Текст книги "Тiло™"

Автор книги: Вiкторiя Гранецька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

За сигналом до початку бою трибуни вибухнули оваціями, а над рингом зависла хвилююча напруга. Бійці рішуче підступилися один до одного. Алехандро зайняв традиційну бокову стійку тайського боксера, плавно виставивши перед собою міцно стиснуті кулаки. Ліва нога витончено вийшла уперед і стала на носок. Йєн повільно розхитував перед своїм черевом розслабленими руками.

Статичність позиції пуерторіканця приховувала пастку. Він блискавично розпочав бій, зробивши випад і влучивши в стегно Йєна миттєвим ударом ноги. Велетень на це, здавалося, не відреагував ніяк. Його міцна волохата нога заледве похитнулася. Алехандро, вочевидь, вирішив іще раз перевірити стегно супротивника на міцність – він знову замахнувся у те саме місце. І знову влучив.

Черговий сплеск овацій. Черговий звук удару. І знову нуль реакції від Йєна.

Утретє поспіль заїхати в своє стегно велетень уже не дозволив, останньої миті відставивши багатостраждальну ногу назад. Цим він перехитрив наївного пуерторіканця, котрий пролетів у порожнечу, дорогою отримавши потужний удар кулаком у голову. Юрій ледь помітно всміхнувся, а хтось із глядачів розсміявся настільки гучно, що його регіт пронісся всією залою, заглушивши решту звуків.

Алехандро відчув добрячий струс мозку, інстинктивно відскочив назад, відзначивши для себе неабияку міцність кулаків супротивника. Потер долонею вражену щоку, розганяючи в ній кров, аби можливий набряк не заважав двобою. У цей час Йєн рішуче перейшов у наступ. Важкий гак лівою пролетів якраз над тім’ям пуерторіканця, останній ледь встиг пірнути під удар. Наступну атаку він заблокував передпліччям. Зненацька рука велетня, відчувши контакт, схопила виставлену для блока кінцівку супротивника і потягла його на себе. Одночасно Алехандро побачив масивний лікоть, що мчав йому назустріч. Гострий біль разом із ліктем врізався в обличчя. Полетіли іскри з очей, заскрипіли зуби, оніміли губи, в ніс увірвалися запахи власної крові та поту Йєна. Прориваючись крізь біль та новий струс мозку, боксер почав безладно гамселити кулаками широченний торс суперника, одночасно кидаючи різкі удари колінами в пах. Однак вони зачіпали лише верх стегон велетня. У цей час Йєн намагався влучити в голову пуерторіканця тим самим ліктем, утримуючи його іншою рукою. Але перевага на середній дистанції опинилася на боці тайського боксера, він завдавав Йєнові один за одним сильних ударів кулаками в живіт, тому велетень штовхнув його подалі від себе. Це додало Алехандро неабиякого завзяття. Він зрозумів свою перевагу й одразу кинувся в нову атаку. Розпочався черговий обмін короткими ударами, котрий цього разу закінчився ганебним відступом велетня. Навздогін йому полетів красивий прямий удар коліном у живіт. При цьому торс боксера відхилився далеко назад, і це дозволило стегну значно «виїхати» уперед, щоб якомога сильніше штурхонути ціль. Скориставшись відступом Йєна, пуерторіканець побіг за ним і з розгону стрибнув йому на груди, останньої миті випроставши обтягнуту сталевими м’язами ногу. Ступня ляпнула об жир здорованя і послала його у вільне падіння.

У цей момент багато глядачів пожалкували, що поставили не на того бійця.

