Текст книги "Свідків злочину не було"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Спав погано: часто прокидався і згадував учорашні події. Був задоволений, що нарешті грабіжника затримано. Проте тривога й безвихідь не залишали мене, бо у Руслановій справі ще не спромігся навіть визначити чіткого плану дій. А тепер ще й той лист Шулешко. Чому саме на сьоме липня запрошувала вона брата до себе? Чому?

Та поки що, скупавшись у лимані й поснідавши, я пішки рушив на роботу. Кисюрі я не вірив. Сестра просила його в листі «обов'язково на сьоме липня щоб був». Чому на сьоме? Це насторожувало. Дарма майор не зацікавився листом. У ньому може бути та нитка, що розплутає весь клубок. І не дуже скучила Шулешко за братом, коли написала лише два листи після звільнення. Василь, безумовно, не сказав усієї правди. То вже мені доведеться докопуватись до істини.

До Скорича я не зайшов. Переглянув ще раз протоколи. Тепер аж дивувався, що грабіжник так швидко в усьому зізнався. До цього іноді вдаються обвинувачені. Але чому? Спільників у нього не було, щоб їх покривати і всю провину брати на себе. Злякався? Ні, не схоже. Причина інша.

Раптом я згадав, що говорила сусідка Шулешко: сьомого ввечері вона чула сварку двох чоловіків у квартирі продавщиці. Саме сварку, а не розмову. Що не поділили між собою Кисюра і Табурчак? Про це мені необхідно дізнатися. Я глянув на годинник – ще десять хвилин до дев'ятої. Мене брала нетерплячка. Я встав і відхилив двері, зазирнув у коридор – Табурчак підвів голову й сторожко глянув.

– Заходьте, Вадиме Івановичу, – запросив його. – Раніше почнемо – раніше закінчимо.

Вигляд у нього не кращий, ніж учора й позавчора: та ж несвіжа сорочка, вим'яті штани з видутими коліньми, абияк розчесане волосся, під очима мішки, і все обличчя набрякле, ніби він хвилину тому насилу прокинувся від важкого сну. Ще й пивом тхне, як із бочки. Напевне, після впізнання добряче випив з горя, а оце похмелився. Туфлі з латуневими накладками знову не взув. Я показав Табурчаку на стілець і розчинив вікно. Він похапцем дістав сигарету, закурив.

– Як там Валентина Гнатівна?

– Не відходить від телефону. А на світанку схопило серце, викликав «швидку допомогу», зробили укол, дали якісь таблетки… – Вадим Іванович потер лоб долонею, прикривши очі, ніби приховував од мене непрохані сльози.

Але очі його сухі, в червоних прожилках, з причаєною тривогою.

– На яку ви настроєні розмову? – почав я здалеку.

– У смислі?… – не второпав, морщачи лоб, Табурчак.

– Відвертості.

– Я з вами відвертий, – стенув плечима, ображено суплячись. – І скажу не криючись: мене обурює ваша підозра, ніби я, рідний батько, сам кудись запроторив сина. Як вам могло таке прийти в голову? Як?

– Ну, не самі, а побіжно підштовхнули його до втечі з дому, – спокійно вів розмову, хоч і кортіло гримнути на нього, щоб не вдавав із себе святого.

– Що ви говорите? Схаменіться! – нервово затовк сигарету в попільниці.

– Досить гратися із нами в піжмурки. Шостого липня ви виїхали з Києва і сьомого вже були в Шулешко Раїси Гаврилівни. Чому ви…

– Яка Шулешко? Яка?… – засовався на стільці інженер. – Не туліть горбатого до стіни!

– Не перебивайте. Чому ви брешете? Чого ви боїтеся?

– Я… я не знаю ніякої… Шулешко, – приреченим голосом видушив Табурчак.

– Вадиме Івановичу, облиште, прошу вас. Адже Руслан побачив вас на балконі. Це встановлено точно, як і наперед відмічене вами відрядження. Руслан заходив до Шулешко.

– Не вигадуйте, капітане, не грайтесь у примітивний детектив, – Табурчак закусив нижню губу від злості.

– Гаразд, – я дістав із шухляди кепочку. – Вам знайома ця річ? – і пильно, не криючись, дивився на інженера.

У його очах спершу майнуло здивування, потім острах, і він мимоволі поворушив губами, наче хотів щось сказати чи запитати. Втім, взяв себе в руки й буденним голосом мовив:

– Звичайно: півміста такі носять.

– Півміста? – іронічно перепитав я. – Цю кепочку забув у Шулешко Руслан. Чого ви сварилися з Василем?

