Текст книги "Свідків злочину не було"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

До першої години ночі блукав я прилеглими до суднобудівного заводу вулицями і на жодній не зіткнувся з Хрипливим. Прийшов у свій гуртожиток майже о другій і влігся спати. А о сьомій ранку знову був на ногах. Хотілося швидше зустрітися з Табурчаком. Передчував, що сьогодні нарешті станеться злам у розшуку Руслана. Табурчаку, припертому прямими доказами, доведеться розповісти про свою втечу з відрядження й зустріч із сином у Шулешко. Доведеться.

У фойє черговий відділу попередив мене:

– Вас чекає відвідувач.

– Давно?

– П'ятнадцять хвилин,

– Чоловік, жінка?

– Чоловік. І ось справа з архіву. – Черговий подав мені сіру папку.

Ага, справа Василя Кисюри. Добре. А Табурчак поспішив. Від хвилювання? Адже вчора я не сказав йому, коли розмовляв по телефону, чого викликав до себе, хоч він і допитувався. Отож його ніч промайнула у болісних гадках. Вадим Іванович почув мої кроки й підвів голову. Його вирлооке обличчя посіріло, і в мене ворухнулися жалість і співчуття. Відімкнув двері й запросив його до кабінету.

– Дозвольте закурити? – спитав.

– Куріть, – я не квапився з розмовою.

Він тремтячими пальцями дістав сигарету, сірники, припалив і пожадливо затягнувся. Я взяв із шухляди аркуш паперу з нотатками й наче читав їх, а сам крадькома зиркав на Табурчака. Нехай заспокоїться, збереться з думками. Що він переживав, я не сумнівався. І його зовнішній вигляд – зім'ята сорочка з брудним комірцем, кущ невиголеної щетини на скроні, злиплий чуб – свідчив про неуважність до себе. Про таких чоловіків жінки кажуть: запущений.

Помітив, як нелегко давалося Табурчакові мовчання: він кахикав, тарабанив пальцями по столі, тривожно поглядав на мене. Куди поділася його вчорашня войовничість. Напевне, подумав зопалу, що вчинок Руслана – це витівка розбещеної дитини, а тепер зрозумів, що все значно серйозніше.

Відчував, що свою зраду не зуміє приховати… Хоча б від мене. Але й далі хитрував, вдавав порядного сім'янина. Щоб зберегти сім'ю, Валентині Гнатівні нічого не казатиму. Проте не відомо, яким боком повернеться розшук.

– Сьогодні знову хтось дзвонив. Грає нам на нервах.

– І що?

– Посопіло в трубку, і все, – видушив зніяковілу посмішку.

– Розкажіть про своє дитинство.

– Моє? – здивовано звів брови. – Але ж не я, а Руслан…

– Прошу, Вадиме Івановичу.

Він знизав плечима.

– Будь ласка, як вам треба, – неохоче погодився. – І яке там дитинство… Виховувався у Брацлавському дитбудинку на Вінниччині. Він для мене і мати, і батько.

– І ніколи не цікавились, де рідні?

– Ні. Якщо я був їм не потрібен тоді, то тепер вони мені, – похмуро відрубав.

– І мати не шукала вас?

Табурчак недоброзичливо дивився на мене.

– Коли мені було десять років, вона приїхала, але я до неї не підійшов, утік. Ви не зрозумієте мене… – Важко зітхнув.

– Постараюсь. Поясніть.

– Після війни були випадки, що батьки знаходили дітей і забирали їх. Мене – ніхто… Спочатку – відчай, потім – злість, жалість до себе. І коли б вона не розкішно одягнута, не така гарна… Я побачив, що мати всі ті роки зовсім не мучилась, не думала про мене, – байдуже говорив Табурчак, якого, мабуть, вже й не хвилювало давно пережите. – Відтоді не зустрічав її. Запитаєте: а як же совість, почуття? Інколи стає гірко, що доля позбиткувалася. Втім, робота, сім'я – і забувається.

– У вас прізвище материне?

– Не знаю, – Табурчак ретельно загасив сигарету. – Може, й вигадане.

– Якого числа ви поїхали до Києва?

– П'ятого. А що? – скинув на мене насторожені очі. – Дружина і син проводжали мене.

– А коли виїхали звідти?

Вадим Іванович розгубився – не чекав такого питання, і, щоб знайти відповідь, поволі дістав сигарету, розім'яв її…

– Дев'ятого, як тільки мені передали, – прикурив.

– Хто вам передав?

– Як хто? – ніби не зрозумів.

