Текст книги "Свідків злочину не було"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Віктор Тимчук
Свідків злочину не було

СВІДКІВ ЗЛОЧИНУ НЕ БУЛО

Валентина Гнатівна саме наливала з мідної миски в банку пахуче варення з чорної смородини, коли враз пролунав телефонний дзвінок. Миска хитнулася в її руках, і темна цівка потекла на стіл. Жінка метнулася з кухні в коридор. З кімнати вибігла біла болонка, заскімлила.

– Цить, Білко. Це, напевне, Руслан, – і взяла трубку. – Алло! Слухаю!

– Я вже йду, – почула вона ніби синів голос.

– Ти, Руслане? – Жінка міцніше притиснула трубку до вуха. – Чого так пізно?

– Я вже йду, – повторив той самий голос.

Вона мимоволі подивилася на стінний годинник-хатку. Стрілки показували п'ятнадцять хвилин на восьму вечора. Підійшла до календаря і відірвала листочок. Було сьоме липня, середа.

Болонка метушилася навколо жінки, грайливо хапала за полу халата.

– Зараз прийде Руслан, прийде. Іч, скучила.

Жінка знову наливала варення у банки, потім закручувала їх кришками й прислухалася, чи не шурхотить ліфт.

В кімнаті посутеніло. Валентина Гнатівна сіла перед трюмо й засвітила бра. На коліна їй скочила болонка. Жінка якусь хвилю дивилася в дзеркало, провела пучкою по двох зморшках на лобі й зітхнула. Взялася накручувати біляве волосся на бігуді. Та погляд її щоразу падав на маленький золотий годинник, що лежав серед різної парфюмерії, і жінка подумки, з легким неспокоєм відзначила, що вже десята, а Руслана нема.

Стурбовано вийшла на балкон. У будинку навпроти рясно світилися вікна. Коло під'їзду, біля вузької лавиці, гомонів гурт підлітків.

– Русла-а-ан!… – гукнула, й відлуння покотилося по землі.

– Його тут нема! – озвався хтось із двору.

Вона оглянула широкий двір між будинками, аж до зупинки трамвая, але ніде не помітила постаті сина.

Так пізно він ніколи не повертався з тренування.

Ні в десять, ні в одинадцять, ні опівночі Руслан не прийшов.

Вранці також його не було.

Не було ні в лікарнях, ні в міліції, ні у знайомих.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

П'ятий день я жив уже в обласному місті на півдні України. Сталося це, мабуть, не без допомоги Великошича, якого призначили прокурором району. Очевидно, його попросила моя мати. Вона знала, як важко мені тепер після викриття вбивці мого батька. А тут ніщо не нагадувало про ті події трирічної давності.

Перше завдання від Скорича, мого теперішнього безпосереднього начальника, я хотів виконати якнайкраще.

Покладав надію на потерпілого Зеленяка, який лежав у лікарні зі струсом мозку. Мені дозволили зустрітися з ним. Їхав тролейбусом, розглядав будинки по обидва боки дороги, запам'ятовував назви вулиць, прямих, мов стріла. Місто остуджував солонуватий вітер з лиману, такий приємний у цю липневу спеку. Вже п'ятий день – і ні краплини дощу. Дощ у цих краях майже дивина.

Жадібно придивлявся до всього, вслухався в говірку людей, прагнув якнайшвидше пізнати місто і його мешканців, щоб не почуватися тут чужаком.

На кінцевій зупинці тролейбуса вийшов, перетнув перехрестя вулиць і скоро опинився перед розчиненими зеленими ворітьми. За ними виднілося просторе тінисте подвір'я, а поміж дерев прозирали світлими плямами стіни корпусів.

Дороговкази з написами вивели мене без зайвих розпитувань до хірургічного відділення. У тісному коридорі, перед квадратним віконцем у дверях, стояло декілька відвідувачів із целофановими торбинками. Пояснив черговій, що я з міліції, і попросив її покликати лікаря Самойлюк. Обхід ще не починався. Самойлюк, немолода жінка з карими сумними очима, тихо мені говорила:

– Струс виявився неважким, але все одно не втомлюйте його. З головою жарти погані. Ось історія хвороби Ігоря Зеленяка.

Я погортав її і дізнався, що йому 24 роки, працював токарем на суднобудівному заводі, хворів грипом, ангіною, свинкою.

Згадав, як у дитинстві з нетерпінням чекав появи живого поросятка, що мало вигрітись, мені здавалося, у мене в компресі на горлі,

– Ось тут, перше ліжко під вікном, – зупинилася лікарка біля дверей палати.