– Я не знаю ніякого Василя, – затято відказав і прохально, стомлено додав: – Послухайте, це ж безглуздя підозрювати рідного батька.

– Жаль, ви вперто не бажаєте допомогти мені. А між іншим, є свідки. Ви будете говорити правду?

Табурчак втупився поглядом у стіл і мовчав.

– Ви упереджено ставитесь до мене, – зненацька випалив, зводячись. – Я вимагатиму, щоб у вас забрали справу. Дозвольте йти?

Я зиркнув на годинник – двадцять хвилин на десяту. Вона, мабуть, вже чекала в коридорі мого виклику.

– Трохи затримайтесь, – попросив, а сам відчинив двері.

Причепурену базарувальницю не впізнати: блідо-зелена сукня, білі босоніжки, перісте волосся зачесане і зібрана на потилиці у вузол, губи підфарбовані, на колінах сумочка з лискучою металевою застібкою. Цілком пристойний вигляд, без найменшого натяку на непривабливу бабу, що торгує зернятами.

– Прошу, – запросив її жестом.

– А хіба вже пів на десяту? – обсмикала сукню.

– Трохи менше.

Вона переступила поріг, подивилася на Табурчака й зблідла. Він ковзнув по ній безвиразним поглядом і відвернувся. У мене стислося серце. Я торкнувся її руки, і жінка озирнулася на мене, розгублена й безпорадна.

– Сідайте, Ярино Григорівно, – підвів її до стільця й подав склянку води.

Пила й не спускала очей з сина, а той сидів похилений, замислений. У кабінеті на кілька хвилин залягла тиша. Лише крізь вікно долинав приглушений вуличний шум. Я почекав, поки оговталась базарувальниця.

– Ви знаєте цього чоловіка? – запитав її.

– Знаю.

– Звідкіля? – скинувся інженер. – Що за комедія, інспекторе? Для чого?

– Не гарячкуйте, – зупинив його. – Розкажіть, Ярино Григорівно, що ви бачили сьомого числа. І взагалі про все.

Табурчак пильно вдивлявся у жінку, а та вбирала поглядом кожну рису його обличчя і не могла розпочати…

– Це вона продає зернята на нашій вулиці! – впізнав її інженер і задоволено відкинувся на спинку стільця. – Я б на вашому місці не вдавався до послуг сумнівних осіб, – зневажливо здвигнув плечима.

– Не поспішайте з висновками, шановний, – порадив йому. – Говоріть, Ярино Григорівно.

– Важко мені… – зітхнула базарувальниця й осудливо похитала головою. – Сумнівних… Господи, я ж… – і часто закліпала.

Табурчак скривив губи в іронічній посмішці.

– Заспокойтеся, не треба, – сказав я.

– Угу… не буду… не буду, – поспішно витерла пучкою сльози, випросталась. – Так от…

Вона розповіла те ж, що й вчора.

– Що ти плещеш, жінко?! – схопився Табурчак, полотніючи. – В якому будинку? Кому ви вірите? Кому?! – зціпив кулаки, люто блискаючи очима. – Перекупка!

– Вашій матері, Вадиме Івановичу, матері, – спокійне сказав я. – Вірю вашій матері.

– Матері? Моїй?… – Ще дужче видовжилося його лице, він сперся рукою на стіл і враз обм'як, втрачаючи свій шал. – Ця жінка… моя…

Я залишив їх наодинці. Вийшов надвір. В тіні під каштаном продавали квас, і я приткнувся до невеликої черги. Подумав, що за ці дні зробив дві добрі справи: знешкодив грабіжника і звів матір з сином. Табурчакове серце пом'якшає, забудеться образа і гіркота сирітства. Згадав рідну маму, і мені стало сумно. Як вона зі своїм хворим серцем? Їй скоро п'ятдесят. Мені закортіло почути розмову матері й сина. Чи примирились вони? Чи заперечуватиме Вадим Іванович своє знайомство із Шулешко?

Не поспішаючи піднявся на другий поверх, постояв під дверима – не хотів вертати матір і сина до гіркої дійсності… Втім, робота є робота. Я відчинив двері.

Ярина Григорівна, заплакана, із скуйовдженим волоссям, пригорнула до себе голову Вадима Івановича. Я згадав славнозвісну картину «Повернення блудного сина»… Вони не звернули на мене уваги, тільки Табурчак на мить розплющив очі. На його обличчі – збентеження й біль.

Я сів за стіл. Ярина Григорівна змучено посміхнулася.

