Текст книги "Тiло™"

Автор книги: Вiкторiя Гранецька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

Роздiл V
Серце руйнiвника

1

…Потому, як у карпатському притулку-сиротинці побував таємничий подорожній, що вивіз п’ятеро їхніх дітей, сестра Стефанія теж дивним чином зникла, принаймні ніхто й ніде її більше не бачив. Утім, не можна було сказати, що всі за нею дуже побивалися. Тільки матінка Магдалина гнівно стисла тонкі безбарвні вуста і до кінця дня замкнулася в своєму кабінеті наодинці з посивілою іконою Божої Матері.

Юрко теж довго не затримався в стінах сиротинцю. За тиждень до них завітали двоє озброєних чоловіків і, погомонівши кілька хвилин із настоятелькою, відібрали з гурту старших дітей трьох найміцніших хлопців. Тринадцятирічний Юрко виявився серед них. Компанію йому склали чотирнадцятирічний Роман та шістнадцятирічний Левко, котрих він свого часу хрестив нагайкою, втім, тепер вони були йому найліпшими друзями. Вручивши кожному по гвинтівці, чоловіки забрали малих із собою до лісу. Хлопці охоче пішли з повстанцями, кожен подумки пишався, що обрали саме його, і тепер він стане таким же сильним, відважним і дорослим, як оті похмурі й неголені чоловіки. З’ясувалося, насправді притулок вирощував дітей для війни, коли не обмінював їх на харчі та зброю.

У лісі хлопців привели до опасистого здорованя, схожого на старого пелехатого ведмедя, котрого мали собі за ватажка й називали вуйком Петром.

Перше, що він зробив, – досхочу нагодував малих і звелів іти спати. А на світанку, сказав, розбудить і вчитиме боротьбі. Приємно здивовані такою зустріччю, Левко та Роман одразу загорілися бажанням «боротьби». Натомість Юрко мав на думці лише одне: швидше зробитися вояком, увібрати в себе всі премудрості вуйкових вмінь і податися у світи – аби розшукати Іванку й розправитися з подорожнім.

Проте наступний ранок знову почався для хлопців із несподіванки. Розбудивши підопічних ще до схід сонця, вуйко Петро повів їх не на стрільбище, де вправлялися його вояки, а в гори. Півдня вони просто йшли, не відаючи, куди й навіщо. Коли ж пополудні знесилено попадали на верхів’ї найстрімкішої карпатської скелі, перед їхніми очима простерся неймовірний краєвид. На тлі пронизливо блакитного гірського неба темніли чорні смерекові переліски, поміж ними вільно проляглися смарагдові полонини, на далеких пагорбах зачаїлися поодинокі людські оселі, котрі дивом не згоріли в жерлі мародерств, а долиною тікав у безвість вічний Черемош.

Зупинившись перед самим краєчком урвища, вуйко Петро простяг руку над мальовничим проваллям:

– Оце ваша країна. Хто скаже, як вона називається?

Постала насторожена тиша. Ніхто з народжених по війні відповіді не знав.

– Україна! – гнівно відповів на власне питання вуйко Петро. – Ваш край зветься Україною, вилупки! А мова, якою я вас вчитиму, українська. Зараз ваша країна та мова захлинулися в крові. Зайди та запроданці нищать усе, що любе серцю справжнього українця… А ви народжені для того, аби підняти свою країну з колін, а коли знадобиться, то й умрете за неї! Слава Україні!..

Хлопці затамовано мовчали.

– Героям слава – мені відповідати, сучі діти! – і роздав усім стусанів.

Того дня Юрко вперше почув назву країни, в якій народився й виріс. Вона відгукнулася йому тисячею не знаних досі гарячих і палких відчуттів, що, здавалося, тільки й чекали нагоди прокинутися, бо вже давно були закарбовані на чорному повстанському прапорі: «Воля України – або смерть». І бачив – хлопці теж цим перейнялися. Він зрозумів, не всі дорослі озброєні чоловіки мають на меті лише сліпі грабунки й безтямні убивства, деякі справді боролися за свою країну. Це відкриття дивним чином поєдналося в ньому з почуттями до Іванки – та сама всеосяжна ніжність, той же обов’язок захищати й оберігати… Але спогади про Іванку щоразу відлунювали в його серці таким нестерпно живим, незагоєним болем, що до часу він навіть думати про неї собі заборонив.

