355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вiкторiя Гранецька » Тiло™ » Текст книги (страница 15)
Тiло™
  • Текст добавлен: 2 мая 2017, 16:00

Текст книги "Тiло™"


Автор книги: Вiкторiя Гранецька


Жанр:

   

Ужасы


сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

Ештон так і не вдалося завагітніти. Вона злилася спочатку на себе, потім на Роберта, потім на увесь світ. Згодом лікарі сказали їй, що з ними обома все гаразд, чому ж немає вагітності, жоден відповісти не зміг. Вона дивилася на розповнілу з роками тітку Кателейне, що народила колись одну за одною аж трьох дочок, потому, супроти волі, переводила погляд у бік худючої тітки Дігни, котра тим не менш спромоглася подарувати своєму чоловікові двох синів, і великі волошкові очі Ештон щоразу сповнювалися слізьми. Так тривало, доки незаміжні кузини Алгонда, Бригітта та Лодевейка (котрі, звісно ж, бажали дівчині тільки добра) не порадили їй один дуже дієвий і перевірений засіб.

Незабаром Роберт почув, що його дружина спить із іншими чоловіками. Не обираючи, з усіма підряд. Серед них траплялися його давні друзі та вороги, партнери з бізнесу й політичних ігор, юристи, медики, спортсмени, офіціанти й садівники. Чоловіки зліталися на її дивовижну вроду, наче джмелі на мед, вона ж робила все, що вони їй казали, з єдино одержимою манією – завагітніти. Байдуже, від кого. Сама ж, вочевидь, не відчувала жодного вдоволення від злягань, для неї то був просто тупий механічний процес, від котрого беруться діти. Утім, Ештон не гребувала ніким і не бачила в своїй поведінці нічого негідного. Не цікавилася лише чоловіками, котрі носили прізвище Ван Хелл, тож кузени Гвідо та Фаскен принижено відповзли вбік. Саме вони й розповіли Роберту про численні зради дружини.

Він спочатку був не повірив. А згодом отримав нагоду побачити все мало не на власні очі. Якось Роберт раніше повернувся додому після гольфу і запримітив, як із воріт їхнього маєтку квапливо виїжджає автівка його університетського друга Стівена, котрий зранку відмовився зіграти з ним партію в гольф, пославшись на недобре самопочуття. А зараз Стівен, схоже, почувавсь як ніколи добре і так поспішав, що й не помітив повернення господаря маєтку…

Це вже було занадто. Увійшовши до вітальні, Роберт рушив до східців й швидкими кроками попрямував нагору. У руках він стискав нагайку, котру підібрав перед цим біля стайні. Плетене руків’я охоче вляглося в долоню, додавши йому рішучості. Несвідомо зринула згадка – десь він таке вже робив… Непроханий спогад не сподобався Роберту, та щось підказало йому – тут потрібна саме нагайка.

Рвучко розчахнув двері. Ештон лежала оголеною долілиць на широкому, розбурханому від любовних утіх подружньому ліжку. Роберт застиг. Вона ж навіть не подумала підвестися чи прикритися простирадлом, тільки ледь повернула голову до чоловіка й зміряла його крижаним од зневаги поглядом.

І Роберт несподівано втратив увесь свій запал та наснагу. Нагайка здригнулася в його спітнілій нерішучій руці, вислизнула з неї й безпорадно гупнулася руків’ям об підлогу. Перед очима пішли нечіткі бляклі кола. Він прихилився до одвірка, ледь тримаючись на ватяних, враз ослаблих ногах…

– Якщо вже без цього ніяк, то хоч роби це так, щоб ніхто не бачив! – кинув на ходу, ганебно вибігаючи з подружньої спальні.

Більше Роберт ніколи не лягав із нею до одного ліжка. Натомість витяг зі стриптиз-клубу Керлі Адамс і лягав уже з нею. На тлі Ештон вона більше не видавалася йому шльондрою. А згодом почала працювати в його передвиборному штабі.

Минуло декілька років. Ештон багато подорожувала країною з фортепіанними концертами, часто лишалася на ніч в осяйних готелях, і Роберт знав: кожного разу вона була там із новим чоловіком. Однак жоден не дав їй такої бажаної вагітності. Щомісяця вона дізнавалася одне й те саме: дитини немає.

