Текст книги "Тiло™"

Автор книги: Вiкторiя Гранецька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

З блискучої металевої поверхні шафки на Юрія глянула змучена молода жінка в сірому брудному ганчір’ї. Схоже, колись воно було сукнею. З-під ганчір’я проглядалася бліда шкіра в саднах та синцях, у сплутаному світло-русявому волоссі, що прилипло до обличчя, запеклася кров. Жінку було прикуто кайданками до залізного стільця. Стілець міцно пригвинчено до підлоги.

Юрій затамував подих. Окрім цієї жінки в приміщенні не було нікого. Він повільно звів голову. Вона зробила те саме у своєму металевому задзеркаллі.

Це неможливо. Він і був зараз тією жінкою, його знову оселили в чужому тілі. Отже, все почнеться спочатку.

Грюкнули металеві двері, перед бранцем укотре постав знайомий лікар в оточенні асистентів. Юрій вкрився холодним потом від самої здогадки, що зараз буде.

Лікар розреготався, прочитавши його думки.

– Одразу скажу, ґвалтувати не будемо. А раптом тобі сподобається? Та й цю шльондру ми вже мали тут не один раз… Утім, тоді вона була мертвою. А зараз – знову жива. Нецікаво…

Жінка уперто мовчала, тож збоченець продовжив свою оповідь:

– Минулого разу ми вбили тебе, якщо пам’ятаєш. Цього разу зробимо те саме, тільки повільніше. Та й болю буде набагато більше, порівняно з тим, що ти відчував у тілі сімдесятирічного діда. Жінки краще відчувають біль. Терпіти його здатні набагато довше. Перевіримо? Якщо, звісно, тобі досі немає чого сказати нашим американським друзям. Бо вони, знаєш, нервуються…

Думками Юрія пропливли карпатські краєвиди, які в нього відібрали… постала перед очима Іванка… хлопці, пліч-о-пліч із якими він воював… нескорений вуйко Петро, з обличчя котрого навіть смерть не витерла любові до тих, наймиліших у світі, краєвидів. І хлопець сказав собі: він теж усього цього не зрадить, навіть якщо не судилося більше повернутися в Карпати.

Його мовчання, вочевидь, довело лисого до сказу. Він зробив знак асистентам. До оголених ніг жінки, прив’язаних до стільця, нахилився один із них. Запрацював дриль. Спочатку Юрієві почувся лише легенький вітерець чужою шкірою, та вже за мить гаряче свердло вгризлося в жіночу гомілку. А він навіть не зміг закричати. Усе тіло затряслось разом із інструментом. Зуби скажено зацокотіли. Почувся характерний звук, із яким свердло пробиває собі шлях крізь твердь…

Весь дриль та руки, що його тримали, враз вкрилися кривавими цяточками. Кров гарячими хвилями стікала по нозі, розповзалася підлогою. Коли свердло зайшло повністю, інструмент відпустили. Карпатські краєвиди втонули у крові.

Нарешті Юрій вивільнив крик. Його перехопили задоволені зойки убивць.

– Агов, суко! Це лише початок!

– Стривайте, – до знеможеного жіночого тіла підступив лікар. – Я певен, зараз ми почуємо те, заради чого прийшли. Будеш говорити, люба?

Та жінка лише відіслала його подалі. Тож лисий підняв до її обличчя інше знаряддя тортур – звичайну сокиру.

– Вважається, що це грубий інструмент, – знавісніло озвався. – Проте ним можна робити й тонку роботу. Головне, щоб лезо надійно трималося. Тоді його не несе в боки і можна рубати рівно.

Юрій важко дихав і мовчав.

– Що ж, перевіримо, чи лезо непохитне.

Знову жодного слова на згоду. Це вкрай вивело з рівноваги лікаря. Він широко розмахнувся, і важкий сталевий обух сокири впав на праву руку жінки, прив’язану до масивного підлокітника стільця.

Біль не одразу сягнув свідомості Юрія. Перше, що він відчув, – це сильна затерплість. І лише глянувши на видовище, осягнув втрату. І тоді прийшов жах болю. Тіло затряслося в чергових судомах.

Крізь пронизливий жіночий крик лікар заявив:

– Отже, порядок! Нормально тримається, не ходить туди-сюди. Зараз я надрубаю ступню. Ти ж нічого не маєш проти?