Дещо Юрко дізнався й про загадкового подорожнього. Звали його Яковом, і він теж колись бився в лавах карпатських повстанців, пліч-о-пліч із вуйком Петром. Рівного йому вояка в їхніх краях не знали. Переказували, умів Яків перекидатися на вовка, без страху та сумніву нищив ворогів, а сам був наче заговореним – ані кулі, ні леза його не брали. На Якова тут покладали великі надії. Та одного дня в ньому щось зламалося, переінакшилось: він зрадив своїх і втік із контрабандистами за кордон. Там, подейкували, Яків потрапив до Французького іноземного легіону, з котрим чимало поїздив по світу, придушуючи повстання «сепаратистів». Кілька разів у складі провладних військ він повертався й до України – тепер уже «зміцнювати порядок». Потому осів десь у Сполучених Штатах, начебто одружився і більше про нього не чули. Аж доки восени 2033 року зненацька не навідався до карпатського притулку-сиротинцю, щоб обміняти вогнепальну зброю та військові пайки на п’ятьох українських дітей. Вочевидь, щось у його закордонному житті пішло не так. Утім, Якова тут боялися, адже слава перевертня-вовкулаки, як і раніше, йшла попереду нього. Казали, не народився ще в Карпатах чоловік, здатний знищити могутнього вояка.

Минуло кілька років, упродовж яких вуйко Петро навчив своїх вихованців усьому, що знав та вмів сам. Хлопці стали справжніми повстанцями, тепер кожен очолював власний загін; всі, як і раніше, підпорядковувалися старому вуйкові. Найжорстокішим у кривавих розправах вважався загін Юрія – дарма що йому на той час заледве виповнилося сімнадцять. Він і сам перетворився на неабиякого вояка: без натяку на страх вривався до самої гущі ворогів, стріляв влучно та без вагань, а коли закінчувалися набої, діставав із-за ременя два загострені ножі-тесаки і без розбору зносив голови ворогам. Щойно леза щербилися і бралися тріщинами, кидав ножі й просто у стрибку перекидався на велетенського вовка, що рвав, гриз і шматував горлянку кожному, хто траплявся йому в бою. Здавалося, в Юрія не було серця. Тільки чорні, пронизливі, палаючі холодною ненавистю очі.

Саме в ті неспокійні часи юний ватажок повстанців й отримав більшість своїх шрамів і відмітин. Якось йому вибили щелепу, розсікли торс, іншим разом вистрелили просто в обличчя, щоправда, куля лише черкнула кістку, вирвавши шматок м’яса. На відміну від легендарного Якова, він не був невразливим. Зате надзвичайно швидко зцілювався: відповзав у ліси, лишаючи по собі кривавий слід, а за кілька днів повертався сповнений сил та життя, із загоєними-зарубцьованими ранами. Хлопці вже й не дивувалися: вони здогадувалися, що їхній ватажок походить із нечистої сили, але не дуже через те переживали, бо не раз він і їх витягував з того світу своїми травами й чудернацькими замовляннями, що зовсім не скидалися на церковні молитви.

Напади на кортежі кураторів, перестрілки з бандами зайд, контрабандистів і мародерів, бойові дії проти непроханих «миротворців» – такими були їхні будні. А рідкісні «свята» й «вихідні» зазвичай ішли на чищення території: відстрілювання та спалювання немічних напівмертвих тіл, котрими закордонні індустрії засмічували їхню оточену колючим дротом країну. І якщо місцеві не встигали їх вчасно «прибрати», кілька діб вони ще кричали й стогнали, не давали заснути.

Це тільки потім Юрій дізнався, що то були «донорські тіла з найвищим коефіцієнтом відторгнень», котрих привозили начебто мертвими, та ночами вони оживлялися завдяки «розпорошеним фрагментам душ донорів». Так само потім він з’ясував, що спочатку їх просто спалювали в місцевих крематоріях, однак втрутилась якась громадська організація, пішов суспільний резонанс, і для живих трупів було вирішено створити «екологічний рай». Бажано подалі від людських осель. Компанія-підрядник, що виграла тендер на облаштування «раю», вирішила зекономити на будівництві, тож (за мовчазної згоди офіційної влади) взялася просто вивозити й викидати непридатні тіла туди, де їх ніхто не шукатиме.

