Текст книги "Свідків злочину не було"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Ішов до зупинки тролейбуса, щоб потім пересісти на автобус четвертого маршруту. На тому боці вулиці стояла базарувальниця, та вона вже не цікавила мене.

– Товаришу!… – гукнув хтось. – З міліції!

Мене. Оглянувся – базарувальниця, захекана, розпатлана. Спинився. Що їй треба? Відзначив, що знала, хто я і звідки. Це Віталик розповів їй.

– Насилу… наздогнала… – віддихувалась. – Летите… мов на пожежу. Я хочу з вами побалакати, – засапано говорила. – Он лавка… ноги трусяться…

У мене часу обмаль, а вона із своїми розмовами. Сіли на лавку під парканом. Добре, що видно будинок, де жила Шулешко. Якщо буде виходити – бачитиму її. Жінка дивилася на мене з біллю й відчаєм. Її пошерхлі губи посіпувались, і вона прикрила їх брудною долонею.

– Ви не знаєте, хто я… – чи запитала, чи сумно ствердила базарувальниця.

– Слухаю вас, – мені хотілося швидше здихатися її. – Слухаю уважно.

– Я… я мати Вадима, – прошепотіла.

– Якого Вадима? – не второпав спочатку, і нараз дійшло, наче вдарило електрострумом. – Табурчака? Ви?!

Я вражено дивився на жінку, не приховуючи здивування. Мати Табурчака! Бабуся Руслана! Ну й ну! А Вадим Іванович і його дружина мовчали. Чому? Навіть не звернули на неї уваги, коли приїхали з опізнання. Дивно. Чи не в неї ховався Руслан? Оце поталанило: в один день закінчу обидві справи!

– Мій син мене не впізнає, – жінка прийняла долоню від губів і зчепила пальці у пелені, ніби їх зсудомило. – Я давно вже знайшла його. Я теж Табурчак, Ярина Григорівна. І продавала насіння ще на Водопої – вони наймали там квартиру. Це щоб онука бачити. Він ріс у мене на очах. Я крадькома проводжала його в садок, тепер до школи і на тренування…

– Зачекайте, зачекайте, Ярино Григорівно! – Я ще не оговтався від здивування. – То ви не признаєтесь до сина?

– Він відмовився од мене в дитинстві, – приречено сказала і раптом гаряче заперечила: – Ні, я сама винна! Сама! Чого гріха таїти? Залишила його, щоб самій легше жилося. Працювала в ресторані офіціанткою, щодня музика, веселощі, чоловіки… От і здуріла. А коли спохопилася, було вже пізно. Він і війну без мене… Тепер я зовсім самотня, на пенсії, купила кімнатку і вікую… Одна розрада, що бачила Руслана, а зараз…

Я сидів приголомшений її відвертістю. Відчував, що не суддя їй і не порадник. Не хотілося співчувати, але й докоряти не мав морального права. Ця жінка сама себе покарала, і мій осуд у порівнянні з її стражданням нічого не вартий.

– І після того ви не пробували заговорити до сина?

– Боюся, щоб не виїхав з міста. Тоді не встигну їх знайти. А мені нічого не треба, тільки бачити Руслана, хоч здаля… – із схлипуванням сказала. – Де він? Де?

– Поки що не знаємо. Може, ви нам допоможете?

– Чим? Стара вже я, немічна… Ось сьомого пішла за ним і Віталиком, проводжала його на ті човни і зненацька угледіла на балконі Вадима. Курив… Я аж остовпіла. Чого це він там, подумала? Бо ж чула, казав Руслан, що батько у відрядженні. А він – у місті, на чужому балконі… Руслан теж його помітив і… вкляк. Вадим їх побачив – присів і шмигнув до кімнати. – Базарувальниця замовкла, потерла долонею під серцем.

– А далі, далі, Ярино Григорівно!

– Що далі? – похитала головою. – Руслан забіг у той будинок. Я прихилилася до акації ні жива ні мертва… Бачу – вийшов, якийсь розгублений, безпорадний, без картузика і зирить на балкон. А там – нікого… Потім з'явилася на балконі білява розпатлана пава, – жінка презирливо скривила губи. – Руслан дитя… А я здогадалася, що то полюбовниця Вадима. Після того сіла під акацією й дотемна слідкувала. Вадим уже не виходив, а під вечір курив на балконі якийсь вилицюватий хлопець.

– О котрій годині ви пішли додому?

