Текст книги "Тiло™"

Автор книги: Вiкторiя Гранецька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

Нібито вдоволено перевів подих.

– Тепер сюди ніхто не зайде. Буде, як у гестапо. Я так люблю.

Керлі Адамс, що мовчки спостерігала з вітальні за параноєю коханця, врешті підвелася й зважилася на нерішуче слово.

– Послухай, Джеку, може, я поїхала б додому? Уже пізно…

По смерті Роберта вона стала якоюсь млявою й невпевненою у собі, мало говорила, рухалася, наче у сповільненій зйомці. Такою коханка подобалася Доновану дедалі менше, тож він накинувся на неї з поглядом роздратованого звіра.

– Ти поїдеш кудись, тільки коли я скажу, зрозуміла? – загрозливо рушив до дівчини. – Щоб тут була! Ми ще не закінчили…

Посеред фрази Джек раптом затнувся. Він почув чиїсь кроки в будинку. Нагорі. Це було так несподівано, що губернатор здригнувся, ніби від пострілу.

– Що за чортівня?..

Керлі ніяково опустила очі, намагаючись не думати про вікно, яке начебто ненавмисне лишила прочиненим у спальні. Робила так щовечора: а ну ж той, кого боїться Джек, нарешті прийде по нього?

Східцями спускався Юрій.

– Яка зустріч! – Джек вільно розкинувся у своєму інвалідному візку. – Навіть не питатиму, як ти увійшов. На ловця і звір біжить, як то кажуть. Сюди вже їде поліція, щоб ти знав!

– Не допоможе, – сказав непроханий нічний гість, зупинившись навпроти нього. – Ти зробив мене убивцею, поставив мене на таймер, але це вже тебе не врятує. Я знаю, хто ти насправді.

– Усі знають! – щиро розсміявся можновладець. – Я Джек Донован – новообраний губернатор штату Орегон.

Юрій і собі ледь помітно всміхнувся:

– Підводься зі свого сідала, воно тобі не потрібне. Годі прикидатися неповносправним. Я тут розповім дещо про тебе і твоє життя, – мовив до враз розгубленого можновладця. – Так от, скалічений армійський ветеран Джек Донован перестав бути собою двадцять років тому, коли з його десятирічним сином Томмі трапилося нещастя. Його місце посів холоднокровний кар’єрист і убивця. Усі, мабуть, думали, що Джек досі не отямився після смерті Томмі, а він просто використав її як трамплін. Спочатку подав іграшковий позов на корпорацію «ТІЛО™», аби відмитися від убивства сина й сподобатися противникам трансплантацій. Потім обійняв посаду окружного прокурора. Для слави йому потрібне було розкриття резонансного злочину – бажано кривавих розправ невловимого убивці-серійника. Але для того, щоб упіймати такого убивцю, треба спочатку його створити. Він вийшов на полювання. Ясміна Хіменес, мабуть, не дуже йому сподобалась – Джека ледь не знудило, коли він розпоров їй черево й побачив, що вона вагітна. Зате з іншими, напевне, було цікавіше, він відчув смак крові й почав вигадувати нові способи убивств… Джек захопився. І він був шульгою, як і той, на кого всі ті вбивства належало повісити. Дуже зручно, чи не так? Тепер, коли убивцю-маніяка названо і майже упіймано, мабуть, доведеться на деякий час припинити своє полювання? Але коли-небудь він не стримається і розпочне знову. Тепер він губернатор штату. Що далі, Джеку?..

Самовпевнена посмішка сповзла з перекошеного обличчя губернатора. Його викрито. Він убивав. То була ще одна таємниця, про котру не здогадувалась навіть коханка-заручниця. Та найболючіше йому різонуло те, що Юрій розповідав про нього якось відособлено і… в минулому часі. Джек повільно звівся з інвалідного крісла. Анжеліка зрадила його. Керлі зрадила його. Довкола самі зрадники. Однак зараз це навіть потішило – однаково він сильніший.

– Убивці-серійники стверджують зазвичай одне: вбивати легко, важко спинитися. Так і мені довелося, після Ясміни Хіменес я не міг сказати собі «досить». Але ти помиляєшся – з нею було весело. Я грався. Думав, ти оціниш. Ти ж справді вірив, що сам убиваєш їх? Отже, хотів цього не менш, аніж я…

Юрій відчув, як його серце забилося сильніше:

– Не тобі вирішувати, чого я хочу! Я ніколи не вбивав для задоволення!..