Заплющені очі, жіночі крики та пекельний біль не давали Юрієві зрозуміти, що з цим тілом робитимуть далі.

– Чуєш? Я хочу відрубати тобі ногу. Трохи нижче гомілки. Звуть «підйомом ступні». Та я не просто махну сокирою, а продемонструю тонку роботу. Саме так. Мої наміри вкрай серйозні. І неважливо, згоден ти вже працювати чи ні, я однаково це зроблю.

Здається, він втратив свідомість. Покалічене жіноче тіло зм’якло і провалилося в напівсон. Це марево одразу вирвало його з тенет болю, проте не звільнило від очікування нових знущань. Він провалювався в безпам’ятство, знаючи, що над тілом, у котре його загнали, тривають нелюдські досліди. Він знав, що його вбивають. Перед очима літали мальовані образи катів. Ось посміхається червоний медик, ось – горила із дрилем. На їх тлі замерехтів третій – веселий телепень із гаком у волохатій руці.

Крізь марення Юрій чув голоси, проте не розрізняв їх.

Утім, довго відпочивати од болю йому не дали. Вену вколола голка, і до серця побіг адреналін. Юрій знову побачив лікаря. Це був не сон. Але він не хотів прокидатися. Вслід за обличчям ката до тіла увійшов ненадовго забутий біль.

– Проси! – знову озвався гучний, страшний у своїй ненависті голос. – Проси мене про допомогу, про милість! Проси, як Бога!..

Він знав, що просити було не можна.

Знову пролунав моторошний тріск, помножений на тваринний біль. У роті жінки пересохло. Сили остаточно покинули її тіло, тож вона не здатна була навіть підвести голову. Вона більше не могла кричати. А говорити їй Юрій заборонив.

– Он як? – похитав лисою головою лікар. – Тоді продовжимо. Я зараз же вжену лезо сокири в твою ступню.

Він не жартував. За мить почувся хрускіт трубчастих кісток. Ліву ступню звело від болю. Крик, здавалося, вийшов із самих легенів:

– У-у-у-у-у-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а…

Зсудомлене жіноче тіло знову затряслося, не питаючи дозволу. Із горла вирвався липкий і гарячий згусток.

– Нічого не вийде… – ледь чутно просичала жінка. – Жоден біль не вирве з мене того, що ви, покидьки, віддали задарма!..

– Дайте її вже й мені! – до жінки наблизився третій, із гаком. – Знаєш, я спочатку думав вирвати твого поганого язика, та, бачу, це невдячна справа. Тому побавимося з кислотою.

Їдкий запах увірвався в ніздрі. Це до обличчя жінки піднесли хімічну сполуку. Вона зневажливо посміхнулася й гидливо відвернула голову од волохатої руки з контейнером. Отже, це кінець. Нарешті.

Юрій відчув, як кислота осліпила його й увірвалася до рота. Там вона пропалила язика і разом із піною та кров’ю полилася в горлянку. Поруч упало вухо, точніше, те, що від нього лишилося. Він несамовито затряс головою, краплі кислоти порозлітались довкола з кров’ю і пов’їдалися в стіни, підлогу. За кілька секунд біль зник. Було лиш чутно шалений стукіт серця і шипіння кислоти в мозку. Шипіння поволі розтяглося, віддалилося й відійшло у темряву. Потім постало знову і перетворилося на шурхотіння сухого піску. Сухого і теплого. Лиш легенький вітерець розвіював його на вершечку дюни. Однією з дрібнесеньких піщинок був Юрій.

Він віддався вітерцеві й полетів із ним у височінь.

Час смерті: 16:28

6

– Ми тебе ні про що не питатимемо, нічого не вивідуватимемо, – той самий голос поволі виводив його із марень. – Нам треба небагато. Лише одне: коли зрозумієш, що визрів, коли увімкнеш свій мозок, дай знати – і ми припинимо. Одразу. Та знай… – тут чолов’яга навіть приклав руку собі до грудей. – Я не дуже хочу, щоб ти це сказав.

Юрій розплющив очі. Довкола сіріли похмурі стіни в’язничної камери. Вони знову переселили його. І знову вбиватимуть. Це могло тривати до нескінченності. А він цього разу був у тілі шестирічної дитини. Таке знести вже було несила.

– Я згоден. Я на все згоден.