Та раптом її поведінка змінилася. Прокинувшись одного ранку в розкішних апартаментах десь на Манхеттені, Ештон краєм ока глянула на мускулястого афроамериканця, що спав поряд, тихенько вислизнула з-під ковдри, спішно зібрала свої речі й поїхала додому. Секс її більше не цікавив. Їй чомусь здалося, що в неї вже є дитина і вона самотньо чекає на неї там – у велетенському білостінному маєтку на сорок п’ять кімнат, що розлігся на березі океану. Як вона впродовж довгих років марно чекала любові від Олівії…

Переступивши поріг дому, жінка затамувала подих. Вона не пам’ятала ні вагітності, ані пологів, але знала, що дитина є.

І Ештон не помилилася – вдома її направду зустріла дев’ятирічна донька. Проте дівчинка виявилася кволою, хворобливою і зовсім негарною. Звісно, ніхто не міг би назвати її потворою, адже дитина не мала жодного вродженого каліцтва чи якоїсь іншої примітної вади, просто їй бракувало краси… Зате мала дивне нетутешнє ім’я – вона звалася Іванкою. Із того дня Ештон ані на крок не відходила від маленької Іванки, вона любила й обожнювала її, навіть думки не припускаючи, що частину обов’язків можна іноді перекладати на плечі доглядальниць і гувернанток.

Ештон була щаслива. Нарешті! Проте її законний чоловік укупі з численною ріднею, наляканою челяддю й стурбованими лікарями не поділяв щастя молодої жінки. Замість живої дитини всі бачили в її руках стару полотняну ляльку-мотанку, котрій бракувало обличчя. Було зрозуміло: Ештон вигадала дитину, однак переконати в цьому її ніхто не міг. Тож родина вирішила діяти інакше.

Одного ранку лялька-мотанка безслідно зникла.

Жінка кинулася шукати доньку. Відірвана голова знайшлася на терасі. Одна рука – на газоні в саду, інша – на всипаній гравієм під’їзній доріжці. Решту було розкидано усіма сорока п’ятьма кімнатами велетенського старого маєтку.

Того ж дня Ештон втрапила до психіатричної клініки. Надовго. Родичі спочатку думали: розшматувавши негарну ляльку, вони просто звільнили дорослу молоду жінку від нав’язливої ідеї, дурної вигадки, котрою вона затулялася від життя. Вона ж бачила інше: найближчі люди по-звірячому вбили її живу дев’ятирічну доньку. Лікарям вона так і сказала: «У мене померла дитина». Вийшло, як колись її мати говорила про неї. А Ештон здавалося, що в неї вирвали серце. Вона тяжко мучилася через безсоння – варто було заплющити очі, маленька негарна Іванка стояла перед нею, питала, чому мати її не вберегла. Або ж весело крутилася карусель у новенькому парку атракціонів, лунав дитячий сміх, а потім усе раптово змовкало, тьмяніло, вкривалося багаторічно нашарованим брудом, і було чутно лише монотонне рипіння старих проіржавлених ланцюгів, із котрих так ніхто й не спромігся витерти кров.

Жінка відмовилася від сну, просто фізично не змогла більше заснути, лише іноді втрачала свідомість од снодійних та заспокійливих препаратів, але то був не сон, а повільне занурення у напівпритомний світ лиховісних кошмарів і марень, із котрого хотілося бігти, не озираючись.

Лікарі не знали, чим допомогти. Утім, кілька разів її ще випускали з клініки. Та щоразу ставався рецидив, вона знову винуватила родину в кривавій розправі над маленькою дев’ятирічною дівчинкою, і її повертали назад.

Усі чомусь повірили убивцям, а не Ештон.

А їй знову марилася донька. Тільки тепер маленька дівчинка питала матір, чому вбивці досі живі, чому ніхто їх не покарає. Ештон зачаїлася. Здається, вона зрозуміла, що треба зробити, аби душа її дитини знайшла спокій. Незабаром молода жінка переконала увесь медперсонал на чолі з солідною атестаційною комісією, що видужала, ніколи не народжувала, ніхто не помирав. Повернулася до маєтку на сорок п’ять кімнат. Їй так і не сказали, хто саме розправився з її дитиною, тож вона вирішила вбити всіх.

6

Коли Роберт повернувся додому з виснажливого туру за програмою передвиборних зустрічей із народом, усе аристократичне сімейство виявилося чинно розсадженим за довгим обіднім столом у їдальні. Усі були мертві. Вона їх отруїла. Це й був їхній особистий кінець світу, що його завзято передрікав Йєлрік Ван Хелл.

