Текст книги "Свідків злочину не було"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Ось і вона. Порівнявся, ступив кілька кроків і… остовпів. За будкою лежав хлопець у білій сорочці, а над ним…

– Стій! Ти що робиш! – метнувся до них, вхопив другого за руку.

– Ти чого?… Чого? – розгубився той. – Не бачиш? Йому погано! Допоможи підвести… Може, викличеш «швидку»? – стурбовано запитав.

– А що сталося? – І я мимоволі випустив його.

– Йшов і раптом брикнув на асфальт. Я до нього…

Хлопець справді лежав нерухомо, без ознак життя, із заплющеними очима. Часом не серцевий приступ? Але ж молодий… Я нахилився помацати пульс, і впритул зустрівся з чорними насмішкуватими очима незнайомого «рятівника». Чого йому весело? Ще подумав… Нараз у моїх очах ніби змигнула блискавка, і я, осліплений, відчув кволість у ногах і сів на тротуар. Спочатку нічого не второпав, поки не прояснився зір: мов у тумані побачив того, в сірому. Він прудко біг до автобусної зупинки… Ошелешено дивився йому в спину, потім покрутив головою, намагаючись остаточно прочуматись і зрозуміти, що зі мною трапилось. Поруч лежав хлопець у білій сорочці… Я хотів заговорити до нього – ворухнув язиком і аж скривився од раптового болю в щелепі.

Од чого ж біль? Ах, чорт! Я ж був у нокдауні! Схопився на тремтячі ноги. Оце так вклепався! Невже Хрипливий? Він. Авжеж. Гарний удар. Нахабний і хитрий тип. Талановито розіграв рятівника. Помалу, підтюпцем побіг я до зупинки, стежачи за сірою постаттю. Аби встигнути, аби… Я перетнув вулицю. Ще метрів сто. Он і автобус. Не встигну… І не міг гукнути. А той, не оглядаючись, першим стрибнув на приступку.

Не встиг я. Лише помітив у задньому вікні автобуса чорну цифру маршруту «4» і дві останні цифри номера – «39». 4 і 39, 4 і 39… Від раптового здогаду похололо в грудях. Злякано лапнув себе за праву кишеню – відчув під пальцями твердий прямокутник посвідчення, і відлягло від серця. Не взяв. Я кляв себе й свою безпечність на чому світ стоїть. Ох і купився! Наче школярик! Помацав щелепу – ціла. Замахав до таксі – не зупинилось.

Автобус від'їжджав все далі й далі. Безпомічно дивився на червоні вогники його стоп-сигналів. Ще кілька хвилин потупцював, «голосуючи» до проїжджих машин, проте дарма. І зупинка спорожніла. Мабуть, то був останній рейс. Згадав про потерпілого і метнувся на Гарматну. Під будкою – нікого. І на вулиці – ані душі. Але ж ось тут лежав хлопець у білій сорочці. Куди він подівся? Наче крізь землю провалився.

Вийшов на проспект, сів на лавку, щоб зібратися з думками. Признатись, не сподівався так скоро натрапити на Хрипливого. Вирішив перевірити свою хистку версію, а вона міцно влучила мені в підборіддя. Але ж удар в нього… Професійний. От чи встиг він обчистити кишені того хлопця?

Намагався відтворити у пам'яті образ Хрипливого. Марна справа: не пригадав жодної риси, хіба що сірий одяг і чорні насмішкуваті очі. Але ж у темряві всі очі чорні. А голос? Чи хрипливий? Здається. Оце сюрприз. А ще дивувався Зеленяку, який нічого не запам'ятав. Мені стало соромно.

А може, то не Хрипливий? Ні, удар, як і в Зеленяка, в щелепу. Коли б не біль у ній, вважав би, що це мені наснилося. Одне тішило: Хрипливий не знав, що я працівник міліції. А неполоханий злочинець нахабніє і діє необережно.

На проспекті – жодного перехожого. Громадський транспорт уже не працював, а до гуртожитку кілометрів чотири. Подивився на годинник – близько першої ночі. Встав і поволі пішов. На мене звідусіль дивилися темні вікна багатоповерхових будинків. У верховітті платанів і тополь туркотіли дикі голуби. Біля під'їзду п'ятиповерхового будинку блимав цигаркою чоловік у піжамі. А неподалік, на дитячому майданчику, принюхувався до залишених іграшок куцохвостий, лютий на вигляд, рудий боксер.