Однак це було потім. А тоді він і гадки не мав, звідки бралися ті нещасні, хоч бачив серед них не лише старих знеможених чоловіків, але й крихітних виснажених дітей та зовсім юних, колись по-справжньому вродливих жінок…

Єдине, чого він не робив, так це не ґвалтував їхніх жінок. Одразу вбивав. І хлопцям своїм забороняв ґвалтувати, хоча знав: варто йому відвернутися, вони верталися на сміттєзвалище і робили там, що хотіли. У такі ночі Юрій теж довго не міг заснути – заважали ті самі крики та стогони. Тоді він діставав із закапелків пам’яті оповідки про Якова і лише потому якось спромагався поринути в сон. Його пестила думка, що коли-небудь він таки дістанеться тих заморських Сполучених Штатів, уб’є зрадника і виріже всю його сім’ю.

Хоч насправді мріяв просто повернути Іванку і вивчитися на лікаря.

2

Недарма кажуть: бійтеся своїх бажань, часом вони збуваються. Так сталося і з сімнадцятирічним ватажком повстанців – його безрозсудні мрії здійснилися набагато швидше, ніж він бачив у найсміливіших снах.

Зухвалі витівки гірських розбійників неабияк дошкуляли кураторам, і одного недоброго дня сталося те, що й мало статися, – до скаліченої розграбованої країни вкотре вступили війська закордонних «миротворців». Оточивши поріділі на осінь ліси, вони з допомогою новітньої техніки та значної кількісної переваги без зусиль розгромили повстанців майже вщент. Найстаршому з ватажків, Левкові, ще пощастило – він зі своїми хлопцями першим прийняв на себе удар і загинув у бою з американцями, точніше, їх просто перестріляли. А загони Романа та Юрія втрапили в засідку до «своїх». Запроданці радо решетили їх кулями з автоматів, подарованих закордонними друзями, загнавши до закритої ущелини, з котрої вибратися було ніяк. Однак швидко стало зрозуміло, що ватажків вони хочуть узяти живими. Спершу схопили Юрія. Роман кинувся йому на поміч і теж опинився в руках запроданців. Решту хлопців криваві переможці поставили до скелі і постріляли. Проте ні Роман, ані Юрій того вже не побачили – заледве пов’язавши, їх оглушили і повезли до тимчасового табору, хоча вказівки керівництва щодо цього були чіткими і зрозумілими: вбивати на місці, полонених не брати.

Коли Юрій прийшов до тями, його було міцно прикручено мотузками до стовбура старої грубезної смереки. Сутеніло. Ні поворухнутись, ані перекинутися він не міг. Права скроня, куди отримав прикладом автомата, пекла вогнем, у голові гуло й досі лунало пострілами, вибухами і скриками. Спробував роззирнутися.

Неподалік довкола багаття розташувалося кілька чоловіків у військовій формі, а навпроти, біля стовбура такої самої смереки, безвільно висіло криваве розтерзане тіло Романа. Вочевидь, його довго катували, а як набридло, винесли мозок кулею і повісили для загального огляду.

Юрій зціпив зуби, тамуючи крик. Та, напевне, це йому не дуже вдалося, бо наступної миті до нього повернули голови всі троє вояків. У відблисках полум’я він зміг трохи їх роздивитися. Старший мав велику лискучу лисину, облямовану сивими паклями, поряд тирлувалося двоє молодших – рудий велетень і худе миршаве щеня. Сумнівів не лишалося – то були колишні «правоохоронці», про жорстокість котрих ходили легенди ще з минулого століття.

– А, прокинувся! – прихопивши ножа, старший підвівся й без поспіху рушив до бранця. – Як тобі твій друг? Добре ми попрацювали? Одразу скажу, щоб не образився, тобі доведеться ще гірше. Я охоче поясню, що на тебе чекає, – на мить він озирнувся до своїх друзів. – Так от, ми влаштуємо бенкет.

– Ні, це не те, що ти подумав, – озвався інший, кудлатий здоровань із рудими бакенбардами на американський манер. – Їстимемо нормальне м’ясо, не твоє.

Усі троє зайшлися реготом. Доки рудий із миршавим підкидали дров у багаття й діставали припаси, лисий наблизився до Юрія й оголив йому прес.

