Текст книги "Свідків злочину не було"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Я втретє на водній станції. Прийшов майже на годину раніше, бо у відділі не сиділося.

Ще від воріт почув бадьору команду: «Раз-два, взяли! Іще раз – взяли!…» Я впірнув у зелений тунель – платанову алею, пройшов мимо адміністративного будинку. Подивився на вікно тренерського кабінету – там нікого не було. Зате в елінгу чаклував біля човнів Микичур у брилі й чорному фартусі поверх тільняшки. Гостро запахло фарбою.

– Добрий день, Михайле Степановичу, – привітався.

Він повернувся – і на його обличчі спочатку промайнуло здивування, потім – зажура. Столяр кивнув.

– Не знайшли, видать… – скрушно похитав головою, розминаючи «Шахтарську». – А мені він сьогодні приснився…

– Напевне, думали про нього.

– Думав, звичайно, у самого троє онуків, – сів на березову колодку, розмірковував: – Якщо досі не об'явився – діло швах. Подзвонити і тиждень десь ховатися – це треба мати залізне серце. Ніяк не доберу: чи він узлився на батьків, чи… – і, не доказавши, махнув рукою.

– Ви ще довго працюватимете?

– Сьогодні до шостої години, – Микичур сторожко зиркнув на мене, але стримався, промовчав.

Я не збирався йому нічого пояснювати.

– Радутний не спізнюється?

– Ніколи. Павло акуратист. – Він кахикнув, наче остаточно ствердив свою характеристику. – Через два дні їде на республіканські змагання.

– А хто вам сказав, що Руслан дзвонив додому?

Столяр, як підносив цигарку до губів, так і застигла вона в його руці напівдорозі. Він сторопіло звів острішкуваті брови.

– Не… не пам'ятаю. Їй-бо. Від когось чув… – розгублено промимрив затинаючись.

– Гаразд, гаразд, – заспокоїв його і не сказав, що незабаром нам знову доведеться зустрітися. – Піду, трохи погуляю.

Навмисне не попередив Микичура залишатися на місці, щоб не тривожився. Нехай ніхто передчасно не тривожиться. Я сів на причалі. Поглядав то на алею, щоб не проґавити Радутного, то на той берег лиману. Перехожих на набережній обмаль, бовваніли рибалки, і серед них я швидко відшукав Кнехта, який здалеку був схожий на смугастий ящик, поставлений на парапет.

Про що думав боцман Лило? А може, він і не боцман? Хтось вигадав, як і прізвисько Кнехт, і воно пристало, мов реп'ях. Втім, головне, щоб до 16.00 він нікуди не двинув. Треба було раніше зустрітися з ним. Он Пушкінська. Десь там жив Кнехт і щодня їздив по ній мопедом ловити рибу…

У воротях водної станції з'явився Табурчак. Вчасно прийшов, хоч погодився й неохоче. Я розумів: після – недавнього викриття почувався він кепсько й знову бачити мене йому не хотілося. Але то дрібниці, порівняно з тим, що його чекало попереду.

– Табурчак! – я замахав рукою. – Табурчак!

Помітив. Наближався насуплений, невдоволений. Зупинився коло мене. Він у черевиках з латуневими накладками на носках. Взув, бо сподівався, що найгірше вже позаду. Як він помилявся! Я подумав: скоро все стане на свої місця, і добре, що нема тут його дружини. Вадим Іванович сів підібравши ноги. Від нього несло пивом і таранькою. Уникав мого погляду. Я не звертав уваги на його поганий настрій.

– Як там Валентина Гнатівна?

– Пішла… – протягло відповів.

– Куди? – мені чомусь здалося – покинула його.

– У морг. Їй усе ввижається, що той хлопчина… Руслан, тільки вона не впізнала, – пояснив. – Хай переконається. Вже несила її вмовляти. Швидше б усе скінчилося.

У нього справді вигляд людини, яка багато пережила: на одутлому обличчі байдужість, втома, в очах – безнадія.

