Текст книги "Не дратуйте ґрифонів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 3

Полк, який півтора місяці тому супроводив Великого князя на перемови до ксенжа Витислава за Чорногору, прибився в Стан аж по п'ятому дні, бо маяки значно випередили його, сповістивши сумну звістку помертвілим од суму й жаху витязям. Попереду, як і належить вождеві, в бойовому двоколі їхав Великий князь Велеслав Боримислович. Він був мертвий, але ніхто не плакав і не терзав плоті своєї, бо ще не настав час для проводів

Першою заплакала по своєму можеві молода княгиня, та й вона не наважилася дати волю тому розпачеві, що мулив їй груди.

На три дні й три ночі князь-небіжчик ліг у глибоку, дубовим зрубом обшиту яму серед лісу, де жерці-волфи звільнили його тіло від нутрощів, насотували товченим купером, зерням аравійського ладану, насінням селери й ганусу, тоді облили всього розтопленим воском, одягли в найпишніше вбрання, шапку й чоботи, підперезали дорогим мечем і поклали в довбану з цілого дуба корсту. Три дні й три ночі навколо ями й по всьому Стані горіли жалобні вогні, які мали відганяти від небіжчика злих духів і перевертнів, а також умилостивити злу діву Морану, щоб завчасно не віднесла ще не оплакану душу Великого князя в далекий ірай.

І тільки четвертого дня з самого ранку в Стані почувся плач. Кожен підходив до корсти й надрізав собі вухо, жінки роздирали нігтями щоки й лоб, а витязі проколювали стрілою ще й ліву долоню, бо права триває меч і сулицю, а зброя завжди мусить бути в міцній руці, навіть коли Великого князя покликала невблагуща Морана, у головах та по обидва боки небіжчика горіло три вогні, й кожен, хто покропив землю побіля корсти власною кров'ю, мав право вкинути до жалобного вогню й свою гілочку, бо то вогонь святий, і нема такої людини, якій би рано чи пізно не запалили його в головах та по два боки останнього ложа, хай він хоч князь, хоч жупан, хоч останній сліпий роб.

Опія голосила найдужче, й не тільки тому, що так належало молодій жоні небіжчика. Вона не лукавила. В той день, коли прилетіла чорна звістка, юна княгиня запнулася чорною хусткою й вирішила не скидати її до останку. Ні, не вирішила, то було зрозуміло й так, само собою. Вона роздерла на виду своєму всю шкіру, й головне, навіть болю не відчула, хоч думала, що страждання бодай трохи вгамують отой вогонь і той холод, що впереміж поймали її зболене й усмерть нажахане серце.

На чолі князів, жупанів, панів, веліїх та малих боляр підійшов той, що лишився вождем посиротілого воїнства. Ліва рука в княжича Осмогруда була геть скривавлена, й він тримав її високо над собою, щоб отців дух бачив свою рідну кров. Але вуста Осмогрудові були німі – воїнові не личило оплакувати воїна слізьми, хай те роблять жони, та діви, та роби, та підлітки, яким ще не дали в руки ні меча, ні бойового списа. Витязя личило ожалувати кров'ю, й Осмогруд показував вітцеві свою жалобу.

Вся дубова корста по боках і на вікові, яке щільно затуляло небіжчика, прихищаючи від злих сил і злих помислів, була обкута взороччям з тонких золотих бляшок, і прихмарене сонце часом розбивалося на них тисячами іскрин. Жупан Гостомисл Диба підійшов до княжича й шепнув йому на вухо:

– Осмогруде, боляри хочуть кричати славу Великому князеві.

– Якому князеві? – не зразу второпав Осмогруд, по тому думка осяяла його зіниці, й він сердито перепитав: – Хіба Великий князь, отець мій, уже в іраю? Він з нами.

Жупан і вуха не дав тим словам.

– Вельми-с молодий ще ти, княже, й не маєш очей до всього. Ще на тій сідмиці, коли прилинула чорна вість, волфи погнали гінця до бродників кликати Соболя.

– Соболь є старший од мене, – сказав Осмогруд, – і йому належить меч Юра.