– Доки вони готуватимуть, я ознайомлю тебе з «меню». Отож, пункт перший – ритуальний надріз живота. Може, чув якось про харакірі? Хоча, про що ви тут, дикуни, чули! Але справи то не міняє…

– Іди на хрін, – озвався їм їхньою лайкою.

Старий скрушно хитнув лисою головою.

– Воно ще й матюкається! Скільки ж тобі років, сину? Утім, неважливо. Скільки б не було, більше вже не буде.

Тим часом друзі старого прилаштували до вогню похідну пательню. Доки вони кидали в неї листки бекону, той підніс до обличчя бранця нагостреного ножа.

– Не знаю, в якій послідовності та з якого боку робиться надріз, але, наскільки я розумію, різати треба нижче пупа, – він торкнувся шкіри краєчком леза.

Юрій затамував подих. Плоть почала слухняно розкриватися вслід за рухом ножа. Кров з’явилася не одразу. Вона лишень виступила дрібними цяточками вздовж тонкого жовтого прошарку жиру…

Понад усе Юрієві хотілося кричати. Але він не озвався ворогові ані звуком.

– Як почуваєшся? – наче з іншого виміру, прорвався до його свідомості скрадливий голос старого. – В очі мені дивитись!

Бранець не ворухнуся.

– До слова, про очі, – спокійно провадив далі. – Хлопці на пательні розпечуть кілька голок. Я дам тобі змогу порівняти, що гірше: проста голка в оці чи розпечена. А поки відпочивай. Це справа не швидка. Подейкують, сто років тому японці мали таких собі камікадзе. Вони були пілотами-смертниками і несли на своїх літаках заряди вибухівки. Так от, не знаю, вірити чи ні, але кажуть, коли Японія програла війну, ватажок камікадзе зробив собі харакірі і ще три дні стікав кров’ю, влаштувавши останній бенкет із друзями… У будь-якому разі, втрата крові незначна, і ти зможеш ще довго насолоджуватися нашим товариством.

Відтак він повернувся до вогню. Кілька хвилин чоловіки спокійно наминали припасені харчі і смажений бекон, хапаючи його просто з пательні. Аж раптом, не припиняючи жувати, рудий велетень дістав зі свого наплічника пилку, звівся на ноги й неквапом почвалав до Юрія.

– Ногу давай! – він узявся розв’язувати одну з кінцівок полоненого.

– Зажди, зажди! – з повним ротом заверещав старий. – Так ти мені його в дві секунди на той світ відправиш. Чи ж я тебе не знаю? Чи не так було з попереднім? Ще встигнеш! Хай краще він, – і ватажок зупинив вимогливий погляд на миршавому щеняті, котре, вочевидь, прибилося до них нещодавно. – Прошу!

Рудий неохоче відступився. Доїдаючи канапку, почвалав назад до вогнища.

Миршавий звівся на ноги, загублено роззирнувся. У цей час у пательні набралася достатня кількість розтопленого жиру, що пекучими бризками розлітався довкруги. Інші схвально закивали, коли малий підняв пательню і напоказ рішуче попрямував з нею до Юрія.

– Можеш не поспішати, друже. Головне, сам не попечися! – гукнув лисий, вони з рудим розреготалися й повернулися до їжі. Чоловіки з масними жартами продовжували поглинати харчі, лише іноді озираючись на нерухомого бранця. Вони вже бачили перед собою картину наступних тортур: жир виллється на груди і потече вниз – просто до оголених тельбухів. Усе це шкварчатиме, соски і шкіра відразу запечуться, піде димок…

Але за крок до бранця миршавий раптом зупинився. Він так хотів вислужитись перед друзями, довести всім, що й він тепер справжній солдат, дарма що серед них наймолодший. Може, тоді вони перестануть насміхатися, при нагоді й без неї відсилаючи його до мамчиної спідниці?..

Юрій повільно звів голову – йому видалося, що від хлопчини відгонить страхом. Поряд із іншими так цього не відчувалося. Пекуча зненависть, крижана відраза, жага чужої крові – що завгодно, тільки не цей по-дитячому наївний страх…

То був його порятунок. Він житиме. Помруть вони.

– Ходи-но сюди. Щось казатиму, – ледь чутно звернувся до миршавого.