Кандидат у губернатори штату закляк.

Дружина не зводила з нього пильного, незворушно-оцінюючого погляду. Відкілясь узялася тлуста зелена муха, пролетіла над столом, вишукано сервірованим вистиглими наїдками, й осіла на зморшкуватому восковому обличчі дворецького – дядька Джозефа, що сконав із роззявленим ротом. Проповзла щокою, про всяк випадок зазирнула до рота, дзизнула, потерла лапки й щезла у проміжку між штучно-керамічними зубами старого.

У спустошеній тугим затишшям їдальні дзижчання мухи видалося Роберту гучнішим, аніж рев двигуна потужного реактивного літака, з котрого він нещодавно зійшов. До горлянки чоловіка підступив клубок нудоти. Він зблід.

– Ти голодний? – медовим голосом поцікавилася дружина. – Дуже вчасно, ми саме зібрались вечеряти. Приєднуйся! Ти так давно не був удома…

– Я дзвоню в поліцію.

Вона розсміялася. Підвелася з чільного місця за столом, де нерухомо просиділа бозна-скільки часу до його повернення.

– Що ти, любий? Я неосудна.

Шок паралізував Роберта. Запах смерті опустився йому первісним страхом із голови до п’ят і заволодів усім тілом.

– Я дзвоню… – голос ледь виривався з пересохлого рота. Він намагався відтягти час, аби самому не стати жертвою. – Я дзвоню в поліцію.

Нащо лякав тим, не розумів навіть сам. Адже повідомити поліцію плюс дати їй забрати Ештон дорівнювало достроковій перемозі окружного прокурора Джека Донована, котрому були піднаглядні всі копи. Хто свідомо голосуватиме за кандидата, дружина котрого – божевільна маніячка-убивця?! І вона це знала, без сумніву.

Потрібно було діяти по-іншому, діяти рішуче. Та тяжка аура божевілля не давала чоловікові перевести подих. Він інстинктивно натиснув на верхній ґудзик свого піджака – екстрений сигнал охоронцям.

Труп дворецького сповз зі стільця і важко гепнувся на підлогу.

– Джозефе, який ви незграбний, – посміхнулася Ештон, вмить опинившись біля нього. – Соромно! Кому ж, як не вам, якнайліпше знати правила етикету за трапезою?

Вона невимушено продовжила обхід мертвого сімейства, поволі наближаючись до застиглого Роберта.

– О, бідолашний дядечко Балтазар! Як почуваєтесь? Чи впоралися ви з тим нестерпним болем у шлунку, що діймав вас останніми місяцями?

Голова дядька Балтазара була відкинута за спинку стільця, тіло неприродно вигнулося. У правому оці стирчав тупий столовий ніж. Вочевидь, він єдиний помер не одразу, бо постійно приймав сорбенти та інші ліки для шлунку.

– А ви, бабусю Емеренціє? – спитала, поклавши руку на скорчене плече старої, котра лежала обличчям просто в тарілці перед собою. – Як вам сьогодні ваш улюблений салат із артишоками? Не забагато перцю? Я сама керувала процесом приготування, тож претензії не лише до кухарки…

До їдальні увірвалися охоронці. І теж застигли, вирячивши на Ештон свої звиклі до всього очі. Їхня присутність врешті додала Роберту рішучості.

– В’яжіть її! В’яжіть це божевільне стерво!..

Чоловіки вмить повалили Ештон на підлогу.

Роберт судомно перевів подих. Він не осягнув ще й сотої частки горя від втрати рідні, але діяти мусив без зволікань.

– Викликайте Волтера, нехай його хлопці приберуть усі сліди. Потім щоб подзвонили копам. До їх приїзду зала має бути стерильною… Запам’ятайте: це робота моїх ворогів – італійців, Джека Донована, росіян, байдуже кого! Господи…