Наступний удар, вочевидь, мав продемонструвати уже не техніку сіамського бою, а захоплення пуерторіканця європейським футболом. Однак голова Йєна не стала йому м’ячем, натомість він сам, отримавши підступний стусан у пах, відчайдушно скрикнув. Незважаючи на дошкульний біль, зміг швидко розірвати дистанцію. І доки Йєн підводив своє важезне тіло з підлоги, Алехандро намагався присідати й глибоко дихати. Його обличчя стало багряним. Зі зціпленими зубами він знову налетів на супротивника, вдаривши його гомілкою в стегно. Цей «лоу-кік» видався набагато потужнішим, аніж попередні, й звалив здорованя на коліна. Утім, цього разу малий не ризикнув одразу добивати рудого бороданя і дав йому підвестися, після чого зробив вигляд, що знову атакує те саме стегно. Щойно Йєн відставив ногу, отримав несподіваний удар тією ж гомілкою під ребра. Це видобуло з нього тяжкий стогін. Він відчув, що кістки в боку тріснули, а внутрішні органи добряче сколихнуло ударною хвилею. Від цього потемніло в очах. А наступний різкий біль у стегні відставленої ноги довів, що малий пуерторіканець усе ж досяг поставленої мети, байдуже, що не відразу. За мить гомілка іншої ноги вгородилася в другий бік здорованя, одночасно влучивши в сонячне сплетіння.

Йєн почав задихатися, водночас отримавши кілька жорстких ударів кулаками в обличчя. Потім – чергова атака в бите стегно. Ще один руйнівний удар. Як кожен тайський боксер, Алехандро мав сталеві гомілки, нечутливі до ударів і здатні просто «рубати» плоть й кістки. Він брутально перемагав. Коли ж Йєн від болю знову опинився на колінах, пуерторіканець ефектно злетів над його головою і зарядив коліном у щелепу велетня. Звук удару було чутно всім присутнім. Від потужного струсу Йєн опинився на спині, закинувши за голову розм’яклі руки. Він усе ще стогнав.

Довершуючи справу, малий безстрашно сів на покривавлене тіло. Але розпочати добивання завадили гігантські ноги, що несподівано лягли йому на груди. Крізь проміжок між цими ногами раптом пролізли руки Йєна й перехопили його занесений кулак. Услід за цим вони потягли пуерторіканця на долівку. Лікоть захопленої руки опинився над тазом велетня, що вигинався тепер, як важіль. Упоратися з вагою дебелих ніг супротивника малий не міг. Бій у партері завжди був слабким місцем тайського боксу. Декілька секунд – і відчайдушний крик Алехандро сповістив про вивих ліктьового суглобу. Йєн одразу ж перемістився йому за спину й охопив шию супротивника міцним «замком». Нижні кінцівки важковаговика при цьому опустилися на живіт тайського боксера, потім плавно ковзнули вздовж стегон і заблокували йому ще й ноги. Перекотившись на бік, Йєн почав дедалі сильніше стискати шию та нижню частину тіла малого, ніби силкуючись «розламати» його надвоє. Той одразу відчув, наскільки нищівним був такий захват. Уцілілою рукою пуерторіканець почав ритмічно вистукувати по підлозі, закликаючи до закінчення двобою. Однак це викликало лише шквал овацій у прокуреному залі. Ніхто не мав співчуття до переможеного.

Йєн увійшов в азарт, дедалі сильніше стискаючи свої кінцівки. Так удав згортає кільця довкола знесиленого тіла здобичі. Повітря вже не надходило до легень Алехандро. Він почав провалюватися в безпам’ятство.

Зал шаленів. Юрій схвильовано підвівся – хай він якось і на собі спробував кулаків пуерторіканця, однак зовсім не бажав йому такого кінця. Розвернувшись, почав рішуче пробиратися на вихід.

Вийшов на свіже повітря. Запаливши цигарку, відійшов убік. І саме вчасно, бо до входу в бійцівський клуб підлетіли з різних боків кілька поліцейських машин із пронизливо виючими сиренами. Облава. «Дах» таки проломився, протік. Кинувши цигарку, Юрій щодуху побіг. Завернув за ріг, переконався, що не наздоганяють, і лише потому всівся за кермо свого «шевроле», котре про всяк випадок залишив віддалік.