Позаду загуркотів мотоцикл. Оглянувся – наш, патрульний. Зупинив. Сержант і старшина пильно, з ніг до голови, оглянули мене,

– Що трапилось? – запитав старшина.

– Підкиньте до гуртожитку, – простяг службове посвідчення старшині. Той зиркнув у нього і взяв під козирок.

– Сідайте, товаришу капітан, – і до сержанта: – Давай до нашого гуртожитку.

Я вмостився на сидінні. Поїхали.

– Слухайте, старшина, кудою пролягає четвертий маршрут автобуса? – поцікавився.

– Від проспекту Леніна по вулицях Чапаєва, Морській, Канатній і аж до дач під Балабанівкою, – охоче пояснив. – Ви у нас, мабуть, недавно працюєте?

– П'ять днів, – відповів і важко зітхнув.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Сліди нападника і потерпілого я втратив. Залишився, один Зеленяк. Від чого почав, до того й прийшов. В активі – нуль. Це якщо грубо підійти до вчорашньої пригоди. А коли проаналізувати, зважити, то я позбувся гіркого почуття провини, бо деякі штрихи стверджували попередні мої припущення про Хрипливого. Та мені не хотілося їх перелічувати майорові, бо тоді виходило, ніби я виправдовуюсь сам перед собою. Постукав у двері до Скорича.

– Заходьте, – долинув його приглушений голос.

Дмитро Юхимович встав з-за столу, привітався за руку.

Кивнув на стілець. Я сів з важким передчуттям неприємної розмови.

– Де ви харчуєтесь, Арсене Федоровичу? – запитав майор.

– Снідаю і вечеряю у буфеті гуртожитку, а обідаю в їдальні, десь у місті, – здивовано відповів.

– Угу, – Скорич посміхнувся. – Дома, звичайно, краще, а ще з маминих рук, га?

– Авжеж…

– Маєте якісь новини?

– Дозвольте доповідати?

– Давайте, капітане. – Скорич присунув до себе чистий аркуш.

Докладно розповів про зустріч з Руслановою матір'ю, про Віталика, який поїхав у село до бабусі. Не забув і те, що Руслан, чого ніколи не робив, попросив тренера причалити до набережної і пішов додому Пушкінською, хоч нею було набагато далі. І саме цим зацікавився Дмитро Юхимович.

– Отже, тренер на власні очі бачив хлопчину на Пушкінській?

– Так він сказав Табурчак, – стенув я плечима. – З Радутним я не розмовляв. Але з набережної Пушкінська добре проглядається. Перевіряв.

– Дивно: зійшов, подзвонив – і нема… Виходить, тренер і Віталик останні, хто спілкувався з Русланом.

– Поки що – останні. Я не був на водній станції. Мабуть, його ще хтось бачив. Може, на набережній звернули на нього увагу.

– Правильно, капітане. Там завжди на лавках сидять пенсіонери. Попитайте, – підказав майор. – Тоді дещо проясниться. І доведеться з'їздити до Віталика. Н-да, не подобається мені цей дзвінок.

– Мені теж, Дмитре Юхимовичу.

– А його голос не викликав у Табурчак ніякої підозри?

– Ні, вона впевнена, що то дзвонив Руслан.

– Угу… Які у вас плани на сьогодні?

– Зустрінуся з тренером. А взагалі… – помовчав, набирався рішучості викласти йому все, як насправді.

– Ну-ну, що там у вас? – заохотив майор.

– Учора проґавив Хрипливого. Тримав за руку і… – Я розповів учорашню пригоду.

Скорич сприйняв усе спокійно. Зашелестів паперами, зітхнув і поклав долоню на мою руку.

– Їй-бо ви як дитина, – доброзичливо сказав. – Не слід так переживати, бо вас надовго не вистачить. Тим більше, що вже є слід. Ви запам'ятали номер автобуса?

– Лише останню цифру – «39», маршрут четвертий.

– Вважайте, водія ми знайдемо. А в грабіжника справді хрипливий голос?

– Не… не розібрав. Так раптово…

– А годинник з браслетом?

– Не помітив.

– Так, ситуація у вас не з кращих. Маємо, правда, незаперечний факт: Хрипливий колишній боксер. Зустріньтеся з тренерами, поговоріть з ними. А раптом хтось згадає… І не дивуйтеся, що зник потерпілий. Його ж не пограбовано. Завдяки вам. А те, що вдарив якийсь хлопець, просто сприйняв за хуліганський вибрик п'яного перехожого. Я не пам'ятаю злочинця-боксера. За чотири роки, відколи тут, жоден не проходив у наших справах…

Хоч майор і дивився на мене тепло, та все ж мені було соромно й незатишно.