По тих словах він опустив закривавлену руку додолу й відійшов убік. Гаряча кров із свіжої рани затекла йому в рукав і тепер липла. Над усім натовпом стояв плач Опії, їй приголошували інші жони, й жінки, й роби. Осмогруд не знав, що йому далі діяти. Скрізь никали волфи й кадили тліючими головешками між полоток, у кущах і попід деревами, де на душу небіжчика могла чигати яка завгодно лісова, й лугова, й земляна, й огнищанська погань. Кількоро дітей, яких з осени привезли в Стан, блукали, мов неприкаяні, й дивилися на всіх переляканими очима. Люди вмирають часто, й се одне; коли ж Морана вкаже пальцем на князя та ще й великого, страхи поймають душу, й водять людину, мов сліпу, й людина не може знайти собі місця

Опія доголосилася до того, що її, скривавлену розкуйовджену й ледве живу попід руки відвели в полотку. Й коли жони та жінки вели княгиню, встріч на змиленому червоному жеребці виринув з-за крайніх наметів, що побіля самих возів, старший син померлого князя – Соболь. Княжич упізнав Опію, хоч у неї всенький вид був у крові, подряпаний і спухлий, але не спинився й смикнув жеребця за повіддя. Вслід княжичеві їхало ще двоє боляр та двоє волфів – теж верхи. Побачивши стовпище людей поміж деревами, Соболь звернув жеребця туди, а під'їхавши, зіскочив додолу й аж присів – ноги поклякли від безперервної дводобової гонитви. Він узяв із собою трьох коней, двом у дорозі підрізали жили на ногах, бо пристали, й тільки сей, червлений, довіз вершника до Стану.

Біля крайніх людей, які щільним колом оточили корсту Велеслава, Соболь витяг із тулії довгу стрілу, з розгону проштрикнув нею ліву руку й крикнув од лютого болю:

– Розступіться!..

Вої, й можі, й пани та боляри всякі, й старці та жони заозиралися й почали неквапом давати шлях прибулому княжичеві, який урочисто ніс над головою криваву шуйцю. З рани цебеніла кров і теж затікала в рукав, як і допіру молодшому синові Велеслава. Дійшовши таким чином до самої корзни, де голосили й терзалися жони, діви й, дівки, Соболь крикнув могутнім голосом, і всі нараз помовкли:

– Виджь, отче, рідну кров свого старійшого сина, якому ти-с урік меч Юра Побідника!

Се було геть несподівано, й жалобникам та терзальницям мов поціпило. Поряд із Соболем стояло й двоє тих боляр, які їздили по нього до бродників, і ті самі волфове, що прибули разом з ним. Гостомисл Диба, вже не криючись, уголос проказав чи то молодшому княжичеві, чи самому собі:

– А я-м же рік… Я рік же-м…

Тоді обернувся до боляр та можів, які стояли поряд, і гукнув:

– Кричіть славу Великому князеві Осмогрудові!

Але не встиг він ще й доказати, як велій болярин Сур та болярин Малко дружним голосом вигукнули:

– Слава Великому князеві Соболеві!.. Слава Великому князеві Соболеві!

Гукнули раз і вдруге й зацьковано зароззиралися, тримаючи руку на держаках мечів, бо то не абиякі слова, котрими вільно розкидатися сюди й туди, такі слова часом важать стільки, як людська голова, – не більше й не менше.

Люди, які стояли поряд, заходилися потроху розступатись, і невдовзі по правуруч від небіжчика лишилося тільки шестеро: Соболь, який тримав закривавлену шуйцю над головою, мов смертну клятьбу, та двоє боляр, та троє волфів.

Усі поволі переходили на той, лівий бік, де стояв молодший княжич Осмогруд, і незабаром коло Соболя та його прибічників стало порожньо. Люди забули про свого померлого вождя, бо мертвого не повернеш, відтіля ще ніхто не вертавсь, а живі мусять дбати про живих. Але ніхто не вимовив і слова, навкруг тяжіла мовчанка, холодна і ворожа, й було чути тільки, як у трьох вогнищах навколо небіжчика потріскує жар. І тоді пролунав грубий голос жупана Гостомисла Диби. Він одійшов трохи вбік, обернувся до натовпу витязів і людей, що юрмилися за Осмогрудом, і сказав:

– Бої, й ви, можі, й ви, велії та малі пани й боляри, й тисячники, й воєводи! Великий князь Велеслав покинув нас і зібравсь в ірай. Слава Великому князеві Осмогрудові!.. Кричіть «славу»!

