Текст книги "Не дратуйте ґрифонів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 24 страниц)

Розділ 17

Наступного дня грози вже не було. Вона вщухла відразу по тому, як згорів дім скіфського басилевса. Але з полуночі дмухав холодний Борей, і в усіх було таке враження, ніби весна роздумала й знову поступилася перед зимою.

Обидва пілони міста – й Полунічний, і Західний – стояли з широко розчиненими ворітьми, бо Великі Діонісії – найгостинніше свято року. В Ольбію мав право зайти кожен, хто хотів, хоча на зубчатих вежах над пілонами й стояла варта гоплітів, а крім неї, відразу ж за ровом розташувалися два десятки скіфських стрільців, які пильно стежили, щоб жоден свій не проникнув до Ольбії під час Великих Діонісій. Так наказав Соболь, а слово володаря не можна ламати. Се повеління він переказав сіверському князеві Любиці Пугачичу якимось ольбійським начальником, певно, ніктепархом.

– А пощо сам Великий князь не з'являється? – спитав Любиця, та грек тільки плечима стенув:

– Не відаю.

А греки сновигали з брами та в браму. Всі вони з нагоди свята були напідпитку, й князь Любиця верхи роз'їздив між Полунічним та Західним пілонами, щоб вої знову не зчиняли з ними сварок, як раніш.

Але вої за найменшої нагоди шпиняли греків, бо ті виходили до них і в цапиному хутрі, й навіть із машкарою на обличчях. Двоє ряджених, добре хильнувши, з ранку до самого обіду стояли між визубнями Полунічного пілону й дратувалися зі скіфськими воями: то мекали, то бекали, то заходжувалися показувати їм заголені до ліктя кулаки.

Вовко, призначений десятником сторожі, те й робив, що заспокоював своїх стрільців, а в обід поскаржився Любиці:

– Княже, коли вони не перестануть, то наші отроки знімуть їх відтуду стрілами.

Любиця насварився Вовкові й погнав коня понад водосховищем до Західного пілону, бо там п'яні теж дратувалися з косаками.

Стрільці посідали спиною до мурів міста й почали вдавати, що не чують кпин, але з вежі заходились мекати на всю горлянку, й Вовко, не втримавшись, показав їм кулака:

– Заціпить вам! Нечестивці!

– А чого се смо нечестивці? – вчепилися відразу п'янички, перейшовши на скіфську мову. – Ми ж не смо варвари, як ви!.. Ме-е-е!..

Другий приголошував йому грубим голосом:

– Бе-е-е!..

– Вбралися сте в смердючі скіри й мекочете! Тьху! В нас такого й діти не чинять!

– Діти? Ме-е-е… – зареготав тонкоголосий. – Кажеш, діти? Ме-е-е… Ха-ха-ха! Варвари нечисті! Піди лиш та подивися, що ваш басилевс виробляє! Ме-е-е!..

– Бе-е-е!..

Вовко визвірився на нього:

– А що він виробляє? Регоче з вас, дурників, ото й виробляє!

– Ме-е-е! Варваре! Ваш басилевс он шаленіє на аґорі не згірш од наших! Піди-но подивися! Ме-е-е!..

– Бе-е-е.

Всі вої знов обернулися до брами й з обуренням почали стежити за сваркою греків з Вовком.

– Не бреши ти, бородатий цапе!

– Я брешу? Ме-е-е!.. Кажу ж тобі – глянь сам та й побачиш. Убрався в цапину скіру, нап'яв машкару на писок і стрибає, мов шалений цап, і мекече, й бекече, й блеє! Він не такий варвар, як ви! В ньому тече й еллінська кров! Ме-е-е!

– Бе-е-е!

П'янички заходилися стрибати між визубнями й показувати воям роги й кулаки до ліктя, коли ж князь Любиця знову повернувся до Полунічного пілону, Вовко переповів йому теревені тих двох.

Рудовусий сіверський князь наказав Вовкові йти в табір, а замість нього призначив іншого десятника. Та по полудні з брами вийшов літній ольбіополіт і сів серед могилок некрополя навпроти наріжної вежі городського муру. Й коли князь Любиця повертався від Західного пілону, він устав і підніс догори руку:

– Стій, княже, маю мовити тобі щось.

Любиця підозріливо глянув на нього, проте напинив коня:

– Ти хто єси? Сколот?

– Ольбієць.