Той несміливо звів погляд на покаліченого повстанця, зустрівся з його колючими чорними очима і враз відсахнувся. Пательня в нерішучій руці здригнулася, бризнувши додолу шиплячими краплями жиру.

Повстанець заговорив:

– Відсилаю тебе на болота-яри-пустелі…

Його голос лунав негучно, але з кожним словом набирав міць:

– …де не ступить людська нога, не пробіжить дикий звір…

Миршавому здалося, наче якась невидима сила віддирає його душу від тіла.

– …не пролетить сполоханий одинокий птах…

Він хотів скрикнути, покликати на допомогу друзів, котрі затято щось обговорювали поміж собою, вочевидь, дочікуючи, коли вже той малий зважиться й влаштує для них обіцяну «виставу», але хлопчина не міг добути з себе ані звуку. Він онімів. Самими лише чорними палаючими очима відьмак одібрав у нього волю, силу та голос, цілком підкоривши своїй потойбічній владі. Ось що було справді страшно. Ось що просто пекло вогнем. Поряд із таким навіть смерть могла б виглядати жаданим благом. З безвільно повислої руки миршавого нечутно висковзнула пательня, а свідомість відлетіла далеко-далеко, поступаючись комусь іншому – сильнішому, могутнішому, темному, як ніч…

Його не стало.

Опинившись у тілі ворога, Юрій глибоко вдихнув, витяг із-за його ременя револьвер, наблизився до друзяк, що спокійно розляглися довкола вогнища, захопившись теревенями, і без жодних емоцій перестріляв їх.

Вони так нічого й не зрозуміли.

Потому зняв із гілляки закатованого Романа і поховав під смерекою. Тепер слід було підлатати своє покривавлене тіло, що непритомно застигло, прикручене до смереки, повернутися в нього і розшукати вуйка Петра.

3

До вуйкової криївки високо в горах він дістався десь за тиждень, щойно трохи зализав рани. Припадаючи на ліву ногу, вийшов із гущавини й наразився на дула одразу трьох рушниць. Юрій підняв руки. Запізніло згадав – на ньому досі була військова форма рудого велетня, в котру він вбрався задля безпеки.

– Сучий сину! – на радощах вилаявся вуйко, упізнавши наймолодшого вихованця, вхопивши його у свої ведмежі обійми. – А я гадав, тебе забили!..

– Так і було, – зізнався Юрій і розказав йому про Левка та Романа.

З’ясувалося, загін вуйка Петра теж потрапив в облогу. Загинули майже всі. До криївки дістався лише старий ватажок і двійко найдосвідченіших вояків, та й ті в ранах і поодинці, як Юрій. Однак у вуйка був план. Він вийшов на перевіреного чоловіка з діаспори, котрий наразі організовує збір залишків повстанських загонів у Кракові. Там на них чекатиме підкріплення у вигляді найманців, припасів і зброї. Вони й далі боротимуться. Треба вирушати до Польщі. Цієї ночі повстанцям відкриють таємний «коридор» через кордон.

Щойно на гори опустилася туманна завіса темряви, вояки зібралися в дорогу. Ранок вони сподівалися зустріти вже в іншій країні. Однак «коридор» на кордоні виявився пасткою. Благодійник із діаспори зрадив вуйка Петра: без жодного пострілу, жодного згуку їх пов’язали просто під час обіцяного переходу. А на світанку вивели на міську площу для страти. Коли ж чотирьох повстанців уже вишикували вздовж бетонної стіни, а солдати здійняли гвинтівки для розстрілу, Юрій уперше побачив на очах вуйка Петра сльози. Але він знав, то не через страх смерті. Вуйкові боліла доля його країни й тих, кого він необачно привів на смерть.

– Горіти мені в пеклі! – відчайдушно озвався бувалий повстанець. – Так змарнував останню надію! І чорт зі мною – я вже старий, побачив трохи того життя, а тобі ж лише сімнадцять…

– Воля України або смерть, – відповів Юрій і закрив очі.

Гримнули постріли.

Юрій не відчув нічого. Коли ж розплющив очі, біля його ніг лежали розпростертими закривавлені тіла трьох старих повстанців (на обличчі вуйка Петра й по смерті закарбувався відчай), а він єдиний лишився цілим і неушкодженим.