– Я знаю, – лагідно всміхнувся Джек, зробивши крок йому назустріч. – Я теж робив це не задля розваги. Я мусив. Так буває, коли ми не здатні подолати власний біль. Мій син загинув, то чому інші повинні жити? Яке вони мають право?! А ти… ти дуже схожий на нього. Таким я його уявляв дорослим. Знаєш, я до останнього вірив: ми з тобою неодмінно порозуміємось… Та я б ніколи не повісив би на тебе ті убивства, не поставив би тебе на таймер, якби ти з доброї волі перейшов на мій бік! Мій розум і твоя сила. Тільки уяви, на що ми здатні з тобою разом…

– Ми не разом, – насторожено сказав Юрій і відступив на крок.

– Це правда, – сумно зітхнув Джек. – Тому ти помреш. Усе скінчено. Пробач мені їхні імена, якими я писав тобі.

– Ти нічого не писав. Писала Анжеліка. А ти лише слухняно виконував її забаганки: вбивав, кого скаже. Хотіли звести мене з розуму? Майже вдалося.

– Я тільки нагадав тобі, хто ти насправді. Анжеліка – ніхто в моїй грі. Ти ж убив її, сподіваюсь? Я зумисне залишив її для тебе! А ті слова… Я їх увічнив.

– Ти просто втопив їх у крові.

Він із подивом відзначив, що в Джека затремтіли руки:

– Чорт, мені тих слів жодна жінка за все моє життя не сказала! – губернатор зірвався на злий, роздратований крик. – Усі сучки, включно з тією, котра зараз поряд, віддавались вигаданому Джеку Доновану, не мені! А згодом тікали стрімголов. Уже від мене! Я й далі вбиватиму, ти вгадав. Почну з Ештон Ван Хелл. Чув, ти до неї небайдужий. Утім, не треба бути генієм, аби здогадатись, де ти її сховав. Я знайду її. Ніхто мене не зупинить!

Юрій не зводив із нього чорних, примружених в ненависті очей:

– Досить. Безліч людей вважають тебе своїм героєм. Я теж колись був серед них. Та мені правда відкрилася, а вони досі вірять тобі, ставлять тебе за приклад власним дітям… Тож можеш не сумніватися – я зупиню тебе. Для того я прийшов.

– Ти, мабуть, вирішив, що зараз я злякаюся і вимкну твій таймер? – обережно поцікавився Джек. – Так от, цього не буде. Це справді кінець, Юрію.

– Нехай таймер тебе не турбує. Сам розберуся.

Губернатор перевів подих, кивнув, посміхнувся. Краєм ока побачив, що в руках Юрія не було зброї. Утім, вовкулака сам був зброєю. Хоча на таймері він ледве чи ризикне знову перекинутись – серце не витримає. Скільки йому там залишилось? Годин вісім, не більше! Однак Джек не збирався так довго чекати. Тут і зараз. Він легко впорається з Юрієм. Розігнавшись, замахнувся своєю широкою ступнею некликаному гостю в живіт. Удар видався саме таким, як запланував би Джек Донован у свої найкращі часи. Так б’ють, коли хочуть знести двері. Це не стільки удар, скільки потужний поштовх ногою. І вся сила, вся міць, увесь шалений імпульс вгородилися в Юрія. Від удару з його легень враз вийшло все повітря, перетворившись у тваринний крик. Серце було ладне вискочити з грудей. Тіло скрутилось, немовби стислось довкола воронки – сліду від ноги – і розправившись, полетіло далеко в глиб вітальні. Живі «двері» зірвалися із завіс, як і було заплановано.

Керлі ледь чутно скрикнула, налякано зиркнула на коханця, затулила собі рота рукою. Джек вдоволено посміхнувся: однаково вона була приречена. Швидко рушив до свого кабінету, щоб дістати «кольт» і довести справу до кінця.

Убити він збирався обох.

9

Проте відступ ворога несподівано вивів Юрія з напівнепритомного стану. Вихопивши з кишені останню дозу, він закотив рукав і одним рухом вколов собі ін’єкцію норепінефрину. Заплющив очі. Третій напад тахікардії скінчився так само раптово, як розпочався. Юрій із зусиллям звівся на ліве коліно, поволі випростався.