– У мене нема годинника, – кивнула на свою руку. – Десь близько десятої, бо мої ходики показували двадцять хвилин на одинадцяту. Насилу додибала. Майже цілу ніч не спала… Тільки засіріло – і я сюди, під акацію.

– Тобто восьмого числа?

– Еге. Сиджу й дивлюся. Вже й сонце припікає, і та пава кудись повіялась… Таки дочекалася: мигнуло у вікні обличчя Вадима. Тоді я зібралась і пішла на Декабристів. А там ви до Валентини… – Базарувальниця видушила посмішку. – Ох і сімейка, подумала, син одним боком, а невісточка другим… Як же бідній дитині живеться? На другий день я знову сиділа на Свердлова, бачила Вадима у вікні, потім – на Декабристів, а звідтіля йшла за вами і Віталиком назирці. У нього й випитала, що зник Руслан. Боже мій, боже! – заломила руки. – Куда ж він подівся?

– А коли ваш син залишив… ну, оцю?

– Вчора вранці. Господи, занапастили дитину, з горя відбилося від хати… – схлипувала, витираючи очі брудними пучками.

– Ви зайдіть завтра до мене у міліцію на півдесятої ранку. Я вас викличу. Моє прізвище Загайгора.

– Загайгора… – повторила і ще поворушила губами. – Прийду, все зроблю, щоб тільки повернути онука.

– І не стежте за ними, – порадив, аж тут мене осінило: – І не дзвоніть їм, бо вони думають, що то Руслан.

– Боже, як ви взнали, що то я?…

Вона залишилася на лавці, зовсім знеможена. Мені теж було не дуже весело. Мати Табурчака підтвердила, що Вадим Іванович сидів у коханки, коли я приходив до неї. Тому на другий день вранці він пішов додому. Та найважливіше те, що я тепер точно знаю, після тренування Руслан не заходив до Шулешко. І ніякі знайомі сьомого числа у неї не ночували. А якийсь хлопець на балконі курив. Значить, коли онук дзвонив після тренування додому, вилицюватий був у продавщиці.

Незрозуміло одне: чому не признавалися коханці, що Руслан заходив до них? Що за їхнім мовчанням? Саме на це, Як мені здавалося, треба було дати відповідь.

Приїхав на дачі з чітким планом дій. Ледве стримувався, щоб не бігти. Серце калатало в грудях, наче після подолання смуги перешкод. Боявся передчасно радіти. Ось і дача Дмитрука. На подвір'ї нікого. І тут я подумав: а раптом дача Шулешко в іншому районі міста? Може, й там, біля маяка. Я точно не знав. І все ж відчинив хвіртку.

– Егей, хазяїне! – гукнув.

– Я тут! – озвався звідкілясь Дмитрук.

Обійшов навколо хатини. Никодим Карпович у старому зеленому галіфе і синій вицвілій майці сидів у затінку і лагодив оприскувач. Скинув на мене руді уважні очі.

– А, капітан, – подав шкарубку долоню. – Яким вітром?

– Все тим же, Никодиме Карповичу.

– А я того вилицюватого не зустрічав, – вибачливо повідомив. – Навіть питав декого, чи не бачили.

– Покажіть мені дачу Шулешко, – попросив його.

– Шулешко… – замислено повторив. – Шулешко… Який він з себе?

– Не «який», а «яка», – посміхнувся. – Симпатична молодиця, білява, їздить «Волгою»…

– А, Раїса, жінка Івана, – ляснув себе по лобі Дмитрук. – Вона сьогодні вранці приїздила.

Я аж повеселів. Дивився на сторожа з любов'ю, наче на рідного батька.

– Зайдіть, Никодиме Карповичу, на її дачу і під якимось приводом взнайте, хто там зараз живе.

– Залюбки, – охоче погодився сторож. – Вона досі не сплатила внесків товариству садівників.

Дмитрук замкнув дачу, і ми пішли. Він смішно човгав калошами, і мені кортіло порадити йому підв'язати їх мотузками. Никодим Карпович знову згадав свого сина, який надіслав телеграму про терміновий від'їзд на острів Цейлон шукати якогось метелика. Саме слово «метелик» він вимовив з презирством і відразою.

– Ще далеко? – запитав його, щоб перевести мову на інше.

– Он дача з флюгером-каравелою.

Я ковзнув поглядом по дахах, що витикалися із зелені фруктових дерев, і неподалік, кроків за тридцять, побачив на тонкому шпилі вибагливо вирізану із жерсті каравелу.