Глянув на солдат – їхні гвинтівки ще диміли від пострілів, а поряд із бундючним генералом, що віддавав наказ до страти, метушився той самий лисий «правоохоронець», що з друзями катував Юрія у лісі. Якимсь дивом він вижив, прибився до американців і розповів їм усе, що сталося тієї ночі, випустивши, ймовірно, катування полонених, котрі мали місце всупереч розпорядженню «миротворців».

Тож американський генерал чітким кроком рушив до ошелешеного Юрія.

– Страшно було? – спитав через перекладача. – Тепер усе позаду. Тобі пощастило – ти поїдеш з нами до Штатів і працюватимеш на нас.

– У сраку котися, чмо! – зухвало відказав повстанець. – Щоб я на таких працював… Годі гратись зі мною! Вишикували з іншими – стріляйте!

– І розстріляємо, – без емоцій повідомив американець, вислухавши перекладача. – Коли час надійде. Але спочатку працюватимеш.

Більше його ніхто ні про що не питав. Просто накинули мішок на голову, завантажили до військового гелікоптера й відправили до Сполучених Штатів.

Однак Юрій виявився непохитним. Він усе заперечував, ні в чому не зізнавався й нізащо не погоджувався демонструвати свої здібності. Піти на поступки для нього означало стати Яковом. А Яків був зрадником. Дуже швидко американські спеціалісти втратили терпіння, і замість лагідних умовлянь та обіцянок через перекладача один із агентів просто врізав йому кулаком в обличчя. Юрій відлетів до протилежної стіни разом зі стільцем, до якого був прикутий.

Прокинувся в незнайомому напівтемному підвалі. Той холод, що обірвав його сон, перетворився на вогкість, котрою важко дихали стіни довкола. Утім, не це виявилося найстрашнішим. Його тіло. Тіла не було. Доки він лежав без тями, вони перемістили його свідомість до організму немічного сімдесятирічного діда.

Захотілося щодуху кричати:

– Такого не буває! Випустіть мене звідси!..

Здається, він так і зробив. Та реальність виявилася невблаганною. Крім смердючої вогкості, від стін ішов відчутний дух тортур. Ніби сотні, тисячі голосів волали, стогнали, билися об стіни і були ув’язнені тут. А тепер злилися в один суцільний і безперервний зойк.

– Ну що, до справи?

Зачувши живий людський голос, Юрій зрозумів, що не може поворухнутися: благеньке тіло, в котре переселили його свідомість, було намертво прив’язане шкіряними ременями до залізного стільця. Перед тим як роздивитися чужими, заледве зрячими очима приміщення, наполовину поховане в темряві, та впіймати поглядом присутніх, бранець опустив погляд собі під ноги, наскільки це дозволяла прикута до спинки голова. Долівка була насичена багрянистою рідиною. Коли запах від неї увійшов Юрієві в ніздрі, він нарешті осягнув, що саме з ним зараз відбуватиметься. Тому не одразу почув слова іншого чоловіка.

– Ні-ні, зачекаймо на лікаря.

До Юрія наблизилася кремезна постать, яка, здавалося, була абсолютно білою. Обличчя примари він теж не бачив – воно було сховане за медичною маскою. Але знав – це той самий лисий виродок, що катував його в лісі. Прибившись до «миротворців», він не втратив нагоди стати україноамериканцем.

Пальці, обхоплені тонкою гумою, широко відкрили пергаментні повіки.

– Так, усе зрозуміло.

Промацали вену на худій руці.

– Еге ж. Порядок.

І тут в’язень зрозумів, що монотонне пищання, яке бриніло в унісон із гудінням в його голові, було сигналами чудернацького приладу, що бовванів поруч.

– Я твій особистий лікар, – слова прийшлого випромінювали сарказм. – Слідкуватиму, щоб у твого нового тіла все було гаразд. Щоб воно не здохло. Раніше строку. Щоби йому боліло… Шкода, катувати звелено лише до тієї миті, доки ти не скажеш американцям «так». Але ж ти не збираєшся погоджуватись одразу?

Присутні натягнуто заіржали. Коли ж «лікар» став показово мити руки та натягати нові гумові рукавички, ніби перед справдешньою операцією, у старезного висушеного тіла, в котрому перебував Юрій, зрадливо затряслися ноги. Якби не ремінці, худі коліна зараз бігали б у різні боки. Язик прилип до пересохлого піднебіння, тож він не міг вимовити й слова. Однак душа виявилася сильнішою – він знав, що не зрадить себе, хай би якими тортурами його лякали.