9

Бій на рингу припинився через кількадесят секунд, щойно полісмени з лікарем увірвалися до клітки. Їм не одразу вдалося відібрати в Йєна жертву. Доки лікар силкувався витягти з горлянки пуерторіканця запалого язика, Йєн викрикував у натовп гасла переможця. Трибуни ошаленіло гуділи. Радість переповнювала глядачів. До них не одразу дійшло, що відбувається, звідки узялися полісмени в касках, лікар…

А потім їх усіх до одного пов’язали. Наступного дня клініка отримала багато сильних чоловічих тіл. Серед них виявився й такий собі Алехандро Рамос – чоловік Ванесси Маріані. Юрій ходив, наче у воду опущений. Підсвідомо йому вчувалася в цьому й частка власної провини – бо всіх упіймали, а він встиг утекти.

Саме новоприбулих й виставили для голосування глядачам телешоу «Ти – найпотворніший», що нарешті мали обрати донорське тіло для покаліченого Лукаса Варани. І звершилося – шляхом тривалих дебатів та повторних голосувань було визначено «переможця». Донором індіанця виявився Алехандро Рамос.

Публіка була в захваті. Краще скластися не могло. Ось воно – «молоде, сповнене сил і надзвичайно вродливе чоловіче тіло» для їхнього Лукаса!

Ванессу Маріані скував жах. За якихось півгодини вона вже сиділа в кабінеті головного лікаря й пропонувала клініці всі свої статки в обмін на життя пуерторіканця. Юрій лише розвів руками. За угодою з телеканалом, клініка більше не мала права розпоряджатися тілом обраного глядачами донора – навіть якщо за нього запропонують більшу суму. Хоча знав, до «вибору глядачів» насправді неабияк доклала руку Анжеліка Феллон. І не стільки їй був потрібний той Алехандро, скільки кортіло відібрати у приниженої суперниці останнє кохання. Однак на цьому осяйна телезірка не зупинилася. Незабаром між корпорацією «ТІЛО™» та її телеканалом була підписана ще одна угода – весілля Лукаса й Анжеліки мало відбутися на території клініки. Спочатку керівництво корпорації навідріз відмовилося влаштовувати подібний цирк, але щойно телеканал запропонував йому бонус у вигляді гучної рекламної кампанії під ефектним слоганом «Корпорація «ТІЛО™» поєднує серця», знехотя погодилось.

Тоді Ванесса все зрозуміла. Вона відкликала свою заявку на тіло Ештон Ван Хелл і покинула клініку. Стара акторка вирішила зберегти вагітність. І менш за все їй хотілося бачити, як із її чоловіка робитимуть іншу людину.

Пересадка мала відбутися, щойно Алехандро оклигає від травм, отриманих у бійцівському клубі. Зважаючи на новітні досягнення медицини, це була справа лічених днів. Потому знудженим від чекання телеглядачам обіцяли неабияку виставу. Однак Юрій всіляко відтягував довгоочікувану мить, щоразу вигадуючи нові медичні перестороги, аби не віддавати їм пуерторіканця. Аж доки одного ранку той сам не здогадався, в чому справа, – дарма що всі довкола вважали його недалеким.

– Це ти викликав копів до бійцівського клубу, – сказав, щойно Юрій переступив поріг його палати.

На якусь хвилину лікар застиг:

– А був якийсь інший спосіб вирвати тебе з лап Маршалла? – поцікавився ніби між іншим, узявшись вимірювати пацієнту артеріальний тиск.

– Навіщо ти допомагаєш? – насторожено спитав Алехандро.

Юрій знову розгубився. Його нечасто ловили на добрих справах.

– Бо ти винен мені купу грошей, – невимушено відказав наступної миті. – У клубі я поставив на тебе кругленьку суму, а ти, довбень, програв. Щойно будеш у формі – вийдеш на ринг і відпрацюєш.

– Індіанець тобі відпрацює.

– Індіанцеві твоє тіло й задарма не треба. Він хоче моє. Та й Анжеліка Феллон тобою не марить. Тільки нагодою відібрати тебе у Ванесси.