– А мовиш по-нашому? – Любиці досі не доводилося бувати під самими мурами Ольбії й мова сього гречина дивувала його.

– В нас усі вміють по-вашому. Та я не про се хтів з тобою…

– А про що?

– Зсядь із коня! – Ольбієць остережно глянув спершу до Полунічного, тоді до Західного пілону, але й у той, і в той бік було по доброму стадію, й ніхто не міг підслухати їх. – Волію про Великого князя вашого мовити тобі.

– Що про Великого князя?

– Те, що рекли твоїм воям тамті п'янички, – він кинув рукою в бік Полунічної брами, – то не є лжа.

– Що?!

Літній ольбіополіт сахнувся, бо Любиця мало не схопив його за барки, проте повторив:

– Не є лжа, а є істинна правда!

– Вб'ю! – гаркнув на нього Любиця, та лише руді вуса настовбурчив, а за меч не взявся.

Спершись на коня, він стояв і слухав, а гречин розповідав йому й розповідав усе, що бачив, про що довідавсь і що знає про Великого князя сколотів Соболя.

– Яку вигоду маєш із сього? – похмуро спитав його в кінці Любиця, та ольбіополіт криво всміхнувся. – Хочеш срібла чи золота?

– Мого срібла й золота й твій кінь не здужає втримати, княже. Вигода моя тебе не обходить. А коли маєш хіть, можу провести тебе, щоби-с убачив на власні вічі. Бо не ймеш віри.

– Не йму, – буркнув Любиця Пугачич. – Такого не чинив аніжоден Великий князь.

– Ліпо. Тоді вранці по третій сторожі жди мене тут, але без коня. Як маєш хіть – візьми й инчого болярина в пару, а чи й двох.

І він, махнувши за грецьким звичаєм рукою, зник серед пам'ятників та надгробків некрополя в напрямку Західного пілону.

А по третій нічній сторожі, щойно почало розвиднятися, сіверський князь Любиця вже стояв з двома болярами, Дорогомиром та Людотою, на вречному місці. Незабаром серед могилок з'явилися дві тіні, й коли підійшли ближче, Любиця впізнав одного з них.

– Се є наш ніктепарх Періандр, – сказав учорашній ольбіополіт, і Любиця впізнав і другого: ніктепарх переказував йому днями повеління Великого князя. – А ви сте втрьох?

– Утрох. А сей яку вигоду має? – спитав Любиця по-своєму.

– Срібло відчиняє всі брами. Навіть і ті, яких не бере залізо.

У греків свої закони, їх не кожен дотямить зрозуміти, важко зітхнув рудовусий князь. Він хотів був сказати про се й ольбіополітам, але махнув рукою:

– Ходімте.

– Отак? – здивувався Гіпербол. – Ні, зупершу скиньте все своє й переберіться в ось осе.

Він витяг з-під поли гіматія якесь грецьке вбрання й подав Любиці. Той повагавсь, але врешті почав перевдягатися. Його прикладові послідували й мовчазні боляри. Та коли дійшло до масок, усі завпиралися:

– Осю погань натягати? Воно смердить! Хіба смо цапи?

Гіпербол хмикнув:

– А як же ваші вуса? Та й борід не маєте. Коли хочете щось побачити, чіпляйте й се. Одіж вашу поховаємо тут.

– А мечі брати, княже? – спитав у Любиці болярин Людота. Любиця не знав що й відповісти, але Гіпербол сказав замість нього:

– Беріть, коли маєте волю.

В рідких сутінках вони проминули скіфську варту, й ніктепарх провів їх у Полунічний пілон. По той бік мурів до них підійшов якийсь начільник, і ніктепарх сказав йому:

– Троє.

Гіпербол пояснив Любиці:

– То є наш наварх Аріон. Він гакож усе відає. Більше ніхто.

Вони ввійшли до комірчини сторожі під стіною й просиділи там з годину, а коли вулиці Ольбії виповнилися народом, повдягали машкари й непомітно влились у натовп. Третій день свят був днем великої гекатомби, й усі знову збиралися на аґору. Тут і там за налигачі та кільця в хряпах вели бугаїв для жертви, й холодне ранкове повітря здригалося від їхнього страшного гудіння. Сто круторогих мало віддати сьогодні життя за славу олімпійців, і кожен ольбіополіт відтепер уже впивався насолодою майбутнього видовища та загального пиру, що мав настати по обіді.