Усі недружно закричали, але Осмогруд відійшов і собі до жупана Гостомисла Диби і теж гукнув, щоб чув увесь багатотисячний натовп:

– Пощо, стрию мій, ідеш супроти закону й покону нашого? Меч Юра Побідника належить до брата мого Соболя як старійшого! – Тоді обійшов посиротілу всіма забуту ліжницю померлого князя, приступив до брата й тихо сказав: – Отець наш є мертвий і зібрався в дорогу до наших дідів і прадідів. Бери в руки Юрів меч і виряджай отця на Вітчину. Туди довга путь.

А путь була й справді довга…

Сорок днів од сходу до заходу сонця їхала валка возів і комонників, а попереду, на золотокованому бойовому двоколі був небіжчик, Великий князь Велеслав Боримислович, який прожив довге життя, вчинив багато звитяг і був яснішим од сонця, що на небі, а вмер – то зачинився в чорній дубовій корсті й у вічній темряві. Й сорок днів борознили теплу хвилю Данапра сто ладь, супроводжуючи того, хто помахом руки міг дарувати й відібрати життя в сотень і тисяч. Мірно здіймалися й занурювались у прозору воду – весла, рухані найвідважнішими судвижцями померлого волостелина.

Спершу, від гирла й до самої річки Комонки, пішов майже ввесь Стан війська, й можі та вої несли в руках важкі мечі й списи, а жони, жінки й діви проливали сльози й голосили за небіжчиком, бо так велів покон дідів і прадідів. Біля Комонки, де могутній Данапр повертав на землі Сіверські, військо зупинилось. Відси до жалобного поїзда пристали похмурі скотарі з племені саків-бродників і йшли за корстою до самих Порогів. Тут у жалобну валку прийшли плакальниці та терзальники з великого племені хліборобів-сіверян і повезли мертвого князя в полунічні краї землі своєї.

А там, де з правого боку в карі води Данапра впадає голубоока красуня Рось, до терзальників приєднались оратаї з племені русинів, які ріжуть землю не ралом та сохою, а залізним плугом, і годують пшеницею й себе, й Стан, і навіть усю Греччину. Вони спершу йшли понад правим берегом, а князь-небіжчик їхав лівим, тоді в Малому Кийлеві та Великому Кийлеві перевізники переправили й небіжчика на правий берег, сюди ж прийшли й древляни, й відтак валка покотилась через Ірпінь і Тетерів аж до священої Уж-ріки, де на Великого князя, володаря всіх чотирьох земель, чекала простора домівка в святому чорному тілі Матері-Землі, яку древляни звали Ладою. В останню князеву домовину поклали все, що він мав і за життя: й восьмеро коней у чотирьох кутах, і конюших до кожної пари, по робові на всіх ріжках корсти, й золоті кубки та братини, й золоті котли та глечики, – все, як і за життя. А наступного літа в сей самий день прийдуть поминальники із стравою й заб'ють на високій княжій могилі п'ятдесят коней та посадять на них п'ятдесят найодважніших витязів, їх забивши, й тоді спалять усіх разом з кіньми, обіклавши дубовим цурпаллям, бо тут спочив не підлий витязь, а князь, та й не абиякий, а Великий, володар усіх трьох україн.

Так було насправді, й Соболь усе те знав, як і кожен воїн. Він не поїхав виряджати вітця в останню, найдовшу ретельну путь. Боїв, можів, бояр малих і веліїх, панів, ба навіть простих жупанів та князів, ховають там, де їх Морана здибала. Великого ж князя слід хоронити на вітчині, в україні Древлянській, понад Ужем-рікою, щоб слава його гриміла й по смерті.

В Соболя всі ті дні був якийсь дивний настрій, він і сам не давав собі звіту в тому, що з ним діється. Коли в кочовища бродників прибули всі волфове з вісткою про смерть вітця, його заполонив шал. Образа на старого ще не вляглася. Соболь не забув погроз отут, біля вітцевої полотки, не наважувався й з'явитись у Стан. Велеслав був твердим вельми можем, і на се зважали всі, й усі чекали, коли йому відляже й він змінить гнів на ласку.

Але серед бродників Соболь почувався кепсько. Ті вилицюваті непривітні підданці й досі вирізнялися з-поміж інших племен, вони й розмовляли не так, як решта, вставляючи в свою мову давно забуті слова, їли часом і майже сире, ледь розпарене м'ясо й запивали його кисляком з кобилячого молока, від якого Соболеві, змалечку паньканому матір'ю, просто ставало зле. Й хоча бродники з мовчазною поштивістю прийняли в своє кочовище володаревого сина, але княжичеві було серед них незатишно.