– Він усе розповість, – мовила виснажено. – Правда, Вадиме? – Син кивнув. – Він ні в чому не винен, тільки ото зв'язався з тією хвойдою. Аби ви знайшли Руслана… Кажи, кажи Вадиме. – І мати важко сіла навпроти.

Табурчак дивився у підлогу…

– Вадиме, – гукнула його мати.

– Зараз… – Він тремтячими пальцями розминав сигарету.

Через кілька хвилин, не дивлячись на мене, інженер розповів про своє передчасне повернення з відрядження й ночівлю у Шулешко. Все сталося, як я й передбачив, лише не бачився він із сином – сховався від нього у другій кімнаті. Чув його розмову з Шулешко, а потім і мою з нею. Признався, що сьомого Кисюра гостював у сестри і пішов од неї пізно ввечері. Відсутність сина налякала Табурчака, і вранці він подався додому. От і все. Нічого суттєвого, нового. Вже й не цікавило, чого вони сварилися з Василем.

Вадим Іванович тер лоб долонею, наче у нього розболілася голова. На сина невдоволено дивилася матір, і я зрозумів: він щось не сказав. Я його не питав, бо знав, що все одно скаже, якщо те відомо Ярині Григорівні.

– Лист, Вадиме, лист, – нетерпляче підказала йому мати.

Табурчак подав мені білий конверт з малюнком новорічної ялинки і написом під ним: «З новим роком!» Хм, з Новим роком у липні! Лист інженерові додому. Штемпель місцевий, сортувалося десятого у 22-му відділенні зв'язку. Я вийняв із конверта удвоє складений аркуш в косу лінійку, розгорнув, прочитав:

«Слухай, хмир болотяний, або ти женишся на Раїсі, або тобі не бачити свого сина, як вух без дзеркала. Усьок?»

Мені перехопило подих. Невже Кисюра? Недарма без крутійства визнав свої злочини: щоб приховати інший. Значить, Табурчак до справи не причетний. Не міг же він написати його сам собі, щоб одвести від себе підозру. Втім… Ні, надто підступно й підло для батька. Швидше – груба робота Кисюри. Сподівався, що інженер, щоб не викрити своїх зальотів, не покаже мені лист. Розрахунок вірний.

– Коли отримали? – запитав, вкладаючи лист у конверт.

– Вчора.

– Когось підозрюєте?

– Як вам сказати… – зам'явся. – Ви теж, напевне, здогадуєтесь.

– Брат її! А хто ж?! – вихопилось у матері.

– Він погрожував викрасти сина?

– Ні, погрожував мені: «Я тобі зроблю, ти мене запам'ятаєш…» В такому дусі, – пояснив інженер.

– За що погрожував?

– Я… – Табурчак знітився і відвернувся, глухо продовжив: – Я не хотів женитись на Раїсі.

З вікна кабінету я бачив, як з під'їзду нашого відділення вийшли Табурчаки. Ярина Григорівна забігала наперед і зазирала в синове обличчя, щось говорила, енергійно жестикулювала, потім зупинила його і закивала, ніби комусь погрожуючи, пальцем. Тепер Вадим Іванович не піде до Шулешко. Від сьогодні їхнім зустрічам кінець. У ньому прокинулось запізніле каяття. Свідчення тому – списані аркуші на столі.

Їх постаті затулило густе віття каштанів. Я вернувся до столу. Ще раз прочитав анонімку. Підкреслив «хмир болотний» і «усьок». В цих жаргонних слівцях відчувалося минуле Василя. Ось для чого просила його сестра приїхати.

Звичайно, не викрадати сина свого коханця, а якось вплинути, щоб покинув сім'ю і одружився з нею. А Кисюра виявився запопадливішим, заманив кудись Руслана і сховав. Підлий тип.

Прочитав лист Шулешко до брата. Безперечно, у його підтексті вчувалося занепокоєння. Проте Кисюра відповів, що Руслана не бачив, а тільки чув, ніби він забіг до сестри й тим добряче нахарапудив полюбовників. Отож заздалегідь приготував таку відповідь. А може, вистежив після тренування, бо Руслан дзвонив додому.

Де ж Кисюра сховав його? На дачі? Але ж ми все обдивилися. Стривай! А льох чи підвал?! Без них не обходиться жоден господар. Напевне, ляда майстерно замаскована в підлозі. Я схопився їхати на дачу Шулешко, та схаменувся, бо раптом подумав: чому мовчав Руслан? Адже чув нашу розмову, а ніякого сигналу не подав. Звичайно, на дачі його не було.