– Уже познайомили свою дружину з матір'ю?

– Ні, пізніше, – обхопив коліно зчепленими руками, заколихався, наче маятник.

– Дарма. Саме зараз їй потрібна підтримка, – м'яко зауважив. – Я впевнений, що Ярина Григорівна нічого їй не розкаже. Вона теж хоче зберегти вашу сім'ю.

Табурчак недоброзичливо зиркнув на мене. Авжеж, дякувати мені за розкриття його походеньок він не збирався.

До причалу пливла яхта. На носі, на тлі паруса, стояла струнка, засмагла дівчина. Віддалік вона здавалася дивним малюнком. Тільки соняшниковим волоссям бавився вітерець. Гарно. Так захопився, що й не помітив, коли прийшов Радутний. Випадково кинув оком на вікно тренерської кімнати, а там його чорнява голова.

– Почекайте мене тут, – сказав Табурчаку і кивнув на його ноги. – А вас підвів подарунок Шулешко.

– Як підвів? – не второпав інженер, мимоволі намагаючись прикрити свої туфлі холошами, наче сором'язлива дівчина подолом сукні коліна.

– Я їх помітив, коли вперше прийшов до продавщиці, – і не без задоволення сказав. – Стояли під вішалкою. Отож, Вадиме Івановичу, спочатку я заочно познайомився з вами через туфлі.

– А ви єхидна людина, – неприязно зазначив Табурчак, дістаючи сигарети.

– Не завжди. – Я встав. – Принаймні не буду перераховувати ваші вади.

У нього на щоках від тамованої злості заходили жовна…

15.45. Треба поспішати. І я відчув хвилювання. Микичур стривожено зиркнув на мене. Я одним стрибком подолав три сходинки до дверей. У вікні широка спина тренера. Він щось писав, сидячи за столом. Я постукав і, не чекаючи відповіді, переступив поріг. Павло Трохимович неквапно підняв голову, невдоволено примружився, та, побачивши мене, привітно посміхнувся.

– А, це ви, – подав руку. – У вас ніяких новин?

– Поки що – ні, – я з інтересом розглядав кубки і вимпели. – Мені б хотілося, Павле Трохимовичу, пройти той маршрут, яким тренувався Руслан. Увійти, так би мовити, в його роль.

– Розумію. Я сам збирався запропонувати вам цю подорож, але подумав… може, вам незручно, – зніяковів тренер. – Зараз підготуємо швертбот.

– Не треба. Ми своїм катером, – відмовився від його послуг.

– Гм, своїм… – ніби сторопів, та за мить опанував собою.

– Шкода. Під вітрилом – неповторне враження, а коли ще вперше… – і мрійливо заплющився.

– Якось виберусь, – пообіцяв йому. – Тоді відведу душу.

Перед тим, як замкнути кімнату, тренер пильно оглянув її, наче для певності, чи нічого не забув. З приступок я побачив на тому березі голубий катер із щоглою. Наш. Здалеку він скидався на іграшковий.

Ми порівнялися з елінгом.

– Михайле Степановичу, гайда з нами на морську прогулянку, – запросив столяра.

– Ви серйозно? – не повірив. – З тобою, Павле, у швертботі?

Радутний не відповів. Мабуть, не дочув.

– Наздоганяйте нас, – кинув я столяру.

Спиною відчув погляд Микичура. За хвилину скреготнули залізні двері елінга. Радутний знизав плечима.

– І навіщо відривати його від роботи? – здивувався з осудом. – На післязавтра ще треба відремонтувати три байдарки.

– Встигне, – заспокоїв тренера. – Це займе в нас хвилин тридцять. Хай провітриться дядько.

Табурчак побачив нас і лінькувато встав. Ми зупинилися коло нього. Позаду засапано дихав столяр. Голубий катер уже відчалив од набережної.

– Павле Трохимовичу, знайомтесь, – кивнув на інженера. – Це – Вадим Іванович, батько Руслана.