– То я піду, Дмитре Юхимовичу?

– Дійте, капітане, тільки не гарячкуйте, – застеріг мене.

У себе в кабінеті трохи заспокоївся. Чого гріха таїти, чекав добрячого прочухана за помилку., а майор зглянувся наді мною, пожалів, наче новачка. Від того мені зробилося прикро, хоча й радів, звичайно, такому розважливому начальнику. Тьху, тьху, коли б не наврочити.

Тепер слід подумати, що робити далі. Спочатку – розшукати шофера автобуса, куди сів Хрипливий. Потім – домовитися з тренером Радутним про зустріч. Як його?…

Я глянув у свій записник. Ага, ось – Радутний Павло Трохимович. Присунув до себе довідник міської телефонної мережі. Погортав. Ось номер. Служба пасажирських перевезень. Набрав.

– Алло! Доброго ранку. Це з міліції, капітан Загайгора. Скажіть, скільки у вас на четвертому маршруті вчора ввечері працювало автобусів?

– Три, як завжди, – відповіла жінка. – А що?

– Хто їздить автобусом з номерним знаком, де останні цифра тридцять дев'ять?

– Тридцять дев'ять?! – злякано перепитала. – Луцик Борис. Але він справний водій…

– Не сумніваюсь. Коли він сьогодні виходить на маршрут?

– Цей тиждень у другу зміну, до опівночі. Що ж трапилось, господи?!

– Нічого.

– Але ж ви питаєте. Він мій чоловік. Міліція дарма не…

– Просто мені треба з ним побачитись і поговорити. Оце і все, не хвилюйтесь. – Я поклав трубку.

Телефоную на водну станцію. Довго не підходили до телефону. Нарешті.

– Мені Павла Трохимовича.

– Він… на воді.

– Як на воді? – не второпав.

– Ну… тренує… яхти, швертботи… Зійде на берег опівдні.

Глянув на годинник – чверть по десятій. Подумав: коли б об'явився Руслан, його мати сповістила б нам. А може, на радощах забула? Мені не хотілося її турбувати, бо вона відразу запитає, що чути про сина. А в мене нічого втішного. Взявся перегортати свій записник, підсвідомо розуміючи, що мимоволі намагаюся відтягти свій дзвінок до Валентини Гнатівни. Простяг руку до апарата, коли він задзвонив. Напевне, вона…

– Капітан Загайгора? – запитав юнацький голос.

– Слухаю вас.

– Це дільничний інспектор лейтенант Загата. Доповідаю: через двадцять хвилин у мене сидітиме хрипливий суб'єкт.

– Де у вас?!

– У мене, в дільничній кімнаті.

– На якій вулиці?

– Челюскінців, 118. Чекаю.

Вражено дивився на трубку. Невже затримав грабіжника?

Вискочив з кабінету, поторгав двері Скорича – замкнені. А може, він уже на дільниці? Збіг сходами вниз, затримався біля чергового пошукати на карті міста вулицю Челюскінців.

– Вам куди? – звернувся до мене черговий.

– На дільницю Загати.

– Третім маршрутом тролейбуса і через сім зупинок магазин «Черевичок». Там поруч з ним, – чітко відкарбував черговий.

Тролейбус уже рушив, та я встиг стрибнути на задню площадку. Як мені бракувало моєї «Яви»!

Сім зупинок! І водій тролейбуса наче навмисне синхронізував свій рух з червоним світлом світлофора: тільки під'їжджав до нього – і стоп!

Поглядав у вікно, щоб не проґавити магазин «Черевичок». У цьому районі міста я ще не був. По обидва боки тяглися п'ятиповерхові житлові будинки, молоді платани і тополі…

Ось і магазин. Метнувся до виходу. Якраз вчасно. Ліворуч, за вітриною, між вікном і дверима, висіла червона скляна вивіска: опорний пункт і кімната дільничного інспектора міліції.

Перескочив через дві сходинки й опинився перед сірими дверима. Увійшов до кімнати. Там був стіл з телефоном, на підвіконні вентилятор, на вішалці кашкет, попід стіною стільці, залізний сейф, портрет Дзержинського і вузькі двері в якесь приміщення.

– Є тут хто чи ні? – подав голос.

З-за дверей виглянув хлопець з розкуйовдженою мокрою чуприною.

– Ви хто? – запитав він.

– Загайгора.

– Я зараз, товаришу капітан, – і зник.