Віддав їй історію хвороби і переступив поріг. Палата була продовгувата, з чотирма ліжками, між якими стояли тумбочки. На мене. глянули три пари запитливих очей.

– О, у нас новий лікар, – обізвався найближчий до мене дядько і заворушив забинтованою ногою на витяжці.

Другий хворий – чоловік з гострим лицем, зодягнутий в смугасту піжаму, дивився на мене чомусь насмішкувато. Я привітався, глянув на третього, Ігоря Зеленяка. Це був чорнявий хлопець, до підборіддя вкритий простирадлом, поверх якого лежали його великі, засмаглі, мускулисті руки. В його погляді відчувався тамований біль, і я вирішив не зловживати розпитуванням.

– Раз лікар, значить, почнемо медогляд, – сказав, беручи стілець.

– Чогось ти, дохтуре, без тієї чмихавки, що міряє тиск, і без наших історій, – засумнівався гостролиций.

– Будемо знайомі, – сказав Зеленяку. – Я інспектор карного розшуку капітан Загайгора. Як ви себе почуваєте?

– Та вже краще, – зітхнув він.

– Ви не хвилюйтесь. Розкажіть, що з вами трапилося.

Зеленяк ходив на роботу у другу зміну, тобто з 16-ї години. Того дня з'явився трохи раніше отримати платню. Відпрацював свою зміну і пішов додому. Жив Зеленяк недалеко від заводу. Його постійний попутник Коваленко був у відпустці, тому йшов сам. Коло своєї вулиці він побачив якогось хлопця і подумав, що це хтось із заводчан поспішає на третю зміну. Як порівнялися, той попросив припалити, і, поки Ігор порпався в кишені, хлопець швидко оглянувся, потім…

А що сталося потім – Зеленяк не пам'ятав. Коли підвівся, то перше, що відчув, – біль у потилиці й підборідді. Поволі добрів до свого будинку, нишком відчинив двері, щоб не розбудити матір. У ванні підставив голову під холодний струмінь води. Полегшало. А гроші? – раптом згадав. Встромив руку до кишені – 167 карбованців не було. І лише тоді зрозумів: його пограбовано. Нічого не сказав домашнім проти ночі. А вранці, за армійською звичкою, різко схопився на ноги й знепритомнів…

– Який з себе той хлопець? Ви б його впізнали?

– Хлопець як хлопець, мого зросту. Я не придивлявся до нього.

– Ну хоч щось ви запам'ятали?

Зеленяк замислився.

– Голос… У нього трохи хрипкуватий голос, мов у простудженого. І ще годинник з браслетом.

– На якій вулиці це трапилося?

– Дунаєва.

– Хрипливий стояв впритул до вас?

– За півметра.

– І ви, коли діставали сірники, не дивилися на нього?

– Ні.

Що ж, правильно: людина, яка не відчуває небезпеки, не стежить за співрозмовником чи випадковим перехожим. Цим і скористався Хрипливий. Але ж який майстерний удар! І на щелепі – ні подряпини, ні синця. Чим же він його?…

Я не збирався йти на місце події, де, безперечно, не залишилося ніяких слідів. Міркував над іншим. Якщо злочин вчинено уперше і відсутні найдрібніші зачіпки, то розшукати злочинця майже неможливо, аж поки він знову не виявить себе, не припуститься помилки або знайдуться свідки, прямі чи побічні докази. Існували й щасливі випадковості, але чекати на них – це свідомо сприяти злочину.

– Видужуй, Ігоре, – побажав Зеленяку й вийшов.

Мені подобався наш будинок зі стрілчатими вікнами, змурований з жовтого черепашника, з аркою, за якою було просторе подвір'я, вимощене бруківкою. Піддашки над під'їздами трималися на чавунних кронштейнах, де в мереживі металу жили птахи і русалки, звисали чорні грона винограду. Дім збудовано давно, і тоді ж посаджені каштани, що напнули над двором зелене шатро, сповнене прохолоди.

Я піднявся на другий поверх до кабінету Скорича. Постукав. За дверима, оббитими чорним дерматином, було тихо. Відчинив їх і увійшов. Дмитро Юхимович, присадкуватий чоловік років п'ятдесяти, в білій нейлоновій сорочці й темно-синіх штанях, дивився у вікно. У будинку напроти жінка на балконі поливала квіти. Я згадав: місяць тому Скорич поховав дружину. Напевно, вона теж любила квіти і тримала їх на балконі.