Любиця йшов у рясному гіматії, мов голий. Йому здавалося, що всі дивляться тільки на нього, на його волохаті, не звиклі до сандалів ноги. Але добра третина святкувальників була теж у машкарах і на нього ніхто не звертав ані найменшої уваги.

– Осе є мій терем, – тихо проказав Гіпербол, а згодом, біля самої аґори, обізвався знову: – А се – терем вашої княгині.

Любиця мало не спіткнувся, задивившись на високі мури княгининого двору.

– Тут по пожежі тепер жиє й він.

Гіпербол мав на оці Великого князя, й Любиця був би спинивсь, але натовп уже втягав їх у вузький прохід між двома хоромами до площі.

Аґора розсідалася від народу, звідти долинали нестрункі дитячі голоси, які співали священну пісню. Протиснутися досередини було майже неможливо, та Гіперболові щастило. Він то когось лякав раптовим беканням на саме вухо, то шугав попід ногами, то просто відтручував людей ліктями, й Любиця зі своїми болярами намагався не відстати. Йому геть позбивали ноги, та він крок за кроком протискався через святковий натовп.

Нарешті Гіпербол спинивсь. Попереду було вільне коло, зап'яте мотузкою. Посередині височів жертовник з великим багаттям, ліворуч юрмився хор отроків од восьми до вісімнадцяти років, праворуч стояв ще один хор – чоловічий, а біля вівтаря двоє молодих жерців тримало на кільці здоровезного бугая, що мав першим із ста возславити Діоніса-Вакха та всіх олімпійців.

Поза мотузком стояли щільним рядом прибрані в цапів та вакханок чоловіки, й Любиця до сліз удивлявся в кожного з них, бо Гіпербол попередив, що Великий князь буде в цапиній машкарі. Та під потворною мордою годі було впізнати когось. Тоді Любиця заходився пригадувати властиві Соболеві рухи та звички, але й се не привело ні до чого.

– Та де ж він? – шепнув Любиця на вухо проводиреві, але Гіпербол тільки засичав.

Нарешті, коли хор отроків урвав спів, головний жрець Вакха-Діоніса штрикнув бугая кілька разів поміж роги вершечком ножа, тоді почекав, поки впаде навколішки, й перерізав йому горлянку. Озвався грубоголосий чоловічий хор, якому час по час приспівували й отроки. Забитого бугая почали білувати, а на його місце привели другого, по тому ще й ще. Тепер тварин жахав дух гарячої крови й перелякане ревище змішувалося з тягучою священною піснею, званою дифірамбом, і все те на тлі залитого кров'ю вівтаря та бруківки розпалювало й хоревтів, і жреців, і глядачів. І тоді «менади-вакханки» та «сатири-сілени», які досі стояли за мотузком, перестрибнули в коло й почали вихилятися, сіпатись і волати нелюдськими голосами. Дехто підскакував до жерців, що відправляли священну службу над забитими тваринами, впинався в тепле м'ясо руками й, дико виючи, рвав, хто де міг. Вихиляння найзапеклішого «сілена» здалися Любиці дуже знайомими, й він ухопив Гіпербола за руку:

– Ото?.. Ото?..

Гіпербол подивився туди, куди кивав йому Любиця. В сей час до них, стрибаючи й мекаючи, підбіг юнак, що зображував менаду-вакханку. Метек притяг його до себе й, почекавши, доки той заспокоїться, щось йому сказав, тицьнувши в жменю кілька срібних кружалець. Перевдягнений пострибав до середини майданчика, озирнувся на Гіпербола, й Гіпербол мовчки кивнув головою. Юнак шарпнув маску найшаленішого «сілена», й Любиця побачив незнайоме обличчя.

Й розчарування, й полегкість, і лють на Гіпербола водночас охопили сіверського князя, й він перезирнувся зі своїми болярами, які зачаровано дивилися на досі ніколи не бачену требу. Та юнак у вбранні вакханки знову підійшов до них, і Гіпербол дав йому дві чи три драхми, кивнувши на іншого «сілена», й Любиця був ладен тепер потягти підступного метека. Він навіть лапнувся за схований у лахах меч. Гіпербол помітив сей його рух і спробував сховатися за найближчого сусіду. Що сталося б потім, про те Любиця волів не думати, але тепер він уже був цілком певний, що метек із якоїсь користі оббрехав Соболя й заманив і їх трьох сюди, в се збіговисько розхвалених мудрагелів, які виявилися хижими дикунами.