Того ж дня Ештон опинилася в кабінеті Саймона Невмержитски – найкращого. Найдорожчого. Гроші тут давно правили запаморочливу месу, тож надвечір були готові і медична картка, і висновок експертизи, згідно з яким Ештон була дієздатною на період ремісії – могла підписати будь-яку угоду, в тому числі й договір із корпорацією «ТІЛО™». Був також готовий алгоритм дій задля уникнення скандалу: убити кількох зайців одним пострілом – просто дозволити Ештон «позбутися» свого тіла. Це неабияк влаштовувало радників і старших соратників Роберта. Перший заєць, показний, – безповоротне зникнення вбивці і, як наслідок, відвернення скандалу від мертвого сімейства, бо народ охоче повірить кіношній версії про помсту ворогів кандидата у губернатори. Заєць другий, найбажаніший для Роберта, – здихатися навіженої Ештон й (поки що йому лише закрадалася ця крамольна думка) одружитися з Керлі. Заєць третій, найслабший, непереконливий і кульгавий, – нібито виконати останню волю Ештон, власне, те, чого вона хотіла з дня смерті батьків: віддати на трансплантацію своє чуже тіло, котре винуватила у всьому, що спіткало її в житті. Адже просто вбити жінку не можна – здійметься галас, який виведе допитливих і на вбивцю родини, і на вбивцю вбивці. Тож покровителі Роберта дали команду – зайці вишикувалися в ряд, прогримів постріл, і звірят наскрізь прошило однією кулею. Бризки крові розлетілися повсюдно: на голови народові, в рот копам, на обличчя майбутнього губернатора, на руки його друзів.

– Ви ж тільки клініці поки не передавайте її медичну картку, – зніяковіло прошепотів доктор Невмержитски на вухо Робертові, отримавши в лімузині свою винагороду за «якісну» роботу. – Щоб не думали там забагато. Уже згодом для звіту віддасте… Гадаю, вони не надто чекатимуть якихось там документів, щойно отримають нагоду вторгувати цілий статок за таке незрівнянне, божественне тіло… Даруйте, саме вирвалося.

Роберт затравлено глянув на нього.

– І ви теж… з нею?

Психіатр відвів очі, квапливо попрощався і вийшов із машини у дощ.

Роберт поїхав до клініки «ТІЛО™» підписувати папери. Він легко віддав їм Ештон, не підозрюючи, що цим вчинком відштовхне від себе й Керлі, котру вже нудило з того, як його смикають за ниточки. Тож вона пішла до сильнішого, прихопивши з собою всі таємниці Роберта.

Звісно, тим сильнішим виявився Джек Донован.

Самотній Ван Хелл повернувся до спорожнілого маєтку. Кудись поділися всі друзі й покровителі. У вітальні стояло дванадцять домовин. Горіли, спливаючи воском, свічки. Він міг би лежати в тринадцятій, якби сів того вечора за стіл разом із усіма. Без сумніву, можна було спробувати повернути їх до життя, скориставшись трансплантаціями свідомості, навіть отримати суттєву знижку за гуртове замовлення, але Роберт раптом зрозумів, що нікого не хоче вертати, навіть дворецького.

Він знав – не вони були жертвами. Напередодні власної смерті Ван Хелли вчинили щось настільки жорстоке й страшне, чого Ештон уже не змогла їм пробачити. А потім, вочевидь, реготали, тицяли пальцями одне на одного, перекидаючи провину з одного кінця кімнати в інший, як м’яч під час гри. У такі хвилини, коли родина фіґлярувала, дражнилася й мавпувала, Роберт сам бував здатен на убивство. Ештон випередила чоловіка. А його навіть не було вдома у ті дні, аби спробувати зупинити її… чи їх. Хоч ледве чи він зі своєю вродженою слабкодухістю зміг би кому зарадити.

Раптом він усвідомив – дружина ненавиділа його так само, як усіх чоловіків, що користалися з її тіла. Ненавиділа з тієї миті, як він запропонував їй одружитися, знехтувавши дівчиною, яку справді кохав. Бо Ештон теж кохала. Щоправда, того єдиного чоловіка, котрий жив у її серці, не було в житті. Коли ж Роберт зустрівся в клініці з кремезним непривітливим головним лікарем, вроджений аристократ першим зрозумів – от він, той чоловік.

У день похорону родини просто на кладовище, ніби за акцією, Робертові сповзлося нове сімейство. Начебто ті Ван Хелли, котрі весь час «подорожували Європою». Але йому вистачило снаги прогнати самозванців.

То був другий найвідважніший вчинок у його житті. На той час Роберт уже добре знав: насправді вся «Європа» знаходилася на задньому дворі їхнього маєтку, в найтемніших закутках старезного напівзанедбаного саду, у вигляді горбиків сирої землі, абияк присипаних рудим пересушеним листям.