– Якщо він є – нічим не викажіть себе. Коли нема – махнете мені рукою.

Никодим Карпович помалу підійшов до хвіртки й зник на подвір'ї. Я стримував хвилювання. Ще ніколи не був спокійним перед затриманням злочинця. Здавалося б, пора вже й звикнути, але не міг, як ото моя мама перед кожним уроком. Хвилини спливали повільно, тягуче… На вуличку вийшов Дмитрук і махнув рукою. Я підійшов до нього.

– Нема, – чомусь пошепки мовив. – Я заглядав у вікна…

Дача Шулешко цегляна, з мансардою. Від хвіртки до ґанку стежка, вимощена сірими плитами. Я з тривогою поглядав на широке, запнуте фіранкою вікно мансарди. А раптом Кисюра там і стежив за нами? У нього виникне підозра, і тільки ми підемо, як він дасть драла. Озирнувся – на вулиці нікого.

Спати Кисюра не міг, бо його розбудила сестра. Та для певності я теж зазирнув у вікно й побачив газову плитку, три стільці, невеликий стіл, на якому стояли пляшки з-під горілки й пива, дві миски, чашка. Наступне вікно – спальня: розстелене ліжко, на спинці стільця темно-сині штани й біла сорочка, на вішалці – сірий одяг. Темно-сині штани… Такі були на ньому, коли ми шукали Хрипливого на проспекті. А зараз він, мабуть, вилежувався на пляжі.

Сказав Дмитрукові:

– Я піду на пляж, а ви постоїте на пагорбі. Коли почну кидати камінчики у воду, подзвоните… – я написав на аркуші з блокнота номери телефонів Скорича і чергового, подав Дмитрику. – Скажете, що грабіжник на пляжі. Як, зумієте?

– Авжеж, неважко… – знизав плечима. – Велосипедом швидко доберусь до телефону.

Аби нікуди не подівся Хрипливий. Що Кисюра і грабіжник одна й та ж особа – я вже не сумнівався. Коло з'єдналося. Ми мовчки йшли вузькою вуличкою до лиману. Після полудня щедре сонце потроху вичахало, але пекло ще добре. Що ж, розшук Хрипливого не дуже й затягнувся – на четвертий день… Тьху-тьху, коли б не наврочити!

Я зупинився, показав Дмитруку на пагорб, що зеленів ліворуч.

– Он там постійте, наче дивитесь на лиман.

Дмитрук зігнувся й поліз на пагорб, а я почав спускатися до лиману. Йшов наче на прогулянці, щоб нічим не привернути до себе уваги Хрипливого, якщо він тут. Не боявся, що він мене впізнає, бо я теж не запам'ятав його під час сутички опівночі на Гарматній.

Ось і пляж. Людей небагато, переважно молодь і діти. На камінні – кілька рибалок і трохи осторонь четверо картярів. Не троє, як до обіду, а четверо, і вже й молодик у темних окулярах з ними.

У мене прискорено забилося серце. Проте я байдуже підходив до картярів. Навіть нахилився, підняв невеличку перламутрову стулку черепашки. Порівнявся з картярами. Коло них лежали дві порожні пляшки з-під вина. Худорлявий сидів до мене спиною. Один, в ластовинні, з татуїровкою на передпліччі (ніж у могилі й напис: «Не забуду мать родную») запанібрата запросив мене:

– Сідай, кореш, побавишся в очко.

Я мовчки поляскав себе по кишенях – мовляв, нема грошей. І тут озирнувся на мене худорлявий. На його правій щоці, від кутика губ аж до вуха, свіжа подряпина. Хрипливий! Василь Кисюра! Мені перехопило дух, хоча підсвідомо готувався до зустрічі з ним.

– Бідно живеш, – хрипло сказав він. – Давай на бичата.

– То подарунок матері, – кивнув на годинник.

– Ну то хиляй звідси, мамин сосунець, – озвався третій, гладкий, з обвислими, наче у жінки, грудьми, виймаючи з-під сідниці пожмакані. куп'юри.

Не впізнав! Не впізнав мене Хрипливий. Я стягнув сорочку, ніби збирався загорати, й крадькома зиркнув на пагорб. Никодим уже стояв на вершечку. Я роззувся, пішов понад водою, і теплі хвилі набігали мені на ноги. Набрав жменю пласких камінчиків. Знехотя почав кидати їх у воду, стежачи краєм ока за Дмитруком. Чого ж він стоїть? Нараз Никодим Карпович метнувся з пагорба, притримуючи рукою капелюх.