Не насмілювався заговорити, стояв коло дверей.

– Сідайте, капітане, – звернувся до мене Скорич.

Я сів. Дмитро Юхимович дістав хустинку й витер нею обличчя, потім круглу, голену голову. Непоспіхом підійшов до столу, всівся на стілець і відсутнім поглядом втупився у папери на столі – збирався з думками…

– Розповідайте, Арсене Федоровичу, – попросив.

Я переказав свідчення Зеленяка.

– Чому він не заявив у міліцію?

– Не був упевнений, що знайдемо грабіжника.

– Н-да… – Скорич завченим рухом, ніби у нього буйна чуприна, провів долонею по лискучій голові. – Пограбування громадян у нас рідкісне явище, але важкий це злочин, і його ми повинні розкрити. Значить, хрипливий голос… А це ниточка. Ви як вважаєте?

– Звичайно, якщо Хрипливий у нас на замітці.

– Я такого не пам'ятаю. Часом не вперше?

– Навряд, – заперечив Скоричу. – Зважте, Дмитре Юхимовичу, – він був сам, один на один. Треба мати неабияку впевненість у своїй силі й спритності. Новачок не наважився б на таке.

– Переконливо, – скупо посміхнувся майор.

– І далі: Хрипливий може виявитись не хрипливим. Просто застудив горло морозивом чи пивом.

Скорич кивнув, погоджуючись, заохочуючи мене до подальшого осмислення фактів і подій, до висновків і узагальнень. Та все, що я знав про напад і грабіжника, було незначне й дріб'язкове. Рядова вулична подія. І я з тривогою зрозумів: моє перше завдання може залишитися невиконаним, якщо Хрипливий знову десь не з'явиться. А коли він «гастролер»? Зупинився лише на добу в місті, вчинив розбій, і вже давно й слід його прохолонув…

– Дмитре Юхимовичу, залізничний вокзал і завод…

– Недалеко, Арсене Федоровичу, – здогадався Скорич, що я мав на увазі. – Але… треба ще знати дні видачі платні. Гастролеру, звичайно, вони не відомі.

А я навіть не подумав про дні виплати. Аж стало незручно через свою неуважність. Безперечно, Хрипливий був упевнений, що ризикував недарма.

– Треба поцікавитись, хто у нас є на прикметі з хрипливим голосом, – сказав майор. – Передамо телефонограму нашим дільничним інспекторам. А зараз, Федоровичу, займіться паралельно й цією справою.

Скорич подав мені аркуш паперу з учнівського зошита в клітинку. На ньому розгонистим почерком написано:

«ЗАЯВА.

Мій син Табурчак Руслан Вадимович, чотирнадцять років, сьомого липня пішов на тренування на водну станцію ДСТ «Спартак». Увечері він подзвонив, що іде додому, і не прийшов. Я обдзвонила всі лікарні, оббігала всіх знайомих, та його ніде нема. Розмовляла із його тренером Радутним П. Т., який сказав, що мій син після тренування пішов додому. А його досі нема.

Прошу розшукати мого сина і сповістити мені, якщо дізнаєтеся щось про нього. Ми живемо на вулиці Декабристів, 9, кв. 23, тел. 2-13-37.

Табурчак Валентина Гнатівна».

Досі я не розшукував дітей, що з якихось причин кидали рідну домівку. У нашому райцентрі, де недавно працював, такого не траплялось.

– Ми теж обдзвонили всі установи, а наслідків ніяких, – сумно мовив майор. – Не подобається мені це зникнення хлопчини. Надто дзвінок його. Ви звернули увагу? Подзвонив, а не прийшов.

– Звернув, Дмитре Юхимовичу. А чому не батько писав заяву? Він їх покинув?

– Він у відрядженні. Отже, ще нічого не знає.

– А не міг Руслан непомітно пробратися на корабель? – висловив припущення.

– Ні, перевіряли, – заперечив майор. – І того дня діти ні в які аварії не потрапляли, – випередив моє наступне запитання.

– А якщо хтось збив його машиною і забрав… ніби у лікарню, а насправді вивіз за місто, десь у ліс, річку…

Скорич потер перенісся.

– Все може бути, Арсене Федоровичу. До речі, нам нічого не відомо з життя хлопчини, про сім'ю, в якій він ріс, його друзів. Розберіться, – сказав майор. – Чи впораєтеся з обома справами? Вони чимось схожі.

Я посміхнувся, бо вони справді схожі між собою тим, що в обох немає вагомих фактів.

