Текст книги "Свідків злочину не було"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Я підійшов до мармурових левів, які вільно розляглися на невисоких п'єдесталах. У одного з пащі стирчала цигарка, і цар звірів мав хвацький вигляд загулялого джиґуна. Щиглем вибив її. Поспішав у відділ, щоб швидше побачитись із Скоричем. Він приходив раніше за мене. Свої висновки і міркування я ніби забув, тобто хотів забути хоч на певний час.

Незважаючи на удавану байдужість, мене підточувало постійне невдоволення, бо й досі не вибудував чіткої версії у справі Руслана. З Хрипливим трохи прояснилося. А коли ще побачу тренера з боксу Нагорняка, то, може, знатиму й прізвище грабіжника.

А взагалі, не варто мені прибіднюватись, звинувачувати себе у повільному посуванні розслідування. Воно йшло, як йому й належало від обставин і набутих фактів. Просто за три роки роботи в карному розшуку мені вперше дісталася справа із зникненням дитини. Тому, напевне, через це щоразу вибивався з усталеного ритму пошуку.

Увійшов у прохолоду приміщення. Черговий по відділу, з посірілим од неспання обличчям, кинув мені через бар'єр:

– Рано, капітане, до праці, – і позіхнув.

– Майор Скорич уже є?

– Йому теж мулька постіль, – насмішкувато сказав.

Зайшов до свого кабінету, розчинив вікно. Сів за стіл і дістав заяву Табурчак. З версією не клеїлось. Не бачив я підстав для наглої смерті Руслана. Нещасний випадок теж відпадав – тоді б хлопчина потрапив до лікарні. А може, справді переховувався у Шулешко? Ну, досить. Я знову починав товкти воду в ступі. Віталик точно покаже, з якої квартири вийшов Руслан, і відпадуть усі сумніви. Рипнули двері, і зайшов майор. Хотів встати…

– Сидіть, сидіть, – Дмитро Юхимович привітався зі мною за руку, опустився на стілець біля столу, кинув уважний погляд на заяву. – Розробляєте версії?

– Думаю, – і знітився, бо версії не було.

– Як учора працювалося? Чи близько фініш? – з лукавинкою запитав.

Я розповів про дзвінок дільничного інспектора Загати і зустріч із Чмихом, потім про відвідини водної станції, переказав розмову з тренером Радутним, столяром Микичуром, товаришем Руслана Віталиком, шофером автобуса Луциком, сторожем дач Дмитруком і Шулешко. Не забув і про дивну поведінку базарувальниці.

Скорич уважно слухав чи… дрімав, бо мав звичку дивитися собі на руки, і тоді його довгі русяві вії прикривали очі й складалося враження, ніби він куняв. Коли я замовк, він ще кілька хвилин сидів, потім глянув на мене усміхненими очима.

– Ого, скільки за вчорашній день! – захоплено вигукнув. – Темп ви взяли спринтерський.

Мені стало незручно від його похвали. Я втупився у заяву Табурчак і, не приховуючи невдоволення, буркнув:

– Все другорядне, Дмитре Юхимовичу, бракує головного.

– Вибачте за прописну істину, але у розшуку, Арсене Федоровичу, спочатку завжди бракує головного. А потім виявляється головним те, на що спочатку не звертали уваги. Хіба не так?

– Так, – погодився. – Але ці справи зовсім інші, особливо зникнення Руслана.

– Хм, інші… – майор посміхнувся. – Врешті, розслідування покаже. От щодо Хрипливого. У нас є Луцик. Він може впізнати того пізнього пасажира,

– Авжеж, і в педінституті працює тренер з боксу Нагорняк, ветеран спорту, – додав я.

– З ним обов'язково поговоріть, – зазначив майор. – А коли з їхньою допомогою не знайдемо грабіжника, організуємо перевірку дач. Звичайно, клопітно й довго, але метод випробуваний, – майор забарабанив пальцями по столі й продовжив: – Мене турбує доля Руслана. Дуже турбує, Арсене Федоровичу. Яка ваша версія?

– Нема її, – признався з гіркотою.

– Нема… – повторив Скорич. – Значить, до Шулешко він не заходив?

– Вона заперечує.

– Ясно. Руслан був схвильований, а Радутний нічого не помітив… Забув кепочку… А що являє собою Шулешко?

– Симпатична молода жінка, бездітна. Каже, чоловік загинув. Не допитувався, за яких обставин.

– Пришлю до вас Загату, розпитаєте про неї, – сказав майор. – Яке враження від Радутного?