А де? Може, на іншій, на якій ніхто не жив? Часом не у когось із тих картярів ховав Кисюра Руслана? Покажу анонімку грабіжнику. Як він зреагує на неї? Я заспішив до ізолятора. Зайшов до чергового і дав йому адресу Шулешко. Попросив привезти її у відділ.

Переступив поріг камери. Василь сидів навпочіпки у кутку, зіщулений, малий, ніби хлопчак. Оглянувся. Минуло лише півдоби, а обличчя вже посіріло, і в очах туга.

– Слухай, Василю, як ти докотився?…

– В душу лізеш, начальнику? Навіщо? – Кисюра звівся й прихилився до стіни.

– Облиш це дурне «начальнику»! – скипів я. – Ще не пізно стати людиною.

– Пробував. Розумієш… А все через умови. Я з п'ятого класу почав займатися боксом. Тренери мене запримітили, почали створювати умови: спочатку в школі, потім на заводі. Я майже постійно десь їздив, виступав на змаганнях, а оцінки ставили, зарплату нараховували…

– Значить, винні добрі дяді?

– І я, і вони. Да… Не став я ні олімпійським чемпіоном, ні світовим призером, – сумно зазначив Василь. – А обіцяли мені світле майбутнє. Все полетіло шкереберть: суд, колонія наче в нокауті. Довго зводився на ноги… Мріялось… вийду на волю, тренуватимусь – загримить моє прізвище. Ось і загриміло, – кисло посміхнувся. – Знову небо в клітинку… Відбув строк, опинився за ворітьми – і закрутило: кореші, горілка, карти, чувихи… За два тижні просадив те, що накапало за чотири роки, й сів на мілину. Подався на лісозаготівлю, трохи повколював – розрахували. Обридла тайга, постійне давай-давай, а на півдні вирувало гарне, веселе життя. Тут лист від Раїси… І чого я перед тобою, капітане, сповідаюсь? – здивовано запитав.

– Без сповіді важко, Василю. Скажи, чого тебе кликала сестра?

– Не здогадуєшся? – лукаво примружився Кисюра. – Щоб вплинути на її зальотника. Вона… вагітна. А він, гад балухатий, тепер у кущі, – скреготнув зубами.

Брат заступився за сестру. Його турбувала її доля, і Кисюра того не приховував, але побіжно кидав на себе тінь підозри. Невже Василь так упевнений, що лист не потрапив до мене? Аж дивно. Може, не він писав… Після відвертої нашої бесіди не хотілося показувати листа. Але істина вимагала.

Я подав його зі словами:

– І ти викрав Руслана і шантажував його батька?

Кисюра пробіг очима каракулі, закліпав, і його лице поволі кам'яніло. У камері нависло давке мовчання.

– Ти що мені чіпляєш, капітане? – розгублено й тихо мовив Кисюра. – Я з тобою, як… А ти? – й ображено відвернувся до стіни.

– Але ж мені треба перевірити, – невпевнено відповів я.

– Іди, нам нема про що говорити, – буркнув насуплений Василь. – Іди, сповідальник.

Мене спантеличила його поведінка. Я чекав обурення, вигуків, заперечень… А він тільки звинуватив мене у підступності, ніби я навмисне викликав його на душевну розмову, щоб скористуватися з неї і підкласти йому свиню. Тепер Кисюра сховався, наче равлик – у свою хатку. Виникле довір'я розтануло, мов травневий сніг, і далі вести розмову – безглуздо.

Піднявся до себе в кабінет. Шулешко ще не було. Непокоїв лист, бо за ним міг ховатися хтось невідомий, кого я взагалі не знав.

Мені стало тоскно як ніколи. Пошкодував, що викликав Шулешко. Вона теж не причетна до зникнення Руслана. Хтось постукав.

– Заходьте.

На порозі з'явилася білосніжна постать. Жінка одягнена в брюки й блузку, які знадливо підкреслювали її зграбну фігуру, солом'яне волосся розпушене й вільно спадало на плечі, а півобличчя затуляли дзеркальні світлозахисні окуляри. У руці – вишукана сумочка, теж біла. Шулешко привіталась і сіла напроти мене. За скельцями я не бачив її очей, але відчував на собі глузливий погляд. Кабінет сповнився пахощами парфумів. Сестра Кисюри, знаючи собі ціну, трималася невимушено й незалежно. Поки що, зазначив я.

– Вибачаюсь, що потурбував. Мені б хотілося дещо вас запитати.

– Прошу. Я охоче. Але навіть не уявляю собі, що вас зараз цікавить, – виказала свій подив.