А де ж майор і Хрипливий? І навіщо його сюди приводити? Чи не краще у відділ міліції? Я нічого не розумію. За хвилину з'явився стрункий лейтенант у літній формі, відрекомендувався:

– Дільничний інспектор Загата. Трохи освіжився, – вибачливо сказав лейтенант. – Побігав зранку по дільниці, і вже сорочка змокріла. От пече!

– Майора ще не було?

– Я йому не дзвонив.

– А де ж Хрипливий?

– Незабаром прийде.

– Як прийде? Сам? Ви його не затримали?

– Ні. Запросив сюди Чмиха на одинадцяту годину.

Тепер я зрозумів: Загата запідозрив у одному із своїх підопічних Хрипливого. Оперативно відгукнувся дільничний на телефонограму Скорича. А раптом підозра виявиться незаперечним фактом і тоді пошукам кінець? Я вже змирився, що не мені дістануться лаври успіху.

– Розкажіть, лейтенанте, про цього, як його, Чмиха.

– Чмих – прізвисько, а за паспортом – Цибух Петро, 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, час від часу влаштовую його на роботу, а він кидає, або звільняють за прогули і пиятику. Возимося з ним, виховуємо-перевиховуємо, – розвів руками Загата. – Така наша доля. До речі, він мій колишній однокласник.

– Не жалкуєте?

– Сам захотів. Чого жалкувати? І подобається робота, – дільничний пригладив вологий чуб. – Ось він вулицю переходить.

Я подивився у вікно, потім на Загату, бо нічого не побачив.

– Мені видно у шпарку між занавісками, – пояснив.

Підійшов до вікна. Кортіло самому впізнати Цибуха.

Уважно глянув на перехожих, і мені відразу кинулись у вічі двоє. Перший – молодик у темних окулярах і кремовій сорочці, що петляв між машинами, переходячи вулицю. Другий – давно не стрижений, кругловидий і присадкуватий, перевальцем ішов тротуаром, лузаючи насіння. Одягнутий у блакитну теніску і вим'яті штани. Хто з них? Мабуть, другий. Та це не Хрипливий. Той легший, пружніший. Коли біг до автобуса, це було особливо помітно.

– Патлатий? – запитав у Загати.

– Здорово, товаришу капітан! – захоплено вигукнув дільничний і недовірливо запитав: – Ви справді ніколи його не бачили? Маєте пильне око.

До кімнати увійшов Цибух, продовжуючи лузати зернята і спльовувати лушпиння в кулак. Раз за разом, наче йому закладало носа, він голосно чмихав ним… Не хотілося дорікати Загаті за те, що не вміє відрізнити хрипоти від чмихання. Змовчав через те, що й сам не без гріха. Цікаво, звичайно, послухати їхню розмову і чим вона закінчиться, та треба йти.

Тепер слід з'їздити на водну станцію. Соромно признатися, – зрадів, що зустріч з Хрипливим не відбулася. Спіймати грабіжника – справа моєї честі. Зійшов з тролейбуса на вулиці Декабристів. Четвертий будинок від зупинки той, у якому жила Табурчак… Я поглядав на нього, на вікна шостого поверху, і мені здалося – за фіранкою стояла згорьована Валентина Гнатівна і дивилася на вулицю.

Під акацією, як і вчора, сиділа базарувальниця. Чому вона розсердилася на мене?

Під'їхав трамвай. Мій, якраз до водної станції.

Вітерець з лиману приємно остуджував обличчя. Я постояв на майданчику біля двох гармат часів Потьомкіна. Вода ряхтіла, вигравала світлими брижами. На протилежному березі виднілася водна станція: біля причалу погойдувалися білі вітрильники. А над широким плесом припадали до хвиль, тривожно кигичили чайки. Я дихав терпким, напоєним водоростями повітрям, відчував його солонуватий присмак.

Наплавним мостом дістався на той бік, і платановою алеєю пройшов до одноповерхового будинку з пиляного черепашника. Неподалік височіла дивна споруда, обгороджена, замість стін, металевою сіткою. В ній, покладені одна на одну, лежали догори днищем лискучі байдарки. Біля них за столярним верстаком щось стругав чоловік у брилі й чорному фартусі поверх тільника. Я привітався з теслею, запитав, де знайти тренера Радутного.

– Он він на катері, – кивнув на лиман. – А ви хто будете?

– Інспектор карного розшуку.

– Аа… – перестав тесати, зажурено похитав головою. – У справі Руслана, мабуть… Славний хлопчина.