7

Потому він зачинився у величезному порожньому будинку, що височів на березі океану. Але порожнім той видавався лише про людське око. Насправді всі до однієї сорок п’ять кімнат кишіли примарами. Перший поверх зазвичай здригався від чергової гучної вечірки, котрі тут досі влаштовував покійний Рудгер Ван Хелл. Від них Роберт тікав нагору, відчиняв перші-ліпші двері, аби сховатися, і вражено завмирав на порозі. Посеред рейваху з нотних партитур сиділа мертва Олівія в покривавленій нічній сорочці, заглибившись у черговий сентиментальний роман. Він вилітав із її спальні, грюкнувши дверима, але на шляху йому поставав хвацький дядько Крістофел із пишними вусами, закрученими догори.

– Вроджений аристократ за все життя не повинен тримати в руках нічого важчого за склянку віскі, кубинську сигару та власного прутня, – повчав племінника досвідчений красень-донжуан, а в його вусах ворушилися бліді черви.

Роберт задкував, розвертався і мчав у протилежний бік. Та ледь він опинявся за рогом коридору, дорогу йому заступали напівзотлілі кузени.

– Твоя жінка спить із іншими мужиками, – начебто по секрету, сповіщав йому вкритий трупними плямами кузен Фаскен.

– Не обираючи, з усіма підряд! – домальовував картину страшного секрету мертвотно посинілий кузен Гвідо, й обидва згиналися навпіл у нападі реготу.

Вони й по смерті насміхалися з нього. Від цих знущань Роберт знову кидався в протилежний бік, летів східцями донизу і падав, перечепившись через дядька Балтазара, котрий блукав маєтком наосліп, марно силкуючись витягти зі свого правого ока срібне руків’я тупого столового ножа.

Так Роберт укотре опинявся у вітальні, з котрої враз випаровувалася бучна Рудгерова вечірка. Натомість за круглим столом чинно сиділи кузини в товаристві тіток, не до часу пили пообідній чай і неквапливо вели світську бесіду. Утім, бесіда швидко переставала бути світською, щойно мова заходила про неймовірну незаслужену красу Ештон.

– Краще б то я загинула в парку атракціонів! – знову заламувала кістляві пальці кузина Лодевейка. – Тоді б це чудове тіло дісталося мені!..

Сестри ствердно кивали їй у відповідь, і всі разом повертали неживі голови до на смерть переляканого Роберта.

– Чому ти не купиш нам його, Роберте? – цікавилася кузина Алгонда, цнотливо прикриваючи віялом розкішне декольте, з котрого виповзали черви.

– Справді! – нагадувала жовта, аж воскова кузина Бригітта. – Воно ж, трясця твоїй матері, продається!..

А на тлі палаючого каміна стояла негарна дев’ятирічна дівчинка й притискала до себе полотняну ляльку-мотанку без обличчя.

– Навіть не думай, Роберте, – сумно всміхалася вона, простягаючи йому свою іграшку. – Вони роздеруть його так само, як оцю ляльку…

Але найстрашнішим було те, що лялька в її руках знову стала цілою.

І він забивався в куток, заплющував очі, закривав обличчя руками, аби лишень не ставати свідком моторошної драми, котра розігрувалася щоночі в порожньому родинному маєтку. До тями Роберта зазвичай приводив знервований фальцет покійного дядька Йєлріка, що тряс над своєю розпатланою головою оберемком старих газет із катаклізмами, й інвалідний візок здригався разом із ним і газетами.

– Кінець світу не за горами! Усі загинуть! Ніхто не врятується!..

– Стули пельку, Йєлріку, – невдоволено озивалася до сина кістлява подоба бабці Емеренції. – Ван Хелли житимуть вічно.

Дворецький дід Джозеф, котрий навіть по смерті не втратив професійного почуття власної гідності, стримано кивав на знак згоди з хазяйкою. Як і за життя, він велично тримався ледь позаду її крісла-трону. Але ні для кого не було таємницею – свого наймолодшого, неповносправного сина Йєлріка епатажна бабця Емеренція народила в сорок років. Не від законного чоловіка. Від дворецького.