Й головне – що день, то дужче тягло назад, у Стан, де лишилась Опія.

По тому випадкові в лісі, коли він, мов дикий веприк, мусив утікати від її роб, княжич майже зненавидів Опію, а як вона породила витобрового сина й сей син виявився не його, а батьків, усі почування мовби вітром вивіяло з його серця та голови й Соболь геть збайдужів до неї, знайшовши розвагу в молоденьких наліжницях.

Та примучена любов теж небавом остогидла Соболеві, й коли він опинився далеко від свого Стану, то раптом одчув сум і незбагненний смуток. Йому когось бракувало, й сей «хтось» була вітцева жона.

Й коли зі Стану прибули гінці з вісткою про смерть Великого князя, княжич мов ошалів. Отець прогнав його й не благословив на дорогу, але й велій болярин Сур, і великий горинський пан Малко в одну душу квапили його їхати і якомога швидше. Сур сказав йому:

– Як не будеш у Стані в день тризни, меч пойме брат твій молодший.

Він сказав тільки про Юрів меч, а Соболь подумав, що тоді, коли Осмогруд стане Великим князем, не бачити більше Опїї. Вітцівську вдачу Осмогруда він добре знав і лише тому погодився на вмовляння Сура та Малка, хоча боляри мали своє на думці, напевно своє, й Соболь про те відав.

Обтяжливий меч Великого князя ніколи не вабив Соболя. Старший син, якому за поконом належало по вітцевій смерті перебрати той меч Юра Побідника до своїх рук, більше любив полювання та розваги з наліжницями, ніж клопоти басилевса й утомливу виснагу походів. Але в Стані лишилося щось понад те, й Соболь не довго вагався перед настирливими болярами та волфами. Вони обіцяли повну підтримку на випадок, якщо боляри та косаки згадають минуле, й потягнуть руку за Осмогрудом. Але тризна вже почалась, часу на гуртування не було, й Соболь виявився зовсім сам перед вороже настроєними до нього витязями. Він думав, що то його судний день і судний час, і так воно й мало бути, коли б Осмогруд не повівся зовсім у несподіваний спосіб, незважаючи на те що йому вже прокричали «славу».

Тепер Осмогруда в Стані не було, поїхав на Уж ховати вітця, а новому Великому князеві поряд з вітцевою поставили таку саму полотку, всю з білої повсті, оторочену на підстрішку та подолі червленим узірцем. І тільки великокняжого знака ще не було на версі полотки. Його перечеплять на сороковини вітцевої смерти. В той день померлого князя вже поховають на Вітчині, а Соболя в хоромі Юра Побідника підпережуть старим мечем – прадавнім знаком великокняжої волости.

Тепер Соболь, похмурий і сумний, сидів у новій полотці. Поряд, поправобіч була та, інша полотка, де жив колись небіжчик і де тепер сиділа з немовлям у пелені княгиня-вдовиця Опія. В день тризни, коли небіжчика поклали на віз, Опія сказала, що піде за ним і ляже з ним у домовину. Так велів давній покон, і ніхто не змагався з Опією за се священне право, бо її найдужче любив померлий і з ним вона мала йти в ірай. Тільки новий басилевс, як повелитель над усіма жерцями, владен був заперечити, й він заперечив.

Коли княгиня-вдова, смутна й геть спухла після тризни, зібралась проводжати померлого володаря в сорокаденну останню путь – у свою останню путь, Соболь увійшов до її полотки. Чорноволоса Ґеґесо та дві старіші роби щось мостили в золотокованій скрині, Опія ж тримала на руках малого сина й годувала його стоячи. Ліве персо в неї було заголоне й сліпучо сяяло неторканою білиною, й Соболь не міг одвести від нього віч. Він так і сказав, дивлячись на сяйну грудь молодої мачухи:

– Лишишся в Стані.

– Як се? – не зрозуміла княгиня. – А хто ж ляже збоку можа мого?

– В тебе місце піде Ґеґесо.

Княгиня зблідла, вона не владна була вимовити й слова від болю та образи. Велеслав любив її, а не робу-грекиню, й се всі знали й усі відали. По тому щоки Опії почали займатися червленими ружами й вона зосердя вигукнула:

– Хто се наволив такого?

