Текст книги "Тiло™"

Автор книги: Вiкторiя Гранецька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

Тепер її тіло можна було замовляти.

Спочатку відзначилася Ванесса Маріані. Ледь запримітивши, яким хтивим палаючим зором пройшовся по статурі донорки її юний Алехандро, жінка помчала до кабінету Юрія й першою зробила заявку на тіло № 29. Згодом у двері головного лікаря постукали Макс і Лео. Нарешті вони зробили вибір. Звісно, тіло № 29. Юрій ледь встигав приймати замовлення. Оскільки дані Ештон Ван Хелл опинилися в складі загального донорського фонду корпорації (не щодня ж їм траплялося тіло з омріяно-максимальним коефіцієнтом!), до вечора надійшло ще п’ять заявок із інших клінік – зацікавився Бостон, Флорида, двоє реципієнтів із Великобританії та одна японка. І щодня заявки продовжували надходити. Тож правління корпорації «ТІЛО™» прийняло безпрецедентне рішення – коштовне надбання портлендської клініки буде спродане з аукціону. Торги мали відбутися за місяць.

До того часу всі охочі могли роздивлятися Ештон, наче музейний експонат, торкатися її, фотографуватися з нею, ставити їй будь-які, навіть найнепристойніші, відверті й принизливі запитання.

Юрія це щоразу доводило до сказу. Він не розумів, навіщо спадкоємиця шанованої заможної родини вирішила продати своє тіло. Та й репортери вже з ніг збилися, намагаючись прознати, для чого їй це знадобилося і що вона зробить із кругленькою сумою, котра опинилася на її особистому банківському рахунку після моторошної угоди з корпорацією «ТІЛО™».

Навіщо їй гроші, яких вона не встигне витратити?

Ештон не давала відповіді на жодне з питань. Навіть якщо їх ставив Юрій. Особливо коли він питав про смерть. Тільки одного разу зауважила:

– Подивіться на мене. Я давно мертва. Ви просто ще мене не вбили.

– Саме тому вам так нелюбе власне прізвище? – не стримався лікар.

– Англійською воно означає «пекло». Ми й жили, наче в пеклі. А потім мені почало здаватися, що пекло – це ми самі.

Більше нічого Юрій не зміг про неї з’ясувати. Це знову нагадало йому Іванку – колись вона так само вперто не бажала розповідати про себе. Але його Іванка любила життя, раділа кожній його хвилині, а Ештон, здавалося, тільки й чекала нагоди усього цього позбутися. І це змусило Юрія зненавидіти її.

6

Попри свою репутацію готичної красуні й самотньої відлюдниці, Ештон швидко знайшла спільну мову з пацієнтами та персоналом клініки. Одного дня Юрій побачив, як вона розмовляє з Лукасом у саду.

– Як ти це робиш? – спитала дівчина, переглядаючи його світлини, розкладені на мармуровій поверхні столика просто неба. – Я ще не бачила таких талановитих робіт…

Вона особливо вподобала фотопортрет Ванесси Маріані. Із нього на світ дивилася не стара, невдоволена життям і виснажена нездійсненими мріями акторка, а велична, впевнена в собі, надзвичайно гарна й усміхнена жінка з сяючими від щастя карими очима. Здавалося, на світлинах Лукаса якимсь дивом проступали не принагідно роблені обличчя людей, а їхні справдешні душі…

Помітивши цікавість співрозмовниці, скалічений хлопець, вочевидь, зашарівся. Проте швидко подолав непевність.

– Ну… уяви, що бачиш найвродливішу жінку на Землі. А тепер зроби так, щоб її побачили всі інші, – і він навів об’єктив фотокамери на неї.

Ештон розсміялася:

– Я не найвродливіша жінка на Землі!

– Для мене – найвродливіша.

Вона перестала сміятися. Лукас теж замовк, просто дивився на неї – щирий, справжній і… зовсім не потворний у цю мить.