Щойно Джек повернувся до вітальні зі зброєю, йому на шиї повис нападник, що ховався за портьєрою позад нього. Це вкрай вивело з себе господаря маєтку. Із лютим ревінням він відскочив спиною до стіни, змітаючи Юрієм картини, розбиваючи на друзки коштовні вази, перевертаючи статуетки та інше дизайнерське начиння кімнати. Поранений супротивник, отримавши чергову дозу ушкоджень, впав.

Отут можна було одразу й пристрелити його, та цього Джеку зараз видалося замало. Він знову вирішив розважитись. Схопивши Юрія обома руками за одяг, без особливих зусиль поставив його на ноги. Зробив це не для того, аби привести переможеного до тями, а щоб розправитися з ним своїм улюбленим прийомом – суплексом, або ж «прогином назад через міст». Це був коронний «фінт» армійських часів Донована. Для вправного виконання цього прийому необхідні швидкість, сила та гнучкість. Коли супротивник перестає активно оборонятися, слід наблизитися впритул й, обхопивши його «замком», підняти і перекинути через себе, прогнувшись спиною так, щоб удар прийшовся чітко на голову бідолахи. На твердому кахлі вітальні це означало для Юрія лише одне – миттєву смерть. Однак тіло підвело Джека. Теорію бою він добре пам’ятав, але давно не практикувався, тож втратив відчуття супротивника. Із Юрієм виявилось складніше, аніж він думав.

Джек відчув його вагу, та наразі для нього це був непідйомний тягар. Далися взнаки втома й нервування. Він розгублено позадкував, все ще якось сподіваючись завершити розгромну комбінацію. Однак Юрій нещодавно бачив цей прийом в блискучому виконанні Алехандро, тож уже уявляв, як має діяти. Вириваючись, він з усієї сили вгородив ворогові тім’ям у ніс, і тіло колишнього вояка заточилося, як велетенське дерево від удару блискавки. Перечепившись, потягло за собою й супротивника. За мить кімнатою прогримів тупий звук удару двох тіл об підлогу. На якусь хвилину постала тиша.

Коли Юрій прийшов до тями, Джек так і лежав із заплющеними очима. Він ковзнув поглядом спаплюженою вітальнею: розмазана кров, квіти на підлозі, грудки землі, розтрощена ваза і… губернаторський «кольт» неподалік, просто біля ніг його розгубленої коханки. Наступної миті зброю побачив і Джек, абияк розліпивши очі:

– Керлі, кохана, як добре, що ти не поїхала додому!.. Кидай мені мого «кольта», хай вже я пристрелю цього покидька! Разом ми його переможемо!

Це вперше він сказав до неї «ми». Сказав слово «разом». Вона завмерла. Бачила, як Юрій мовчки відвів погляд, він не мав права чогось просити в незнайомки. І в її свідомості знову пролунали інші слова Джека Донована.

Ні, Керлі. Це я переміг.

– Ти не переміг, Джеку, – сказала коханка й краєм підбора підштовхнула чорного лискучого «кольта» до його супротивника.

Коли ж до маєтку губернатора зрештою дісталася поліція, їм відчинила спокійна врівноважена Керлі Адамс, із іншої кімнати виїхав на інвалідному візку дещо схвильований Джек Донован. Ніщо не нагадувало про криваву бійку, яка могла б рознести цю вітальню на шматки. Здавалося, Юрія тут ніколи не було.

– Доброго вечора, панове полісмени, – можновладець здивовано споглядав людей у формі – схоже, вони навідалися невчасно, і це аж ніяк не могло викликати в нього захвату. – Чим зобов’язаний?

– Пробачте, пане губернатор, але з вашого дому нещодавно надійшов екстрений сигнал тривоги. Ми подумали…

Джек Донован нервово розсміявся. Слід було гаркнути, що їм платять не за те, аби вони думали, однак він мусив усіляко оберігати власний імідж національного героя, «свого» хлопця для всіх, тож миттєво загасив у собі напад роздратування.

– Перевіряв сигналізацію, – скерувавши візка вбік, жестом запросив їх у дім. – Добре, що приїхали. Заходьте, пригощу вас кавою.