– Ви його знаєте?

– Авжеж, усіх їх знаю, шибеників. – Дядько сів на березову колоду, що правила йому за стілець, добув пачку «Шахтарських», непоспіхом закурив. – Не вірю я у його піжмурки з батьками. Не помічав у ньому жорстокості. Добрий він… От, приміром, після тренування товариші збираються на пляж або в кіно, а Руслан додому, бо, мовляв, не попередив матір, – охоче розповідав тесля.

– А того дня ви його бачили? – Я сів на другу колоду. – Як вас величати?

– Михайло Степанович Микичур, столяр водної станції. – Він зсунув бриля на потилицю, відкрив біле, не засмагле чоло. – Прийшов Руслан о четвертій годині. Його тренера ще не було, та Руслан не підійшов до мене, як це частенько робив, а подивився в мій бік і сів на причалі, осторонь від усіх. Я навіть гукнув його. Він ніби й не чув – дивився й дивився на лиман, поки його не покликав Радутний. Потім вони взяли вітрило, віддали швартови.

– Тільки удвох?

– Руслан хоч і пацан, а яхтсмен здібний. Тому Павло Трохимович двічі на тиждень тренував його індивідуально, готував до республіканських змагань, – упевнено говорив Микичур. – У перспективі Руслан – чемпіон України і призер Союзу. Це точно. До того ж Радутного призначили тренером збірної республіки, а там, дивись, і вище гайнути може. Є такі чутки. Дуже метикуватий він.

– Куди вище?

– Ну, поїздки за кордон, міжнародні змагання, – уточнив тесля. – Авторитет, слава…

– І довго вони плавали?

– Повернувся Радутний близько восьмої. Я ще й спитав, де Руслан. Павло сказав, що висадив на набережну, і Руслан побіг додому.

– Ви бачили їх біля набережної?

– Бачив швертбот. Навіть подумав: чого це він причалив? Мені з елінга видно.

Я подивився на протилежний берег. Справді, з цього місця добре проглядалася набережна, круті сходи до неї з бульвару, плакучі верби й лавки, поодинокі постаті рибалок, і Пушкінська, яка починалася від лиману.

– А Руслана?

– Ні, – стенув плечима Микичур. – Я працював і знечів'я позирав на воду. Ото й запримітив випадково швертбот. А звідси далеко, не впізнаєш, хто саме на набережній.

– Чому Руслан не підійшов до вас?

Дядько знову стенув плечима.

– Дивно, звичайно, хлопець він товариський. І всидіти майже півгодини на сонці, ще й простоволосим…

– Як?

– Без кепочки. У нього така літня біла туристська кепочка з довгим зеленим пластмасовим козирком.

– Ви не помиляєтесь?

– Склерозом ще не страждаю, – ображено буркнув.

Повідомлення Микичура мене схвилювало, бо я пам'ятав, який одяг був на Русланові. Його мати згадували кепочку з написом «Крим». Куди ж він її подів? Хм, дивно. А що скажуть з цього приводу Радутний і Русланів товариш Віталик? Чи вони помітили кепочку? Може, це перша зачіпка?

– За цей час нічого не трапилось на станції?

– Ніби нічого… – замислився дядько. – Однак… Ет! – махнув рукою. – Дрібниця, нема про що говорити.

– А ви скажіть, – наполіг я.

– На другий день виявилося, що у Радутного зі швертбота хтось поцупив якір. Він його завжди брав у мене, щоб постояти на воді, спокійно підвести підсумки заняття, дати пораду.

– Хіба у вас нема сторожа?

– Є, та якір зник. Я ж за все складське відповідаю…

– І це перша крадіжка на станції?

– Інколи пропадають дрібниці, – звівся, даючи зрозуміти, що пора йому братися до роботи. – А Руслан знайдеться. Мабуть, щось у їхній сім'ї негаразд.

Я сперся ліктями на поручні й дивився на яхти, чекав, коли пристане до берега катер з Радутним. Мені не давали спокою два факти: відсутність кепочки на Руслані й крадіжка якоря, бо, як і Микичур, не вірив, що хлопчина зник не з власної волі. Мине день-два, і він повернеться до батьків. Але перевірити факти треба і розшукати Руслана теж. А кепочку він міг віддати Віталику, який проводжав його на тренування. Щодо якоря… Звичайна, напевне, крадіжка у місті, де повно човнів.