Юрій відчув, як всередині нього здійнялося щось схоже на ревнощі. Зірвався з місця. Швидкими розгонистими кроками наблизився до солодкої парочки.

– Даруйте, що перервав ваше замилування, та приїхали чергові замовники. Вони хочуть глянути на Ештон.

Вона повільно підвелася, зніяковівши, глянула на Лукаса.

– Вибач. Мені час повертатися. Сфотографуєш мене іншим разом, гаразд?

– Гаразд, – погодився він.

Обоє знали, що іншого разу не буде. Юрій не дозволить.

Лукас не хотів його слухатись, та руки самі опустилися. Було в цьому неприязному лікареві з далекої невідомої країни щось по-справжньому дике, первісне, жаске, що не піддавалося жодним розумним поясненням й змушувало коритися навіть супроти власної волі. За це він майже ненавидів Юрія. І водночас захоплювався ним: в уяві Лукаса брутальний запальний чужинець був чимось схожим на Несамовитого Коня[6]6
  Несамовитий Кінь (1843–1877), англ. Crazy Horse, мовою лакота – Тасунке Вітко, що в дослівному перекладі означає «його кінь скажений» – легендарний військовий вождь оглала, блискучий стратег, що першим серед індіанців почав використовувати систему приманок. Подейкують, черпав свою силу із видінь і жодного разу не був поранений в бою; втім, його характеризували як доволі закриту й відсторонену людину. Уславився тим, що в 1867 році розбив загін капітана Феттермана («Битва ста вбитих»), зупинив генерала Крука влітку 1876 року, вщент розгромив кавалерію генерала Кастера в битві при Літтл-Бігхорн. Водночас був нещасливим в особистому житті – жінка, яку він кохав, стала дружиною іншого. Убитий 1877 року на території форту Кемп-Робінсон.


[Закрыть] – найвідважнішого з індіанських вождів. Але з Юрієм він цими враженнями не ділився – знав уже його нестримну й лиху вдачу.

Проте одного разу малому таки вдалося потай сфотографувати лікаря, коли той віддалік спостерігав за Ештон і думав, що його ніхто не бачить. Та, як хлопець на самоті узявся переглядати щойно відзняті кадри, Юрія там чомусь не було. Проте знайшлася одна світлина, з котрої на Ештон дивився вовк.

І не було йому спокою. Бо незабаром вона познайомилася з молодим подружжям гомосексуалістів. Макс та Лео віртуозно демонстрували їй неймовірні фокуси з колодою гральних карт, розказували анекдоти, жартували. Ештон дивувалася, мов дитина, захоплено плескала в долоні, коли вони зрештою відкривали їй секрет того чи іншого карткового трюку, сміялася з їхніх жартів. Це Юрій іще якось витерпів. Та, коли молодики ніби між іншим запропонували красуні покататися на їхній розкішній жовтогарячій «ламборджині», він розлючено підскочив до них і знову привселюдно принизив Ештон, у яскравих фарбах розписавши їй права й обов’язки донорів. Вона замкнулася в своїх апартаментах і до вечора звідти не виходила.

Іншим разом він помітив дівчину в товаристві Ванесси Маріані.

– Ви дуже вродливі, – сказала вона колишній кінозірці, поклавши перед нею світлину, зроблену Лукасом. – Я безліч разів передивилась усі ваші фільми! І понад усе мріяла стати схожою на вас…

В очах старої акторки проступили сльози.

– Пробач мені, – раптом попросила вона. – Та мені однаково потрібне твоє тіло… Без цього – ніяк! – і її затуманений погляд супроти волі попростував до Алехандро, що товкся неподалік. – Може, хоч тоді він у мене закохається?

– Він уже у вас закоханий, – сказала Ештон, простеживши за її очима.

Юрій замислився. Часом Ештон Ван Хелл помічала в людях те, чого вони й самі про себе не знали. А одного дня вона зважилася наблизитися й до білосніжного концертного рояля, який самотньо бовванів у затишному передпокої.

