнопку дзвінка. Він різко дзеленькнув. Прислухався: нічого й нікого не чути. Натиснув іще раз. Тихо. А чомусь здалося, що хтось принишк по той бік дверей і стежив за мною у вічко.

Постояв хвилини дві, повернувся йти і помітив, що внизу, на сходах, майнув квітчастий рукав халата. Здогадався, що за мною підглядала ота жінка. А може, вона з шостої квартири? Дивак же я: хіба когось застану о цій порі вдома – дорослі ж на роботі, а діти у піонерських таборах чи на пляжі.

Надворі молода мати все ще погойдувала дитячу коляску, наче й не залишала лавки. Молодиця крадькома зиркнула на мене і задумливо втупилася в простір, заворушила повними губами, ніби нишком наспівувала якусь пісню.

– Скажіть, коли можна побачити жильців із шостої квартири? – звернувся до неї.

– І ви до Шулешко? – не то здивовано, не то презирливо запитала.

– До них, – непевно відповів.

– Вона була дома, – і багатозначно додала: – І не сама.

Не зрозумів її натяку.

– А ввечері?

Жінка посміхнулася:

– О, вечорами у них завжди прийоми…

Вони, мабуть, ворогували, як це трапляється іноді між сусідками. Звичайно, з цього я міг скористатися, навіть кортіло показати фотокартку Руслана, але стримався. Вирішив навідатись пізніше.

– А на прийомах весело? – жартома кинув.

– Так веселяться, аж Оксана прокидається, – гнівно сказала. – В середу таку зчинили бучу… Тьху, – забубоніла.

Я пішов до зупинки трамвая. Був спокійний – ті Шулешки нікуди не дінуться. Оглянувся на будинок, пошукав очима їхні вікна. Он вони, запнуті білими фіранками.

Сьогодні мені пощастило: завдяки Віталику знайшов важливий факт. Звичайно, він став би вагомішим, коли б стосувався зворотного шляху Руслана, його повернення з тренування. Ще б водій автобуса подав хоч маленьку звістку про Хрипливого – і тоді…

Порівнявся з павільйоном «Овочі – фрукти» і побачив базарувальницю. Вона йшла назустріч, тримаючи під пахвою ослінчик, зігнута під вагою торбини, що здіймалася за плечима незугарним сірим горбом. Барвиста хустина сповзла з її голови, й давно не фарбовані коси пасмами спадали їй на очі, вона щоразу відгортала їх вільною рукою, в якій затисла жужмом газети для кульків.

Базарувальниця поспішала, важко дихала. Я поступився, і вона пройшла мимо, човгаючи збитими босоніжками. Навіть не підвела голови, не глянула, мабуть, не впізнала, а швидше зовсім не звернула уваги на мене. Куди вона йшла? У неї ж постійне місце на Декабристів, а виявилося – ще й тут. А може, живе на Свердлова?

Я став під акацією і дивився, куди вона піде. Перетнула вулицю і стомлено сперлася на стовбур платана. Опустила на тротуар торбину, поставила стільчик і сіла, вдивляючись у будинок навпроти. Я й собі подивився в той бік. Так це ж дім Шулешко! Оце так відкриття. Невже Віталик їй все розповів і вона слідкувала за мною? Але навіщо? Чому розклалася зі своїм насінням саме перед тим будинком? Тим більше, тут не жваве місце для торгівлі.

Дивно, і край. Аж завагався: чи шукати водія автобуса, чи постежити за нею? Проте я ще нічого не знав про Шулешків і які у них стосунки з базарувальницею. До речі, і базарувальниця – загадка. Може, я перебільшував і тому ускладнював ситуацію, яка проясниться, і з'ясується, що між ними нема ніякого зв'язку. Власний досвід підказував не гарячкувати і не полохати можливих свідків.

Сів у задушливий трамвай. Масна лискуча колія зміїлася незнайомими вулицями. Ось на повороті мигнуло плесо лиману з вітрильниками, потім знову потяглися однакові п'ятиповерхові будинки.

Виїхали на проспект Леніна. Я зійшов на Гарматній і насилу впізнав її вдень. На зупинці, під рідколистою акацією кілька пасажирів чекали автобуса. Неподалік продавали морозиво, і я купив собі вершкове. Лавки, що стояли на доріжці перед зеленим газоном, були не займані, і я сів на крайню.