– Переживає. Користується повагою і любов'ю своїх вихованців. Серйозний чоловік і добрий фахівець: призначили тренером збірної республіки, а там, дивись, і Союзу. А це – міжнародні змагання, поїздки за кордон, – повторив те, що мені казав Микичур.

– Так, перспектива у нього чудова, – сумно сказав Скорич. – А зникнення Руслана негативно не позначиться на ній?

– Ні, – я стенув плечима. – Він же ні в чому не винен. Невже Руслан загинув? – із сумнівом запитав.

– Можливо, – ухильно відповів майор, уникаючи мого погляду.

– А його дзвінок, про який ви?…

– Не ловіть мене на слові. Я ж не дзвонив, і я не мати його, – стримано сказав Скорич. Як ви – впораєтеся з двома справами?

– Якщо я їх почав, то я й закінчу, – ображено відповів.

– Дарма, Арсене Федоровичу, – присоромив мене. – Я вірю, закінчите. Але розшук школяра ускладнюється. – Майор замовк, замислився, а потім запитав – На водній станції нічого не сталося за цей час? Якась подія, чутки…

– Нічого. Тренуються. Проте… недавно хтось вкрав якір.

– Коли?

– Микичур помітив пропажу восьмого. Якір із швертбота, на якому плавали Радутний з Русланом.

– Якір… якір… – повторив Скорич. – Які у вас плани на майбутнє?

– Глибше поцікавитись сім'єю Табурчаків, Шулешко і базарувальницею, поговорити з начальником Табурчака.

– Гаразд, – майор знову опустив повіки й ніби задрімав.

Щось непокоїло Скорича, і через те він ніяк не міг зосередити увагу на моїх повідомленнях, питав невлад, без послідовності. Мені передалася його тривога. Можливо, відбудуться якісь події? Звідки їх чекати? Хто мені приготував сюрприз! Хрипливий чи Руслан? Напевне, обоє, бо досі розслідування текло спокійно, без втручання підозрюваних, що рідко траплялося. А може, їх нема, підозрюваних, чи з ними я не зіткнувся під час пошуку, не налякав, і вони, причаївшись, чекали, що все минеться.

Але які підозрювані? Хрипливого те не стосувалося. З ним все зрозуміло. От із Русланом… Зловив себе на думці, що теж вважаю його загиблим. Невже через майора? Але висловився він якось… непевно, не переконливо. Втім, на яких фактах грунтувалося його переконання? Цього я не знав.

Майор встав із стільця.

– З'явиться Загата – пришлю до вас, – сказав і залишив кабінет.

Той дзвінок і мовчання… Вони ще дужче заплутували розшук. Спробуй побудувати струнку версію! Почав міряти кроками кабінет, зупинився біля вікна й дивився на будинок навпроти, щоб хоч трохи відволіктися. Он жінка вибирала пожухлі листочки й поливала квіти, що по напнутих дротинах обснували весь балкон. Крізь листя помітив, що вона одягнута лише в червоний купальний костюм. Відступив від вікна, а то подумає – підглядаю.

У двері постукали.

– Заходьте!

Зайшов дільничний інспектор Загата.

– Сідайте, лейтенанте…

– Дозвольте води?…

Наточив із сифона, спрагло випив склянку, другу, задоволено крекнув і аж тоді сів.

– Що ви скажете про Шулешко Раїсу Гаврилівну? Живе по вулиці Свердлова, 108, квартира 6.

– Шулешко… – Загата потер лоб долонею. – Шулешко… Вона білява, волосся фарбоване, гарна жіночка?

– Еге.

– Працює продавцем в універмазі на вулиці Радянській у секції трикотажу, незаміжня, чоловік загинув десь у рейсі, плавав на судні, залишив «Волгу». Оце і все. Да, бездітна, – випалив інспектор одним духом.

– З кимось зустрічається?

– Важко точно відповісти. Напевне, бо ж молода, видна з себе. Скарг на неї від сусідів не було.

– Значить, живе тихо, скромно?

– Хто зна… Трапляється, тиха вода – греблю рве. – Живе в достатку. Що вас конкретно цікавить?

– Коло її знайомих.

– Дізнаюсь.

Я знову сам. Дільничний інспектор подасть звістку через день-два. І чи допоможе вона розшуку? Може, Шулешко легковажна особа, і тільки. Нахил до того у неї був. Але ж не сидіти мені й чекати манни небесної чи даних, які принесе сорока на хвості.