– Хтось іноді грає на цьому інструменті?

Чергова медсестра, що проходила неподалік, зупинилася, стенула плечем.

– Іноді пацієнти грають, якщо трапляються музиканти. Утім, це нечасто буває. А так він наче для краси тут стоїть…

Ештон повільно підняла кришку рояля.

– Настроєний?

– Хто ж його знає? Та, якщо бажаєте, можемо покликати майстра.

Дівчина легенько пройшлася довгими тонкими пальцями по чорно-білих клавішах. З-під її руки випурхнув короткий мелодійний акорд.

– Дякую, не треба, – і вона сіла за рояль.

Почала з Моцарта. Спочатку схвильовано, нерішуче, часом збиваючись-зупиняючись, а потім – дедалі сміливіше й вільніше, щораз глибше занурюючись у шляхетну велич і розмаяний смуток «Симфонії № 38»… Уже багато років Ештон не торкалася клавіш улюбленого інструмента, але пальці все пам’ятали. Завершивши з драматичним творінням Моцарта, вона з однієї ноти перейшла до виразних етюдів Ференца Ліста, потім натхненно взялася за ліричний ноктюрн Фредеріка Шопена.

Так у мовчазному маєтку, де облаштувалася клініка, вперше за довгий час залунала музика. І звичайна кімната наче перетворилася на осяйну концертну залу. Довкола поволі зібралися заворожені слухачі – з двору на звуки класичної музики посходилися пацієнти, оточивши колом воскреслий рояль, трохи віддалік завмер численний персонал, приваблений небаченою досі дивовижею. І навіть Юрій покинув медичний блок, зупинився на східцях, заслухався.

Геннадій Навозов, що за звичкою непритомно дрімав у кріслі, здригнувся, ніби прокинувся й, ухопившись за дерев’яний, вигадливо різьблений ціпок, почав зводитися на ноги. Онуки спробували його зупинити, та старий невдоволено відштовхнув їх поглядом, махнув ціпком, мовляв, не заважайте. Наблизився до Ештон. І попрохав зіграти щось із Рахманінова. Вона завмерла – Сергій Рахманінов був і її улюбленим композитором. На мить заплющила очі. А потім застиглу тишу приміщення розітнули пристрасні широкі акорди «Рапсодії на тему Паганіні». Потому вони перелилися в тендітну, світлу, прозору ніжність, і Навозов упізнав свій улюблений романс «Маргаритки». Один за одним перед ним розгорталися мальовничі музичні пейзажі, їм на зміну приходили помпезні церковні дзвони з тягучими народними переспівами, з котрих неквапом проступав величний фатум середньовічних хоралів. Здавалося, цій химерній дівчині-піаністці підвладне все.

Завершила яскравим уривком із «Алеко» – найпершого творіння російського генія. Коли ж вона звела очі на «замовника», його старим зморшкуватим обличчям струменіли непрохані сльози. То було найвищим визнанням її таланту.

Нахилившись до Ештон, росіянин шляхетно поцілував їй руку.

– Дякую, дочко. Уже й не сподівався, що почую Рахманінова… Тепер не шкода й померти, – і він повільно рушив до своїх апартаментів.

Пекельна трійня знову кинулася йому навперейми. Та цього дня дід їм більше не підкорився. Він раптом пригадав усю велич та силу країни, з якої походив. Таке завше з ним траплялося на чужині після прослуховування Рахманінова – «найбільш російського» з усіх композиторів[7]7
  Неофіційний титул Сергія Рахманінова.