Моє морозиво скінчилося, й хотілося ще, але лінувався навіть поворушитися в розпеченому повітрі, яке розморило мене, ніби на пляжі, й підступно хилило на сон.

З'явився автобус. Повернув на зупинку. Придивився: четвертий маршрут і номер… Він, Борис Луцик. Я відразу схопився на ноги. Шофер, середнього зросту, в картатій сорочці із закачаними рукавами, виліз із кабіни й зазирнув під днище машини, обійшов її, прискіпливо придивляючись до коліс, потім підняв капот і почав копирсатись у двигуні. Я зупинився поруч і з приємністю відчув гострий запах бензину, від якого почав відвикати вже без своєї «Яви».

– Ви товариш Луцик? – запитав водія.

– Я. А що? – не повернувся до мене, продовжував регулювати карбюратор.

– Я з міліції, капітан Загайгора, – відрекомендувався.

– А, мені дружина… – Він висунувся з-під капота й уважно подивився на мене, мружачись від сонця. – Ви не з ДАІ?

– З карного розшуку. Вчора ви о котрій годині робили останній рейс?

В очах Луцика з'явилась насторога.

– Вже було за північ, – взяв ганчірку й витер руки. На правій, замість обручки, масивний золотий перстень-печатка.

– Пам'ятаєте, коли автобус рушив, у салон заскочив хлопець у сірому одязі?

Луцик усміхнувся, і насторога розтанула в його очах.

– Ось хто вас цікавить… – полегшено сказав. – Пам'ятаю. Я прищемив йому дверима ліктя. У нього голос трохи хрипливий, ніби застуджений.

– Де він зійшов?

– На Солянах, на кінцевій. Він один залишився. Вночі ніхто не їде на дачі, – докладно пояснив.

– Ви бачили, як він пішов на дачі?

– Прямо у ворота.

. – А раніше зустрічали його?

– Здається, днів три-чотири тому.

– Увечері? – нетерпляче запитав шофера.

– Еге, останній рейс, теж зійшов сам.

Три-чотири дні тому… Певна річ, після пограбування Зеленяка. Точно. Я ледве стримував хвилювання. Нарешті клубочок почав розмотуватись. Вдячно дивився на шофера, аж той знітився.

– Які у нього особливі прикмети?

– Прикмети? – не второпав спочатку. – Ага, хрипливий голос, іще… – І затнувся, безпомічно закліпав повіками,

– Очі, ніс, губи, вуха, волосся, одяг, може шрам… – підказав йому. – Згадайте, це дуже важливо.

Луцик стенув плечима.

– Непоказний він зовні, – мовив непоспіхом. – Очі вузенькі, мов прорізані осокою… Годинник на позолоченому браслеті… Вчора чомусь тер кисть руки. Оце й усе.

– Добре. Дякую. Якщо знову сяде до вас у автобус, коли зможете, повідомте в міліцію і затримайте рейс, – попросив шофера і наголосив: – Тільки рейс, а не його.

– А хто він?

– Грабіжник.

– Ти дивись! – здивувався. – Ніколи б не подумав!

– Так що будьте обережні.

Луцик кивнув. Грабіжник не випадково опівночі опинявся в автобусі четвертого маршруту. Зрозуміло одне: він жив у когось на дачі. Тепер залишається тільки розшукати її і вистежити нападника. Це вже легше, коли відомий район дії.

Глянув на годинник – встигну підскочити на дачі в Соляни, а потім навідатись до Шулешків. Під вечір хтось же повинен бути у шостій квартирі по Свердлова, 108.

Через півгодини приїхав на далеку околицю міста. Дачники йшли до відчинених зелених воріт у металевій сітці, що оперізувала прибережну смугу лиману, щільно забудовану будиночками, які потопали у яскравій, соковитій зелені фруктових дерев.

Не знав, до кого звернутися, щоб розпитати про Хрипливого. Йшов за дачниками, поглядаючи навсібіч. Подумав: тут повинен хтось сторожувати, якщо є ворота і огорожа.