– Хоч і два зайці, але треба вполювати обох, – відповів без ентузіазму.

– От і гаразд. Тримайте мене в курсі розшуку. Як наша спека? – спитав, коли я вже виходив.

– Звикаю, хоч і смажить так, що до п'ят дістає, – спробував пожартувати.

У своєму кабінеті я поклав перед собою свідчення Зеленяка і заяву Табурчак. Чи хтось із дільничних інспекторів повідомить про Хрипливого? За що ж зачепитися? День отримання платні… Коли місцевий, то… або його друзяки працювали на заводі, або він сам там працював. А може, випадково дізнався…

Глянув на заяву Табурчак. Привертали увагу дзвінок сина й те, що батько у відрядженні. Виникало багато запитань, але я ще не зустрічався ні з Руслановою матір'ю, ні з тренером. Тому не поспішав з припущеннями, бо мав лише один факт – дзвінок. Не хотілося вірити, що з підлітком трапилася біда. Мабуть, образився на батьків і вирішив помститися, щоб понервували трохи. Або кудись поїхав і не попередив… Щоб довго не сушити собі мізки, я набрав номер телефону Табурчак.

– Слухаю, – озвався приглушений жіночий голос.

– Добрий день, Валентино Гнатівно. Це з міліції, капітан Загайгора. До котрої години ви будете вдома?

– Я всі дні вдома… чекаю… Ви скажіть… Руслан…

– Через півгодини я прийду, – і поклав трубку.

Зійшов з трамвая на зупинку раніше, щоб пройтися вулицею, де виріс Руслан. Дев'яти– і п'ятиповерхові будинки, безперервний потік машин, трамваї, перехожі – звичайна вулиця неподалік від центру міста.

Я пройшов мимо гастроному, хлібного магазину, книгарні, аптеки. Порівнявся з школою, на подвір'ї якої вишикувались діти в піонерській формі. Мабуть, Руслан тут вчився і в якомусь класі стоїть його парта. А мати щодня бачить школу… І вже три дні нема сина. Я уявив жінку, яка в самотині прислухалася до кроків на сходах, чекала, що от-от теленькне дзвінок у коридорі чи телефон, але у квартирі панувала тиша, а мати скрізь натрапляла на речі сина, і вони нагадували, нагадували…

Все ж іноді жорстокими бувають діти, не думають, скільки горя завдадуть найрідніщим людям необачним вчинком, словом. Чотирнадцять років… Підліток. Найважчий вік. Бо характер мов скресання льоду на річці: здиблюється, ламається, кришиться і несе, несе…

Напроти, через вулицю, будинок, в якому жили Табурчаки. Я пішов повільніше і поглянув на вікна.

– Купуйте насіння, молодий чоловіче, – прошепелявила до мене жінка, що сиділа на ослінчику під старою акацією.

Біля неї, на газеті, лежала сіра торбина із соняшниковим насінням. Воно, добре підсмажене, смачно пахло, наче в олійні. Жінка набрала повну склянку й дивилася на мене. На її одутлому обличчі кривилась улеслива посмішка. Лузати насіння я любив, але мені більше подобалося гарбузове, напевне тому, що в голодні повоєнні роки мама затирала ним, замість сала, борщ, присмачувала картоплю.

– Іншим разом, – пообіцяв жінці, одягнутій в якесь блякле плаття і старі коричневі туфлі.

– Я вас тут уперше бачу, – сказала, намагаючись не шепелявити.

– Невже? – удав здивування.

– Еге, я знаю майже всіх, хто сюдою ходить, – похвалилась, і я помітив, що в неї не було двох передніх зубів.

– І школярів?

– Атож. Вони мої постійні клієнти.

Респектабельне слово «клієнти» аж ніяк не пасувало до її зовнішнього вигляду, і я подумав, що вона не завжди була базарувальницею. Проте її повідомлення взяв до уваги.

Перейшов на протилежний бік вулиці, обминув дев'ятиповерховий будинок і потрапив у безлюдний двір, в якому зрідка росли молоді платани. Уявив, що ввечері двір наповнюється дитячим гомоном, а в альтанці, обплетеній диким виноградом, чути різкий стукіт доміно.

У списку мешканців, що висів біля першого під'їзду, відшукав прізвище Табурчак. Так і є – квартира 23. У поштових скриньках біліли газети. Лише у двадцять третій порожньо. Зайшов у ліфт, і він повільно підняв мене нагору.

З власного досвіду знав, як важко вести справи, які стосуються матерів і дітей. Таке розслідування вимотувало душу й залишало по собі неприємний осадок незбагненної провини. Тому я сподівався: в цьому випадку йтиметься про примхи підліткового віку і через день-два з'явиться Руслан.

На площадці перед ліфтом тихо. Подзвонив, у квартирі мелодійно теленькнуло і почувся заливчастий гавкіт. Відчинилися двері. Мені до ніг метнувся білий маленький песик, збуджено застрибав навколо, заскавулів. Я підвів голову й подивився на жінку, що стояла у дверях.

– Я з міліції, – пояснив. – Інспектор карного розшуку Загайгора.

– Заходьте, – Валентина Гнатівна поступилася, пропускаючи мене до напівтемного коридора.

Переступив поріг і відчув, наче в коридорі є хтось третій – мигнула у присмерку чиясь тінь. Може, приїхав із відрядження Русланів батько? Озирнувся – й побачив у тьмяному прямокутнику дзеркала себе.

У кімнаті, застеленій гарним зозулястим паласом, була тахта, невеликий барвистий килим над нею, сервант, стіл, телевізор, бра, трюмо… Жінка зупинилася біля вікна, де на підвіконні стояв сірий телефон. Песик скрутився калачиком коло ніжки тахти, поклав на лапи кудлату голову й завмер.

– Сідайте, – запросила.

Я сів на стілець поруч із столом і глянув на жінку. Вона була тендітна, з пишним волоссям кольору перезрілої соломи, якого, напевне, кілька днів не торкався гребінець, її постать, змарніле лице, великі очі, підведені півколами синців, вражали скорботою, відчаєм, безнадією. Це був цілий згусток материнського болю.

– Його ще нема, – мовила тихо. – Ви б не прийшли, коли б Руслан…

У неї вже не було сліз.

– Валентино Гнатівно, розкажіть, будь ласка, куди ходив син, на яке тренування, про його дзвінок, – сказав їй, щоб не мовчати.

Вона дивилась у вікно. Я терпляче чекав. І раптом ледь чутно, мов з-під землі, долинув голос скрипки, жалібний і тужливий. Мелодія, сповнена страждання й відчуття непоправної втрати, проникла в груди, стискала серце й підкочувалась до горла давким клубком…

– А вона знову грає, – пошепки мовила Табурчак.

– Хто?

– Катя з дев'ятого поверху.

– Валентино Гнатівно, – якомога тепліше звернувся до неї.

– Я зараз… – Вона дивилась у вікно і заговорила не оглядаючись. – Руслан з восьми років займається вітрильним спортом. Брав участь у змаганнях, навіть має перший розряд. Тричі на тиждень тренується. У той день близько третьої години він подзвонив мені на завод і попередив, що йде на водну станцію. Після роботи я зварила варення, почала розливати у банки – і тут дзвінок… «Я вже йду», – сказав Руслан. Білка гавкала, і я погано чула. Він повторив: «Я вже йду».

– О котрій годині це було?

– П'ятнадцять хвилин на восьму. Я добре запам'ятала, бо він затримувався, і я часто поглядала на годинник.

– А він завжди попереджав, коли йшов і вертався з тренування?

– Завжди. Руслан слухняний і самостійний: він сам відвідував дитячий садок і в молодші класи теж ходив сам. Він замикав квартиру, снідав і обідав без нас, бо на завод нам о пів на восьму, а з роботи не прибіжиш глянути, як він тут. Все по телефону…

– Де ви працюєте?

– На машинобудівному конструктором, а чоловік інженер, керівник групи у відділі матеріально-технічного постачання. Він зараз у відрядженні. Що я йому скажу?

– Йому не сповістили?

– Дзвонили в Київ в управління, обіцяли передати.

– Валентино Гнатівно, а не міг Руслан поїхати до ваших родичів, добрих знайомих?

– До яких родичів? Чоловік круглий сирота, а мої. по батьковій лінії, живуть аж на Далекому Сході. Я навіть з ними не листуюсь, навіть адреси… Мені про них розповідала мати.

– А де ваші батьки?

– Мама померла в шістдесят третьому, а батько загинув на війні.

– Скажіть, може, ви або ваш чоловік сварилися з Русланом, образили його? Чи не скоїв він чогось?…

– Ні, ні! – гаряче заперечила. – Руслан розумний, ніколи зайвого у нас не вимагав і вчився добре. Він усе має, що мають хлопчики його віку. Ну, Руслан не жорстокий. Він добрий і лагідний. Я знаю свого сина.

– А його товаришів?

– У нього лише один вірний товариш – Віталик Бунак з четвертого поверху. Сьомого числа він провів його на тренування, а ввечері поїхав у село до бабусі.

– Якими вулицями ходив Руслан на тренування?

Табурчак замислилася чи недочула моє запитання і все дивилась у вікно. Знову крізь стіни, аж із дев'ятого поверху, пробивалась до кімнати мелодія – сумна і болісна…

– Я ніколи його не проводжала, – нарешті мовила. – Він завжди з Віталиком…

– Ви знаєте, де водна станція?

– Якось ходила туди на змагання. Це по нашій, Декабристів, потім по Свердлова вниз до стадіону, на набережну, через міст. Одразу за мостом – причали, – пояснила мені. – Це найкоротший шлях. Ним і ходив Руслан.

– Чому він обрав саме вітрильний спорт?

– Мій батько служив на торпедних катерах, і Руслан в усьому його наслідує, теж мріє про флот.

– Ви пам'ятаєте, як він був одягнутий?

– У прості в'єтнамські штани «Дружба», білу футболку, коричневі сандалі і… така від сонця кепочка з довгим зеленим козирком. На ній ще збоку напис «Крим».

– А де спить Руслан?

Табурчак показала рукою на двері за лляними портьєрами.

– Можна глянути?

Вона байдуже кивнула.

Я відчинив двері й став на порозі. Кімната з вікном у двір, шафа, дерев'яне ліжко, письмовий стіл, перед яким на стіні прикріплені шпильками картинки яхт і кораблів. Ще на маленькому столику кулястий акваріум із булькатими рибками, два стільці, полиця з книгами. Чисто й охайно.

– Ви тут нічого не зачіпали?

– Ні.

– І не прибирали?.

– Руслан сам прибирає свою кімнату.

– А він не залишив ніякої записки?

– Я шукала, нема.

Мені не хотілося просити фотокартки Руслана, але вони потрібні для розшуку. Я був упевнений: у ці дні вона не раз їх переглядала. Та іншого виходу не було.

– Валентино Гнатівно, у вас є його фотографія?

Вона сполохано глянула на мене.

– Є…

– Бажано останнє фото, – уточнив я.

– Зачекайте, – взяла телефон на довгому шнурі й вийшла.

Я підійшов до вікна. Побачив трамвайну зупинку й вулицю, якою ходив Руслан. Під акацією сиділа жінка з насінням. Чого вона так швидко опустила голову? Здалось чи справді?… Я ступив за фіранку, бо знав: знадвору тепер мене не видно. І через кілька хвилин жінка крадькома спідлоба зиркнула на вікно і, не помітивши у ньому мене, вже відкрито дивилася сюди. Дивно. Може, знайома Табурчаків? Хоч про зникнення школяра з двадцять третьої квартири, напевне, вже знали всі мешканці будинку.

Я знову сів до столу. На дев'ятому поверсі грала скрипка. До кімнати повернулася Валентина Гнатівна з телефоном і поклала переді мною фотокартку.

Фото любительське, чимале. На причалі стояв підліток у спортивному костюмі й посміхався, мружачись од сонця. Білявий чуб куйовдив свіжий вітер, і Руслан притримував його лівою рукою. Кругле обличчя з ямочками. на щоках, великі очі й повні губи. Схожий на матір. Помітно, що дужий хлопець. За ним, удалині, ряхтіли хвилі, й на них гойдався великий білий вітрильник.

– Фотографував Віталик… на Перше травня, – пояснила.

Я видер з блокнота аркушик, написав свій і Скорича номери телефонів.

– Ось візьміть, Валентино Гнатівно, про всяк випадок. Ми зробимо все, що зможемо, – пообіцяв їй.

– Розшукайте його… мій син… Боже, де ж він? І чого він пішов по Пушкінській? Чого?

– По якій Пушкінській? Коли? – здивувався я.

– Після тренування. Радутний висадив його на набережній, і Руслан пішов по Пушкінській, – знічено мовила. – А хіба я вам?…

– Радутний – тренер?

– Еге, це він сказав. Але Пушкінська далеко від Свердлова, – і розгублено, стримуючи сльози, додала – З водної станції набагато ближче додому.

Мені кортіло розпитати про тренера, але, зважаючи на її стан, вирішив зробити це іншим разом, бо з Радутним все одно мені доведеться зустрічатись.

Ліфтом не поїхав. Постояв на площадці. І сюди долинала журлива мелодія скрипки. Не вірилось, що Руслан зник не з власної волі. Людина – не голка, не загубиться безслідно. Здається, Табурчак не сказала чогось головного. Існувала причина, через яку син вдався до жорстокої помсти – десь ховався. Чи взнаю її без допомоги його батьків? Може, їм соромно говорити? Авжеж, соромно, і тепер Табурчак од каяття не знаходила собі місця.

Спускався сходами: п'ятий… четвертий… третій поверх…

Мелодія згасла. Надворі – ні душі, бо спека. Перейшов на протилежний бік вулиці й оглянувся на вікно Табурчаків. Жінка й досі стояла у ньому. Порівнявся з акацією, під якою сиділа базарувальниця. Вона зміряла мене недоброзичливим поглядом, і її одутле обличчя спохмурніло. Все ж я зупинився.

– Е-хе-хе, життя… – зітхнула. – Що посієш, те й пожнеш… Спочатку він, а тепер вона…

Я не звернув уваги на її бурмотіння. Значно пізніше воно спливе у пам'яті, й тоді сказане нею стане зрозуміле. А поки що мені треба було дізнатися про одну важливу деталь.

– І як ви щодня витримуєте на такому сонці? – зауважив.

– Пожалів… – Жінка обпекла мене маленькими колючими очима. – Ішли б собі своєю дорогою.

Я не зрозумів, чого вона злиться на мене.

– Насипте в кульок, – попросив.

Чорними, наче в сажі, пальцями згорнула з газети пакетик, знічев'я наміряла склянку насіння й подала мені.

– Ви і вчора тут були? – запитав.

– Була, доки не стемніло, – непривітно буркнула.

– Не бачили, нічого тут не траплялося? Може, машина чи трамвай збили хлопчину?

– Хлопчину?! – Жінка поворухнулася, ніби хотіла звестись. – Якого хлопчину? Я не бачила… і від людей не чула.

– Дякую за насіння, – і рушив од неї.

– Зачекайте! Якого хлопчину? – стривожено перепитала.

– Та ніякого. Ніякого.

Я не оглянувся. Справді: коли б сталося щось, вона б знала. Але чому була така непривітна зі мною? Чудна жінка. Подумав, що треба пройтися вулицями Свердлова і Пушкінською. Сів на трамвай і через одну зупинку був на місці. Вулиця Свердлова поволі збігала вниз. Вулиця як вулиця: подвір'я, будинки, установи, зрідка магазини. Невеликий сквер з фонтаном у центрі. Лавки порожні, лише на одній, подалі від доріжки, сиділа пара закоханих.

Зустрічалися перехожі, і я підсвідомо придивлявся до підлітків, наче сподівався впізнати серед них Руслана. Можливо, він і був десь поблизу, в одному з будинків, і хто зна, ще скільки днів ховатиметься. Я спересердя кинув кульок з насінням в урну. Підійшов до кіоска «Союздруку». Глянув на розклад його роботи – він працював з восьмої до двадцятої години. За склом серед газет, журналів, листівок і книг сидів сивий чоловік у кремовому літньому піджаку, на якому різко вирізнялися три ряди різнокольорових орденських колодочок. Я нахилився до відчиненого віконця й привітався з кіоскером.

– Скажіть, вчора на цій вулиці не було аварій?

– Ні, молодий чоловіче, не було. Ось торік у гололід…

– І машина чи тролейбус не збивали підлітка?

– У цьому році ні. Ось рік…

– Як мені потрапити на Пушкінську?

– Обійдете стадіон – і прямо й опинитесь на ній.

Я кивнув йому, дякуючи, й рушив далі. «Стривай, Арсене! – подумки мовив. – Чого ти питаєш тільки про аварії?» А й справді. Невже не могло статися, що Руслан сів до когось у машину і…

Ліворуч почався крутий спуск, по обидва боки якого росли могутні платани, їхні розложисті крони змикалися вгорі, утворювали зелений тунель. У його глибині ясніла смужка лиману, стриміли верхівки щогл вітрильників. Отже, там водна станція, там і тренер Радутний.

Пушкінська виходила на вистелену бетонними плитами набережну, безлюдну в цю пору. Лише кілька рибалок куняли над вудками, розморені полуденним сонцем. Отут, зі слів тренера, зійшов Руслан і подався вулицею. Так, з набережної видно перехожих. Справді, звідси набагато далі до будинку Руслана, добрячий гак. А хлопчина поспішав додому. Очевидне протиріччя, якщо він не навмисне обрав цей шлях, переслідуючи якусь мету. Тоді яку?