– Прізвище тієї людини, – я не дивився на нього, але відчував на собі його збентежений погляд.

– Слухайте, навіщо все це вам?! – обурено вигукнув. – Яке відношення має моє відрядження до сина?

– Не гарячкуйте, Вадиме Івановичу, заспокойтеся.

Його пальці ще дужче затремтіли. Він озирнувся, наче загнаний у глухий кут.

– Чекаю.

– Садченко Валерій Кузьмич, – глухо буркнув.

– Садченко… Дивно. Адже з сьомого вас уже не було в управлінні, а відрядження ви відмітили наперед, – спокійно повідомив йому. – То коли ви приїхали і де були ці дні? Врахуйте, я нічого не вигадую. Ми перевірили.

– Ме… мене перевірили? – приголомшено перепитав.

Табурчак звівся, налив води з графина у склянку й спрагло випив, розливаючи воду по підборіддю. Витерся, сів. Я не квапив його – нехай усвідомить своє становище. Я підійшов до вікна, розчинив. Який сонячний ранок! Тільки радіти, сміятись… Але не всіх він тішив. Життя…

– Я три дні жив у однієї жінки в Києві, – тихо сказав.

– Це вже ближче до істини, але не зовсім, – зауважив я. – Хто ж тоді повідомив вам про сина?

– Дружина, коли приїхав.

– Угу. Сподіваюсь, адресу і прізвище тієї жінки ви пам'ятаєте? – Я не хотів бачити його обличчя, на якому було каяття, безпорадність і навіть прохоплювалася ненависть. Його ненависть я відчував спиною.

– До чого та жінка? Це моя особиста справа. Невже ви вважаєте, що Руслан через мене не вертається додому? – примирливо, з гіркотою мовив.

– Значить, київська жінка – неправда, – зробив я висновок. – Чого ви боїтеся зізнатись?

– В чому?

– Гаразд, товаришу Табурчак, – повернувся до нього, і він втупив злякані очі в стіл. – Дарма викручуєтесь. Думав, відверто розкажете. Йдеться ж про вашого рідного сина, а ви граєтеся в сумнівне лицарство. Не в цьому воно виявляється. І ви, пробачте, трохи запізнилися.

– Не вам судити. Я жив у Києві, – вперто повторив.

– Ідіть, – відпустив його.

– Надіюсь, ви дружині… Ця розмова між нами… – забелькотів, простягуючи руку, але я прийняв свою зі столу.

– Не обіцяю. Все залежить від розшуку, – суворо сказав, уникаючи його запобігливого погляду.

Вже на порозі помітив, що на ногах у нього – літні сандалі. Тому й ступав тихо, наче скрадався. Після мого вчорашнього недоречного питання туфлі з латуневими накладками не взув. Що ж, я потрапив у ціль. Це підтвердило, що Табурчак ночував у Шулешко. Бракувало тільки свідків.

Одначе мене непокоїла затятість Табурчака. Він чогось боявся, не хотів говорити про зв'язок з Шулешко. Його боязнь, відчував, стосувалася не зради. Зраду жінка може простити. Тепер мені треба поговорити з продавщицею, а потім піти з Луциком на пляж шукати Хрипливого.

Розгорнув справу Василя Кисюри. Показання свідків: офіціанта ресторану «Парус», адміністратора, відвідувачів, потерпілих. А все почалося з того, що Кисюра на зональних змаганнях з боксу виграв першість у своїй ваговій категорії. Ввечері зайшов із друзяками до ресторану відзначити перемогу. Пили, гуляли. Причепився до дівчини, якийсь хлопець за неї заступився, тоді розлючений Кисюра вхопив пляшку і розбив йому голову. Потім утік, сховався. Заарештували його через два тижні на квартирі у сестри… Я не повірив власним очам. Сестра – Шулешко Раїса Гаврилівна!

Шулешко!

Схопився повідомити Скоричу, але стримався, взяв себе в руки й до кінця переглянув справу. Фотографія Кисюри: плескате обличчя, тонкі губи й маленькі очі, чубчик над вузьким лобом. Я заплющився, щоб пригадати, чи не зустрічав такого хлопця… Ні. Та й за чотири-п'ять років його зовнішність могла змінитися.

Треба спокійно обмізкувати відомості. Якщо Кисюра – Хрипливий, він завжди знайде притулок у сестри. І, може, то він вийшов з її квартири близько опівночі. Ще міг доїхати до суднобудівного заводу й пограбувати Зеленяка. Далі: хто сказав Русланові про Шулешко і дав її адресу? Хто повідомив, що батько не у відрядженні? Той, хто дзвонив і мовчав?