Назустріч дибала перевальцем огрядна жінка в пожовтілому капелюшку з рисової соломки, з двома відрами добірних полуниць.

– Скажіть, де можна знайти сторожа? – звернувся до неї.

Вона зупинилася, поставила на землю відра, а потім з полегкістю, з шумом зітхнула, витерла лоба повною засмаглою рукою і вдячно подивилася на мене, ніби я звільнив її від непосильного тягаря.

– Підете ось так прямо, й десята хата праворуч – Дмитрука, – охоче пояснила. – Никодим Карпович саме на городі… Ох, їй-бо, без рук залишусь!

Під'їхав автобус, жінка стрепенулася, вхопила відра и притьмом задріботіла до дороги. Я не встиг подякувати.

Лічив праворуч будиночки. На городах, серед кущів малини, аґрусу і смородини, поралися дачники. Ось і десятий, схожий на казкову хатку, дощатий будиночок. Моцуватий чоловік у вилинялому галіфе й калошах на босу ногу, в запраній майці сапою розгортав землю під молоденьким персиком: робив широку лунку для води.

– Добрий день! – привітався до нього.

Чоловік розігнувся й зіперся на держак сапи.

– Здрастуйте.

– Мені казали, що ви сторожуєте дачі.

– А що трапилось? – непривітно запитав. – Хто ви?

– З карного розшуку.

– А… Ходіть сюди, – запросив на подвір'я.

Ми сіли в маленькій альтанці, обвитій виноградом. Никодим Карпович поклав на столик жилаві, порослі рудим коротким волоссям руки. У вічі кидались широкі, шкарубкі долоні й товсті пальці з жовтими нігтями. Він скинув старого велюрового капелюха й поклав на лавку. Зачіска у нього коротка, їжачком, волосся теж руде, впереміж із сивим. І очі руді, уважні. Віяло від нього теплом і духом сухої землі.

– Яке у вас звання? – поцікавився Дмитрук.

– Капітан, Загайгора Арсен Павлович.

– Капітан? – звів острішкуваті брови. – Мабуть, непогано працюєте?

– Напевне…

– А мій лобуряка ловить метеликів, – сумно сказав і зітхнув, наче поскаржився мені.

– Ентимолог він, – пояснив. – Комахи, метелики, жучки… Хіба то робота для справжнього мужчини?

– Чого ж? Метелик Дмитрука… Звучить?

Він насупився.

– У його віці я ротою командував, – невдоволено буркнув. – Що вас привело сюди?

– Ви не бачили тут хлопця років двадцяти п'яти, вилицюватого, вузькоокого, з годинником на позолоченому браслеті?

Замислився, пошкріб зарослі груди, спроквола мовив:

– Ні, капітане, надто скупі дані. Може, й живе. Двісті дач – всіх не запам'ятаєш. А скільки родичів! Зараз саме сезон.

Що ж, такої відповіді я й чекав.

– Він з'являється пізно, останнім автобусом, – ще жевріла надія.

– Я не сиджу біля воріт, а в огорожі в дірки, і від лиману вхід вільний. Тепер придивлюся, пошукаю, – пообіцяв.

– Дуже прошу, Никодиме Карповичу.

– Повідомлю, як тільки щось підозріле… – Він мить завагався і запитав: – А ваш батько ким працює?

– Загинув на війні. Командував танковою ротою.

– Танкіст… – Його світло-карі очі потепліли і погляд пом'якшав.

– Пляж у вас є?

– Аякже. Нашою центральною вулицею вниз і, вийдете до пляжу, – Дмитрук звівся. – Зачекайте хвилину.

Він зайшов у будиночок і приніс пакунок полуниць.

– Пригощайтесь. Сорок років мріяв попрацювати коло землі і ось тепер відводжу душу, – зніяковіло сказав.

– Дякую, – і ми потисли один одному руки.

Не поспішаючи йшов поміж дач вуличкою, що збігала до лиману. На душі було невтішно, бо надії мої не справдились.

Я зрозумів, що радість була передчасною. Обійти двісті будиночків, звичайно, неважко. І вигадати привід для власників дач. Але бракувало виразної прикмети, по якій би міг впізнати Хрипливого.