Лікар підійшов ближче і підсунув до себе залізну тацю з інструментами.

– Бачиш, тут все, що потрібно для повноцінного хірургічного втручання. Скальпель… – він почергово й неквапливо демонстрував приладдя. – Затискач… Крива голка… тільки ми… не шиємо з принципу. Вона для іншого.

Чергова хвиля реготу прокотилася підваллям.

– Це ось пінцет. Ним можна всілякі цікаві речі робити…Ось хірургічні ножиці. Справляє враження, чи не так? Це пилка для кісток. Ось набір для трепанації: рашпіль, шпателі, кусачки, кісткова ложечка. Чого немає, так це ліцензії на трепанацію… А от мій улюбленець – звичайний зонд. Де він тільки не бував…

– Док, а механічні предмети? – донеслося від одного з поплічників.

– Гей, друже, не псуй враження. Я все-таки лікар. А цим непотребом ви, дурники, вже самі вихваляйтеся.

Юрій розгледів цілу батарею будівельних інструментів, розкладених віддалік. Усі начищені, блискучі, нові. Вони лежали, дбайливо розфасовані, на чистій білій полотнині. Викрутки, долота, молотки, дрилі, пилки, цвяхи та саморізи, болгарка, зварювальна лампа, проводи, акумулятор, банки з невідомо яким лайном…

– Та ти не хвилюйся, боляче не буде. Буде нестерпно боляче! – лікар карбував кожне слово, впиваючись власною красномовністю. – Я почну з пальців, а далі – кінцівки, обличчя, торс. Ти ж хочеш довідатись, якого кольору тельбухи в цього діда? Одну з кишок можу продемонструвати наочно: я зазвичай легко намотую їх на шию. Це не смертельно. Можеш кричати, дозволяю. Усі зазвичай кричать. Але, крім нас, цього ніхто не почує… Тоді ти будеш ладен на все.

– Пішов ти, – крізь зуби процідив Юрій.

Це лише тіло. Чуже тіло. Що йому до чужого тіла?

Він дав собі слово, що не кричатиме. Крики лише розпалюють садистів. Який сенс кричати, якщо ніхто не прийде на допомогу?

4

Однак передчуття болю зрадливо розповзлося нервовими закінченнями. Болю боїться кожна людська істота. Біль нездоланний, до нього неможливо звикнути. А Юрій наразі був людиною. Старим дідом. Піт, що зібрався на кудлатих сивих бровах старого, пролився в очі, бранець часто закліпав.

Він намагався розібрати одне: чи дійсно інструменти нові. Тоді, ймовірно, їх тримають для психологічного тиску і лише лякають…

Зненацька старече тіло вибухнуло раптовим криком. Один із пальців на його нозі зайшовся пекельним болем. Це в плоть врізалися ножиці. Безцеремонно, не так повільно, як тягнув лікар свої слова. Різкий біль віддався блискавкою в очах, запалав увесь мозок. Організм відчув утрату, коли відтятий кінчик упав на землю. Ступня судомно засіпалася. Кров закапала на земляну долівку. Хворе серце забилося в божевільному танці. Сльози, не питаючи дозволу, самовільно попливли з обох очей. Це шок. Шок, який убиває, шок, від якого божеволіють, шок, який ховає живцем.

– То що, годен уже до співпраці? – ніби між іншим поцікавився кат. – Погоджуйся, виродку, ти нічим не кращий за нас!..

Юрій змусив старезне покалічене тіло всміхнутися.

– Я не кращий, – знавісніло відказав він. – То просто ви гірші…

Обличчям лисого майнула зціплена слабкодуха ненависть, і наступної миті Юрій відчув, як покалічені пальці узялися чимось обмотувати. Спалах іще неймовірнішого болю. Судомно перевівши подих, він почав захлинатися слиною.

– Це бинт, – турботливо пояснив лікар, а в очах йому стояла та сама ненависть. – Я ж маю зупинити кровотечу. Водночас розтягнемо задоволення. Нехай тебе не бентежить, що пальці зараз не симетричні. Виправлю цей недолік, щойно тобі трохи переболить. Видалю непотрібні рештки. А тепер – трохи дезінфекції. Можливо, ти не помітив, але на бинтах марганцівка…

І, може, Юрій не відчув би цього дикого печіння крізь суцільний біль оголених нервів, однак після останньої репліки лікаря сімдесятирічний старий завив із новою силою, випльовуючи слину далеко вперед.