Хтось безуспішно намагався увійти до кабінету: смикав двері до себе, коли вони відчинялись усередину. Я подумав, що відвідувач або неуважний, або схвильований. Взявся за ручку й потягнув до себе. Двері не піддалися, наче мене замкнули. Я дужче шарпнув, і двері відхилились, утворивши шпарку. Відвідувач помітив мене і раптово відпустив ручку – я ледве не впав. На порозі стояв вищий за мене на півголови літній чоловік, розпатланий і розхристаний, ошелешено кліпав банькатими очима, важко дихаючи недавно випитим пивом.

– Ви чого псуєте державне майно? – жартома сказав йому. – Двері не залізні. Якщо кожний…

– Я… я… до Загайгори, – засапано вимовив він.

– Я Загайгора.

Відвідувач зміряв мене з ніг до голови злим поглядом і втупився в обличчя.

– Де мій син? Де? Чому досі не знайшли? Вже четвертий день!…

Я аж розгубився, так він мене приголомшив своєю люттю. Але за мить оговтався, ступив до нього.

– Ваше прізвище?

Од несподіваної відсічі він затнувся і стояв з роззявленим ротом, витрішкуватий і розкублений, наче великий півень. Я вже здогадався, хто це, і з цікавістю розглядав відвідувача – каштановочубого, кремезного чолов'ягу.

– Ваше прізвище? – повторив запитання.

– Табурчак Вадим Іванович. Я сьогодні приїхав з відрядження, – вже нормально відповів.

– От що, Вадиме Івановичу, сідайте і візьміть себе в руки. Ваша дружина має більше витримки, – кинув йому докір.

Табурчак похмуро зиркнув на мене зеленими очима і стримано сказав:

– Невже за чотири дні не можна розшукати сина?

– Де?

– У місті. І вам краще знати де.

– Ви помиляєтесь. Ми не провидці, – не образився на нього, а навпаки: співчував горю, через яке він втратив контроль над собою. – Ви нам теж повинні допомогти.

– Як? Чим? – важко опустився на стілець. – Дозвольте закурити? Руки трусяться…

Я кивнув. Табурчак вийняв з кишені пачку «Прими», тремтячими пальцями взяв сигарету, припалив, глибоко затягнувся. Потім п'ятірнею пригладив чуб, застебнув ґудзики на сорочці. До нього повертався здоровий глузд.

– Розкажіть усе про Руслана: характер, звички, друзі, захоплення, поведінка. Усе.

– Вам же розповідала дружина. Навіщо повторюватись? Ось учора хтось подзвонив і мовчав. І сьогодні вранці знову дзвонив і мовчав. Це ж просто знущання! Якщо він, то де ховається? Ми йому нічого поганого не зробили.

– А хто взяв трубку? Ви?

– Дружина. Мене ще не було.

– Що вона казала?

– Не зрозумів.

– Що казала у трубку ваша дружина? – пояснив йому.

– А, питала, чи це не Руслан. І чула вуличний шум. Мабуть, дзвонили з автомата. – Вадим Іванович невимушено заклав ногу на ногу.

Я витріщився на його туфлі – коричневі, з латуневими накладками на носках. Такі ж стояли на полиці під вішалкою в коридорі Шулешко. Єдині чоловічі серед жіночого взуття. Такі туфлі не часто побачиш. Напевне, випадковий збіг. Табурчак тоді був у дорозі, в поїзді. Чому б це йому сидіти в квартирі Шулешко? І чи знайомі вони?

Щоб розвіяти сумніви, я запитав:

– Коли ви приїхали до Києва?

– П'ятого.

– На скільки днів?

– На шість.

– Як ви дізналися, що зник Руслан?

– Подзвонили з роботи в управління, там розшукали мене і передали. Я відразу на вокзал. Квитків нема. Ледве впросив провідника. Дружина почала сивіти… – Табурчак відвернувся до вікна.

– В яке управління?

– «Укрголовелектро».

Правильно: дружина Табурчака казала, що дзвонили в управління. Але ж туфлі… Вони мене притягували, наче магніт залізо, і я поглядав на них із незрозумілим відчуттям недовіри до Вадима Івановича. Розумом сприймав, що людина не може одночасно бути в двох місцях, а серцем заперечував. Дурниця, звичайно, звинувачувати Табурчака в нещирості. Зовсім мала підстава – туфлі. Туфлі… Досить впадати в крайність. Найкращий засіб позбутися сумніву – влаштувати ретельну перевірку.

Я заспокоївся.