Коли ж Юрій повідомив йому про вагітність дружини, пуерторіканець зрадів, як дитина. Лікар здивовано зиркнув на нього.

– Не тішся. Навряд чи ти їх колись побачиш.

Алехандро замислився. Із того дня вони вже разом щосили прикидалися, підігравали один одному, коли мова заходила про стан здоров’я пуерторіканця. Лікар казав йому, на що жалітися, за який бік триматися і як правдоподібно йойкати, аби найдосвідченіший консиліум професорів не міг визначити у ньому симулянта. Найважливіше зараз було виграти час. А там, Юрій був певен, вони щось придумають.

Але придумали не вони, а Лукас. Останнього вечора перед трансплантацією хлопець зібрав свої скромні пожитки і просто пішов із клініки. Так тихо і непомітно зробити це міг лише індіанець. Здійнявся переполох. Раніше клініці уже доводилося мати справу з утікачами – часом утікали донори, а от із пацієнтами такого ще не траплялося. Однак підняти поліцію на пошуки Лукаса Юрій не встиг, його випередила Анжеліка Феллон. Звісно, малого швидко розшукали (для цього варто було лише завітати до найближчої індіанської резервації) й повернули назад. Покинута наречена нахилилася до хлопця й злісно просичала:

– Надумав утекти від мене? Нічого не вийде! Усе одно ми одружимося!

Однак трансплантацію і весілля довелося відкласти, бо вкотре сталося несподіване. Знову почали гинути жінки. А всі ниточки, за які вхопилося слідство, вели до клініки Юрія. Цього разу таємничий убивця знахабнів украй і за одну ніч закатував до смерті одразу чотирьох його колишніх пацієнток. І не лишив сліду. Щоправда, в своєму багажнику жодної з них Юрій чомусь не побачив. Але про химерні, майже надприродні убивства вже пліткувало все місто. Думали на дивакуватого, завжди похмурого очільника клініки «ТІЛО™». Особливо думали після того, як до преси з поліцейського департаменту начебто випадково просочилися дані, що вбивця-маніяк – шульга.

До клініки знову приїздив окружний прокурор Джек Донован, цього разу з ордером на обшук, проте нічого не знайшов і забрався з території.

Утім, сумніви були посіяні. Співробітники та пацієнти клініки підозріливо озиралися на Юрія, незграбно відскакували вбік, як помічали, що він іде коридором, ховалися, де тільки бачили, аби випадково не трапитися йому на шляху… Хтозна, як довго це мало тривати і як швидко за ним прийдуть із ордером на арешт?

Але цього разу Юрій достеменно знав, що він не вбивця. Надвечір прокрався до апартаментів Ештон. Вона теж ніби на мить зупинилася, застигла, не в змозі ні привітати його, ані прогнати світ за очі.

Юрій упав їй до ніг, опустив голову на її коліна.

– Я б нізащо… Це не я. Мені важливо, аби ти знала, що це не я.

Ештон провела рукою по його волоссю:

– Я знаю. Тієї ночі ти був зі мною, пам’ятаєш? Звісно, ми не можемо нікому про це розповісти.

Він невесело посміхнувся.

– А це й не доказ. Я міг убити їх потому, як ти заснула.

– Не міг, – заперечила вона. – Ти проспав і не встиг втекти звідсіля, забув? А потім увесь ранок ховався в моїй шафі від покоївки…

Юрій знову всміхнувся, пригадавши той ранок.

– А як же бути з рештою убитих жінок? – усмішка враз випарувалася з його обличчя. – Де я вештався, коли їх порішили? Я просто відчуваю, що не робив цього, а довести не можу… Але ти однаково віриш мені?

– Вірю, – дівчина перевела подих. – Бо убивця пише. Він хоче щось сказати. Тутешні криміналісти ніколи не прочитають його послання, адже пише він… українською. Пише тобі. Тож ти маєш здогадатися, хто він такий.

Юрій здивовано підвів голову. Ештон взяла аркуш паперу й почала записувати в рядок імена всіх жертв. За датами убивств. Читати слід було вертикально. Перші літери імен загиблих жінок складалися у слова.