Соболь нарешті здолав одірвати погляд з-од білого в тоненьких жилочках перса й пішов з полотки геть. І тільки в порозі, приспинившись, мов собі, не дивлячись на вдову, відповів їй тихим голосом:

– Великий князь наволив.

Ґеґесо, тільки уторопавши жахливий зміст його слів, заломила руки, зазвивалася й заголосила, бо ті слова могли означати лише те, що вони й означали. Невільниця впала перед господинею навколішки й охопила їй ноги руками:

– Я не волію!.. Не волію з ним!..

Малий Юрик прокинувся й закричав, переляканий несподіваним галасом. Опійка виплуталася з обіймів роби, поклала сина в колиску, після чого він ще дужче залементував, і вибігла з полотки, маючи на вітрі розпатланим у жалобі русявим волоссям.

Добігши до полотки молодшого княжича, вона загукала знадвору, не наважуючись увійти:

– Княжичу!.. Княжичу!

Вийшов старий роб:

– Княжич не є вдома.

– Де є? – майже крикнула княгиня-вдова.

– Не відаю… Мабути, коло вітця…

Вона побігла туди, де стояла корста з небіжчиком, і за вдареною громом сосною зустріла його.

– Княжичу, княжичу!.. – забелькотіла вона знервовано. – Він рече, щоби-м я не лягала під бік – отцеві твоєму!

– Хто се рече?!

Вона махнула рукою туди, де стояла полотка нового володаря, не знаючи, як назвати його: княжичем, як і досі, чи просто Соболем, а чи й Великим князем. Осмогруд зрозумів, і віча його спалахнула гнівом. Старший брат зазіхнув на священний покон пращурів, і сього не можна було зносити. Жона їхнього вітця не заслужила на таку образу ні дією, ні подумами.

Він крутнувся й швидко пішов у бік жалобного місця, де допіру лишив брата, княгиня ж повільно плентала вслід йому. Боління нового Великого князя боляче викололи її: Опія вже звикла й привчила себе до думки, що має виконати святий покон і супровести володаря свого в незнане князівство іраю. Вона не боялася смерти, бо так робили всі жони до неї, так чинитимуть і відтепер, доки на землі є рід їхній і закон їхній.

Дійшовши до крайніх терзальників, Опія зупинилася, не наважившись іти далі. Вона довго стояла й дивилась на щільний натовп, і таки проґавила Осмогруда. Побачила вже, коли той віддалявся. Спина в нього незвично сутулилась, немовби княжич піддав собі на плечі важку ношу. Опія здогнала його під тією самою припаленою сосною, й він сказав, дивлячись під ноги:

– Лишайся, мачухо. Хай з вітцем іде моя роба Галка. Вона виросла в нашому Стані, й отець любив її вельми, яко рідну, хоча вона й персіянка.

Й ота його зсутуленість і те, що ховав од неї віча, вельми вразили Опійку, й вона схлипнула:

– То я-м тепер найгірша?

Він уперше подивився їй в обличчя. В зіницях у нього був біль і ще щось, чого Опійка не швидко збагнула: покора. Се вразило княгиню-вдову, й вона не знаходила в собі слова, аби заперечити йому. Лише торочила те саме: «То я-м тепер найгірша, гірша-м і за останню робу…» Й сльози пригнічення та ображеної гідності тихо спливали по її щоках. Осмогруд мовив глухим голосом:

– Годуй сина, гляди його… То є син Велеславів… Брат наш…

І поволі пішов назад, у бік жалобного місця. Опія ж так і лишилася стояти, прибита несподіваним почуттям, яке заполонило її всю. Юрик… Княгині здалося, що вона віддала була рідне дитя на поталу всім лихим силам і забула про нього. Й так воно й було, бо там, де озивається голос пращурів, замовкає й поклик крови. – Останні слова молодшого княжича вихопили Опію з забуття, й вона кинулася бігти через кущі та корчовиська до своєї полотки, розпатлана й страшна, схожа на вовчицю, в якої відібрали вовченя…

Минули й тризни, й дев'ятизни, й усі ті дні Соболь тинявся станом, мов перестрітий, і не мав до чого прикласти рук, бо навіть на влови йти не личило до сороковин, коли отець його ляже в чорне лоно Землі—Лади десь там на Древлянщині.