Спускався крутим узвозом, мабуть колишнім глибоким яром, що розітнув пагорб навпіл, бо і тепер обабіч стриміли голі вапнякові схили. Попереду виднілася манлива смуга лиману, білий пісок, а далі – причали з катерами, будинки, дерева…

Пляж невеликий і невпорядкований. В одному місці, біля очерету, тяглася у воду низка сірих, видублених сонцем, лобатих валунів, на яких хлопчаки вудили рибу. Відпочиваючих було небагато. Неподалік від мене четверо хлопців грали в карти. Подумав: якщо справді Хрипливий тут підночовував, то вдень йому нічого робити, хіба що смажитись на сонці. Отож блиснула надія впізнати його. А коли він мене? Навряд чи запам'ятав, як і я його.

Роззувся, щоб не набрати піску в туфлі, й пішов до рибалок. Ступав обережно, від незвички ходити босоніж, гарячий пісок пік підошви ніг, ніби ото в дитинстві біг по вулиці, вкритій пухким порохом, який курівся за мною, мов за грайливим лошам. Порівнявся з картярами й ледве не впустив туфлі… У худорлявого хлопця в чорних окулярах, з родимкою на лівій лопатці, недбало насунута на самі очі туристська кепочка з написом «Крим»! Годинника з позолоченим браслетом на руці не було, і ніякого одягу коло них теж. Напевне, залишили його на дачі. Місцеві, безперечно.

Невже такий сухоребрий і кволий подужав би мускулястого Зеленяка і того, на вулиці Гарматній? А мене? Та я його лівою, упівсили… Ні, це вже мені ввижалося. Хирлявий глянув на мене, і жоден м'яз не ворухнувся на його плескатому обличчі. А очей не бачив за темними скельцями. Звичайно, не Хрипливий, бо знову втупився в карти. Чимось би та виказав себе.

Я спокійно пішов до каміння. Вмостився на стрімчаку, оброслому темно-зеленими водоростями. Поряд, на другому камені, вудив рибу хлопчина в синіх плавках. Його волосся геть вигоріло на сонці. Я дивився на червоний поплавець і думав, що водій автобуса чи сторож повинні принести мені звістку про Хрипливого, якщо він тут вештався. Комусь із них він потрапить на очі або знову вчинить напад і нарешті залишить явний слід.

Я робив усе можливе, та зібрав мало фактів, до того ж всі вони були незначні. Одначе відчував: поволі наближався до Хрипливого, коло пошуку вужчало, хоч і повільно. Мене завжди брала нетерплячка, охоплював неспокій, доки злочинець перебував на волі. Почувався ніби винним перед собою і людьми. Неприємне почуття.

Дивився на той бік лиману, з набережною і Флотським бульваром, і згадував своє дитинство. Мимоволі подумав про Руслана, мешканців з шостої квартири по вулиці Свердлова і дивну поведінку базарувальниці. А сонце, добувшись зеніту, вже поволі хилилося до обрію, вичахало й жовтіло, поступово спадала спека, і лиман дихав відчутною прохолодою. Над плесом ширяли галасливі чайки, припадали до хвиль і здіймалися увись. Фарватером плив невеликий теплохід і нараз повернув до шляху. Пасажири верхньої палуби почали спускатися трапом на нижню – готувалися зійти на берег.

Швидко взувся. Біля каміння зібралося декілька пляжників. Ті четверо хлопців і далі грали в карти. Теплохід спинився, ледве не тицьнувши носом у крайній, найбільший валун, матрос посунув сходні, поклав один кінець на камінь. Ось і готовий причал… Я останнім піднявся на палубу, радіючи вдалому поєднанню корисного з приємним: і розшук проваджу, і прогулявся лиманом.

Незабаром я вже йшов по вулиці Свердлова. Віддаля зиркнув на ту акацію, що росла навпроти сто восьмого будинку. Під нею порожньо. А чомусь сподівався зустріти базарувальницю. Справді., нема їй тут виторгу. Подалася на своє старе місце, а я почав з цього робити різні припущення. От чи застану когось із Шулешків? Цікаво: хто живе у шостій квартирі? Очевидно, молоде подружжя, ровесники Русланової матері, і, мабуть, він забіг до свого товариша, якого не знав Віталик. Як просто!