Потому маєток западався в тишу. Світало. Однак Роберт знав – наступної ночі все розпочнеться знову. І не було як від того втекти чи сховатися (хоч одного разу він пробував ночувати в дровітні), бо відбувалося химерне дійство не в будинку, а в його голові. У цей час Роберт сам почувався примарою, котра, за прикрим непорозумінням, не долучилась на той світ до родини.

Він усе чекав, що одного дня величні ковані двері маєтку відчиняться і до нього повернеться Керлі. І всі химери враз щезнуть, западуться під землю, бо в старому маєтку знову оселиться кохання. Роберт навіть загадав собі: якщо він вернеться до теслярства й таки зведе свій ошатний іграшковий будиночок на кілька поверхів, кохана дівчина почує його і прийде. Бо хіба може людина не почути й не озватися, якщо повсякчас думати про неї, кликати її в думках, кохати? Хіба може вона не прийти?..

Того ж дня він перетягнув до вітальні все своє теслярське приладдя й узявся майструвати будиночок. Працював удень і вночі, без сну та спочинку – рубав, розпилював, вирізав, клеїв, шліфував, розфарбовував і вкривав лаком. Здавалося, час зупинився для нього, пішов в обхід. І навіть всюдисущі примари не заважали, збилися в мовчазний гурт коло входу до вітальні й лише затаєно спостерігали.

Доки він майстрував, доти й жив. І чекав. Щойно казковий будиночок було завершено, безсило опустив руки і втупився в нього застиглим, якимось наче приреченим поглядом. Він усе ще чекав на Керлі.

Коли ж Роберт зрозумів, що вона не прийде, поволі звівся на ноги, підсунув до центра кімнати стільця, вибрався на нього й закинув на спущену люстру грубу, скручену петлею мотузку.

8

Часом Керлі Адамс чула голоси. Хтось начебто кликав її, а вона не могла розібрати слів і списувала все на втому від нової виснажливої роботи в передвиборному штабі Джека Донована, котра займала увесь її день, та безсонні ночі, впродовж яких їй належало по-всякому вдовольняти Джека, що останнім часом став не на жарт знервованим, вередливим, злим. І він не вважав за належне зберігати їй вірність: кілька разів Керлі бачила, як до нього приїздила Анжеліка Феллон. Схоже, майбутній губернатор та колишня порнозірка мали власні секрети. Вони надовго замикалися в його кабінеті, а коли Анжеліка виходила, вона дивилася на Керлі щоразу таким поблажливим, сповненим непідробного співчуття поглядом, що дівчина мимоволі відверталася, ніяково ховала очі, наче то вона завинила перед Анжелікою.

Ще рік тому Керлі нізащо не опустила б очей. Вона боролася б до останнього, заштовхала б Анжеліці назад у горлянку те її довбане співчуття. Але… за Джека їй чомусь більше не хотілося боротися.

Час від часу їй пригадувався Роберт. Та Керлі швидко проганяла думки про нього, колись вона переконала себе, що він не надто гарний для неї, і вирушила на пошуки кращого. Тепер кращий висотував з неї всі сили, використовував її, як тільки знав, часом зривався на ній, як усі владні чоловіки зриваються, іноді принижував.

Вони впевнено йшли до перемоги на виборах. Джек, як і раніше, брав народ обіцянками заборонити трансплантації свідомості, хоч уявлення не мав, як йому те зробити. А Роберт узагалі перестав з’являтися на людях. Щойно він зійшов із дистанції, демократи поспіхом висунули замість нього іншого кандидата, однак того мало хто знав, і це виявилося ще одним аргументом на користь республіканця.

І от настав вирішальний день. До штаб-квартири, де гніздилася передвиборна кампанія Джека Донована, вбігла схвильована Керлі Адамс.

– Щойно завершили підрахунок голосів. Ми перемогли!

Джек пильно подивився на неї. Жестом наказав підійти.

– Ні, Керлі. Це я переміг, – чітко карбуючи кожне слово, повідомив коханці, коли вона, наблизившись, схилилася біля його фальшивого інвалідного візка.

Керлі розігнулася. Завмерла.

Його почав вимагати народ.

Та, коли Джек Донован з’явився на трибуні, оточеній зусібіч ошалілим натовпом співвітчизників, він сказав їм саме ті слова, що їх вони прагнули почути.

– Ми перемогли!

Натовп розродився вдоволеним гулом, який згодом перетворився на щось середнє між виттям та гарчанням. Солодка губернаторова брехня луною розлетілася по всіх околицях щасливого міста.