Я взяв фотокартку Кисюри, щоб показати її Луцику. У перекидному календарі знайшов номер телефону його дружини, присунув до себе апарат, аж він зненацька задзвонив. Може, наш начальник Ольховий, якому знову поскаржився Табурчак? Знехотя взяв трубку.

– Загайгора слухає.

– Це з хірургічного відділення обласної лікарні, – озвалася жінка. – До нас поступив Луцик. Він…

– Хто-хто? – я похолов.

– Луцик його прізвище. Він просив прийти до нього.

– А що з ним? – машинально поклав фотокартку до кишені.

– Поранення, втратив багато крові.

– Я зараз… – У мене пересохло в роті.

Сталося те, від чого ми його застерігали. Де ж він намагався затримати Хрипливого? Я схопився, мерщій прибрав зі столу, замкнув сейф, потім кабінет. У Скорича двері були зачинені. Збіг у фойє.

– Де Скорич? – запитав у чергового.

– Кудись поїхав.

Я заспішив до зупинки тролейбуса. А Луцик відчайдушний хлопець. Це ж від сьогодні він повинен працювати на іншому маршруті. Треба було ще вчора зняти його з четвертого. Але хто ж знав, що саме до нього в автобус сяде грабіжник? Втім, я почував себе винним, і мене гризла совість…

У лікарні попросив покликати завідуючу. Вона прийшла, немолода жінка з сумними карими очима.

– А, це ви, – всміхнулася. – Ваш Зеленяк готується до виписки.

– А що з Луциком?

– Ножове поранення передпліччя, неглибоке, але втратив багато крові. – Відчинила двері до третьої палати. – Он він, герой.

Біля вікна лежав Луцик. Над ним – штатив з пляшечкою, від якої тягнулася трубка до його руки. Кров поволі капала, збігала у вену. Шофер блідий мов крейда. Зеленяк сидів на ліжку, напружено стежив за переливанням. Він повернув до мене обличчя, яке враз стало доброзичливим і привітним. Я кивнув йому, взяв стілець. Луцик, мружачи очі, дивився на мене. Мабуть, не впізнав.

– Що ж ви наробили, Борисе? – спитав у водія. – Ми ж домовилися з вами не втручатись.

– Товаришу капітан… – тихо проказав, кволо ворушачи сполотнілими губами. – Погано бачу… якісь чорні комашки перед очима…

– Минеться, друже, – його права рука була забинтована. – Говорити можете?

– А чого ж?… – Тільки хочеться спати, і ті комахи… Він хитрий, гад, і спритний… Мене ножем… – Посовав рукою.

Помаленьку, з перепочинками, Луцик розповів, що з ним сталося. Я уявив собі: північ, останній, рейс, у автобус сів Хрипливий. Шофер помітив його за три зупинки до кінцевої, коли Хрипливий встав із заднього сидіння й пересів наперед, витягнув з кишені гроші, почав лічити. Луцик стежив за ним у люстерко й гарячково думав, що робити. Затримати в автобусі – небезпечно для пасажирів – кількох жінок. Повідомити міліцію… Згадав: біля передостанньої зупинки стояла телефонна будка.

Жінки зійшли на наступній, і водій з грабіжником залишилися вдвох. Хрипливий куняв. Луцик остерігався, щоб той нічого не запідозрив. Загальмував, постояв кілька хвилин, як і треба на зупинці, а потім завів мотор і заглушив, знову завів. Вдавав, ніби якогось біса зіпсувався двигун. Грабіжник куняв, а коли шофер виліз із кабіни, гукнув:

– Гей, що трапилось?

Луцик відповів заклопотано:

– Мотор забарахлив. Подзвоню дружині, бо, може, затримаюсь.

Він не відчинив дверей автобуса, щоб не вийшов Хрипливий, спокійно увійшов до будки, зняв трубку, набрав 02. Почув голос чергового, сказав:

«Міліція? Слухайте…» – і оглянувся назад.

Позаду стояв грабіжник, кривлячи тонкі губи в недобрій посмішці.

– То де твоя жінка працює? – єхидно запитав.

– На… на… – Луцик розгубився й не знав, що відповісти. На комутаторі «швидкої медичної допомоги», – спало на думку.