На причал безперервно набігали хвилі, хлюпотіли під дошками, і мені ввижалося, що стою на хисткій палубі, і гойдався суходіл, плесо у жмурках… Від незвички запаморочилася голова. Я відвів погляд од води і побачив катер, що мчав, задерши ніс, до берега.

Катер хвацько розвернувся, приткнувся бортом до старої автомобільної покришки. З нього на причал зіскочив ставний, чорночубий чоловік у синьому спортивному костюмі, з мегафоном. Він, Радутний. Зупинився, поговорив з двома засмаглими хлопчаками в плавках, посварив їх пальцем – вони білозубо засміялися, оточили його інші, Радутний щось їм розповідав, робив рухи рукою, як ото командир ланки літаків, коли аналізував польоти. Підлітки захоплено дивилися на тренера, і я подумав, що гарна в нього робота – виховувати молодь мужньою і сильною.

Ось Радутний вийшов із гурту, приклав мегафон до губів, і над причалом пролунав його гучний голос.

– Увага! За півгодини прибрати яхти і підготуватись до екскурсії в Музей морського флоту!

Юнаки метнулися до своїх суден.

До мене підходив Радутний. Під костюмом вгадувалося дуже треноване тіло. Лице крупне, чорноброве, хвилясте волосся зачесане назад, на лівій щоці симпатична родимка. Він мав років сорок, сповнений відчуття власної гідності. Такі подобаються жінкам. Я зиркнув на його праву руку – на безіменному пальці жовтіла масивна обручка.

– Я до вас, товаришу Радутний.

Він глянув на мене відсутнім поглядом, і я зрозумів, що тренер думав про щось своє.

– Пробачте, ви до мене? – перепитав, закліпавши повіками.

– Так. Інспектор Загайгора.

– З облвно? – вже осмислено дивився карими очима.

– З карного розшуку.

Радутний звів брови, мабуть, дивуючись моїй появі.

– Так швидко?!. – мимоволі вирвалося у нього, та нараз опанував собою, насупився. – Значить, справа серйозна, якщо ви тут?

– Розслідування покаже, Павле Трохимовичу. А ви нам повинні допомогти.

– Гм, розслідування… – тренер посміхнувся. – А не передчасно забили тривогу? Просто дитячі вибрики, наслідки перехідного віку або… сімейні незлагоди. Руслан – хлопець з характером.

– У нас заява Табурчак, і наш обов'язок – знайти її сина, – відповів я, а про себе зауважив, що міркування Радутного співпадають з моїми попередніми роздумами.

– Ходімо до мене, – запросив тренер. – У кабінеті спокійніше.

Я пішов за ним. Піднялися східцями до будинку з черепашника. Радутний відімкнув двері. Ми увійшли до невеликої кімнати з вікном на лиман. У ній, крім стола телефоном, ще стояло кілька стільців, вузька шафа, крісло в кутку, на стіні висіла чеканка – вітрильник серед розбурханого моря, великі фотокартки яхтсменів-чемпіонів, вимпели. На саморобних полицях стояло з десяток кубків.

Тренер поклав мегафон на стіл і сів на підвіконня, мов не збирався зі мною довго розмовляти. Авжеж, через півгодини похід до музею. Він нетерпляче поглядав на мене наче квапив із запитаннями.

– От щодо характеру… – почав я… – Який він у Руслана?

– Хлопчик здібний, – сказав Радутний не замислюючись. – Розвинутий фізично і розумово, начитаний, як для свого віку, дуже впертий, проте ні з ким не товаришував з яхтсменів. Мабуть, тому, що завжди поспішав додому. Ще – відвертий, дисциплінований.

– У чому саме впертий?

– Бачите, вітрильний спорт вимагає наполегливої праці, і не кожний з восьми літ здатний іти до визначеної мети, – пояснив Радутний. – Та ще й ризик. Щоб перемогти страх перед водою й глибиною, треба мати добрий гарт. Знаєте, про такого сина можна тільки мріяти. Ви бачилися з його батьками?

– Лише з матір'ю. Батько у відрядженні.

– У відрядженні? – зраділо перепитав. – А часом Руслан не до нього?…

– Навряд. Він же знає, що означатиме для матері його вчинок.

– Н-да, Руслан любив маму, – погодився Радутний. – А взагалі, чужа сім'я – темний ліс. Та й ніколи він не розповідав про своїх батьків.

– Ви не помітили того дня ніяких змін у його поведінці, настрої?

– Ні. Спокійний, врівноважений, як завжди. Ні, – розвів руками. – Ще співав свою улюблену пісню з кінофільму «П'ятнадцятилітній каштан»: «Кто привык за победу бороться…»

– Хм… Ви часто висаджували його на набережну?