– Те ж саме, – дивився на себе у скельцях її окулярів. – Ви знайомі з Табурчаком Вадимом Івановичем?

– З Табурчаком? – перепитала, і її брови випурхнули з-під окулярів. – Вперше чую.

– Граєте? Досить, Раїсо Гаврилівно, – і я подав їй свідчення інженера. – Прочитайте і зробіть висновки.

– Яка гра? Яка гра? – кокетливо перепитала, схиляючись над аркушами. – І що там читати? Що?…

Шулешко затнулася, наче хтось раптово затулив їй рота. Показання Табурчака її приголомшили. Вона посунула до себе папери, не зводячи голови. Напевне дивилася спідлоба. Негарно дивилася.

– Чому ви казали неправду?

– Ха! Правда у моєму становищі! – Продавщиця поклала випещену руку на стіл і легенько забарабанила пальцями. – Мені ще бракувало скандалу на роботі чи вдома.

– Де ваш брат? – зненацька поцікавився.

– Брат? – Лискучі скельця втупилися в мене. – Десь у Сибіру.

– Це ви писали? – показав їй листа, знайденого у Кисюри. – Ваш почерк?

– Я… – відповіла стишено, і її груди перестали здійматися – затамувала, приголомшена, подих.

– Яке питання ви збиралися вирішити з братом? Тільки щиро.

Шулешко напружено мовчала, і я відчув, як їй кортіло тої миті зірвати з перенісся окуляри й зарюмсати вголос. Але вона вперто, над силу, стримувалась, сподіваючись на диво, яке позбавить мене розуму, а її неприємних запитань.

– Слухаю вас, – поквапив її.

Вона здригнулася і, напевне, гарячково обмірковувала відповідь.

– Щоб Василь поговорив з Вадимом… Я… я завагітніла, – зніяковіло, через силу сказала.

Я не повірив.

– Завтра принесете завірену довідку від лікаря про вагітність. Обов'язково, – наголосив незаперечно.

І Шулешко не витримала: рвучко скинула окуляри. З її підфарбованих очей потекли сльози. Вона скривилась, враз ставши підстаркуватою і негарною.

– Чого ви причепилися до мене? Чого?… – схлипувала, порпаючись у сумочці. – Ви ж не знаєте, що це таке – життя самотньої жінки. Мені заздрять, а я нещаслива. Думаєте, добре без чоловіка? Раз молода, ще й вдова, то вона така-сяка…

– Гаразд, Раїсо Гаврилівно, – сказав їй, щоб заспокоїти. – То де ваш брат? Чим він займається?

– На моїй дачі, відпочиває, – витирала рожевою хустинкою щоки, губи від патьоків чорної фарби.

Я подав їй показання Кисюри.

– Прочитайте, чим займався ваш брат. А обманювати нас не варто.

Шулешко почала читати… Я став і підійшов до вікна.

– Господи… – простогнала продавщиця. – Пограбував…, вдарив ножем… Ні! Ні!… Я ж його виростила, коли нас покинув батько, а мама злягла!… І тепер знову тюрма… Може, його хтось примусив?!

– Ваш брат робив це свідомо, – озвався я.

Я налив їй склянку води. Цокочучи зубами, вона жадібно пила, й цівочки збігали по підборіддю, шиї, на комір блузки… Переді мною сиділа наче інша жінка – жалюгідна й безпорадна, зовсім не схожа на гордовиту господиню, власницю автомобіля й дачі.

– Мама… не переживе… – крізь гикавку мовила. – Це… зовсім її… доконає…

Шулешко сиділа й схлипувала, прикладаючи то до очей, то до носа хустину. Навіть забула про свою зовнішність: не причесалася, не підфарбувала губи та вії.

– Я вас не затримую, – дав їй зрозуміти, що пора йти. – Коли виникне необхідність, ми вас викличемо.

Вона старечою ходою пішла з кабінету. Модний одяг на ній здавався ніби випадковим, з чужого плеча. Її збайдужіння пригнічувало й водночас дратувало мене. Переконався, що серед людей, подібних до Шулешко, сильних духом не буває.

Карлючкуваті слова притягували мене до себе, наче магніт залізо. «Слухай, хмир болотяний, або ти женишся на Раїсі, або тобі не бачити свого сина, як вух без дзеркала. Усьок?» Ні, Кисюрі не треба було вдаватися до листа, коли він міг віч-на-віч пригрозити інженерові. Тут діяв хтось інший, хитро й підступно, навмисне кидав підозру на Василя, щоб самому залишитися в тіні. Тоді на що розраховував невідомий? Адже лист – ниточка, хай і благенька, яка приведе до нього, незаперечний доказ. На таке наважився б лише той, у кого було незаперечне алібі.