– «Швидкої допомоги?» – і кивнув на трубку, в якій виразно промовляв чоловічий голос: «Черговий міліції слухає. Черговий міліції…» – Що ти хотів сказати лягавим? – погрозливо запитав. Хрипливий затулив собою вихід з будки. Луцик опинився у пастці. Навколо – ні душі. У будинках за парканами не світилися вікна, навіть не гавкали собаки. Шофер одразу ж оцінив ситуацію і свою невигідну позицію, з якої вибратись міг лише з «боєм». І він першим вдарив грабіжника.

На жаль, Хрипливий був боксер. Він підсвідомо відхилився. Луцик лише чиркнув його по скроні, але злочинець заточився, чим скористався шофер, вискочив з будки і заломив йому руку за спину. Та Хрипливий різко крутнувся й штрикнув його ножем у передпліччя, потім ударив у щелепу й сонячне сплетіння. Подвійний нокаут…

Луцик опритомнів за кущем рай-дерева. Закривавлений і знеможений, ледве дошкандибав до автобуса, сів, сперся на колесо. Наче у маренні, з'явився чоловік у високих мисливських чоботях, з вудками, взяв його на руки, заніс у автобус, завів і поїхав…

– Хто ж ваш рятівник?

– Василь Воробйов, шофер з кінопрокату. – Луцик заплющив очі, мабуть, уже стомився, заворушив підмізинним пальцем правої руки. – Цією печаткою… подер йому щоку… праву… довга подряпина.

Ні Зеленяк, ні Луцик не впізнали в Кисюрі Хрипливого. Я вийшов з палати. Вирішив негайно підскочити на дачі. Подряпину на щоці Хрипливий не сховає. З тролейбуса пересів у переповнений автобус четвертого маршруту.

Приїхав на кінцеву зупинку. В галасливому гурті дачників пройшов мимо будиночка сторожа Дмитрука, який порався на городі. Крутим узвозом спустився до пляжу. На ньому переважно діти й підлітки купалися й загорали, грали у футбол. Осторонь сиділо троє картярів, ті самі, що й вчора. Але не було четвертого. Четвертого… Силкувався згадати його зовнішній вигляд, риси обличчя… Так, худорлявий, чорні світлозахисні окуляри, туристська кепочка з написом «Крим», вилицюватий…

Туристська кепочка… Невже Хрипливий, якого проґавив? Схожих кепочок сотні в одному лише місті. От родимка на лівій лопатці… Не запитав тренера Нагорняка про особливі прикмети. Родимку, безперечно, він би запам'ятав.

Щоб не привернути до себе, одягнутого, уваги, я скинув одяг і сів на камені поблизу хлопчаків-рибалок. Вирішив з півгодини почекати, може, прийде четвертий. Вітерець з лиману остуджував моє розгарячіле тіло, напарене в автобусній задусі. Розглядав малих рибалок, які часто висмикували з голубуватої води лупатих бичків, моторні човни, що перетинали ряхтливе плесо, здіймаючи хвилі, слухав голосне кигичення чайок…

Незчувся, як промайнуло тридцять хвилин. Четвертий не прийшов. Напевне, відсипався після нічної пригоди. Навідаюсь ще після полудня. До Шулешко йти ще рано. А якраз по дорозі водна станція. Треба б зустрітися з Радутним і знову поговорити про Руслана. Чомусь тренер не помітив, що хлопчик схвильований. Віталик і столяр помітили, а він – ні.

І раптом згадав: а кого вчора пограбував Хрипливий?

На водній станції нічого не змінилося.

У тінистій платановій алеї мене аж зморозило, як ото біля грубки взимку, коли відходять зашпори і тіло вкривається сиротами. У елінгу помітив столяра Микичура, що порався біля спортивних човнів. Пішов до нього. Михайло Степанович лакував днище байдарки. Навколо гостро пахло ацетоном.

– Добрий день! – › привітався до його широкої смугастої спини в тільняшці.

Він повернувся, й приязна усмішка торкнула його губи.

– Здрастуйте. Передихніть, – кивнув на колодку. – Я скоро закінчу. Чи ви не до мене?

– І до вас теж. А Радутний є?

– У тренерській кімнаті.

Я сів лицем до будинку водної станції і тому не боявся проґавити тренера, коли той вийде з приміщення,

– Ви не чули, того дня Руслан не співав пісні з кінофільму «П'ятнадцятирічний капітан»?

– Це який? Де той… Паганель-мухолов?

– Еге.

– Не чув, щоб він колись її співав. Безперечно, бо не плавав з ним на швертботі.

– Більше не крадуть якорів? – жартома запитав.

– Ох, з тим якорем… Павло купив нового, щоб з мене не вирахували. А вже приїхав Русланів батько? – в свою чергу поцікавився Микичур.