Потішені власною значущістю, полісмени увійшли. Кава видалася настільки смачною, що нікому з них і на думку не спало зауважити дивну зміну в поведінці, голосі та й навіть у погляді колишнього окружного прокурора. Від безкомпромісної жорсткості, тупої агресії та всеосяжної пихи можновладця не лишилося й сліду. Такі перетворення могли б його спіткати, хіба що якби в його тілі раптом оселився хтось інший. Утім, ніхто з полісменів про це не подумав.

Новий Джек Донован подобався їм набагато більше.

Коли ж вдячні полісмени нарешті забралися і Керлі Адамс зачинила за ними двері, чоловік в інвалідному візку з полегшенням перевів подих.

– Здається, я впорався?.. – спитав, незвично щиро глянувши в її очі.

– Це тільки початок, – відповіла дівчина. – Звикай до нового тіла. Ти станеш іншим Джеком Донованом – таким, який справді виконає все, що наобіцяв. Буде важко. Але я допоможу. Це й мій шанс змінити щось у цьому світі.

10

Найважче було привчити себе відгукуватися на чуже ім’я. Щоразу, як десь неподалік лунало шанобливе «Містере Донован!», улесливе «Пане губернатор!» або ж просто дружнє «Джеку!», кремезний чоловік в інвалідному візку здригався, сполохано починав озиратися й шукати очима невидимого когось. Але Керлі Адамс непомітно клала руку йому на плече – і чоловік зрештою озивався. Навіть тоді в ньому не підстерегли чужинця. Адже Донован мав репутацію одіозного й непередбачуваного політика. Хтозна, що там знову діялося в його голові?

Однак зміни спіткали не лише новообраного губернатора. За лічені дні моторошний відеоролик із трансплантацією Анжеліки Феллон облетів увесь світ. У той же час кілька провідних періодичних видань отримали фотоматеріали із зображенням «екологічного раю», що його облаштовували компанії-підрядники на територіях «зон відчуження» за мовчазної згоди офіційної влади, а також інформацію про таємний відсік каторжної в’язниці штату Орегон, призначений для особливих «потреб» корпорації «ТІЛО™». Особу відправника встановити так і не вдалося, хоча як зворотна адреса на конвертах стояли реквізити вже не існуючої портлендської клініки з переселення душ. І дивним чином список ув’язнених у спеціалізованому відсіку та вивезених до «зон відчуження» майже збігся зі списком безвісти зниклих за останні роки. Знайшлися серед них і так звані «колишні» співробітники корпорації, котрих усі вважали давно померлими. Не було тільки Юрія.

Потому, як скандальні матеріали втрапили на перші шпальти газет, громадськість відчула себе обдуреною. Трансплантації свідомості вже називали найбільшою містифікацією в історії людства. На площі і тротуари міста повернулися вуличні проповідники, вибралися на свої ящики і знову кидали гнівні, полум’яні гасла в народ. Геть трансплантації свідомості! Геть убивства! І народ охоче почав до них прислухатися. Офіційна влада зачаїлася. Церква теж не поспішала з поясненнями. Усі, як і раніше, чекали вказівок від корпорації. Отоді й настав час Джека Донована. За кілька днів він зібрав прес-конференцію.

– Ми заборонимо трансплантації свідомості, – заявив губернатор. – Винних буде притягнуто до відповідальності. Потерпілі отримають компенсації.

Однак то була лише його позиція. Решта владних структур, як і раніше, мовчки підтримувала корпорацію «ТІЛО™», точніше, те, що від неї зосталося.

Тоді він вивів людей на вулиці. Усі пішли за Джеком Донованом. Серед прийшлих був такий собі Йєн Маршалл – славетний чемпіон нелегальних боїв без правил, схожий на велетенського рудого вікінга, – казали, підпільний бійцівський клуб «Сильверадо» належав саме йому; старезний Шон Елвіс – епатажна рок-зірка з нездоровим мескаліновим блиском в очах та чорним лімузином, розмальованим язиками пекельного полум’я. Згодом Шон зізнався в одному з інтерв’ю, що припхався на міську площу разом із усіма на підтримку свого нового альбому «Going Back To Hell», хоча однойменна композиція з того альбому от уже три з половиною тижні трималася на вершечках усіх можливих музичних хіт-парадів і, схоже, покидати їх не збиралася. Не було на розбурханих вулицях лише того, хто забив перший цвях у домовину корпорації «ТІЛО™». Не було Юрія.