Вирішив порадитися з майором. Скорич зустрів мене лукавим поглядом. Я зрозумів: у нього чудовий настрій. Мабуть, він завершив свою справу. Авжеж, на столі лежав обвинувальний висновок.

– Сідайте, Арсене Федоровичу, – запросив. – У вас вигляд – ніби наїлися кислиць. Що трапилось? Квсюра відмовився від показань?

– З Кисюрою все гаразд, – і згадав: досі не розповів Скоричу, хто така базарувальниця. – Сьогодні я викликав на бесіду Табурчака, ту жінку, яка продає насіння на його вулиці, і Шулешко.

– А навіщо… ту жінку? – здивовано запитав.

– Ви знаєте, хто вона? – Я переможно дивився на майора. – Табурчакова мати! Рідна!

– Мати Табурчака?! – аж підвівся майор. – Але ж ви казали – він сирота, виховувався у дитбудинку…

Я все йому розповів. Дмитро Юхимович уважно слухав, киваючи головою.

– Да, все ж недарма ви попрацювали, – підбив підсумок моєї роботи. – Примирити сина з матір'ю після багатьох років неприязні – неабищо. А як з хлопчиною?

– Нічим хвалитись, – похмуро відповів. – Я впевнений, що ні Табурчак, ні Шулешко його не сховали. А ось… – поклав перед ним анонімного листа.

Майор прочитав його і… мовчав. Зненацька мене осінило: Дмитро Юхимович терпляче, поступово, крок за кроком підштовхував мене до кінцевої мети, поволі виводив, наче незрячого, на вірний шлях розшуку. Як це я відразу не второпав?! Виходило, десь я помилився.

– І що робив Кисюра, коли ви показали йому цю писульку? – запитав майор.

– Образився, не схотів зі мною говорити.

– А ваша думка?

– Спершу хотів пошукати на дачах, а потім… Словом, мені здається, хтось прагне завести розслідування в тупик, відвернути від себе увагу, – виклав Скоричу свої міркування.

– Вірно, – погодився майор. – Засіб простий і випробуваний. І який напрошується висновок?

Я замислився… Авжеж! Ясно, як серед білого дня!

– Автор анонімки добре обізнаний із «сердечними» справами Табурчака, знає Кисюру і про зникнення Руслана, – випалив поспішно.

– Отож постає питання: кві продест? – нарешті глянув на мене майор.

– ?!

– Кві продест? – посміхнувся він. – Тобто по-латині – кому вигідно? Кому вигідно накинути Кисюрі цю справу? Га? Є такий громадянин чи ні?

– Є, звичайно. Лист – підтвердження. Але зараз у мене нема нікого на підозрі, – відверто признався. – Тепер усі мають залізне алібі.

Дмитро Юхимович якось дивно, ніби шкодуючи за чимось, подивився на мене, аж мені зробилося незручно.

– Ви б, Арсене Федоровичу, трохи розвіялись, – доброзичливо порадив. – Сходіть на Флотський бульвар, погуляйте. Там чудові краєвиди. У вас, вибачте, вигляд перевтомленої людини. Тимчасові невдачі, поразки неминучі у нашій роботі.

У мене почервоніли вуха, бо майор безпомилково оцінив мій стан. Дякував йому за те, бо у тяжку хвилину підтримав, вселив надію.

Я охоче скористався порадою Скорича. До Флотського бульвару кілометрів зо два, але йшов пішки, помалу, як на прогулянці. Поминув універмаг, кафе «Чайка», піднявся сходами у скверик, де на лавках під розлогими платанами сиділи пенсіонери і молоді мами з колясками. Навколо фонтану галасували діти, полохаючи голубів.

Ось і Флотський бульвар із старовинними гарматами, великими якорями. Я сів на лавку і дивився, як по ряхтливому плесі повільно снували вітрильники, мчали моторки, здіймаючи хвилю. Кигичили чайки, вихоплювали з води якусь поживу.

На протилежному березі погойдувались яхти, крізь листя платанів видно було сіре приміщення водної станції і руді боки байдарок у елінгу. Десь там майстрував Микичур і серед підлітків крутився Радутний.