– Скажіть, Вадиме Івановичу, що ви думаєте про зникнення сина? – попросив його.

– Десь переховується, – відповів не вагаючись. – Грає нам на нервах. Теперішні діти…

– З якою метою? Він же добре вихований, – зауважив я. – Може, ви образили його? Діти боляче реагують на такі речі.

– І через це він утік? Ну, капітане! – обурився Табурчак. – Ми з Русланом не сварилися.

– Чого ж він покинув батьків?

– Не знаю, – Табурчак важко втупився в підлогу, навіть забув про сигарету, що тліла, підбираючись до пальців. – Він у когось ховається. Знайдіть його. Моя дружина… Вона ж мати…

Він пішов.

Що я взяв для розшуку із зустрічі з ним? Нуль, окрім запевнення: Руслан міг десь ховатися. Стосунки в сім'ї залишилися для мене невідомими. Дивувала зміна з батьком: з'явився вороже настроєний, потім швидко вгамувався. І, нарешті, туфлі. Адже вони імпортні. А чоловік Шулешко плавав. Значить, Раїси Гаврилівни презент. Ні, це вже далеко я зайшов у своїх підозрах.

Я подався до Скорича. Дмитро Юхимович зосереджено розглядав якісь фотографії у розгорнутій папці. Я вдав, що не помітив його невдоволеного погляду, бо завітав невчасно.

– Що сталося, Арсене Федоровичу? Ви якийсь… мов іменинник, – насторожено поглянув на мене майор.

– У мене був Табурчак, – радісно випалив.

– Це я послав його до вас, – Скорич заплющився і прикрив очі долонями.

– Ви звернули увагу на його туфлі?

– Туфлі? – тер очі. – Звернув. Не наші. А що?

– Я бачив точнісінько такі у Шулешко, і в квартирі пахло свіжим тютюновим димом.

Скорич прийняв пальці з очей і зацікавлено подивився на мене.

– Н-да, туфлі у нього рідкісні, – погодився. – Невже він залицяльник Шулешко і Руслан випадково дізнався? Перевірте, коли Табурчак виїхав з Києва.

– Зроблю. Підлітки гостро реагують на зраду. Ось він і вирішив помститися батькові.

Майор посміхнувся і зауважив:

– Не треба так категорично. Не забувайте, Арсене Федоровичу, про матір. Порядний син не залишить її в біді.

– Розумію, – одразу ж підупав мій настрій, і я повернувся до дверей.

Мав рацію майор: не міг Руслан так помститися батькові. Я, приміром, теж не покинув би матері у скрутну хвилину. Навпаки – ще більше прихилився б до неї. Як перевірити відрядження Табурчака? До Києва мене зараз ніхто не пустить. Зробити запит – довго чекатиму відповідь. Я згадав про Петра Коноплича, інспектора карного розшуку столичного райвідділку міліції, з яким торік познайомився на нараді. А що, коли попросити його? Присунув до себе телефон…

Ще треба подзвонити у відділ кадрів машинобудівного заводу і взнати прізвище начальника відділу матеріально-технічного постачання, де працював Табурчак.

Поспішав до педінституту на зустріч із Нагорняком, тренером з боксу. Головне – не втрачати надії. А вона була, бо вже висвітлювались взаємини між Табурчаками і навколо Хрипливого звужувалось коло. Бракувало лише кількох показань. Коноплич теж обіцяв подзвонити під вечір.

Я вже почав схилятися до думки, що Руслан загинув, та легко її позбувся, як тільки побачив Табурчакові туфлі. А коли ще підтвердиться, що він з Києва не вчора, то висновок напрошувався один: жив у ці дні Табурчак у Шулешко, і син якось дізнався, забіг до неї, щоб переконатися. Може, мав гостру розмову з батьком, а він тепер намагався все те приховати, не викрити себе перед дружиною. А Руслан, приголомшений зрадою, вирішив піти з дому. Ні, Скорич відхилив таку версію, і мені вона теж не здавалася достовірною з психологічного боку.

А чи не зустрів батько сина після тренування і кудись заманив, щоб той не розповів матері? Дурниця. Тоді де Руслан і чому не прийшов додому? Я знову повернувся до своїх попередніх запитань.

Вулиця Герцена круто повертала, ніби впиралася в триповерховий будинок з колонами. То педінститут, приземкувате приміщення із силікатної цегли, потемнілої од часу. Я зайшов до просторого вестибюля з підлогою, викладеною білими і чорними плитами під мармур, від яких тягло прохолодою. Підійшов до чергової, пристаркуватої жінки в червоній вовняній кофті. Жінка сиділа за столиком з телефоном і читала журнал «Перець».