Лікар відступився. Притулився зморшкуватим чолом до сталевих ґрат. Замислився. Мабуть, він уже шкодував, що обрав дитяче тіло.

– Що ж, вітаю, – коли озирнувся, в очах, схованих за скельцями окулярів, хлопець помітив тріумф упереміш із розчаруванням. – Ти переміг! Заробив собі легку смерть.

Наступної миті старий вихопив з-за пояса чорний лискучий револьвер, Юрія засліпило раптовим спалахом, і він стрімголов полетів у м’яку волохату темряву.

Час смерті: 9:31

7

Прокинувся у білосніжному ліжку мальовничого заміського котеджу. Поворухнувся. Зірвався на ноги. М’язами розлилася приємна сила та узвичаєна міць – йому повернули власне тіло. Усе ще не в змозі повірити у таке щастя, Юрій пробігся кімнатою, підстрибнув, потім упав долілиць й узявся знавісніло віджиматися од підлоги. Нарахувавши звичних сто разів, відкинувся на спину і знесилено посміхнувся. Тепер він знову був собою.

Коли ж наважився прочинити широкі скляні двері й вибратися через мармурову терасу в розкішний доглянутий сад, дорогу йому заступила огрядна покоївка-латиноамериканка.

– Доброго ранку, пане! – ввічливо привіталася англійською. – Сніданок бажаєте в апартаменти чи на терасу?

Спочатку Юрій перелякався. Він жодного слова не зрозумів зі звертання покоївки, але привітний тон і лагідні очі вразили його до глибини душі. Він не звик до такого ставлення. Так і стояв, не в змозі поворухнутися чи відповісти.

Знизавши плечем, літня жінка пішла накривати на стіл.

Після сніданку біля величних воріт котеджу зупинився хижо вигнутий чорний «понтіак», із котрого елегантно вибралася вродлива темноволоса дівчина років двадцяти п’яти на вигляд. Легкою пружною ходою вона рушила до парадного входу.

– Мене звуть Саманта, – майже бездоганною українською повідомила Юрію, ступивши до нього на терасу. – Я ваш викладач англійської.

Однак він і тут не знайшовся з відповіддю. Просто мовчав і захоплено роздивлявся стрункі жіночі ноги, підкреслені бездоганним покроєм чорної вузької спідниці. Потому несміливо підняв погляд трохи вище і потонув у відверто-глибокому декольте учительки.

Саманта всміхнулася. Вочевидь, вона вже звикла, що чоловіків більше цікавить її тіло, аніж її мова. Часом це допомагало у вивченні артиклів.

Однак із Юрієм сталось інакше. Злягаючись із Самантою на прохолодних простирадлах заміських апартаментів, він геть забував чужі кострубаті й незрозумілі слова і просто насолоджувався дармовим жіночим тілом, тож так і не вивчив тієї англійської як слід. Саманта була його першою жінкою. Згодом до нього приставили й інших викладачів із решти дисциплін. Хоч як дивно, серед них теж виявилося кілька привабливих молодих дівчат. Обравши нагоду, Юрій переспав із кожною, однак жодна не цікавила його більше, ніж на одну ніч.

Але вони продовжували йому посміхатись. Власне, усі в цій країні скрізь і завше посміхалися, як заведені. Це збивало з пантелику. Він ніяк не міг зрозуміти: навіщо людина, котрій до нього байдуже, йому посміхається? Занадто багато посмішок, занадто мало правди. А там, звідки його привезли, усмішку – щиру, справжню, непідроблену – ще треба було заслужити. Вона коштувала дорого. Вона щось означала. Він так і не навчився тут посміхатися.

За рік йому дали можливість вступити на медичний факультет одного з престижних американських вузів. Навіть дозволили обрати спеціальність. Так Юрій вивчився на нейрохірурга, отримав громадянство і роботу в могутній медичній корпорації під дещо химерною назвою «ТІЛО™».

Став україноамериканцем і доктором Паскудою.