Ясміна Хіменес. «Я».

Тері Джонсон. «Т».

Евлалія Романо. «Е».

Белла Вілмор. «Б».

Еліз Жобер. «Е».

Одрі Стівенс. «О».

Барбара Дін. «Б».

Роуз Стонері. «Р».

Анна Флемінг. «А».

Ліндсі Джил. «Л».

Не вистачало ще однієї, останньої літери. «А». Щойно вона додасться, в убивці вийде речення.

Я тебе обрала.

– Ці слова щось означають для тебе?..

Я тебе обрала. Тепер ти маєш захищати й оберігати мене.

Юрій рвучко підвівся, пройшовся кімнатою, зупинився біля вікна. Перед очима постала Іванка. Ім’я Ештон англійською починалося з літери «А». Усе поволі ставало на свої місця. Той, хто пише, незабаром уб’є Ештон, поставить крапку і на деякий час заляже на дно. Вигадає, чим замінити українське «и», й розпочне вбивати знову, щоб закінчити звертання, з котрого розпочалося знайомство Юрія та Іванки. І йому знадобиться ще багато літер.

– Як… як ти дізналася?

Ештон ніяково опустила очі.

– У мене тут забагато вільного часу. Я люблю розгадувати кросворди.

Тепер Юрій знав, що має робити. Він швидко рушив до дверей.

– Не виходь із палати. Не впускай нікого. Не відчиняй вікно. Хай там що. Під жодним приводом, навіть якщо я попрошу.

– Але ж як це?..

– Роби, як я сказав.

Вона наздогнала його поглядом.

– Якщо ми більше не зустрінемось…

– Не треба. Ми зустрінемось, – грюкнувши дверима, Юрій покинув палату Ештон. На мить зупинився і… швидко попрямував геть.

Він влаштував у клініці справжнісіньке пекло. Не впускав і не випускав нікого без завіреного особисто дозволу, проводив численні дізнання, викликаючи працівників та пацієнтів по черзі до свого кабінету, ретельно перевіряв усіх разом і кожного зокрема… Юрій був певен – убивця ховається в його клініці, десь зовсім поряд, і потішається з нього. Володіє українською. Знає про Іванку. Може виявитися ким завгодно. Утім, то лише питання часу, коли він знайде злочинця.

Здавалося, лікар просканував усіх. Лишилася тільки одна людина, котру наразі ніде не вдавалося розшукати. Юрій свідомо залишив його на кінець, сподіваючись, що до нього справа не дійде, бо то був його єдиний друг – доктор Абангу Мванаджумба, або ж просто Бен.

Шаман.

10

Опинившись на спорожнілому підземному паркінгу, він зненацька відчув чужу присутність. Щойно очі звикли до напівтемряви, помітив у віддаленому кутку зсудомлене тіло, що здригалося в корчах і конвульсіях. Наблизився. Упізнав Бена. Того лихоманило. Забившись у куток, він кашляв, плювався кров’ю й тремтячою рукою, що стискала шприц, намагався зробити собі ін’єкцію.

Юрій присів біля нього.

– Дай допоможу, – відібравши в афроамериканця шприц, швидко зробив ін’єкцію. І тільки потім поцікавився: – Що це? Ти знову хворий?

Заледве перевівши подих, Бен дочекався, аби приємне тепло розлилося жилами, і лише потому заговорив:

– Трапляється… Був сьогодні на заміні – пересаджував нового пацієнта в колишнє тіло маніяка-серійника. Сповз респіратор під час стерилізації, нахапався усілякої гидоти, як ти колись. Але за кілька хвилин я буду в порядку…

Юрій насторожився, зиркнув на шприц, який досі тримав у лівиці.

– Бене, я ще раз питаю: що це?

Той нервово розсміявся, знову закашлявся, сплюнув кров’ю.