– Траплялось. Хлопчина стомлювався на додатковому тренуванні, і я сам ставив швертбот, прибирав, – зніяковів Павло Трохимович. – Все ж дитина…

Мені подобався тренер чіткими відповідями без довгих пауз, що свідчило про знання своїх вихованців. У нього, був упевнений, не сьогодні склалася думка про Руслана. І тримався зі мною тренер вільно, наче з давнім знайомим. От лише розмова була не з приємних, і це ми обидва г зуміли.

– Ви бачили, як Руслан ішов по Пушкінській?

– Як вас.

– У що він був одягнений?

Радутний на мить замислився і сказав:

– Сині прості штани, біла футболка, коричневі сандалі і… Все.

– Без кепочки?

– Без… – Тренер глянув у вікно й спохмурнів, мабуть, помітив якийсь нелад. – Вибачаюсь, я зараз…

Він залишив кімнату. Я скористався з його відсутності й наважився подзвонити Табурчак. Присунув до себе телефон, набрав номер. Валентина Гнатівна відразу підняла трубку.

– Руслане, це ти? – пролунало, сповнене надії і тривоги, її запитання. – Ти?!

У мене тоскно защеміло серце.

– Турбує Загайгора. Ваш чоловік ще не повернувся з відрядження? Йому не повідомили? – навмисне перебив її, щоб не поглиблювала свій відчай, який терзав мені Душу.

– Нема Вадима… нема… нікого… – і стишено додала, ніби здолала страшенну втому: – Віталик уже вдома… Віталик…

Табурчак поклала трубку, а її голос звучав у мені, зболений і надсадний, і я ніяк не міг його позбутись. Добре, що не сказав їй про кепочку, а то ще дужче хвилювалася б. Я не надавав тій кепочці великого значення. Ну, прийшов без неї. І що? Мабуть, віддав Віталику або по дорозі здерли хлопчаки-бешкетники. Втім, буде видно.

Подивився у вікно і ніде не помітив Радутного. Взяв у нього зі столу пошарпану книгу «Ян Проктор. ПЛАВАНИЕ ПОД ПАРУСОМ. Ветер, волнение и течения». Переклад з англійської. Почав переглядати. Із тексту зрозумів, що яхтсмену слід розбиратись в аеродинаміці, метеорології і гідрології. А я вважав, що то справа нескладна.

Зайшов Радутний, і я підсвідомо відчув якусь зміну в ньому, наче щось трапилося, поки він був надворі. Напевне, нашкодили вихованці. Он як галасували: аж видзвонювали шибки у вікні! Тренер насторожено зиркнув на мене й вимушено посміхнувся. Я не запитав його, що там сталося, вирішив не втручатися в процес виховання.

– Показав йому книжку:

– Справді Руслан знає ці премудрості?!

– Знає багато, і пам'ять у нього чудова, – Радутний глянув на годинник.

– Ага, Павле Трохимовичу, хто в нашому місті найстаріший тренер з боксу?

– Нагорняк Леонід Васильович.

– Він ще працює?

– Щодня, зранку і ввечері у спортзалі педінституту.

– Дякую. Мені було приємно з вами познайомитись. – Я міцно потис його долоню. – А Руслан, я вірю, скоро знайдеться.

– Ми всі сподіваємось. Діти хвилюються, питають… – він стулив губи, аж вони побіліли.

Повернувся Віталик! Що мені дасть зустріч з ним? Які нові факти? Міркуючи над тим, я поспішав, підсвідомо ховаючись у тінь платанів. Від будинків і асфальту пашіло, мов од напаленої грубки. Під акацією сиділа базарувальниця. Біля неї жодного покупця. Вона мене впізнала й звелась із стільчика, наче збиралась гукнути чи покликати. Але я, хоч і кортіло з нею погомоніти, перейшов на другий бік вулиці, щоб із вікна не побачила мене Валентина Гнатівна.

Жінка невідривно дивилася на мене, безвільно опустивши руки долу. Її постать у бляклій сукні вилучала скорботу й причаєний біль. А може, мені здалося? Я не оглядався, проте відчув її погляд на собі. Вирішив, як вертатимуся, поговорити з нею.

Завернув за будинок і опинився в дворі. В альтанці, до мене спиною, на столі сидів хлопчина, а неподалік грався старим черевиком білий песик. Песик облишив черевик і кинувся до мене, привітно метляючи куцим хвостиком. Та це ж Білка! Впізнала! Вона підстрибнула й лизнула мені пальці.