[Закрыть]. Ці ж манірні рудоголові фрики, що йменували себе його онуками, і чути не хотіли про його душевні поривання, ніколи не цікавилися нічим, окрім феноменальної здатності діда заробляти і примножувати. На якусь мить Навозов завмер. І наче прокинувся од глибокого летаргічного сну – взявся розганяти й періщити трійнят своїм ціпком, крити їх відбірним російським матом:

– Убірайтєсь вон, ублюдкі! Я вам, сукі, ні хуя нє аставлю! Ви, бляді, у міня работать пайдьотє! Ви, падли, хуяріть на рудніках будітє, как ваш дєд хуяріл! Пашлі на хуй, прастітуткі злачниє!..[8]8
  Автентична російська лайка, занотована безпосередньо з вуст носія мови.


[Закрыть]

Й упирята враз розступилися, пропустили старого з ціпком до широких, встелених килимами східців, що вели нагору. У передпокої стало незвично тихо. Утім, ніхто з присутніх не знав російської, тож люди не зрозуміли жодного слова з експресивної промови Навозова. Але чужа екзотична мова видалася їм на диво співучою й мелодійною.

7

А надвечір старий росіянин причвалав до кабінету головного лікаря. Важко дихаючи й відсапуючись, неспішно вмостився в кріслі навпроти, довго прилаштовував біля немічних, сходжених ніг ціпок. Юрій неохоче підвів очі до колоритного пацієнта: зараз знову почне випрошувати собі право на смерть…

Та цього разу Геннадій Навозов не виправдав його сподівань.

– Та дівчина, донор… – почав правильною, узвичаєною англійською. – Не знаю, як і чому вона сюди втрапила, але ти мусиш відпустити її. Я перепишу на клініку всі свої статки, віддам усе, що маю… Тільки дозволь їй піти. Вона повинна жити.

Лікар не зводив із нього очей. Старий ніколи не вирізнявся надмірною щедрістю, вмів рахувати гроші й добряче знав їм ціну, а тут за двадцять хвилин Рахманінова був ладен віддати все, що заробив за кілька життів.

Юрій важко перевів подих. Тієї миті він зрозумів: і сам віддав би все, що завгодно, аби Ештон дозволила себе врятувати. Аби вона передумала. Аби захотіла жити. Однак відчував: тут справа не в грошах. А наприкінці зміни не витримав – припхався до її апартаментів (хоч правила таке забороняли), щоб… спитати, чи все її влаштовує у клініці.

Ештон відклала білий аркуш паперу, на котрому щось малювала, і непомітно відвела за спину праву руку, у якій стискала добре нагострений олівець. Підвівшись, здивовано зиркнула на лікаря: оскільки вона не була пацієнткою, то й не розраховувала, що тут їй мають усіляко догоджати.

– Прийшли переконатись, що я дійсно не можу заснути? – спробувала вгадати причину його несподіваного візиту.

Юрій на мить розгубився. Він і сам до пуття не знав, навіщо прийшов. Про те, аби роздивитися її коліна у пошуках крихітного шраму з дитинства Іванки, й мови бути не могло – дівчина вбралася в довгий шовковий пеньюар, що діставав подолом самісінької підлоги. Зате він уперше побачив її чорне волосся розпущеним: доглянуті блискучі пасма м’якими хвилями спадали на плечі, майже сягаючи тоненької, перехопленої коштовним мереживом талії. Зненацька Юрій відчув непереборне бажання торкнутися цього волосся, відчути глибше ледь вловимий запах її парфумів, провести рукою по гладенькій білосніжній шкірі, звільняючи її від невагомої павутини шовку…

Але зробив над собою зусилля і вчасно стримався.

– Мене більше цікавить, чому саме ви не можете заснути. Я ж лікар. Раптом зможу допомогти?

Ештон виявилася неприступною.

– Я не зобов’язана вам сповідатися. Клініка купила в мене лише тіло. Свої думки, переживання та спогади я, з вашого дозволу, залишила б при собі. У вас, як глянеш, і власних турбот вистачає.

Юрій одразу відчув: вона говорила не про роботу.