– Ра… Радутний, – збентежено назвався той, несміливо подаючи руку.

Вони зніяковіло дивилися один на одного. Тренер почувався ніби винним перед батьком свого вихованця, а інженера мучили докори совісті, що досі не спромігся познайомитися з людиною, яка не один рік терпляче навчала сина вправлятися з вітром. Подумав, що Табурчак жодного разу не схотів зустрітися з Радутним і розпитати, як провів Руслан останнє тренування.

Наш катер мчав до причалу: Зробив півколо і майстерно, не торкнувшись дощок, пришвартувався напроти нас. На його борту дві літери, написані червоною фарбою: ПК – патрульний катер. У маленькій скляній кабіні виднілась голова штурвального. На палубу з каюти вийшов Скорич.

– Прошу, товариші, на судно, – запросив, відчиняючи у борту дверцята, і простяг руку, щоб допомогти.

Першим, одним стрибком, опинився на палубі столяр, потім тренер, теж без допомоги. Одразу видно, що звикли до човнів. Катер похитувався, і Табурчак нерішуче. тупцював. Я нетерпляче доторкнувся до спини Вадима Івановича, і він наважився – незграбно, важко відштовхнувся від причалу й… не дотягся ногою до палуби, на мить завис над водою, але Скорич встиг вхопити його за лікоть і різко смикнув до себе.

– Не люблю води, – процідив інженер, щоб якось пояснити свою вайлуватість.

– А ви молодець, – шепнув мені майор, збуджено сяючи очима. – Тримаєтесь – комар носа не підточить.

Мусив триматись, щоб не втратити рівноваги, невимушеності. Що діялось із супутниками – не помічав, не придивлявся до них, щоб передчасно не сполошити його. Посміхнувся на похвалу майора і заглянув до каюти. Там сиділи Кнехт і дільничний інспектор Загата. Він тримав на колінах чорну невеличку валізу. Лейтенант змовницьки підморгнув мені. Мотор набрав оберти, і катер повільно рушив. Полічив пасажирів: Скорич, столяр Микичур, тренер Радутний, Табурчак, боцман Лило, Загата, штурвальний і я. Всього – вісім чоловік. Нам належало пройти маршрутом, яким тренувався Руслан. Пливли фарватером, від бакена до бакена. Від води тягло прохолодою, незважаючи на спеку.

– Покажете, де розвертатись! – гукнув Радутному.

Тренер кивнув. Вони з Табурчаком дивилися вперед, на хвилі, і мовчали.

Ми обганяли моторки і яхти, рибальські човни. Причал даленів. Лиман ширшав, наче вода розсувала стрімкі береги. Виднілися дачі, пляж, де вчора ми заарештували Кисюру. Невже вчора? Мені здавалося, що це було давно.

– Он за тим пам'ятним знаком… – нахилився до мого вуха Радутний. – Навколо нього – і вертались.

Праворуч від фарватера, прямо на воді, погойдувались два білих якорі, з'єднані вгорі металевим вінком з червоною зіркою посередині. Знизу прикріплений дзвін, але через вуркіт двигуна я не чув його бамкання. Пам'ятник наближався… Вже чіткіше було видно цифри – 1944.

– Розвернетеся за знаком, – попередив штурвального.

Коли катер порівнявся із якорями, дзвін залунав голосно й урочисто. Я зрозумів, що в тому місці загинули під час війни моряки.

Ми пливли назад.

Я здогадувався, про що думав Руслан на останньому тренуванні. Невесело й незатишно, усіма покинутим почувався хлопчина. Він свято вірив у найчистіше – любов і тому не знаходив пояснення деяким людським вчинкам. Важкий тягар ліг на дитячі плечі, непосильний і для деяких дорослих.

На півдорозі до водної станції катер розвернувся і помчав на дачі. То Скорич дав команду штурвальному. Радутний стривожено глянув на мене. Табурчак заточився, вхопив мене за лікоть, наблизив своє сполотніле обличчя і знеможеш сказав:

– Капітане… до берега… я не можу, – і заплющився.

