Текст книги "Тiло™"

Автор книги: Вiкторiя Гранецька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Вiкторiя Гранецька
Тiло™

Театр тiней

Спочатку тобі цікаво. Потім раптом стає млосно, але ти рухаєшся далі, бо було ж цікаво!.. Згодом стає бридко, моторошно, відразливо, та відірватися вже несила.

Такі американські гірки не всім до снаги. Коли за мотивами цього роману зроблять комп’ютерну гру, на ній, скоріше за все, стоятиме вікове обмеження 12+. Цей трилер із елементами горору та відтінком романтики а-ля «Cімейка Адамсів» майже не має шансів залишитися тільки книжкою… Та навіть у паперовому варіанті вигадана Вікторією Гранецькою історія подарує довгоочікувані відчуття твоїм нервам, якщо вони скучили за лоскотами.

Інтелект авторки за активної допомоги невичерпної фантазії «сконструював» такий димний коктейль, споживання якого загрожує ступором або «зависанням» на кілька діб. Ти ризикуєш згадати все, навіть те, чого не знав: Платона і Вольтера, Бальзака, Діккенса і Кінга… Та не так усе фатально, бо Гранецька – це таки Гранецька, тож добра тобі порада: умикай уяву від самого початку і тримай її онлайн аж до фіналу.

Та найбільший сюрприз чекає на душу. Навряд чи неосяжна безцінна людська душа колись кимось була настільки чітко і вичерпно окреслена й оцінена, зважена і зневажена, як у цьому романі Вікторією Гранецькою. І душа читача хоч-не-хоч, а увійде в резонанс із заданою темою, далі буде… Що буде далі, передбачити так само непросто, як і відгадати, що зрештою стало з головним героєм, – годі й намагатися.

«Хіба може бути добро без зла? Вони завше крокують разом, тримаючись за руки, і часом одне стискає занадто сильно руку іншому», – промовляючи це, героїня (alter ego автора) не лише заспокоює свого візаві – вона дає відповідь на споконвічне питання. Можливо, ще ніколи прозора мудрість не обставлялася такими барвистими декораціями, як смарагдова «тойота» й жовта «ламборджіні», білий рояль і білі халати… Та панує в романі чорне, втім, як і в житті, – до часу…

Навколо роману зламають чимало списів. Його лаятимуть більше за будь-яку книжку, дотепер випущену видавництвом «Клуб сімейного дозвілля». Знаючи це, приємно усвідомлювати, що ти в усіх тих дискусіях матимеш власну думку, а отже, піднімешся на голову вище.

Та хай би скільки голів не було нижче чи вище, головне – зберегти свою. І не тільки голову, а й душу. Вікторія Гранецька робить нам усім небезпечне щеплення. Спочатку це цікаво, потім млосно, згодом моторошно. А як інакше в цьому чорно-білому театрі тіней, що зветься життям?

Ольга Хвостова

Тiло™

Коли я вбиваю, то виповзаю зі своєї людськості, ніби з-під нестерпного тягаря. Я існую в дивовижному всесвіті без відзнак та ярликів, де навала самотності більше не загрожує мені…

Із зізнань одного серійного вбивці

Пролог

Осінь, 2033 рік Україна, Карпати, Католицький притулок для дітей-сиріт

1

Небо знову заволокло брудним сірим ганчір’ям вологого хмаровиння – і чоловік, що сидів за кермом старого білого фургона з румунськими номерами, нетерпляче вилаявся ламаною англійською – здається, все в цій клятій гірській місцині було проти нього. Розмитий шлях вислизав з-під коліс і крученою зміюкою вився догори. А десь там, серед скелястих урвищ та поріділих лісів, мав зачаїтися кам’яний, дивом уцілілий притулок-сиротинець, що до нього слід було конче дістатися, перш ніж Карпати сповине темрява й закрутить драглиста снігова дощовиця.

Чоловік був тут не вперше і мав би добре пам’ятати дорогу, та щоразу, як він наближався до цієї зачаєної гірської криївки, завше збивався на манівці, наче невидимий мольфар напускав туману в очі. Але він знав, що раніш чи пізніш чари спадуть, і кожному подорожньому покажеться його шлях. Та й за всю мандрівку довелося застрелити лише трійко повстанців, що поодинці заступали йому дорогу, сподіваючись відібрати старий фургон. Він був обізнаний: тутешні розбишаки ніколи не тримаються купи, живуть і помирають відлюдьками, нерідко чубляться між собою, інакше давно б вибороли те, за що вже добрий десяток років змагалися…

Проте в думках щиро дав собі обіцянку: як вибереться звідси живим-здоровим, то більш ніколи не повернеться до цієї країни.