11

Велетенська юрба з транспарантами сунула вперед. Громила клініки і грабувала ломбарди, розносила на шматки громадські приймальні, ламала, різала й палила все, що нагадувало про колись могутню індустрію переселення душ. І все довкола захлинулося у гарячих, невситимих хвилях справдешнього апокаліпсису. Звісно, першими загинули невинні. Вони налякано вискакували з крамниць, ресторанів, офісів і власних домівок – і сполохано вертали назад, аби захиститися від осатанілих нападників, однак там їх уже зустрічали інші, що пробиралися до приміщень через дахи. Зводились особисті рахунки. Бризкала й струменіла кров, злітали й уривалися крики, будинки стогнали й тонули у полум’ї…

З Орегону криваві заворушення поширилися іншими штатами, країнами, континентами. Смерть не визнавала кордонів, вона прогресуючою гангреною розтеклася суходолом, перепливала океани, злітала до височини хмарочосів – й вдиралася спершу до резиденцій глав держав, монаршо-королівських палаців, штаб-квартир таємних спецслужб, храмів усіх конфесій, а потім висипалася, вилітала, виповзала на вулиці, несучи на палях голови володарів світу. Не було більше демократів та республіканців, правих та лівих, чорних та білих, віруючих та невірних, протистояння звелося до нищення всіх і всього, що могло нагадати про трансплантації свідомості. Збройні сили, викинуті назустріч натовпу, перейшли на його бік.

Кілька військових із елітного спецпідрозділу увірвалися до секретної зали для нарад, що гніздилася на одному з приватних островів Тихого океану, куди слід було діставатися чартером і в котрій очільники клінік-філій завжди потрапляли до закритого приміщення, сповненого цілковитою темрявою, де не могли бачити навіть одне одного, просто чули голоси. Увімкнулося світло. Проте зала виявилася порожньою. Спецпризначенці здивовано роззирнулися. Нікого. Згодом навіть найбільш віддані прихильники трансплантацій під тиском найвинахідливіших тортур не змогли назвати імені жодного засновника велетенської корпорації. Вони їх просто не знали. Оскільки ніхто й ніколи не бачив їхніх облич, розшукати засновників так і не вдалося. Замість них постраждали інші – дрібні виконавці, продажні копи, запопадливі церковники й слухняні держслужбовці, котрі обслуговували потужну індустрію.

Здивували лише рядові співробітники корпорації «ТІЛО™». Жоден не вийшов на вулицю, жоден не застосував проти людей своєї сили. Більшість із них загинула, коли розлючені протестувальники вдерлися до їхніх домівок. Здавалося, вони просто дозволяли себе вбивати. Лише одна жінка, ніби супроти волі, відштовхнула нападника поглядом до стіни. Звісно, її злочин не лишився безкарним – жінку облили бензином і спалили. Живцем.

Такого навіть Джек Донован не сподівався. Він не знав, як спинити те, що розпочав із найкращими намірами. Із крихітної іскорки розгорілася велетенська пожежа.

– Просто дай їй догоріти, – сказала Керлі. – Хіба ж може бути добро без зла? Вони завше крокують разом, тримаючись за руки, і часом одне стискає занадто сильно руку іншому.

Та пожежа тривала до глибокої ночі. Було знищено чимало тіл. Що спіткало вивільнені душі, ніхто не знав: налякані рештки церковників більше не обіцяли всім бажаючим дармового раю. А потім зненацька зійшло сонце – велике, здивоване, якесь наче чистіше. Люди враз зупинилися, завмерли – просто стояли й дивилися на випрану кров’ю зірку, що вирішила не чекати світанку й розпочати просто серед ночі новий день. Дивилися, наче бачили сонце вперше.

І на місці сплюндрованих міст і сіл, лісів, пустель і збурених океанів раптом постала така глибока, пронизлива й всепоглинаюча тиша, якої несила було стерпіти ні живим, ані мертвим. Людям стало незатишно. Вони уникали дивитися одне одному в очі, хтось, звісно, пробував щось сказати, та його непевні слова злітали, рвалися й завмирали, не підтримані іншими. Поволі всі розійшлися додому.