Керлі повільно вийшла на вулицю й попрямувала до своєї машини.

Про самогубство Роберта вона дізналася з газет.

Опинившись за кермом своєї смарагдової «тойоти», нарешті дала волю почуттям. Тієї хвилини вона зрозуміла, звідки бралися голоси. Роберт кликав її, увесь старий маєток Ван Хеллів перетворився на суцільний крик, а вона не чула. Так склалося, що одного дня вона вирішила для себе – він її не вартий, списала все на його постійну слабкодухість, ні-на-що-не-здатність, навіть не замислившись, що її рішучості й цілеспрямованості, можливо, вистачить їм на двох. Вона кохала Роберта і знала, що він її кохає, але так і не пробачила йому одруження з іншою. Хоч до останнього вірила: колись вони таки сядуть на корабель, відпливуть у далекі краї, одружаться і житимуть там довго й щасливо. Вірила до сьогодні.

Сьогодні Роберта мали поховати. Керлі витерла сльози й завела двигун. Але поїхала не на кладовище, до сімейного склепу Ван Хеллів. Щось їй підказало – він не там. Його душа в старому маєтку і залишиться там довіку.

Двері виявилися прочиненими, наче щось досі чекало на неї. Переступивши поріг, дівчина побачила захаращену теслярством вітальню, обірвану мотузку, що звисала з люстри (це вона старанно намагалася оминати поглядом), і його – ювелірно сконструйований до найдрібніших деталей, гарно розфарбований іграшковий будиночок із віконницями, дверцятами, крихітними меблями й людьми всередині.

– Ти таки збудував його!.. – схилившись, вона узялася розглядати дім, кімнатки, родину, що затишно облаштувалася в іграшковому побуті: білявого чоловіка, рудоволосу жінку та їхніх діток – двох вогнисто-рудих дівчаток й одного хлопчика зі світлим волоссячком, як у батька…

– Це ми?.. – ледь чутно спитала Керлі.

Їй відповіла схвильована, якась аж наче урочиста тиша. То справді були вони. І те щастя, котре не склалося в житті, назавжди оселилося в маленькому іграшковому будиночку. А Керлі щоразу зможе приходити й дивитися на нього.

Щоразу, як їй захочеться світла.

Випроставшись, дівчина роззирнулася. Вона майже фізично відчувала присутність Роберта, що струменіла звідусіль, огортала її собою, випромінювала тепло.

– Пробач мені кожен день, який я провела не з тобою, – на мить вона заплющила очі. – Але був час, і ми були щасливі. Інші й того не мають.

І Керлі швидко рушила до дверей. Сіла в смарагдову «тойоту» під колір очей, у котрих досі стояли непідробні сльози. Повернулася до Джека.

Юрій розплющив очі. Це її він бачив, коли приїхав до маєтку Ван Хеллів. Скільки часу минуло? Він мало не вчадів од смородів лаку, фарби та чужих смертей. Звівшись на ноги, кинувся до дверей, вискочив у двір, судомно хапнув свіжого повітря. Усе довкола перебралося в сутінки. А Юрій не знав: примарилися йому всі ті історії чи хтось їх розказав. Під ногами знову прошелестів той самий клапоть газети із некрологом. Але цього разу чоловік устиг роздивитися світлину померлого й ухопити поглядом його ім’я. То був Роберт Ван Хелл. Роберт, котрий відчинив йому двері. Роберт, котрий розмовляв із ним.

Мертвий Роберт Ван Хелл.

Тепер Юрій знав, де шукати Ештон. І точно знав, навіщо її шукати.

Опинившись біля своєї машини, він не стримався й ще раз озирнувся на величний білостінний маєток, що тонув у пізньому надвечір’ї. Може, то йому тільки здалося, та на якусь мить Юрій чітко побачив у вікні однієї з сорока п’яти кімнат бліду напівпрозору постать Роберта. Вона ледь здійняла праву руку, прощаючись.

9

Старий занедбаний парк атракціонів, до відкриття якого колись перетяв червону стрічку уславлений Рудгер Ван Хелл, не чекав гостей. Від яскравих фарб, блискучих каруселей та дзвінкого дитячого сміху тут не лишилося і згадки – усе це вмерло двадцять років тому, скам’яніло, припало пилюкою, узялося іржею, поросло дикими в’юнкими травами. Із часу давньої трагедії парком не ступала людська нога. Лиш іноді серед ночі було чутно моторошні воронячі скрики, трепіт чорних широких крил й натужне рипіння старих обірваних ланцюгів. Місце було оповите недоброю славою. Інвестори раз і назавжди викреслили його зі своїх проектів. Навіть безпритульні оминали старий парк десятими дорогами – казали, тут не раз бачили привидів.