– Вернувся.

– Біда в хаті, – гірко мовив столяр.

Я ще посидів з ним кілька хвилин і пішов до приміщення водної станції. У вікні побачив Радутного. Він сидів за столом… Про що з ним говорити? Ага, про Русланів настрій. І, може, за ці дні він щось пригадав суттєве. Постукав у двері, почув «заходьте» і переступив поріг тренерської. Павло Трохимович звів голову, і на його загорілому, мужньому обличчі відбилося здивування. Міцно потис мою долоню.

– Знайшовся?

– Ні.

– А я вже… зрадів, – важко зітхнув. – Завдав мороки малий: через три дні збір, потім змагання.

– Павле Трохимовичу, згадайте, яким був Руслан на тренуванні?

– Тобто? – не зрозумів мене.

– Його настрій, – пояснив.

– Гм, я вже вам… – Тренер згорнув грубий зошит, поклав на нього широку долоню веслувальника. – Гарний мав настрій, навіть заспівав, коли відчалили: «А ну-ка песню нам пропой, веселый ветер…» Дуже любив її, особливо ці слова: «Кто привык за победу бороться». Я ще йому підспівував.

– Дивно, а мені відомо, що він прийшов пригнічений. Не помітили?

– Та ні! Це хтось вигадав, – впевнено заперечив. – Ми три години були разом. Я б помітив. Ще на набережній весело помахав мені на прощання. А втім… Ви ж знаєте, як у дітей: тут плаче, а через хвилину сміється.

Що ж, Радутний знає психіку підлітків. Він правий: у Руслана, коли сів у швертбот, настрій міг змінитись. Отож свідчення Микичура втратили своє значення. Лишилося тільки те, що говорив Віталик. І я йому вірив.

– Правильно, Павле Трохимовичу, – погодився з ним. – Про що ви розмовляли з Русланом? Три години – строк чималий.

– Які там розмови… – вибачливо посміхнувся. – Ми ж не однолітки. Навчав, показував, як керувати швертботом. Розповідав про міжнародні змагання, чемпіонів. Загалом, переносив оцю теорію на практику, – і показав мені книжку Яна Проктора «ПЛАВАНИЕ ПОД ПАРУСОМ. Ветер, волнение и течения».

– Руслан не розповідав про… батька, матір, як вони живуть?

– Ніколи, – суворо відповів тренер. – Та й у мене нема звички випитувати. Це… непристойно, – відразливо скривився, – мов заглянув до чужої опочивальні.

Мені стало незручно, бо в Радутного склалося враження, ніби я підозрюю його у непорядності.

– Вибачте, Павле Трохимовичу, я не…

– Ну що ви?… Я вас розумію – робота, – заспокоїв мене.

Я підвівся, подав руку Радутному. Він затримав її.

– Ви куди зараз?

– У центр міста.

– Підемо разом. Чи вам?…

– Охоче. Удвох веселіше.

Дорогою тренер захоплено розповів про вітрильний спорт, яким займався більше тридцяти років. Радутний прочитав мені справжню лекцію про хвилі, тактику змагання, хмари і колір неба. Він чудово знав свою справу. Ми постояли на наплавному мості через річку Степову, помилувались краєвидом. З Радутним часто вітались перехожі, і я зрозумів, що у нього безліч знайомих у місті. Потім сходами піднялися на бульвар. Неподалік від майданчика, де стояли старовинні гармати, дві жовті бочки – «Пиво» і «Квас».

– А бокальчик хлібного не завадив би, га? – подав пропозицію Павло Трохимович.

Квас холодний, аж зуби ломив. Тренер пив і дивився на мене крізь товсте скло кухля, яке спотворювало його гарні карі очі й рівний ніс. Я ніби бачив його у кривому дзеркалі в кімнаті сміху. Опісля ми пройшли мимо драмтеатру, обіч якого між платанами височіли потемнілі бронзові постаті Венери, Аполлона, Афродіти. З двору на тротуар вибіг за м'ячем хлопчина років дванадцяти в одних шортах і сандалях. Я перепинив м'яч, щоб не викотився на дорогу.

– Дядю! Дядю! – гукнув до тренера хлопчик і заступив йому шлях. – А Денис захворів! – радісно сказав, крутячи головою від задоволення. – Захворів!

– Який Денис? – Радутний глянув на мене здивовано, мов закликав у свідки, що він справді не знав ніякого Дениса.

– А той, якому ви дали залізного карбованця.

– І… і що з ним? – розгублено запитав.