– Гаразд, – він вирішив піти у рішучий наступ. – Справа в тому, що ми досі не отримали вашу медичну картку. І це насторожує… Там є щось таке, що ви воліли б приховати від клініки? Краще скажіть зараз, однаково все з’ясую. І знаєте, що після цього буде?

– Дізнаюся, коли буде, – зухвало відповіла Ештон, і в її руці тріснув олівець. Юрій мимоволі здригнувся.

Перед його очима простелився туман. Раптом він неймовірно чітко уявив її в багажнику своєї машини. З одягу на ній, звісно ж, не буде нічого. Білосніжною, аж до мармурового, шкірою простягатимуться темні смуги синців та багряні сліди від внутрішніх крововиливів. У сплутаному волоссі, що втратить свій блиск, теж запечеться кров. Власне, кров буде повсюди – у згустках і зовсім свіжа, з подряпин та глибоких порізів, а на обличчі…

Юрій струснув головою, зганяючи непрохану ману. Нічого більше не питаючи й не пояснюючи, стрімголов вибіг із кімнати, зоставивши Ештон здивовано дивитися йому вслід. Він міг би вбити її. Та він просто розум втрачав, щойно опинявся з нею сам на сам. І це знову доводило його до сказу.

8

Наступного дня Ештон сама розшукала Юрія. Рішуче зупинилася навпроти здивованого лікаря посеред центральної алеї.

– Ви схожі на мого батька.

– Радий за нього, – неохоче обізвався Юрій. – І де ж він?

– Загинув в автокатастрофі сім років тому. Десь на кордоні з Канадою. Мати була з ним. Якийсь покидьок перескочив зі своєї смуги на зустрічну і на повній швидкості влетів у їхнє авто. Мої батьки загинули миттєво. Про це писалося у всіх газетах. Казали, той чоловік сів за кермо п’яним як чіп, та я в це не вірю. Я вважаю, він просто був дуже злий на мого батька…

Юрій помітно зблід.

– До чого ж тут я? – залишивши її на алеї, він швидко попрямував до входу в клініку. Ештон без вагань рушила за ним.

– Не тікайте. Мені треба з вами поговорити.

– Нема про що! – не озираючись, кинув Юрій. – Ви донор. Тіло номер двадцять дев’ять. Коефіцієнт Моніки Белуччі. Поговоримо в операційній.

– От стосовно цього я й маю одне запитання.

– Тільки, заради Бога, не треба питати, чи буде боляче, – він навіть не зупинився. – Однаково нічого не скажу.

– Болю не існує, – раптом озвалася Ештон йому навздогін. – Є тільки страх, що буде боляче.

На півдорозі до східців на терасу Юрій завмер. Її батько. Він і їй це казав, падлюка. Рвучко озирнувся.

– Думаєте, ви краща за інших? Особлива?.. – без поспіху повернувся до неї, наблизився майже впритул, зазирнув у великі сині, ледь примружені очі. – Так і є. Але правда в тому, що за місяць ви будете мертвою. Я вб’ю вас. Власноруч, оскільки ви тут. А ваше прекрасне тіло дістанеться он тій жіночці та її велелюбному чоловікові-пуерторіканцю, – вказав на Ванессу Маріані та юного Алехандро, що весь час довкола неї крутився. – Або ж отим двом веселим хлопцям, – перевів погляд на Макса та Лео, котрі так само галасливо щось обговорювали, затято жестикулювали, сміялися. – І знаєте, що вони з ним зроблять?

– Розкажіть мені.

Йому відібрало мову від такого безсоромного нахабства.

– Мовчите? – невинно всміхнулася Ештон, пройшлася по ньому поглядом. – Не найгірший варіант із усіх можливих.

Юрій просто стояв і дивився на неї.

Вона поводилася так, наче не збиралася вмирати.

І вона знущалася з нього.