– Спочатку я подумав: йод, та він заспокоює, легко припалює. А от ці божественні кришталики здатні піднести на сьоме небо… Я поет. Хай тебе це не дивує.

Лікар із цікавістю зиркнув в обличчя піддослідному. Потім знову нахилився йому до ніг і продовжив накладати бинти на спотворені пальці.

– Аби не здатися одноманітним, розділяти тебе на запчастини я тимчасово припиню. Перейдемо до цікавішого. Якщо, звісно, тобі ще не набридло бути героєм…

Підводячись, лисий, немов для опори, схопився за худе стегно діда, і Юрій лише за кілька секунд зрозумів, що він одночасно встромив у м’яз вістря скальпеля. Кров спочатку ніби неохоче вирвалася назовні і струменями потекла вздовж штанини. В очах раптово потемніло. Почувся свист у вухах.

Безперервний біль.

Юрій важко дихав, тепер не маючи змоги кричати. Серце потребувало крові, кров потребувала кисню. Тиск усе падав. Свистіння у вухах, що було ледь узялося, тепер звучало неймовірно чітко, ніби надходило десь ззовні.

– Так, панове, давайте своє причандалля.

Електроди під’єднали до пальців обох рук. Струм увірвався одночасно в усе тіло. Голова засіпалася, навіть затиснута поміж ремінцями. Серце було ладне вилетіти назовні. Розряд у голові, розряд у м’язах, у кістках. Розряд перед очима. Тріскотіння у вухах. Бранець ошаленіло завівся, не маючи змоги витиснути хоча б слово:

– Н-н-н…ха…н-н-и-и-и… е-е-е…тттре-е-е…ббб… а-а-а…

Важіль на акумуляторі негайно перемкнули донизу. Скальпель вилетів вслід за останнім сіпанням. Лікар нагнувся і дбайливо підібрав інструмент, наче виправдовуючись.

– Бачиш, мало не забув. Схоже, мені з хлопцями таки вдалося тебе перевиховати! Ти сказав «так», чи нам тільки причулося?

Доки він говорив, Юрій мав можливість відійти од тортур і зробити кілька вдихів. Однак дихати чомусь не хотілося. Струм подіяв на нього по-особливому, не так, як на інших – сімдесятирічне тіло не витримало. Він майже загасив свідомість, відкинув біль, страх, усі почуття, окрім того, єдиного, заради котрого ув’язнений у чужому тілі сімнадцятирічний повстанець терпів нелюдський біль.

Юрій встиг подумати: так, мабуть, помирають. Нарешті все скінчено. Його мозок став ніби пінопластовим, із шурхотом заметушився в голові. Здавалося, він цілими пластами відшаровується від черепної коробки й поволі відповзає в нікуди…

– Час прокидатися! – за цими словами гримнув черговий розряд.

Та його Юрій уже не чув. У цю мить він встиг дивовижно зменшитися в усіх розмірах. Стали мініатюрними пальці, ноги, руки. Кудись щезла голова, за нею й плечі. Аж доки він не перетворився на крихітне чорне зернятко, що лиш невловиму хвильку зависло в повітрі й, несвідомо зірвавшись, відлетіло у безкінечність, лишаючи по собі суголосся мільйонів звуків, переважно тих, що виходили від розряду з акумулятора.

Час смерті: 23:45.

5

Зненацька до його свідомості увірвалося сліпуче світло. І крижаний холод, що невагомо виповзав зі світла й оповивав собою чиюсь оголену шкіру. За мить до них доєднався й запах, що нагадував той нудотний сморід, який стояв над звалищами напівживих тіл, звезених до «зон відчуження». Це запах смерті. Але, щоб його відчути, треба бути живим. Юрій поволі вертав до тями. Серце знову билося, тілом розливалося живе тепло, венами й артеріями стугоніла кров. Розпорошене довкілля неквапно почало набирати чітких обрисів. Першою проступила полущена синя фарба зі стін, далі – вищерблена цементна підлога, за ними вишикувалися в ряд металеві шафи-полиці, що тяглися вздовж стіни до стелі. Морг. Як він тут опинився?