Як там сказав по-латині майор? Кв… кві про… протест – кому вигідно. А справді: кому вигідно вплутати Кисюру, звинуватити його у викраденні Руслана? Хто відводив од себе підозру? Мати і батько Руслана відпадали, Шулешко і її брат теж. Микичур? Радутний?…

Але ж і один і другий мали відношення до справи лише побіжне, як свідки. Коли б не дзвонив Руслан після. тренування, я б теж їх підозрював. Подумав, що Скорич на випадково підказав мені місце для прогулянки, він теж щось говорив про рибалок… Еге, радив поговорити з ними, а я досі…

Густе віття платанів і плакучих верб затуляло набережну, на якій чапіли затяті рибалки. Завагався: йти чи ні? А може, там мій останній шанс на успіх? Спустився сходами до води, і приємна прохолода огорнула мене.

На сірому розпеченому бетоні сиділо густенько рибалок: діди і підстаркуваті, молодики й підлітки, натоптуватий дядько у тільнику, навіть одна жінка, огрядна, в зеленій панамі й голубій сукні. В кого ж спитати? І що це вирішить? Підтвердяться розповіді Радутного й Микичура, ну і, можливо, хтось із рибалок бачив, як Руслан вийшов із швертбота. Втім, воно й не суттєве, бо школяр після тренування дзвонив.

Дзвонив… І вже вкотре той дзвінок наче вимуровував переді мною стіну, об яку розбивалися всі мої припущення. Він безжально спростував начерки моїх версій. Щоб не мучило власне сумління, я підійшов до рибалки – статечного чоловіка в поношеному сірому костюмі. Зазирнув у його бідончик – там ворушилися лискучі продовгуваті рибки.

– Добре клює? – чомусь запобігливо запитав.

– До вечора насмикаю на юшку, – відповів не оглядаючись.

– А що воно за риба?

Чоловік зиркнув здивовано, ніби я бовкнув якусь дурницю, і знову вп'явся поглядом у червоний поплавець.

– Верховодка, – буркнув, здогадавшись, що перед ним невіглас у рибальстві.

– Да, це ж мати треба терпіння! – полестив чоловікові, щоб не згасла розмова. – Отак щодня…

– Не щодня: іноді до зміни або після роботи. То Кнехт і ночує тут, – іронічно кивнув ліворуч.

– Такий затятий? – не повірив. – Це який Кнехт?

– Он у тільнику, – і смикнув вудлище – підсік верховодку.

Ще кілька хвилин постояв коло нього й пішов далі. Все те робив автоматично, без належної зацікавленості, яка завжди допомагала в роботі. Придивлявся до Кнехта. Кнехт… Чудне прізвище. З чого ж почати розмову? Про рибу? Знову вклепаюсь. Краще відрекомендуюсь, і край.

Рибалка буцматий, оцупкуватий, мов дубовий окоренок. Голова, незважаючи на спеку, не покрита, і його густий чуб від сонця и вітру нагадував просяну волоть. У коричневій лапатій руці бамбукове вудлище здавалося барабанною паличкою. Я привітався з ним.

– Здоров, якщо не жартуєш, – басовито, весело відказав.

У нього крупне, грубе лице. Очі, ніс, губи, підборіддя ніби викарбувані начорно скульптором.

– Ви товариш Кнехт? – для певності запитав.

– О, Кнехт! – вигукнув і засміявся. – Боцман Кнехт, юнго. Сорок два роки топтав палубу. Ще й досі ніби гойдається під ногами земля. А зараз на пенсії, – безнадійно махнув рукою. – Списали на берег ловити бички.

Я теж посміхнувся, передчуваючи невимушену бесіду. До того ж я ніколи не бачив живого боцмана.

– А я з міліції, капітан Загайгора, – сказав, наче похвалився, і стало незручно.

– Ти ба! Чогось вподобав мене ваш брат, – хитро прискалив око. – Про хлопчину питатимеш, чи що?

Я насторожився.

– Про хлопчину, – підтвердив. – А хто вас уже питав?

Дивно: кого цікавила доля Руслана? Хто додумався питати рибалок? Надто професійний метод для звичайної людини. Недарма Скорич радив сходити на набережну. Хтось випередив мене. Від недоброго передчуття мене аж замлоїло. Кнехт, мабуть, помітив у мені якусь зміну, бо зміряв з голови до ніг недоброзичливим поглядом.

– Ану, покажи-но свій документ! – вимогливо сказав.

Я подав йому червону книжечку. Він розгорнув її, звірив фото.

– А в того ви не питали посвідчення?

– Ні, повірив на слово, – зніяковів боцман. – Ти вибач.

– Який він із себе?

Кнехт замислився, закліпав повіками. Я напружено чекав…

– Він підійшов десь близько дев'ятої вечора… – невпевнено почав рибалка. – Еге, близько дев'ятої, бо скоро прибув теплохід з останнього рейсу.