Він думав про неї увесь наступний вечір і всю ніч. Намагався загадати собі інші турботи, проте Ештон Ван Хелл знову поставала перед очима й заступала собою решту думок. Зненацька він зрозумів, що хоче її побачити. Опинитися поряд. Торкнутися. Почути голос. Просто взяти за руку.

– Про що ви хотіли вчора в мене спитати? – прохопився наступного дня, наче випадково з’явившись неподалік її столика в саду.

Вона вкотре відклала свої аркуші з дивними ескізами, підвела на нього велетенські пронизливо-сині очиська, від яких йому щоразу ставало недобре.

– Облиште, ви однаково не схочете відповісти.

– Ви ще не спитали, – присів до неї за столик.

Ештон усміхнулася. Замислилась.

– Гаразд. Ви ненавидите свою роботу. Ненавидите це місце, усіх цих людей… – непевно почала вона. – То чому ви досі тут? Ви могли б піти з клініки і знайти справу собі до душі. Світ великий.

– Ненавиджу? – Юрій запізніло згадав про обережність, підвівся. – А може, мені подобається?..

Не прощаючись і зайве не вигадуючи нагальних справ, він просто попрямував геть. Куди завгодно, аби подалі від неї та її очей.

Іншого Ештон і не сподівалася. А за кілька днів випадково почула від санітарок відповідь на своє запитання. Відгадка виявилася страшнішою за будь-які припущення. Ніхто з працівників корпорації «ТІЛО™» не мав права піти. Колишніх працівників корпорації «ТІЛО™» просто не існувало. Ця робота була їм довічним обов’язком, комерційною таємницею, диявольською підпискою про нерозголошення, котра не передбачала відпусток, затяжних вікендів і врочистих виходів на пенсію. Не передбачала життя. Доки вони працювали, доти й жили. Потому просто непомітно зникали, й ніхто їх більше ніколи не бачив.

Потрапити на роботу до корпорації звичайним шляхом також нікому не випадало. Не можна було просто надіслати резюме, пройти співбесіду й обійняти файну високооплачувану посаду. Корпорація сама відслідковувала, знаходила й винаймала людей, керуючись лише їй відомими критеріями. Одного разу вона витягла якогось безпритульного з підземного переходу, постригла його, відмила і зробила завідувачем відділення. Він почав працювати, та час від часу все одно тікав до свого підземного переходу й довго сидів там.

А якось відмовила у працевлаштуванні знаному сивочолому професорові, за яким королівським шлейфом тягнувся довжелезний список наукових досягнень й усіляких відзнак. Зате без питань прийняла у свій штат його найслабшого студента, що роботою не переймався і мав репутацію ледаря та нездари. Професор тоді неабияк образився, й гадки не маючи, наскільки йому пощастило у порівнянні з нещасним студентиком. Бо «обрані» отримували лише один вибір – працювати на корпорацію «ТІЛО™». Байдуже, хотіли вони того чи ні. Орієнтуючись на принцип індивідуального підходу, корпорація вміла примусити всіх і кожного.

Чомусь Ештон одразу вирішила, що Юрій був із «примушених». І вона нутром відчувала – це він убив її батьків.

9

– Як зветься країна, з якої ви приїхали? – спитала надвечір, вигадавши якусь дрібницю й заманивши його до своїх апартаментів.

Юрій відвів погляд. Непрохано накотилися спогади.

…Військовий шпиталь на кордоні з Канадою. Біль. Кров. Ненависть.

– Як зветься країна, з якої ви приїхали?

Біль. Кров. Ненависть.

– Україна.

Лікар та медсестра шпиталю здивовано перезирнулися. Закривавлений чоловік, якого солдати знайшли в каньйоні, вочевидь, марив. Бо от уже двадцять із гаком років, як такої країни не існувало. Понад три десятиліття тому (щойно було відкрито трансплантації свідомості) земною кулею пройшлася нищівна економічна криза. Наслідки її були катастрофічними – з мапи світу щезла майже сотня держав та залежних територій. Серед них виявилися мало не всі країни африканського континенту, частина держав Латинської Америки, Азії та Східної Європи (в тому числі й Україна). Здавалося, люди просто залишили їх. Зосталася лише жменька тих, хто втекти не міг або ж не хотів, і вони знавісніло боролися за виживання на своїй землі.