На той час йому виповнилося двадцять три. Він був старанним працівником і законослухняним громадянином. Але це виявився лише зовнішній, показний бік його нового життя. Бо справжній вишкіл він проходив не в університеті. Його і таких, як він, щотижня вивозили за місто, заводили в бункер, обладнаний під шпиталь, і замикали там. Їх тренували. Незліченну кількість разів змушували переганяти душі, стерилізувати тіла, утилізувати рештки чужих свідомостей. Сили Юрія множились і наростали. Згодом він міг робити це навіть із заплющеними очима. Однак застосувати свої вдосконалені можливості проти агентів корпорації не смів. Бачив, як інших за це вбивали. Саме там він вперше й зустрівся з афроамериканцем на ім’я Бен. І почув від нього те, що згодом так само мусив казати іншим:

– Не витрачай себе на ненависть. Ти звикнеш.

І він звикав. Лише одного разу дозволив собі зухвалу дикунську витівку – підстеріг і забив кулаками на смерть старого лікаря, що катував його в минулому житті. Утім, йому пробачили. Адже тепер він був згодним на все.

8

Ще кілька років минуло, наче уві сні. Юрій вичікував. Коли ж він зрозумів, що безперервне стеження й тотальний контроль із боку корпорації трохи вщухли й перекинулися на інших, узявся збирати інформацію про Якова.

Усі знайдені ниточки дивним чином тяглися й уривалися довкола аристократичного сімейства Ван Хеллів. А сталося от що. Завдяки своїм звитягам під час служби найманцем у Французькому іноземному легіоні, вродженій холоднокровності та силі, Яків припав до вподоби командуванню НАТО. Так він поволі пробився до командного складу Коаліційних Сил Правопорядку Східноєвропейського Регіону. Одного разу, перебуваючи в делегації представників командування, Яків утрапив на якийсь офіційний захід у Парижі, де познайомився з головою родини – відомим політиком Рудгером Ван Хеллом і… до нестями закохався в його дружину Олівію. Із того дня колишнього легіонера наче підмінили: він без вагань кинув перспективну кар’єру військового, перебрався до Сполучених Штатів і влаштувався шофером лімузина до вередливої родини аристократів, аби хоч іноді опинятися поряд із коханою жінкою. Невідомо, чи відповіла йому взаємністю чужа дружина, та, коли кілька років по тому з її маленькою донькою й кількома нащадками інших заможних родин стався страхітливий нещасний випадок у парку атракціонів (казали, що всі діти загинули), Яків на свій страх та ризик вибрався до своєї колишньої батьківщини і повернувся звідти з тілами п’ятьох дітей, в котрі сам же й пересадив свідомість загиблих малюків. Утім, то вже були людські домисли, адже ніхто не бачив на власні очі, як він усе те робив. І ніхто не знав, куди він насправді їздив.

На цій химерній драмі всі ниточки уривалися, бо після своєї останньої мандрівки Яків безслідно зник. Аристократичне сімейство Ван Хеллів жило собі далі власним життям, виховуючи порятовану доньку, а українець наче крізь землю провалився, і годі було його десь розшукати.

Юрій довго думав, куди ж міг подітися винахідливий співвітчизник. Убити його навряд чи кому вдалося, адже Яків був «заговореним». Та й кому знадобилася смерть наразі непримітного шофера лімузина? Може, покінчив життя самогубством, не дочекавшись «подяки» від пихатої зарозумілої Олівії?

Однієї безсонної ночі відповідь сама прийшла до Юрія.

Рудгер Ван Хелл! І як він одразу не здогадався? Яків оселився в тілі свого господаря. Цим він убив одразу двох зайців: вступив у володіння величезними статками Ван Хелла й заповз у ліжко до його дружини.

Цікаво, чи помітила Олівія «заміну»? Адже після нещасного випадку з єдиною донькою вона почала неквапом божеволіти, і в останні роки про неї згадували не інакше, як про постійну пацієнтку психіатричних клінік.

Утім, це вже Юрія не обходило. Він знав, що має робити далі.

Коли сивочолий політик Рудгер Ван Хелл повернувся додому після робочого дня, в кріслі перед палаючим каміном він побачив свою юну красуню-доньку. Вона дивилася на вогонь і замислено гладила по голові велетенського чорного вовка, що вільно розлігся біля її струнких ніг.

У Якова затряслися руки. В одну мить він все зрозумів. Мимоволі торкнувся пальцями задавненого шраму, що тягнувся йому від брови до вилиці, дивним чином проступивши на обличчі нового тіла, котре він украв у свого господаря…

– Доньку не чіпай, благаю, – тільки й зміг видобути із себе, не зводячи очей від непроханого гостя. – Вона ні в чому не винна…

– Про що ти, тату? – здивувалася дівчина, повернувши гарненьку чорняву голівку на голос батька. – Цей пес хороший. Він зовсім не кусається… Я хочу, щоб він жив із нами!