– Якого числа?

– Десятого. Сам він… нічим не примітний чоловік, вище середнього зросту, в діркатому капроновому капелюсі. Да! – Ляснув себе по лобі боцман і жваво додав – У нього начисто голена голова! Я помітив, коли він витирався хустинкою.

Голена голова… Скорич! Авжеж. Мені відлягло від серця, хоч і був незадоволений собою. Зрозумів, що майор дістав значні відомості, бо саме після десятого він вдруге радив мені навідатись сюди.

– То наш працівник, – заспокоїв боцмана. – Наш. І що ви йому розповіли?

– Майже нічого, – знизав крутими плечима Кнехт. – Бачив я, бо знічев'я зириш навкруги, швертбот Радутного і того пацана. Тренувалися вони довгенько: відпрацьовували повороти, йшли галсами, потім відпочивали.

– Де відпочивали? Тут?

– Ні, он там… – махнув рукою Кнехт. – Біля дач, під очеретом. Опісля швертбот причалив до набережної. Оце і все, що розказав.

– А хлопчина був у швертботі, коли той причалив?

– Не помітив. Я ж за ними спеціально не стежив, – ніби виправдовувався. Потім мовив з нотками іронії: – Між іншим, капітане, я не Кнехт.

Ось тобі на! Оце признання! Я витріщився на рибалку, мов на снігову людину. Мені аж відібрало мову.

– Я – Лило Микола Панасович. – Він оглянувся на мене й стурбовано запитав: – Ти чого?… А, ти, видать, не місцевий. Кнехт – моє прізвисько. Кнехт – це металева тумба для закріплення канатів. А ти вже подумав… – Боцман засміявся, ворухнув рукою, і на граніт, йому під ноги, шльопнулась срібляста верховодка.

– Н-да, Миколо Панасовичу… – Я з полегшенням передихнув.

– Мотай на вус, – хитро підморгнув мені. – Знадобиться.

Дивно, що Скорич так наполегливо спроваджував мене на набережну, де не виявилося жодного свіжого факту.

– А наш працівник більше ні з ким не розмовляв? – спитав наостанку.

– Тільки зі мною.

Попрощався з боцманом і пішов. От і значимі відомості! – кепкував із себе. Проте непокоїло, що я не помітив чогось суттєвого. Як у дитячих журналах: у намальованому дереві треба знайти якесь звірятко. І от довго нишпориш очима серед гілля, поки раптово не помітиш те, що шукав. Ще й дивуєшся, як це просто.

Не міг він мене наштовхувати на непевний слід. Навіщо? Скорич, як і я, теж зацікавлений, щоб Руслана швидше знайти. Розмовляв майор лише з Лило. Я аж зупинився, вражений своїм здогадом: він посилав мене до Лила… Відтворив у пам'яті нашу розмову… Нічого особливого, все знайоме досі. Що ж мав на увазі Дмитро Юхимович?

– Ну, як там боцман? Ще не збирається додому? – раптом озвався до мене рибалка, що назвав Лило Кнехтом, і насмішкувато продовжив: – Не хвалився своїм мопедом? Он стоїть за платаном, – показав рукою.

Справді, з-за грубого стовбура визирало колесо.

– А де живе старий? – запитав.

– На Пушкінській.

Приголомшений, я завмер… Ось яке відкриття зробив Скорич! Адже Руслан пішов по Пушкінській. Він устиг подзвонити і… Так, залізна витримка у Кнехта: ні розгубленості, ні хвилювання. Тільки невимушеність і приваблива простота. Як розпізнав майор у ньому злочинця? Звісно, Лило теж йому сказав, що не бачив хлопчини, але Скорич натрапив на слід. Звичайно, навів мопед і, можливо, розшукав свідка, що жив на Пушкінській. Можливо. А мені не поталанило.

Вийшов на бульвар і сів на лавку під туєю, що затуляла сонце. Тепер мені треба знайти того свідка. Вирішив обійти жителів Пушкінської. Жевріла надія, раз майор знайшов очевидця. В такому випадку, як зумів Кнехт замести сліди і де сховати труп? У вісім годин вечора ще видно, та й перехожих багато.

Я знову відтворив у пам'яті розмову з боцманом… І донедавна мовлене ним несподівано набуло вагомого значення, відкрило мені свій потаємний зміст. А ще столяр Микичур, металевий карбованець Радутного… Як все просто! Мені аж забракло повітря. Глипнув на годинник – двадцять хвилин на першу. Ще встигну подзвонити майору до обіду.