Та в сю мить із-поза хорому вийшло кілька десятків убраних у дорогі омофори чоловіків. То були евпатриди й магістрати Ольбії. Кожен мав у руці рясно заквітчаний вакхічний ціпок-тірс, а на голові – яскравий вінок із весняних квітів. І серед перших у золототканому пеплосі та безліччю срібних бляшок виступав Великий князь і повелитель усієї Скіфії. Було зарізано дванадцятого бугая гекатомби, й отці міста прийшли взяти участь у врочистій требі.

Любицю вразило, що голова в Соболя не брита, довгого чуба, знаку воїнської доблести, немає, навіть вуса вкорочені до краю, а хтозна відколи не голене підборіддя взялося густими чорними кучерями. Любиця стояв і важко сапав у смердючу цапину морду. Хоч Великий князь і не шаленів разом з отими дикунами навколо кривавих бугаїних туш, але слова метека виявилися правдою. Соболь убравсь в усе грецьке й сам став схожим на грека; Любиці навіть гидко було дивитися, як поважно стоїть він серед чільників міста, вбраний, наче волф, у жоноче полоття й із жоночим вінком на неголеній голові. Любиця з одразою відвернувся й у задумі мало не стяг із себе машкару. Що тепер буде й що він скаже воям у Стані? А чутка про ганьбу Великого князя рано чи пізно докотиться й до Стану, Любиця був переконаний у тім.

Він обернувся й почав проштовхуватись назад, а боляри мовчки послідували за ним. І тут чиясь рука боляче стиснула його за лікоть. То був Гіпербол. Він кивав у той бік, де стояли евпатриди. Любиця не відразу повірив своїм очам. Великий князь Соболь квапливо скинув із себе золототканий омофор, хтось простяг йому кошлату скіру бурого цапа. Соболь кинув її собі на плече, тоді натяг і цапину машкару з довгими витими рогами й почав стрибати та шарпати криваве м'ясо з допіру обдертого бугая. Руки його стали червоні, цапина скіра теж повбиралась у кров, а він стрибав і щоголосу мекав, передужуючи всіх «менад» і «сіленів», навіть отого, найшаленішого, з якого підкуплений Гіперболом юнак був здер машкару.

Тепер ольбіополіти дивилися тільки на нього, й се мов додавало йому жару й висушувало рештки мозку. Натовп горлав, і свистів, і грав на всі лади й на всі дудки, й бив у бубни та тимпани, а гора туш біля вівтаря росла й росла, й кров офірованих тварин уже давно не всотувалась у виїмок перед вівтарем і чорними струмками текла між каміння бруківки. «Менади» й «сілени» сковзалися на крові, й падали, й знову вставали, й сказ набирав дедалі більшого розмаху, не чути вже було навіть досмертного мучання жертв. Аґора перетворилася на суцільний котел, який кипів і порскав шпарким варом диких пристрастей, поту, й бруду, й крови.

Більше не стережучись, Любиця здер із себе машкару й кинувсь утікати від того жаху й тієї ганьби, й ніхто не спиняв ні його, ні двох боляр, Дорогомира й Людоту, хоч усі троє були з одкритими голобородими обличчями.

Довга головна вулиця, що вела від аґори до полунічного, Борейського, пілону, видалася їм ще довшою, й вони ледве здолали її, й досі забиту припізнілими святкувальниками та худобою.

Чутка враз облетіла всю рать, що нудилася за мурами Ольбії. Чи то котрийсь із двох боляр, які все бачили, чи вої самотуж дізналися про се від греків, але в сотнях тільки й говорили за ганьбу Великого князя. Й хоч говорили потай і пошепки, та чутка завжди є то приголомшливішою, що більше в ній таїни.

Й Любиця не спиняв своїх воїнів. Перетяти поголос він міг тільки сам, але не хотів сього робити, бо мав би клястись, а клястися неправедно не зміг би. Цілий день і цілу ніч рудовусий сіверський князь ні з ким не розмовляв і нікого не підпускав до себе, а вранці вирядив своїх теж рудовусих синів із двома десятками комонців у путь.

– Розшукаєш Осмогруда, – сказав він старшому княжичеві, Стоїлові.

– Де?