Й на десятий день його здолало бажання побачити матір. Воно виникло вже давно, ще коли Соболь був у кочовиськах бродників, але княжич гамував його в собі, й тільки тепер зрозумів, що мусить їхати. З вітцем своїм Соболь ніколи не сходився близько, й у годину скрути горнувсь до матері. Вона була його порадницею завжди, й тепер княжич відчував щемку потребу звидітися з нею й спитати ради.

Мати жила на чотири дні вгору від гирла Богу, де в його чисті води впадає гірка річка Мертвовід, і Соболь заходився квапливо збиратись у неблизьку путь. Поставивши в себе місце великого болярина Сура, який був одружений з наймолодшою сестрою його вітця, він підняв три сотні й, не чекаючи ранку, залишив Стан.

Заночувавши на правому березі Великого гирла, ввечері він дістався Бозького лиману, на протилежному березі якого біліли високі мури Ольбії, а ще за чотири дні прибув у материне городище.

Розділ 4

Протаґор на терасі розмовляв із гінцями. Один з них був той самий Спарадок, який назвався тракійським воїном і приніс од Великого ксенжа лютичів-аґафірсів Спарґапіта-Витислава перстень. Спарадок уже давно відпочив, набрався сили й мало чим нагадував того приблуду, закуреного й змученого безсонням та довгою дорогою в сідлі, яким з'явився в дім архонта-басилея з лихою новиною. Погляд у нього був прямий і холоднуватий. Так дивляться люди, що ціле життя звикли верховодити. Й хоча він і намагався говорити з афінським чинцем ласкаво й тихо, але Протаґор відразу завважив, що має справу не з простим собі воїном. Він спитав у гінця:

– Скільки днів минуло, як скіфського басилевса повезли ховати?

Полічивши на пальцях, Спарадок відповів:

– Десята днів.

Він погано говорив грецькою мовою, минулого разу Протаґор ледве розумів його.

– Й скільки ще лишилося?

Гонець не довго брижив лоба й сказав:

– Тридесять… На сорок днів поховай.

Вони сиділи на двох сусідніх ложах, і Протаґор хитав однією ногою, як завжди, коли замислювавсь. У кутку примостився на маленькому триногому дзиґлику другий гонець. Той був невисокий на зріст, але трохи схожий на супутника, хоча й удвічі старший за нього. Четвертим був Геродот. Він дивився на сього, старшого вісника, й коли Протаґор надовго замислився, спитав:

– Ти з ним одного роду?

Старий од несподіванки сіпнувся, тоді скосував на тракійця й трохи ображено відповів Геродотові:

– Я – з Ольбії. Ольбіополіт я, кіріє. Пощо питаєш?

– Схожі ви. Наче батько й син.

Старий гонець, якого звали Гіперболом, ще раз поглянув на тракійця, але на Геродотів закид нічого не відповів. Протаґор хотів сказати своєму афінському другові, що зараз не час цікавитися сторонніми речами, але на думці було щось важливіше, й він знову звернуся до Спарадока:

– Чи не ти казав про матір нового басилевса скіфів?

Спарадок покрутив головою, й тут озвався Гіпербол:

– Се я казав, кіріє. Він того не знає.

– Отож мати молодого басилевса – еллінка?

– Еллінка, кіріє. Покійний басилевс узяв її жоною з їстрії. Звуть її Кіно.

«Кіно» означало «собака», й Геродот осміхнувсь, але Протаґор і далі розпитував Гіпербола:

– Вона зараз у Стані Царських скіфів?

– Ні, вона живе на Бозі, там, де в річку Бог упадає річка Священні путі, по-скіфському – Мертвовід. Човном пливти чотири дні з Ольбії.

– Ти знаєш її?

– Вона в нас часто буває.

– А ти її знаєш? – наполягав Протаґор.

– Чого б то мав не знати!

Протаґор знову надовго замовк, пережовуючи нелегку думку й похитуючи ногою. Все залежало від хитрости й хитризни. Він раптом подумав, як би вчинив тут славнозвісний Одіссей, і глибоко зітхнув. Архонт-епонім і досі не підшукав йому окремої оселі, а в чужій хаті дуже не розбалакаєшся – доводилося раз по раз блимати на двері й униз: чи не став хтось мимовільним або й зумисним підслухачем. Протаґор волів би розмовляти з гінцями віч-на-віч, але щоразу кликав і сього лиса Геродота, бо так звелів Перікл, а Протаґор не хотів чинити своєму можновладному другові наперекір. Та й провина, коли що, ділитиметься на двох, а то теж була не остання річ.