І чому я раніше до цього не додумався? Адже саме такий висновок напрошувався. Віталику могло й привидітись, що Руслан вийшов якийсь дивний. А туристську кепочку… забув, бо поспішав на тренування. Ні, ні в що беззастережно не вірити. Тільки сумніватися. Золоте правило. Із сумнівів у нашій роботі часто випливає істина. Про це треба завжди пам'ятати.

Біля під'їзду молодої матері не було, лише на майданчику між сходами стояла дитяча коляска. Я піднявся на другий поверх. Натиснув на кнопку дзвінка шостої квартири. Почекав, прислухаючись. За дверима – нічичирк. 1 все ж, як першого разу, відчував на собі чийсь погляд, ніби хтось дивився на мене крізь вічко.

Знову подзвонив довго, настійно… Нарешті почув чалапання, і клацнув замок. Двері розчинилися. На порозі – жінка років тридцяти в блакитному пеньюарі з глибоким викотом, з якого ледь не випорскували пишні груди, волосся кольору стиглої соломи розпущене, вільно спадало на плечі, обличчя біле, випещене, як і оголені, в міру повні руки. Її великі очі з лагідною насторогою дивилися на мене. Між нестуленими губами тьмяно полискували золоті зуби.

– Ви до кого? – вуркнула грудним голосом.

– До вас, якщо ви Шулешко.

– Я, – грайливо відповіла. – А ви хто?

– Загайгора, з міліції.

– З міліції? А це чого? – не приховала здивування.

– В одній справі.

Вона кинула стурбований погляд на двері сусідньої квартири.

– Заходьте, – поступилась, пропускаючи мене.

У коридорі пахло тютюном і парфумами. Я увійшов за нею до вітальні, обставленої інкрустованими бронзою меблями, обвішаної барвистими килимами. На стінах – чудернацькі маски з виразами жаху, гомеричного сміху й задоволення. В серванті вигравав різьбленими гранями кришталевий посуд.

Шулешко сіла у крісло, і поли пеньюара розсунулись, але вона не знітилася й не прикрила ними повні коліна, наче була у кімнаті сама чи принаймні з родичем. Я сів на стілець, спиною до вікна і обличчям до відчинених дверей у коридор. Наді мною звисала люстра з кришталевими кульками. На столі височіла порцелянова ваза, розписана квітами і мальовничими фігурками жінок і чоловіків у широких кімоно.

Роззирнувся по кімнаті й поцікавився:

– А де ваші діти?

– Діти? – розгублено перепитала Шулешко, і її лице взялося червоними плямами, а в очах майнув сум, та по хвилі вони застигли, примружились, і жінка відповіла зі злістю: – Нема у мене дітей. Нема.

Зрозумів, що бовкнув дурницю, але вже пізно виправляти помилку. Однак чого ж сюди забігав Руслан? До кого?

Зніяковілий, я гарячково шукав зачіпки для розмови. Хотілося сказати щось приємне для пом'якшення своєї нетактовності. Не чекав, що зразу спіткне мене невдача. А жінка насторожено дивилася на мене, гордовито відкинувшись на спинку крісла. Так, вона мала право на образу.

– Може, ви ще запитаєте, де мій чоловік? – насмішкувато спитала Шулешко.

Промовчав, бо дивився на вішалку в коридорі, на полицю для взуття, заставлену босоніжками її туфлями. Помітив серед жіночих, з високими підборами, чоловічі – коричневі, з латунними накладками на носках. Мабуть, імпортні.

А й справді – де її чоловік? Хто він? Чого це я втратив рівновагу? Не до знайомої ж завітав на посиденьки!

– Скажіть, – рішуче кивнув.

– Загинув два роки тому, – зловтішно кинула.

Знову вскочив у халепу. Втім, Шулешко не схлипнула, не приклала хусточки до очей. Вони сухі, єхидні і недобрі. Часом не брала мене на глузи?

– Вибачте, товаришко…

– Раїса Гаврилівна, – квапливо підказала, заклавши ногу на ногу, безсоромно демонструючи засмаглі тугі стегна.