– Того й сам не відаю. Питати-ймеш по селах. А як зналізеш, то речи: княже, твій брат став гречином. Запродав кумирів наших і чинить требу грецьким. А ще речи йому: княже, тобі отець мій кланяється в ноги…

– Так і ректи? – Стоїл глянув на вітця з недовірою: – Так і ректи? В ноги кланяються тільки Великому князеві…

– Ректи-ймеш усе, що тобі повідаю! Речи йому: тобі отець мій кланяється в ноги й благально просить їхати в Стан… – Любиця Пугачич подумав і виправив себе: – Не в Стан, а сюди, під осе грецьке торжище.

Вони розмовляли віч-на-віч, і се до часу мало лишатися таємницею. Старий князь вирядив із полотки всіх і говорив пошепки.

– А як не зволіє їхати?

Любиця вперше підвищив голос:

– Проси добре, аби зволів!

Він помовчав, а тоді вирішив, що старший син мусить знати все, бо незабаром перебере від отця князівський пернач і князівського меча золотовручного, тож розповів йому докладно про страшну ганьбу, якою вкрив себе син Велеславів.

Старший Любичич, Стоїл, та його брат Милан разом із своїми двома десятками воїв і завідними кіньми плавом перебралися на той бік Лиману напроти гирла Інгулу й лівим берегом сієї річки подались угору. Князя Осмогруда вони знайшли неподалік того самого місця, де його бачили останнього разу. Та Осмогруд сприйняв звістку дуже спокійно, навіть байдуже.

– Його мати є грекиня, – сказав він Стоїлові й більше нічого не хотів слухати. Рудовусий княжич, одноліток Осмогруда, тоскно дивився на пістрявий табун коней, що вільно паслися за гони від табурища, на воїв між полотками та величезні чотири котли, в яких варивсь обід.

– А скільки воїв маєш? – спитав Стоїл, не зводячи голодного погляду з найближчого котлища.

– Скільки вільно пристали до мене, всі мої, – недружелюбно відповів Осмогруд, по тому зглянувся над своїм однолітком, який нічим не завинив перед ним: – Тисяча, може, буде, а може, й ні. Їсти хочеш? – Він перехопив Стоїлів погляд і покартав себе за невважність.

Рудовусий княжич просто відповів:

– Угу.

– Хай довариться, на всіх стачить.

Із тим Стоїл і повернувся до вітця.

В ратному таборі під мурами Ольбії вже творилося недобре. Любиця Пугачич насилу стримував косаків, бо никали поміж полотками лихі й настовбурчені, й щомиті можна було сподіватися від них чого завгодно.

– Неліпо чиниш, княже, – мовив Любиці велій болярин Дорогомир, який був з ним того дня на ганебному ольбійському грищі, – неліпо – й край.

– Бо що? – сіпнув рудим вусом Любиця.

– Бо займуть коней – і шукай вітра в полі.

– Куди ж вони подадуться?..

Князь добре знав, що в тому разі можуть зробити косаки й куди податись, але чекав, поки се скаже й Дорогомир. Та, замість нього, відповів молодший болярин Людота – він теж був тоді в Ольбії й бачив ганьбу свого Великого князя, який стрибав та брикався на очах в усього народу, мов скажений цап. Болярин мовив:

– Займуть і коней, і вози, й подадуться в стан, а ми тут утрьох стерегти-ймемо того…

Він хотів додати: несамовитого, але надто вже страшним видавалося те слово при великокняжім імені, й молодий болярин лише махнув рукою на почорнілі від часу та негоди колись білі мури грецького торжища, й усі троє похнюпили голови. Тоді Людота ще підкинув хмизу в вогонь, який і так уже пік їм у грудях:

– Стерегти-ймемо, щоб жодна волосина не впала йому з неголеного підборіддя.

Се нагадало всім дике шаловисько в грецькому городі та Великого князя, який блеяв і мекав, забувши й дідніх кумирів, і сором, і людську гідність. Велій болярин Дорогомир сказав:

– Княже, веди воїв до Стану.

Але Любиця мав уже власний рішенець і підвівся:

– Грай!

– У сурму? – пожвавивсь Людота, схопившись і собі. – Вертаємо до Стану?

Та рудовусий сіверський князь Любиця Пугачич надів смушеву шапку й заправив ще карого в'юнкого чуба за вухо:

– До князя Осмогруда!