Із того дня світ безповоротно змінився. Трансплантації свідомості було заборонено. Усіма країнами пройшлася низка гучних судових процесів, відставок та імпічментів. Високопосадовці, що відкрито підтримували індустрію трансплантацій, втратили роботу й постали перед судом. Винних було кинуто за ґрати. До влади прийшли переконані противники трансплантацій. Потерпілі справді отримали компенсації. І ніхто, здається, більше не мріяв оселитися в чужому тілі, бо найменша згадка про могутню медичну корпорацію з дещо ексцентричною назвою «ТІЛО™» викликала в людей лише сором та відразу.

Тих, що переселяли душі, згодом було толерантно названо «особами з надприродними здібностями», поставлено на облік й опісля судів також визнано потерпілими. Справжню природу їхніх здібностей так ніхто й не зрозумів, але її боялися. Тож у народі їх прозвали «покручами». А потім вони мовби розчинилися в повітрі. Казали, аби вберегти їх від людей, а людей від них, до «покручів» була застосована федеральна програма захисту свідків. Вони розпорошилися світом під чужими іменами і розпочали нове життя. Майже без страхів та спогадів. Лише іноді їм снилися трансплантації.

Ера відданих послідовників культу тіла відійшла в минуле й запалася в прірву вчорашніх днів.

Усі були переконані, що завдячують цим Джеку Доновану. За кілька місяців у результаті позачергових виборів він став президентом Сполучених Штатів, і, на диво, йому нарешті вдалося покласти край усім тим численним війнам, ветераном котрих був Джек Донован. Ніхто й тоді не запідозрив, що в тілі колишнього армійського ветерана міг оселитися хтось інший. Хоча в президентській резиденції Донована серед портретів видатних людей чільне місце завжди посідало зображення індіанського вождя лакота-оглала на ймення Несамовитий Кінь.

І щоразу, як новообраний президент стрічався поглядом із намальованими очима вождя, понад усе йому кортіло звестися з інвалідного візка й зізнатися перед велелюдним натовпом: «Мене звуть Лукас Варана. Я індіанець».

12

Минувся фізичний біль, що доводив його до божевілля протягом останніх років. Не було більше тих перелякано-співчутливих поглядів, якими щоразу проводжали оточуючі людину, котрій бракувало обличчя. Адже тепер він мав обличчя. І мав шанс щось змінити в своєму світі. Однак підняти з візка чуже неповоротке тіло йому не вдалося. Схоже, то було до снаги лише справжньому Джеку Доновану. І добре, хоч у чомусь він не мусив прикидатися.

Увесь цей час Керлі не відходила від нього ні на крок. Писала йому промови, розповідала, хто є хто у політичному бомонді країни, часом давала інтерв’ю й коментарі від його особи, допомагала приймати рішення. Із Лукасом довелося набагато важче, ніж вона думала на початку. Особливо коли з’ясувалося, що він зовсім не вміє брехати, в його рідній мові навіть не було слова на позначення брехні. На щастя, індіанець виявився здібним учнем. Та, мабуть, то був чи не єдиний президент в історії людства, котрий того президентства не жадав, натомість просто мріяв бути собою на своїй землі.

Кілька разів потому Лукас іще брався до фотокамери. Адже тепер у нього були всі десять пальців. Утім, власні роботи подобалися йому дедалі менше. Якось він випадково піймав об’єктивом усміхнену дівчину-студентку, а, переглядаючи згодом світлини, побачив замість усмішки на юному обличчі потворну маску старої, що застигла в мовчазному відчайдушному крику. Більше Лукас не фотографував. Він хотів бачити живих людей, а не їхні мертві покалічені душі.

Він часто згадував Юрія, щоразу в думках вертаючи до того вечора в маєтку губернатора, коли прокинувся в тілі Джека Донована. Згадував налякані очі Керлі Адамс. Згадував, як Юрій, похитуючись, вийшов за двері, сів за кермо її смарагдової «тойоти» і… просто щез. Щойно спрацював таймер, «рятувальники» знайшли покинуту машину на безлюдному узбережжі ріки Вілламет, однак тіла Юрія там не було. Він наче крізь землю провалився. Точніше, крізь розбурхані зголоднілі води, на котрі безпорадно витріщилися «рятувальники», перш ніж повернутися до свого фургона й забратися з оповитого сивим туманом ранкового узбережжя. Мине зовсім небагато часу, і заклякле тіло потопельника знайдуть рибалки, вирішили собі вони. Проте тіла так і не знайшли. Ані тоді, ні згодом.