Владна верхівка розорених країн безслідно зникла, лишивши «дорогих співвітчизників» напризволяще. Просто заїхала звечора у супроводі почту до своїх маєтків, повечеряла, відпустила челядь, а на ранок наче випарувалася з розкішних апартаментів. Усі речі лишилися на місцях. Домашні улюбленці теж нікуди не поділися. Бракувало лише грошей, коштовностей і персонального літака, припнутого на даху. А також обіцяного народові «квітучого майбутнього» й «нових обріїв». Подейкували, що очільників тих країн убили, як колись царську родину в Росії. Або ж викрали, щоб згодом загадати страшенний викуп. Грішили навіть на іншопланетян.

Їхні прибічники довго не хотіли вірити, що вони просто втекли.

Усі українці, котрі мали хоча б дещицю здорового глузду, в перші ж роки вибралися за кордон, тоді їм навіть надавалося право обирати країну, щоправда, й зі свого боку треба було мати що запропонувати, аби прислужитися новій батьківщині. Довести, що ти вартий цивілізованого життя в цивілізованій країні. Крім заповнення незліченних формулярів-анкет та підтвердження дипломів, доводилося проходити ще й численні психологічні тести і детектор брехні. Таким чином, за бортом нового життя лишилася більшість дрібних чиновників і містечкових можновладців, зраджених потягом до корупції, а також усі ті, хто мав хоч найменші проблеми із законом. Зате лікарів, учителів, митців, науковців і представників робітничих професій брали охоче – законодавство держав-володарів-світу, до дрібниць захищене від «вторгнень» чужинців-нахлібників, у ті роки ненадовго підняло свою броньовану завісу, щоб поповнити «запаси» спеціалістів, бо ж розвинуті країни й далі невпинно розвивалися, ринок праці потребував вливань свіжої крові. Кожен, хто підпадав під це визначення, отримував власне житло (щоправда, в довгостроковий кредит із фіксованими платежами), не нову, зате досить спритну автівку середнього класу, виторгувану за домовленістю в 200–300 баксів у перекупників (треба ж, власне авто тут не вважалося предметом розкошів), та роботу за фахом (а це взагалі було дивовижею – робота за фахом! – коли, приміром, дипломованому інженеру-проектувальнику не треба було гарувати менеджером із продажу автозапчастин, а вчителю географії – таксувати вулицями міста цілісінький день, а вночі – клепати «курсові» та «дипломні» для ледачих грошовитих студентів) …

Новоприбулі дуже швидко призвичаїлися до законів інших країн, знов і знов пробуючи на смак свої тутешні права й привілеї. І все ото за кордоном було таким чарівним і пахучим, що годі й відмовитися від нового життя. Особливо тішились обрані, котрим пощастило втрапити до Сполучених Штатів, щоправда, називали їх тут якось химерно – україноамериканцями. Гібрид України й Америки, а направду – ні те, ні інше. Люди, що вже перестали бути українцями, але ще не спромоглися стати американцями, незважаючи на стерпне знання англійської та відмітку про громадянство в чомусь на кшталт посвідчення особи. Місцеві зневажали їх, україноамериканці думали, що всі довкола їм просто заздрять.

За окремою програмою зараховували тих, хто прагнув зробити кар’єру в модельному бізнесі, кінематографі чи на телебаченні. Їм теж обіцяли здійснення їхніх нових україноамериканських мрій, щоправда, замість кастингів та співбесід із продюсерами відправляли чомусь на медичне обстеження. І їхні примарні будиночки та автівки (вкупі зі всесвітньою славою й визнанням) швидко танули, пересипалися на попіл, обрані красуні й красунчики кудись раптово зникали, а потім виринали в новій країні зовсім іншими людьми, котрих ніхто вже не називав чужинцями. Індустрія трансплантацій теж потребувала вливань свіжої крові.