Картярі спокійно різалися в очко. Я глянув на годинник – сімнадцять хвилин на шосту. Поки Дмитрук доскочить до телефону, поки Скорич приїде сюди… Всього… півгодини, не більше. Головне, щоб Кисюра не пішов звідси. Я, звичайно, слідкуватиму за ним, але затримати його буде важче. Проте він повинен одягнутися, а для цього йому треба заскочити на дачу. І там я візьму його.

Я кидав камінчики у воду, поволі бредучи смужкою вогкого піску. Тривожно кигичили чайки. А може, у Хрипливого був спільник? Чому «був»? Картярі – його друзі, одна зграя. Н-да, тоді взяти їх буде нелегко. Не попередив я Дмитрука, що їх тут четверо. Не попередив…

Зиркнув на годинник – вже п'ятнадцять хвилин, як сторож побіг дзвонити. Отож, наші вже в дорозі. Я помалу взув туфлі. Пішов назад. Сів на камінь, слідкуючи за компанією і за дорогою, звідки з'явиться Скорич.

Збігло ще п'ять хвилин.

Цікаво, який вигляд буде у Кисюри, коли ми візьмемо його? Адже вважав себе невловимим.

Я одягнув сорочку. Поглядав на дорогу між пагорбами. Згадав, що не знав оперативників, окрім Скорича. Коли не він ітиме першим, я можу забаритися, і тоді грабіжник помітить щось підозріле. Я аж звівся. Думав: підходити до Кисюри чи чекати наших? Але що робитимуть троє картярів? Четверо проти одного… Кисюра хитрий: вдасть, ніби я програвся й від злості затіваю бійку. І все ж помаленьку пішов до них.

А хвилини спливали…

Крок, іще крок…

Здалося чи справді?… Прислухався. В різноголосся пляжу і шум моторних човнів вплівся гул автомобільного двигуна. Він гучнішав, наближався і раптом замовк. Ось з-за пагорба висунувся крислатий капелюх, потім обличчя, плечі… Дмитрук! Приїхали! Он майор, а за ним водій «газика» Микола Бунчук і ще один товариш. Скорич помітив мене, але не прискорив ходи: йшов, немов людина після праці, що вибралась до лиману на відпочинок. А Кисюра спокійно, звично здавав карту. Ось його спина з чорною родимкою на лівій лопатці. Шкода, тренер з боксу Нагорняк не пам'ятав такої виразної прикмети. Я б ще першого разу впізнав би по ній Кисюру. Моя тінь впала на нього.

– Ти що, скляний? – не оглядаючись, хрипло запитав.

Майор, Микола і той, третій, майже поруч. Грабіжник тасував карти.

– Вставай, Кисюро, скінчилася твоя гра, – сказав йому.

Він перестав тасувати карти, ніби усвідомлював почуте.

Я помітив, як напружились м'язи на його руках. Картярі з цікавістю витріщились на мене. Кисюра поволі, крадькома потягся до порожньої пляшки. Я миттю наступив йому на кисть.

– Ну-ну, без фокусів! – застеріг його.

Поруч уже стояли наші. Ми з Миколою взяли грабіжника попід руки.

– Вставай!

– А, гади! – скинувся Кисюра, та ми міцно тримали його, і він присмирів.

Скорич зняв з нього темні окуляри. Картярі посхоплювались, обурено загукали:

– Ви чого?… Чого?

– Зараз заробите…

– Спокійно, – підняв руку майор. – Карний розшук. Громадянин Кисюра! Ви заарештовані! – суворо мовив і до картярів: – Ви його знаєте? Ваш товариш?

Вони розгублено озиралися.

– Ми тільки на пляжі…

– Грали в карти, і все… – знічено белькотали.

– Уу, піжони… – Кисюра брутально вилаявся.

– Припиніть! – наказав йому Скорич. – Ходімо. А ви, товаришу Гульченко, займіться цими картярами.

– Куди ви мене ведете? – запручався Кисюра.

– Тихо, тихо, – заломив йому руку за спину Микола. – Одягнемо тебе, голубчика.

– Я приплив з того берега, – хрипів грабіжник. – Мої лахи аж там…

– Ти справді не з нашого берега, – зауважив майор.

– На дачі вони, Кисюро, на дачі у сестри, – сказав я. – Не ламайте комедії.

Він заскреготав зубами від злості й безсилля. Ми пішли. Пляжники не звернули на нас уваги. На пагорбі стовбичив Дмитрук. Я помахав йому рукою. Він зняв свого незугарного капелюха й провів долонею по рудому волоссі.