– А ти як гадаєш? Дивовижний винахід! Називається «екстракт чистої радості». Гримуча суміш галюциногенів, котрі ти палиш у своїх цигарках, – дитяча забавка супроти цього… – він знову зайшовся в нападі кашлю, але цього разу все минулося швидше. – Бачиш, під час утилізації донорських душ виділяється речовина, в котрій сконденсовані всі приємні позитивні емоції, які вони переживали в своєму житті, доки ми їх не вбили. Ти й не уявляєш, які я бачу сни! Не я один такий, до речі. Засновники корпорації нічого не мали б проти. То ж виробничі відходи.

– Ні. – Юрій підвівся. – То чужі життя.

Бен скочив на ноги, прокричав йому навздогін:

– Заради Бога, ти що, не брав? Ти справді нічого не брав у них?.. Усі беруть! Так влаштований світ, прокинься!

Юрій навіть не озирнувся. Пожбуривши шприц убік, рушив до свого «шевроле». Можна було брати. А він… не брав. Тепер зрозуміло, звідки всі оті Бенові жарти й дотепи. Із життя інших. Непрожитого життя інших. Можна було брати.

Але Бен не вбивця. Принаймні не той, котрого він шукає.

Уже біля машини його наздогнав злий вигук афроамериканця:

– Ти спиш із донором, і всі про це знають!

– Знають?.. – Юрій зупинився, завмер.

– Так, знають! – Бен наблизився до нього, пильно глянув у вічі. – А це не просто дівка, яку ти міг би підчепити у барі! Вона коштує грошей, Юрію, а ти поводишся з нею, як зі своєю власністю. Лишаєш на її тілі синці і шрами… Незабаром вона не буде варта й половини заявленої на неї суми. Ти робиш це навмисне? Отямся, старий, досі з тобою такого не траплялося!..

Юрій важко опустився на капот своєї машини і сказав другові те, в чому не зміг зізнатися Ештон особисто.

– Я кохаю її.

Отепер Бен злякався по-справжньому.

– Старий, не дурій! Ідеться не лише про тебе. Якщо про це дізнаються нагорі, від нашої клініки залишаться самі спогади. А від нас – сам знаєш що… Ти не подумай, я не те щоб у штани наклав! У мене – діти.

Це вже було нестерпно. Юрій підвівся, різко повернувся до нього.

– Немає в тебе дітей. Я перевіряв. Є лише душі п’ятирічної дівчинки та трирічного хлопчика, яких утримують у спеціалізованому відсіку каторжної в’язниці штату Орегон. Оце до них ти й навідуєшся раз на тиждень. По четвергах зазвичай. А їх щоразу заселяють до напіврозкладених тіл убивць, крадіїв та іншого непотребу. Ото й усі діти. Решту часу рятуєшся чужими снами…

Потому Юрій просто сів у машину і виїхав з підземної парковки. Бен стояв і мовчки дивився йому вслід. Та Юрію було байдуже. Чомусь зараз йому схотілося лише одного – опинитися подалі від усього цього, хоча б ненадовго, аби забутися, перекинутися на вовка і на ранок нічого не згадати.

Ніч минула, наче в тумані.

Коли ж лікар приїхав на роботу наступного дня, на нього вже чекали. Сталося те, чого він аж ніяк не сподівався: з дитячого відділення донорського фонду викрали маленьку Іванку (Юрій сам незчувся, як назвав дівчинку на ім’я), а з парковки наче випарувалася жовтогаряча «ламборджині» з відкидним верхом, що належала Максу та Лео. Однак хлопці нікуди не поділися – вони так само безтурботно грали в покер за столиком в саду, щоправда, не пам’ятали, де залишили ключі від своєї автівки… І, нарешті, зі своїх апартаментів безслідно зникла Ештон.

Юрій відчув, як земля пішла в нього з-під ніг.

Заледве доплентався до свого кабінету.

Тільки не Ештон.

Обережно постукавши, до кабінету головного лікаря боком прослизнула молодша асистентка й повідомила, що вони нарешті отримали медичну картку Ештон Ван Хелл. Він кивнув наляканій дівчині: мовляв, поклади на стіл. Асистентка виконала наказ і кулею вилетіла з кабінету.