– Ештон, повільно підведися і йди до мене. Тільки не роби різких рухів…

Дівчина підвелася. Вовк навіть не здригнувся. Він дозволив їй без перешкод перетнути вітальню й опинитися біля батька, котрий одразу ж відправив її нагору.

– Чого ти хочеш, Юрію? – спитав у вовка, поволі обходячи його збоку.

Той озвався ледь чутним гарчанням, граційно звівся на мускулясті лапи, шерсть на загривку загрозливо наїжачилась, і за мить він уже летів у стрибку прямісінько до горлянки Якова. Однак замість людської плоті його роззявлена щелепа вп’ялася у таке саме вовче хутро, вирвавши з нього кривавий жмут.

Болю не існує. Є тільки страх, що буде боляче.

Яків теж перекинувся. Зчепившись, вони покотилися вітальнею, гарчали, рвали, гризли одне одного, часом відскакували в різні боки, аби з новою силою налетіти на супротивника. Повітря обважніло від густого запаху крові. Вітальня перетворилася на руїну. Однак жоден не спромігся перемогти – Яків був хитрим і досвідченим старим вовком, Юрій брав запалом, витривалістю та силою. Зрештою господар не витримав: відкотившись у куток, на ходу зробився чоловіком і підняв догори скривавлені руки.

– Спинімося! – скрикнув напівзабутою українською. – Ти не вб’єш мене, а я не хочу вбивати тебе!..

Молодий вовк зблиснув іклами й, ніби пританцьовуючи, узявся сторожко підкрадатися до людини. Ще мить – і він знову стрибне…

– Іванка! – ухопився Яків за свій єдиний порятунок. – Ми не вбили її. Забрали у неї тіло, але не вбили. Ти можеш побачитися з нею…

За мить перед ним стояв високий, вкритий шрамами й забризканий кров’ю юнак із чорними очима, котрі, як і раніше, ненавиділи.

– Де вона?

– Пообіцяй, що даси спокій мені та моїй родині!

– Не обіцяю, – відрізав Юрій. – Де вона?

Яків важко перевів подих, витер піт із переораного зморшками обличчя.

– Дай слово, що хоч сьогодні підеш.

– Сьогодні я піду, – пообіцяв непроханий гість. – Але, якщо збрешеш, повернуся. Не по тебе, по твою доньку. Дуже вона мені когось нагадує…

– Навіть думати про таке не смій!..

– Де Іванка? – різко обірвав його Юрій.

Господар дому важко зітхнув, набрав у легені повітря.

– Вона у твоїй клініці. Ти бачив сотні разів, але не дивився на неї. Подумай. Завтра ти одразу її впізнаєш…

Розвернувшись, Юрій попрямував до дверей. Він упізнав уже сьогодні. Узявшись за ковану дверну ручку, раптом зупинився.

– Навіщо ти це зробив? – спитав те, що мучило його від початку. – Чому зрадив своїх, утік за кордон і повернувся по дітей? Тебе примусили?..

Яків опустив очі, аби сховати недобрий вогонь, що спалахнув у ньому від самої лише згадки про Україну.

– Є речі, котрих ти ще не здатен зрозуміти. Та країна приречена! Ви ненавидите, перш за все, одне одного і ще довго будете ненавидіти! Вас неможливо очолити, дати вам єдину віру і єдину правду… Не народився ще той, хто об’єднає вас під одним прапором!..

Юрій невесело посміхнувся:

– Може, ти й був ним? Ніколи про це не думав? – за ним зачинилися двері.

Старий українець тяжко перевів подих. Він любив свою першу батьківщину понад усе, але одного дня… просто перестав у неї вірити. Відтоді почав поволі втрачати свої надприродні сили. Із його ран струменіла кров.

Яків більше не був «заговореним».