– Що – не можете? – підозріло подивився на нього.

– Не можу…

– Облиште свої витівки, – зі злістю порадив йому. – Візьміть себе в руки.

Інженер притулився до борту, перехилився через нього і… тільки мелькнули його туфлі з латуневими носками. Донісся сплеск, здійнялися бризки. На якусь мить мене паралізувало. Отямившись, я всунув голову до кабіни штурвального і крикнув:

– Стій! Стій! Людина за бортом! – і метнувся на корму.

Катер гальмував, але ще рухався за інерцією. З каюти вискочили Скорич, Лило, Загата й Микичур. Позаду катера в спіненій воді безпомічно бовтався Табурчак, хапаючи ротом повітря. Боцман ступив крок, щоб стрибнути на поміч, але його притримав майор.

– Тримайтеся, Табурчак! – кинув йому рятівний круг.

– Випав чи сам стрибнув? – тихо поцікавився Загата.

Я знизав плечима, дивлячись, як інженер вчепився круг, захлюпав ногами й поплив від нас. Катер поволі задкував до нього, а Табурчак ніби тікав…

– Очманів чоловік з переляку, – мовив Микичур.

– Гей, салаго, розплющ очі! – гукнув Лило.

Ми втягли його на палубу. Мокрий і жалюгідний, з безтямними очима, Табурчак не випускав із рук рятівний круг. Я насилу видер його із зсудомлених пальців.

– Ме… мене за… закачало… – зацокотів зубами, глянув собі під ноги й витріщився. – Де… де мої… туфлі?

Він стояв босий. Подарунок Шулешко пішов на дно.

Майор махнув штурвальному рукою – катер шарпнувся, рушив до дач. До каюти вже ніхто не вернувся, окрім Загати. Табурчак, зіскулившись, сидів на кормі. З другого боку кабіни стояли боцман і Скорич. Перед ними виростала зелена стіна очерету, а трохи далі, ліворуч, тягся пляж із розкиданими валунами. Он там грав у карти Кисюра…

– Захотіли позагоряти? – спитав Радутний.

Я промовчав.

– І пивця захопили, – облизнувся Микичур. – Недарма ж той молодий із чемоданчиком.

– У мене тренування, – стурбовано мовив Павло Трохимович. – Я нікого не попередив, що затримаюсь.

Катер стишив хід. Очерет колихався, таємниче шурхотіло його цупке довге листя.

– Ми скоро, – заспокоїв я тренера.

Прислухався… Ніби хлюпнуло. Знову плюскіт… Табурчак поклав голову на руки, паче задрімав. Микичур підійшов до мене, злякано запитав:

– Що воно тут робиться?

Не встиг я відповісти, як пролунав радісний вигук Загати:

– Є! Є!

Кількома стрибками я опинився на носі катера, де вже були майор і боцман. На хвилях, у масці для підводного плавання, погойдувався Загата й махав дихальною трубкою.

– Яка там глибина? – запитав Скорич.

– Метрів зо три.

– Самі дістанете?

– Спробую.

Лейтенант набрав повні легені повітря й пірнув, мигнувши чорними ластами. Ми прикипіли поглядами до бульбашок, що вихоплювались на поверхню. Позаду гаряче дихав мені в потилицю Микичур. Лило подався вперед, вперся руками у борт, мов приготувався до стрибка. Я не оглядався.

Бульбашок побільшало, сплив мул, очевидно Загата торкнувся дна, і раптом крізь товщу води я побачив, як до поверхні наближалося нерухоме людське тіло. Загуркотів двигун, і катер обережно рушив… Вигулькнула голова із спотвореним обличчям.

– Руслан… – здавлено прошепотів Микичур.

Тіло, сповите капроновою линвою з якорем на кінці, ми поклали на палубі. Запало гнітюче мовчання. Надсадно кигичили чайки. Я не хотів оглядатися. Підійшов, нетвердо ступаючи, Табурчак.