– Накупив морозива і сам наївся. Тепер болить горло, сидить вдома, – хлопчик схопив м'яч і побіг у двір…

Радутний взяв мене за лікоть:

– Позавчора я теж ішов сюдою. Підбіг той Денис, показує мені металевого карбованця і питає, чи не я загубив. Я й сказав, щоб взяв собі. А він – морозива… Діти.

Ми розійшлися з Радутним добрими знайомими. Його тактовність і стриманість мені сподобались. Він жодного разу ні прямо, ні побічно не поцікавився ходом розшуку Руслана, не нав'язував своїх міркувань. Розумів, що моя робота не обговорюється зі сторонньою людиною.

Я поволі йшов до свого відділу. Сподівався застати Скорича і викласти йому сьогоднішні новини. А попереду – розмова з Шулешко, і найголовніше, затримання грабіжника. Чомусь був упевнений в удачі. Малися для того переконливі підстави. Коло звузилось. Подряпина на правій щоці викаже його. Якщо Хрипливий втретє опівночі їхав четвертим маршрутом, значить, він жив у когось на дачі.

От лише з розшуком Руслана я тупцював на місці. Досі не було чіткої лінії, за якою провадив би пошук. Коло замикалося на батькові, підозрювати якого чисте безглуздя. Створити іншу версію заважав дзвінок Руслана після тренування. Дзвінок додому…

Що сталося з хлопчиною після дзвінка? Що і де? Адже після нього Руслан міг вдруге зайти до продавщиці, Міг! А свідки? їх нема. Правда, сусідка – молода мати – чула чоловічі голоси. І все ж у мене не було явних причин звинувачувати у чомусь Табурчака, окрім зради дружині.

– Є майор Скорич? – запитав у чергового.

– Приїхав.

Крізь оббиті чорним дерматином двері глухо долинав голос Дмитра Юхимовича. Я постукав і, не почувши відповіді, увійшов до кабінету. Скорич розмовляв по телефону. Він кивнув на стілець, уважно подивився на мене, ніби здогадувався про подію з шофером.

– Уже встигли підсмажитись? – заздрісно поцікавився, коли закінчував розмову.

– Сьогодні. Поєднав приємне з корисним; вистежував Хрипливого.

– З шофером?

– Вчора, близько опівночі, Хрипливий поранив його.

– Ах, чорт! – спересердя ляснув долонею по столі майор. – Хоч неважке поранення?

– Ні, лише втратив багато крові.

Я докладно розповів про Луцика. Майор, як завжди, слухав, а мені здавалося, що він дрімав.

– Значить, так, Арсене Федоровичу: через кілька годин ви підете на пляж. Якщо там з'явиться Хрипливий, дзвоните до мене і ми відразу їдемо на дачі. Без нас нічого не робіть. Досить Луцика, – суворо застеріг майор.

– Слухаюсь, Дмитре Юхимовичу. Зранку я розмовляв а Табурчаком. Не признається, що втік з відрядження. Вважаю, що інженер жив у Шулешко і, мабуть, у неї бачився з сином. Може, навіть після тренування. От лише свідків… – Я безпомічно розвів руками.

– Н-да, свідків нема… – Скорич покахикав і продовжив: – Одні потерпілі. А з Русланом – наче у затяжному стрибку.

– А все через той дзвінок додому, – сумно зазначив я. – Після перерви зайду до Шулешко, а потім на пляж.

– Добре. Чекатиму вашого дзвінка.

Я забіг у кафе «Чайка» щось перехопити. Оглянув залу, але ніде не побачив продавщиці. А часом не заходив до неї Табурчак? Погано, якщо випередив мене і розповів про мою підозру. Тепер вони могли змовитися і все одностайно заперечувати. У мене від тої думки погіршав настрій. Швиденько, без апетиту, перекусив. Потім заскочив до універмагу і на другому поверсі знайшов секцію трикотажу. Три молоді продавщиці в синіх халатах статечно походжали поміж довгими рядами з розвішаним крамом. Я звернувся до однієї – цибатої, мов журавель.

– А де Раїса Гаврилівна?

– О боже! Скільки питати цю Райку?! – презирливо-заздрісно випалила. – Наче земля на ній клином зійшлася. Нема її. Нема!

– А хто її питав?

– Що, ревнуєте? – єхидно примружила товсті, масні, фарбовані вії, що ледве не склеювались. – Ревнуєте? Та питав один балухатий здоровань, потім…

– Ти, Стасю, не патякай, прикуси свого язика, – перебила їх друга продавщиця і повернулася до мене: – У Раїси сьогодні відгул.