Протаґор думав, чи спитати в сього метека Гіпербола ще щось, був уже й наважився, та раптом переінакшив усі задуми згадавши старе прислів'я, що хто сам бережеться, того й кумири бережуть.

І вже в дворику, виряджаючи гостей, таки затримав трохи Гіпербола. Геродот із Спарадоком ішли попереду, історик щось розпитував того й не міг нічого чути. Протаґор спитав:

– Ти можеш поїхати в той… – він силкувався пригадати незнайому назву, нарешті згадав: – Міг би ти поїхати на Ексампей?

– До басиліси Кіно?

Гіпербол злякано подивився на афінського сановника, й голос у нього був теж зляканий. Він шепнув:

– Скіфи не пустять!

Протаґор пошкріб чорну бороду. Сю звичку він перейняв од свого вчителя Перікла, хоч і вважав її гідною хіба темного варвара. Та зараз було не до того, й він наддав кроку, бо Геродот із тракійцем уже виходили на вулицю. Й, здогнавши, він раптом помітив на пальці варвара важкий золотий перстень із великим кривавцем, якого досі чомусь не завважував.

– Отож речеш, ніби ти воїн тракійський? – спитав він, прискаливши око на перстень.

Спарадок перейняв його погляд, і знітився, й квапливо перекрутив перстень камінцем на долоню. Тепер і Протаґорові стало ясно, як він досі не помічав того яскристого камінця-кривавця. Спарадок відповів:

– Я – брат тракійський басилевс Воїжир, на якого греки речуть Сіталк.

Очі його знову набули того холодного блиску, що вразив був Протаґора на терасі.

– А служиш басилевсові аґафірсів у шатах простого воїна?

Спарадок зверхньо посміхнувся:

– Кожного ведуть кумири, Протаґоре, й ніхто не знай сам своя дорога. Князь може стати роб, а роб – князь, коли сього вволіють безсмертні.

Протаґор не мріяв про вінець басилевса, але слова гордого тракійця вжалили його, бо се міг бути тільки натяк. Раптом перейнявшись повагою до княжича, він сказав без жарту:

– В кожного своє на думці й на серці, й се теж відають лише безсмертні. Афіни допоможуть тобі, Спарадоку… якщо й ти допоможеш Афінам.

Спарадок удав, ніби не зрозумів Протаґора, й за грецьким звичаєм підняв угору дісницю прощаючись.

Геродот і собі зробив те саме, й Протаґор, сушачи голову над складною загадкою, яку мусив розв'язати пошкрьобав сандаліями через порожній двір архонта-епоніма. Старий надто повільно шукав йому житло, й доводилось квапити його, бо в такому стані людині нема де й усамітнитися, щоб усе зважити й постуляти докупи вривки думок.

І коли надвечір од перенапруження й марних зусиль знайти вихід з безвиході розболілася голова, прийшов роб-воротар і сказав, що його питає Гіпербол. Протаґор схопився й вибіг, бо старий метек [25][25]
  Метек – вільновідпущеник.


[Закрыть]з доброго дива не став би його турбувати.

– Кіріє, – пошепки сказав Гіпербол, коли роб знову зачинився в своїй приворітній комірчині, – приїхав Тимна Вовкогуб.

– Хто се?

– Скіфський гість… Ну, купець, як і я.

– То й що він рече?

Гіпербол засичав йому в вухо:

– Се дуже близький до скіфського басилевса чоловік! Він скуповує в скіфів-орачів пшеницю й перепродує нам.

– То й що він хоче? – нетерпелився Протаґор.

– Він рече: ходи зі мною до Орачів!

– До Орачів?

Протаґор і досі не розумів, що тут особливого й чому так хвилюється метек.

Гіпербол почав загинати пальці:

– Вгору понад Богом-річкою живуть калліпіди, далі сидять алізони, ті, що копають солоний камінь, а ще далі, за ними – ґеорґи-орачі…

– Кажи швидше! – розхвилювався Протаґор і схопив старого трапедзита [26][26]
  Трапедзит – міняйло, лихвар.


[Закрыть]за розхристаний хітон.