Юрій якомога довше відтягував хвилину, коли доведеться зазирнути до медичної картки Ештон. До титульної сторінки було прикріплено аркуш, звідки на нього блимали слова: «Приватна клініка… Орегон… головний лікар Саймон Невмержитски…» Він ходив кабінетом колами, сідав, знову підводився, ходив, сідав і вставав. «Висновок комісійної експертизи… стійку ремісію підтверджую…» Та цього Юрій навмисне не читав, сподівався на непорозуміння. Коли ж наважився розгорнути картку й пробігтися поглядом по написаному, в нього потемніло в очах. Він сповз по стіні на підлогу й закрив обличчя руками.

Як і її мати, Ештон багато років провела у психіатричних лікарнях, а не відлюдницею в родинному маєтку, про що старанно розпускалися чутки. Її лікували найкращі спеціалісти, і кожному вона казала одне й те саме: «У мене померла дитина». Це було вигадкою – численні аналізи в клініці «ТІЛО™» свідчили: дівчина ніколи не вагітніла й не народжувала, що автоматично підняло ціну на її тіло.

Часом Ештон ставало краще й психіатри відпускали її додому. Під час останньої такої «відпустки», писалося в медичній картці, пацієнтці явилася нова нав’язлива ідея: вона нібито вбила всю свою численну рідню – дядьків, тіток, бабусю, двоюрідних братів та сестер і навіть дворецького…

Юрій напружив пам’ять, повернувшись спогадами у переддень приїзду Ештон до його клініки. Того тижня шпальти всіх газет рясніли некрологами: «Терор на передвиборних гонках», «Прощальний обід», «Чи знайдуть винного?», «Розправа в заміському маєтку»… Видання чорніли жахливими фотографіями – сценами масової загибелі сімейства Ван Хеллів. Тоді пощастило лише Роберту, він саме їздив країною за програмою передвиборних зустрічей із народом. Коли ж чоловік повернувся додому, все аристократичне сімейство виявилося чинно розсадженим за довгим обіднім столом у їдальні. Усі були мертві. Вона їх отруїла.

Саме такою була її нав’язлива ідея, згідно з діагнозом Саймона Невмержитски. Тільки з сухої констатації фактів найкращого психіатра штату про історію, записану буцімто зі слів пацієнтки, професійний погляд Юрія читав інше. Ця штампована «зі слів пацієнтки», нав’язлива ідея насправді приховувала лише одне: скандальне масове убивство вчинила саме вона. І тепер завдяки клініці Роберт Ван Хелл замітав сліди.

А от в Ештон були інші плани.

Вона, мабуть, піднялася нагору, зібрала свої речі і з власного бажання поїхала до клініки «ТІЛО™». Адже донори не лише втрапляли по смерті до раю, а й звільнялися від кримінальної відповідальності за життя. Утім, поводилася вона так, наче не збиралася вмирати. Аристократичне виховання таки далося взнаки – Ештон добре вміла прикидатися, вводити людей в оману і загалом була надто винахідливою, як на божевільну… А Юрій закохався в неї.

Він підвівся з підлоги. Перед очима попливли уривчасті фрагменти, поволі складаючись у довершене картинне полотно. Ештон впустила його до свого ліжка, а потім викрала в його клініці дитину. У мене померла дитина. Назвала її ім’ям Іванки. Я так відчуваю. Ештон дозволяла робити з нею все, що заманеться. Вочевидь, вона мала власні причини не здіймати галасу в його клініці. Ештон на диво швидко вивчила українську. Вона її знала. Та й про Юрія їй усе було відомо наперед. Знала, що це він убив її батьків. Знала все про вбивства тих жінок, його пацієнток. Бо він пише. Схоже, вона й була вбивцею, і це вона писала йому, використовуючи перші літери з імен своїх жертв. Я люблю розгадувати кросворди. Вона любила їх створювати.