Над кудлатим верховіттям дерев та гострими шпилями каруселей сплив мертвий молодий місяць. Тиша. Тільки скрадливий, ледь чутний поскрип зраджував Ештон, що сиділа на старій гойданці, схованій у самій глибині парку, й монотонно розгойдувалася, ухопившись обома руками за дивом уцілілі троси-ланцюги. На колінах у неї лежала лялька-мотанка. Ціла й неушкоджена. Знову.

Юрій нечутно наблизився до гойданки, зупинився позад неї в темряві.

– У кожного в житті є місце, куди він приречений повертатися, – озвалася Ештон чистою українською, несвідомо відчувши його присутність. – Це моє місце. Тут я померла двадцять років тому. А потім мене оживили. У краденому тілі, ти знаєш. Тому що насправді я ніколи не була тією красунею, якою мене всі звикли бачити. Та краса була призначена не мені. Я з нею не впоралася. Хто я насправді?..

Він мовчав. Слів не було, мав лише притлумлене відчуття провини – адже то він колись зробив ту ляльку-мотанку, навіть сам до кінця не усвідомлюючи всієї сили такої іграшки, що мала б слугувати оберегом для Іванки, а в дійсності обернулася страхітливим прокляттям для іншої дівчини…

Ештон перевела подих, продовжила:

– Я ненавиджу це місце. А воно переслідує мене, я стільки разів бачила його уві сні, що вже й розучилася спати. Гадаю, його треба знищити. Це станеться після моєї смерті. Весь цей парк і його залізних монстрів зрівняють із землею, а на їхньому місці розіб’ють великий сад із різнобарвними квітами, зеленими газонами, мармуровими фонтанами й доріжками, всипаними гравієм… Можливо, сюди знову прийдуть діти. Проте жодна дитина тут не помре.

– Так і буде, – ледь усміхнувся Юрій, поклавши руку їй на плече. Він знав це, бо хтось із репортерів таки з’ясував: кошти, виручені від продажу власного тіла, Ештон відправила на те, аби викупити парк своїх кошмарів і звести на його місці розкішний сад. – Але ти теж не помреш.

Похмурим довкіллям лунко гойднувся її сміх.

– Знущаєшся? Я вбила всю свою рідню. Вважала їх винними у смерті своєї дитини. Сподівалась, її душа заспокоїться, якщо убивць буде покарано! Коли ж їх… не стало… маленька дівчинка теж зникла. Натомість я побачила цю ляльку. Тоді й зрозуміла – не було в мене дитини. І ніколи не буде. Усе, що мені лишалося, це поїхати до клініки і повернути тіло. Мабуть, цього вона від мене й хотіла?..

– Я заберу її, якщо дозволиш, – присівши біля дівчини, Юрій не зводив погляду з ляльки-мотанки на її колінах. – Як і це місце, її треба знищити.

– Це неможливо, – гірко посміхнулася Ештон. – Її спалювали у вогнищі, роздирали на шматки… Я теж дещо зробила. Перед тим як вирушити до твоєї клініки, закопала її в саду за маєтком. А розпаковуючи валізу, знайшла її серед своїх речей…

Зробивши над собою зусилля, Юрій взяв мотанку до рук.

– Гадаю, цю ляльку може знищити лише той, хто її створив, – він звівся на ноги. – Обіцяю, більше ти її не побачиш. Ти маєш поїхати звідси якомога далі. Від цього місця, від клініки і… від мене. Забереш маленьку Іванку і втечеш. Я допоможу.

Вона різко підвелася, зупинилася навпроти нього.

– Якби я хотіла втекти від тебе, ти б мене тут не знайшов! Маєш дещо знати. Коли я вперше переступила поріг твоєї клініки, я не хотіла жити. Не мала права. Аж доки не зустріла тебе… Ти зробив мене кращою. Із тобою я вперше за довгий час спромоглась заснути. Я кохаю тебе. А ти хочеш, щоб я поїхала від тебе?..


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю