Текст книги "Тiло™"

Автор книги: Вiкторiя Гранецька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

Малий затиснув собі рота рукою, аби стримати зрадливий непроханий крик, зсередини просилися сльози, йому було шкода діда аж до ріжучих спалахів в очах, а втікати не хотілося, та й не було як – у дверях стояв на сторожі плечистий велетень-чолов’яга з рушницею навскоси.

– Я не можу, – ледь чутно прошепотів Юрко.

– Ти можеш! – сердито наказав дід і завмер у калюжі з крові.

На його люті слова озирнулися вбивці, почали обступати лавку, що під нею ховався хлопець, наставляли до неживого діда рушниці, грозилися, казали комусь виходити, або вони зараз же стрілятимуть.

Коло стискалося. Малий зачаївся. І як один із нападників раптом посковзнувся на ще гарячій дідовій крові й упав обличчям просто під оту лавку, Юрко стрибнув йому на широку спину, відштовхнувся від неї руками-ногами й злетів у повітря. Його тіло зробилося пружним, легким, гнучким. Дерлося на кручі, обсипало камінь, перелітало над прірвами. Десь віддалік лунали постріли, грубі вояцькі крики. Та він не зважав, наче йшлося вже не про нього, просто тікав щодуху, не озираючись.

Кілька наступних днів привиддям тинявся лісами, на ніч забивався в гірські ущелини, здригаючись від кожного шереху, остерігаючись власної тіні. Щезники й мавки більше йому не являлися. Переінакшився й ліс – по смерті діда він раптом став похмурим, чужим, загрозливим, щомиті готовим підстерегти, накинутися, проковтнути.

Третьої ночі голод і страх вигнали малого з криївки. Юрко знав, що мусить вертатися до людей. Перебрався через струмок. Зупинився біля кам’яних мурів високої фортеці, схожої на монастир. Звів очі в нічне серпневе небо, що з нього зграйками обсипалися дрібні, як горох, зірки. Завив на молодий місяць. Тиша. А на ранок біля воріт притулку знайшли наляканого, ледь живого хлопця, що дрижав від холоду. Прийняли. Так він втрапив до сиротинцю.

5

Першою, кого він побачив, як прийшов до тями на вузькому твердому тапчані притулку, була та лісова жінка. Щоправда, тут вона не ходила голою. Як і всі дорослі, що опікувалися сиротинцем, лісова жінка мала довге чорне убрання й суворо-смиренний, дещо зверхній вираз на блідому, тепер чомусь зовсім негарному обличчі. Розкішне вогнисто-руде волосся цнотливо ховала під вейлом – чернецьким головним убором із минулих століть.

Жінку належало кликати сестрою Стефанією.

– Прокинувся? – в маленьких, глибоко посаджених очицях черниці зблиснув недобрий вогник. – Маю розмову. Те, що ти колись бачив у лісі…

– Я нічого не бачив, – обірвав її на півслові Юрко.

Сестра Стефанія зацікавлено глипнула на малого. Поводиться як дорослий. Начебто полегшено перевела подих. Потім дещо ображено підібрала пишні вуста.

– Добре. Тільки ж гляди, щоб згодом не виявилось, що бачив, – звелася на увесь свій величний зріст, затуливши йому собою крихітне віконце аж під самою стелею. – Як прокинувся, то вставай. Нема чого тут вилежуватись. Піду скажу настоятельці, маємо ще одного хламидника! – гойднулися широкі стегна під просторим чорним убранням, черниця рушила до дверей.

Потому на Юрка очікувала зустріч-розмова з матінкою Магдалиною, що й виявилася настоятелькою притулку. На відміну від огрядної молодої черниці з крихітними мишачими оченятами й ницим потаємним життям, ця худорлява старенька жінка, хоча й намагалася видаватись суворою, мала відкриті, добрі й лагідні очі – такі самі, як у сумної посивілої Божої Матері, що незворушно дивилася на світ із вицвілої порепаної ікони на стіні.

– Тепер ти житимеш із нами, – ледь примітно всміхнувшись, повідомила малому стара настоятелька. – Ходімо, познайомишся з іншими дітьми.

Знайомство з «іншими дітьми» не принесло нічого доброго. В Юркові одразу ж признали те брудне «циганча» й «байстрюча», що жило зі старим мольфаром. Щойно за матінкою Магдалиною зачинилися двері, дівчата обдарували його злісними, образливими прізвиськами, а хлопці – болючими стусанами. Потому знічев’я розійшлися. Ніхто не хотів із ним знатися. І хоч усі тутешні діти йменувалися наразі сиротами (інакше не опинилися б у притулку), вони бачили між собою та ним нездоланну прірву. Бо в них колись були люблячі батьки, а в нього – ні.

За похмуру непоказну зовнішність, у якій вгадувалося щось від вовка, малого прозвали ще й «чудовиськом», «вовкулаком» і принагідно вигадали історію його з’яви на світ. Згідно з цією історією, Юркова мати була злою старою відьмою, котра злягалася в лісових хащах із вовками. Від тих огидних щонічних злягань відьма завагітніла й народила вовченя, а сама стекла кров’ю під час пологів. Її потворного вилупка знайшов і прихистив чорний мольфар, аби передати йому свої лихі уміння.

Здається, встиг. Бо згодом і до притулку примандрували оповіді дідових убивць про ту фатальну ніч. Виявилося, шукали вони малого. Але й на слід його не натрапили. Натомість, оповідали, старий мольфар тримав у хаті справдешнього вовка, який просто на їхніх очах вискочив у вікно.

Юрко не вірив у ці моторошні оповідки, але й заперечити їх нічим не міг, бо дід жодного разу ані словом не обмовився про те, як його малий вихованець з’явився на світ, хто його батьки і чому він їх ніколи не бачив. Цим Юрко справді різнився від решти дітей, котрі добре пам’ятали своїх покійних татусів та мамусь і могли ділитися спогадами про них аж до глибокої ночі. У такі хвилини він волів бути глухим.

Та й на вовка перекидатися чомусь не виходило. Довелося звикати до нового життя. Бо в притулку був зовсім інший розпорядок дня, аніж той, до котрого він пристосувався, коли жив із дідом. На світанку всіх вихованців будили, змушували обливатися крижаною водою й вели до вранішньої молитви. Юркові й тут несолодко велося: він не знав жодного слова навіть із «Отченаша», постійно збивався, казав щось не те, а найчастіше просто мовчав, куняючи на ходу. Однак вербові різки, що стояли в кутку саме про такий випадок, швидко змусили його без пам’яті завчити усі молитви та літанії, і згодом він казав їх навіть краще та голосніше за всіх. Хай мають, якщо так треба. Його навіть почали ставити за приклад іншим дітям. Здавалося, він направду увірував їм у їхнього Господа Бога, аби тільки не били привселюдно. А в душі лишився таким, як був, – дикуном, звіром, язичником.

Молитовний час тривав понад дві години. Потому дівчат залишали мити й прибирати покої, а хлопців вели у двір на господарчі роботи. Найбільше Юрко любив працювати у стайні. Щоправда, коні його сторонилися – всі, крім норовливого гнідого красеня на ймення Чаклун. Малий одразу вподобав гнідого, а той, на диво, потягнувся до нього. Решта хлопців, гмикнувши, неохоче відступилися, коли з’ясувалося, що Юрко єдиний, кого підпускає до себе Чаклун. І єдиний, кому запальний кінь раптом дав себе осідлати й не наважився миттєво й боляче скинути зі своєї спини, як то не раз із ними бувало… Так до зневаги додалися ще й заздрощі. Але малий на те не зважав. Він міг годинами розмовляти з Чаклуном, вичісувати йому розкішну хвилясту гриву, чистити брунатну лискучу шкіру, навчати його усіляким цирковим фокусам, які сам же й вигадував на ходу. Нарешті в нього з’явився друг.

Господарчі роботи слід було завершити до обіду. Опісля вихованцям казали мити руки й урочисто вели до їдальні. Це була найулюбленіша мить усієї днини для більшості дітей, адже годували їх тільки раз на добу. Лише тут поставала тиша й брався ідеальний послух та бездоганний порядок. По обіді ж їм влаштовували «навчальні години» в просторій вогкуватій залі притулку, розсадивши за старі перекошені парти. З’ясувалося, у свої десять років Юрко не вмів ані писати, ані читати. І це стало приводом для нових глузувань і знущань. Варто було продзеленчати дзвонику до перерви, старші хлопці без вагань наліталися на нього й починали гамселити руками й ногами. Дівчата сміялися, збившись у купку неподалік. Часом це відбувалося просто на очах у сестри Стефанії, котра чинно продовжувала сидіти за вчительським столом, перевіряючи диктанти, ще й вставляла вряди-годи, аби хлопці не передумали битися:

– Так йому! Так йому!..

Юрко забивався в куток або ж під стіл, гарчав, як роздратований пес, затулявся руками, часом пробував захищатися. Однак із того мало що виходило. Знущання припинялися, коли сестра Стефанія, начебто вдовольнившись, неквапом підводилася й без поспіху прямувала до них.

– Та годі вже, годі вже з нього… – примовляла, розпливаючись у масній посмішці. – Ви ж не хочете мені його тут забити? А матінці Магдалині я що скажу?..

І хлопці їй беззастережно корилися. Юрко важко відсапувався, проте зі схованки одразу вибиратись не наважувався. Він навіть думати боявся, чому запальні хлопчаки-підлітки так слухаються цієї дорослої жінки.

А ночами, коли не міг заснути від дошкульних синців та подряпин, що вкривали йому все тіло, знову згадував ліс, стару дідову хату і понад усе мріяв про свободу. Останнім часом він завше занурювався думками в те відчуття польоту, невагомості, первісної змоги, котре відчув, тікаючи від убивць. Він досі не розумів, як йому вдалося втекти. І не відав, чи зможе колись у те фантастичне відчуття повернутися.

6

Одного дня просто під час «навчальних годин» матінка Магдалина привела до зали чудернацьки вбрану крихітну дівчинку з великими волошковими очима, зупинилася з нею перед іншими дітьми й сказала:

– Це Іванка. Їй шість років. Відтепер вона житиме з нами.

Потому настоятелька висловила побажання, щоб усі вони подружилися з новенькою, відпустила її руку й пішла у справах. Діти принишкли, взявшись звіддаля розглядати чужинку. Вбрана була в ошатну оксамитову сукенку, з-під подолу котрої гостро визирали чудові шкіряні чобітки, на плечах мала дорогу хутряну накидку, а чорне блискуче волоссячко було вкладене у вигадливу недитячу зачіску, з якої вже встигли вибитись поодинокі пасма. Гостя здавалася не простою. Знайомитись, а тим паче дружити, з нею ніхто не поспішав. Тож мала, вочевидь, вирішила сама зробити вибір. Вона роззирнулася, обвела присутніх сміливим, по-дорослому оцінюючим поглядом і без вагань рушила до Юрка.

– Я тебе обрала, – дзвінким голоском повідомила йому. – Тепер ти маєш захищати й оберігати мене.

Так Юрко вперше усвідомив, що він чоловік. І що був хтось, хто потребував його допомоги. Нагода не забарилася. Новенькою, що поводилася, наче графиня з прадавніх часів, зацікавилися інші хлопці. І хоч вони досі вдавали, що їм нема про що говорити з дівчатами, але дочекалися слушної нагоди й заманили Іванку до стайні, аби «перевірити, чи й справді вона шляхетного роду».

Та, щойно вони обступили малу з наміром влаштувати їй рішучий допит й докладне дізнання, між ними й полонянкою, наче з-під землі, виріс Юрко.

– Не руште її, – в лівій руці хлопчини зблиснув кривий саморобний ніж.

Чи то їх налякав його ніж, чи то в погляді дрібного худорлявого циганчати вони уздріли щось незвично рішуче, недобре, по-вовчому загрозливе, але старші хлопчаки відступилися, плюнули собі під ноги й неохоче потяглися до виходу зі стайні. А надвечір підстерегли його біля Чаклуна, зірвали сорочку, прив’язали до одвірка і з недитячою жорстокістю відшмагали нагайкою з сиром’ятної шкіри. Ті шрами зосталися йому на все життя. Особливо старався ватажок хлопчачої зграї – високий білявий юнак на ім’я Орест. Ставний, вродливий, схожий на янгола, коли всміхався. Щойно стомлювалась одна рука, янгол перекладав нагайку до іншої, щосили заносив її над головою й радісно сміявся, коли кручене продублене віття малювало криваві смуги на спині ворога, виривало з неї шматки шкіри і м’яса.

Юрко зціпив зуби, тяжко дихав і злісно мовчав – крик видавався йому приниженням, ганебним зізнанням у безсилій, безпорадній поразці. Поряд за стійлом бив копитами, несамовито іржав і рвався з прив’язі осатанілий Чаклун. Та хлопці на те не зважали. Просто трималися подалі від стриноженого коня. Спинилися, коли молодший брат Ореста, хитріший і поміркованіший Мирослав, сказав, що «як циганча зараз випустить дух, то поставлять їх до ранку в кутки на горох».

Білявий знехотя відкинув нагайку, неквапом підступився до напівнепритомного Юрка, вихопив у нього з-за ременя саморобного ножа й одним змахом перетяв мотузку, котрою той був прив’язаний за руки до дерев’яного одвірка.

– Скажеш комусь, зробимо те саме й з твоєю дівкою! – процідив крізь зуби, коли той безвільно сповз по стіні на присипану сіном земляну долівку.

Потому ватага вивітрилася зі стайні. Юрко спробував поворухнутися. Шкіра на спині наче зайнялася вогнем. Він згадав про Іванку. Вони їй погрожували. Зібравши докупи останні сили й несамовиту, нерозтрачену злість, що хвилями здіймалася зсередини, він помножив її на жагу помсти й поповз до Чаклуна. Дорогою підібрав пожбурену Орестом нагайку. Абияк звівся на ноги й почав сідлати враз стихлого, заспокоєного коня.

Хлопців наздогнав уже на вигоні. Обсівши колом стару смереку, вони схвильовано ділилися враженнями від свого нещодавнього «подвигу», курили першу в житті, невміло скручену цигарку з кізяків і мріяли про подальші «звершення». Юрко увірвався верхи на Чаклунові просто до їхнього дружнього товариства й без розбору взявся періщити всіх нагайкою. Хлопчаки кинулися врозтіч, але розлючений, окрилений ненавистю вершник їх наздоганяв, і над їхніми зігнутими спинами знову здіймалася й свистіла покривавлена нагайка із сиром’ятної шкіри. Не дісталося лише Мирославу. Він спритно видерся на смереку і вже звідти з цікавістю спостерігав за подіями. А от найбільше постраждав Орест. Юрко шмагав його, аж доки той підкошеним упав на землю, затуляючись руками, скорчився од нестерпно пекучого болю й узявся слізно-принижено благати про пощаду.

Зупинився, заспокоїв змиленого розбурханого Чаклуна. Тримаючись за вуздечку, легко схилився над поваленим ворогом, висмикнув у нього з-за ременя свого кривого саморобного ножа і повернув зброю на місце. Потому просто пустив коня інохіддю в напрямку до притулку.

Ту ніч Юрко провів у холодному кутку коліньми на горохові, бо хлопці не втрималися, розказали. Проте він почувався переможцем. Дивина та й годі. Він не зміг постояти за себе, коли йшлося лише про нього, зате без зусиль розправився з кривдниками, щойно справа дійшла до Іванки. Вона й була його силою. Поряд із нею він чув у собі таку міць і незламність, що годі було проти нього ставати.

Із того дня старші хлопчаки не наважувалися до нього чіплятися. Іванку теж більше жодного разу не займали. Єдине, що собі дозволяли, – недоброзичливі косі погляди – щоразу, як бачили красуню й чудовисько разом.

Але йому то вже нічого не важило. У нього була Іванка.

Вона дивувала й захоплювала його. Її цікавило все довкола: звідки взялися Карпатські гори та смерекові ліси, небесні громи й блискавиці; де ночує сонце, коли стомлено сідає за небокрай; хто ховається серед скель, шовкових косиць і запашної рути; чому вода в Черемоші холодна-крижана навіть у найнестерпнішу спеку? Юрко розказував їй все, що знав, коли ж відповіді в нього закінчувалися, вигадував їх просто на ходу, аби тільки Іванка й далі не зводила з нього зачарованого погляду своїх чистих ясно-волошкових очей, і дуже переживав: що ж то буде, коли вона подорослішає та зрозуміє, що він трохи брехав їй?..

Та була одна річ, котру, попри свій старший вік, хлопець ніяк не міг збагнути про Іванку. На відміну від решти дітей, що наввипередки полюбляли хизуватися своїм колишнім родинним домом та безмежно коханими батьками, минуле своє тримала при собі. І хоч Юрко вже сам просив її розказати, шестирічна Іванка лиш невесело всміхалася, заперечно хитала головою й переводила мову на інше. А дізнавшись, що він досі не вміє читати, якось притягла до стайні велику книжку з казками народів світу й, розгорнувши її на першій-ліпшій сторінці, рішуче постановила:

– Будемо вчити тебе читати.

Юрко здивовано витріщив очі на малу.

– А сама ж умієш?

Замість відповіді вона чемно повернулася до початку книжки, витримала справдешню театральну паузу й без найменших збивань, зусиль та зупинок узялася читати йому казку про красуню Білосніжку та її семеро кумедних гномів.

Юрко так і присів. Заслухався. Чаклун теж незвично нашорошився, навіть стригти вухами перестав. Дивина та й годі. Їй же тільки шість років! Інші вихованці сиротинцю й у чотирнадцять заледве ліпили літери у склади, ціною титанічних зусиль видобуваючи з них слова, а проте неймовірно цим пишалися, бо він і того не вмів. І був певен, що ніколи не зуміє, адже сестра Стефанія, що навчала їх читанню й письму, кожного разу з таким гонором і зневагою нависала над ним, що він просто ціпенів, лякався й миттєво забував ті трійко знайомих літер, які встигав розпізнати…

За кілька тижнів він уже читав, як Іванка.

7

Минуло три роки. Юркові виповнилося тринадцять, Іванці – тільки-но дев’ять. За цей час він став вищим і помітно ширшим у плечах. Змінився й переламався голос, невловимо подорослішали очі, стала іншою навіть хода. І хоч він не зробився мальованим красенем, як полохливий, схожий на білявого янгола з різдвяної листівки Орест, проте від смагляво-чорнявого Юрка променилася якась непритаманна білявому, неприхована чоловіча певність та сила, котру годі переказати словами, можна лише упіймати поглядом.

Дівчата вже дивилися на нього якось інакше, дедалі рідше лунали йому навздогін колючі прізвиська на кшталт «циганча», «байстрюк», «чудовисько», зате не раз він ловив на собі їх незвично мрійливі погляди. Особливо чудними і водночас вабливими були туманно-зеленкуваті очі стрункої білявки Ярини, котра раніше зневажала його більше за всіх. Її найліпша подруга – округла, руденька, щедро всипана золотими веснянками веселунка Софія, теж ніяково змовкала в його присутності, і лункими коридорами притулку вже не так розливався її дзвінкий життєрадісний сміх…

Що б то могло означати?

Проте йому не було жодного інтересу до дивно зміненої поведінки дівчат. Усі його думки й почування без решти зайняла Іванка. Він не міг відвести від неї погляду. Від її чорного густого волосся, що хвилями сягало нижче талії, від білосніжно-фаянсової шкіри й особливо – від глибоких синіх очей, що заступили йому собою сонце. Здавалося, з кожним днем дев’ятирічна Іванка стає дедалі вродливішою. Однак Юрко не мав щодо неї ницих, сороміцько-тілесних помислів, які інші хлопці таємно плекали стосовно дивовижно розквітлих на весну дівчат. У його уяві Іванка була незаплямованим ідолом, божеством, яке належало захищати й оберігати, пильнувати, аби ніхто не осквернив його навіть поглядом.

Її біль він відчував сильніше, ніж власний. Одного разу, коли вони вдвох блукали зеленими пасовищами й раптом вирішили зійти до річки, Іванка спіткнулася й боляче розсікла коліно об камінь. У її велетенських по-волошковому синіх оченятах зблиснули й зупинилися сльози. Заюшила кров. Юрко відчув майже такий самий пекуче-нестерпний біль, а чим зарадити – до пуття не знав. Спробував пригадати дідову науку. Промив рану водою з Черемошу, нашукав помічного зілля, про яке колись оповідав старий мольфар, приклав до скривавленого коліна. Потому накрив його своєю рукою й заплющив очі. У пам’яті почали оживати дивні слова-замовляння, якими користався дід, коли малий Юрко хворів або ж вертався зі скель з обдертими до крові ліктями та колінами. Самими лише «примівками» старий умів миттю спиняти кров, проганяти найлютіший, найзухваліший біль, гоїти найглибші рани.

Юрко почув його далекий голос, розпізнав напівзабуті чудернацькі слова і заговорив. Кляв і заклинав біль, всотував його в себе, відтак одсилав на болота-яри-пустелі, де не ступить людська нога, не пробіжить дикий звір, не пролетить сполоханий одинокий птах… Заговорював стрімку непокірну кров, умовляючи її зараз же завернутися й не втікати з тіла. Прикликав сили чотирьох природних стихій, звертався з шаною до землі, води, повітря і полум’я, прохав їх про поміч.

І природа відгукнулася. У вітті дерев стрепенувся й задвигтів могутній вітер, крижана вода в Черемоші скипіла, здригнулася глибинно земля, з далеких верховин їй озвався тріскучий неприборканий грім. Збулося. Юрко рвучко відняв свою руку од чужої рани, безсило впав на траву, важко дихав, поволі вертаючи до тями. Це вперше він зважився нагло випробувати страхітливу силу природи.

Іванка не зводила з нього розширених від подиву й страху очей. Аж раптом відчула полегкість, звільнення, мерехтливий всепоглинаючий спокій там, де раніше сіпалися й пульсували іскорки нетерплячого болю. Кров спинилася, біль зіщулився, завмер, відступив. За лічені дні рана стяглася, загоїлася, однак шрам у вигляді неправильного трикутника так і залишився на правій нозі дівчини трохи вище коліна. На згадку про ту химерну оказію.

Потому вже й Іванка не уявляла, як має обходитися без Юрка.

– Я хочу іграшку, – якось попрохала вона, перестрівши його у дворі.

Хлопець замислився. Він не знав, які іграшки до вподоби дівчатам. Але до вечора з підручного ганчір’я зробив їй барвисту ляльку-мотанку – таку, як робив колись його дід, коли якій добрій людині потрібний був оберіг.

– Чому в неї немає обличчя? – зачудовано спитала дівчинка, з подивом і цікавістю оглядаючи подарунок.

Юрко лише стенув плечима. Знав тільки, що то не просто іграшка, а могутній магічний талісман, котрий може і порятувати людину, і звести її зі світу. Шити таку ляльку не можна, слід лише змотувати за спіраллю з ниток і клаптиків тканини. Якось дід розповів йому, що мотанка – то посередник між живими, померлими й ще не народженими. Тому вона має бути безликою, а та, що призначена на оберіг, – із хрестом замість обличчя – символом життя, неба та вічності. Хрестів Юрко не любив. А рис обличчя було не можна. На те, казав дід, були свої причини: якщо ляльці зробити обличчя, особливо ж очі, в них може влетіти дух живої істоти або ж вона перебере собі душу господаря. Тому Юрко остерігся робити ляльці людське лице, зоставив його порожнім. Зате вклав у неї відчайдушне бажання стерегти душу Іванки од злих духів та лихих людей.

8

Настали ще більш скрутні часи. Помалу мешканці притулку поїли всіх своїх коней, лишився тільки гнідий Чаклун. Зрештою, черга дійшла й до нього. То була подія, споглядати котру вишикувалися мало не всі діти, хоч настоятелька була категорично проти такої цікавості. Чаклуна випустили у двір. Наче здогадавшись про те, що його очікує, кінь бив копитами, форкав, зводився на задні ноги, ніяк не давав себе загнуздати. Тоді двійко чоловіків обійшли його ззаду, доки один відволікав спереду. Накинувши на могутню шию аркан, велетня звалили на землю.

Над його тілом здійнявся ніж.

Коли забивали Чаклуна, тринадцятирічного Юрка тримали двоє дужих дорослих чоловіків. Він кричав, видирався, хоч розумів: так треба, інакше вони не виживуть. А потім сталося неймовірне – просто в їхніх руках хлопець почав обростати шерстю, щетинитись іклами, братися звіриними пазурами. Перекидатися на вовка. Усіх присутніх скував невимовний потойбічно-крижаний жах, залунали сполохані крики. Чоловіки скрутили вовка корабельними мотузками й кинули в погріб. Там він і провів ніч. А на ранок знову став людиною і зліг із пропасницею. Кілька наступних днів просто випали йому з життя, розчинилися в тумані спекотних марень й мерехтливо-болючих споминів, з котрих уже не хотілося вибиратись.

Аж раптом на його чоло лягла чиясь маленька прохолодна рука. Іванка. Юрко із зусиллям розліпив очі. У ті кілька днів вона не відходила від нього ні на крок. Виявилася єдиною, хто попри все не злякався кривавого вовкулаки, та ще й дивом умовила матінку Магдалину пускати її до нього в погріб.

Так його тваринна, первісна сутність повернулася до нього. Щойно малий Юрко зрозумів, що здатен перекидатися на вовка, взявся вистежувати дідових убивць. Вибирався поночі крізь вузеньке, дивом незаґратоване віконце погреба і крався до лісу. Йшов на запахи, на вогонь.

Великі й страшні чоловіки, котрі вдень займалися грабунками й розбоєм, ближче до ночі стишувалися, маліли, розпалювали багаття й обсідали його з усіх боків, ніби химерні лісові істоти, що водилися тут добру сотню років тому. Вовк нарахував із десяток таких ватаг, трималися вони завжди подалі одна одної, на ніч ставили вартових, полохливо здригалися від найменшого подиху вітру, не вірили навіть собі.

Тих трьох, що увірвалися лихої серпневої ночі до їхньої старенької хати, він признав майже відразу. Не за зовнішнім виглядом – усі розбишаки були йому на одне лице. Упізнав за запахом. Від них досі несло свіжою, незагуслою дідовою кров’ю. Обтирався довкола них довго. Вони щоночі змінювали пристановище, забрідали чимраз далі в гори, уперто йшли вперед, часто озиралися, наче тікали від когось, та він щоразу знаходив їх і вперто плівся за ними. Вичікував. Тієї ночі, як вовк постановив собі довести замислене до кінця, над Карпатами худим окрайцем спливав молодий місяць. Ватага нервувалася, довго не вкладалася спати, наче передчувала близьку смерть.

Вовк чувся навдивовижу спокійно. Заліг у траві неподалік від мисливців, слухав їхні побрехеньки, запам’ятовував голоси. А коли вони зрештою поснули, без вагань звівся на ноги. Пошкодував тільки пса. Точніше, пес сам себе пошкодував, коли уздрів голодного схарапудженого вовчиська і з жалюгідним скавулінням відповз подалі в кущі, «забувши» попередити господарів про небезпеку.

Повернувся до притулку на світанні.

А за кілька днів і до них дійшла чутка про вовка-людожера, що завівся в їхніх краях і за одну ніч пошматував на смерть аж трьох дорослих чоловіків. Матінка Магдалина перехрестилася. Іванка заплакала. Юрко ж вирішив зачаїтися і кілька найближчих ночей до лісу не виходити. А надвечір випадково почув крізь прочинене вікно погреба, що серед забитих був рідний дядько Іванки.

Тоді він і злякався по-справжньому. То мав бути кінець. Відтепер вона не схоче Юрка ані бачити, ані знати, більш ніколи не навідається до вогкого, напівтемного погреба, з котрого його вже не наважувалися випускати. Віконце, крізь яке він вибирався на волю, просто серед ночі забили дерев’яними дошками навхрест. Юрко опинився в пастці. Проте Іванка зійшла до нього вже наступного ранку після молитовних годин. Принесла йому поїсти. І доки він похапливо глитав їжу, мовчки сиділа й дивилася в підлогу. Потім розказала йому про дядька.

Колись її родина жила у Львові, батько служив диригентом симфонічного оркестру при Львівській обласній філармонії, мати була піаністкою. А потім щось сталося – в українських містах і селах розпочалися криваві заворушення, грабунки й привселюдні убивства. Проте родина Іванки не встигла нікуди втекти, бо останньої ночі перед від’їздом до будинку ввірвалися озброєні чоловіки-мародери. Їхній ватажок застрелив батька Іванки, що доводився йому старшим братом, а з матір’ю зачинився в опочивальні і зробив там із нею щось таке, від чого вона сама вкоротила собі віку – викинулася з четвертого поверху, щойно за ним зачинилися двері. Налякану племінницю вбивця забрав із собою й віддав до дитячого притулку. Не назавжди. Пообіцяв, що неодмінно повернеться за малою, хай тільки їй виповниться років п’ятнадцять, і з нею можна буде робити те саме, що й з її матір’ю.

Юрко забув про їжу, стиснув кулаки. Зрозумів, чому вона шукала когось, хто міг би захистити її. Він убив її дядька, але будуть інші чоловіки, котрі так само жадатимуть завдати їй болю, бо вже зараз примітно, що з неї виросте незвичайна, рідкісна красуня. Як ота Білосніжка з книжки. Ні, ще краща. Він має бути поряд із Іванкою. За будь-яку ціну слід вибратися з клятого погреба.

Того ж таки дня, Юркові на подив, матінка Магдалина звеліла випустити його з-під варти і більше не замикати. Тільки згодом він зрозумів: вони чекали небезпечного гостя, з котрим не впоралися б усі їхні чоловіки, якби раптом щось пішло шкереберть. Для безпеки їм потрібний був справжній звір. Такий, як той, що шукав дорогу до сиротинцю на старому білому фургоні з румунськими номерами.

9

Прокинувся від сліпучих променів вранішнього сонця, що несміливо вповзли крізь розхристане вікно до старої квартирки, котру Юрій винаймав у кульгавого гендляра. Кайданки, як завше, були розірвані. Ноги – в землі. На руках – кров. Отже, цю ніч він знову провів не вдома. І жодних спогадів на ранок, жодних натяків на те, де він був, що робив… Усе як завжди. Та щось підказало йому – відсутність спогадів не диктувалася його вовчою природою. То – людське.

Зупинившись під крижаним душем, Юрій заплющив очі. Вода колючими струменями лоскотала шкіру, змішувалася внизу з брудом і кров’ю, втікала. Треба як слід замести сліди. Добре, що нема спогадів. Бо їх не змиєш із себе, як кров.

Став перед дзеркалом. Поголився. Стали примітними й задавнені шрами од відкритого перелому щелепи та рваної рани від кулі, котра, судячи з усього, черкнула кістку й вирвала шматок м’яса. І це не додавало Юрієві шарму й чарівності. Утім, на таке він і не сподівався. Однаково зараз він людина. А той, до зустрічі з ким він так довго й виважено ладнався, мав побачити його людиною, не вовком.

О пів на восьму вже вийшов із дому. Вбраний був у чорний статусний костюм із білою сорочкою та краваткою, на ногах – начищені до дзеркального блиску черевики. Ніщо наразі не видавало в ньому нічного звіра.

Легко збіг вузькими розхитаними східцями. Сів за кермо. Його раритетне темно-синє «шевроле», виторгуване колись у перекупників на звалищі нікчемного автозалізяччя, хоч і мало вигляд напіврозваленої руїни, однак завелося напрочуд легко, як розігріта довгим очікуванням, жагуча нетерпляча коханка. За машиною Юрій стежив. Нікому й за жодних обставин її не ввіряв, навіть станції техобслуговування були не про нього, завше сам усе лагодив, чистив та рихтував, годинами вилежуючись під нею, а потім довго відмивав руки від мастила.

Їхав він чимало, оминаючи тягучі міські корки, весь час позираючи на годинник. Близько дев’ятої нарешті зупинився біля похмурих мурованих воріт, що вивершувалися догори терновим вінком із покрученого колючого дроту, крізь який (Юрій навіть не сумнівався в цьому) цілодобово пропускався поперемінний електричний струм надвисокої напруги.

Каторжна в’язниця штату Орегон. Утекти звідси абсолютно неможливо – безліч разів перевірений факт. Зведена зовсім нещодавно, вона дивним чином просіла, почорніла й зістарилася, наче підкошена невиправним горем юна вдовиця. Щось поволі виїдало її зсередини.

На контрольно-пропускному пункті, як завше, зустріли непривітно й насторожено. Довга виснажлива перевірка. Допит. Промацування. Сканування. Обличчям до стіни, руки за голову, ноги на ширині плечей. Крок за кроком. Ця не вельми приємна доскіплива процедура забрала ще добру годину. Вочевидь, Юрія тут добре знали, тож навіть на слабку подобу довіри, якою користалися інші відвідувачі в’язниці, він і близько не міг сподіватися.