В «газику» Кисюра згорблено сидів між мною і майором. Никодим Карпович – біля Миколи. Оглядався на грабіжника.

– Таке миршаве… – прошепотів.

Через кілька хвилин «газик» став біля хвіртки дачі Шулешко.

– Никодиме Карповичу, приведіть когось понятими, – попросив його Скорич.

Сторож пішов угору вуличкою. Ми зупинилися перед дверима дачі. Кисюра єхидно посміхався.

– Відмикайте, – звернувся до нього майор, – бо доведеться ламати двері.

– Там, – похмуро кивнув на цеглину, – ключ.

Ми ввійшли до кімнати.

– Сідайте, – я показав Кисюрі на ліжко.

Чекали понятих. Я розглядав грабіжника, його хирляву засмаглу постать, проте мускулясту, з добре розвинутими м'язами рук. На його вилицюватому обличчі – ні хвилювання, ні каяття, лише байдужість. Не міг повірити, що це він одним ударом послав мене у нокдаун і поранив Луцика. Чому став злочинцем? Напевне ріс, як усі діти, і мав жалість, яка й досі десь дрімала у ньому. Почав з хуліганства, а закінчив розбоєм. Тепер і строк дадуть йому значно більший.

Зайшов Дмитрук, а за ним всунулась до кімнати опасиста жінка в бляклому халаті. Відразу зробилося тісно й душно. Скорич відчинив кватирку.

– Василю, ти чого голий? – запитала жінка.

– Голий серед вовків, – люто блиснув очима.

– Він заарештований, товаришко… – попередив її Микола і до Кисюри: – А ти прикуси язик!

– Це Загоруйко Варвара Борисівна, – підказав Дмитрук.

– Заарештований? Брат Раїси?! – сплеснула в долоні. – За що, Василю? Господи!

– Накоїв лиха, – сказав я. – Ви не відмовитесь бути понятою?

– Якщо треба… – вражено дивилася на Кисюру.

У кишенях його штанів ми знайшли 637 карбованців, у шухляді тумбочки ще 300, два паспорти: один на ім'я Кисюри, другий – Махарадзе Левана Вардановича, жителя Тбілісі, нову трудову книжку із записом про прийняття і звільнення з роботи за прогули.

– А де ніж, Кисюро? – запитав я.

– Який ніж, начальнику? – вдав щире здивування грабіжник.

– Яким ви поранили водія автобуса.

– Хе, я ніколи нікого не замочував.

– І не грабували?

– А де свідки? Де?

– Є потерпілі. Вони вас упізнають, – я ступив до ліжка й підняв подушку: під нею лежала довга фінка з руків'ям із кольорового плексигласу.

Кисюра спохмурнів і відвернувся. Я уважно обдивився. У щілині металевих вусиків помітив маленьку червону риску. Безперечно, засохла кров. Експертиза встановить групу, а потім порівняє з Луциковою.

– Кров, Кисюро, га? – показав йому – на червону риску. – Ось тобі незаперечні докази.

Мені кинувся у вічі зелений пластмасовий козирок його кепочки. На ньому чорніла невеличка цятка, явний слід від збільшувального скла. Віталик, товариш Руслана, розповідав, що припалив козирок… Стримався, щоб не запитати Кисюру, звідки в нього кепочка. Всі запитання попереду.

На кухні я знайшов конверт з листом Шулешко до брата. Повернувся Гульченко. Він викликав мене на двір. Перш ніж вийти, я дав прочитати Скоричу листа Шулешко.

– Ті хлопці недавно познайомилися з Кисюрою, – повідомив Гульченко. – Десь із тиждень тому, не більше. Майже щодня грали в карти. Ніде не працюють. Підробляють на дачах: то скопають город, то наносять води… А ваш підопічний добряче їх нагрів. Ще день-два – і пустив би у самих плавках.

Я повернувся до кімнати. Кисюра вже був одягнутий в темно-сині штани й білу сорочку з підкоченими рукавами. Майор віддав мені лист і, як мені здалося, навіть не зацікавився його змістом. А мене лист Шулешко схвилював… Я сів біля тумбочки, щоб зручніше було писати протоколи. Нас у кімнаті залишилося троє. Микола теж вийшов.

– Тепер поговоримо з вами, – звернувся до Кисюри. – Зізнаєтесь чи станете заперечувати?

– У чому зізнаватись, начальнику? У чому?! – скипів.