– Що ви?… – і затнувся. Знесилено прихилився до борту, і, щоб часом знову не випав, його підтримав Лило. Дивився застиглими очима, потім знеможено провів долонею по лиці й прохрипів: – Синок… Хто ж його зв'язав? Хто?…

Микичур нахилився до якоря і вражено сказав:

– Три зазубрини на лапі… Я позначив його терпугом. Це той, із швертбота. Павло…

Аж тоді я подивився на нього. Радутний, увібравши голову в плечі, спускався в каюту. Він ховався від людей.

– Викликай! – кинув одне слово штурвальному майор.

Я знав, кого той викличе по рації – експертів-криміналістів. Скорич кивком голови запросив Табурчака за собою. Втрьох ми увійшли до каюти. Микичур і Лило замислилися на палубі. Їм щось говорив, жестикулюючи, дільничний інспектор Загата. Що ж, столяр і боцман допомогли нам: перший повідомив про якір, другий вказав місце, де лежав школяр. Тренер сидів у кутку; відкинувшись на спинку лави, і втупився поглядом у стіну. На нашу появу – ніякої реакції. Скорич відверто, з цікавістю розглядав Радутного. Табурчак, приголомшений, нічого не розумів, перебігав знетямленими очима по кожному із нас, м'яв пальцями мокру пачку сигарет, поки вона не розлізлася…

– Починайте, громадянине Радутний, – я сів напроти нього. – Як це сталося?

Він не змінив пози, проте в ній уже не було зверхності, а його м'язисте тіло обм'якло, втратило привабливу стрункість.

– Я його не вбивав, – глухо, зміненим голосом сказав, і обвітрені губи зрадливо сіпнулися.

– Можливо, – погодився я. – Експертиза покаже.

– Не вбивав, – повторив тренер.

– Про кого це він? – мов прокинувся Табурчак.

– Слухайте, Вадиме Івановичу, слухайте, – підняв руку майор.

– Руслан… – тренер зло зиркнув на Табурчака і сказав: – Я. помітив, що він чимось, схвильований, занадто збуджений і недавно плакав. Запитав, що сталося. Не відповів. Ми вийшли в лиман. Працював хлопчина, як ніколи, погано, ніби геть-чисто забув те, що вмів. Я припинив тренування, слово за слово, і він розповів, що батько, мовляв, поїхав у відрядження, а сьогодні бачив його у місті, на вулиці Свердлова, на балконі другого поверху чужої квартири. Він туди забіг. Господарка накричала на нього, що то йому здалося, бо сонце напекло голову. Але Руслан угледів під вішалкою батькові туфлі…

Табурчак мимоволі подивився на свої ноги в шкарпетках. І ми теж. Інженер, мабуть, уже не шкодував за туфлями.

– Далі, Павле Трохимовичу, – нагадав я.

– А далі… – Тренер знову лиховісно глянув на Табурчака. – Руслан допитувався: чому батько їх обманув? хто йому та тьотя? Чи любить він маму? що робити – мовчати чи сказати їй? як поводитися з батьком?… Що я міг йому порадити? Чужа сім'я – темний ліс. Руслан плакав… Я його заспокоював. Наче вгамувався. Я хотів пливти до берега, та він попросив продовжити тренування. Напевне, щоб забутись. А потім… – Голова Радутного похилилася, і він підпер її долонею, потер лоб, скривившись, ніби від нестерпного болю. – Неуважним став Руслан… На розвороті забарився, переставляючи парус, і той відкинув його на корму. Впав хлопчик на лапу якоря скронею…

– Він бреше! Бреше! – схопився Табурчак, якого трясло, мов у лихоманці, й тицяв у Радутного пальцем, обліпленим тютюном.

– Сядьте! – владно наказав Скорич. – Сядьте!

Інженер опустився на лавку й заплакав. Неприємне видовище, коли плаче чоловік. Скільки презирства до Табурчака було у погляді Радутного.