2

Стара настоятелька знервовано міряла кроками простору келію, що слугувала їй робочим кабінетом-приймальнею, і час від часу позирала то на годинник, то в очі Божої Матері, які дивилися на неї з порепаної, зсивілої від часу ікони на стіні. Скільки себе пам’ятала, завше озиралася на ті очі, а вони щоразу були інакшими – ясними, засмученими, караючими.

Сьогодні очі дивилися з докором. Настоятелька важко опустилася на стілець. Не її провина, коли ж мусить мати справу з такими, як той, що блукає десь серед плаїв у пошуках дороги до сиротинцю. Може, якби зараз зірвалася хвища й заступила йому дорогу…

Постукавши, до кабінету влетіла молода черниця.

– Матінко Магдалино, він приїхав!..

А за вікном не впало жодної краплі дощу. Настоятелька із зусиллям підвелася з-за масивного письмового столу.

– Не тіштеся так, сестро Стефаніє. Збирайте дітей у великій залі.

За хвилину вона вийшла у двір, замітаючи полами довжелезного чорного вбрання вищерблену негодами кам’яну бруківку, з-поміж якої де-не-де прозирали жовтаві покручені гнізда висхлого до зими споришу. З фургона вибрався подорожній. Він виявився кремезним чолов’ягою під два метри на зріст, мав довге, зарано посивіле волосся, абияк зібране на потилиці в жмут. І був у чорній сутані священика. Проте його не слід було називати святим отцем.

Матінка Магдалина зупинилася навпроти чужинця.

– Ви все привезли?

Він розчахнув перед старою черницею задні двері забризканого багном фургона, аби вона на власні очі побачила дерев’яні забиті цвяхами ящики з нетутешнім маркуванням.

– Як домовлялися, – озвався доброю українською. – Будете рахувати?

– Ну що ви! – холодно різонула вона. – Маємо довіряти одне одному. Ходімо всередину. Не бажаєте чогось випити? Чи, може, лишитеся на вечерю?

Подорожнього мучила спрага, він давно марив гарячими стравами, та пам’ятав, що мусить відмовитися.

Нічого там не пий і не їж.

– Ні! Давайте вже дивитись дітей.

Настоятелька стримано кивнула. Повела його за собою в дім. Коли вони увійшли до великої прохолодної зали у східній частині притулку, вздовж стіни було вишикувано зо два десятки хлопчиків і дівчаток від восьми до шістнадцяти років. Старші й молодші подорожнього не цікавили, і матінка Магдалина про це знала.

Умиті та зачесані діти стояли на диво сумирно, жоден не зронив ані слова, не звів погляду, навіть не спробував засміятися. Мабуть, вони не дуже прагнули дорослішати, бо всім дорослим належало бути статечними та насупленими й чинно підмітати підлогу довгим убранням вицвілого чорного кольору – так, наче решта кольорів похворіла і вимерла. Як п’ятирічна Марійка минулого тижня. Або ж дворічний Василько декілька днів тому…

Подорожній неквапом рушив уздовж вервечки мовчазних насторожених дітей, приглядаючись до всіх і кожного.

– Як тебе звати?

– Ярина.

– Як тебе звати?

– Орест.

– Як тебе звати?

– Софія.

– Як тебе звати?

– Мирослав.

– Як тебе звати?

– Іванка.

Біля дев’ятирічної Іванки чомусь зупинився на довше, присів поруч, зазирнув у величезні волошкові очиська, торкнувся рукою неслухняних чорнявих кучерів. Він іще ніколи не бачив таких пронизливо-синіх очей, хоч згодом вони, либонь, переінакшаться – стануть оманливо-зеленкуватими чи сіро-крижаними з прикметним сталевим полиском…

– Хочеш поїхати зі мною, Іванко? Я відвезу тебе до твоїх батьків.

– Мої батьки померли.

Її батьки були інакшими. І вони померли.

– Ну, що ти? Вони просто переїхали в інші краї. І дуже за тобою сумують. Тож я повернувся, щоб забрати тебе до них.

– Не смійте її забирати! – худий войовничий хлопчисько поряд із Іванкою раптом вирвався наперед і щосили турнув дорослого чоловіка. Від несподіванки той похитнувся, навіть заледве не впав. А звівшись на повен зріст, наштовхнувся на дорослий погляд тринадцятирічної дитини, сповнений розплавленої до краю, жагучої ненависті-рішучості.

– Юрію, повернися на місце! – крижаним тоном наказала настоятелька.

Малий не ворухнувся.

Подорожньому стало цікаво. Невже тут іще зосталися такі?

– Може, ти теж поїхав би зі мною? – присів навпочіпки й біля нього.

У лівій руці чорноокого хлопчиська, схожого на вовченя, зблиснуло щось схоже на лезо ножа – і наступної миті подорожній відчув різкий спалах болю в напрямку від брови до вилиці. Відскочив убік, наче сполоханий звір. Схопився рукою за щоку. А коли відняв долоню від перекошеного, враз посірілого обличчя, на ній багряніла кров.

Їхні діти надто швидко стають дорослими. І зараз усі вони на тебе накинуться.

– Сестро Стефаніє, не стійте ж! – стара настоятелька.

Подорожній роздратовано витер скривавлені пальці об сутану. Краєм ока підмітив: білявий хлопчина, що назвався Орестом, ледь помітно всміхнувся, коли молода дебела черниця силою виволікала малого бунтівника із зали. Блідим личком дівчинки на ім’я Ярина майнуло щось схоже на полохливі ревнощі. І лиш Іванка стояла незворушно, притискаючи до себе полотняну ляльку-мотанку. Подорожнього лякали такі ляльки – вони не мали обличчя. Зовсім інша справа – заклично усміхнені Барбі, котрими гралася його донька. Спогад про доньку боляче кольнув йому десь із лівого боку грудей, тож він знову повернувся до сиріт. За лічені хвилини вказав на п’ятьох із тих, чиї імена питав, і звелів черницям збирати їх у дорогу.

Юрія він не обрав. Усе ще горіла відмітина на щоці.

Та, коли дорослі вже виводили дітей із сиротинцю й садовили до фургона на ті місця, де раніше стояли ящики з чудернацьким заморським маркуванням, хлопець зненацька видерся з рук молодої черниці і кинувся навздогін.

– Іванка!..

Лялька-мотанка впала на бруківку. Подорожній інстинктивно намацав револьвер, схований під сутаною. Одна мить – і він стрілятиме, не вагаючись.

– Дайте їм попрощатись, благаю, – знову втрутилася настоятелька.

Він неохоче випустив зі своєї грубезної порепаної долоні тендітну руку дівчинки з волошковими очима, і вона повільно рушила назустріч хлопцеві. Подорожній знічев’я хотів було спитати, чи ж вони часом не брат і сестра, але не спитав. Натомість звів очі на кам’яних янголів, що прикрашали фронтони колись величної католицької споруди. Пощерблені часом, подзьобані кулями та випрані негодами, вони мовчки спостерігали за безчестям людей.

Настоятелька відвернулася. Зараз її непокоїло тільки одне – якими очима цього вечора дивитиметься на неї Божа Матір.

– Розшукай мене, – ледь чутно мовила Іванка, коли між ними лишився єдиний крок. Юрко підняв із запилюженої бруківки згублену ляльку-мотанку і простягнув їй.

Наче прокинувшись од затамованого сну, шмат неба раптом розпорола крива блискавка, десь із примарно посивілих вершин їй відгукнувся гомін грому, і довкола зашелестіли холодні шорсткі струмені некликаного дощу.

– Не бажаєте перечекати негоду? – радше для годиться спитала подорожнього стара настоятелька, коли дітей було сховано до фургона, а він запізніло хряснув дверцятами й усівся за кермо.

Не приставай на жодну з їхніх пропозицій, якщо про це не йшлося в попередній домовленості.

– Воно й варто було б… Але ні, я поспішаю! – й піднявши брудне бокове скло, подорожній нетерпляче завів двигун і натиснув на газ.

3

Юрко довго стояв просто неба й дивився, як білий фургон неквапливо розчиняється в суцільній стіні дощу. Потім зірвався з місця й щодуху помчав геть. Зупинився вже посеред стайні. Обтрусився, як пес. Принюхався. Потягло смоляним деревом, старим пересушеним сіном і досі – кіньми, хоч усіх вони поїли ще минулого літа. Зненацька брамою щось грюкнуло, озвалися голоси. Малий здригнувся й вивіркою пірнув за стійло свого колишнього улюбленця Чаклуна. Однак боятися не було чого – то робітники під наглядом матінки Магдалини вносили до стайні ящики, привезені подорожнім. Лишені навзамін Іванки. Поскладавши їх уздовж стіни, почали розпаковувати. Як і слід було сподіватися, знайшли там дитячий одяг, медикаменти, сухі військові пайки. Однак найбільше ящиків було з вогнепальною зброєю.

Тринадцятирічний Юрко відсахнувся, і від побаченого його знудило просто на кінську упряж, що купою запилюженого непотребу бовваніла на тлі дощаної стіни. Як отямився, над ним височіла видовжена й суха, наче жердина, постать настоятельки.

– Однаково знайду й поверну Іванку! – пообіцяв уперто. – А потім перестріну і вб’ю чужинця… Я його позначив.

Матінка Магдалина незвично боязко озирнулась і сказала йому те, чого ніхто, крім Божої Матері, від неї ніколи не чув:

– Прости мені.

Юрко не відповів. Просто вужем відповз подалі в темний закуток і принишк.

Настоятелька повернулася до свого кабінету і знову втупилася в застиглі очі Божої Матері. Із мертвого дерева – крапля за краплею – брунатно стікала живиця. Ікона мироточила. Стара черниця заклякла, нездатна вирішити, що їй із цим непроханим дивом чинити – затаєно змовчати чи гучно бити на сполох…

Зрештою впала навзнак і почала гарячково молитися. На все воля Божа. А раптом її дітям пощастить, і старий, забризканий багнюкою фургон не дістанеться місця призначення, а просто зірветься в гірське провалля?

Роздiл I
Доктор Паскуда

Літо, 2053 рік США, Портленд, штат Орегон

1

Невиспане місто, по живому здираючи з себе кудлаті залишки сну, ковтало поспіхом зварену каву, смажило яєчню й робило тости, приймало душ, чистило зуби, вдягалося, взувалося, шукало довбані ключі від «фольксвагена» й урешті, знервоване тими пошуками, розлитою кавою, несмачною яєчнею, підгорілими тостами, запізнюючись, мчало на роботу.

Дорогою встигало полаятися по телефону із дружиною за те, що не погодувало кота та й сміття знову не винесло; продемонструвати середній палець сусідам по нещастю, котрі так само не тямилися з люті, прикуті до кермівок своїх машин у цьому пеклі-заторі, і теж кричали на когось по телефону; відхопити зауваження від патрульного з наступним складанням протоколу і, звісно ж, укотре набрехати щось шефові стосовно причин свого (вже шостого за цей місяць) запізнення на роботу.

Шефові, ясно, будуть до сраки всі жалюгідні спроби виправдань-вибачень із наступним «цього більше ніколи не повториться, сер!..», і місто отримає шосте за цей місяць адміністративне попередження.

І так день за днем. Місто стомилося. Воно благало пощади.

А впіймавши зненацька своє відображення у дзеркалі заднього огляду, враз остовпіло. Неголений чоловік зі скуйовдженим волоссям та перекошеною краваткою був цілковитим йому незнайомцем. Замість міста в маленькому люстерку облаштувався хтось інший. Те саме було сьогодні вранці й у великому, спітнілому від гарячої пари, дзеркалі ванної. І вчора, у торговельному центрі, де місто зупинилося перед блискуче-дзеркальною вітриною ювелірної крамнички, аби купити щось для дружини з нагоди річниці шлюбу…

Чиєї дружини? Якого шлюбу?

Розвернувши свою автівку на сто вісімдесят градусів, місто брутально виїхало на зустрічну і на шаленій швидкості вперіщилося в бетонну стіну.

Того дня в різних районах Портленда сталося ще п’ять подібних випадків. Але майже ніхто не загинув. Тому що бригади «швидкої», котрі за лічені хвилини опинилися на місцях інцидентів, доправили самогубців не в звичайний шпиталь, а до спеціалізованої клініки, що належала новітній медичній корпорації під дещо ексцентричною назвою «ТІЛО™».

Не встигли забрати лише того, на «фольксвагені».

2

– Ентоні Келлер, тридцять сім років, – продзижчав у телефонній слухавці бездоганно поставлений, стерильно-мелодійний голос молодшої асистентки. – Шість місяців тому перебував на останній стадії раку крові. Численні пересадки кісткового мозку не дали нічого. Згодом потрапив на лікування до однієї з закритих клінік корпорації «ТІЛО™». Звісно, цілковите одужання. Щоправда, за два тижні почав виявляти ознаки глибокої депресії, замкнувся в собі, став дратівливим, розгубленим. І найголовніший симптом – кілька днів тому Келлер перестав упізнавати себе у дзеркалі…

Кремезна, наче витесана з каменю, постать головного лікаря, що завмерла на тлі широкого панорамного вікна з найкоштовнішим краєвидом квітучого передмістя Портленда, навіть не здригнулася:

– Наш пацієнт, – здавалося, глибокий хрипкувато-застуджений голос, що ламаною англійською озвався у відповідь жіночому, існував окремо від постаті. – То якого біса наш пацієнт потрапив до муніципального шпиталю? – в голосі проступив метал. – Подзвоніть і скажіть, хай повернуть тіло. Це власність клініки.

– Буде зроблено! – скрикнула асистентка.

Головний лікар роздратовано жбурнув слухавку на місце. Зупинив погляд на чорному телефонному апараті з минулих часів. На відміну від решти владних та приватних структур, що послуговувалися просунутими відеофонами, повсякчас потерпаючи від хакерських атак, корпорація «ТІЛО™» використовувала для внутрішнього зв’язку старомодні телефонні комунікації. Їхнє конфіденційне й безперебійне функціонування забезпечувала власна відокремлена АТС, про місцезнаходження якої не знали навіть її безпосередні працівники (на роботу й назад їх возили із зав’язаними очима).

Схопивши телефонний апарат, лікар пожбурив його добре натренованою лівою рукою в куленепробивне скло панорамного вікна кабінету. Важко перевів подих.

Він був шульгою. А якось почув (вже й не пригадати, від кого), що ліворукі зазвичай стають людьми виняткової долі і таланту. Або ж особами, неймовірно витонченими у всіляких паскудствах. Стосовно себе він давно схилявся до другого варіанту. Стиснув кулаки. Зблиснув недобрими, як у вовкулаки, вугільно-чорними очима. На вигляд лікареві було років сорок, та, якби хто взявся старанно відраховувати літа від дати народження, вказаної в його новенькому американському паспорті, заледве набралося б тридцять три. Недобра вдача додавала років. Зраджувала сивина в чорному, аж до смоляного, довгому волоссі, зібраному на потилиці в жмут… Тож ніхто й нізащо не назвав би його красенем, принаймні не в пишно-повноцінному значенні цього слова. Бо краса покликана вабити, а не відштовхувати. Краса – це гармонія. А гармонії в грубих, покреслених слідами від шрамів, завжди насуплених рисах його обличчя анітрохи не відчувалося. Оточення, мабуть, бачило в ньому неоковирний витвір якогось божевільного Франкенштейна нового часу, котрому катастрофічно бракувало почуття міри у творчості, коли він ліпив докупи цього чоловіка за своєю подобою.

Але ж, на диво, витвір зажив собі власним життям, і в житті тому, схоже, вистачало всього потроху. Колеги й пацієнти переважно його сахалися, оминали десятими дорогами, а дехто навіть божився, що на власні очі бачив, як вночі він перекидається на вовка, виє на місяць й вистрибує у вікно. Немовлята в його присутності заходилися від плачу. Жінки, що траплялися йому до ліжка, не прагнули від нього шлюбних зобов’язань, не уявляли його батьком своїх дітей і не завжди вірили, що він лікар за фахом. Таку зовнішність міг би мати серійний убивця-різник, та аж ніяк не лікар, котрому належало рятувати й утішати людей.

Утішати він не вмів, рятувати мусив.

Він ненавидів свою роботу. Вона ж, видається, з нього просто насміхалася, часом змушуючи до вчинків, за які згодом він ненавидів уже себе. І ледве чи можна було щось змінити… У такі дні він почувався генеральним директором пекла.

А рай був зовсім поряд. Просто за широким панорамним вікном із куленепробивного скла. У земному, навіть дещо банальному значенні. Рай усіма зусиллями створювала для пацієнтів медична корпорація «ТІЛО™», відкриваючи свої клініки у величних, вправно відреставрованих маєтках позаминулого століття, що гніздилися в мальовничих передмістях, котрі аж до непристойності контрастували із залюдненими, знервованими, задимленими мегаполісами.

Портлендська клініка вважалася однією з найкращих. Облаштувавшись на місці колишнього Lake Oswego – найпрестижнішого району західно-океанського узбережжя, вона вільно простяглася його прилеглими територіями, відгородилась од надміру метушливого й заклопотаного довколишнього світу високим кованим парканом. І все тут було, наче в казці: велетенський сад із екзотичними квітами й столітніми незайманими деревами, в котрих потопав старезний маєток; мереживне плетиво доріжок, що кровоносними судинами розбігалися в усіх напрямках і часом заводили в нікуди; затишні альтанки, де можна було усамітнюватися до смерті; романтичні фонтани, бризки від яких грайливо розліталися віддалік, заледве здіймався вітер; повиті зеленню гойданки, мармурові столики просто неба, непримітний догідливий персонал. Автівок, що могли б ненароком спаплюжити цей дивовижний пейзаж, у дворі не тримали. Вони були сховані в кількаповерховій підземній парковці, де раніше працював морг і катівня. Утім, у «катівню» небагато хто вірив. Довкола маєтку затишно вляглася тераса, чимось схожа на ледачу неповоротку змію, що безтурботно вигрівалася на сонечку.

Усередині теж панувала старанно налаштована казка: ліве крило, де містились апартаменти для пацієнтів та їхнього супроводу, було встелене білосніжними килимами з м’яким довгим ворсом (нога в ньому грузла по кісточки), завішене справдешніми полотнами прадавніх живописців (підробка вважалася б особистим приниженням корпорації «ТІЛО™») й оздоблене розкішними, майстерно відреставрованими меблями доби напівзабутого Ренесансу (один лише стілець коштував цілих статків). У передпокої стояв величний білий рояль.

Проте навряд чи тимчасові мешканці-пацієнти райського маєтку сприймали це як належне і тішилися з життя. Тішитися вважалося мало не святотатством. Тут належало смиренно чекати. Не нудьгувати знічев’я, а помирати від нудьги. Доживати. Перероджуватися. Воскресати. Бо для пацієнтів клініки це місце було чимось на кшталт чистилища, тимчасового перевалочного пункту, після котрого й мало розпочатися щось справжнє, важливе й довгоочікуване.

У правому крилі був розташований медичний блок, обладнаний згідно з останнім словом техніки кардіографами, ламінарними шафами, магнітно-резонансними томографами, ударно-хвильовими апаратами, бактеріологічними, біохімічними, гематологічними аналізаторами, ультразвуковими кістковими денситометрами, донорсько-діалізними кріслами, велоергометрами та тредмілами. Втрапити туди можна було лише за електронною перепусткою. Саме там і гніздилося пекло. Дехто в ньому залишався назавжди. А потім усі щосили вдавали, що зовсім не знали тих, кого вивозили звідти на катафалку, накритому білим простирадлом. Натомість інші жили, й вони чесно сподівалися прожити своє друге, куплене в клініці життя краще, сміливіше, достойніше, аніж то їм вдалося з попереднім.

Лікар узявся розглядати своїх пацієнтів. Першим упав в око старий як світ, висхлий дідок із заплющеними очима в оточенні трьох люблячих онуків. Дідуган помирав од прогресуючого атеросклерозу, нащадки не відходили від нього ні на крок. В альтанці неподалік сховалося молоде подружжя, однак із вікна їх не роздивитися, видно лишень, що один силует примітний світлим, ледь кучерявим волоссям, інший – навпаки, смоляно-чорнявим, наче в арабського шейха. Вони звернулися до клініки, бо не можуть мати дітей.

А центральною алеєю неквапом походжала найколоритніша пацієнтка клініки – в’януча голлівудська кінозірка Ванесса Маріані, бундючна й вередлива, схожа на зачерствілий коржик у яскравій глянцевій обгортці. Колись вона була першою красунею «Фабрики мрій», однак роки невблаганно взяли своє, висушивши її казкову вроду, наче листок для гербарію. Звісно, стара акторка прагнула повернути молодість. У цьому бажанні її скрізь супроводжував, аж надто віддано зазираючи в очі, фактурний молодик із зовнішністю Аполлона і дещо нетутешнім ім’ям. Чи то коханець, чи охоронець. Насправді то був її чоловік.

Проте найбільше уваги притягував інший пацієнт закритої клініки – спотворений страхітливими опіками сімнадцятирічний юнак на ймення Лукас. Притягував – і водночас викликав непереборне бажання ніяково відвести погляд. Хлопець не мав обличчя. Натомість перед спантеличеним оточенням поставало щось на кшталт зморщеного перепеченого яблука, в котрому вже не вгадувалося жодних людських рис, лише зяючі отвори. Як згодом з’ясувалося, заможної й турботливої родини у Лукаса теж не було. Право на дороге лікування в клініці «ТІЛО™» він виграв у популярному реаліті-шоу «Ти – найпотворніший», що ось уже п’ятий сезон поспіль приваблювало нещасних калік із усіх куточків країни, аби на втіху телеглядачам ефектно розіграти серед них сертифікат на нове життя.

Однак нагальною справою цього дня були химерні самогубці, що привселюдно спробували вкоротити собі віку. За дверима на лікаря чекала заплакана дружина Келлера, чи то пак уже його вдова. Нічого. Такі-сякі слова співчуття, щось про швидкоплинність земного життя, долину смертної тіні… Потому – обережний натяк на можливі побічні наслідки новітніх методик лікування раку та стандартне запитання щодо номера медичної страховки чоловіка. І якщо з цим усе гаразд, Ентоні Келлер повернеться до родини вже наприкінці тижня – живим, неушкодженим і щасливим. Хай тільки клятий муніципальний шпиталь поверне їм тіло.

Далі – справа техніки.

Проте шаленство не миналося. Відторгнення. Душа вивергає тіло. Він знав, що раніше чи пізніше кожне окремо взяте уособлення міста з таким діагнозом привезуть до нього, доктора Паскуди, як він сам подумки себе називав. Руки міста тремтітимуть, ліва повіка сіпатиметься, воно ледь не навколішки благатиме припинити все це раз і назавжди. І наразі не матиме значення, хто перед ним конатиме: чоловік чи жінка, старе чи юне, заможне чи вбоге, бо очі в таких завше однакові – нажахані, зашорені безнадією, стомлені.

Як очі програміста-аналітика, що кілька годин тому зумисне спрямував свій «фольксваген» у бетонний зад торговельного центру.

«Чиєї дружини? Якого шлюбу?..»

Чи очі тележурналістки, котра вирішила застрелитися після ланчу просто перед камерою чергового оператора замість того, щоб узвичаєно робити сюжет.

«Сьогодні переконаний республіканець Джек Донован зустрінеться на теледебатах із демократом Робертом Ван Хеллом. Нагадаємо, обидва балотуються на пост губернатора штату. А за якого сучого сина голосуватимете ви?»

Або ж очі торакального хірурга, що приходив до нього вчора, а сьогодні перерізав собі горлянку скальпелем № 10 прямісінько над розпанаханою грудною кліткою пацієнта в операційній.

«Я вже давно не рятую чужі життя, я навчений їх забирати».

Люди з однаковими очима. Стомлені, дратівливі, розгублені. Дзеркала, що показують їм чужі обличчя. Смерть. Їхні останні думки лізуть із усіх шпарин, пхаються одна поперед одну. А доктор Паскуда чомусь бачитиме тільки очі. Часом слухатиме думки. Та найчастіше гнатиме їх усіх до бісової мами.

Зрештою він презентує кожному із прийшлих його нове ідеальне життя. Особливо старатиметься для хірурга з перетятою сонною артерією – такі люди вкрай необхідні новому соціуму. І крихітне відображення велетенського міста отримає нагоду жити вічно.

Проте не всі будуть задоволені й щасливі.

3

У двері його кабінету нерішуче постукали.