Хто ж вивів її на прогулянку? Адже саму собачку, без нагляду, ніхто не випустить. Я роздивився, але, крім хлопчини в альтанці, ніде ні душі. Невже Руслан? Втім, коли дзвонив до Табурчак, його не було. Гай-гай, за ті півгодини у світі скільки відбулося подій! То чому б і не з'явитися Русланові, не вийти зі своєї схованки? Тільки сказати – Руслане! – і він оглянеться…

Песик бігав круг мене, падав і перевертався на спину, дриґав лапами, запрошував гратися. А я підходив до альтанки і обдумував, що говоритиму Руслану за його вчинок. Звісно, по голівці не погладжу. То мати, безперечно, пробачила все, приголубила його й обцілувала. Треба йому добряче припекти словами, щоб ніколи не заманулося таке повторити. А чому пішов з дому, може й не сказати. Врешті, кожна сім'я має свої таємниці. Головне – він живий і здоровий.

– Руслане!

Він і не поворухнувся. Білка почула ім'я, заскавуліла мов її вдарили. І аж тоді озирнувся хлопчина. Ба, в окуах… Не Руслан. Сірі очі, збільшені склом, з цікавістю дивилися на мене, Перед ним на столі лежала розгорнута книга.

– Ти з цього будинку?

– Еге.

Білка вистрибнула на лавку й сперлася лапами на стіл, тикала чорним носом в сторінки книги, ніби читала,

– Знайомий з Віталиком Бунаком?

– Я Віталій.

– Ага, – я сів на лавку. – А я з міліції, шукаю твого товариша.

– Мені казала тьотя Валя.

– Слухай, Віталію, ти повинен мені допомогти.

– Як? – загорілися його очі. – Шукати разом з вами?

– Спочатку поговоримо. Ти добре пам'ятаєш той день, коли Руслан пішов на тренування?

Віталик кивнув і згорнув книжку, посунув на середину стола, щоб песик не мочив її носом. Білка, невдоволено гавкнувши, зіскочила на землю й знову взялася за старий черевик.

– Чим ви займалися того дня? Де були?

– Все-все?

– Звичайно.

Віталик відгорнув з лоба пасмо русявого волосся, задумливо поводив пальцем по подряпині на столі, потім поклав на неї руку, ніби сховав од стороннього ока.

– Зранку дивилися у мене «У світі тварин», потім ходили на пляж. Додому прийшли аж після обіду. У Руслана подивились «Чапаєва», бігали в магазин по хліб і ковбасу, пили квас, купили морозива, – Віталик мимоволі облизав губи. – Я провів Руслана на тренування і знову на пляж…

– А кудою ви йшли?

– По Декабристів, Свердлова і до стадіону.

– У що був одягнений Руслан?

– Як я, – Віталик оглянув себе. – Такі ж сині в'єтнамські штани, біла футболка, сандалі… Да, ще на голові туристська кепочка з довгим пластмасовим козирком.

– З написом «Крим»?

– Угу, – Віталик зиркнув на мене, наче завагався ще з якимось повідомленням, але промовчав.

– А тренер не бачив тієї кепочки на ньому, – зауважив я.

– Бо Руслан її залишив, – неохоче мовив хлопчина.

– Де? Коли?

– Не знаю, – стенув плечима і додав: – Я на пляжі пропалив йому козирок окулярами.

Я на те не звернув уваги. Мене зацікавило інше.

– Як не знаєш? Не бачив, у кого залишив?

– Тільки знаю будинок і квартиру.

– На якій вулиці?

– На Свердлова, 108, квартира 6.

– Ні, друже, ти докладно розкажи, – попросив його.

Віталик зітхнув. Йому починала набридати наша розмова, і він усе частіше поглядав на Білку, яка гралася черевиком. Відчував, що Віталик залюбки взяв би участь у тих розвагах, коли б не я. Та хлопчина повідомив про досі не відомий факт, і я не збирався закінчувати бесіду.

– Ми йшли, розмовляли, і раптом Руслан спинився. Я оглянувся – він дивився на будинок, і лице його стало як… як… – Віталик зам'явся, підшукуючи слово. – Як…

– Побіліло? – підказав йому. – Як крейда?

– Ні. Отаке… – Він задер голову й витріщив очі, від чого брови його посунулися на лоб, напівроззявив рот, – словом, показав здивування.

– Що ж його так вразило?