– Скажіть, як мені знайти спортзал?

– Он туди, – показала на двері біля сходів. – У дворі побачите високу споруду з великими вікнами.

– Дякую.

З вестибюля я потрапив до внутрішнього подвір'я, засадженого кущами бузку й плакучими вербами, під якими ховалися лавки. На деяких сиділи студенти, заглиблені в читання. У протилежному кінці скверика побачив високу, з великими вікнами будівлю.

Я зайшов у спортзал і спитав у хлопця, спітнілого і розкучманого, що стрибав на скакалці мені назустріч.

– Де тренер Нагорняк?

– Прямо по коридору і праворуч, – кивнув мимохідь.

У малому залі, посередині, влаштовано ринг, на якому вовтузились, гамселили один одного дві пари боксерів. Зі стелі на канатах звисали груші й мішки, і їх зосереджено лупцювали юнаки, ухиляючись од уявних ударів. Кілька спортсменів лежачи віджимали штанги. Скрізь мигтіли чорні й коричневі рукавиці, розпалені обличчя, панувала неймовірна збудженість, яка мимоволі змушувала збадьоритися й напружити м'язи.

Серед того шарварку лише один посивілий чоловік був спокійний. Він щось пояснював кирпатому хлопчакові, який уважно слухав і продовжував, ніби машинально, штурхати лівою рукою мішок. Я підняв руку, щоб привернути увагу тренера. Той помітив, кивнув. Трохи згодом він підійшов до мене, став боком, щоби бачити спортсменів.

– Вам кого? – запитав.

– Товариша Нагорняка.

– Слухаю. З ким маю честь?…

– Інспектор карного розшуку Загайгора.

– А, міліція, – Нагорняк гостро глянув на мене, потім холодно запитав: – Котрий з них нашкодив?

– З цих – ніхто. Ви давно працюєте тренером?

– Двадцять шість років, – відповів, потираючи зламане перенісся. – Давайте сядемо.

Підійшли до низенької лавки й сіли.

– Ви знаєте всіх боксерів міста?

– Знаю. Хто саме вас цікавить?

– Йому років двадцять п'ять, середнього зросту, очі вузькі, носить годинник на позолоченому браслеті.

– Двадцять п'ять – це вже колишній, – посміхнувся Нагорняк. – Були серед них гарні бійці: Сашко Зимовий, Ігор Таращук, Микола Русавський, Борис Юрченко, а найкращий з них Василь Кисюра. Гарний мав удар правою… Кажете, середнього зросту, вузькі очі… На рингу кожен боксер трохи примружується. Поширена прикмета.

– А хто з них міг би вчинити злочин? Приміром, побити перехожого й пограбувати.

– Не міг би, а справді стався такий випадок, – відповів Нагорняк. – Правда, без грабунку, але все одно лягла пляма на весь наш колектив.

– Хто? Коли?

– П'ять років тому Василь Кисюра влаштував бійку в ресторані «Парус», отримав чотири роки… – І тренер доповнив красномовним жестом – схрестив по два пальці рук і продовжив: – Йому зараз не двадцять п'ять. Трохи менше – двадцять три. Прикрий випадок.

– Ви його зустрічали в місті?

– Після суду ні. Перспективним вважався боксером. Вигравав бої завжди нокаутом, хоч і непоказний ззовні. Працював у легкій вазі. Добре поставлена права, – упевнено розповів Нагорняк.

– Чим він примітний? Голос не хрипливий?

– У нього розсічена права брова. Проте за стільки років шрам розгладився, – зауважив тренер. – А голос нормальний.

– Його адреси не пам'ятаєте?

– Він тоді працював на суднобудівному, жив у гуртожитку.

– А його батьки?

Нагорняк знизав плечима.

– Андрію, лівою, лівою відпрацьовуй і хук! – до когось гукнув і спитав: – А ви самбіст?

– Маю перший розряд. Зараз лише підтримую форму, щоб не зачахнути і не забути прийомів. Звідки ви?…

– Кисті рук виказують, – виявив спостережливість Нагорняк.

– Що ж, дякую вам, Леоніде Васильовичу.

– І це все? – здивувався. – А хто вас направив до мене?

– Радутний.

– А, Павло, – і співчутливо додав: – Неприємність у нього – хлопчина-яхтсмен зник, не повернувся додому з тренування. Чув, уже міліція зацікавилась, ніби розшукує його. Коли б ця подія не вдарила рикошетом по Трохимовичу.