– Я кинувся до Руслана – мертвий… Що я пережив… – Тренер заплющив очі і зітхнув.

– Навіщо ж ви?… Адже це злочин – сховати труп людини, яка нехай навіть загинула від нещасного випадку.

– Злякався, – Радутний гірко посміхнувся. – Злякався, що мені ніхто не повірить, злякався за своє майбутнє. Я чесно працював, виховав не одного чемпіона. Призначили мене тренером збірної, відкрилася чудова перспектива, а тут раптом усе під три чорти: нещасний випадок, тяганина, винний чи ні, проте пляма… Поки розібралися б, що й до чого…

– Бреше… бреше… – затято шепотів Табурчак.

– Звідкіля ви знаєте Кисюру? – запитав я.

– Непоганий спортсмен, його багато хто знає. Іще моя дача з дачею його сестри поруч. Випадково зустрілися, – пояснив тренер.

Долинув гул потужного катера. Пливли експерти-криміналісти. Скорич звівся, і ми вийшли на палубу. Радутний навіть не поцікавився, хто навів нас на слід, як ми розкрили злочин.

– Н-да, коли все. трапилося так, як він розповів, то велику дурницю зробив цей чоловік, – замислено мовив майор. – І прямо як навмисне переплелися ці дві справи.

– Завдяки Шулешко, – додав я. – Коли б вона не викликала свого брата на сьоме липня… Дмитре Юхимовичу, скажіть, коли ви запідозрили Радутного?

– Після розмови із Кнехтом і коли ви повідомили про крадіжку якоря.

Якір мене теж наводив на думку, що саме тренер причетний до зникнення Руслана. До того ж Радутний у своїх свідченнях ні разу не вимовився, що вони відпочивали поблизу очерету. А Кнехт сказав. Це насторожило. І останнє: випадкова зустріч Радутного з товаришем Дениса, якому він дозволив узяти собі металевого карбованця. Я тоді помітив розгубленість тренера, а пізніше, сидячи під туєю, коли проаналізував усе те, у мене майнув здогад, хто міг дзвонити матері Руслана і де знаходився труп школяра.

Аж під вечір звільнився від роботи, коли призахідне сонце вже хилилося, до обрію, Екзамен, як висловився Скорич, я склав на відмінно… з мінусом. Мінус – це мій недогляд на Гарматній, коли я проґавив Кисюру.

Пройшов мимо статуй Венери, Аполлона й Афродіти. Так, сюдою вчора ми йшли з Радутним, і він захоплено розповідав про парусний спорт. Вчора… З того двору вибіг за м'ячем хлопчик у шортах. Я заглянув у двір: круг столу юрмилися чоловіки, звідти долинали хряскіт і вигуки, – забивали «козла». На волейбольному майданчику теж не тихіше – галасували діти. Вони грали у «пекаря» – ставили на цеглину консервну бляшанку й палицею збивали її. Серед них помітив верткого, стриженого наголо хлопчика із строкатою хустиною на шиї, одягнутого в чорні труси й жовту майку. Захоплені грою, діти не помітили, коли підійшов.

– Денисе! – гукнув, не зовсім упевнений, що то він.

Хлопчик різко повернув голову.

– Ходи сюди.

Спираючись на палицю, він підбіг, розпашілий, збуджений, нетерпляче косував очима на своїх товаришів. Коліна збиті, руки у подряпинах, ніс облущений.

– І скільки разів ти поцілив? – запитав його.

– Одинадцять, – не без гордості відповів.

– Ого! Молодець! – похвалив. – А горло ще болить?

– Трохи дере, коли ковтаю. – І він ковтнув слину.

– За що той дядя дав тобі карбованця?

– А, він попросив, і я сказав у трубку «я вже йду». А там гавкала собачка і якась тьотя питала, чи я не… Руслан, – охоче відповів і засміявся. – Є така казка «Руслан і Людмила».

Він пам'ятав казку. Вона закінчувалася щасливо.