Покинуті країни спіткала анархія. Щойно було розграбовано останній продуктовий супермаркет, настав голод, а за ним безперервна війна. Люди вже не розбиралися, хто «свій», хто «чужий», вже не пам’ятали, за що, власне, боролися, знали одне: аби вижити, треба вбити іншого, аби не сконати з голоду, треба вкрасти. Усе звелося до не бачених раніше жорстоких та сліпих мародерств, убивств, зґвалтувань – брат ішов на брата, син вів на розстріл власну матір, батьки ладні були продавати дітей за кусень хліба…

Ці території вважалися «зонами відчуження». Вони більше не мали назв, лише порядкові номери. Для нагляду за ними було призначено так званих кураторів, які мали доповідати володарям світу про те, чи достатньо добре залишені знищують одне одного – аж доки їх не зостанеться зовсім, і вільні землі можна буде використати на власний розсуд. Кураторів, як правило, обирали з місцевих, та поводилися вони як нові господарі.

Україна була «Зоною відчуження № 6». На її місці тепер зосталися лише кілька оточених колючим дротом резервацій, куди з решти світу звозили відбувати покарання найбільш невиправних злочинців, котрі вже ніяк не могли прислужитися суспільству. Хтозна, як вони там себе називали. Там був справжнісінький Вавилон – пекельна суміш усіх мов світу. А ще туди часом відвантажували старі, немічні й негодящі тіла, які мали найвищий відсоток відторгнень… І раптом – Україна?

– Продовжуйте колоти йому нейролептики, – звернувся лікар до застиглої медсестри. – Аж доки марення не минуть.

До тями його привів стурбований голос Ештон:

– Юрію, ви не відповіли! – вона торкнулася його плеча. – То звідки ж ви? Як зветься країна, з котрої ви приїхали?

Біль? Кров? Ненависть? Він безліч разів відповідав на це запитання на митницях, у лікарнях, на допитах у камерах попереднього затримання, в приймальнях високих кабінетів і одного разу навіть, коли хотів одружитися.

– Україна.

– Це десь…

– Центральна Європа. Самісінький центр Європи.

Ештон опустила очі.

– Я думала, що розуміюсь на географії, а виявляється – зовсім ні…

– Облиште. Навіть той, хто розуміється, міг ніколи про мою країну не чути.

Вона так і не підвела очей. Розвернувшись, Юрій вийшов із її апартаментів. Він знав, що скривавлена Україна так і не вибралася з тієї ями, в котру її заштовхали. Знав, що ледве чи коли зможе. Знав, що з його країни зробили відстійник, де купка людей щодня змагається за право на життя, на відміну від тих, що втекли, запопадливо стали україноамериканцями. І він такий самий. Ні, ще гірший, з огляду на те, як він сюди потрапив. Довбаний україноамериканець.

Він жив тут, наче уві сні. Лише кілька разів на рік дзвонив старій жінці, котру називав матір’ю і котра все ніяк не погоджувалася кинути свою країну, хоча от уже п’ять років, як Юрій міг собі дозволити забрати її до Сполучених Штатів.

– Тут могили моїх пращурів, – щоразу нагадував старечий голос. – Їх ти теж можеш забрати?

Юрій намагався заспокоїти своє сумління тим, що переказував старій гроші.

– Сподіваюсь, ти робиш це не для того, аби відкупитися? – з сумом питала стара настоятелька. – Ти б краще сам приїхав.

Він обіцяв, що приїде. Але так і не знаходив можливості. І ненавидів себе за це. Знав, що настане день, коли їхати вже не буде до кого. І країна, що стала відстійником, назавжди зробиться йому чужою.