… О пів на шосту нарешті я сів за стіл у своєму кабінеті. Перед тим побував у лабораторії, куди заніс Русланову фотокартку для розмноження. Потім доповів Скоричу про розмову з Валентиною Гнатівною, і він знову сказав, що йому не подобається отой дзвінок, мовляв, для чого було попереджати, якщо не збирався вертатися додому. Дитина не здатна на таку витончену помсту. Але з Віталиком треба зустрітись, і з тренером, бо вони останні, хто бачив Руслана. А коли мине кілька днів і розшук по фотографії не дасть результатів, варто пильніше придивитись до подружжя Табурчаків.

Я взяв довідник міських телефонів, відшукав спортивний комітет. Набрав оргмасовий відділ і дізнався номер телефону Радутного. Подзвонив уже по ньому. Ніхто не зняв трубки. Напевне, працювали до шостої години і вже розійшлися. Я дістав із шухляди заяву Табурчак і свідчення Зеленяка, перечитав їх. Стривай! Суднобудівний завод великий, колектив багатотисячний, і навряд, щоб у всіх цехах в один день… Я аж завмер… Але вже шість годин. Чорт! Чому ж раніше мені не спало на думку?! Адже лише вчора вчинено напад на Зеленяка. Вчора… Я нетерпляче гортав телефонний довідник… Ага, ось бухгалтерія…

– Слухаю вас, – відповів здавлений чоловічий голос.

– Це з міліції. Ви сьогодні видавали на заводі платню?

– У десяти цехах. Останній день, – чоловік стримував кашель.

– І другій зміні теж?

– Аякже.

У мене з'явилася надія ще сьогодні зустрітися з Хрипливим.

Наш гуртожиток стояв на високому березі лиману. Мені подобалось сидіти біля вікна своєї кімнати, звідкіля видно було верховіття дерев парку. За деревами синіло плесо з човнами рибалок, снували білі вітрильники, шугали, припадаючи до води, сизі чайки, і далі, здрібнені віддаллю, мріли біля причалів порту кораблі.

Після роботи я походив по вулицях, прилеглих до заводу, хотів визначити, як вони освітлюватимуться вночі. Нетерпляче чекав заходу сонця. Воно поволі сідало за обрій, щохвилини зменшувалося, поки не залишився рожевий окрайчик, який потримався якусь хвилю і зник, наче м'яко увійшов у землю, а в тому місці забагрянився небосхил, поволі згасаючи.

Близько півночі дістався до суднобудівного заводу і зупинився поблизу перехрестя вулиць Гарматної і Військової. Як і передбачав, лише подекуди горіли ліхтарі, тьмяне світло вихоплювало з темряви окрайки парканів, дерева і бруківку. Навколо – жодного перехожого. Вирішив пройтися Військовою. Грабіжник повинен заздалегідь вибрати місце засідки, де чекатиме свою жертву. Та на Військовій нічого підозрілого не помітив. Та й де тут сховаєшся? Хіба що за стовбурами платанів.

На Гарматній за рудою будкою ремонту взуття – нікого. Став у кінці вулиці. Вона виходила на проспект Леніна. Неподалік, біля аптеки, де зупинка автобусів, невеликий гурт людей. Непоспіхом пройшов до перехрестя. Подумав, що саме Гарматна найзручніша для грабіжника, бо є куди тікати – у автобус… Зупинився під акацією. Звідси добре проглядалися вулиці: навіть бачив, мов у кінці тунелю, відтинок проспекту, в якому мигтіли авто, тролейбуси і автобуси.

Терпляче чекав, коли вже не буде перехожих і з'явиться той, один.

Охопив сумнів: а може, він вибрав іншу вулицю? Адже їх немало навколо заводу. Проте на цій був шлях для втечі – зупинка… Згадав, що вулиця Дунаєва теж виходила на проспект Леніна. Аж повеселішав. Це непогана версія. От чи підтвердить її Хрипливий?

Знову трамвай. Зупинився. На тротуар скочив невисокий оцупкуватий хлопець у білій сорочці… Пішов по Гарматній. Сам. У мене прискорено забилося серце. Почекав, поки хлопець відійшов подалі, і рушив за ним, ховаючись за стовбури платанів. Він поминув будку ремонту взуття і… зник, ніби провалився крізь землю. Я прискорив крок, лаючи себе, що не стежив за перехожим з протилежного боку вулиці. Тоді б не заважала мені ота будка.