То було все, що Лукасу вдалося про нього з’ясувати. Утім, він не вірив у смерть Юрія. Такі, як Юрій, не помирають задарма. Й тим паче, не помирають на чужині. Тому що Юрій мав свою країну, до якої збирався повернутися, мав кохану жінку, яка була ладна заради нього на все. Можливо, вони поїхали туди разом? Адже після того, як було знищено індустрію трансплантацій, що спричинила міжнародну кризу ресурсів, покинуті країни почали поволі повертати собі колишні назви й кордони. Україна зробила це однією з перших. І переселенці неквапом потяглися назад до своїх міст і сіл.

Чи був серед них Юрій? Чи була з ним Ештон? Про неї Лукас теж більше нічого не чув. Того далекого дня вона зникла так само без сліду, і більше її ніде не бачили. Власне, як і маленьку дівчинку, котру вона нарекла Іванкою і викрала з донорського фонду клініки «ТІЛО™». Про те, що Ештон Ван Хелл існувала, нагадував хіба мальовничий сад, що виріс на місці занедбаного парку атракціонів, де колись загинуло п’ятеро дітей. Той сад не мав меморіальної дошки, зате приваблював різнобарвними квітами, зеленими газонами, мармуровими фонтанами й доріжками, всипаними гравієм, до найдрібніших деталей повторюючи ескізи Ештон.

Інвестори, що колись поставили на цьому місці хрест, лишень здивовано розвели руками, коли до нього потяглися діти й молоді матусі з візочками. Привидів там більше не бачили.

13

Минуло ще кілька років, і Джек Донован отримав запрошення на міжнародний саміт із питань захисту жертв трансплантацій, що мав відбутися наприкінці місяця у Торонто. Лукас не надав цьому особливого значення. Він уже звик до численних офіційних заходів, знав, що має робити й казати, аби ніхто не запідозрив у ньому самозванця. Тож Керлі з ним до Канади не поїхала.

Однак той саміт виявився не схожим на інші.

Щойно скінчилася офіційна частина, припинилися спалахи фотокамер і представники преси посунули із просторої зали для нарад у напрямку обіцяного фуршету, господар резиденції підвівся і власноруч зачинив двері.

– Що ж, панове, а тепер поговоримо про те, заради чого ми, власне, зібралися. Минуло достатньо часу. Було важко, але ми витримали. Гадаю, тепер ми можемо повернутися до справи нашого життя.

Здійнялися гучні оплески. Лукас відчув, що йому забракло повітря.

Ото й виявилися засновники корпорації «ТІЛО™». Усі як один були «сірими кардиналами», котрі публічно виступали проти трансплантацій, що й піднесло їх згодом до рівня найвищих державних постів. І Джек Донован був одним із них. Цього навіть Керлі Адамс про нього не знала.

– Агов, Джеку, а ти чому не радієш? – штовхнула американця в бік новопризначена британська прем’єрка. – Корпорація житиме! Ми знову поставимо світ на коліна.

– Дай Джекові спокій, – озвався до британки новий німецький канцлер. – Він із нас усіх найбільше зробив для корпорації. Чи не він вигадав показово заборонити трансплантації, і тим самим повернути їх назад у тінь? Без цього ми б не вижили…

Джек Донован теж узявся демонстративно плескати у долоні.

– Маємо й першого замовника, – витримавши інтригуючу, майже театральну паузу, сповістив присутнім господар високого кабінету. – Це дуже цінна людина для корпорації. Прошу вітати, панове!

До приміщення урочисто вкотили інвалідного візка, і Лукас побачив у ньому… своє колишнє скалічене опіками тіло. Велична зала знову здригнулася від гучних оплесків. Коли ж вони трохи вляглися, його колишнє тіло поворухнулося. Воно із зусиллям здійняло спотворену голову, обвело присутніх злим каламутним оком.

– Мене звуть Анжеліка Феллон.

Усе тільки починалося.

Квітень 2011 року – серпень 2012 року