Ось воно невезіння: якщо Табурчак не застав Шулешко в універмазі, то йому ніщо не перешкодило зустрітися з коханкою на квартирі. Важка розмова буде з нею.

Йшов вулицею Свердлова. Не дуже вірилося, що Шулешко вдома. У таку погоду всидіти в чотирьох стінах молодій жінці, не обтяженій сімейними турботами, власниці машини, важко. Я ще раз обміркував факти, які в мене були. Всі вони стосувалися Табурчака і його коханки. Лише один стояв окремо: Руслановий дзвінок додому. І я вперше подумав… Ні, це вже манія недовір'я, справжнісіньке безглуздя – сумніватись у щирості матері, тим паче вважати її причетною до зникнення сина. Чи не напік я голови на сонці? Вкрадалися лихі здогадки, бо тільки тон дзвінок я сприймав беззастережно і не збирався його перевіряти. Тільки дзвінок. Втім, як дізнатися, підтвердити, чи справді він дзвонив? Ніяк. Мусив погодитись: Табурчаки, якщо навіть у чомусь винні, мали залізне алібі. Проте я не чув, щоб у наш час батьки вкорочували віку своїм дітям.

Віддалік побачив будинок, де жила Шулешко. Завважив: фіранка на вікні великої кімнати зсунута. Очевидно, господиня недавно поралася на балконі. Он і білизна на мотузці. Вже намірився перейти на лівий бік вулиці, як з-за грубого стовбура акації виткнулась голова базарувальниці. Жінка мене помітила й звелася з ослінчика. І чим менше залишилося кроків до неї, тим виразніше відбивалася на її обличчі тривога. – Напевне, Віталик сказав, що я з міліції, ось і побоювалася, щоб не оштрафував за торгівлю у недозволеному місці.

– Зе… зернят не хочете? – затинаючись запитала. – Смачні, сьогодні смажені.

В її голосі бриніли сльози, і очі волого блищали. Хм, чого б то? Невже так злякалася мене?

– Дякую. Іншим разом, – відповів. – Чого це ви опинилися на Свердлова? На Декабристів більше покупців.

– Мені багато не треба. Мені аби… А ви знову… – базарувальниця зиркнула на вікно Шулешко.

– Що – знову? – насторожився я.

– Не хочете зернят, – схитрувала.

Зрозумів, що вона здогадалася, до кого я йшов. Отож і того разу бачили мої відвідини, коли проводжав мене Віталик. Подумав: недарма вона тут, переслідувала якусь мету. Але яку саме і навіщо? Сьогодні базарувальниця ніби чимось схвильована: ледве стримувала сльози й розпач, і через те не стежила за своєю вимовою – шепелявила ще дужче. І мала вигляд зовсім неохайний – блякла сукня зім'ята, біля вуха на шиї чорні відбитки трьох пальців, мабуть почухала, як засвербіло.

– А на цій вулиці сьомого ви теж торгували?

– Сьомого… – повторила жінка з важким зітханням, похитала головою. – Була й тут.

– Коли? Ви ж на Декабристів сиділи до вечора? – Я пам'ятав нашу попередню розмову.

– Після полудня, – мляво відповіла.

У мене складалося враження, що базарувальниця щось знала, але ніяк не наважувалася розповісти. Її одутле зморшкувате лице було втомлене, а в погляді маленьких запалих очей – відчай. Чого їй заманулося на Свердлова, коли сонце найдужче смажило землю? О, адже о третій годині Руслан вирушив на тренування разом з Віталиком! О третій. Після полудня…

– І ви нічого не бачили?

Жінка сіла на стільчик, тернула рукавом по спітнілому лобі.

– Ви про хлопчину? – боязко запитала.

– Еге, чи не збила машина.

– Ні, не бачила. А коли б що – люди балакали б. Е-хе-хе, чоловіче… – стулила скорботно губи.

Звісно, Віталик розповів їй про Руслана. От і перейнялась чужою бідою. А ще майже щодня зустрічалася з ним, пригощала зернятками. У самої, мабуть, теж е онуки. А я вже подумав, що вона приховувала якусь таємницю. Просто хотіла погомоніти зі мною, побідкатись, як це часто роблять жінки, щоб розвіяти свою печаль. Кортіло дізнатися, чи скоро розшукаю хлопчину.