– Увійдіть! – доктор Паскуда виструнчився, внутрішньо згрупувався, спробував надати своєму обличчю якомога доброзичливішого виразу. Вийшло не дуже переконливо.

Рипнули двері. Навпроти його столу непевно зупинилася худенька білява жінка із запалими, аж прозорими від сліз очима. Знову він бачить самі лише очі.

– Я Маргарет Келлер, дружина Ентоні.

– Сідайте, місіс Келлер, – він рвучко підвівся, жестом запропонував несміливій гості широкий шкіряний диван побіля вікна. – Щиро співчуваю з приводу вашого… вашої втрати.

Вона не зрушила з місця.

– Але я… не за співчуттям прийшла. Коли я зможу побачити свого чоловіка?

Доктор Паскуда подумки вилаявся. Це було єдине, що в нього добре виходило англійською. Бо він так і не спромігся до пуття вивчити чужу мову. Ґвалтував і ламав її, вона затято робила з ним те саме. А для таких розмов, як оця, словникового запасу зазвичай бракувало. Хоч, певно, справа була не в словниковому запасі…

– Маргарет, наразі він мертвий. І ми не знаємо, як швидко зможемо… виправити це становище.

– Гаразд, то коли я зможу з ним поговорити?

– Він мертвий, Маргарет.

– Але в мене… в нас… в нас усе гаразд зі страховкою! – вона незчулась, як зійшла на крик. – Ми маємо заощадження! Ми продамо дім!.. Чого ще вам бракує для того, аби врешті почати працювати?!

– Ви молода й приваблива жінка, – раптом випалив зізнання доктор Паскуда. – Дім залиште собі. Певен, ви цього заслуговуєте.

Маргарет подивилася на нього, як на божевільного.

– Але він не потрібен мені без Ентоні! Ми разом про нього мріяли, разом його будували, він створений для двох! Невже ви не здатні цього зрозуміти? Звісно, Ентоні не щодня був таким, у якого я закохалася… Та й мені часом бракувало терпіння, того ранку ми знову посварилися, але все не може на цьому скінчитися! Тільки не так!..

Доктор Паскуда, не відриваючись, дивився на неї. Вона просила його оживити мертвого. І в середині ХХІ століття це було можливим.

Він спробував пригадати, коли це почалося. Однак роки не бажали виструнчено шикуватися у спогади, плутали сліди, ховалися, лякливо визирали з-за плечей одне одного, мовчали.

Третє тисячоліття все ще нашої ери натужно прогнулося під вагою хворобливо розповнілого науково-технічного прогресу. Щоправда, новий час став примітним лише резонансними досягненнями у медицині, в інших сферах життя майже все чомусь залишилось, як було. Пересічні громадяни так само їздили на автівках надійних перевірених марок (хіба що їх стало забагато – міста просто захлиналися од потоків машин), мешкали в старих добрих багатоповерхівках (переїзд до чепурного заміського будиночка досі лишався американською мрією не для всіх), рятуючись комп’ютерними іграми та сексом по телефону.

На диво, майбутнє обійшлося без нових, не досліджених наукою епідемій, без техногенно-екологічних катастроф і навіть без «кіборгів», «бетменів» та «чужих», дарма що нові частини саг про тих та інших так само переможно крокували кінотеатрами. Злітали та сідали літаки на центральних летовищах світу (здебільшого перевірені часом та інженерами-проектувальниками пасажирські «Боїнги-746»), відпливали з пристаней вантажні кораблі (на свій страх і ризик перед сомалійськими піратами), п’ятизіркові готелі й елітні ресторани гостинно відчиняли двері перед жаданими відвідувачами, в казино програвались і вигравалися страхітливі грошиська… Одначе щось невловимо було не так.

Людство вкотре погналося за привидом вічної молодості. І одного дня земну кулю облетіла сенсаційна новина – якийсь науковець у Швеції хірургічним шляхом зумів відокремити душу від тіла. Щоправда, тіло без душі можна було тримати не більше п’яти годин. Далі починалися незворотні зміни в мозку та поступовий природний розклад тканин. А от душа поза тілом, як з’ясувалося, могла існувати вічно, за умови її зберігання у вакуумно-герметичному контейнері з боросилікатного скла з надвисокою гідролітичною стійкістю. Без контейнера вона вивітрювалась, як ефір. Таке вивільнення звалося «утилізацією».