Мимоволі втупився у страхітливу маску на стіні, що нестримно реготала. Ну й Раїса Гаврилівна! Вона явно потішалася наді мною. Знайшла розвагу від нудьги. Очевидно, вважала, що я пришелепкуватий, і вдавала з себе спокусницю. Відомий тип жінок. Хай забавляється. Я теж не ликом шитий. Але невже з нудьги? Спочатку вона справила враження серйозної жінки. Для чого ця комедія? Приспати мою пильність? І, щоб поставити її на місце, зненацька запитав:

– Сьомого липня до вас ніхто не заходив?

У неї з ноги впала пантофля, і Шулешко заворуши пальцями з фарбованими нігтями.

– Нікого. Я самотня жінка, – жалісливо сказала.

– І хлопчика теж не було?

– Ні. Сусіди мене не люблять, заздрять, – зітхнула, не полишаючи ролі звабниці.

Я дістав з кишені Русланову фотокартку, подав їй. Розглядала спохмурнівши.

– Славна дитина.

– Ви його знаєте?

– Вперше бачу. Що з ним трапилось?

– Десь зник, з сьомого липня.

– Яке горе для матері! – щиро зітхнула. – Чому ви думаєте, що він у мене?

– Руслан ходив цією вулицею на тренування, – відповів, уникаючи докладної розповіді. – Я опитую всіх мешканців.

– Ох і робота у вас!… – Шулешко звелася, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Вона провела мене в передпокій. Зачинила двері, і я був упевнений – стояла під ними й дивилась у вічко. Нехай, їй же не відомо, кого я відвідував ще. Тому спокійно спустився сходами надвір. Як не хотілося визнавати поразки! А я таки її зазнав. Моє передбачення справдилося: ні до чого Русланові шоста квартира, де ні товариша, ні родичів. Щось добряче наплутав Віталик. Очевидно, зопалу не роздивився номер будинку і квартири. До того ж він в окулярах. Доведеться ще раз пройтися з ним вулицею Свердлова – може, згадає. Розповідь його, звичайно, не вигадка.

А Шулешко… Приваблива жінка і не самотня. Бо не буде вона два роки тримати на видноті чоловікові туфлі.

Вечоріло. Минув ще один день розшуку. У підсумку негусто, а все ж дещо здобув. І коли просіяти ту інформацію, залишиться кілька фактів, вартих уваги. Згадав: зранку не дзвонив Скоричу. Може, у нього були якісь новини? Якраз вільна будка телефону-автомата біля магазину,

– Слухаю, – почув стомлений голос майора.

– Це Загайгора.

– Добре, що обізвалися. Задам вам на ніч загадку.

– Яку?

– Це жарт, Арсене Федоровичу. А коли серйозно, то… – витримав паузу Скорич. – Мені о п'ятій дзвонила Табурчак. Їй ніби телефонував Руслан. – Ви мене чуєте? – стурбовано запитав майор.

– Чую-чую. І що він сказав?

– Мовчав. Посопів у трубку й поклав.

– Як же вона впізнала його?

– Материнське передчуття.

– І ви у нього вірите?

– Іноді. Завтра поговоримо, капітане. Відпочивайте.

Не загадку мені задав майор, а справжню головоломку.

Про відпочинок не могло бути й мови. Хвилин п'ять стояв у будці, доки не постукала по склу монетою дівчина, аж тоді вийшов і подався на зупинку трамвая.

Навіщо ж він дзвонив? Сповістити, що живий-здоровий? Але хіба від того полегшало матері, коли нічого не сказав? Звичайно, Табурчак допитувалася, чи то Руслан, і тим виказала, що його не знайшли. Тоді кому хотілося знати? Незрозуміло. Суцільні загадки. Ні логіки, ні зв'язку – тільки мішанина фактів, здогадів, – припущень. А може, жорстока гра? Вороги ж бувають у кожної людини.

Ніби потрапив у зачароване коло. Було відчуття, що хтось вдало водив мене за ніс, ще й кепкував з фахової безпорадності. Та я не вважав себе переможеним, бо ще не використав усі можливості розшуку.

Не зогледівся, як під'їхав до гуртожитку. Вже споночіло, і затишними вогнями засвітилися вікна.