Рать збиралася швидко, охоче, не криючись, на очах в усієї Ольбії, й ратників, заполонених нетерплячкою, сотники розгорнули в похідний стрій. Попереду йшов обоз волячих запрягів, по них – півтисячі комонної сторожі. Решта двома вервечками розтяглася ліворуч і праворуч валки. Іржали коні, ревіла худоба в ярмах і в череді, а з кам'яних мурів грецького торжища вслід скіфській раті дивилися гопліти в святкових хламидах. Дивуватися було чого, бо варвари знялись геть несподівано, а всі ж добре знали, що їхній басилевс і досі сидить в Ольбії, в теремі своєї матері басиліси Кіно.

Розділ 18

Тисяча сіверського князя Любиці Пугачича, що покинула Соболя, знайшла Осмогруда дуже швидко. Він, власне, лишався в тому самому таборі, й дорогу вказував старший Любичич, Стоїл. Свого молодшого сина Милана рудовусий князь лишив з десятком комонців у рідких перелісках неподалік Ольбії, на правому березі Лиману. Княжич мав стежити за тим, що відбуватиметься в Ольбії після відходу раті й що чинитиме Великий князь Соболь.

Осмогрудова рать частково пасла коней та споживну худобу, частково стерегла свій табір, а решта, розподілившись навпіл, гарцювала в недалекому вибалку, й Любиця зрозумів, що старі досвідчені вої навчають ратитися молодих комонників. У сьому маленькому таборі без діла ніхто не сидів, і се дуже втішило рудовусого князя. Роз'їзди верхівців зустріли Любичину рать за десять гін [62][62]
  Гони – 185 м (= гр. стадію); великі гони – 240 м, малі – 160 м.


[Закрыть]від осередку й, викликавши до себе перемовців та зрозумівши, хто йде й задля чого, привели гостей аж до полотки Осмогруда.

Молодий князь був схвильований з'явою Любичиних косаків, але намагався се приховати від северина.

– Пощо-с прийшов, Любице? – спитав він, не дивлячись на рудовусого князя, його старшого сина Стоїла та двох боляр.

Любиця відповів, торкнувшись пальцями витолоченої трави:

– Чолом прийшли смо бити тобі, Осмогруде!

Осмогрудові тьохнуло в серці. Так споконвіку вітали тільки найстаршого володаря, й хоч Любиця не назвав його Великим князем, а звернувся на ймення, та Осмогруд зрозумів і настрій Любиці, й подуми його, й настовбурчився, вирішивши не розкисати й не погоджуватись ні з чим, до чого підбиватиме його старий володар Сіверської україни. Колись Любиця мав звичку дуже пишатися перед Осмогрудовим вітцем Велеславом і своїм давнім родом Пугачичів, і могуттю Севери, й отець недолюблював його, Опіїного стрия. Тепер Осмогруд намагався збагнути, чого прагне Любиця.

– Я відаю все, що ти лаштуєшся мені сказати, – так само похмуро мовив син Велеславів. – Розводите смуту й котору межи князями та болярами, а від сього тилько радість ворогам україн. Пощо прийшов-с удруге, княже? Все, що маєш казати, мені вже повідав твій син. Чого знову хочеш для себе?

І Любицю образили такі підозри, він аж займався знітом:

– Неправедні річі твої, Осмогруде-княже! Не тилько про себе дбаю, а й про сіверян, і про твоє плем'я древлянське, що дає нам тепер Великих князів, і про Руську вкраїну, й про туричів-солян, і про саків-бродників, про всю сколотську вкраїну нашу. Неправедно речеш, княже! Коли б я-м не привів осюди сю тисячу, – Любиця, не дивлячись, махнув рукою позад себе, де розсідлувала коней його рать, – то лише невблаганна Доля відає, що б сталося.

– А що? – Голос Осмогруда вже не був такий ущипливий, як допіру. За сі дні, відколи в нього побував Стоїл Любичич, він багато передумав, душа йому млоїлась у напуванні якогось великого неминучого лиха, й хоч він і намагавсь одігнати від себе ті думки, але так досі й не прийшов до жодного висновку. – Покладімося, княже, на Соварога та всіх наших кумирів.

Таке можна було сказати, аби не казати нічого, й Любиця Пугачич не міг такого знести.

– Кумири самі нічого не чинять, Осмогруде! – сердито сказав він. – Я-м старіший од тебе втричі й добре-м се затямив. Кумири вказують лише путь, а все чинять люди. Коли би-м я не привів сюди рать свою, вона самочинно подалася б до стану. А тоді…

Осмогруд знову хотів закликати на поміч і древлянського Соварога, й сіверського Бога, й Юра, та се знову була б утеча, й Любиця попередив його, закінчивши свою думку:

– А тоді вже б ніякі кумири не порятували ні твого брата, ні тебе, ні нас усіх.