– Так, значить, будете викручуватись. А дарма. Сьомого, Кисюро, ви навідались до сестри і пішли від неї близько опівночі, пограбували на вулиці Дунаєва токаря Зеленяка. А восьмого вам не пощастило на Гарматній. Пам'ятаєте: будка ремонту взуття, перехожий на асфальті?… Ви встигли вскочити в автобус четвертого маршруту, потім зійшли на кінцевій зупинці. Шофер впізнає вас. А вчора, після пограбування Махарадзе, ви знову їхали на дачу тим же автобусом і шофер хотів подзвонити в міліцію, та ви його ножем… Отож, троє потерпілих. Ще свідчення Табурчака, його матері і вашої сестри. Хіба не досить для суду? У вашому становищі щире зізнання – єдиний порятунок. Подумайте.

Кисюра кусав губи, насуплений, лихий. Скорич мовчки дивився на нього.

– Ну-ну, сміливіше, Василю Гавриловичу, – раптом підохотив його. – Може, суд і врахує.

– Нехай… – хрипло видушив. – Приперли мене… розкажу…

Він розповів про Зеленяка, про невдалу спробу на Гарматній, як вистежив Махарадзе, що продав на базарі більше центнера помаранчів і повертався вночі від однієї молодиці, зі скрипом переповів сутичку з Луциком. Я помітив, що Скорича задовольнила його розповідь, а мене – ні. Кепочка і лист Шулешко вимагали деякого уточнення.

– Ви знаєте, чия це кепочка? – запитав у Кисюри.

– Напевне, сестри. Я взяв її у неї сьомого.

– Ви бачилися з Табурчаком?

– З її бахурем? Бачився.

Я зачитав лист Шулешко:

«Здрастуй, дорогий братику Василю!

Не отримала відповіді на свого листа і знову пишу тобі. Чого ти мовчиш? Що трапилось? Невже знову взявся за старе і никаєш світом? Погані у мене передчуття, і сни погані сняться. Думала, коли звільнишся, то приїдеш до мене, влаштуєшся тут на роботу, я б тобі й дівчину гарну підшукала, женився б і зажив, як усі люди. Мама вже виплакала всі очі, і ти їй теж не пишеш. Несила їздити до неї і бачити, як вона побивається за тобою. Чого ти такий безталанний? І в кого вдався? У нашому роду ніхто не сидів у тюрмі.

Мені теж не поталанило в житті. Ти ж знаєш: Іван загинув під час плавання, і я вже два роки самотня. А молоді літа ідуть, минають, хочеться ще мати пару. Але де путні чоловіки? Все якась потолоч кидається на моє добро. А якщо і трапляється якийсь путній, як на зло, одружений. Ось і тепер зустрічаюся з одним. Ніби непоганий мужчина, але…

Васю, ти приїдь, обов'язково на сьоме липня щоб був, дуже прошу тебе. Треба мені з тобою поговорити і вирі; шити одне питання, дуже серйозне для мене. У мене ж більше нікого нема ріднішого за тебе, ні від кого чекати поради й допомоги. Приїзди, гроші за дорогу я тобі поверну. Поживеш у мене на дачі, там така благодать, не те що у твоєму Сибіру. І скучила я за тобою. Скільки років не бачились. Чекаю.

Міцно цілую й обіймаю. Твоя сестра Лая».

– А чому Лая? – поцікавився Скорич.

У Кисюри потеплів погляд.

– Я малим не вимовляв букви «р», – пояснив. – Рая – Лая…

– Н-да. – В мене ворухнулася жалість до нього. – То яке питання збиралася вирішувати з вами сестра?

– Ніякого. Вигадала, аби я приїхав.

– Сьомого до сестри не заходив хлопчина, син Табурчака?

– При мені – ні. Але раніше, вдень, здається, був. Чув одним вухом, як про те говорила вона зі своїм… – Кисюр зловтішно посміхнувся. – Перелякався бахур.

Я дописав протокол, розписався, подав ручку Кисюрі. Він важко зітхнув і тоскно задивився у вікно…

У прохолодному коридорі нашого управління майор притримав мене за лікоть.

– Вітаю, Арсене Федоровичу, з успіхом. Одну справу закрили. Тепер наступна.

Ми розійшлися по кабінетах. До мене у вікно зазирав голубий вечір і лапате листя каштанів. Вмикати світло не хотілося. Підсунув до себе телефон і подзвонив Табурчакові. Запросив його до себе на завтра на дев'яту ранку.