– Не вдарить, – запевнив Нагорняка, попрощався й пішов із спортзалу.

Показання Нагорняка не стверджували, що Василь Кисюра – це Хрипливий. Це ще треба перевірити. До речі, й перевірка могла нічого не дати, аж поки. ми не арештуємо грабіжника і не встановимо його особу. Малося на увазі, що ні я, ні Зеленяк не впізнаємо на фотографії Хрипливого, бо мигнув він перед нами, ніби метеор. Доведеться підняти з архіву справу Кисюри. Борис Луцик, шофер автобуса, повинен його впізнати.

Щоб швидше отримати справу, з будки телефону-автомата подзвонив Скоричу.

– Слухаю, – сухо озвався.

– Це Загайгора. Товаришу майор, мені потрібна з архіву справа Василя Кисюри.

– Хто такий?

– Колишній боксер, судили на чотири роки за хуліганство.

– Кандидат на Хрипливого?

– Може.

– Гаразд, дам вказівку. Ки-сю-ра Ва-силь, – повторив по складах, мабуть записуючи. – Ви зараз куди?

– На машинобудівний завод. Хочу поговорити з безпосереднім начальником Табурчака.

– Поговоріть з рибалками на набережній, – порадив майор і поклав трубку.

Завагався: йти на завод чи на набережну? Недарма ж Скорич звернув увагу на рибалок. Що б воно значило?… Якщо швертбот причалив до набережної, то рибалки повинні були те бачити. Не всі, а один-два, хто постійно куняє над вудкою. Що ж, ідея непогана. Може, отримаю ще одне свідчення про появу школяра на набережній. Але й воно мало що дасть, бо хлопчина дзвонив додому після тренування. Дзвонив…

Той дзвінок гесть-чисто перекреслював усі мої припущення. А останні дзвінки з мовчанкою взагалі зводили нанівець розшук, якщо вважати, що зникнення – винятково сімейна драма. У мені закипала злість, бо гаяв час, а майор займався серйозними карними справами, ще й змушений був відволікатися на дрібниці.

І все ж я, ніби машинально, поїхав на завод. До рибалок піду опісля. Нікуди вони не дінуться. Не розумів чому, але хотілося зловити Табурчака на якійсь неправді.

Вийшов на зупинці біля заводу. На фасаді чотириповерхового будинку управління стрілки електрогодинника показували без десяти хвилин одинадцяту. Звірив із своїм – точно. Відвідувачі стояли біля віконця бюро перепусток і під дверима відділу кадрів. Я подзвонив внутрішнім телефоном Копієвській.

– Ганна Микитівна?

– Я.

– Це Загайгора. Як ми й домовилися…

– Через кілька хвилин я до вас вийду, – перебила.

– А як?… – Та вона поклала трубку, і я не встиг запитати, як ми впізнаємо одне одного.

Цікаво, що вона за людина, безпосередній начальник Табурчака? Постачання – клопітне діло. _ Всі підрозділи виробництва чогось вимагають і постійно чогось не вистачає. Щоденне смикання, напруга, часті відрядження. Нелегка робота й для чоловіка, а для жінки поготів.

До прохідної зайшла висока, струнка, молода жінка. Біла сукня підкреслювала засмагу, русяво волосся зібране в тугий вузол. Привітний і водночас незалежний вираз обличчя. Вона обвела присутніх уважним поглядом і пішла просто до мене. Я подумав, що Копієвська прислала свою секретарку. Але ж вони обоє не знали мене!

– Добрий день іще раз, – привіталася вона іі подала руку, ховаючи глузливі іскорки в сірих очах. Мабуть, у мене був розгублений вигляд. Потиск у неї міцний, бадьорий. – Ви Загайгора? Я не помилилась?

– Ні.

– Де ж нам побалакати? – оглянулася й рішуче сказала: – Ходімо в наш сад або, мовою канцеляристів, у заводську зону відпочинку.

Ми пройшли порожнім коридором управління і вийшли на просторе подвір'я, від якого розходилося в глиб території п'ять алей. За густою зеленою стіною платанів і тополь я не бачив цехів, лише чув далеке монотонне гудіння й важке гупання, від якого ледь двигтіла земля. Копієвська повела мене центральною алеєю, і ми опинилися в справжньому яблуневому садку. Сіли на лавку.

– Ох, яка благодать! – примружилася Ганна Микитівна. – Ні дзвінків, ні відвідувачів… І пахне, як у мами на обійсті…

– Ваша мама живе в селі?