Осмогруд кволо посміхнувся:

– То ти й за брата мого дбаєш?

– За всі україни наші дбаю, княже! – в розпачі від його небажання вилізти зі своєї равликової черепашки вигукнув Любиця Пугачич і натяг шапку, бо досі розмовляв з Осмогрудом простоволосий, наче перед Великим князем. – Та не думай, що лише сам ти вмієш дбати про всіх, яко твій отець Велеслав Боримислович. Я-м також не з вулиці взятий. Мій отець Лют Пугачич разом з своїм дідом Боримислом Дарія розтрощили.

Й він пішов, а його сини Стоїл та боляри Дорогомир і Людота ніяково подалися назирці.

А ввечері обидві раті – Любичина й Осмогрудова – зійшлися докупи й не розходились, і то тут, то там побіля вогнищ лунали притамовані голоси, й уранці сам Осмогруд увійшов до полотки Любиці й похмуро заявив:

– Твої можі намовляють моїх, княже…

Рудовусий северин хотів був сказати, що він до того непричетний, але син Великого князя Велеслава докинув:

– Я не вірю в усе те, про що ви тут… Але мушу звидітися з братом своїм. – Тоді докинув: – 3 Великим князем. – І раптом очі його зайнялися похмурим вогнем: – Але відай собі, княже, коли все то є лжа, волфи вкажуть чорну смерть тому, хто ту лжу сіє!

Й вийшов, сердитий і нестримний, нагадавши Любиці покійного Велеслава.

Полки з веселим гамором знялися й рушили на полудень понад усхідним берегом Інгула. Попереду йшли череди худоби, далі тяглися, кожен сам по собі, обози волячих двоколів і чотириколів з доброю сторожею, а по них ішли вої двома вервечками – Осмогрудові й Любичині.

Осмогруд усю дорогу їхав мовчки, коли ж і перекидався двома словами, то лише з веліїм болярином Дорогомиром про місце нічного стану чи про ще щось таке. Любиця теж не намагався вступити з Осмогрудом у перемови. Тоді вони наговорили один одному чимало прикростей, які не личить дарувати, але попереду була Ольбія, й вона мала вирішити, хто з них правий, а хто кривий.

До торжища підійшли пізнього вечора, по заході сонця, з боку Полунічних воріт, і розташувались одразу ж за некрополем: Любиця в своєму старому стані, Осмогруд же – на півгін лівіше, над невеликим вибалком. Любичин табір був оточений докруж ровом у півтора списи завширшки та добрим насипом ізсередини рову. Князь Осмогруд же тільки скотив докупи вози й позчіплював їх, і досі не вірячи в підступи лякливих і покірних гречинів, а ще менше – в братів гріх.

Коли по третій нічній сторожі розвиднилось, Осмогруда неприємно вразило, що Полунічні ворота торжища так і лишаються зачинені, а на стінах рябіє від синіх, зелених та чорних корзен, стирчать списи й мають на вітрі гривасті грецькі шоломи. Він послав десятника до Західних воріт, але й там і вежі, й мур були зайняті ольбійцями.

Збентежений Осмогруд пішов знову до Любиці, й сіверський князь, і досі тамуючи образу, похмуро сказав:

– Греки зачинились.

Осмогруд і сам усе бачив, хоч і не міг зрозуміти, чого брами на засувах. Та Любиця глухим голосом додав:

– А мого малого ніде нема, й ніхто не може й досі знайти його.

Він казав про молодшого сина Милана, якого лишав тут разом із десятком воїв у засідці, й се, певно, зараз найдужче непокоїло Любицю. Осмогруд уперше глянув йому в вічі, але мовив про інше:

– Пошли когось кликнути брата мого… Великого князя.

Любиця вийшов з полотки й наказав крикунові йти до брами торжища. Та крикун повернувся дуже швидко й повідомив:

– Речуть греки, що не є в городі.

– А де ж є? – гримнув Осмогруд. Крикун повторив те саме:

– Речуть, не є там…

Осмогруд сів на коня й погнав до свого стану, захищеного возами. Перший, хто трапився йому на вічі, був Слободан, і князь повелів йому:

– Жени до їхнього торжища й речи: князь Осмогруд, син Велеславів, має хіть ізвидітися із своїм братом старійшим Соболем, Великим князем.