9

Того ж вечора Юрій повернувся до клініки. Заледве зупинивши машину, вискочив із неї і, не дочекавшись ліфта, побіг східцями нагору – до медичного блоку. Вихором промчав коридором, завернув за ріг і на ходу розчахнув двері палати, де мала бути вона. Завмер на порозі. У кріслі поруч із ліжком пацієнта, який відходив од трансплантації, сиділа стара нічна доглядальниця, котра працювала в клініці з найдавніших часів. Мала вибілене до сліпої сивини волосся, що рідкими пасмами опускалося їй до згорблених худих плечей, вузлуваті, покорчені артритом пальці, бліду пергаментну шкіру, густо тавровану ручаями зморшок, та підсліпуваті, завжди стомлені й сумні очі. Незамінна та непримітна, вона завжди віталася з Юрієм і проводжала його довгим поглядом, а він ніколи не озирався й навіть не щоразу відповідав на привітання. Зустрівши її в клініці, він не впізнав у ній Іванку. Ще й нагрубив їй першого дня знайомства, адже досвідчена доглядальниця, щойно його побачивши, з якогось дива впустила тацю з аналізами пацієнтів, і все те добро розтеклося підлогою просто йому попід ноги…

Вона все робила, наче вибачаючись. Так, наче взагалі не мала права на існування. Його ж це завжди нестерпно дратувало в людях. Іванка, без сумніву, відчувала його злість. Боялася його. Три роки вони прожили поряд, але не разом.

Наблизившись до старої жінки, він упав перед нею на коліна.

Вона заклякла. І Юрій не спромігся вимовити ні слова. Як він міг не відчути її душу? Адже згадував про неї мало не щодня!

– Ти розшукав мене… – зрештою почув він чийсь старечий голос.

Юрій звів голову, вперше наважився глянути в її очі.

– Увесь цей час ти була поряд. Я мав би здогадатися… Ти мала б зізнатися! Що змушувало тебе мовчати?..

– Вони сказали – вб’ють, якщо признаюсь… Уб’ють тебе.

– Я не боюся смерті, – невесело посміхнувся Юрій. – І це я мав би захищати й оберігати тебе, як обіцяв. А вийшло навпаки…

Вона гладила його волосся, а з очей просилися сльози.

– Ти жив власним життям. Усе правильно. Я навіть не знала, чи ти мене ще пам’ятаєш, чи важить тобі щось та дитяча обіцянка. Стільки часу минуло! Ти змінився. І я змінилася… Господи, мені вісімдесят років! От уже тринадцять живу в цьому тілі. Звикла… А тобі потрібна молода жінка. Мені ж досить просто іноді тебе бачити. Дивитися на тебе, як на сина. Знати, що ти живий і здоровий…

– Навіщо мені молода жінка, якщо вона – не ти? – Юрій різко зірвався на ноги. – Так не повинно бути! Тобі ж лише двадцять два!..

Іванка опустила погляд. Відвернулася. Поправила краєчок ковдри сплячому пацієнтові. Нарешті сльози зрушилися з її старечих очей, тікаючи донизу глибокими січеними канавами зморшок. Вона не знала, як то – коли двадцять два. Із тіла дев’ятирічної дівчинки одного дня її перекинули до зношених кісток хворої старої жінки. Зоставили жити, відібравши те, що, власне, й називається життям. І поволі вона звиклася з цим висхлим тілом, у котрому всі бажання вмерли незліченну кількість років тому разом зі справжньою власницею. Оселилася в її старенькому тісному помешканні на околиці міста, підібрала з вулиці двох безпритульних котів і довгими самотніми вечорами, коли не треба було ночувати в клініці, в’язала в мовчазному котячому товаристві нікому не потрібні светри й рукавиці. Онуків, що могли б її провідувати, стара не мала. Заледве пересувалася, мучилася від хронічних недуг, щиро дивувалася з запальної поведінки молодих, чекала смерті.

Іванка постаріла душею.

А Юрію нещодавно виповнилося двадцять шість. Кілька разів вона на власні очі бачила, як його погляд сходить хтивим запальним вогнем, торкаючись безсоромно напівоголених стегон та грудей спокусливих молодих дівчат, що відповідали чоловікам закличними посмішками. Одного разу навіть випадково заскочила його з такою: переплутала палату й увійшла, коли білява краля гоцала на ньому вершницею. Ухопившись за недоречні слова нікому не потрібних вибачень, стара нічна доглядальниця вислизнула з палати. Злякалася. Утім, жінці пощастило – вони її навіть не зауважили. Та й навряд чи того Юрія, котрий зараз обіймав престижну посаду лікаря в найдорожчій із клінік корпорації «ТІЛО™», неодмінно цікавило, що думає про нього дрібний персонал…

– Прости мені, – ледь чутно озвався він. – Я все виправлю, от побачиш.