– Еге, і тримає корівку, – відповіла. – Ото щосуботи влітку тікаю з міста до неї, порпаюсь у городі… – зітхнула. Ви щодо Табурчака Вадима Івановича? – перейшла до справи.

– Відгадали, Ганно Микитівно.

– Його ще нема на роботі. Біда, та й годі, для батьків. Валентина зчорніла.

– Він уже приїхав. Ви давно працюєте разом?

– Десять років. Йому теж пропонували це крісло. Відмовився, залишився керівником групи.

– Чому?

– Любить відрядження. У цьому відношенні безвідмовний.

– І знову – чому?

– Спочатку думала – вболіває за роботу, поки якось не поїхала з ним і не побачила, що він стає зовсім іншим. По-перше: відчуття відносної волі й безконтрольності з боку дружини. Можна позалицятися, навіть, як ваш брат каже, вскочити в гречку, посидіти в ресторані, повернутися в готель далеко за північ або взагалі… По-друге: не треба вставати рано й поспішати на завод, – насмішкувато говорила Копієвська. – Принад багато. По правді, для жінок теж. І, головне, ніхто не знає, все шито-крито.

– Н-да, картина приваблива, й можливості для гультяя великі, – підсумував я. – І Табурчак користувався ними?

– Напевне. Він і оженився у відрядженні, – іронічно сказала.

– Дружина знає про його зальоти?

– Мабуть, здогадується, але не спійманий – не злодій. Живуть вони ніби непогано.

– Ви не помічали – йому не дзвонить якась жінка?

– Дзвонять нам багато, аж телефони червоні, – пожартувала Копієвська. – А жінка… Десь з півроку, голос молодий, грудний, приємний. У нас телефон паралельний. Мені часто доводиться брати трубку.

– Про що вони говорять?

– Він лише відповідає: «так», «ні», «добре», «як завжди» або угукає. Жінки в нашому відділі шушукаються, мовляв, пасія Вадима.

– Неприємності у нього трапляються на роботі?

– Серйозних – ніколи. Працівник він сумлінний і пробивний. От лише два місяці тому хотіла оголосити йому догану. Поїхав він у Свердловськ на десять днів, побув там тільки чотири, а відразу не приїхав.

– Як ви дізналися?

– Випадково: хотіла дати йому ще одне завдання, подзвонили туди нашим постачальникам, а його вже нема. Потім пояснив, що заскочив у Нижній Тагіл до товариша, з яким колись служив у армії, – Копієвська кинула погляд на годинник. – У вас ще є запитання?

– Ні, Ганно Микитівно, дякую за відвертість.

– Мені нічого критись. Аби ви знайшли хлопця, – звелася, обсмикала сукню, поправила зачіску.

Ми непоспіхом рушили з саду до заводоуправління.

– Ще одне, Ганно Микитівно.

– Прошу.

– Де батьки Табурчака?

– Вважається, що він круглий сирота, але… – Вона доторкнулася до моєї руки. – Колись ми відзначали Восьме березня, трохи випили, і Вадим признався мені, що мати покинула його немовлям, віддала у дитячий будинок.

– І він не шукав її?

– Ні, образився.

– А вона?

– Здається, ні, – заперечно похитала головою, подала мені руку на прощання й пішла.

Коли їхав до відділу, аналізував бесіду з Копієвською, її характеристику Табурчака. Найбільше зацікавили мене дзвінки невідомої жінки, відрядження у Свердловськ і його мати. Три важливих факти. Решта – додаткова інформація.

Пригадав розмову з дружиною Табурчака, яка казала, що в них нема ніяких родичів. Чому чоловік не розповів їй усе? Дивно: відмовитись від матері, навіть якщо вона покинула його. А може, все ж Табурчак крадькома зустрічався з матір'ю і саме до неї їздив у Нижній Тагіл? Проте навіщо критись? У їхніх стосунках була таємниця. Я не вірив, що можна легко, безболісно відмовитися від рідної матері.

Поки доїхав до центру міста, вже й обідня перерва. Зайшов у кафе «Чайка» біля універмагу «Ювілейний», де готували майже по-домашньому. Взяв салат із свіжих помідорів, борщ, гуляш з локшиною, рогалик і компот. Сів за вільний столик обличчям до стіни, на якій красувалася мозаїчна картина: море, вітрильники і чайки. Розглядав її, а думав про своє. Найбільше порадувала звістка Копієвської, що Табурчаку вже півроку дзвонить невідома жінка. Інтуїція підказувала: то Шулешко. Туфлі, які я бачив у неї дома, а потім на Табурчакові, майже переконували мене у правильності висновку. У випадковість не вірилось. Її чоловік привозив з-за кордону не тільки оті маски, а й речі. Чому б їй не подарувати щось коханцю?