Слободан, який мав при собі лише меч, оперезався ще й тулою з луком та стрілами й незабаром кумедно загупав у своєму сідлі, повпихавши носики черевій у ремінні петлі. Та по якомусь часі й він повернувсь із тією самою звісткою:

– Не є там брат твій, княже!

Осмогруд, піднявши по собі зо три десятки можів та боляр, погнав сам до Полунічної брами, тоді, напинивши коня, роздумав, понад водоймищем під стіною звернув на полудень і став біля іншої брами, Західної.

– Кричи, – наказав він Слободанові. Отрок, набравши духу, заґорлав по-грецькому:

– Молодший син Велеславів, якого ви звете Аріантом, Осмогруд, якого ви звете по-грецькому Октамасадом, хіть має звидітися з братом своїм старійшим Великим князем Соболем, якого ви звете по-своєму скіфським басилевсом Скілом!

На вежах заворушились, але нічого не відповіли, й Осмогруд наказав:

– Речи їм, ліпше, по-нашому!

Слободан повторив усе сказане спершу по-древлянському, тоді й руським наріччям, але греки знову не відповідали нічого.

Осмогруд збліднув од злости й наказав супровідцям:

– Стріль!

Два десятки дзвінких жалючих очеретин полетіло між визубні надбрамних веж, і звідти долинув чийсь болісний зойк, а по тому роздратований голос вигукнув:

– Забирайтеся відси, варвари! Від вас і від вашого басилевса тхне кінським потом! Нема його! Шукайте вітра в полі!..

Й важка балістична стріла розпорола Осмогрудову холошу на литці й уп'ялась коневі в черево. Князь видер її й зострожив коня, й ошалілий жеребець, іржнувши, поніс його між надгробками грецького кладовища, яке з полунічного та західного боку облягало город. У стані, геть нестямний од люті, він почав підіймати можів і коли сонце підбилося вгору на дві сулиці, обліг Ольбію з полунічного та західного боку.

Бачивши се, Любиця хотів був спинити князя Осмогруда, але, повагавшись, приєднав і своїх ратників. Мури тепер наїжачилися сотнями й сотнями списів та сулиць, таку залогу неможливо було здолати двома тисячами воїв, але Любиця почував себе трохи винним і не хотів заперечувати Осмогрудові.

Можі рубали дерева в некрополі та збивали з них важкі й довгі лізниці, готуючись до приступу. З боку водосховища про се не могло бути й мови, й Осмогруд перевів усіх ратників ліворуч од Полунічних воріт, де мур, заввишки в десять ліктів, трохи завертаючи, сходив до Лиману. Греки швидко вгадали його замір і незабаром перевели всіх своїх воїв на сей мур. Під муром тут води не було, зате земля западалася широким вибалком, утруднюючи підхід.

Приступ розпочався перед обідом і тривав до полудня. За балкою стояли густою лавою ратники й закидали стіни стрілами, а в сей час інші підставляли лізниці й дерлись угору. Звідти на голови їм сипали каміння, лили окріп і гарячу олію, а ті дерлись і дерлись. Одні падали, роздираючи повітря болісними криками, та на їхнє місце, прикриваючи себе щитами, лізли інші. Декому нарешті пощастило видертися на мур, і там спалахнула гаряча сутичка. Зате лучники не могли знизу підмогти своїх товаришів, і греки нарешті вибили всіх тих і потурляли додолу. Знизу, з глибокого вибалку під мурами, що був грекам за природний рів, уже лежало багато вбитих і покалічених, деякі лізниці грекам пощастило витягти гаками вгору або спалити, й Любиця бачив, що приступ захлинається.

– Мало нас є, княже, для сього, – сказав він урешті Осмогрудові, й той розгублено подивився на сіверянина. Злість уже давно вивітрилася з Осмогрудового серця й лишався тільки біль.

– Грай до відходу, – погодивсь і він, і незабаром мідна сурма передолала шалений лемент бою, й ратники почали стрибати в вибалок і відбігати далі, куди не сягали грецькі стріли. З мурів пролунав короткий крик перемоги й полегшення й тут таки ввірвався. Греки відбили приступ, але вони не дуже втішали себе, бо мали справу з незначним полком скіфів. Тоді з-від Полунічної брами тричі вдарило в щит, і вої внизу втихли. То був знак до перемови, й незабаром над визубнями замахали гриватим шоломом і знову почулись удари в щит.