Іванка здригнулася. Понад усе вона боялася, що Юрій зажадає викрасти й переселити її душу до юного гнучкого тіла однієї з тих дівчат, а вона не знатиме, що з ним робити. Якою належить бути в такому тілі? Що, як вона не зможе? Та й чи має вона право перебирати собі чуже життя? Адже то не просто тіло, то мрії, спогади, плани на майбутнє. Що, як та дівчина закохана? Має люблячих батьків? Дитину? Або ж просто щиро, відчайдушно, по-справжньому хоче жити? Жінка відчула, як довкола її зболених, поїдених хронічним ревматизмом кісток згорнулася непрохана паморозь жаху. Вона знала – як то, коли відбирають все.

– Благаю, не роби нічого, про що ми обоє потім пошкодуємо. Пообіцяй, що не вб’єш заради мене…

– Добре, – похапцем згодився Юрій. – Усе, як ти скажеш. Тільки дозволь ще трохи побути тут із тобою…

Вона дозволила. До ранку вони просиділи мовчки, ніби боялися потривожити пацієнта (який однаково не прокинувся б від глибокого сну) або ж розворушити напівзотліле кубло спогадів, котре мали собі замість минулого.

10

Із того дня Юрій не міг думати ні про що інше, окрім нового тіла для Іванки. І щоразу йому перед очима поставала донька Якова. Такою він уявляв собі Іванку, такою хотів би бачити свою майбутню дружину. Але зникнення спадкоємиці можновладця потягло б за собою безліч зайвих питань, тож Юрій не наважився аж так зухвало випробовувати долю… Зрештою, є інші молоді жінки. Він знайде іншу.

Що далі – не замислювався. Кохання тілесне й потяг душі ніколи йому в житті не єдналися, завше йшли нарізно. Усіх жінок, які йому діставалися, він навіть подумки не ставив поряд із Іванкою, жодна не витримала б порівнянь. Брав їх байдуже, цинічно і по-швидкому, ні на хвильку не замислюючись, що при цьому відчували вони. Сам того не сподіваючись, Юрій перейняв поведінку тих двох брутальних неголених чоловіків, що колись злягалися з сестрою Стефанією на його очах у гущавині карпатських лісів. Потай він зневажав усіх жінок, котрі дозволяли йому робити з собою те саме. Бо вони були живими, реальними, а Іванка ховалася серед снів і спогадів і від того робилася йому ще більш величною й неприступною.

Колись вона його обрала, він же пообіцяв захищати й оберігати її. Не впорався. Більше такого не буде. Якщо знадобиться, він збреше їй, введе в оману, однак цього разу не лишить напризволяще. Відчував усі її сумніви та страхи, але не вагався. Юрій був переконаний: варто Іванці побачити нове тіло, котре він для неї обере, – й вона миттю забуде все, що пережила, заради нового життя. Що на них чекає в тому житті, якщо упіймають, волів не думати. Знав, що вб’ють обох. Мусив ризикнути.

І в його голові визрів план. Йому потрібна була дівчина, яку ніхто не шукатиме. Звісно, знайти її належало не в Портленді. Місто він обрав навмання. Новий Орлеан, штат Луїзіана. Шукати вирішив серед тутешніх повій, що зухвало вешталися вулицею, мало не хапаючи зустрічних чоловіків за руки й причинні місця, відверто демонструючи всім і кожному свої сумнівні принади.

Кілька нічних метеликів одразу пристало до Юрія. Та жодна не припала йому до вподоби. Усі як одна були яскраво розмальовані, брудні, а вени на обох руках більшості дівчат виявилися густо поцяткованими слідами від голок. Вони кликали його «любчиком». Та, схоже, їм було байдуже, із ким.

Вирвавшись од повій, Юрій ганебно побіг. Здається, вони сміялися, щось кричали йому навздогін. Сховався за ріг, і його заледве не знудило. Він не хотів, аби Іванка жила в тілі, до якого торкалися сотні чужих чоловічих рук, сотні голок із отрутою. А ще боявся відторгнення. Другого шансу, він знав, не буде. Тому підсвідомо жадав чистого тіла, котре якомога більше пасуватиме до її непорочної душі.