Відчув, що на мене хтось дивиться, і я почав нишком роздивлятися, Ага, он Шулешко! І з нею троє дівчат. Всі в халатах з вигаптуваними червоними трикутниками на лацканах – емблемами універмагу. Авжеж, Загата казав, вона працює в універмазі в секції трикотажу. Шулешко нахилилася до столу. Чого б це їй боятися мене чи вдавати, що не побачила?

Продавщиці встали й вийшли. Он вони вже на вулиці. Шулешко зупинилася й розмовляла з якимось хлопцем у темних окулярах. Снували перехожі, і я ніяк не міг його роздивитись. А через хвилину вони розійшлися.

Непоспіхом вийшов з кафе. Ох і спека надворі! Поминув універмаг і пройшов тінистою вулицею Шевченка до нашого відділу. Хотів доповісти Скоричу про наслідки розмови з Нагорняком і Копієвською. Але тільки-но я піднявся на другий поверх, як зустрів Скорича.

– О, капітан! Я вас шукав! Поїхали! Машина чекає! – видалив збуджено майор.

Здивовано дивився на нього.

– А що сталося?

– Подзвонив Луцик, шофер з четвертого маршруту. На зупинці – Хрипливий!

– На якій?

– На проспекті Леніна! – біг униз сходами Скорич.

Біля під'їзду вже стояв «газик». Ми вскочили до нього, і він рушив. Помчали вулицями. Я трохи хвилювався. Нарешті грабіжник потрапить до наших рук. Молодець Луцик! Дотримав слова – повідомив.

– Хрипливий одягнутий у білу сорочку з підкоченими рукавами й темно-сині штани, в темних окулярах, – уже спокійно говорив майор. – Брати обережно. Може вчинити опір. Максимум уваги.

Тепер він не втече. Я вже знав, на що здатний Хрипливий. Цього разу не купить. От і кінець… Тсс, не навроч.

Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Один раз тішився, а вийшло – передчасно. «Газик» вихопився на проспект Леніна. Наближалися до зупинки. Звіддаля побачив Луцикову машину – впізнав по номерах.

– Станьте попереду того автобуса із синьою смугою, – сказав шоферу і взявся за ручку дверцят, вдивляючись у перехожих.

Першим вистрибнув із машини і пірнув у натовп. Ні біля автобуса, ні в юрбі Луцика й Хрипливого не було. Невже Луцик вирішив сам затримати злочинця? Я розгублено крутив головою.

– Що, нема? – напружено запитав майор.

– Он він! Біля бочки з пивом – нарешті я побачив Луцика.

Помалу підійшли до нього, приглядаючись до чоловіків, що стояли вервечкою за пивом. Біла сорочка, темно-сипі штани, темні окуляри… Біла сорочка, темно-сині штани… Я зупинився позаду Луцика і торкнувся його руки.

– Де він? – тихо запитав.

Шофер здригнувся й пошепки, зніяковіло відповів:

– Щез. Пив пиво і – мов у воду…

– Давно?

– Недавно.

– Ви залишайтеся біля автобуса, – сказав майор Луцику. – А ми пошукаємо на найближчих вулицях.

– Та мені… – вихопився Луцик.

– Коло автобуса, товаришу! – незаперечним тоном повторив Скорич. – Через двадцять хвилин зустрічаємося біля «газика». Якщо хтось не прийде, значить, натрапив на грабіжника і ми йдемо на допомогу. Зрозуміло?

– Так точно! – озвався Микола – молодий наш водій.

– Якого кольору чуб у грабіжника? – поцікавився я.

– Білявий, вигорілий на сонці. Мабуть, щодня вилежується на пляжі, – невдоволено буркнув Луцик.

Я пішов проспектом Леніна. Приглядався до кожного перехожого, зазирав до магазинів, навіть до аптеки, з порога оббіг очима відвідувачів у їдальні й ніде схожого на Хрипливого. Мені здавалося, що відразу його впізнаю, підсвідомо відчую злочинця. Страшенно хотілося зловити його. Проте ніхто не викликав підозри, і вигорілий чуб у багатьох, і білі сорочки, теніски, чорні окуляри… Хто з них? Хто?!