– А в Орачах, – отой самий Ексампей, Священна путь, Мертвовід! Місцеві скіфи там спалюють мертвих.

Протаґор важко дихав, і то було не тільки від гарячого повітря, яке й надвечір не встигло охолонути. Він блискучими збудженими очима дивився на Гіпербола. Сього метека, певно, кумири водять, як сказав сьогодні тракієць.

Наступного ранку десять ладь, з горою навантажених афінськими паволоками, червоними амфорами родоської оливи, чорними амфорами білого вина з Евбеї, бронзовими й золотими прикрасами з Лесбосу та всіляким іншим дорогим товаром, який користувався попитом серед боляр і князів Верхнього Богу, залишили зручну Ольбійську пристань і вирушили довгим Бозьким лиманом угору. П'ять інших ладь ішло порожняком. На них, крім веслярів, сиділо по п'ятеро добре зоружених воїв.

На найбільшому судні був господар валки – Тимна Вовкогуб, давній і найщиріший приятель і покійного Великого князя Велеслава Боримисловича, й самого Боримисла, який шістдесят два літа тому вщент розтрощив персіянина Дарія та його семисоттисячну рать. Ліва рука Тимни була покалічена – їй бракувало мізинця й підмізинного пальця. Цю руку старий купець мав звичку ховати в пазусі, але в хвилину задуми брав у правицю й починав розтирати давню рану. Поряд сидів Геродот, який попросився й собі з Тимною й тепер безугаву розпитував старого торговця про скіфів та їхні звичаї.

– А се в тебе від чого? – спитав він, несміливо кивнувши заплутаною бородою на покалічену руку Тимни Вовкогуба.

– Давня пригода, – посміхнувся Тимна й сховав руку за пазуху. – Пам'ять мені лишив Дарїїв зять. У нас його називали Мертва Голова, бо не мав ні вух, ні носа.

– Зопір, син Магабіза! – здогадався Геродот, який усе знав про Дарія та його наближених. – Тісний світ, кіріє Тимно! Ніколи не сподівався зустріти тут, у Скіфії, людину, що знала особисто Зопіра Мертву Голову… – Геродот аж відхилився, щоб краще побачити людину, яка сиділа поруч. – І як же се сталося?

Перед очима в старого Тимни попливли образи давно минулих літ. Він витяг трипалу шуйцю з пазухи й заходився несвідомо розтирати давно загоєний рубець. Ту рану він дістав од перса, боронячи малого жупанича Велка, Велеслава. Але тепер Велеслава не стало, а згадувати його ймення не личило ще тридцять днів, аж до похорону. Тимна Вовкогуб засмутився: Великий князь Велеслав загинув і труну з його тілом повезли на Деревлянську україну, не довелось навіть попрощатися. Якби не заскакував на той клятий острів Родос, із жалем подумав Тимна, а з Атен плив навпростець додому, то, може, і встиг би попрощатися.

– Про се побалакаємо инчим разом, – сказав він коротко.

Тимна був радий балакучому пропутникові, й хоч говорив ламаною грецькою мовою, але Геродота се теж не бентежило.

– Ольбіополіти речуть, ніби ви, скіфи, ведете корінь свій од Геракла. То правда? – спитав згодом Геродот.

Старий осміхнувся:

– Всяк рече те, що відає.

– А що ж відаєш ти? Чи давнє плем'я – скіфи?

– Давнє… Але ми мислимо, що не дуже, бо живуть на землі й старші від нас. Од діда свого чув я, ніби колись тут люди не жили, а була тільки Дана, се наша річка, на яку ми тепер мовимо Данапр, а ви – Бористен. Та була в Дани донька вельми красна, Леля. Тоді наш найстарший кумир, Бог, ще не мав жони й нарік собі жоною Лелю.

– Зажди, то ви на Зевса речете Бог? І се значить Отець? Папа?

– Хтозна, може, й на Зевса… – відповів Геродотові старий гість і натяг шапку на кружечком стрижену білу голову, бо стало припікати з-за дерев. – І вродився їм син, і нарекли його Дажбогом, а древляни на нього речуть Полель, а саки-бродники – Тарґітай…

– Дай запишу, кіріє! – замолився Геродот. – Се вельми цікаво…

Він дістав зі свого кошика дощечку, змащену воском, і почав швидко мережати її загостреною очеретинкою.