Перевівши подих, рушив далі, приглядаючись тепер до всіх стрічних жінок на вулиці – байдуже, що то вже були не повії. Принаймні не такі, що віддавалися за гроші. Не вгледівши жодної, яка хоча б приблизно відповідала його потребам, Юрій хотів був вертатися до готелю. Аж раптом побачив перед собою пістряве шатро мандрівного цирку-шапіто. Знічев’я купив квиток і зайняв місце в передостанньому ряду. Він не знав, навіщо зробив це, адже циркові вистави ніколи особливо не приваблювали його. Без цікавості спостерігав за буфонадою клоунів, не захопили його й ризиковані трюки канатохідців та повітряних акробатів, і навіть дресирувальник із левами та загадковий ілюзіоніст із розпиляною надвоє жінкою, від котрих шаленів увесь зал, не викликали в нього жодних емоцій. Усе відбувалося наче у сповільненій зйомці, гротескно дубльованій натужною, спустошеною тишею в його голові.

Трохи прокинувся, коли на арену вивели коней. Номер, що постав перед завороженими глядачами, звався Па-Де-Труа – ефектне видовище, під час якого акробатичні підтримки, сальто та піраміди виконуються одразу трьома артистами на трьох скакунах, що синхронно рухаються поряд манежним колом. І справді – на яскраво освітленій арені з’явилися троє породистих коней, вкриті барвистими панно. На спині кожного височів елегантний жокей. Двоє хлопців і одна дівчина. Саме вона й прикувала до себе увагу Юрія. Тоненька гнучка вершниця з королівською поставою та сліпуче-білосніжною усмішкою. Усе інше наче відійшло в туман. Він придивився до неї уважніше. На вигляд років вісімнадцять, не більше. Довге темно-русяве волосся зібране у високий хвіст. Граційні, впевнені, до дрібниць вивірені рухи…

Вона неймовірна.

Наступного дня він побачив її в місті. На дівчині була барвиста літня сукня, смарагдовий шалик, хвилясте темно-русяве волосся вільно струменіло по плечах, на юному обличчі – ні сліду косметики. Такою вона сподобалася йому ще більше.

«Те, що треба», – подумав Юрій і пішов за нею.

Наздогнав її вже біля самого входу до цирку. Вигадав якусь дурницю. Познайомився. Дівчину звали Лілі, їй нещодавно виповнилося двадцять два. Так само, як його Іванці. Це ще більше розпалило Юрія. За тиждень він переконав її, що кохає, і вмовив утекти з ним до Лас-Вегасу. Того ж вечора вони одружилися (Вегас досі був столицею божевільних казино й таких самих весіль), і він повіз її до готелю, що складався з відокремлених, розкиданих узбережжям затишних бунгало, наче зумисне схованих подалі від людських очей.

Перша шлюбна ніч принесла Юрію неймовірний сюрприз. Усупереч його очікуванням (він-бо вважав цирк кублом розпусти), Лілі виявилася незайманою. І вона по-справжньому закохалася в нього. Це його просто вбило – він уже шкодував, що не обрав тоді котрусь із вуличних шльондр, принаймні з ними зараз не було б таких дошкульних докорів сумління. Із Лілі він почувався злодієм, ґвалтівником, котрий нахабно бере те, що йому за визначенням не могло належати. Вона ж віддавалася йому пристрасно і щиро, бо, схоже, справді почувалася з ним щасливою. Прикидатися ставало дедалі важче. А ще нестерпніше було рахувати дні до запланованої години – часу, коли Іванка отримає тіло та ім’я Лілі й зробиться йому законною дружиною, а нічна доглядальниця тихо помре від глибокої старості та хронічних недуг

Нарешті настав день «Х». Юрій якомога довше відтягував таку довгоочікувану раніше мить, до останнього висиджувався в готельному барі, але до спиртного не торкнувся – сьогодні йому не можна було напиватися. Коли ж напівсонний бармен-растаман недвозначно натякнув дивному відвідувачеві, що вони зачиняються, той рвучко підвівся, глянув на непочату склянку віскі з підталим льодом, загублено роззирнувся навкруги. Окрім нього і цього бармена, в залі не було нікого. Виклавши на шинквас кілька сотень, Юрій неохоче почвалав до готелю.