Я перейшов вулицю й опинився біля будинку. На лавці – нікого. У під'їзді стояв дитячий візок. Піднявся на другий поверх. Крізь двері шостої квартири чути джазову музику. Я натиснув кнопку дзвінка. Ніхто не озвався. Авжеж, Шулешко не чула. Хоч виважуй двері. Загримів кулаком… Музика заграла голосніше, потім стихла. Нарешті клацнув замок. На обличчі Раїси Гаврилівни здивування.

– Це ви?! – не поспішала застебнути свій блакитний халат, під яким лише рожевий купальний костюм.

– Я. До вас, – намагався дивитися в її голубі очі.

– Заходьте, якщо не боїтесь, – лукаво запросила.

У коридорі глянув на підставку для взуття. Серед жіночих туфель і босоніжок тих, чоловічих, з латуневими накладками не було. У квартирі не пахло тютюновим димом.

– Я оце приїхала і відразу у ванну, – говорила Шулешко. – Вся пропахла бензином.

Вона завела мене до великої кімнати, де грав магнітофон, зробила тихше музику, застебнулася. Не помітив на її обличчі ні настороги, ні ляку. Невже Табурчак не сказав їй про мою підозру! Продавщиця поводилась так, наче я завітав до неї в гості.

– Чим вас пригостити? – запитала. – Коньяком чи шотландським віскі?

– Дякую, Раїсо Гаврилівно, я на роботі.

– Ох, ця работа… – вільно розсілася у кріслі. – Через неї марнуються найкращі літа. А там, дивись, уже старість, хвороби…

– Може, й так, – погодився. – У мене до вас…

– Куди ви спішите? – удавано обурилась. – Чи вам заборонено розмовляти з молодими жінками на вільні теми? Хоч трохи, – капризно надула губи. – Я геть знудилась. О, зачекайте.

Шулешко загадково глянула на мене й вийшла з німіти. Нехай. Я міг одразу припинити її фривольний тон, але навмисне не помічав його, щоб приспати її пильність. До речі, вона сама забудеться, і тоді мені буде легше довідатись про те, що мене цікавить. Вона з'явилася сяюча, з мискою полуниць.

– Від цього ви не відмовитесь, – переможно сказала й поставила миску на стіл.

– Ягоди добірні, свіжі – тільки з грядки.

– Справді не відмовлюсь, – поклав одну в рот.

– Власні, півгодини як з дачі, – похвалилася господарка.

Я ледве не вдавився. Дача! У неї дача!

– З якої дачі?

Шулешко розгубилася лише на мить, і я те помітив.

– Моєї подруги. Оце зранку поїхали з нею, вибрали огірків, нарвали черешень, – весело відказала.

Я сидів ніби на голках. Ненароком прохопилася Шулешко і тепер кусала собі лікті. Якщо її брат Василь Кисюра – Хрипливий, то ясно як день: він ховався на дачі. Знайти її не проблема. Мені кортіло швидше піти звідси, але щоб не викликати підозри своїм поспіхом, я залишився. Вдав, ніби повірив їй, і більше не цікавився дачею.

– Раїсо Гаврилівно, мені відомо, що до вас сьомого заходив Руслан, – байдуже сказав.

– Це той хлопчина? – скинула на мене голубі очі. – Не заходив. І чого мав заходити? Якщо вам сусіди… Заздрять вони мені, плітки пускають. На вдову всього можна наговорити, – ображено мовила.

– І взагалі в той день нікого не було у вас?

– Подруга з чоловіком, проїздом у Крим.

– О котрій годині?

– Ввечері. Посиділи, послухали музику, – відповіла, і я відчув її внутрішню напруженість. – А вранці провела на поїзд. Тепер знову самотня.

Добре викручувалася Шулешко. Відрубала мої наступні запитання: мовляв, приїхали й поїхали, шукай вітра в полі. І не місцеві вони.

– У вас сестра чи брат є?

– Рідні далеко, – невизначено сказала. – А ви й досі не знайшли того хлопчика?

– Шукаємо. А коли вам завтра на роботу?

– На дві години дня.

Вона поводилася так, наче ми з нею давні знайомі. Врівноважена, невимушена бесіда. Міцні нерви у неї і вміє тримати себе в руках. Проте вона чогось боялася, бо не відмовилася б од власної дачі. А чому не признається, що у неї був Руслан?

Вже у під'їзді зрозумів, чому не побачив Хрипливого на пляжі: приїхала сестра, і він був з нею. Може, навіть допомагав їй збирати полуниці. Ну й ситуація! Чому ж Шулешко «відмовилась» від дачі? Невже знала, чим займався брат, і не хотіла, щоб міліція натрапила на його слід?